Текст книги "Таємна зброя"

Автор книги: Хуліо Кортасар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)

П’єр злазить з банкетки, йде за цигарками. Зрештою Мішель також небагато знає про нього, вона зовсім не допитлива, хоча і має цю уважну і серйозну манеру слухати зізнання, цю здатність розділити мить життя, хоч що б то було: кіт, який виходить з брами, гроза над Сіте, листочок конюшини, платівка Джеррі Маллігана. Уважна, пристрасна і водночас серйозна, однаково готова слухати сама і змусити слухати себе. Схоже на те, що від зустрічі до зустрічі, від розмови до розмови, вони дрейфували у самотність пари в натовпі – трохи про політику, книжки, піти в кіно, цілуватися щоразу пристрасніше, дозволити, аби його рука спустилася по шиї, торкнулася грудей, повторила нескінченне питання без відповіді. Йде дощ – треба сховатися у брамі; сонце пече голову – зайдемо в цю книгарню, завтра я тебе познайомлю з Бабетт, це моя давня подруга, вона тобі сподобається. А◦потім вийде так, що друг Бабетт є давнім приятелем Ксав’є, який є найкращим другом П’єра, і коло замикатиметься – іноді у домі Бабетт і Роланда, іноді в консультації Ксав’є або в кав’ярнях Латинського кварталу вечорами. П’єр дякуватиме, не розуміючи причини своєї вдячності, що Бабетт і Ролан є такими добрими друзями Мішель, що вони, схоже, тактовно опікають її, хоча Мішель не потребує, аби її опікали. Ніхто не говорить багато про інших у цьому гурті; вони воліють солідні теми: політику або судові процеси, але передусім – вдоволено переглядатися, мінятися цигарками, сидіти в кав’ярнях і жити, почуваючись в оточенні приятелів. Йому пощастило, що його приймають і впускають; вони непрості, знають найпевніші способи віднадити чужинців. «Вони мені подобаються», – каже подумки П’єр, допиваючи пиво. Мабуть, вони думають, що я вже коханець Мішель, принаймні Ксав’є мусить так думати; йому б і до голови не прийшло, що Мішель могла увесь цей час ухилятися – без видимих причин, просто ухилятися і водночас зустрічатися з ним, гуляти разом, то він їй щось говорить, то вона йому. Навіть до химерності можна звикнути, повірити, що таємниця очевидна, що врешті людина починає жити всередині неї, приймаючи неприйнятне, прощаючись на розі чи у кав’ярні, коли все могло би бути так просто: сходи зі скляною кулею там, де починаються перила, сходи, які ведуть до зустрічі, до справжнього. Але Мішель сказала, що немає ніякої скляної кулі.

Ксав’є, високий і худий, приносить своє лице робочих днів. Він говорить про експерименти, про біологію як спонуку до скептицизму. Дивиться на свій палець, замазаний чимось жовтим. П’єр запитує його:

– Тобі трапляється зненацька думати про щось, цілком далеке від того, про що ти доти думав?

– Цілком далеке – це робоча гіпотеза і нічого більше, – каже Ксав’є.

– Я◦досить дивно почуваюся цими днями. Ти мав би дати мені щось для об’єктивного бачення, такий собі об’єктиватор.

– Об’єктиватор? – каже Ксав’є. – Старий, такого не існує.

– Я◦надто багато думаю про себе, – каже П’єр. – Це ідіотизм.

– А◦Мішель тебе не об’єктивує?

– Якраз вчора мені прийшло до голови, що…

Він чує, як говорить, бачить Ксав’є, який дивиться на нього, бачить відображення Ксав’є у дзеркалі, потилицю Ксав’є, бачить себе, який говорить із Ксав’є (але чому мені мало прийти до голови, що там, де починаються перила, є скляна куля), час від часу спостерігає, як Ксав’є киває головою – професійний жест, такий смішний, коли перебуваєш не у кабінеті лікаря, а той не має на собі халата, який поміщає його в іншу площину і наділяє його іншими правами.

– Ангієн, – каже Ксав’є. – Не переймайся цим, я завжди плутаю Ле-Ман з Ментоном. Либонь, це провина якоїсь вчительки, там, у далекому дитинстві.

«Im wunderschönen Monat Mai», – наспівує пам’ять П’єра.

– Якщо ти погано спиш, то скажи – і я тобі щось дам, – каже Ксав’є. – У кожному разі цих двох тижнів у раю вистачить, я певен. Немає кращого, як спати на одній подушці, це цілком прояснює думки. Іноді навіть кладе їм край – а це спокій.

Напевне, якби він більше працював, якби більше стомлювався, якби білив свою кімнату чи ходив на факультет пішки, замість того, щоб їздити автобусом. Якби мав заробляти сімдесят тисяч франків, які надсилають йому батьки. Спершись на поручні Пон-Неф[25]25
  Пон-Неф (фр.), або Новий міст – найстаріший зі збережених мостів Парижа через Сену; символ Парижа.


[Закрыть], він дивиться, як пропливають баркаси, і відчуває літнє сонце на плечах і шиї. Зграйка дівчат сміється і жартує, чутно цокіт кінських копит; рудий велосипедист протяжно свистить, зіштовхнувшись з дівчатами, які сміються ще дужче – і це так, наче опале листя здійнялося догори і поглинуло його обличчя в одному жахливому чорному глитанні.

П’єр тре очі, поволі підводиться. То не були слова, ані видиво: щось поміж ними, якийсь образ, що розпався на стільки слів, скільки є опалого листя на землі (яке піднеслося, аби уп’ястися йому просто в обличчя). Він бачить, як його права рука тремтить на поручні. Стискає кулак, намагаючись здолати тремтіння. Ксав’є, мабуть, уже відійшов далеко, марно бігти за ним, додавати нову історію в безглузду збірку. «Опале листя, – скаже Ксав’є. – Але на Пон-Неф немає опалого листя». Наче він не знає, що на Пон-Неф немає опалого листя, що опале листя є в Ангієні.

Тепер я думатиму про тебе, кохана, тільки про тебе усю ніч. Думатиму тільки про тебе – це єдиний спосіб почуватися самим собою, мати тебе всередині себе, як дерево, потроху позбутися того стовбура, який мене підтримує і направляє, обережно витати довкола тебе, промацуючи повітря кожним листочком (зелені, зелені, я сам і ти сама, повен життєвих соків стовбур і зелені листочки: зелені, зелені), не віддалятися від тебе, не дозволяти, аби щось іще влізло поміж нами, відвернуло мене від тебе, бодай на мить позбавило знання, що ця ніч лине до світанку і що там, по інший бік, де ти живеш і зараз спиш, знову буде ніч, коли ми приїдемо разом і увійдемо у твій дім, піднімемося сходинками ґанку, увімкнемо світло, погладимо твого пса, вип’ємо кави, довго дивитимемося один на одного, перед тим як я тебе обійму (мати тебе всередині себе, як дерево) і проведу до сходів (але ніякої скляної кулі немає), і ми почнемо підніматися, підніматися, двері зачинені, але в кишені у мене є ключ…

П’єр зіскакує з ліжка, пхає голову під кран умивальника. Думати тільки про тебе, але як може бути, що те, про що він думає, – темне і глухе бажання, де Мішель – уже не Мішель (мати тебе всередині себе, як дерево), де він не відчуває її у своїх обіймах, піднімаючись сходами, бо заледве ступивши на сходинку, він побачив скляну кулю, і він сам, піднімається сходами сам, а Мішель нагорі, зачинена, вона за дверима і не знає, що у нього в кишені є інший ключ і що він піднімається…

Він витирає обличчя, навстіж розчиняє вікно свіжості світанку. На вулиці якийсь п’яничка по-дружньому розмовляє сам із собою, похитуючись так, ніби плив у в’язкій воді. Він щось наспівує, тупцяє туди-сюди, виконуючи такий собі переривчастий і урочистий танець в гризайлі[26]26
  Гризáйль – монохромне малярство в сірому тоні або сірий підмальовок.


[Закрыть], який потроху роз’їдає бруківку, зачинені брами. «Als alle Knospen sprangen» – ці слова з’являються на пересохлих губах П’єра, чіпляються до мугикання там, унизу, яке ніяк не в’яжеться з мелодією. Але слова також не в’яжуться ні з чим, приходять, як усе решта, на якусь мить чіпляються до життя, а потім лишається щось таке, як зла тривога, дірки, які пнуться показати клапті, котрі чіпляються за будь-що, двостволка, підстилка з опалого листя, п’яничка, що розмірено танцює щось на зразок павани – з поклонами, що розкладаються на лахміття, спотикання і так невиразно промимрені слова.

Мотоцикл воркоче уздовж вулиці д’Алезії. П’єр відчуває пальці Мішель, які ледь сильніше стискають його стан щоразу на поворотах або коли вони їдуть позаду автобуса. Коли їх зупиняє червоне світло, він відкидає голову назад і чекає ласки, поцілунку у волосся.

– Я◦вже не боюся, – каже Мішель. – Ти водиш дуже добре. Зараз треба повернути праворуч.

Котедж загублений серед дюжин схожих будиночків на пагорбі за Кламаром. Для П’єра слово «котедж» звучить як «прихисток», гарантія того, що все буде спокійно й усамітнено, що буде сад із плетеними кріслами, а вночі, може, якийсь світлячок.

– У твоєму саду є світляки?

– Не думаю, – каже Мішель. – Вигадаєш таке.

Важко говорити їдучи на мотоциклі, вуличний рух змушує зосередитися, а П’єр втомлений, він спав заледве кілька годин зранку. Не забути б випити пігулки, які йому дав Ксав’є, та він, природно, забуде їх випити, до того ж вони будуть йому не потрібні. Він відкидає голову назад і бурчить, бо Мішель припізнюється з поцілунком. Мішель сміється і проводить рукою по його волоссю. Зелене світло. «Облиш ці дурниці», – сказав Ксав’є, явно спантеличений. Звісно, це мине, дві пігулки перед сном, запити водою. А◦як спатиме Мішель?

– Мішель, як ти спиш?

– Чудово, – каже Мішель. – Іноді мені сняться кошмари, як i всім.

Ясна річ, як усім, от тільки прокинувшись, вона знає, що сон минає, а не перемішується з вуличним гамором, обличчями друзів, це просотується у найневинніші заняття (але Ксав’є сказав, що з двома пігулками все буде гаразд), мабуть, вона спить, зарившись лицем у подушку, ледь підігнувши ноги і легенько дихаючи, і такою він тепер її бачитиме, матиме її, сонну, близько свого тіла, чутиме, як вона дихає, беззахисна й оголена, коли він схопить її за волосся, жовте світло, червоне світло, стоп.

Він так різко гальмує, що Мішель скрикнула, а потім вмовкла, немов засоромлена своїм криком. Спершись ногою на землю, П’єр повертає голову й усміхається до чогось, і це не Мішель, і наче губиться в повітрі, весь час усміхаючись. Він знає, що зараз загориться зелене світло, за мотоциклом вантажівка й авто, зелене світло, за мотоциклом вантажівка й авто, хтось тисне на клаксон – двічі, тричі.

– Що з тобою? – каже Мішель.

Водій авто, минаючи його, вилаявся, і П’єр поволі рушає. Ми зупинилися на тому, що він бачитиме її такою, як вона є: беззахисною й оголеною. Ми це сказали, дійшли якраз до того моменту, коли бачили, як вона спить, беззахисна й оголена, тобто немає жодної причини навіть на мить припускати, що треба буде… Так, я вже чув, спочатку ліворуч, а потім знову ліворуч. Там, де той шиферний дах? Сосни, як гарно, який гарний твій котедж, сад із соснами і твої батьки, які поїхали на ферму, майже не віриться, Мішель, у таке майже не можна повірити.

Боббі, що зустрів їх гучним гавкотом, дотримується декоруму, ретельно обнюхуючи штани П’єра, який штовхає мотоцикл до ґанку. Мішель уже увійшла в дім, вона піднімає штори, вертається, щоб зустріти П’єра, який оглядає стіни і бачить, що тут ніщо не схоже на те, що він уявляв.

– Тут мало бути три сходинки, – каже П’єр. – І ця вітальня, але, звісно… Не зважай на мене, людина завжди уявляє собі щось інше. Навіть меблі, кожну дрібничку. З тобою також таке буває?

– Іноді так, – каже Мішель. – П’єре, я голодна. Ні, П’єре, послухай, будь чемним і допоможи мені; треба буде щось приготувати.

– Люба, – каже П’єр.

– Відчини вікно, впусти трохи сонця. Поводься спокійно, Боббі подумає, що…

– Мішель, – каже П’єр.

– Ні, пусти мене, а хочу піднятися нагору, щоб переодягнутися. Зніми піджак, якщо хочеш, у цій шафі знайдеш що випити, я на цьому не розуміюся.

Він бачить, як вона бігом піднімається сходами, щезає на другому поверсі. У шафі є що випити, вона на цьому не розуміється. Вітальня довга і темна, рука П’єра гладить те місце, де починаються перила. Мішель йому сказала, але це немов приховане розчарування: таки скляної кулі нема.

Мішель вертається в старих штанах і чудернацькій блузці.

– Ти схожа на гриб, – каже П’єр з ніжністю всякого чоловіка до жінки, убраної у мішкуватий одяг. – Ти не покажеш мені дім?

– Якщо хочеш, – каже Мішель. – Ти не знайшов що випити? Зажди… ти ні на що не годишся…

Зі склянками в руках вони йдуть у вітальню і сідають на канапі перед прочиненим вікном. Боббі лащиться до них, розлягається на килимі і дивиться на них.

– Він тебе одразу прийняв, – каже Мішель, облизуючи край склянки. – Тобі подобається мій дім?

– Ні, – каже П’єр. – Він темний, до смерті буржуазний, захаращений бридкими меблями. Але в ньому є ти, у цих жахливих штанях.

Він гладить її шию, пригортає її до себе, цілує в уста. Вони пристрасно цілуються, П’єр відчуває на собі тепло її руки, вони пристрасно цілуються, трохи зсовуються, але Мішель охкає і намагається вивільнитися, лепече щось, чого він не розуміє. Він сконфужено думає, що найважче – це заткнути їй рота, він не хоче, щоб вона знепритомніла. Різко її відпускає, дивиться на свої руки, наче вони не його, чує прискорене дихання Мішель, глухе гарчання Боббі на килимі.

– Ти зведеш мене з розуму, – каже П’єр, і безглуздість цієї фрази є менш убивчою, ніж те, що тільки-но сталося. Як наказ, нестримне бажання – заткнути їй рота, але щоб вона не знепритомніла. Він простягає руку, здалека гладить щоку Мішель, він згоден на все: поїсти щось, зготоване нашвидкуруч, на те, що йому доведеться вибрати вино, на те, що біля вікна дуже жарко.

Мішель їсть по-своєму: сир упереміш з анчоусами в олії, салатом і шматочками краба. П’єр п’є біле вино, дивиться на неї й усміхається. Якби він одружився з нею, то щодня пив би її біле вино за цим столом, дивився на неї й усміхався.

– Дивно, – каже П’єр. – Ми ніколи не говорили про воєнні роки.

– Чим менше говорити про це… – каже Мішель, підчищаючи тарілку.

– Знаю, але спогади інколи вертаються. Мені не було аж так зле, зрештою, ми тоді були дітьми. Як нескінченні канікули, цілковитий і майже забавний абсурд.

– У мене не було канікул, – каже Мішель. – Увесь час дощило.

– Дощило?

– Тут, – каже вона, торкаючись чола. – Перед моїми очима, за моїми очима. Усе було вологе, запітніле і вологе.

– Ти жила в цьому домі?

– Спочатку так. А◦потім, після окупації, мене відвезли до родичів в Ангієн.

П’єр не бачить, що в руці у нього запалений сірник, відкриває рота, трясе рукою і лається. Мішель усміхається, рада, що можна говорити про щось інше. Коли вона встає, щоб принести фрукти, П’єр закурює цигарку і ковтає дим, наче він задихався, але це вже минулося, усьому є пояснення, якщо пошукати, скільки разів Мішель, либонь, згадувала Ангієн під час балачок у кав’ярнях, це ті фрази, які здаються пустими і легко забуваються, але згодом виявляються основною темою якогось сну або фантазії. Персик, так, але почищений. О, йому дуже шкода, але жінки завжди чистили йому персики і нема причини, щоб Мішель була винятком.

– Жінки. Якщо вони чистили тобі персики, то були такими дурепами, як я. Краще б ти змолов каву.

– Отже, ти жила в Ангієні, – каже П’єр, дивлячись на руки Мішель із легкою відразою, яку він відчуває завжди, коли бачить, як чистять фрукти. – Що робив твій старий під час війни?

– О, нічого особливого. Ми жили, чекаючи, коли все нарешті закінчиться.

– Німці вас ніколи не чіпали?

– Ні, – каже Мішель, обертаючи персик у мокрих пальцях.

– Це вперше ти мені кажеш, що ви жили в Ангієні.

– Я◦не люблю говорити про ті часи, – каже Мішель.

– Але колись, мабуть, говорила, – каже П’єр, перечачи самому собі. – Не знаю звідки, та я знав, що ти жила в Ангієні.

Персик падає на тарілку, і шматочки шкурки знову пристають до м’якоті. Мішель очищає персик ножем, П’єр знову відчуває відразу і починає чимдуж крутити кавовий млинок. Чому вона нічого не каже? Здавалось би, вона страждає, ретельно очищаючи той жахливий ослизлий персик. Чому вона мовчить? Її переповнюють слова, досить тільки глянути на її руки, на нервове моргання, яке іноді закінчується таким собі тиком: один бік обличчя ледь сіпається вгору і вертається на місце, ще тоді, на лавці у Люксембурзькому саду, він помітив цей тик, що завжди супроводжується сум’яттям або мовчанкою.

Мішель готує каву, обернувшись спиною до П’єра, який прикурює одну цигарку від іншої. Вони вертаються у вітальню із порцеляновими чашками у сині цяточки в руках. Аромат кави йде їм на користь, вони перезираються, немов здивовані цим перемир’ям і тим, що йому передувало; перекидаються словами, дивлячись одне на одного й усміхаючись, розсіяно п’ють каву – так п’ють приворотне зілля, що зв’язує навіки. Мішель приспустила штори, і з саду проникає зеленкувате і гаряче світло, яке їх огортає, мов цигарковий дим і коньяк, яким П’єр насолоджується в розніженому забутті. Боббі спить на килимі, здригаючись і зітхаючи.

– Йому постійно щось сниться, – каже Мішель. – Іноді він плаче і нараз прокидається, дивиться на нас усіх так, немов тільки-но зазнав страшного болю. А◦він – майже цуцик…

Насолода бути тут, почуватися так добре у цю мить, заплющити очі, зітхати, як Боббі, проводити рукою по волоссю, раз, двічі, відчуваючи, що рука у твоєму волоссі – наче й не твоя, легкий лоскіт, коли вона доходить до потилиці, спокій. Коли він розплющує очі, то бачить обличчя Мішель, її напіврозтулені уста, у неї такий вираз, немов нараз в ній не лишилося жодної кровинки. Він дивиться на неї, нічого не розуміючи, келих з коньяком котиться по килиму. П’єр стоїть перед дзеркалом; йому майже смішно бачити, що волосся у нього розчесане на проділ, як у героїв-коханців у німому кіно. Чому б Мішель мала плакати? Вона не плаче, але обличчя в долонях завжди ховає той, хто плаче. Він різко їх рознімає, цілує її в шию, шукає її вуста. Зринають слова: його, її, наче звірята, які шукають одне одного, зустріч, що зволікає з пестощами, запах полуденної спеки, дому, де нікого нема, сходів, які чекають зі скляною кулею там, де починаються перила. П’єр хотів би взяти Мішель на руки, бігом піднятися сходами, в кишені у нього є ключ, він увійде в спальню, ляже біля неї, відчуватиме, як вона тремтить, незграбно шукатиме ґудзики, зав’язки, але немає ніякої скляної кулі там, де починаються перила, усе далеке і страшне, Мішель тут, біля нього, далека і заплакана, її залите сльозами обличчя між мокрих пальців, її тіло, яке зітхає, боїться і відпихає його.

Клякнувши, він кладе голову на коліна Мішель. Минають години, минає хвилина чи дві, час – це щось, сповнене цьвохканням й піною. Пальці Мішель гладять волосся П’єра, і він знову бачить її обличчя, передвістя усмішки, Мішель розчісує його пальцями, робить йому майже боляче, відгортаючи волосся назад, а потім нахиляється, цілує його і усміхається.

– Ти мене налякав, на мить мені здалося… Яка я дурна, але ти був зовсім інший.

– Кого ти побачила?

– Нікого, – каже Мішель.

П’єр зіщулюється, чекаючи: щось схоже на двері хитнулося і зараз відчиниться. Мішель тяжко зітхає, у ній є щось від плавця, який чекає на постріл стартового пістолета.

– Я◦злякалася, бо… Не знаю, я подумала…

Хитнулися, двері хитнулися, плавчиха чекає пострілу, щоби пірнути. Час розтягується, мов шматок ґуми, тоді П’єр простягає руки і хапає Мішель, підводиться і міцно її цілує, шукає її перса під блузкою, чує, як вона стогне, і стогне сам, цілуючи її, ходи, ходи до мене, намагається підняти її на руки (п’ятнадцять сходинок і двері праворуч), чує жалібний стогін Мішель, її марний протест, він випрямляється, тримаючи її в обіймах, не в змозі вже чекати, зараз, цієї ж миті, нічого їй не дасть хапатися за скляну кулю, за перила (але на перилах немає ніякої скляної кулі), він однаково віднесе її нагору, а тоді – як суку, увесь він – клубок м’язів, як суку, якою вона є, аби її провчити, о, Мішель, моя кохана, не плач так, не сумуй, кохана, не дай мені знову впасти в ту чорну вирву, як я міг таке думати, не плач, Мішель.

– Відпусти мене, – каже Мішель тихо, намагаючись випручатися. Щойно вона його відринула, якусь мить дивиться на нього, наче то не він, і вибігає з вітальні, зачиняє двері кухні, чутно, як повертається ключ, Боббі гавкає в саду.

У дзеркалі він бачить пласке, невиразне обличчя, руки, що висять, як шмати, пола сорочки вибилася зі штанів. Він механічно опоряджає одяг, весь час дивлячись на своє відображення. Горло йому так перехопило, що коньяк, обпікши рота, не йде далі, аж він примушує себе і робить безконечний ковток просто з пляшки. Боббі перестав гавкати, стоїть полуднева тиша, світло в котеджі стає щораз зеленкуватішим. Із цигаркою у пересохлих губах він виходить на ґанок, спускається у сад, оминає мотоцикл і йде в глибину двору. Пахне дзижчанням бджіл, підстилкою соснових голок, і Боббі тепер почав гавкати серед дерев, він гавкає на нього, раптом він почав гарчати і гавкати, не наближаючись до нього – щораз ближче і на нього.

Кинутий камінь поцілює йому просто в спину; Боббі скавулить і втікає, відбігши, знову починає гавкати. П’єр поволі прицілюється і влучає в його задню лапу. Боббі ховається в чагарнику. «Я◦мушу знайти місце, де можна подумати, – каже собі П’єр. – Зараз же мушу знайти місце і сховатися, щоб подумати». Його спина потроху сповзає по стовбуру сосни. Мішель дивиться на нього з вікна кухні. Мабуть, вона бачила, як я кидав камінням у пса, дивиться на мене, ніби не бачить, дивиться на мене і не плаче, нічого не каже, така самотня у вікні, треба підійти і бути з нею добрим, я хочу бути добрим, хочу взяти її за руку і цілувати пальці, кожен палець, у неї така ніжна шкіра.

– У що ми граємо, Мішель?

– Сподіваюся, ти його не поранив.

– Я◦кинув камінь, щоб прогнати його. Схоже, він мене не впізнав, як і ти.

– Не кажи дурниць.

– А◦ти не замикай двері на ключ.

Мішель впускає його, без опору приймає руку, що огортає її стан. У вітальні стало ще темніше, підніжжя сходів майже не видно.

– Пробач мене, – каже П’єр. – Не можу тобі пояснити, це так безглуздо.

Мішель піднімає келих, що впав, і закорковує пляшку. Стає щораз спекотніше, здається, дім важко дихає своїми отворами. Хустинка, що пахне мохом, витирає піт з чола П’єра. О, Мішель, хіба ми можемо продовжувати так, не розмовляючи, не бажаючи зрозуміти те, що губить нас, в ту саму мить, коли… Так, кохана, я сяду поруч і не буду дурнем, поцілую тебе, пропаду в твоєму волоссі, твоїй шиї, і ти зрозумієш, що немає причини… так, ти зрозумієш, що коли я хочу взяти тебе на руки і віднести у твою кімнату, не заподіявши тобі жодного лиха, коли твоя голова лежатиме у мене на плечі…

– Ні, П’єре, ні. Не сьогодні, коханий, будь ласка.

– Мішель, Мішель…

– Будь ласка.

– Чому? Скажи мені чому.

– Не знаю, вибач… Не докоряй собі ні в чому, це все моя вина. Але у нас є час, багато часу…

– Годі вже, не чекаймо, Мішель. Зараз.

– Ні, П’єре, не сьогодні.

– Але ти обіцяла, – по-дурному каже П’єр. – Ми приїхали… Скільки часу минуло, я довго сподівався, що ти мене хоч трохи любиш… Я◦не знаю, що кажу, усе стає якимсь брудним, коли я це кажу…

– Якби ти міг пробачити мені, якби я…

– Як я можу пробачити тобі, якщо ти нічого не говориш, якщо я ледве тебе знаю? Що я маю тобі пробачити?

Боббі гарчить на ґанку. Через спеку до них липне одяг, липне цокання годинника, волосся до чола Мішель, яка сидить на канапі і дивиться на П’єра.

– Я◦також не дуже добре тебе знаю, але не в тому річ… Ти подумаєш, що я божевільна.

Боббі знову гарчить.

– Кілька років тому… – каже Мішель і заплющує очі. – Ми жили в Ангієні, я тобі вже це казала. Думаю, я тобі казала, що ми жили в Ангієні. Не дивись на мене так.

– Я◦не дивлюся, – каже П’єр.

– Дивишся і робиш мені боляче.

Але це неправда, не може бути так, щоб він завдавав їй болю, чекаючи її слів, непорушно сподіваючись, що вона продовжуватиме, дивлячись, як ледве ворушаться її губи, зараз це станеться, вона складе докупи руки і благатиме, квітка насолоди розкривається, коли вона проситься, пручаючись і ридаючи в його обіймах, волога квітка, що розпускається, насолода відчувати, як вона марно пручається… Боббі заходить поповзом і лягає в кутку. «Не дивись на мене так», – сказала Мішель, і П’єр відповів: «Я◦не дивлюся», і тоді вона сказала, що він дивиться, що їй боляче, коли він так дивиться, але вона не може говорити далі, бо П’єр підводиться, дивлячись на Боббі, дивлячись на себе у дзеркалі, проводить рукою по обличчю, зітхає з протяжним стогоном, нескінченним зойком, і раптом падає навколішки перед канапою, ховає обличчя в долонях, збурений і задиханий, силкуючись віддерти від себе образи, як павутину, що обліпила йому все обличчя, як опале листя, що пристало до його змокрілого лиця.

– О, П’єре, – каже Мішель ледь чутним голосом.

З-за долонь, які не можуть його стримати, чутно плач, він наповнює атмосферу чимось прикрим, уперто поновлюється і триває.

– П’єре, П’єре, – каже Мішель. – Чому, любий, чому.

Вона поволі гладить його волосся, простягає йому хустинку, що пахне мохом.

– Я◦нещасний ідіот, пробач мене. Ти… ти каза…

Він встає і плюхається на інший край канапи. Не помічає, що Мішель різко відсахнулася, що вона знову дивиться на нього так, як дивилася, перш ніж утекти. Він із зусиллям повторює: «Ти каза… казала мені», горло йому стиснуло, і що це: Боббі знову гарчить, Мішель підвелася і потроху задкує, не повертаючись до нього спиною, дивиться на нього і задкує; що це, чому це зараз, чому вона йде геть, чому. Хряпання дверей лишає його байдужим. Він посміхається, бачить свою посмішку у дзеркалі, усміхається знову, «als alle Knospen sprangen», наспівує він зі стиснутими губами, спочатку тиша, потім клацання телефона, з якого знімають трубку, джеркотання диску, одна літера, інша літера, перша цифра, друга. П’єр вагається, нечітко каже собі, що треба було би піти порозумітися з Мішель, але він уже надворі біля мотоцикла. Боббі гарчить на ґанку, дім люто відбиває ревіння двигуна, перша швидкість – вулицею догори, друга – під сонцем.

– Це був той самий голос, Бабетт. І тоді я зрозуміла, що…

– Дурниці, – відказує Бабетт. – Якби я була там, то всипала би тобі перцю.

– П’єр поїхав геть, – каже Мішель.

– Це найкраще, що він міг зробити.

– Бабетт, якби ти могла приїхати.

– Навіщо? Ясна річ, я приїду, але це ідіотизм.

– Він заїкався, Бабетт, присягаюсь тобі… Мені це не примарилось, я вже казала тобі, що перед тим… Це було, як тоді… Приїжджай негайно, бо по телефону я не можу тобі пояснити… Я◦щойно чула звук мотоцикла, він поїхав і мені його страшенно жаль: як він може зрозуміти, що зі мною діється, бідолашний, але він також наче божевільний, Бабетт, це так дивно.

– Я◦думала, що у тебе все те загоїлось, – каже Бабетт надміру холодним тоном. – Зрештою, П’єр не дурень і зрозуміє. Я◦думала, що він давно вже знає.

– Я◦збиралася йому сказати, хотіла сказати і тоді… Бабетт, присягаюсь, він говорив зі мною, заїкаючись, і перед тим, перед тим…

– Ти мені вже казала, але ти перебільшуєш. Ролан також іноді зачісується так, як йому заманеться, але через це ти його не плутаєш із кимось іншим, чорт візьми.

– А◦тепер він поїхав геть, – монотонно повторює Мішель.

– Він вернеться, – каже Бабетт. – Гаразд, приготуй щось смачне для Ролана, він з кожним днем голодніший.

– Ти на мене наговорюєш, – каже Ролан з порога. – Що там сталося у Мішель?

– Їдьмо, – каже Бабетт. – Зараз же їдьмо.

Світ управляється ґумовим валком, який вміщається в руці; трішки крутнеш від себе – й усі дерева стають одним деревом, що витяглося край дороги; потім крутнеш ледь на себе – і зелений велетень розкладається на сотні тополь, які біжать назад; одна за одною статечно пропливають високовольтні щогли, рух – це радісний ритм, в який вже можуть вплітатися слова, обривки образів, не зв’язаних з дорогою, ґумовий валок робить правий оберт, звук наростає, струна звуку натягнута до краю, але думок уже нема, все – машина, тіло, що злилося з машиною, і вітер в лице, як забуття, Корбей, Арпажон, Ліна, Монлері, знову тополі, будка поліцейського, щораз бузковіше світло, свіже повітря, яке наповнює напіввідкритий рот, поволіше, поволіше, на цьому перехресті повернути праворуч, Париж за вісімнадцять кілометрів, «Чінзано», Париж за сімнадцять кілометрів. «Я◦не вбився, – думає П’єр, повільно в’їжджаючи на дорогу ліворуч. – Це неймовірно, що я не вбився». Утома тисне на плечі, як пасажир позаду – щось кожного разу приємніше і необхідніше. «Сподіваюся, вона мені пробачить, – думає П’єр. – Ми обидвоє такі чудні, треба, щоб вона зрозуміла, щоб зрозуміла, щоб зрозуміла: поки не покохаєшся – насправді нічого не знаєш, я жадаю відчути її волосся в своїх руках, її тіло, я її жадаю, жадаю…» Обіч дороги виростає ліс, опале листя, принесене вітром, засипає шосе. П’єр дивиться на листя, що його пожирає і ворохобить мотоцикл; ґумовий валок знову крутнувся за годинниковою стрілкою, ще і ще. І раптом – скляна куля, що тьмяно поблискує там, де починаються перила. Немає жодної потреби лишати мотоцикл далеко від котеджу, але Боббі гавкатиме, і тому хтось лишає мотоцикл серед дерев і в сутінках підходить до котеджу, входить до вітальні, шукаючи Мішель, яка мала бути тут, але Мішель немає на канапі, є тільки пляшка коньяку і келихи, з яких пили, двері, що ведуть на кухню, відчинені і звідти проникає червонясте світло – сонце, яке сідає вглибині саду, і тільки тиша, тож краще йти до сходів, орієнтуючись на блискучу скляну кулю, чи це очі Боббі, який розлігся на першій сходинці, наїжачивши шерсть, і тихо гарчить. Неважко переступити через Боббі, поволі піднятися сходинками так, щоб вони не зарипіли і Мішель не злякалася, двері прочинені, не може бути, щоб двері були прочинені, а він не мав у кишені ключа, та якщо двері прочинені, ключа вже не треба, як приємно проводити рукою по волоссю, коли підходиш до дверей, заходиш, легко штовхнувши правим носком двері, які безшумно відчиняються, і Мішель, яка сидить на краю ліжка, підводить очі і дивиться на нього, підносить руки до вуст, здавалося, вона закричить (але чому у неї не розпущене волосся, чому на ній не блакитна льоля, зараз вона вбрана в штани і виглядає старшою), і тоді Мішель усміхається, зітхає, підводиться і простягає до нього руки, кажучи: «П’єре, П’єре», замість того, аби, склавши руки разом, благати і опиратися, вона промовляє його ім’я і чекає його, дивиться на нього і тремтить, немов від щастя чи від сорому, немов сука-донощиця, якою вона є, немов він її бачить попри підстилку з опалого листя, яка знову вкриває його обличчя і яку він віддирає обома руками, тоді як Мішель відступає, натикається на ліжко, озирається у відчаї, кричить, кричить, уся насолода світу здіймається і переповнює його, він кричить, так, вчепившись руками в її волосся, так, хоча вона благає, так, суко, так.

– Заради Бога, але ж це давно забута справа, – каже Ролан, входячи в поворот на повній швидкості.

– І я так думала. Майже сім років. І раптом прорвалося, саме зараз…

– Тут ти помиляєшся, – каже Ролан. – Якщо колись воно і мало прорватися, то саме тепер – у рамках абсурду це цілком логічно. Я◦сам… Знаєш, іноді мені усе це сниться. Те, як ми убили того типа, не забудеш. Зрештою, в той час не можна було зробити це краще, – каже Ролан, тиснучи на газ.