Текст книги "Таємна зброя"
Автор книги: Хуліо Кортасар
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц)
Переслідувач
Будь вірний аж до смерті.
Апокаліпсис, 2,10
Деде зателефонувала мені по обіді, мовляв, із Джонні не все гаразд, і я відразу ж подався до готелю. Вже кілька днів Джонні й Деде живуть у готелі на рю Лагранж, у кімнаті на четвертому поверсі. Лиш глянувши на двері кімнати, я зрозумів, що Джонні дійшов до ручки. Вікно виходить у майже чорне провалля внутрішнього двору, і вже о першій пополудні треба вмикати світло, якщо хочеш почитати газету чи розгледіти обличчя. Зимно не є, однак Джонні кутається в ковдру, скоцюрбившись в обдертому фотелі, з якого увсібіч лізуть клапті жовтуватого клоччя. Деде постаріла, й червона сукня їй зовсім не личить; це сукня для роботи, для сцени з її вогнями, в готельній кімнаті вона перетворюється на якийсь огидний згусток крові.
– Друзяка Бруно, вірний мені так само, як неприємний присмак у роті, – каже Джонні замість привітання, підтягуючи коліна догори і вмощуючи на них підборіддя.
Деде підсуває мені стілець, і я витягаю пачку «Голуаз». У кишені я маю пляшку рому, але не хочу показувати її, доки не з’ясую, що тут відбувається. Гадаю, найбільше мене дратувала лампочка, що висіла на засидженому мухами дроті. Глянувши на неї раз чи двічі, я заслонився рукою і запитав Деде, чи можна її погасити і обійтися світлом з вікна. Джонні стежив за моїми словами та жестами уважним, але відсутнім поглядом, наче кіт, який пильно дивиться на щось одне, але видно, що він цілком поглинутий чимось іншим; що він є чимось іншим. Урешті Деде встала і вимкнула світло. У тому, що лишилося, у чорно-сірій каламуті, ми краще впізнаємо одне одного. Джонні вистромлює з-під ковдри свою довгу худу руку, і я відчуваю її кволе тепло. Тоді Деде каже, що приготує нам розчинної кави. Я◦зрадів, почувши, що у них є принаймні бляшанка розчинної кави. Я◦вже не раз помічав, що коли в людини є бляшанка розчинної кави, вона ще не дійшла до ручки, ще зможе трохи протриматися.
– Давненько ми не бачились, – кажу я Джонні. – Як мінімум місяць.
– А◦ти тільки й знаєш, що час рахувати, – озивається він похмуро. – Перше, друге, третє, двадцять перше. Усе в тебе має свій номер. Й оця така сама. Знаєш, чому вона люта? Бо я загубив саксофон. Що ж, вона має рацію.
– Але як ти міг його загубити? – питаю я, водночас добре розуміючи, що якраз цього у Джонні питати не варто.
– В метро, – відповідає він. – Аби було надійніше, я поклав його під сидіння. Це було чудово – їхати, знаючи, що він під тобою, у повній безпеці.
– Похопився він лише тут, на сходах готелю, – сказала Деде хриплуватим голосом. – І я мусила бігти на злам голови, аби сповісти про пропажу і в метро, і в поліцію.
Далі запала мовчанка, і я зрозумів, що то була марна трата часу. Та Джонні почав сміятися, так, як він це уміє, сміхом десь з-поза зубів та губ.
– Якийсь нещасний ідіот намагатиметься видобути з нього бодай звук, – каже він. – То був один з найгірших саксів, які я колись не мав. Одразу видно, що на ньому грав Док Родрігес, його нутро було цілком спотворене. Як інструмент сам собою він був непоганий, але Родрігес здатен занапастити навіть інструмент Страдіварі, тільки взявшись його настроювати.
– А◦ти не можеш роздобути десь інший саксофон?
– Ми це якраз з’ясовуємо, – каже Деде. – Здається, у Рорі Френда є один. Найгірше те, що Джоннін контракт…
– Контракт, – уриває її Джонні. – Що таке контракт? Треба грати – і квит, а у мене ні саксофона, ні грошей, щоб його купити. І хлопцям ведеться не краще, ніж мені.
Останнє не є правдою, і ми троє це знаємо. Ніхто вже не наважується позичити Джонні інструмент, бо він його відразу ж або губить, або нищить. Він загубив саксофон Луї Роллінга у Бордо, потрощив на друзки і розтоптав сакс, який купила йому Деде, коли було укладено контракт про його гастрольний тур Англією. Ніхто вже не знає, скільки інструментів він загубив, віддав у заставу чи поламав. І на усіх них він грав так, як, гадаю, може грати на альт-саксофоні один лише Господь Бог, якщо припустити, що на небесах відмовилися від лір та флейт.
– Коли тобі починати, Джонні?
– Не знаю. Здається, нині. Га, Деде?
– Ні, післязавтра.
– Всі знають дати, всі, крім мене, – бурчить Джонні, натягуючи ковдру аж по вуха. – Я◦міг би заприсягнутися, що нині ввечері маю грати, а по обіді мушу йти на репетицію.
– Яка різниця? – сказала Деде. – Однаково у тебе немає саксофона.
– Як – яка різниця? Велика різниця. Післязавтра – це після завтра, а завтра – це після сьогодні. І сьогодні ще достатньо триватиме після «зараз», коли ми балакаємо з друзякою Бруно, і я відчув би себе значно краще, якби міг забути про час і випити чогось зігріваючого.
– Вода ось-ось закипить, зачекай трохи.
– Я◦не мав на увазі окріп, – каже Джонні.
Тоді я витягаю свою пляшку рому – і в кімнаті немов спалахує світло, бо Джонні від захвату роззявляє рота, його зуби сяють, і навіть Деде мимоволі усміхнулася, побачивши його подив і радість. Ром під каву – це зовсім незле, і вже після другої чарки і цигарки ми почуваємося значно краще. На той момент я вже зауважив, що Джонні поволі заглиблюється в себе і продовжує згадувати про час, це тема, якою він переймається, відколи я його знаю. Небагато стрічав я людей, яких би так хвилювало все, що стосується часу. Це якась манія, найгірша з усіх його незліченних маній. Але викладає і тлумачить він усе так захопливо, що цьому важко опиратися. Пригадую одну репетицію перед записом, ще в Цинциннаті, десь у сорок дев’ятому чи п’ятдесятому році, задовго до його переїзду в Париж. У ті дні Джонні перебував у чудовій формі, і я пішов на репетицію лиш задля того, аби послухати його і Майлза Девіса. Усі мали бажання грати, усі були в доброму гуморі й гарно вбрані (я згадую про це, мабуть, через контраст із теперішнім виглядом Джонні – брудним і обдертим), грали з насолодою і без нетерплячки, звукорежисер за своїм віконечком захоплено жестикулював, як задоволений бабуїн. І саме тієї миті, коли Джонні, здавалося, потонув у радості, він раптом урвав гру і, вдаривши кулаком невідомо кого, сказав: «Це я граю завтра». Хлопці затнулися, лише двоє чи троє з них дограли ще кілька тактів – наче поїзд, що ніяк не зупиниться, – а Джонні бив себе по чолі і повторював: «Я◦вже зіграв це завтра, жахливо, Майлзе, я вже зіграв це завтра», і вивести його з того стану не міг ніхто. З тієї миті усе пішло шкереберть, Джонні грав знехотя, прагнучи піти геть (аби знову накуритися, сказав звукорежисер, нетямлячись від люті), і коли я побачив, як він виходить – похитуючись, із посірілим обличчям – то запитав себе, чи довго ще це триватиме.
– Гадаю, треба покликати лікаря Бернара, – каже Деде, косячи оком на Джонні, який маленькими ковточками п’є ром. – У тебе гарячка, і ти нічого не їси.
– Лікар Бернар просто йолоп, – відказує Джонні, вилизуючи склянку. – Пропише мені аспірин, а потім скаже, що йому дуже подобається джаз, наприклад, Рей Нобл. У мене ідея, Бруно. Якби я мав саксофон, то зустрів би його музикою, від якої він злетів би з четвертого поверху донизу, рахуючи задком кожну сходинку.
– У кожному разі, аспірин тобі не зашкодить, – кажу я, косячи оком на Деде. – Якщо хочеш, я зателефоную йому, коли піду від вас, і Деде не доведеться спускатися. Послухай, що стосується твого контракту… Якщо ти починаєш післязавтра, гадаю, тут можна буде дещо зробити. Я◦також можу спробувати попросити саксофон у Рорі Френда. У крайньому разі… Але ти повинен більше шануватися, Джонні, ось що головне.
– Не сьогодні, – каже він, дивлячись на пляшку з ромом. – Завтра, коли я матиму сакс. Тож нема чого про це зараз говорити… Бруно, я щораз краще усвідомлюю, що час… Гадаю, що музика завжди допомагає хоч трохи у цьому розібратися. Ну, не те, щоб розібратися, бо насправді мені нічого не ясно. Я◦тільки усвідомлюю, що є щось. Як у тих сновидіннях – правда ж? – в яких починаєш підозрювати, що усе полетить к бісу, і трохи боїшся наперед. Та водночас жодної певності не маєш, і зненацька усе перевертається, як млинець на сковороді, і раптом ти опиняєшся у ліжку з розкішною дівчиною й усе – просто клас.
Деде в кутку кімнати миє горнятка і склянки. Я◦бачу, що в них у кімнаті навіть немає водогону, дивлюся на мидницю у рожеві квіточки і цеберко, яке нагадує мені якусь забальзамовану тварину. А◦Джонні говорить, майже затуливши ковдрою рота, і також здається забальзамованим – з підтягнутими до підборіддя коліньми, з чорним гладеньким обличчям, яке від гарячки та рому потроху починає пітніти.
– Я◦дещо читав про це, Бруно. Усе це дуже дивно й насправді дуже складно… Знаєш, я думаю, що музика допомагає. Не зрозуміти, бо насправді я нічого не розумію. – Він б’є себе кулаком по голові. Вона озивається лунким, наче то кокосовий горіх, звуком.
– Там всередині нічого немає, Бруно. Зовсім нічого. Ця штуковина не думає, не розуміє нічого. Правду кажучи, у мене ніколи не було такої потреби. Я◦починаю щось розуміти, лише опустивши очі долі, і що нижче вони опущені, то краще я розумію. Але це не є справжнє розуміння, тут я згоден.
– У тебе підніметься температура, – бурчить Деде з глибини кімнати.
– Ох, замовкни. Це правда, Бруно. Я◦ніколи ні про що не думав, і раптом розумію, що таки думав, але це зовсім не смішно, правда ж? Що смішного, коли людина розуміє, що вона про щось думала? Для предмету роздумів однаково – думаєш ти чи хтось інший. Але ж ні, це я, саме я. Я◦просто користаю з того, про що думаю, та завжди згодом, і саме цього не витримую. Це так важко, так важко… А◦що, вже не залишилось ані ковточка?
Я◦виціджую йому з пляшки останні краплі рому, і тієї ж миті Деде знову вмикає світло. Джонні спливає потом, але кутається в ковдру, час від часу ним трусить так, що фотель аж тріщить.
– Я◦зрозумів це, коли був ще зовсім малим, майже відразу після того, як навчився грати на саксофоні. У нас вдома і дня не минало без колотнечі, тільки й розмов було, що про борги та іпотеку. Ти знаєш, що́ таке іпотека? Мабуть, це щось жахливе, бо моя стара рвала на голові волосся, щойно старий заводив мову про іпотеку, і все закінчувалося бійкою. Мені тоді було тринадцять… але ти все це вже чув.
Якби ж то не чув, я навіть спробував це детально і правдиво описати у своїй книжці про Джонні.
– Тому в нас удома час ніколи не закінчувався, розумієш? Сварка за сваркою, не можна було навіть поїсти. І на довершення усього – релігія. Господи, ти навіть уявити собі не можеш. Коли мій учитель десь роздобув для мене саксофон – ти вмер би зі сміху, якби його побачив, – отоді, гадаю, я відразу зрозумів. Музика висмикувала мене з часу, але це так лише говориться. Хочеш знати, що́ я насправді відчуваю? Думаю, що музика занурювала мене в час. Але тоді виходить, що час не має нічого спільного… ну, нічого спільного з нами, скажімо так.
Мені вже давно відомі галюцинації Джонні та усіх тих, хто живе так само, як він, тому я слухаю його уважно, але не надто переймаюся тим, що він каже. Натомість мене цікавить, як він зумів роздобути наркотики в Парижі. Треба буде учинити Деде допит, знешкодити її як імовірну співучасницю. В такому стані Джонні довго не протягне. Наркотики й нужда разом не ходять. Я◦думаю про музику, яка втрачається, про десятки звукозаписів, в яких назавжди збереглась би Джонніна присутність, його вражаюча перевага над будь-ким із музикантів. «Це я граю завтра» – ця фраза раптом наповнюється для мене дуже ясним сенсом, бо Джонні завжди грає «завтра», залишаючи все інше позаду, у цьому «нині», яке він легко перестрибує з першими нотами своєї музики.
Як джазовий критик я достатньо чутливий, щоб розуміти свої межі, й усвідомлюю, що всі ці мої розумування – нижче тієї площини, де бідолашний Джонні – з його обірваними фразами, зітханнями, раптовими нападами люті, риданнями – намагається йти уперед. Йому наплювати, що я вважаю його генієм, він ніколи не бундючився тим, що його музика залишила далеко позаду те, що грають його колеги. Я◦понуро думаю, що Джонні перебуває біля начал свого саксофона, тоді як я змушений задовольнятися його закінченням. Він – це уста, а я – вуха, аби не сказати, що він – це уста, а я… Кожен критик є сумним фіналом того, що почалося як смакування, як насолода від кусання і жування. І вуста знову роблять рух, великий Джоннін язик жадібно злизує з губ цівку слини. Руки малюють щось у повітрі.
– Бруно, якби ти зміг колись це написати… Не задля мене, розумієш, мені ж бо однаково. Але, мабуть, це дуже гарно. Я◦відчуваю, що це мусить бути гарно. Я◦говорив тобі, що коли ще хлопчиськом почав грати, то усвідомив, що час тече по-іншому. Якось я розповів про це Джиму, і він сказав, що таке саме відчувають усі, і що коли людина відключається… Так і сказав: коли людина відключається. Але я не відключаюся, коли граю. Просто кудись переношуся. Це як у ліфті: ти заходиш у ліфт, заводиш балачку з людьми і не відчуваєш нічого дивного. А◦тим часом униз поплив перший поверх, десятий, двадцять перший, все місто залишилося внизу, і коли ти закінчуєш фразу, яку розпочав, увійшовши, між твоїми першими словами й останніми – п’ятдесят два поверхи. Я◦зрозумів, коли почав грати, що заходжу у ліфт, але то був часовий ліфт, якщо можна так сказати. Не думай: я не забував про іпотеку чи релігію. Просто в ті миті іпотека і релігія ставали чимось схожим на костюм, який зараз не на тобі. Я◦знаю, що костюм висить у шафі, та не кажи мені, що цієї миті костюм існує. Він існує тоді, коли я його надягаю, і так само релігія та іпотека існували тоді, коли я закінчував грати і до кімнати заходила розпатлана моя стара, нарікаючи, що ця чортова музика ріже їй вуха.
Деде приносить нам ще по горнятку кави, та Джонні сумно дивиться на свою порожню склянку.
– Оте про час – дуже складне, воно вчепилося у мене зі всіх сторін. Я◦починаю потроху усвідомлювати, що час не такий, як торбина, яку можна наповнити. Я◦маю на увазі, що хоча наповнювач можна замінити, в торбину влазить тільки певна його кількість – і квит. Бачиш мою валізу, Бруно? У неї влазять два костюми і дві пари черевиків. А◦тепер уяви собі, що ти її спорожнив, а потім знову хочеш покласти в неї два костюми і дві пари черевиків, і бачиш, що тепер у неї влазить тільки один костюм і одна пара черевиків. Та найкраще не це. Найкраще тоді, коли ти розумієш, що можеш покласти до валізи цілу крамницю, сотні костюмів, як іноді я поміщаю музику в час, коли граю. Музику і те, про що думаю, коли їду в метро.
– Коли їдеш у метро.
– Так, у цьому вся суть, – лукаво каже Джонні. – Метро – це великий винахід, Бруно. Коли їдеш у метро, розумієш, скільки усього могло би поміститися у валізу. Можливо, я загубив саксофон зовсім не в метро, може…
Розреготавшись, він заходиться кашлем, і Деде занепокоєно на нього дивиться. Та він махає руками, сміється і кашляє – все разом, трясучись під ковдрою, як шимпанзе. З очей йому течуть сльози, і він ковтає їх, знай сміючись.
– Краще не мішати все в одну купу, – каже він за якийсь час. – Я◦загубив його – і квит. Та метро допомогло мені зрозуміти той фокус із валізою. Еластичність речей – ось що дивно, я відчуваю її повсякчас. Усе є еластичним, друже. Речі, які здаються жорсткими, мають еластичність…
Він зосереджено думає.
– …уповільнену еластичність, – додає він несподівано.
Я◦захоплено і схвально киваю. Браво, Джонні. І це людина, яка каже, що не здатна думати. Ось тобі й Джонні. Тепер мені направду цікаво, що́ він скаже далі. Він це розуміє і дивиться на мене лукаво, як ніколи.
– Ти гадаєш, Бруно, я зможу роздобути десь інший саксофон, щоб грати післязавтра?
– Так, але тобі треба буде шануватися.
– Звісно, мені треба буде шануватися.
– Місячний контракт, – пояснює бідолашна Деде. – Два тижні виступів у клубі Ремі, два концерти і дві платівки. Ми могли би чудово облаштуватися.
– Місячний контракт, – передражнює її Джонні, потрясаючи руками. – Клуб Ремі, два концерти і дві платівки. Бе-бата-боп-боп-боп, чррр. Хочу пити, хочу пити, хочу пити. І курити, і курити, і курити. Найбільше хочу курити.
Я◦простягаю йому пачку «Голуаз», хоча добре знаю, що він думає про наркотик. Уже вечір, коридором починають снувати люди, чутно арабську мову, чийсь спів. Деде кудись пішла, мабуть, щось купити на вечерю. Я◦відчуваю руку Джонні на своєму коліні.
– Вона чудова дівчина, повір. Але як вона мені остогидла. Я◦вже давно її не люблю, насилу терплю. Вона ще й досі час від часу мене збуджує, уміє кохатися, як… – він на італійський манір складає докупи пальці. – Але я мушу її збутися і вернутися у Нью-Йорк. Я◦мушу вернутися у Нью-Йорк, Бруно, це головне.
– Навіщо? Там тобі велося гірше, ніж тут. Я◦маю на увазі не роботу, а саме твоє життя. Мені здається, що тут у тебе більше друзів.
– Так, тут є ти, маркіза і хлопці з клубу… Ти колись кохався з маркізою, Бруно?
– Ні.
– Ну, це щось… Та я розповідав тобі про метро, не знаю, чому ми змінили тему. Метро – це великий винахід, Бруно. Одного дня я почав щось відчувати в метро, та потім забув… І тоді воно повторилося – через два чи три дні. І врешті я зрозумів. Знаєш, це легко пояснити, та легко тому, що насправді це несправжнє пояснення. Справжнє пояснення просто не можна відшукати. Тобі треба було би сісти в метро і чекати, коли з тобою це станеться, хоча мені здається, що таке буває тільки зі мною. Це правда, що ти ніколи не кохався з маркізою? Ти мусиш попросити її вилізти на позолочений ослінчик, який стоїть у неї в кутку спальні, біля дуже гарної лампи, а тоді… О, ця уже вернулася.
Входить Деде з якимсь пакунком і дивиться на Джонні.
– У тебе ще сильніший жар. Я◦вже зателефонувала лікареві, він прийде о десятій. Казав, що тобі потрібен спокій.
– Гаразд, гаразд, але спочатку я розповім Бруно про метро. На днях я добре зрозумів, що відбувається. Я◦почав думати про свою стару, потім про Лен з дітьми, і, звісно, мені відразу уявилося, що я прогулююся своїм кварталом, бачу обличчя дітей, якими вони тоді були. То не було думання, здається, я вже не раз казав тобі, що ніколи не думаю. Я◦наче стою на розі і бачу, як мимо пропливає те, про що думаю. Але я не думаю про те, що бачу. Розумієш? Джим каже, що всі люди однакові і що загалом (так він каже) ніхто не думає сам собою. Припустімо, це так, однак проблема в тому, що я сів у метро на станції «Сен-Мішель» й одразу ж почав думати про Лен та дітей і уявляти свій квартал. Тільки-но сів і став про них думати. Та водночас я усвідомлював, що я в метро, і бачив, що десь за хвилину ми під’їхали до станції «Одеон», що люди виходять і заходять. Отже, я й далі думав про Лен і бачив свою стару, яка вернулася із закупів, а тоді побачив їх усіх, я був із ними – так гарно я не почувався вже давно. Від спогадів мені завжди з душі верне, але цього разу мені було приємно думати про дітей і бачити їх. Якщо я розповідатиму тобі все, що бачив, ти не повіриш, бо це зайняло би багатенько часу. Навіть якщо не вдаватися в деталі. Розповім тобі, наприклад, одне: я бачив Лен у зеленій сукні, яку вона вдягала, коли йшла до «Клубу 33», де я грав разом з Гемпом. Я◦бачив на тій сукні стрічки, бант, оздобу біля викоту, комір… Не все нараз, насправді я ходив довкола Лениної сукні і розглядав її поволеньки. А◦потім дивився на обличчя Лен і на лиця дітей. Далі згадав Майка, який жив у сусідній кімнаті, і те, як він розповідав мені історію про диких коней в Колорадо, він працював на ранчо і говорив, випинаючи груди, наче справжній ковбой…
– Джонні, – каже Деде зі свого кутка.
– Зауваж, я переповідаю тобі лише шматочок з того, що думав і бачив. Скільки часу я розповідаю тобі це?
– Не знаю, мабуть, хвилини дві.
– Мабуть, хвилини дві, – повторює за мною Джонні. – Дві хвилини, а я розказав тобі тільки дещицю з того, що побачив. Якби я розповів тобі усе, що робили діти, і те, як Гемп грав «Save it, pretty mamma» і я вислухав кожну ноту, розумієш, кожнісіньку ноту, а Гемп не з тих, хто швидко втомлюється, якби я розповів тобі, що чув також довжелезну молитву моєї старої, в якій вона щось говорила про капусту, просила змилуватися над моїм старим і мною, казала щось про капустяні голови… Якби я детально розповів тобі усе це, минуло би більше, ніж дві хвилини, га, Бруно?
– Якщо ти справді усе це чув і бачив, минула би добряча чверть години, – кажу я зі сміхом.
– Минула би добряча чверть години, еге ж, Бруно? Тоді скажи мені, як може бути, що раптом я відчуваю, що метро зупиняється, я вихоплююсь зі спогадів про свою стару, про Лен і все решта – і бачу, що ми на станції «Сен-Жермен-де-Пре», до якої від «Одеону» їхати рівно півтори хвилини.
Я◦ніколи не переймаюся занадто тим, що говорить Джонні, та зараз він дивиться на мене так, що я відчуваю внутрішній холодок.
– Заледве півтори хвилини за твоїм часом, за часом отої, – злостиво каже Джонні. – За годинником в метро і за моїм власним, дідько би їх узяв. Тоді як може бути, що я думав чверть години, га, Бруно? Як можна чверть години подумати за півтори хвилини? Присягаюсь тобі, у той день я не викурив ні грама, ні листочка, – додає він, виправдовуючись, наче дитина. – Потім це знову повторилося, тепер зі мною таке трапляється повсюди. Але, – додає він хитро, – тільки в метро я можу це усвідомити, бо їхати в метро – однаково що сидіти всередині годинника. Станції – це хвилини, розумієш, це ваш час, той, що зараз; але я знаю, що є інший, і думаю, думаю…
Він затуляє обличчя руками і тремтить. Я б залюбки вже пішов, але не знаю, як попрощатися, щоб не засмутити Джонні, бо він страшенно ображається на друзів. Якщо він продовжуватиме у тому ж дусі, йому це зашкодить, принаймні з Деде він про такі речі не говоритиме.
– Бруно, якби я міг просто жити, як у ці миті, чи як тоді, коли граю і час також змінюється… Ти розумієш, що могло би статися за півтори хвилини… Тоді кожна людина, не лише я, але й ота он, і ти, і хлопці могли би жити сотні років. Якби ми зрозуміли як, то могли би проживати у тисячу разів більше, ніж проживаємо через годинники, через цю манію з хвилинами, із завтра, післязавтра…
Я◦витискаю із себе усміх, невиразно усвідомлюючи, що він має рацію, але що те, що він підозрює, і те, що я вгадую за його підозрами, як завжди, розвіється, заледве я вийду на вулицю і занурюся в своє щоденне життя. Тої миті я впевнений, що Джонні говорить щось, породжене не тільки тим, що він наполовину божевільний, що реальність від нього вислизає і лишає замість себе таку собі пародію, яку він перетворює в надію. Усе, що каже Джонні в такі миті (вже понад п’ять років він і мені, і всім говорить схожі речі), не можна слухати, обіцяючи собі подумати про це ще згодом. Тільки-но ти опиняєшся на вулиці, тільки-но це спогад, а не сам Джонні повторює оті слова, як усе стає навіяним марихуаною витвором уяви, одноманітним белькотанням (не він один говорить такі речі, день у день дізнаєшся про подібні сповіді). І після зачудування постає роздратування, принаймні в мене з’являється таке відчуття, наче Джонні брав мене на глузи. Але буває таке завжди наступного дня, не тоді, коли Джонні мені про це говорить, бо тоді я відчуваю, що є щось, готове десь поступитися, світло, яке домагається, щоби його запалили, чи, радше, що треба щось розбити, розтрощити ущент, як колоду, в яку вганяють клин і б’ють по ньому молотком. Проте у Джонні вже немає сили щось трощити, і я навіть не знаю, який потрібен молоток, аби вбити клин, якого я також не уявляю.
Урешті я покинув ту кімнату, та спершу сталося те, що й мало статися – як не це, то щось подібне. Коли я прощався з Деде, повернувшись до Джонні спиною, то відчув: щось коїться, я побачив це в її очах. Я◦швидко озирнувся (мабуть, тому що трохи боюся Джонні, цього ангела, який мені як брат, цього брата, який мені як ангел) і побачив, що він раптом скинув із себе ковдру, в яку весь час кутався, і сидить у фотелі голий-голісінький з підтягнутими аж до підборіддя коліньми, дрижить, але регоче, сидячи цілком голий в обдертому фотелі.
– Робиться гаряче, – сказав Джонні. – Бруно, поглянь, який у мене гарний шрам під ребрами.
– Вкрийся, – звеліла Деде, засоромившись і не знаючи, що сказати.
Ми знайомі досить давно, і голий чоловік – це тільки голий чоловік, однак Деде стало соромно, а я не знав, як не подати виду, що поведінка Джонні мене шокує. Він це знав і реготав на всі кутні: ноги непристойно задерті, геніталії звисають над краєм фотеля – наче мавпа в зоопарку. Шкіра на стегнах була вкрита якимись дивними плямами, і я відчув цілковите обридження. Тоді Деде схопила ковдру і притьмом його закутала, а Джонні знай сміявся і здавався дуже щасливим. Я◦так-сяк попрощався, пообіцявши знову прийти наступного дня, і Деде вийшла за мною на передухіддя, причинивши за собою двері, щоби Джонні не чув, що́ вона мені казатиме.
– Він такий відтоді, як ми повернулися з турне Бельгією. Грав він усюди пречудово, я була така щаслива.
– Цікаво, де він бере наркотики, – кажу я, дивлячись їй у вічі.
– Не знаю. Він майже увесь час п’є вино і коньяк. І курить, хоча й менше, ніж там.
Там – це в Балтіморі і Нью-Йорку, три місяці у психіатричній лікарні Бельвю, тривале перебування у Камарильйо.
– Джонні направду добре грав у Бельгії, Деде?
– Так, Бруно, мені здається, він грав, як ніколи. Публіка просто шаленіла, хлопці з оркестру не раз казали це мені. Нараз із ним починало коїтися щось дивне, як це завжди буває з Джонні, та, на щастя, ніколи на сцені. Я◦вже думала… але самі бачите: тепер йому зле, як ніколи.
– Гірше, ніж у Нью-Йорку? Ви його не знали в ті роки.
Деде не дурна, але жодна жінка не любить, коли їй говорять про часи, коли її не було в житті її чоловіка, навіть якщо тепер їй доводиться терпіти його коники, а усе, що було раніше – не більше, ніж слова. Я◦не знаю, як їй це сказати і навіть не цілком їй довіряю, та врешті зважуюсь.
– Гадаю, ви залишилися без грошей.
– У нас є той контракт, за яким треба починати післязавтра.
– Ви гадаєте, він зможе записуватися і виступати на сцені?
– Так, звісно, – каже Деде, трохи здивована. – Джонні гратиме краще, ніж будь-коли, якщо лікар Бернар вилікує його грип. Вся проблема у саксофоні.
– Я◦цим займуся. Візьміть, Деде. От тільки… Краще, аби Джонні про це не знав.
– Бруно…
Махнувши рукою, я рушив сходами донизу, спинивши потік непотрібних мені слів удячності. Коли нас розділяли чотири чи п’ять сходинок, сказати це стало легше.
– Він у жодному разі не повинен курити перед першим концертом. Нехай собі потроху п’є, але на інше грошей йому не давайте.
Деде нічого не відповіла, але я бачив, як її руки складають банкноти навпіл і ще навпіл, доки їх зовсім не стало видно. Принаймні я впевнений, що сама Деде не курить. Її пособництво може бути породжене лише страхом чи любов’ю. Якщо Джонні стане навколішки, як я вже бачив у Чикаго, і благатиме з плачем… Та це один із багатьох ризиків, на який наражаєшся з Джонні, але якийсь час у них будуть гроші на харчі та ліки. На вулиці я підняв комір плаща, бо починало мжичити, і глибоко вдихнув, аж мені заболіли легені; здалося, що Париж пахне чистотою, теплим хлібом. Тільки тепер я зрозумів, як пахла кімната Джонні, його тіло, яке пітніло під ковдрою. Я◦зайшов у кав’ярню, щоб випити коньяку і сполоснути рота, а може, й пам’ять, з якої вперто не йшли Джонніні слова, його розповіді, його манера бачити те, чого я не бачу і насправді не хочу бачити. Я◦став думати про післязавтра, і це мене заспокоїло, то був надійний місток, прокладений від шинквасу в майбуття.
Коли ти не надто впевнений у чомусь, найкраще взяти на себе роль поплавка. Через два чи три дні я подумав, що мушу з’ясувати, чи це маркіза пособляє Джонні Картеру з марихуаною, і подався в її студію на Монмартрі. Маркіза насправді є маркізою і має купу грошей, які їй вділяє маркіз, хоча вони давно розлучилися – через марихуану і таке інше. Їхня дружба із Джонні почалася ще у Нью-Йорку, ймовірно, того самого року, коли Джонні одного ранку прокинувся знаменитим – лише тому, що хтось дав йому змогу зібрати разом чотирьох чи п’ятьох хлопців, яким подобався його стиль, і Джонні вперше зміг зіграти так, як йому самому хотілося. Це потрясло усіх. Тут не місце для критичного огляду джазової музики, ті, кого це цікавить, можуть прочитати мою книжку про Джонні і новий повоєнний стиль; та можу сказати, що десь у сорок восьмому році (скажімо, до п’ятдесятого) у музиці наче стався вибух, холодний, безгучний вибух, після якого все залишилося на своїх місцях, не було ні зойків, ні руйнувань, але шкаралупа традиції розкололася на тисячу уламків, і навіть її оборонці (і серед музикантів, і поміж публіки) засумнівалися у власній любові до того, що вже не сприймалося ними так, як раніше. Бо після Джонніної гри на альт-саксофоні не можна й далі слухати його попередників і вірити, що вони – non plus ultra[16]16
Найвищий ступінь, далі йти нікуди (лат.).
[Закрыть]. Треба змиритися з тим, що доводиться вдаватися до своєрідного замаскованого відречення, яке зветься «історичним значенням», і говорити, що кожен із цих музикантів був і залишається чудовим для своєї доби. Джонні перегорнув джаз, як рука перевертає аркуш – і квит.
Маркіза, в якої просто собачий нюх на все, що зветься музикою, завжди безмірно захоплювалася Джонні та його друзями з ансамблю. Гадаю, вона витратила на них не один долар в часи існування «Клубу 33», коли більшість критиків протестувала проти Джонніних записів і оцінювала його джаз, послуговуючись давно прогнилими критеріями. Ймовірно, тоді ж маркіза почала час від часу спати з Джонні і курити з ним марихуану. Я◦часто бачив їх разом перед сесіями звукозапису чи в антрактах під час концертів, і Джонні здавався надзвичайно щасливим поруч із маркізою, дарма що в іншій ложі чи вдома на нього чекали Лен та діти. Та Джонні ніколи й гадки не мав, що таке чогось чекати, і йому невтямки, що хтось може чекати його. Навіть те, як він покинув Лен, виставляє його у всій красі. Я◦бачив поштову листівку, яку він надіслав їй з Рима після чотиримісячної відсутності (разом з іще двома музикантами він сів у літак, не попередивши Лен ані словом). На листівці зображено Ромула і Рема, які завжди дуже тішили Джонні (одна з його платівок так і називається), й написано слова: «Блукаю сам між безлічі кохань» – це рядок з поеми Ділана Томаса, якого Джонні постійно читає. Джонніні агенти в Сполучених Штатах умовились частину його гонорарів переказувати Лен, яка невдовзі сама зрозуміла, що здійснила не таку вже й погану оборудку, позбувшись Джонні. Хтось мені казав, що маркіза також дала Лен грошей, але так, щоб та не знала, від кого вони. Мене це не дивує, бо маркіза нерозсудливо добра, для неї світ схожий на ті млинці, якими вона пригощає у своїй студії, коли туди приходить купа приятелів, це своєрідний вічний млинець, до якого вона додає всіляку всячину, а потім відрізає від нього шматочки і пропонує їх у міру того, як виникає потреба.
