Текст книги "Таємна зброя"

Автор книги: Хуліо Кортасар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 10 страниц)

– Облиш, Джонні.

– Так, про мене, Бруно, про мене. І не твоя провина, що ти не зміг написати те, чого я також не можу зіграти. Коли ти там кажеш, що моя справжня біографія написана в моїх платівках, я знаю, що ти справді так думаєш, до того ж це дуже гарно звучить, але це не так. І якщо я сам не зумів зіграти, як треба, зіграти те, чим я є насправді… то хіба можна чекати від тебе чудес, Бруно. Душно тут всередині, ходімо звідси.

Я◦виходжу за ним на вулицю, ми бредемо, доки в одному з провулків за нами не ув’язується білий кіт, і Джонні надовго спиняється, щоб його погладити. Гаразд, годі, на площі Сен-Мішель я піймаю таксі, відвезу його в готель, а потім поїду додому. Зрештою нічого страшного не сталося; якоїсь миті я злякався, що Джонні розробив таку собі антитеорію моєї книжки і випробовує її на мені, перед тим як чимдуж роздзвонити її повсюди. Бідолашний Джонні, що гладить білого кота. Насправді, єдине, що він сказав – що ніхто нічого ні про кого не знає, а це не новина. Кожна біографія приймає це як самоочевидне і далі триває, чорт забирай. Ходімо, Джонні, ходімо додому, бо вже пізно.

– Не думай, що річ лише в цьому, – каже, раптово випрямляючись, Джонні, немов прочитавши мої думки. – Є ще Бог, любий мій. Ось тут ти дав маху.

– Ходімо, Джонні, ходімо додому, вже пізно.

– Є те, що ти і такі самі, як мій друзяка Бруно, називають Богом. Тюбик зубної пасти зранку – це вони називають Богом. Помийне відро – це вони називають Богом. Страх ґиґнути – це вони називають Богом. І тобі стало совісті змішати мене з цим лайном, ти написав, що моє дитинство, моя сім’я, бозна-яка родова спадковість… Ціла купа тухлих яєць, і ти серед них квокчеш, дуже вдоволений своїм Богом. Не треба мені твого Бога, він ніколи не був моїм.

– Я◦тільки сказав, що негритянська музика…

– Не треба мені твого Бога, – повторює Джонні. – Чому ти мені його нав’язав у своїй книжці? Я◦не знаю, чи є Бог, я граю свою музику, творю свого Бога, не потрібні мені твої вигадки, залиш їх для Махалії Джексон[20]20
  Махалія Джексон (1911–1972) – видатна американська співачка, виконавиця ґоспелу.


[Закрыть] чи Папи Римського, і ти негайно забереш це зі своєї книжки.

– Якщо ти наполягаєш, – кажу я, аби щось сказати. – У другому виданні.

– Я◦такий самотній, як цей кіт, значно самотніший, бо я це знаю, а він ні. От зараза, він подряпав мені руку. Бруно, джаз – це не лише музика, а я – не лише Джонні Картер.

– Саме це я і хотів сказати, коли написав, що іноді ти граєш, немовби…

– Немовби на мене срачка напала, – каже Джонні, і вперше за ніч я відчуваю, що він розлютився. – Вже й сказати нічого не можна, ти відразу перекладаєш це на свою паскудну мову. Якщо під час моєї гри ти бачиш ангелів, це не моя вина. Якщо інші роззявляють рота і кажуть, що я досяг досконалості, це не моя вина. А◦найгірше те – і про це ти справді забув сказати у своїй книжці, Бруно, – що я нічого не вартий, що те, що я граю, і те, що люди мені аплодують, нічого не варте, насправді нічого не варте.

Дійсно надзвичайна скромність, та ще й о цій нічній порі. Цей Джонні…

– Як тобі пояснити? – кричить Джонні, хапаючи мене за плечі і термосячи з боку в бік. («La paix!»[21]21
  Тихіше! (фр.).


[Закрыть] – кричать із вікна). – Питання не в тому, більше музики чи менше музики, не в тому річ… Наприклад, є ж різниця між тим, жива Бі чи мертва. Те, що я граю – це мертва Бі, розумієш? А◦я хочу, я хочу… І через це я іноді топчу свій саксофон, а люди думають, що це з перепою. Звісно, я справді завжди п’яний, коли це роблю, бо, як би там не було, сакс коштує купу грошей.

– Ходімо сюди. Я◦візьму таксі і відвезу тебе в готель.

– Ти – сама доброта, Бруно, – глузує Джонні. – Друзяка Бруно занотовує в своєму записнику все, що йому кажеш, крім того, що важливе. Ніколи не думав, що ти можеш все так переплутати, доки Арт не дав мені ту книжку. Спочатку мені здалося, що ти говориш про когось іншого, про Ронні чи Марселя, та потім – Джонні те, Джонні се, тобто йшлося про мене, і я спитав себе: хіба це я? Там і про мене в Балтіморі, і про Бердленд, і про те, що мій стиль… Послухай, – додає він майже холодно, – не те, щоб я не розумів, що ти написав книжку для публіки. Це прекрасно, і з усім, що ти написав про мою манеру гри і моє відчуття джазу, я абсолютно згоден. Навіщо нам і далі сперечатися про книжку? Сміття у річці, он та соломинка, що плаває при березі, – це твоя книга. А◦я – он та інша соломинка, а ти – ось та пляшка, що пропливає, погойдуючись. Бруно, я помру, так і не знайшовши… не знайшовши…

Я◦підтримую його під руки і спираю на парапет набережної. Він занурюється в свою звиклу маячню, белькоче уривки слів, спльовує.

– Так і не знайшовши, – повторює. – Не знайшовши…

– Що ти хочеш знайти, брате? – кажу я йому. – Не треба просити неможливого, того, що ти знайшов, вистачило би…

– Для тебе, знаю, – каже Джонні злостиво. – Для Арта, для Деде, для Лен… Ти не знаєш, як це… Так, іноді двері починали відчинятися… Дивися, дві соломинки зійшлися і танцюють одна з одною. Гарно… Починали відчинятися… Час… я тобі вже казав, мені здається, що ота штука про час… Бруно, усе своє життя я в своїй музиці добивався, щоб ті двері нарешті відчинилися. Бодай трохи, бодай якась шпаринка… Пам’ятаю, як одного вечора в Нью-Йорку… Червона сукня. Так, червона, вона їй дуже личила. Отож, одного вечора ми з Майлзом і Холом були… гадаю, приблизно з годину ми грали для себе і були такі щасливі… Майлз грав щось таке гарне, що я мало не впав зі стільця. А◦потім вступив я, заплющив очі і – полетів. Присягаюсь тобі, Бруно, я летів… Я◦чув себе, наче здалеку, але всередині мене, поруч мене хтось стояв… Ні, не зовсім хтось… Поглянь на пляшку, просто неймовірно, як вона вигойдується… То не був хтось, завжди шукаєш порівняння… Це була певність, повний збіг, як у деяких снах, коли усі проблеми вирішив, Лен з дівчатками чекають на тебе з печеною індичкою, і ти в машині не натрапляєш на червоне світло. Усе котиться гладко, як більярдна куля. І той біля мене – то був наче я сам, але не займав жодного місця, не був у Нью-Йорку, а головне, був поза часом, без «потім», не було ніякого «потім»… Якийсь час було тільки «завжди»… І я не знав, що це обман, що це відбувається, бо я з головою поринув у музику, і щойно я закінчу грати – бо, врешті-решт, колись треба було дати бідному Холу відвести душу на фортепіано, – як у ту ж мить впаду сторчголов у самого себе…

Він тихо плаче, витирає очі своїми брудними руками. Я◦вже не знаю, що робити: вже так пізно, від ріки тягне вогкістю, ми обидвоє застудимось.

– Мені здається, що я хотів плавати без води, – бурмотів Джонні. – Здається, хотів мати червону сукню Лен, але без Лен. І Бі померла, Бруно. Гадаю, ти маєш рацію: твоя книжка чудова.

– Облиш, Джонні, я не ображатимусь через те, що тобі вона видалась поганою.

– Не в тому річ, твоя книжка добра, бо… бо в ній немає урн, Бруно. Вона – як гра Сачмо[22]22
  Сачмо – прізвисько Луї Армстронга.


[Закрыть], така чиста, така ясна. Тобі не здається, що те, що грає Сачмо, схоже на день народження чи на якесь благодіяння? Ми… Кажу тобі, я хотів плавати без води. Мені здавалося… але треба бути ідіотом… мені здавалося, що одного дня я знайду щось інше. Я◦не був задоволений, думав, що добрі речі: червона сукня Лен і навіть Бі – це як мишоловки, я не вмію пояснити це по-іншому. Пастки, аби людина змирилася, розумієш, аби казала, що все добре. Бруно, я гадаю, що Лен і джаз, так, навіть джаз, були, як рекламні оголошення в журналі, як гарненькі забавки, щоб я змирився, як змирився ти, тому що маєш Париж, дружину, роботу… А◦в мене був сакс… і секс, як каже книжка. Це все, що було потрібне. Пастки, любий мій… бо не може бути, щоб не було чогось іншого, не може бути, щоб ми були так близько, відразу за дверима…

– Єдине, що важить – видати із себе все, що можеш, – кажу я, відчуваючи себе неперевершеним ідіотом.

– І щороку перемагати в читацькому голосуванні журналу «Down Beat», ясна річ, – докидає Джонні. – Звісно, що так, звісно, що так.

Я◦помаленько веду його до площі. На щастя, на розі стоїть таксі.

– Та понад усе я не сприймаю твого Бога, – бурмоче Джонні. – І не лізь до мене з цим, я забороняю. А◦якщо він справді там, за дверима, мені це до одного місця. Немає жодної заслуги в тому, щоб перейти на інший бік, бо він відчинить тобі двері. Вибити їх ногами – це так. Розтрощити кулаками, вивергати на них сперму, мочитися на них цілісінький день. Того разу в Нью-Йорку я, гадаю, відчинив ті двері своєю музикою, аж мусив спинитися, і тоді той покидьок зачинив їх перед моїм носом – а все тому, що я ніколи йому не молився, тому що ніколи не молитимуся, бо і знати не хочу цього лакея, який відчиняє двері за чайові, цього…

Бідолашний Джонні, і він ще дорікає, що такі речі не потрапляють у книжку. Вже третя ночі, мамо рідна!

Тіка вернулася до Нью-Йорка, Джонні вернувся до Нью-Йорка (без Деде, яка чудово влаштувалася в домі Луї Перрона, багатообіцяючого тромбоніста). Крихітка Леннокс вернулася до Нью-Йорка. Сезон у Парижі був такий собі, і я сумував за своїми друзями. Моя книжка про Джонні дуже добре продавалася повсюди, тож природно, що Семмі Претцал уже говорив про ймовірну екранізацію в Голлівуді, а це завжди цікаво, коли оцінити курс долара до франка. Моя дружина і далі гнівалася через ту історію з Крихіткою Леннокс, та зрештою нічого насправді серйозного не було. Крихітка підкреслено розпусна, і кожна розумна жінка мала би розуміти, що такі речі не ставлять під загрозу подружню рівновагу, а поза тим Крихітка вернулася до Нью-Йорка із Джонні. Нарешті вона змогла подарувати собі таку втіху – відплисти з Джонні на одному кораблі. Мабуть, вона вже курить з ним марихуану, така ж пропаща, як і він, бідолашка. Нещодавно в Парижі вийшла платівка із записом Amorous – якраз тоді, коли в пресі заговорили про друге видання моєї книжки і зайшла мова про її переклад німецькою. Я◦багато думав про можливі зміни і доповнення у другому виданні. Як людина чесна, наскільки дозволяє моя професія, я запитував себе, чи є потреба показати особистість мого героя в іншому світлі. Кілька разів ми обговорювали це з Делоне та Одейром, і вони насправді не знали, що мені порадити, бо вважали, що книжка чудова і подобається людям такою, як є. Мені здалося, що обидва бояться літературного розгулу: що я урешті забарвлю свій твір у відтінки, які не матимуть нічого спільного із Джонніною музикою – принаймні так, як ми всі її розуміємо. Мені здалося, що думка авторитетних людей (і моє власне рішення, було б нерозумно заперечувати це в даній ситуації) була підставою лишити друге видання без змін. Ретельне читання американських музичних журналів (чотири репортажі про Джонні, повідомлення про нову спробу самогубства – цього разу з допомогою настоянки йоду, промивання шлунка і три тижні в лікарні, потім виступи у Балтіморі, мов і не було нічого) мене достатньо заспокоїло, попри жаль, завданий тими прикрими зривами. Джонні не сказав про мою книжку жодного компрометуючого слова. Приклад (в інтерв’ю, яке у Джонні взяв Тедді Роджерс для «Storming Around», чиказького музичного журналу): «Ти читав, що написав Бруно В. про тебе в Парижі?» – «Так. Гарно написав.» – «Більш нічого не хочеш сказати про цю книжку?» – «Нічого, крім того, що написана вона добре. Бруно – чудовий хлопець». Ще би знати, що Джонні міг сказати, коли був п’яний чи обкурений, та принаймні жодних чуток про якісь спростування з його боку не було. Я◦вирішив не чіпати друге видання книжки і далі представляти Джонні таким, яким він справді є: бідакою із посереднім інтелектом, що володіє – так само, як музикант, шахіст чи поет – даром створювати щось дивовижне, не маючи жодного уявлення про масштаби своєї творчості (щонайбільше – гордість боксера, який свідомий своєї сили). Усе спонукало мене зберегти незмінним цей портрет Джонні; не варто було ускладнювати стосунки з публікою, яка дуже любить джаз, та аж ніяк – музичні чи психологічні дослідження, те, що не дає миттєвого і чітко окресленого задоволення: руки, що відбивають ритм, лиця, що розпливаються в блаженстві, музика, яка прокочується шкірою, проникає у кров, у дихання; а потім – годі, жодних розумувань.

Спочатку прийшли телеграми (Делоне, мені, а ввечері в газетах уже з’явились ідіотські коментарі); через три тижні я отримав листа від Крихітки Леннокс, яка мене не забула. «У Бельвю за ним доглядали пречудово, а коли виписали, я поїхала за ним. Ми жили в квартирі Майка Руссоло, який зараз гастролює в Норвегії. Джонні почувався дуже добре і, хоча не хотів виступати перед публікою, погодився записати платівку з хлопцями із «Клубу 33». Тобі я можу це сказати: насправді він був дуже слабий (уявляю, що хотіла цим сказати Крихітка – після нашої з нею інтрижки в Парижі) і ночами лякав мене своїми зітханнями і стогонами. Втішає мене одне, – додавала піднесено Крихітка, – що помер він щасливий і сам цього не відаючи. Він дивився телевізор і раптом упав на підлогу. Мені сказали, що смерть була миттєвою». З чого можна було зробити висновок, що Крихітки при тому не було поруч; так воно й було, бо згодом ми дізналися, що Джонні жив у домі Тіки і провів із нею п’ять днів, стривожений і пригнічений. Він говорив, що хоче покинути джаз, переїхати жити до Мексики і працювати на землі (усім їм у певний момент життя щось таке заходить в голову, це майже нудно), що Тіка пильнувала його і робила все можливе, щоб він заспокоївся і подумав про майбутнє (так згодом говорила Тіка – наче вона чи Джонні бодай колись думали про майбутнє). Посеред телепередачі, яка дуже веселила Джонні, він закашлявся, нараз різко скулився тощо. Я◦не цілком впевнений, що смерть була миттєвою, як Тіка заявила поліції (намагаючись виплутатися із величезної халепи, в яку вона потрапила через смерть Джонні в її помешканні, через марихуану, яка була там напохваті, через інші неприємності, які мала бідолашна Тіка раніше, і не зовсім переконливі результати розтину. Уявляю собі, що́ міг виявити лікар у Джонніній печінці та легенях). «Не говоритиму, якого болю завдала мені його смерть, хоч я могла би розповісти тобі дещо, – додавала ніжно ця мила Крихітка, – та колись, коли матиму більше настрою, напишу чи розповім тобі (здається, Роджерс збирається укласти зі мною контракт про гастролі в Парижі та Берліні) усе, що ти, найкращий друг Джонні, мусиш знати». І після цілої сторінки, присвяченій прокльонам Тіки, яка була призвідницею (якщо вірити Крихітці) не лише Джонніної смерті, але й атаки на Перл-Харбор та чорної чуми, бідолашна Крихітка завершувала: «Ага, щоб не забути: одного разу в Бельвю він довго питав за тобою, думки у нього плутались і він гадав, що ти в Нью-Йорку і не хочеш прийти його провідати; він весь час говорив про якісь поля, переповнені бозна-чим, а потім кликав тебе і навіть осипав тебе прокльонами, бідолаха. Ти ж знаєш, що таке гарячка. Тіка сказала Бобу Карею, що останні Джонніні слова були начебто такими: «Зліпи мою маску», але ти ж розумієш, що в ту мить…» Якби ж то я розумів. «Він дуже розтовстів, – додавала Крихітка в кінці свого листа, – і важко дихав, коли ходив». То були деталі, яких і варто було сподіватися від такої делікатної людини, як Крихітка Леннокс.

Усе це збіглося в часі із виходом другого видання моєї книжки, але, на щастя, я встиг додати некролог, який писався на всіх парах, і фото з похорону, на якому видно багатьох знаменитих джазменів. Тож біографія стала, так би мовити, завершеною. Може, недобре так казати, але я, звісно, маю на увазі суто естетичний бік. Уже говорять про новий переклад – напевне, шведською чи норвезькою мовою. Моя дружина дуже рада цій звістці.

Таємна зброя

Цікаво, що люди думають, буцім застелити ліжко – це достоту те саме, що застелити ліжко, подати руку – завжди те саме, що подати руку, а відкрити бляшанку сардин – це безконечно відкривати ту саму бляшанку сардин. «Але ж усе є неповторним, – думає П’єр, невміло розгладжуючи обтріпане синє покривало. – Вчора падав дощ, а нині сяяло сонце, вчора я сумував, а нині має прийти Мішель. Єдиним незмінним є те, що я ніколи не доб’юся, щоб це ліжко мало презентабельний вигляд». Та байдуже, жінкам подобається безлад у кімнаті холостяка, вони можуть усміхнутися (у кожному зубі проглядає мати) і поправити фіранки, переставити вазу для квітів чи стілець, сказати: тільки тобі могло прийти до голови поставити цей стіл там, де немає світла. Мішель напевне казатиме щось таке, ходитиме, торкатиметься до книжок і лампи, переставлятиме їх, а він дасть їй змогу це робити і весь час на неї дивитиметься, розтягнувшись на ліжку чи сидячи на старій канапі, дивитиметься через цигарковий дим і жадатиме її.

«Шоста година, важлива пора», – думає П’єр. Щаслива година, коли увесь квартал Сен-Сюльпіс починає змінюватися, готуватися до вечора. Скоро вийдуть дівчата з контори нотаріуса, чоловік мадам Ленотр прошкандибає сходами, почуються голоси сестер із шостого поверху, які є нерозлучними, коли настає час купувати хліб і газету. Мішель ось-ось прийде, хіба що заблудиться чи загається на вулиці через ту її особливу схильність спинятися будь-де і починати мандрувати своєрідними маленькими світами вітрин. Потім вона йому розповідатиме: заводний ведмідь, платівка Куперена, бронзовий ланцюжок із блакитним камінчиком, повне зібрання творів Стендаля, літня мода. Такі зрозумілі причини, щоби трохи спізнитися. Якщо так, то ще одна цигарка, ще один ковток коньяку. Йому хочеться послухати пісні Мак-Орлана, і він мляво порпається в купах паперів і зошитів. Без сумніву, платівку взяли Ролан чи Бабетт; могли б і попередити, що беруть його речі. Чому Мішель не приходить? Він сідає на край ліжка, зім’явши покривало. Ну от, тепер треба буде тягнути то за один край, то за інший, вилізе той проклятий пруг подушки. Жахливо тхне тютюном, Мішель наморщить носа і скаже, що жахливо тхне тютюном. Сотні і сотні цигарок, викурені за сотні і сотні днів: дисертація, якісь подружки, два приступи печінкової кольки, романи, нудьга. Сотні і сотні цигарок? Він завжди дивується, ловлячи себе на дріб’язковості, схильності надавати великого значення деталям. Він пам’ятає старі краватки, які викинув у смітник десять років тому, що мали колір поштової марки Бельгійського Конго, предмету гордості його філателістичної юності. Наче в глибинах пам’яті ховалось, скільки саме він у своєму житті викурив цигарок, який смак був у кожної, в яку мить він її закурив, куди викинув недопалок. Можливо, абсурдні цифри, які інколи з’являються у його снах, є проявами цієї невмолимої бухгалтерії. «Але тоді Бог існує», – думає П’єр. Дзеркало у шафі повертає йому його усмішку, змушуючи, як завжди, перемінити вираз обличчя, відкинути назад пасмо чорного волосся, яке Мішель погрожує зістригти. Чому Мішель не приходить? «Чому не хоче увійти в мою кімнату», – думає П’єр. Але для того, щоби одного дня мати змогу зістригти йому пасмо волосся, їй доведеться увійти до його кімнати і лягти на його ліжко. Високу ціну платить Даліла, просто так до волосся чоловіка не підберешся. П’єр каже собі, що він дурень, коли думає, що Мішель не хоче піднятися в його кімнату. Ця думка прозвучала глухо, наче здалеку. Іноді думкам, схоже, доводиться прокладати собі шлях через незліченні перешкоди, аби їх почули. Безглуздя – думати, що Мішель не хоче піднятися в його помешкання. Вона не приходить, бо стоїть перед вітриною магазину клямрових виробів чи ще якоїсь крамнички, захоплена спогляданням маленького порцелянового тюленя чи літографії Цзяо-Вукі. Йому здається, що він її бачить, та водночас він усвідомлює, що уявляє собі двостволку – саме тоді, коли ковтає цигарковий дим і почувається немов пробаченим за своє глупство. У двостволці немає нічого дивного, та що може робити о цій порі і в його кімнаті думка про двостволку, це відчуття, ніби здивування. Він не любить цю пору, коли усе забарвлюється у лілове, в сіре. Він ліниво простягає руку, аби ввімкнути лампу на столі. Чому Мішель не приходить? Вона вже не прийде, марно і далі її чекати. Треба думати, що вона і справді не хоче до нього прийти. Ну-ну. У цьому немає нічого трагічного; ще один коньяк, розпочатий роман, спуститися щось з’їсти у бістро Леона. Жінки завжди будуть однакові, в Ангієні чи Парижі, юні чи дорослі. Його теорія виняткових випадків починає розсипатися на порох, мишка задкує, перед тим як потрапити в мишоловку. Але яку мишоловку? Як не нині, то завтра, рано чи пізно… Він чекав її від п’ятої, хоча вона мала прийти о шостій; він спеціально для неї розгладив синє покривало, як ідіот, виліз на стільця з пір’яною мітелкою, щоби зняти непомітну павутину, яка нікому не заважала. І було би так природно, якби у цю саму мить вона вийшла з автобуса у Сен-Сюльпіс і підходила до його дому, затримуючись перед вітринами чи дивлячись на голубів на площі. Немає жодної причини, щоб вона не хотіла піднятися до нього в кімнату. Ясна річ, також немає жодної причини думати про двостволку або вирішувати, що цієї миті краще почитати Мішо, ніж Грема Гріна. Миттєвий вибір завжди тривожить П’єра. Не може бути, щоб усе було безпричинним, аби проста випадковість визначала Гріна супроти Мішо, Мішо супроти Ангієна, тобто проти Гріна. На, маєш: сплутати таку місцевість, як Ангієн, з таким письменником, як Грін… «Не може бути, щоб усе було таким абсурдним, – думає П’єр, викидаючи цигарку. – Якщо вона не прийшла, отже, у неї щось сталося, і до нас обох це не має жодного стосунку».

Він спускається на вулицю, якийсь час стоїть у брамі. Бачить, як загорається світло на площі. В Леона майже нікого нема, коли він сідає за столик на вулиці і замовляє пиво. Звідти, де сидить, він може бачити вхід до свого будинку, тож якщо вона ще… Леон говорить про Тур де Франс; приходять Ніколь з подругою, флористкою із хриплим голосом. Пиво крижане, варто буде замовити сосиски. У дверях його дому син консьєржки скаче на одній нозі. Коли стомлюється, починає скакати на іншій, не відходячи від дверей.

– Яка нісенітниця, – каже Мішель. – Чому б я не хотіла йти до тебе, якщо ми про це домовилися?

Едмон приносить передполудневу каву. О цій порі майже нікого немає, і Едмон затримується біля столика, щоб розказати про Тур де Франс. Потім Мішель розповідає щось правдоподібне, таке, про що П’єр мав би подумати. Часті зомління її матері, переляканий батько телефонує їй в офіс, бігом в таксі, аби потім виявилося, що нічого страшного, просто запаморочення. Усе це стається не вперше, але треба бути П’єром, щоб…

– Я◦радий, що їй вже краще, – як дурень, каже П’єр.

Він кладе руку на руку Мішель. Мішель кладе іншу руку на руку П’єра. П’єр кладе іншу свою руку на руку Мішель. Мішель витягає знизу свою руку і кладе її згори. П’єр витягає знизу свою руку і кладе її згори. Мішель витягає знизу свою руку і притуляє долоню до П’єрового носа.

– Холодний, як у песика.

П’єр визнає, що температура його носа є незбагненною загадкою.

– Дурник, – каже Мішель, підсумовуючи ситуацію.

П’єр цілує її чоло, волосся. Позаяк вона схиляє голову, бере її за підборіддя і змушує глянути на нього, перш ніж поцілувати її в уста. Він цілує її, потім знову. Пахне чимось свіжим, затінком дерев. «Im wunderschönen Monat Mai…»[23]23
  Пісня Роберта Шумана на вірші Генріха Гейне «Травневе сонце за вікном» (Пер. з нім. Ольги Свирид).


[Закрыть], він виразно чує цю мелодію. Його ледь вражає, що він так добре пам’ятає слова, які тільки після перекладу набувають для нього повного змісту. Але йому подобається мелодія, слова так добре звучать близько волосся Мішель, близько її вологих уст. «Im wunderschönen Monat Mai, als…»

Рука Мішель впинається йому в плече, встромляє в нього нігті.

– Ти робиш мені боляче, – каже Мішель, відпихаючи його, і проводить пальцями по губах.

П’єр бачить знак своїх зубів на краєчку її губи. Він гладить її по щоці і знову легенько цілує. Мішель розсердилась? Ні, не розсердилась. Коли, коли, коли вони зустрінуться наодинці? Йому важко зрозуміти: пояснення Мішель, здається, стосуються чогось іншого. Зациклений на думці, що він побачить її колись у себе вдома, що вона підніметься на п’ятий поверх і увійде до його кімнати, він не розуміє, що нараз усе прояснилося, що батьки Мішель на два тижні їдуть на ферму. Нехай їдуть, так краще, тоді Мішель… Раптом до нього доходить, і він видивляється на неї. Мішель сміється.

– Ти будеш сама в своєму домі ці два тижні?

– Який ти дурненький, – каже Мішель. Виставивши пальця, вона малює невидимі зірочки, ромби, легкі завитки. Звісно, її мати розраховує, що віддана Бабетт буде з нею ці два тижні, адже було стільки пограбувань і крадіжок у передмісті. Але Бабетт залишатиметься у Парижі стільки, скільки вони захочуть.

П’єр не знає того котеджу, хоча уявляв його так часто, що наче вже побував у ньому, він входить з Мішель у невеличку вітальню, заставлену пошарпаними меблями, піднімається сходами, торкнувшись пальцями скляної кулі, що висить там, де починаються перила. Він не знає, чому цей дім йому не подобається, йому хочеться вийти у сад, хоча важко повірити, що такий маленький котедж може мати сад. Він насилу відривається від цього видива, бачить, що він щасливий, що він у кав’ярні з Мішель, що котедж буде не такий, яким він його уявляє і який трохи давить на нього своїми меблями і вицвілими килимами. «Треба буде попросити у Ксав’є мотоцикл», – думає П’єр. Він заїде за Мішель, і через пів години вони будуть у Кламарі, матимуть два вікенди для екскурсій, треба буде дістати термос і купити розчинної кави.

– На сходах твого дому є скляна куля?

– Ні, – каже Мішель, – ти плутаєш з…

Вона замовкає, наче щось їй стало поперек горла. Сидячи на банкетці, прихилившись головою до високого дзеркала, при допомозі якого Едмон намагається помножити столики в кав’ярні, П’єр туманно визнає, що Мішель – наче кішка чи портрет незнайомки. Він знайомий з нею так віднедавна, може, їй також важко його зрозуміти. Поки що взаємна любов нічого не пояснює, як і наявність спільних друзів чи схожість політичних переконань. Попервах завжди думають, що ні в кому немає таємниці, що відомості легко зібрати: Мішель Дювернуа, двадцять чотири роки, каштанове волосся, сірі очі, служить в конторі. Вона також знає, що П’єр Жоліве, двадцяти трьох років, блондин… Але завтра вони разом поїдуть до неї додому, півгодинна подорож – і вони будуть в Ангієні. «Знову цей Ангієн», – думає П’єр, відганяючи від себе цю назву, наче муху. Вони матимуть два тижні, щоби побути разом, і біля дому є сад, ймовірно, зовсім не такий, як він уявляє, треба спитати у Мішель, який у них сад, але Мішель кличе Едмона: вже минуло пів на дванадцяту і завідувач наморщить носа, коли побачить, що вона вернулася пізно.

– Посидь ще трошки, – каже П’єр. – Ось ідуть Ролан і Бабетт. Просто неймовірно: ми ніколи не можемо побути самі у цій кав’ярні.

– Самі? – каже Мішель. – Але ж ми прийшли зустрітися з ними.

– Я◦знаю, та все одно.

Мішель знизує плечима, і П’єр знає, що вона його розуміє і насправді також шкодує, що друзі з’являються так пунктуально. Бабетт і Ролан приносять свою звичну атмосферу тихого щастя, яка цього разу його дратує і виводить з рівноваги. Вони – по інший бік, захищені хвилерізом часу; їхня лють і невдоволення стосуються світу, політики чи мистецтва і ніколи їх самих, їхніх глибших стосунків. Вони врятовані звичкою, завченими жестами. Все розгладжене, випрасуване, поскладане, пронумероване. Задоволені поросята, бідолахи, вони такі добрі друзі. Він ладен не потиснути руки, яку простягає йому Ролан, ковтає слину, дивиться йому у вічі, а потім здавлює пальці так, ніби хоче їх зламати. Ролан сміється і сідає навпроти них; розповідає новини кіноклубу, треба буде обов’язково піти туди в понеділок. «Задоволені поросята», – пережовує П’єр. Це безглуздо, несправедливо. Це ж фільм Пудовкіна, та ну вас, можна було б пошукати щось нове.

– Нове, – кепкує Бабетт. – Нове. Який ти старий, П’єре.

Жодної причини, щоб не хотіти подати руку Роланові.

– На ній була помаранчева блузка, яка їй дуже личила, – розповідає Мішель.

Ролан пропонує цигарку і замовляє каву. Жодної причини, щоб не хотіти подати руку Роланові.

– Так, вона розумна дівчина, – каже Бабетт.

Ролан дивиться на П’єра і підморгує йому. Він спокійний, у нього немає проблем. Жодних проблем, спокійне порося. П’єру огидний цей спокій, те, що Мішель може говорити про помаранчеву блузку – така далека від нього, як завжди. У нього з ними нема нічого спільного, він останнім увійшов до гурту, вони його ледве терплять.

Говорячи (тепер мова йде про черевички), Мішель проводить пальцем по краєчку губи. Він навіть не здатен добре її поцілувати, він завдав їй болю, і Мішель про це пам’ятає. А◦весь світ завдає болю йому: йому підморгують, до нього усміхаються, його дуже люблять. Це як тягар у грудях, потреба піти геть і бути самому в своїй кімнаті, запитуючи, чому Мішель не прийшла, чому Бабетт і Ролан, не попередивши його, взяли платівку.

Мішель дивиться на годинник і жахається. Вони домовляються про кіноклуб, П’єр платить за каву. Він почувається краще, хотів би ще трохи побалакати з Роланом і Бабетт, тепло розкланюється з ними. Добрі поросята, близькі друзі Мішель.

Ролан бачить, як вони віддаляються, виходять на залиту сонцем вулицю. Поволі п’є каву.

– Цікаво, – каже Ролан.

– Мені також, – каже Бабетт.

– Зрештою, чому ні?

– Чому ні, ясна річ. Але це буде вперше з того часу.

– Уже час, аби Мішель зробила щось зі своїм життям, – каже Ролан. – Якщо хочеш почути мою думку: вона дуже закохана.

– Вони обидвоє дуже закохані.

Ролан замислюється.

Він умовився зустрітися з Ксав’є в кав’ярні на площі Сен-Мішель, але приходить зарано. Замовляє пиво і гортає газету; він не дуже добре пам’ятає, що робив після того, як розстався з Мішель на порозі її контори. Останні місяці такі сумбурні, як ранок, який ще не минув, а вже є мішаниною фальшивих спогадів, непорозумінь. У його відлюдному житті єдина певність – бути якомога ближче до Мішель, чекаючи та усвідомлюючи, що цього не досить, що все якось дивно, що він нічого не знає про Мішель, насправді зовсім нічого (у неї сірі очі, по п’ять пальців на кожній руці, вона незаміжня і в неї зачіска, як у дитини), насправді зовсім нічого. Тож якщо ти нічого не знаєш про Мішель, досить не бачити її якусь мить, аби порожнеча перетворилася на щільний і гіркий клубок; вона тебе боїться, бридиться, іноді відштовхує тебе посеред пристрасного поцілунку, вона не хоче з тобою спати, щось її жахає, нині зранку вона різко відштовхнула тебе (а якою чарівною була, як горнулася до тебе у мить прощання, як усе приготувала, щоб завтра ви разом поїхали в Ангієн), а ти залишив знак своїх зубів на її губі, ти цілував її і вкусив, а вона пожалілась, провела пальцями по устах і пожалілася без злості, просто трохи вражена, «als alle Knospen sprangen»[24]24
  «Бруньки порозкривало» (нім.). Другий рядок з пісні Роберта Шумана на вірші Генріха Гейне «Травневе сонце за вікном» (Пер. з нім. Ольги Свирид).


[Закрыть], ти, худобино, наспівував про себе Шумана, співав, кусаючи її губу, і зараз це пригадуєш, а ще піднімався сходами, так, піднімався ними, торкався рукою скляної кулі, що висить там, де починаються перила, та потім Мішель сказала, що в її домі нема ніякої скляної кулі.