Текст книги "Таємна зброя"

Автор книги: Хуліо Кортасар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)

– Певно, що так, пане, – сказала я, дозволивши йому налити мені ще трохи, якщо для нього це така приємність. – Завжди гарно мати когось, хто дбає про тебе, особливо коли ти такий молодий. У старості не лишається іншої ради, як самому думати про себе, бо усі решта… От візьмімо мене, наприклад. Коли помер мій Жорж…

– Випийте ще, мадам Франсіне. Нінина тітонька живе далеко і присилає курчат, та й тільки всього… Немає небезпеки родинних історій.

Мені так ударило в памороки, що я навіть не боялася, що буде, коли увійде мсьє Родолос і застане мене за тим, що я сиджу в кухні і розмовляю з одним із гостей. Мені було приємно дивитися на мсьє Бебе, чути його сміх, доволі різкий, мабуть, через випите. А◦йому подобалося, що я на нього дивлюся, хоча попервах він видався мені трохи недовірливим, та потім тільки те і робив, що усміхався і пив, не зводячи з мене погляду. Я◦знаю, що він був страшенно п’яний, бо Аліса розказала мені, скільки вони випили, а ще з того, як у мсьє Бебе блищали очі. Якби він не був п’яний, то що робив би на кухні з такою старою порхавкою, як я? Та інші також були п’яні, а проте мсьє Бебе єдиний склав мені компанію, єдиний налив мені випити і погладив по голові, хоч це негоже. Тому мені було так добре з мсьє Бебе, і я дивилася на нього все більше і більше, а йому подобалося, що на нього дивляться, бо раз чи двічі він повернувся трохи у профіль, ніс у нього був дуже гарний, як у статуї. Він увесь був, наче статуя, особливо у своєму білому костюмі. Навіть те, що він пив, було білим, і сам він був такий блідий, що мені було трохи лячно за нього. Було видно, що він сидить у чотирьох стінах, як чимало молодих тепер. Мені хотілося сказати йому про це, та хто я така, щоби давати поради такому панові, як він. Крім того, мені не стало на це часу, бо щось гупнуло у двері і увійшов мсьє Лулу, тягнучи за собою датського дога, пов’язаного фіранкою, яку скрутили, аби вийшло щось таке ніби мотузка. Він був набагато п’яніший, ніж мсьє Бебе, і мало не впав, коли дог обернувся кругом і сплутав йому ноги фіранкою. У коридорі було чутно голоси, і з’явився сивоволосий пан, либонь, то був мсьє Розе, за ним – розпашіла і дуже збуджена мадам Розе і худий молодик з таким чорним волоссям, якого я ніколи не бачила. Всі намагалася виручити мсьє Лулу, якого дог сплутував фіранкою, і при тому сміялися і на все горло жартували. Ніхто не звертав на мене уваги, аж тут мене побачила мадам Розе і зробилася серйозною. Я◦не розчула, що вона сказала сивому панові, який подивився на мою склянку (вона була порожня, але поруч стояла пляшка), мсьє Розе глянув на мсьє Бебе і зробив обурений жест, а мсьє Бебе підморгнув йому і, відкинувшись на спинку стільця, залився сміхом. Я◦дуже збентежилась, тож мені здалося, що найкраще буде підвестися і привітати усіх поклоном, а потім відійти убік і зачекати. Мадам Розе вийшла з кухні, і за мить увійшли Аліса і мсьє Родолос, які підійшли до мене і зробили знак йти за ними. Я◦вклонилася усім присутнім, але не думаю, що хтось це помітив, бо усі заспокоювали мсьє Лулу, який нараз розплакався і говорив щось незрозуміле, вказуючи на мсьє Бебе. Останнє, що я запам’ятала, був мсьє Бебе, який, відкинувшись на спинку стільця, сміявся.

Аліса зачекала, поки я скину фартуха, і мсьє Родолос вручив мені шістсот франків. На вулиці сніжило, і метро давно зачинене. Мені довелося понад годину йти пішки, заки дісталася додому, але мене оберігало тепло віскі, а ще спогад про стільки речей і те, як я розважилася на кухні в кінці банкету.

Час летить, як каже Гюстав. Думаєш, що понеділок, а вже четвер. Закінчується осінь, аж гульк – уже середина літа. Щоразу, коли приходить Робер, щоб запитати, чи не треба почистити комин (він дуже добрий, цей Робер, і завжди бере з мене половину того, що з інших пожильців), я розумію, що зима, як то кажуть, вже на порозі. Тому я добре не пам’ятаю, скільки часу минуло, допоки я знову не побачила мсьє Розе. Він прийшов надвечір, майже у тій самій порі, що й мадам Розе першого разу. Він також почав зі слів, що прийшов, бо мене порекомендувала мадам Бошамп, і ніяково сів на стілець. Ніхто не почувається зручно в моєму домі, навіть я сама, коли приходить хтось чужий. Я◦починаю потирати руки, наче вони у мене брудні; а потім мені спадає на думку, що інші подумають, що вони у мене справді брудні, і вже не знаю, де їх подіти. Дякувати Богу, мсьє Розе був так само знічений, як я, хоча приховував це краще. Він тихенько постукував ціпком по підлозі, дуже налякавши Мінуша, і дивився урізнобіч, аби тільки не стрітися з моїм поглядом. Я◦вже не знала, якому святому молитися, бо це вперше поважний пан так ніяковів переді мною, а я не знала, що в такому випадку зробити, окрім як запропонувати горнятко чаю.

– Ні, ні, дякую, – сказав він нетерпляче. – Я◦прийшов на прохання своєї дружини… Ви мене пам’ятаєте, без сумніву.

– Аякже, мсьє Розе. Та забава у вашому домі, така людна…

– Так. Та забава. Отож-бо й воно… Я◦хочу сказати, це не має жодного стосунку до банкету, але того разу ви нам дуже прислужилися, мадам…

– Франсіне, до ваших послуг.

– Мадам Франсіне, саме так. Моя дружина подумала… Бачте, це справа делікатна. Та насамперед я хочу вас заспокоїти. Те, що я вам запропоную, не є… як би це сказати… незаконним.

– Незаконним, мсьє Розе?

– О, ви знаєте, в наш час… Але повторюю: йдеться про справу делікатну, але насправді цілком пристойну. Моя дружина про все знає і дала свою згоду. Я◦це кажу, щоб вас заспокоїти.

– Якщо мадам Розе згодна, то для мене це як Божа благодать, – сказала я, аби він почувався зручніше, хоча я небагато знала про мадам Розе, і вона здавалася мені радше неприємною.

– Отже, ситуація така, мадам… Франсіне, саме так, мадам Франсіне. Один з наших друзів… ліпше, мабуть, сказати, один з наших знайомих нещодавно помер за дуже особливих обставин.

– О, мсьє Розе! Мої найщиріші співчуття.

– Дякую, – сказав мсьє Розе і зробив дуже дивну міну, наче збирався закричати від люті або розридатися. То була гримаса справжнього шаленця, і я злякалася. На щастя, двері були прочинені, і майстерня Фресне поряд. – Цей пан… йдеться про дуже відомого модельєра… мешкав сам, тобто окремо від рідні, розумієте? Він нікого не мав, крім друзів, бо клієнти, як самі знаєте, в таких випадках не беруться до уваги. Отож із певних міркувань, які довго вам пояснювати, ми, його друзі, подумали, що для похорону…

Як гарно він говорив! Підбирав кожне слово, розмірено стукаючи по підлозі ціпком, і не дивився на мене. То було наче слухати диктора по радіо, от тільки мсьє Розе говорив повільніше, а крім того, було добре видно, що він не читає. Отже його заслуга була ще більшою. Я◦була настільки вражена, що кинула свої підозри і підсунула трохи ближче свій стілець. У нутрі я відчула наче жар від думки, що такий поважний пан прийшов попросити мене про послугу, якою б вона не була. Я◦вмирала зі страху і потирала руки, не знаючи, що робити.

– Нам здалося, – казав мсьє Розе, – що церемонія, на яку зберуться тільки його друзі, нечисленні… не матиме значущості, яка є необхідною у випадку цього пана… і не передасть пригнічення, – саме так він сказав, – яке спричинене його втратою… Розумієте? Нам здалося, що коли ви будете присутні на заупокійному чуванні і, ясна річ, на похороні… у ролі, скажімо, близької родички небіжчика… Розумієте, що я хочу вам сказати? Дуже близької родички… скажімо, тітки… і я навіть наважився би запропонувати…

– Так, пане Розе? – сказала я у повному здумінні.

– Що ж, усе залежить від вас, певна річ… Та якби ви отримали відповідну винагороду… бо ж не йдеться про те, ясна річ, аби ви завдавали собі труду задарма… В такому разі, правда ж, мадам Франсіне… якщо винагорода вас влаштує, а ми це, власне, зараз побачимо… ми подумали, що ви могли би бути присутньою як… розумієте… скажімо, як мати небіжчика… Дозвольте мені вам пояснити… Мати, яка тільки-но приїхала з Нормандії, дізнавшись про смерть сина, і супроводжуватиме його до могили… Ні, ні, перед тим, як ви щось скажете… Моя дружина подумала, що, може, ви нам по-дружньому допоможете… Зі свого боку, я і мої друзі умовилися запропонувати вам десять тисяч… так буде добре, мадам Франсіне? Десять тисяч франків за вашу допомогу… Три зараз же, а решта – коли ми вийдемо із цвинтаря, як тільки…

Я◦відкрила рота, просто тому що він сам мені відкрився, але мсьє Розе не дав мені нічого сказати. Він був увесь червоний і говорив хапливо, наче хотів чимшвидше закінчити.

– Якщо ви на це пристанете, мадам Франсіне… як ми сподіваємося, оскільки розраховуємо на вашу допомогу і не просимо у вас нічого… неналежного, скажімо так… то в цьому випадку за пів години тут будуть моя дружина та її покоївка з відповідним одягом… і автомобіль, певна річ, щоб відвезти вас у дім… Звісно, треба буде, щоб ви… Як би це сказати? Щоб ви звиклися з думкою, що ви мати небіжчика… Моя дружина дасть вам необхідні вказівки, а ви, ясна річ, маєте створити враження, як тільки опинитеся в тому домі… Ви розумієте… Біль, відчай… Передусім йдеться про клієнтів, – додав він. – Перед нами вам буде досить німувати.

Не знаю, звідки в його руці взялася пачка новеньких купюр, і побий мене грім, якщо знаю, як нараз я відчула їх у себе в руці, а мсьє Розе підвівся і пішов геть, щось бурмочучи і забувши зачинити двері, як усі, хто виходить з мого дому.

Бог мені пробачить це і багато чого іншого, я знаю. То було негоже, але мсьє Розе запевнив мене, що в цьому немає нічого незаконного, і що в такий спосіб я надам неоціненну допомогу (гадаю, саме такими були його слова). Було недобре, що я мала видавати себе за матір померлого пана, який був модельєром, бо то не ті речі, які можна робити, як і обманювати когось. Але треба було подумати про клієнтів, і якщо на похованні бракуватиме матері, чи принаймні тітки або сестри, церемонія не матиме необхідної значущості і не передаватиме відчуття скорботи, спричинене втратою. Саме такими словами це щойно сказав мені мсьє Розе, а він знає більше, ніж я. Недобре, щоб я це робила, але Бог знає, що я заробляю заледве три тисячі франків на місяць, гаруючи у домі мадам Бошамп та інших місцях, а тепер я дістану десять тисяч просто за те, що трохи поплачу, побиватимусь над смертю того пана, який мав бути моїм сином, поки його не поховають.

Дім був поблизу Сен-Клу, і мене відвезли туди на авто, які я раніше бачила хіба що ззовні. Мадам Розе і покоївка вбрали мене, і я дізналася, що небіжчик звався мсьє Лінар, а ім’я мав Октав, що він був єдиним сином старої матері, яка жила в Нормандії і тільки-но приїхала п’ятигодинним поїздом. Старою матір’ю була я, але була настільки схвильована і збита з пантелику, що дуже мало почула з того, що говорила і радила мені мадам Розе. Пам’ятаю, як вона благала мене в авто (не стану відмагатися: благала, вона дуже змінилася з того вечора банкету), щоб я не перебільшувала свого горя, а радше створила враження, що я страшенно втомлена і на грані апоплексичного удару.

– На превеликий жаль, я не зможу бути поруч з вами, – сказала вона, коли ми вже під’їздили. – Але робіть те, що я вам сказала, а мій чоловік займеться усім необхідним. Прошу вас, прошу вас, мадам Франсіне, передусім, коли побачите журналістів і дам… особливо журналістів…

– Вас там не буде, мадам Розе? – запитала я дуже здивована.

– Ні. Вам годі зрозуміти, а пояснювати довго. Там буде мій чоловік, в якого комерційні інтереси з мсьє Лінаром… Звісно, він буде там заради декоруму… Це питання ділових і людських відносин… Але я туди не піду, не годиться, щоб я… Не переймайтеся цим.

У дверях я побачила мсьє Розе і якихось інших панів. Вони наблизилися, і мадам Розе дала мені останнє напучення, і відкинулася на спинку сидіння, щоб її не побачили. Я◦дала змогу мсьє Розе відчинити дверцята і, голосно ридаючи, вийшла з автомобіля. Тож мсьє Розе обійняв мене і повів до будинку, інші пани йшли за нами. Я◦не дуже могла розгледіти дім, бо шаль майже затуляла мені очі, до того ж я так плакала, що нічого не бачила, але по запаху відчувалася розкіш, а ще – по дуже пухнастих килимах. Мсьє Розе пошепки втішав мене, у нього був такий голос, наче він і сам плакав. У величезній вітальні із люстрами із дармовисами були якісь пани, вони дивилися на мене з великим співчуттям і симпатією, і я впевнена, що підійшли би розрадити мене, якби мсьє Розе не повів мене далі, притримуючи за плечі. На канапі я розгледіла дуже молодого пана, який сидів із заплющеними очима і склянкою в руці. Він навіть не поворухнувся, коли я увійшла, хоча в ту мить я голосно ридала. Відчинились якісь двері, і з них вийшли двоє панів з носовичками в руках. Мсьє Розе ледь підштовхнув мене, я увійшла до кімнати і, спотикаючись, дала провести себе туди, де лежав небіжчик, і побачила мерця, який був моїм сином: я побачила профіль мсьє Бебе, який був такий білявий і блідий, як ніколи – тепер, коли був мертвий.

Здається, я ухопилася за спинку ліжка, бо мсьє Розе перелякався, інші пани оточили і підтримали мене, а я дивилася на таке гарне лице мертвого мсьє Бебе, на його довгі чорні вії, на ніс, наче з воску, і не могла повірити, що це мсьє Лінар, пан, який був модельєром і допіру помер, не міг переконати мене, що цей мрець, який лежав переді мною, був мсьє Бебе. Не усвідомлюючи – присягаюсь! – я розридалася по-справжньому, тримаючись за спинку дуже розкішного ліжка з масиву дуба, і згадувала, як мсьє Бебе гладив мене по голові у ніч банкету, як налив мені склянку віскі, як розмовляв і займався мною, поки інші розважалися. Коли мсьє Розе прошепотів щось наче: «Скажіть йому «сину, сину»…», збрехати мені було зовсім не важко, гадаю, що оплакувати його було для мене великим благом – то була наче винагорода за увесь той страх, якого я натерпілася до цієї миті. Ніщо не здавалося мені дивним, і коли я підняла очі та обіч ліжка побачила мсьє Лулу з почервонілими очима і тремтячими губами, то на все горло розридалася, дивлячись йому в лице, і він, попри своє здивування, також плакав: плакав, бо плакала я, а був сповнений здивування, бо розумів, що я плачу, як він, по-справжньому, тому що ми обидвоє любили мсьє Бебе і майже змагалися по різні боки ліжка, але мсьє Бебе не міг сміятися і кепкувати, як тоді, коли був живий і сидів за кухонним столом і сміявся з нас усіх.

Мене відвели до канапи у великий вітальні з люстрами, і якась пані, що була там, витягла з торбинки флакон із нюхальною сіллю, а лакей поставив біля мене столик на коліщатках із тацею, де була паруюча кава і склянка з водою. Мсьє Розе був значно спокійніший тепер, коли побачив, що я здатна зробити те, про що мене просили. Я◦бачила, як він відійшов поговорити з іншими панами, і довший час з вітальні ніхто не виходив і не заходив у неї. На канапі навпроти і далі сидів молодик, якого я побачила, коли прийшла, він плакав, затуливши лице руками. Час від часу він витягав носовичок і сякався. У дверях з’явився мсьє Лулу і якусь мить дивився на нього, перш ніж підійти і сісти поруч з ним. Мені було так шкода їх обох, було видно, що вони дуже дружили з мсьє Бебе, і були такі молоді і так страждали. Мсьє Розе також дивився на них з кутка вітальні, де він тихо розмовляв з двома дамами, які вже збиралися йти. Так минали хвилини, аж тут мсьє Лулу неначе верескнув і відсунувся від іншого юнака, який дивився на нього із люттю, і я почула, як мсьє Лулу каже щось таке ніби: «Тобі завжди до всього було байдуже, Ніна», і згадала когось на ім’я Ніна, хто мав тітку в Пуату, яка присилала йому курчат і городину. Мсьє Лулу знизав плечима і знову сказав, що Ніна бреше, і врешті підвівся з лютою гримасою і гнівними жестами. Тоді мсьє Ніна і собі підвівся. І обидва майже бігом подалися до кімнати, де лежав мсьє Бебе, і я почула, що вони сваряться, але відразу ж увійшов мсьє Розе і змусив їх замовкнути, а потім нічого не було чутно, доки мсьє Лулу не вернувся і сів на канапу з мокрим носовичком у руці. Якраз за канапою було вікно, яке виходило у внутрішнє подвір’я. Гадаю, з усього, що було в тій вітальні, найкраще я пам’ятаю вікно (а ще люстри, вони були такі розкішні), бо надранком я бачила, як воно потроху міняє колір і сірішає, і врешті, перед сходом сонця, стає рожевим. І весь цей час я думала про мсьє Бебе і раптом, не в змозі стриматися, починала плакати, хоча там були тільки мсьє Розе і мсьє Лулу, бо мсьє Ніна пішов геть чи був десь в іншій частині дому. Так минула ніч, і подекуди я не могла втриматися від думок про такого молодого мсьє Бебе і плакала, хоча було це трохи і через утому. Тоді мсьє Розе підходив і сідав біля мене із дуже дивним обличчям і казав, що мені не треба вже прикидатися, щоб я готувалася до того моменту, коли буде похорон і прийдуть люди і журналісти. Та іноді важко знати, плачеш ти по-справжньому чи ні, тож я попросила мсьє Розе дозволити мені і далі чувати над мсьє Бебе. Його, схоже, дуже дивувало те, що я не хочу піти хвильку подрімати, і він кілька разів пропонував провести мене у спальню, та врешті упевнився і дав мені спокій. Я◦скористалася з того моменту, коли він вийшов, либонь, щоби піти до туалету, і знову зайшла до кімнати, де лежав мсьє Бебе.

Я◦думала, що він там сам, але там був мсьє Ніна, він стояв у ногах ліжка і дивився на нього. Позаяк ми були незнайомі (тобто він знав, що я та пані, яка вдає із себе матір мсьє Бебе, але раніше ми не зустрічалися), то дивилися одне на одного із недовірою, хоча він нічого не сказав, коли я підійшла і стала біля мсьє Бебе. Так ми і стояли якийсь час, і я бачила, як по щоках у нього течуть сльози, від яких біля носа утворилась наче борозна.

– Ви також були там у вечір банкету, – сказала я, бажаючи його розважити. – Мсьє Бебе… мсьє Лінар сказав, що ви дуже сумні, і попросив мсьє Лулу піти і скласти вам компанію.

Мсьє Ніна не розуміючи дивився на мене. Він хитав головою, і я усміхнулася йому, щоб його розважити.

– У вечір банкету в домі мсьє Розе, – сказала я. – Мсьє Лінар прийшов на кухню і запропонував мені віскі.

– Віскі?

– Так. Він був єдиний, хто запропонував мені випити того вечора… Мсьє Лулу відкоркував пляшку шампанського, і тоді мсьє Лінар бризнув йому піною в обличчя і…

– О, замовкніть, замовкніть, – прошепотів мсьє Ніна. – Не згадуйте цього… Бебе збожеволів, направду збожеволів…

– І тому ви були сумні? – спитала, аби щось сказати, та він мене уже не чув, дивився на мсьє Бебе, наче питав його про щось, і ворушив губами, весь час повторюючи одне і те саме, аж я не могла вже на нього дивитися. Мсьє Ніна не був таким красенем, як мсьє Бебе чи мсьє Лулу, і видався мені дуже маленьким, хоча люди у чорному завжди здаються меншими, як каже Гюстав. Я би хотіла розрадити мсьє Ніна, такого сумного, але в цю мить увійшов мсьє Розе і зробив мені знак вернутись у вітальню.

– Уже світає, мадам Франсіне, – сказав він. Лице у нього, бідолахи, позеленіло. – Вам треба трохи відпочити. Ви не зможете здолати утому, а скоро почнуть сходитися люди. Похорон о пів на десяту.

Я◦справді падала з ніг, і було краще годину поспати. Неймовірно, як година сну знімає з мене утому. Тому я дозволила мсьє Розе взяти мене під руку, і коли ми проходили через вітальню з люстрами, вікно вже було яскраво рожеве, і я відчула холод, хоча горів коминок. У ту мить мсьє Розе зненацька мене відпустив і видивився на двері, що вели до виходу з дому. Увійшов чоловік із шарфом на шиї, і на мить я злякалася, подумавши, що нас викрили (хоч ми не робили нічого незаконного) і що чоловік у шарфі є братом мсьє Бебе чи щось таке. Але він не міг ним бути, бо мав занадто неотесаний вигляд: ледве чи П’єр або Гюстав могли бути братами когось наскільки витонченого, як мсьє Бебе. За чоловіком у шарфі я раптом побачила мсьє Лулу, він виглядав буцім переляканим, але мені здалося, що він неначе радий тому, що зараз станеться. Тоді мсьє Розе дав мені знак лишатися на місці і зробив два чи три кроки в бік чоловіка у шарфі, здається, не надто охоче.

– Ви прийшли?.. – почав він тим самим тоном, яким говорив зі мною і який насправді аж ніяк не був люб’язним.

– Де Бебе? – запитав чоловік таким голосом, наче перед тим багато випив чи кричав.

Мсьє Розе зробив якийсь непевний жест, бажаючи завадити йому увійти, але чоловік ступив уперед і відсторонив його одним лише поглядом. Мене дуже здивувала така груба поведінка в такий печальний момент, але мсьє Лулу, який лишився стояти у дверях (гадаю, це він дозволив тому чоловікові увійти), розреготався, і мсьє Розе підійшов до нього і надавав йому ляпанців, як хлопчиськові, достоту як хлопчиськові. Я◦не розчула добре, що вони казали одне одному, але мсьє Лулу, попри ляпанці, здавався задоволеним і казав щось таке ніби: «Зараз побачить… зараз та курва побачить…» – хоча погано, що я повторюю його слова; він проказав їх кілька разів, доки нараз не розплакався і затулив лице руками, мсьє Розе підштовхував його до канапи, де він залишився сидіти, голосно ридаючи, а про мене всі забули, як це буває завжди.

Мсьє Розе здавався дуже знервованим і не наважувався увійти до кімнати, де лежав небіжчик, та за якусь мить почувся голос мсьє Ніна, який проти чогось протестував, а мсьє Розе набрався духу і підбіг до дверей якраз тоді, коли з них вискочив, протестуючи, мсьє Ніна, і можу присягнутися, що чоловік у шарфі витурював його стусанами. Мсьє Розе відступив, дивлячись на мсьє Ніна, і обидвоє заговорили тихими голосами, які все одно були верескливими, і мсьє Ніна плакав від злості та кривився, аж мені стало його дуже жаль. Урешті він трохи заспокоївся, і мсьє Розе відвів його до канапи, де сидів мсьє Лулу, який знову сміявся (еге ж: вони то плакали, то сміялися), але мсьє Ніна скорчив презирливу гримасу, пішов й усівся на іншу канапу біля коминка. Я◦залишилася в кутку вітальні, чекаючи на прибуття дам і журналістів, як веліла мені мадам Розе, і врешті у вікні з’явилося сонце, і лакей у лівреї впустив двох дуже елегантних панів і одну пані, яка спочатку глянула на мсьє Ніна, либонь, думаючи, що це хтось із родини, а потім подивилася на мене; я затулила обличчя руками, але дуже добре бачила її крізь пальці. Пани, і ті, що прийшли пізніше, йшли поглянути на мсьє Бебе, а потім збиралися у вітальні, декотрі у супроводі мсьє Розе підходили до мене, аби висловити співчуття і чуло потиснути руку. Дами також були дуже люб’язні, особливо одна із них, дуже молода і гарна, яка на мить присіла біля мене і сказала, що мсьє Лінар був великим митцем і його смерть є непоправним лихом. Я◦знай підтакувала і плакала насправжки, хоча увесь час прикидалася: мене проймав жаль, коли я думала про мсьє Бебе, такого гарного і доброго, там, у кімнаті, про те, яким великим митцем він був. Молода пані кілька разів погладила мене по руці і сказала, що ніхто і ніколи не забуде мсьє Лінара і що вона впевнена у тому, що мсьє Розе і далі провадитиме салон мод так, як цього завжди хотів мсьє Лінар, аби не втратився його стиль, і багато інших речей, яких я вже не пам’ятаю, але то завжди була похвала мсьє Бебе. А◦потім за мною прийшов мсьє Розе, і, глянувши на тих, хто згромадилися довкола мене, аби вони зрозуміли, що зараз відбудеться, тихо сказав мені, що прийшла пора попрощатися із сином, бо труну скоро закриють. Мене пройняв несосвітенний страх, бо я подумала, що в цю мить мушу зіграти найважчу сцену, але він мене підтримав і допоміг підвестися, і ми увійшли в кімнату, де був тільки чоловік у шарфі, він стояв у ногах ліжка і дивився на мсьє Бебе. Мсьє Розе зробив благальний жест, аби той зрозумів, що мусить залишити мене наодинці з моїм сином, але чоловік відповів йому гримасою, знизав плечима і не зрушив з місця. Мсьє Розе не знав, що робити, і знову подивився на чоловіка, немов благаючи того вийти, бо інші пани – мабуть, то були журналісти – увійшли за нами, і той чоловік справді не пасував там зі своїм шарфом і своєю манерою дивитися на мсьє Бебе, наче готовий був його образити. Я◦вже не могла чекати, та всіх боялася, була впевнена, що станеться щось жахливе, і хоча мсьє Розе не займався мною, бо і далі робив знаки, щоб переконати того чоловіка вийти, я підійшла до мсьє Бебе і стала голосити. Відтак мсьє Розе схопив мене, бо я і справді хотіла поцілувати мсьє Бебе у чоло, та він мені не давав і просив, щоб я заспокоїлася, і врешті змусив вернутися у вітальню, втішаючи мене і при цьому так стискаючи руку, аж мені стало боляче; але того ніхто не міг помітити, крім мене, а мені було байдуже. Коли я сиділа на канапі, і лакей приніс мені води, а дві пані обмахували мене хустинками, у тій кімнаті зчинилась веремія, заходили нові люди і підходили до мене, аж я не могла бачити, що коїться. Серед тих, хто тільки-но прийшов, був панотець, я дуже зраділа, що він прийшов провести мсьє Бебе. Скоро прийде час вирушати на цвинтар, і було б добре, як панотець піде з нами, з матір’ю і друзями мсьє Бебе. Вони напевно також будуть раді, що він піде з нами, особливо мсьє Розе, який так засмутився через того чоловіка у шарфі і переймався, аби все було так, як належиться, щоб люди знали, яким чудовим був похорон і як усі любили мсьє Бебе.