Текст книги "Таємна зброя"

Автор книги: Хуліо Кортасар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 10 страниц)

Я◦застаю маркізу з Марселем Гавоті й Артом Букайя, вони якраз говорять про записи, зроблені Джонні вчора увечері. Всі троє кидаються до мене, наче до них зійшов з небес сам архангел: маркіза цілує до знемоги, а хлопці плескають по плечу, як це можуть робити лише контрабасист і баритоніст. Аби хоч якось від них захиститись, ховаюся за фотель – й усе це через те, що вони дізналися, що саме я дістав той розчудесний саксофон, з яким Джонні щойно записав чотири чи п’ять своїх найкращих імпровізацій. Маркіза одразу каже, що Джонні – справжнісінький гівнюх, і позаяк вона з ним посварилася (через що, вона не сказала), цей гівнюх добре знав: чек на придбання саксофона він зможе отримати від неї, тільки попросивши належним чином пробачення. Звісно, приїхавши в Париж, Джонні не захотів вибачатися – сварка, схоже, зчинилася в Лондоні два місяці тому, – тож хто міг знати, що він загубив у метро свій клятий саксофон і таке інше, і так далі. Коли маркіза починає говорити, мимоволі замислюєшся, чи не вчепився вже й до її мови стиль Діззі[17]17
  Джон (Діззі) Гілеспі (1917–1993), американський джазовий трубач, вокаліст, аранжувальник і композитор; представник стилю бібоп.


[Закрыть], позаяк з її уст лине нескінченна серія варіацій, які звучать в найнесподіваніших регістрах, нарешті у фіналі вона лунко б’є себе по стегнах, широко роззявляє рота і заходиться таким сміхом, немов її лоскочуть до смерті. Саме цією нагодою скористався Арт Букайя, аби детально розповісти мені про вчорашній запис, який я пропустив через свою дружину, яка захворіла на пневмонію.

– Тіка може підтвердити, – каже Арт, киваючи на маркізу, що труситься від сміху. – Бруно, ти не можеш навіть уявити собі, що це було, доки не почуєш тих записів. Якщо Бог і був десь учора, то можеш мені повірити: він був у тій триклятій студії звукозапису, де гаряче було, як у пеклі. Пам’ятаєш «Willow tree», Марселю?

– Чи я пам’ятаю, – відповів Марсель. – Цей дурень питає, чи я пам’ятаю. Та я з ніг до голови витатуюваний «Willow tree».

Тіка приносить нам по хайболу, і ми зручно вмощуємося, щоб побалакати. Насправді про вчорашній запис ми майже не говоримо – кожен музикант знає, що про ці речі неможливо говорити, але навіть те, що я почув, повернуло мені слабку надію, і я подумав, що мій саксофон, можливо, принесе Джонні удачу. Утім не бракувало і кумедних історій, які могли остудити цю надію – наприклад, те, як Джонні у перерві між записами скинув черевики і ходив по студії босий. Натомість він помирився з маркізою і пообіцяв прийти до неї, аби перехилити чарчину перед сьогоднішнім вечірнім виступом.

– Ти знаєш дівчину, з якою зараз живе Джонні? – поцікавилася Тіка.

Я◦описую її якомога лаконічніше, але Марсель доповнює мене на французький манір: з усілякими відтінками і натяками, які маркізу страшенно звеселяють. І жодної згадки про марихуану, та я настільки підозріливий, що, здається, відчуваю в повітрі студії її запах, не кажучи вже про те, що у Тіки така сама манера сміятися, яку я часом помічаю у Джонні і Арта, і яка виказує наркоманів. Цікаво, де Джонні роздобув наркотики, якщо вони з маркізою були посварені; моя довіра до Деде різко випаровується, якщо я взагалі їй довіряв. Насправді, усі вони одним миром мазані.

Я◦трохи заздрю цій подібності, яка їх зближує і так легко робить спільниками. Мені з мого пуританського світу (я не мушу в цьому зізнаватись: кожному, хто мене знає, відомо про мою відразу до будь-якого вияву аморальності) вони здаються хворими ангелами, які дратують своєю безвідповідальністю, але розплачуються за турботу про них такими речами, як Джонніні платівки чи маркізина щедрість. Та це не все, і я хотів би примусити себе це сказати: я їм заздрю, заздрю Джонні, отому потойбічному Джонні, хоча ніхто не знає, що це таке – той інший бік. Заздрю всьому, окрім його страждань – це те, чого нікому не збагнути, та навіть у його стражданнях, либонь, є прикмети того, у чому мені відмовлено. Я◦заздрю Джонні і водночас мене бісить, що він руйнує себе, розтринькуючи свій талант, тупо нагромаджуючи безумства, до яких його змушує життя. Гадаю, що якби Джонні міг направляти це життя, нічим заради нього не жертвуючи, навіть наркотиками, якби він краще пілотував цей літак, який уже п’ять років летить наосліп, то, може, закінчив би цілком зле – остаточно збожеволів чи помер би, але таки наблизився до суті того, що він шукає в своїх сумних монологах апостеріорі, у своїх розповідях про захопливі переживання, які обриваються на середині. І я це терплю через власне боягузтво і, може, насправді хотів би, щоб Джонні нараз згинув – як зірка, що розлітається на тисячі скалок і на цілий тиждень зоставляє астрономів у дурнях; а потім вкладаєшся спати, і завтра новий день.

Могло видатися, що Джонні підозрював, про що я думаю, бо, увійшовши, він весело зі мною привітався і майже відразу підійшов і сів біля мене – після того, як поцілував і покружляв у повітрі маркізу й обмінявся з нею та Артом складним ритуалом звуконаслідування, який усіх страшенно розвеселив.

– Бруно, – сказав він, умостившись на найкращій канапі, – ця дудка – просто диво, нехай ось вони тобі розкажуть, що я вчора з неї добував. У Тіки котилися сльози, як грушки, і гадаю не через те, що вона заборгувала своїй кравчині, еге ж, Тіко?

Мені хотілося почути ще щось про вчорашній запис, та Джонні вдовольнився тільки цим виплеском гордощів. Майже відразу вони з Марселем стали говорити про нинішню вечірню програму, про те, як їм обом личать блискучі сірі костюми, в яких вони виступатимуть на сцені. Джонні і справді добре виглядає, помітно, що останні кілька днів він курить, знаючи міру; мабуть, викурює лише дозу, яка необхідна йому, щоб грати з насолодою. Я◦саме думаю про це, коли Джонні кладе руку мені на плече і, нахилившись, каже:

– Деде казала, що того вечора я дуже негарно повівся.

– Забудь.

– Але ж я чудово все пам’ятаю. І якщо хочеш знати мою думку, то насправді я вчинив колосально. Ти мав би бути радий, що я так тримався з тобою; повір, я не роблю цього ні з ким. Це доказ того, як я тебе ціную. Нам треба піти кудись удвох і обговорити купу речей. Бо тут… – він зневажливо випинає нижню губу і сміється, знизуючи плечима, здається, що він пританцьовує на канапі. – Бруно, старий. Деде каже, що я поводився направду дуже зле.

– У тебе був грип. Тобі вже краще?

– Ніякий то не був грип. Прийшов лікар і відразу став говорити, що він страшенно любить джаз і що я мушу колись прийти до нього додому, аби послухати його платівки. Деде розповіла, що ти дав їй грошей.

– Щоб ви могли якось перебитися, заки тобі заплатять. Ну, а як ти нині чуєшся?

– Маю бажання грати і зіграв би зараз же, якби мав саксофон, але Деде вперлася, що сама принесе його у театр. Це приголомшливий саксофон. Вчора мені здавалося, що я кохаюся, коли грав на ньому. Бачив би ти обличчя Тіки, коли я скінчив. Ти ревнувала, Тіко?

Вони знову голосно регочуть, і Джонні видається цілком нормальним бігати по студії, високо підстрибуючи з утіхи, й на пару з Артом танцювати без музики, піднімаючи та опускаючи брови на позначення ритму. Неможливо сердитися на Джонні чи Арта – це однаково, що гніватися на вітер, бо він куйовдить нам волосся. Ми з Тікою й Марселем стиха обмінюємося думками про нинішній вечірній виступ. Марсель упевнений, що Джонні повторить свій колосальний успіх, як у 1951 році, коли він уперше приїхав до Парижа. Після вчорашнього він певен, що все вийде чудово. Хотів би і я почуватися таким спокійним, як він, та в кожному разі усе, що я можу зробити, це сидіти у першому ряду і слухати концерт. Принаймні я можу бути спокійний, що Джонні не накурився, як того вечора у Балтіморі. Коли я сказав про це маркізі, вона стиснула мені руку так, наче збиралася скочити у воду. Арт і Джонні підходять до рояля, й Арт награє для Джонні нову тему, той підспівує і киває у такт головою. Обидва дуже елегантні у своїх сірих костюмах, хоча Джонні псує жирок, яким він обріс останнім часом.

Ми з Тікою говоримо про той вечір у Балтіморі, коли з Джонні сталася перша жахлива криза. Коли ми говоримо, я дивлюсь їй у вічі, бо хочу упевнитися, що вона мене розуміє і цього разу не поступиться. Якщо Джонні вип’є забагато коньяку чи викурить бодай дрібку марихуани, концерт провалиться і все піде прахом. Париж – не провінційне казино, тут на Джонні націлені погляди усіх і кожного. Від цієї думки у мене в роті з’являється гіркий присмак, якого я ніяк не можу позбутися, присмак злості: не проти Джонні чи того, що з ним відбувається; радше проти себе і людей, які його оточують, проти маркізи і Марселя, наприклад. По суті, ми є бандою егоїстів і, прикриваючись турботою про Джонні, насправді рятуємо наше про нього уявлення, передчуваємо нове задоволення, яке він нам подарує, наводимо глянц на колективно спорудженій нами статуї, яку ми намагаємося будь-що захистити.

Провал Джонні завадив би успіху моєї книжки (ось-ось мають вийти її переклади англійською та італійською мовами), і, ймовірно, саме такі переживання становлять частину моєї турботи про нього. Арту і Марселю він потрібен, щоб заробляти на хліб, а маркізі… Хтозна, що бачить у Джонні маркіза, крім його таланту. Усе це не має нічого спільного з тим іншим Джонні, і раптом я усвідомлюю, що він, либонь, саме це і хотів мені сказати, коли зірвав із себе ковдру і постав переді мною голий-голісінький – Джонні без саксофона, без грошей і одягу, Джонні, одержимий чимось, чого не здатен осягнути його убогий розум, але що витає в його музиці, пестить його шкіру і, можливо, готує до несподіваного стрибка, якого ми ніколи не збагнемо.

Коли думаєш про такі речі, то врешті й справді відчуваєш у роті гіркий присмак, і вся щирість світу не здатна відшкодувати тобі миттєвого відкриття, що ти жалюгідний нікчема поряд з такою людиною, як Джонні Картер, який зараз підійшов до канапи, аби допити свій коньяк, і весело на мене дивиться. Нам уже час йти до зали «Плейєль». І нехай музика врятує бодай решту вечора і повною мірою виконає одне зі своїх найгірших призначень – поставити перед дзеркалом добротний параван, на декілька годин викреслити нас із життя.

Завтра я, певна річ, напишу для Jazz Hot допис про нинішній концерт. Але тут, базграючи на коліні ці кривульки в паузах, я не відчуваю жодного бажання виступати в ролі критика, тобто давати якусь порівняльну оцінку. Я◦добре знаю, що для мене Джонні перестав бути джазменом, що його музичний геній – наче фасад, щось, що можуть зрозуміти і подивляти всі, але за ним ховається щось інше, й оте інше – єдине, що мало би мене цікавити, може, тому що це єдине, що насправді цікавить Джонні.

Це легко казати, поки я ще напоєний музикою Джонні. Коли ж усе холоне… Чому я не зможу чинити, як він, чому не зможу битися головою об стіну? Я◦старанно відгороджуюсь від дійсності словами, які нібито мене описують, прикриваюсь розмірковуваннями та домислами, які є не більше, ніж дурною діалектикою. Здається, я розумію, чому при мольбі інстинктивно падаєш навколішки. Зміна постави є знаком переміни в голосі, у тому, що цей голос збирається вимовити, у, власне, вимовленому. І коли мені вдається підмітити цю переміну, речі, які ще секунду тому здавалися невмотивованими, сповнюються глибоким сенсом, надзвичайно спрощуються і водночас поглиблюються. Ні Марсель, ні Арт вчора не збагнули, що Джонні не з’їхав з глузду, коли скинув черевики у студії звукозапису. В ту мить йому потрібно було торкнутися босими ногами підлоги, відчути зв’язок із землею, бо його музика є утвердженням земного, а не втечею від нього. І це я також відчуваю в Джонні: він ні від чого не втікає, марихуану він курить не для того, щоб втекти, як більшість пропащих душ, і на саксофоні грає не для того, щоби сховатися в музиці, як у траншеї, і в психіатричних лікарнях лежить тижнями не тому, що знаходить там укриття від нестерпного тягаря. Навіть його стиль, найістинніше в Джонні, той стиль, який удостоюється абсурдних назв, не потребуючи жодної, доводить, що мистецтво Джонні є ані заміною, ані доповненням. Джонні відмовився від більш-менш звичного стилю hot майже десять років тому, бо цей стиль, попри його несамовиту еротичність, був для нього занадто інертним. У випадку Джонні бажання стоїть вище насолоди, яку воно руйнує. Бо бажання змушує йти вперед, шукати, наперед відкидаючи прості знахідки традиційного джазу. Гадаю, тому Джонні не надто любить блюзи, в яких є мазохізм і ностальгія… Але про все це я вже говорив у своїй книжці, де показав, як відмова від негайного задоволення спонукала Джонні витворити стиль, в якому тепер він сам та інші музиканти відшукують усі його можливості. Цей джаз відкидає усякий простий еротизм, усяке вагнеріанство, назвімо це так, аби заповнити явно вивільнений простір, де музика має повну свободу – як картина, відділена від зображуваного, має свободу бути всього лиш картиною. Але тоді для Джонні, володаря музики, яка не спомагає ні оргазмам, ані ностальгії та яку мені б хотілося назвати метафізичною, ця музика, схоже, є інструментом, щоби пізнати себе, щоб уп’ястися зубами в реальність, яка щодня від нього втікає. І в цьому я бачу великий парадокс його стилю, його агресивної сили. Не в змозі вдовольнитися, він є постійним стимулом, безконечним творенням, чиєю насолодою є не завершення, а постійні пошуки, застосування обдаровань, які перевершують скороминуще людське, та не втрачають людяності. І коли Джонні, як нині, поринає у творення своєї музики, я добре знаю, що він ні від чого не втікає. Іти назустріч – ніколи не може бути втечею, навіть якщо ми кожного разу переносимо місце зустрічі; а те, що може залишитися позаду, Джонні ігнорує чи абсолютно зневажає. Маркіза, наприклад, думає, що Джонні боїться злиднів, і в гадці не маючи, що єдине, чого може боятися Джонні – не знайти котлети на тарілці, коли йому хочеться їсти, чи ліжка, коли йому хочеться спати, чи стодоларової банкноти у гаманці, коли йому видається нормальним бути власником ста доларів. Джонні не живе у світі абстракцій, як ми; тому в його музиці, у дивовижній музиці, яку я чув цього вечора, немає нічого абстрактного. Та лише він може перерахувати ті плоди, які зібрав, поки грав, але, ймовірно, він уже перебуватиме деінде, згубившись у нових здогадах та нових підозрах. Його здобутки – наче сон, він забуває їх після пробудження, коли оплески повертають його назад, його, хто витає так далеко, проживаючи свою чверть години за півтори хвилини.

Це як жити, ухопившись за громовідвід під час грози, і сподіватися, що нічого не станеться. Через чотири чи п’ять днів я здибав у «Дюпоні», що в Латинському кварталі, Арта Букайю, і він одразу ж, закотивши очі, розказав мені погані новини. У першу мить я відчув своєрідну сатисфакцію, і мені не залишається нічого іншого, як назвати її злорадною, бо я добре знав, що затишшя не може тривати довго. Але потім я подумав про наслідки, і через мою прихильність до Джонні у мене закрутило в животі. Тож я випив дві чарки коньяку, заки Арт описував мені, що сталося. Одним словом, нині по обіді Делоне організував сесію звукозапису, щоби представити новий квінтет: Джонні на чолі, Арт, Марсель Гавоті і два чудові хлопці з Парижа – піаніст і ударник. Усе мало розпочатися о третій, і в них був цілий день й частина ночі, щоб розігрітися і записати кілька речей. І що ж сталося? А◦сталося те, що Джонні, по-перше, приходить о п’ятій, коли Делоне вже кипить з нетерплячки, а потім, гепнувши в крісло, каже, що погано почувається і прийшов тільки для того, щоб не псувати хлопцям день, але грати йому зовсім не хочеться.

– Ми з Марселем намагались умовити його трохи відпочити, та він знай торочив про невідь-які поля з урнами, які десь побачив, він довбав про ті урни пів години. Урешті став витягати купи листя, яке назбирав в якомусь парку і сховав до кишень. У результаті підлога в студії стала нагадувати ботанічний сад, службовці ходили туди-сюди злі, як пси, а ми при тому нічого не записували. Зауваж, що звукорежисер просидів, курячи, в своїй кабінці три години, а в Парижі для звукорежисера це багато…

– Нарешті Марсель переконав Джонні, що краще спробувати, і вони вдвох почали грати, а ми потроху їм акомпанували – радше для того, щоб розігнати нудьгу від байдикування. Ще раніше я помітив, що Джонніну праву руку зводить судомою, і коли він став грати, на нього було страшно дивитися, повір. Обличчя сіре, час від часу ним трусило, як у лихоманці, от-от звалиться на підлогу. Аж тут Джонні ричить, поволі обводить усіх нас поглядом і питає, на що ми чекаємо, щоби почати грати Amorous. Ну, ти знаєш, ту тему з «Аламо». Що ж, Делоне робить технікові знак, ми вступаємо, як треба, а Джонні розставляє ноги, немов стоїть на човні, котрий гойдається, і починає грати так, як я зроду не чув, присягаюсь. І так три хвилини, доки раптом не видає зойк, здатний зруйнувати саму небесну гармонію, і йде в куток, покинувши нас посеред теми, яку ми дограли, як змогли.

– Та це було ще не найгірше. Коли ми закінчили, Джонні сказав, що все вийшло збіса погано і цей запис нікуди не годиться. Певна річ, і Делоне, і ми пропустили це мимо вух, бо попри всі вади Джонніне соло вартувало тисячі тих, які чуєш щодня. Це було щось особливе, я не можу тобі пояснити… Ти сам почуєш і зрозумієш, чому ні Делоне, ні техніки навіть гадки не мали знищувати запис. Проте Джонні наполягав, як божевільний, погрожував розбити вікна у їхній кабінці, якщо вони не доведуть, що запис стерто. Урешті звукорежисер показав йому що трапило під руку і переконав його, тоді Джонні запропонував записати Streptomicyne, який вийшов значно краще і водночас значно гірше. Я◦хочу сказати, що це вийшов бездоганний і рівний запис, та в ньому немає того неймовірного пасажу, який Джонні зіграв в Amorous.

Зітхнувши, Арт допив своє пиво і понуро глянув на мене. Я◦запитав, що Джонні робив потому, і Арт сказав, що до смерті набриднувши усім своїми історіями про листя і поля з урнами, Джонні відмовився далі грати й насилу вийшов зі студії. Марсель відібрав у нього саксофон, аби він знову не загубив чи розтоптав його, й удвох з хлопцем-французом вони попідруки допровадили Джонні до готелю.

Що я можу зробити? Хіба що тут же його провідати. Та в кожному разі я відклав це на завтра. А◦на ранок здибав ім’я Джонні у кримінальній хроніці в газеті «Фігаро», бо уночі він, схоже, підпалив свою кімнату в готелі і бігав голяка коридорами. Ні він, ні Деде не постраждали, але Джонні перебуває в лікарні під наглядом. Я◦показав замітку своїй дружині, щоб підбадьорити її в її одужанні, й одразу ж подався до лікарні, де моє посвідчення журналіста нічим мені не прислужилося. Вдалося дізнатись тільки те, що Джонні марить і що в його нутрі така кількість марихуани, якої досить, аби довести до божевілля десяток людей. Бідолашна Деде виявилась неспроможною опиратись, переконати його не курити. Усі Джонніні жінки врешті стають його спільницями, і я на сто відсотків впевнений, що наркотики йому дала маркіза.

Коротко кажучи, річ у тім, що я одразу пішов до Делоне і попросив якомога скорше дати мені послухати Amorous. Бо хтозна, чи Amorous не стане заповітом бідолашного Джонні; і в цьому разі мій професійний обов’язок…

Та ні, ще ні. Через п’ять днів зателефонувала Деде і сказала, що Джонні почувається значно краще і хоче мене бачити. Я◦не став їй докоряти: по-перше, вважаю це марною тратою часу, а по-друге, голос бідної Деде, здавалося, лунав із тріснутого чайника. Я◦пообіцяв зараз же прийти і сказав, що, може, коли Джонні одужає, вдасться організувати йому турне провінційними містами. І повісив слухавку, коли вона заплакала.

Джонні сидить на ліжку в палаті, де лежать ще двоє хворих, які, на щастя, сплять. Перш ніж я встиг щось йому сказати, він обхоплює мою голову своїми лабетами і безліч разів цілує в чоло і щоки. Він страшенно охляв, хоча каже, що їсти йому дають багато й апетит у нього добрий. Наразі найбільша його гризота – знати, чи не лають його хлопці, чи не зашкодила комусь його криза і таке інше. Що я міг йому відповісти? Він добре знає, що концерти скасовано і через це Арт, Марсель і решта хлопців у збитках. Але він питає це так, наче вірить, що за цей час сталося щось добре, щось таке, що могло все владнати. Разом з тим йому мене не обдурити, бо за усім цим стоїть його абсолютна байдужість, Джонні начхати на те, що все пішло під три чорти, і я занадто добре його знаю, щоб цього не помітити.

– Що тобі сказати, Джонні. Справи могли би йти краще, але ти маєш талант усе зіпсувати.

– Так, що правда, то правда, – каже він стомлено. – Це все через урни.

Я◦згадую слова Арта й уважно дивлюся на Джонні.

– Цілі поля урн, Бруно. Сила-силенна невидимих урн, захоронених у безмежному полі. Я◦ходив тим полем і час від часу об щось перечіпався. Ти скажеш, що мені це наснилося. Та завваж, це було так: я раз у раз перечіпався об якусь урну, доки не зрозумів, що ними заповнене все поле, що їх тисячí і всередині кожної – прах померлого. Далі пам’ятаю, що я схилився і став нігтями рити землю, доки не показалась одна урна. Так, пам’ятаю. Пам’ятаю, що я подумав: «Ця буде порожньою, бо вона – для мене». Ба ні, у ній був сірий порошок, як і в інших; я добре це знаю, хоча й не бачив їх. А◦потім… Потім ми, здається, почали записувати Amorous.

Я◦нишком кинув оком на температурну карту. Цілком нормальна, хто б міг подумати. У дверях з’явився молодий лікар, кивком голови привітався зі мною, і підбадьорливо махнув рукою Джонні, то був майже спортивний жест, жест доброго хлопця. Та Джонні лишив його без відповіді, а коли лікар пішов, так і не переступивши поріг, я побачив, що кулаки Джонні міцно стиснуті.

– Цього вони ніколи не зрозуміють, – сказав він. – Вони – як мавпа з плюмажем, як ті дівчата з консерваторії у Канзас-сіті, які вірили, що грають Шопена і не менше. Бруно, у Камарильйо мене поклали в палату з іще трьома, і зранку приходив штатний лікар, такий увесь чистенький і рожевенький, що любо глянути. Ну чисто тобі дитя клінекса і тампакса, повір. Такий собі повний ідіот, який сідав біля мене і підбадьорював. Мене, який хотів померти, який вже не думав ні про Лен, ні про когось іншого. І що було найгірше – той тип ображався, бо я не звертав на нього уваги. Либонь, він сподівався, що я сяду на ліжку, зачарований його білим обличчям, гарно причесаним волоссям, доглянутими нігтями, що я одужаю, як ті, хто приїздять до Лурда, кидають там милиці і йдуть вистрибом…

– Бруно, і той тип, і всі решта в Камарильйо були впевнені. Хочеш знати, у чому? Не знаю, присягаюсь тобі, але вони були впевнені. У тому, хто вони, чого варті, в своїх дипломах. Ні, не так. Декотрі були скромними і не вважали себе непогрішними. Та навіть найскромніший почувався переконаним. Ось що мене бісило, Бруно: що вони почувалися переконаними. Переконаними в чому, скажи мені, коли навіть я, бідака, в якого під шкірою більше зарази, ніж у дідька, мав досить розуму, щоб відчути, що все довкола – наче драглі, що все довкола трясеться, що треба лише трохи зосередитися, трохи вслухатися в себе, трохи помовчати, щоб виявити дірки. У дверях, в ліжку – дірки. В руці, в газеті, у часі, в повітрі; у всьому повно дірок, усе – як губка, все – як сито, яке саме себе проціджує… Але вони були американською наукою, розумієш, Бруно? Халат захищав їх від дірок; вони нічого не бачили, приймали те, що вже побачили інші, й уявляли, що самі це бачать. Звісно, вони не могли бачити дірок, отож були такі певні самі себе, такі упевнені в своїх рецептах, своїх клізмах, своєму клятому психоаналізі, своїх «не куріть» і «не пийте»… Ох, у той день, коли я зміг дати драла, сісти у поїзд і дивитися через вікно, як усе віддаляється, розпадається… Не знаю, чи ти бачив, як краєвид розламується, коли дивишся, як він віддаляється…

Ми куримо «Голуаз». Джонні дозволили випивати трохи коньяку і викурювати вісім-десять сигарет. Та видно, що курить його тіло, а сам він поглинутий чимось іншим, наче не схотів вилізти з ями. Я◦запитую себе, що́ він побачив, що́ відчув за останні дні. Не хочу його розтривожувати, та якби він сам розговорився… Ми, примовклі, куримо, і подекуди Джонні витягає руку і проводить пальцями по моєму обличчю – наче для того, аби мене упізнати. Потім бавиться своїм наручним годинником і замилувано на нього дивиться.

– Річ у тім, що вони вважають себе мудрецями, – каже він раптом. – Вважають себе мудрецями, бо зібрали купу книжок і проковтнули їх. Це смішно, бо насправді вони добрі хлопці й живуть упевнені у тому, що те, що вони вивчають, і те, що роблять, є чимось дуже складним і глибоким. В цирку так само, Бруно, і серед нас так само. Люди думають, що деякі речі є вершиною складності, і тому аплодують акробатам – або мені. Не знаю, що вони собі уявляють: що хтось зі шкури лізе, щоб добре зіграти, чи що акробат кожного разу розриває собі сухожилля під час стрибка? У дійсності направду складним є щось зовсім інше: все те, що люди, як вони думають, можуть робити щомиті. Дивитися, наприклад, чи розуміти пса або кота. Оце є складно, дуже складно. Учора ввечері мені спало на думку подивитися на себе в оце дзеркальце, і запевняю тебе: це було достобіса важко, я мало не скочив з ліжка. Уяви: ти бачиш самого себе; лиш цього досить, щоби заціпеніти на пів години. Насправді той тип – не я, у першу мить я ясно відчув, що це не я. Я◦захопив його зненацька, мимохідь, і знав, що це не я. Відчував це, а коли щось відчуваєш… Та це як на Палм Біч: після першої хвилі на тебе накочує друга, потім ще одна… Заледве ти щось відчув, як насувається щось інше, насуваються слова… Ні, не слова, а те, що є в словах, щось липке, ота слина. І слина накочується і накриває тебе, і переконує, що той тип у дзеркалі – це ти. Звісно, як цього не помітити. Це таки я, моє волосся, мій шрам. І люди не усвідомлюють, що єдине, що вони сприймають – це слина, тому їм і здається, що це так легко – дивитися у дзеркало. Або відрізати ножем скибку хліба. Ти відрізáв ножем скибку хліба?

– Бувало, – кажу я зі сміхом.

– І ти говориш це так спокійно. А◦я не можу, Бруно. Якось увечері я пошпурив усе так далеко, що ніж мало не вийняв око японцеві, який сидів за сусіднім столом. Було то в Лос-Анджелесі, здійнялась така несусвітня буча… Коли я пояснив, мене затримали. Хоча мені здавалося, що пояснити все так просто. Тоді я познайомився з доктором Крісті. Чудовий хлопець, і це при тому, що лікарів я…

Він проводить рукою в повітрі, торкаючись його з усіх боків, наче мітячи його. Усміхається. У мене таке відчуття, що він один, зовсім один. Поряд із ним я чуюся порожнім. Якби Джонні спало на думку провести рукою крізь мене, він би розрізав мене, як масло, як дим. Либонь, саме тому він іноді так обережно торкається пальцями мого обличчя.

– Ось хліб на скатертині, – каже Джонні, дивлячись кудись у простір. – Це щось тривке, нічого й казати, чудесний колір, аромат. Щось, що не є мною, щось відмінне, щось поза мною. Та коли я його торкаюсь, коли простягаю руку і хапаю його, тоді щось змінюється, хіба ж ні? Хліб – поза мною, але я торкаюсь його пальцями, відчуваю його, відчуваю, що це всесвіт; та якщо я можу торкатись його і відчувати, тоді насправді не можна говорити, що це щось інше. Чи ти вважаєш, що можна так говорити?

– Любий мій, тисячі років купа бородатих мужів ламає голови над вирішенням цієї проблеми.

– У хлібі є щось від дня, – шепоче Джонні, затуливши обличчя. – А◦я смію його торкатись, розрізати навпіл, запихати до рота. І нічого не станеться, я вже знаю, і це жахливо. Ти розумієш, наскільки це жахливо, що нічого не станеться? Ріжеш хліб, встромляєш у нього ножа, а все йде, як йшло раніше. Я◦цього не збагну, Бруно.

Мене починає турбувати вираз обличчя Джонні, його збудження. Щоразу важче змусити його говорити про джаз, про його спогади, про плани, повертати його до реальності. (До реальності – заледве я це написав, як мені стало гидко. Джонні має рацію: це не може бути реальністю, бути джазовим критиком не може бути реальністю, це неможливо, бо тоді є хтось, хто нас розігрує. Та водночас Джонні не може ось так плисти за течією, бо ми всі врешті-решт збожеволіємо).

Тепер він спить, чи принаймні заплющив очі і вдає, що спить. Я◦знову усвідомлюю, як важко збагнути, що він зараз робить, якою є сутність Джонні. Чи спить він, чи удає, що спить, чи думає, що спить. Ти значно більше поза ним, ніж поза будь-яким іншим приятелем. Ніхто не може бути простішим, звичайнішим, прив’язанішим до обставин злиденного життя; на позір – приступним зусібіч. Нічим не особливим – на позір. Будь-хто може бути таким, як Джонні – якщо тільки погодиться бути хворим, зіпсутим, безвольним бідолахою, однак повним поезії й таланту. На позір. Я, хто все життя захоплювався геніями: Айнштайнами, Пікассо, всіма тими святцями, які кожен може укласти в одну мить (Ганді, Чаплін, Стравінський тощо), готовий, як і будь-хто, визнати, що ці унікуми витають в небесах і що з ними не треба нічому дивуватись. Вони інші, як не крути. Натомість Джонніна інакшість загадкова і дратує своєю таємничістю, бо для неї нема пояснення. Джонні не геній, він нічого не відкрив, він грає джаз, як тисячí чорних і білих, і хоча робить це краще за всіх них, треба визнати, що це трохи залежить від смаків публіки, від моди, від часу загалом. Панасьє, наприклад, вважає, що Джонні відверто нікудишній, і хоча, на нашу думку, відверто нікудишнім є Панасьє, у кожному разі питання дискусійне. Усе це доводить, що в Джонні немає нічого особливого, та заледве про те подумавши, я запитую себе: чи справді в Джонні немає чогось особливого (про що сам не відає)? Він, мабуть, реготав би до нестями, якби йому про це сказали. Я◦досить добре знаю, що він думає про такі речі, як їх переживає. Я◦кажу «як переживає», бо Джонні… Але не стану в це заглиблюватись – тільки хотів пояснити самому собі, що тій відстані, яка розділяє Джонні і нас, немає пояснення, її спричиняють відмінності, які не пояснити. Мені здається, він перший розплачується за наслідки цього, його це вражає не менше, ніж нас. І відразу ж хочеться сказати, що Джонні – як ангел серед людей, проте елементарна чесність змушує ковтнути ці слова, гарненько їх перефразувати і визнати, що, можливо, пояснення в тому, що Джонні – це людина серед ангелів, реальність серед ірреальностей, якими є усі ми. І, може, тому Джонні торкається пальцями мого обличчя і змушує почуватися таким нещасним, таким прозорим, таким нікчемним – з моїм міцним здоров’ям, домом, дружиною, авторитетом. Особливо з моїми авторитетом. Насамперед з моїм авторитетом.

Та все, як завжди: щойно я виходжу з лікарні й опиняюсь на вулиці, в реальному часі, в усьому тому, що маю зробити, як млинець легко перевертається в повітрі і падає на сковорідку іншим боком. Бідолашний Джонні, такий далекий від реальності. (Це так, саме так. Мені легше вірити, що це так, зараз, коли я сиджу в кав’ярні через дві години після мого візиту в лікарню, ніж в усе те, що я написав вище, як проклятий, примушуючи себе бути бодай трохи чесним із самим собою).