Текст книги "Дорога крізь джунглі (Оповідання індійських письменників)"

Автор книги: Гурбахш Сінх

Соавторы: Пханішварнатх Рену,А. Педнекар,Віруттачалам,Упендранатх Ашк,Чуннілал Шах,Парваті Тампі,Ісмат Чугтаї,Тарашонкор Бондопадгай,Р. Нараян,Шіваразу Суббарао
сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 9 страниц)

Парваті Тампі
Гіта йде до школи

І

Того дня, коли припинилися дощі, Гіта, її мама з меншим братиком на руках, батько і старший брат Балан одяглися в празникову одежу. А причиною було те, що починалося свято врожаю.

Усе село зібралося на майдані. Було багато різної їжі, грала музика, люди танцювали, а в небо злітали вогненні хлопавки.

Гіта любила свята, хоч тихі, мирні будні теж були їй до душі: гарно, коли кожен новий день точнісінько такий самий, як і вчорашній.

А раз на місяць Гіта виходила на поріг, щоб помахати рукою батькові, який від’їжджав до великого далекого міста.

Батько продавав там рис і купував усе, що треба було для сім’ї. Окрім цього, він привозив з того великого світу, що починався десь за селом, різні новини.

Якось батько разом з покупками привіз додому газету, – в ній була картинка, а на картинці дивовижний птах.

Гіта запитала Балана:

– Що це?

Але Балан тільки головою похитав:

– Не знаю.

Гіта запитала в мами. Проте й мама не знала. Тоді дівчинка діждалася з гостей батька.

– Що це таке, тату? – запитала вона.

– У місті таку штуковину називають сріблястим птахом. Він неживий, але вміє літати і до того ж дуже швидко. Він навіть переносить по небу людей.

Коли Гіта почула таке, очі в дівчинки стали великі-превеликі.

Вона довго не могла забути батькових слів і все дивувалася: що ж це за птах такий?! Дуже ж бо він чудовий, цей великий, далекий світ, якщо в ньому водяться сріблясті птахи, які можуть літати по небу, хоч вони й неживі!

Та ось одного разу – сталося це ясного тихого ранку – великий світ сам прийшов до їхнього маленького села.

Гіта саме збиралася піти на вулицю, побавитися із своєю найкращою подругою Камалою. Але тільки-но переступила поріг, як побачила величезну вантажну машину, що з ревом в’їжджала в село. З машини вискочили якісь галасливі чоловіки. Вони поговорили з її батьком, з іншими батьками, а тоді стали обмірювати пустку, де Гіта із своїми друзями грала в квача. Потім вони поїхали.

На другий день чоловіки приїхали знов. У кузовах їхніх вантажних машин було повно якихось механізмів, цегли, лопат, східців.

Батько сказав, що східці, лопати, цегла, механізми, вантажні машини й робітники приїхали сюди для того, щоб посеред їхнього села виріс великий світлий будинок.

II

Новий будинок посеред села! Це було дуже цікаво. Будинок ріс швидко – просто на очах. Поряд з ним усі інші сільські хати з покрівлями із пальмового листя видавалися маленькими халупами.

Ну, а робітники? Ніколи в житті Гіта не бачила таких заклопотаних людей. Цілий ранок вони грюкали молотками; дзижчали пили, брязкали лопати. І, здається, робітники зовсім ніколи не стомлювались. Тільки в обідній час вони давали будинкові спокій, щоб і той трохи відпочив і подрімав на сонечку, а самі сідали в затінку мангового дерева, розгортали свої згортки й діставали з них рисові перепічки та сочевичну кашу. Вони їли і теревенили з дітьми. Для Гіти це була найцікавіша мить.

– Як вам подобається ваш новий будинок? – запитав якось дітей робітник у яскраво-жовтому тюрбані.

– Наш?! – здивувалися вони.

– Звичайно, ваш. Будинок цей – ваша перша школа.

– Школа?!

Гіта пошепки повторила це слово. Ні, раніше вона його ніколи не чула. А може, школа – це теж якась химера із великого світу? Як сріблястий птах?

Вона хотіла була запитати про це в дядечка, але так і не зважилася. Гіта поглянула на свою найближчу подругу Камалу, а Камала подивилася на інших дітей, і ті витріщилися на Гопу, тому що Гопу був найвищий між них, тому що він був найдужчий і найсміливіший, тому що він був їхнім вожаком, хоча й ходив завжди в подертій сорочці і не завжди… умивався.

– Що таке школа? – відважно запитав Гопу.

Робітники голосно засміялися:

– Хо-хо-хо! Ти не знаєш, що таке школа?

Але Гопу – недарма він був найдужчим і найсміливі-шим – повторив запитання:

– Що таке школа?

Чоловіки ніяково перезирнулися. А Гіта подумала: «Б’юсь об заклад на що завгодно, вони й самі не знають!»

Тоді дядечко в жовтому тюрбані відкашлявся і сказав:

– Знаєш, ми й самі ні разу не були в школі. Але я чув, що це таке місце, куди треба завжди приходити чисто вмитим.

Гіті це не дуже сподобалося. Звичайно, приємно бути вмитою… Інколи! Але кому охота весь час ходити вмитим?

Тут у розмову втрутився чоловік із кумедними вусами:

– А я чув, ніби школа – це щось таке на зразок в’язниці, звідки випускають тільки на ніч.

Гіті це ще дужче не сподобалось. У неї навіть мурашки забігали по спині. Певна річ, вона ні разу не була у в’язниці, але чула, що говорили про в’язницю батьки.

А інший робітник, геть лисий, додав:

– Ще гомонять, ніби школа – це таке місце, де треба бути слухняним і робити все, що звелять. А коли не послухаєшся, вчитель покарає тебе – ось так! – І він добряче ляснув себе по голій нозі.

Гіта схопилась і кинулася навтьоки.

Вона бігла щодуху, а серце тріпотіло у грудях, наче спійманий птах.

III

Цієї ночі Гіті не спалося. І не тому, що її кусали москіти. Зовсім ні, але щось нове і страшне проганяло від неї сон.

Школа, вчитель… Ці слова не йшли їй з думки, і незабаром Гіта відчула себе зовсім нещасною. І до мами не можна було піти; вона розмовляє з батьком у сусідній кімнаті, а всім добре відомо, що діти не повинні втручатися в розмови батьків. Гіта прислухалась до їхньої розмови і, почувши слово «школа», затамувала віддих.

– Нова школа буде готова наступного тижня, – сказав батько. – Я радий за нашого Балана.

І тут мама сказала:

– А я – за нашу Гіту. Адже школа не тільки для хлопчиків.

Гіта не йняла віри. Невже мама – її власна мама! – пошле доньку в цей жахливий дім?!

– Так, я чув, що не тільки для хлопчиків. Але моя дочка до школи не піде!

Гіта полегшено зітхнула. Вона б обняла батька, якби тільки посміла.

Але знову почувся мамин голос:

– Але чому? Адже нам не доведеться навіть платити за навчання.

Гіта похолола від жаху і в розпачі прикусила губу, їй раптом закортіло крикнути на весь голос: «Ні! Ні! Ні!»

Батько розважливо сказав:

– Чому? Хіба ти і твоя мати коли-небудь ходили до школи? Ні! Та з тебе вийшла господиня, дружина і мати анітрохи не гірші, ніж із будь-якої вченої жінки.

Певна річ, Гіта не могла зрозуміти всього, що казав батько. Зате їй було ясно, що він не хоче посилати її до школи. І вона відчула себе зовсім щасливою.

А втім тільки на міль. Тому що мати двічі кашлянула, а це означало, що вона збирається сказати щось дуже важливе. 1 вона справді сказала:

– Так, Гіта – дівчинка, але все одно я хочу, щоб вона ходила до школи і вчилася різних наук. Це буде корисно. Це буде корисно і для неї, і для нашої країни. Кажуть, на відкриття школи приїде сам міністр.

– Ну що ж, із поваги до тебе я запитаю Гіту, чи хоче вона ходити до школи. Якщо вона скаже «так», хай буде по-твоєму, якщо ж «ні», хай сидить дома. Ти маєш рацію, час міняється дівчинка повинна сама вирішити.

Гіта весело усміхнулася. Цілком зрозуміло, вона ніколи не скаже «так», і батько ніколи не пошле її до тієї страшної в’язниці.

На другий день, коли батько запитав, чи хоче вона ходити до школи, Гіта твердо й упевнено заявила:

– Ні!

Мама дуже здивувалась і стала її умовляти, але Гіта вперто похитала головою.

– Ні!

Така відповідь дуже образила й засмутила маму. Гіта ясно бачила це по її очах А маму кривдити нелегко, якщо ти її так любиш! І Гіта мерщій чкурнула з дому.

Спочатку вона пішла до Камали. Камала сиділа на сонечку поруч із своїм батьком і ліпила із мокрої рудої глини ляльки, а батько її робив з такої самої глини горшки – недаром він був гончарем.

– Камало, – шепнула Гіта, – підеш до нової школи?

– Авжеж, – кивнула Камала. – Я там усього навчусь, навіть шити гарні сукні для моїх ляльок.

Гіта дивилась на Камалу й не вірила своїм вухам.

Після цього вона подалася до Балана та Гопала, які неподалік грали в крем'яхи.

– Ти підеш до нової школи, Гопале?

– Ще б пак! – гордо відповів Гопал, підкидаючи крем’яха. – І коли-небудь сам стану вчителем.

Гіта зітхнула.

У затінку великого баньяна сиділа ще одна Гітина подруга – Сарла.

– Сарла, адже ти не підеш до нової школи, правда?

– Чому це не піду? – серйозно запитала Сарла й додала: – Я буду вчитися і стану такою вченою, що вже ніколи не голодуватиму.

Гіта повільно побрела додому й так замислилася, що мало не наткнулася на Гопу: той вів купати свого буйвола.

– Гопу, ти теж підеш… – почала вона, але так і не доказала, вчасно пригадавши: Гопу не такий хлопець, щоб чогось боятися. І вже він поготів не злякається великого будинку, хай навіть схожого на в’язницю…

Вона рушила далі, не перестаючи дивуватися: ніхто, крім неї, не боявся школи. А може, вона все переплутала і робітники того дня говорили зовсім інше? Ні, скільки не пригадувала, нічого іншого не пригадала.

IV

А наступного тижня мама розбудила Гіту раненько й сказала:

– Сьогодні свято. Особливе і зовсім нове! Вставай!

Вона допомогла Гіті одягнутися, і вони разом пішли прямо до нової школи. Біля неї вже зібралися всі батьки, всі матері і всі діти, які жили в їхньому селі.

Потім на майдан в’їхав автомобіль, і люди з’юрмилися довкола. З автомобіля виліз якийсь товстун і став виголошувати промову. Говорив він так довго, що Гіта навіть подумала: «А може, в нього всередині є якась накрутна машинка, що ніколи не зупиняється?» Але тут заграла музика, голосна й весела, дорослі кинулись прикрашати трибуну гірляндами з квітів, а дітям роздавали цукерки.

Гіті все сподобалось – і музика, і квіти, а надто цукерки. Та потім, коли пан міністр поїхав і люди юрмою посунули до дверей, відтираючи одне одного, щоб швидше оглянути нову школу, Гіта не схотіла піти разом з ними.

Ні, вона нізащо не ввійде в цей дім! Нізащо й ніколи!

V

Щодня, вийшовши на поріг, Гіта здалеку бачила своїх друзів – вранці вони входили в школу, а ввечері виходили з неї. Вони сміялися, про щось сперечалися, а Гіта відчувала себе геть самотньою. Спочатку вона гадала, що вони тільки вдають із себе веселих, але ж не можна вдавати так довго.

Іноді хто-небудь махав їй рукою і кликав:

– Гіто, ходімо з нами до школи!

Але вона тільки вперто хитала головою.

Якось Гіта побачила Камалу. Вона сиділа на сонечку, схилившись над якоюсь чистою книжкою, і креслила в ній олівцем незрозумілі знаки.

– Можна, я пограюся з тобою сьогодні, Камало?

– Сьогодні не можна, – поважно відповіла Камала. – Я така зайнята! Страх багато домашніх завдань.

Домашні завдання! Гіта відчувала, що сльози лоскочуть їй очі.

Вона повернулась і припустила вниз вулицею – повз будинки, повз криницю… Вона бігла й бігла, поки не опинилася в зовсім незнайомому місці. Стомлена й налякана, Гіта зрештою зупинилася.

Що ж їй тепер робити? Куди йти?

Недалеко височів невеликий пагорок. Гіта видерлась на нього й роззирнулася. Вона сподівалася, що побачить звідти весь світ, але не побачила навіть свого села. Навкруги слалися поля, а над ними панувала тиша. Хоч як напружувала Гіта слух, вона нічого не чула, крім співу пташок.

Та раптом до неї долинув новий звук. Спочатку глухий і одноманітний – неначе мама колихала маленького братика, потім зумкотливий і дзвінкий – неначе летіла велетенська бджола і, нарешті, якийсь гуркітливий – неначе почалася літня гроза.

По небу стрімко промчало щось блискуче, щось таке, чого раніше Гіта ніколи не бачила. І тут вона пригадала картинку в газеті. Сріблястий птах!

Гіта ще раз глянула вгору, вереснула й, міцно заплющившись, побігла вниз схилом пагорка… Ніколи в житті вона так швидко не бігла. Гіта мчала і мчала, не розплющуючи очей, поки на щось не наткнулася. Вона зупинилась і глянула з-під вій. Перед нею стояв незнайомий чоловік.

Гіта відсахнулася й хотіла втекти, але чоловік устиг схопити її за руку.

– Ти куди мчиш? І чого так злякалася? – Голос у незнайомця був ласкавий і привітний.

– Я боюся сріблястого птаха, – пробелькотіла Гіта й поглянула в небо, але птах уже зник з очей.

Чоловік теж підвів голову:

– Що ж це за сріблястий птах?

– Він щойно по небу пролетів. Він – як крилатий змій.

Чоловік усміхнувся:

– Це не змій, а літак.

– Лі-так… – повторила Гіта.

– Атож… Його зробила людина, щоб перевозити повітрям листи та інші речі, щоб люди – ти, я, всі ми – могли літати до різних міст і в різні країни. Хіба тобі не хочеться побувати в інших містах?

Гіта ствердно кивнула: звичайно, хочеться. їй завжди хотілося побачити далекий світ, який починався десь за селом.

– А що ти тут робиш, зовсім одна і така маленька? – поцікавився незнайомець.

– Я загубилася, – відповіла Гіта й жалібно схлипнула.

Чоловік лагідно погладив її по голові й заспокоїв:

– Не плач, маленька! Я відведу тебе додому. Як називається твоє село?

Гіта довго думала, а потім сказала:

– Не знаю, але в нас у селі є манговий гай, качиний ставок і водяне колесо – воно ще скрипить отак: кри-и, кри-и.

Чоловік знову посміхнувся. В Індії багато тисяч сіл, і в кожному – манговий гай, качиний ставок і скрипуче водяне колесо.

– А більше ти нічого не можеш пригадати про своє село?

– А ще, – зраділа Гіта, – а ще у нас є великий новий білий будинок, який називається «школа»!

І тоді незнайомець одразу зрозумів, де живе Гіта. В Індії багато тисяч сіл, але ще не так багато таких, де є великі нові білі будинки, які називаються школами.

Він узяв Гіту за руку й повів її в село.

– Тобі подобається твоя нова школа? – запитав він.

– А я не ходжу до неї,– відповіла Гіта.

– Чому?

– Просто так…

Незнайомець зупинився, взяв Гіту за обидві руки і повторив запитання:

– Скажи мені, чому? Адже ти знаєш: я твій друг,

Гіта заглянула в його добрі очі й прошепотіла:

– Боюся.

І тут обличчя у незнайомця стало суворим і серйозним:

– Ти боялася сріблястого птаха, бо не знала, що це таке. А нова школа саме для цього й збудована: щоб ти могла там дізнатися про все на світі. Чим більше ти знатимеш, тим менше боятимешся. І школи ти боїшся тому, що не знаєш, що це таке. Ну як? Підеш завтра вранці до школи?

Але Гіта вперто випнула вперед підборіддя й сказала:

– Ні!

Тоді незнайомець промовив лагідно, але твердо:

– Скажи, маленька, коли якась людина зробить тобі що-небудь хороше, добре, хіба ти не захочеш віддячити їй?

Гіта відповіла не задумуючись:

– Захочу.

– Ти заблукала, а я тебе знайшов і веду, як бачиш, додому. Так-от, якщо ти хочеш віддячити мені, то піди завтра в школу. Будь ласка!

Гіта поглянула йому в очі й прошепотіла:

– Гаразд. Завтра я піду до школи.

Тримаючись за руки, вони повернулися до села о тій вечірній годині, коли сонце вже сідало, татусі поверталися з поля, а мами кликали дітей додому.

VI

Наступного ранку Гіта прокинулася раніше від півнів, раніше від ворон і навіть раніше від буйволів. Підбігши до мами, вона заявила:

– Мамо, сьогодні я піду до нової школи!

Очі в мами спалахнули від радості, і вона стала вмивати Гіту – цього разу вона робила це куди старанніше, ніж звичайно.

І ось Гіта вже йде до школи разом з батьком та Баланом. На ній дуже гарна сукня, волосся гладенько-гладенько зачесане, а в ньому жовта квітка…

Цілу дорогу серце в Гіти калатало від хвилювання. Дівчинка пишалася, що тепер і вона нічим не відрізняється від усіх інших дітей. Батько повів її довгим коридором, і вони підійшли до високих дверей. Коли двері відчинилися, Гіта побачила велику кімнату, а в ній кілька дівчаток, між яких була її найкраща подруга Камала. Батько підвів Гіту до Камали і сказав:

– Камало, прошу тебе, наглядай за Гітого так, неначе вона твоя рідна сестра.

Потім він погладив Гіту по голові й пішов. Гіта хотіла кинутися за ним, але Камала взяла її за руку.

– Яка я рада, Гіто, що ти прийшла!

Інші діти також підійшли до Гіти і стали розглядати її гарну рожеву сукенку і жовту квітку у волоссі.

І Гіта заспокоїлася.

Камала показала їй усе, що було в кімнаті: книжки з барвистими картинками, рамку із залізними прутами і яскравими кружальцями, і, нарешті, величезну картину з якимись незрозумілими розводами та лініями.

Камала пояснювала, що це не картина, а карта. Карта всього світу. Синьою фарбою намальовано на ній море, коричневою – гори, а зеленою – долини й поля. Гіта дивилася на карту й думала, що це, напевне, найдивовижніша річ на світі.

Але тут хтось убіг до класу й гукнув:

– Учитель іде!

Від страху Гіта щосили заплющилася – точнісінько, як тоді в полі, коли летів над її головою сріблястий птах.

– Не можна спати в класі, Гіто, – почула вона шепіт Камали.

Гіта поволі розплющила очі й швидко-швидко закліпала: не може бути! За столом стояло ніяке не страховисько, а вчорашній добрий незнайомець. Спочатку вона подумала, що він увійшов просто так, але Камала й усі діти хором промовили:

– Доброго ранку, вчителю!

Гіта відчула, що серце її виповнюється радістю, і вона теж привіталася:

– Доброго ранку, вчителю!

Переклад з англійської Н.Тищенко.