Текст книги "Дорога крізь джунглі (Оповідання індійських письменників)"

Автор книги: Гурбахш Сінх

Соавторы: Пханішварнатх Рену,А. Педнекар,Віруттачалам,Упендранатх Ашк,Чуннілал Шах,Парваті Тампі,Ісмат Чугтаї,Тарашонкор Бондопадгай,Р. Нараян,Шіваразу Суббарао
сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 9 страниц)

ГУРБАХШ СІНХ
ПІСНІ ВІТРУ

Я сидів у залі чекання на залізничній станції Унголь, що в штаті Андгра-Прадеш, і ждав свого поїзда. Неквапом, немов величний володар сходив на червоний килим, скочувалося за золотаве крайнебо пізнє грудневе сонце. Вечоріло. Зненацька десь іздалеку забриніла чарівна ніжна мелодія. Я деякий час прислухався, потім підвівся і рушив у той бік, звідки вона линула. Чим ближче я підходив, тим більше ширилися чарівні звуки, і от вони перетворилися на трепетну, бентежну пісню.

В залі чекання третього класу сиділо на лавах декілька чоловік: хтось із них, певно, і співав. Голос був дзвінкий, як у дівчинки, проте жодного жіночого сарі не було видно. Я роззирнувся уважніше. Он воно що: співав і танцював хлопчик років дев’яти, – я бачив тільки його спину. З-під недбало пов’язаного тюрбана вибивалося давно не стрижене волосся; в старенькій, але чистій сорочці, босі ноги подряпані. Через шию на шворці метлявся шматок бляхи, на якій він відбивав такт. Ось хлопчик повернувся до мене і на моє запитання, де він навчився співу й таких пісень, весело засміявся:

– Мої пісні – це пісні вітру, вони нікому не належать. Я ніде не вчився, але ж у нас співають усюди – і вдома, і в школі, і на вулиці… Скрізь чути пісеньки з різних кінофільмів… Коли я не допомагаю батькові, то блукаю вулицями і без кінця слухаю, слухаю…

Я поцікавився, чи часто він співає удома.

– Раніше батько сердився, лаяв мене, а то й потиличника давав: чого ти, мовляв, усе скиглиш, краще б допоміг по господарству. Та якось мені пощастило: співом я заробив трохи грошей, за дві пайси наївся досхочу, а решту приніс додому. Відтоді батько вже нічого не каже, але й пісень моїх не слухає. Хіба що мати часом попросить: «Заспівай-но, Гару, пісеньку про глека, що пливе річкою». А треба сказати, що наша хижка стоїть над річкою… Що ж вам іще розказати?.. Є в мене дві сестрички, тільки зовсім маленькі… Одежі мені не купували вроду – доношую те, що дадуть добрі люди… Буває, приходиш додому, а їсти нема чого, то я, щоб забути про голод, починаю співати і невдовзі засинаю… Важкі недуги мене обминають: певно, боги бережуть мене, і я не знаю, що таке ліки… Якщо ж трапляється трішки занедужати, то навіть радію: лежу й бачу уві сні, ніби перед величезним натовпом співаю незвичайно гарну пісню, а на мене дзвінким дощем сиплються рупії… Ось вони мені по кісточки, вже важко танцювати, і я… прокидаюсь! А виявляється, то мої ноги заплуталися в підстилці. Потім знову заплющую очі, і до мене знову приходять ці дивовижні сни…

Присутні засміялися; не сміялися тільки я та Гару.

Незабаром я попрощався з ним і вийшов на перон. До вокзалу я вже не повернувся, а повільно рушив убік від станції. Притупування маленьких ніжок, стукотіння по блясі, дзвінкі, мелодійні пісні полонили мене. Мені страшенно закортіло відшукати його оселю на березі річки й там дізнатися: як воно так, що з темної шпарини, де не виводяться злидні й горе, пробився до світла такий ніжний пагін І

Здалеку донісся паровозний гудок – підходив мій поїзд. Я повернувся на перон. За кілька кроків від мене стояв Гару. Він прийшов не сам, а з приятелем.

Зараз Гару сподобався мені ще більше. Видно було, що він поривається щось сказати, але ніяк не може наважитись. Я поклав йому на плече руку й звернувся до його напарника, що, напевне, прийшов із ним для підмоги:

– Що ж Гару хоче мені сказати?

Гару зніяковіло мовчав, а його приятель пояснив:

– Він казав, що хоче тільки попрощатися з вами – і все. А більше нічого не казав.

Я простягнув Гару руку, але той не взяв її, а тільки шанобливо вклонився. Я поплескав його по плечу й мовив, що ніколи не чував таких гарних пісень.

Гару глянув на мене і його погляд на мить затуманився. Я здогадався: він бачить наяву один із своїх дивовижних снів – він хотів проститися зі мною, і бажання його здійснилося. Тепер він пробудився…

Знайшовши свій вагон, я зайшов у нього, сів на м’яку канапу, заплющив очі і подумки продовжив розмову. Раптом рипнули двері, і я розплющив очі: переді мною стояв Гару. Я зраділо підхопився: чи не їде й він цим поїздом? Якщо так, то треба мерщій бігти в касу й міняти йому квиток на перший клас. Але його товариш мовив:

– Гару хоче, щоб ви взяли його з собою, а він співатиме вам, розважатиме ваших дітей, вчитиме їх співу. Він вміє танцювати дуже гарний танок із дзвіночками.

Я глянув на Гару, в його очах світилося мовчазне благання, і в душі моїй забриніли всі його співані й неспівані пісні. Була мить, коли я навіть простяг руку, щоб утримати його й повезти з собою. Я вже бачив Гару в новій святковій курточці, бачив, як блищать його очі після першого вдалого виступу, та… Та замість цього я тільки погладив його по голові. Він притиснувся до мене, а я обійняв його за плечі:

– Ти – ціла повість, Гару, а я – письменник. І твоїм пісням, і моїм повістям доведеться ще почекати, поки за всіма нами не визнають людських прав. Так, ми з то-тою брати: ти в своєму лахмітті і я в своєму костюмі – ми обидва боремося за те, щоб нас по-справжньому оцінили. Різниця лише в тому, що ти тільки починаєш боротися, а я й досі не припиняю початої боротьби!

Не знаю, чи зрозумів хлопчик мої слова, але нібито зрозумів, бо очі його заблищали і він міцно потиснув мою руку. А я додав:

– Я не беру тебе з собою, Гару. В тебе є батьки, і ти не можеш залишити їх напризволяще. Але я завжди пам’ятатиму тебе, твого старенького батька, твою лагідну матір, річку, що плюскотить біля твоєї хатини, пісні, які наспівує тобі вітер, і сни, які осипають тебе золотим дощем…

Поїзд рушив. Довго біг Гару за моїм вагоном.

– Я ніколи не забуду тебе, Гару!

А він дивився й дивився мені вслід, поки його маленька постать не розтанула в безмежній далині… Так, Гару вже не було поруч, та дивовижні пісні його ще довго бриніли в мені.

Переклад з панджабської С.Наливайка.

Пудумейпіттан
Блаженний сон

Раму вісім років. Але як на його вік він дуже кволий. Раму маленького зросту, худий, мов тріска, і завжди хворіє. Тим часом він завжди допомагає батькам, і не було ще жодного випадку, щоб він не послухався їх.

Коли його мати нездужає, а це трапляється досить часто, – Раму доводиться бігати в крамничку, робити дещо по господарству; не батькові ж варити їсти – він іде на службу. А де взяти часу, щоб вивчити урок, приготувати домашнє завдання?!

Раму просить батька зайти до школи, пояснити вчителям, що й до чого, а той відмовляється – каже: «Ніколи». Та це й зрозуміло – не йому ж перепадає від учителя!

От і сьогодні та сама історія. Страх підказує Раму, що краще б не йти до школи. Але це неможливо…

Поки вчитель заглибився в книжку, хлопчик обережно прокрадається на своє місце. Однак цей шуліка уже встиг запримітити його.

– Гей, Рамасамі, скільки разів я казав тобі: не заходь, якщо запізнився! Чому ти сів?

Зараз же ставай на лаву…[25]25
  У старій індійській школі учнів карали, примушуючи стояти на лаві; вдавалися й до тілесних покарань.


[Закрыть] Домашнє завдання приніс?

Раму нерішуче тупцяє на місці:

– Ти ще огинаєшся? – Учитель тягне його до столу. – Руку!

– Завтра я принесу завдання, сар[26]26
  Сар – спотворене англійське «сер» – пан.


[Закрыть].

– Завтра я тебе й помилую. А зараз давай руку! Ну!

– Ой! Боляче, сар! Не бийте мене, сар!

– Для того й б’ють, щоб було боляче. Ставай на лаву! А скільки уроків ще попереду! Скільки вчителів! І всі вони, один за одним, випробовують свою силу на Рамасамі.

Урок географії. Учитель заходить до класу, надіває окуляри, скидає тюрбан. Ой господи, яка в нього лінійка!

– Кришна! Назви північний кордон Індії.

– Гімалаї, сар.

– Гей ти, Піччо, встань! Південний кордон?

– Бенгальська затока, сар.

– Що-о?..

– Ні, ні… Арабське море, сар… Індійський океан, сар.

– Гей, Рамасамі, ти вчив урок? Головне місто Індії? Раму ледь чутно вимовляє:

Лясь! Лінійка опустилася на тремтячу руку.

– Ма-мо!.. Мамочко!

– Я тобі покажу маму! Геть звідси, віслюк! Стій за дверима і вчи урок.

…Раму уявляє себе дорослим. Він сидить на стільці. В руках у нього замашний кийок. На голові – тюрбан. На носі – окуляри… Яке чудесне перетворення!

З підручником і грифельною дошкою, наче маленький хлопчик, до нього несміливо підходить учитель географії.

– Знову спізнився? Підійди сюди. Ось тобі, негіднику! Ну, як? Ти мене лінійкою, а я тебе кийком.

Учитель географії заливається слізьми.

Інша картина… Великий клас. На стільці сидить сивий наставник з добрим, усміхненим обличчям. На колінах у нього примостився Раму. Ласкаво гладячи хлопчика по голові, вчитель запитує: «Чому ти сьогодні спізнився? Хіба можна так пізно приходити? Це погана звичка. Ну, поїж цукерку, мій любий! А тепер скажи, яке головне місто Індії?» – «Делі». – «Молодець, тільки не лякайся, ти славний хлопчик. А цього вчителя географії, подивись, ми шпурнули в яму. Не бійся, я з тобою…»

Лясь!

– Я тобі звелів учити уроки, а ти спиш, щеня?

Лясь!

– Я не спав, сар. Делі – головне місто, сар. Ой-ой-ой! Ай-яй-яй! Бо-оляче!

Переклад з тамільської О.Лєнік.

Буччібабу
Східці

Вийшовши у відставку, професор разом із дружиною оселився на якийсь час у горах, щоб трохи підлікуватися там. Діяльний городянин, він нудьгував серед величної безмовної природи і тому пильно приглядався до всього, що хоч якось могло розважити його. Зокрема, професор звернув увагу на одного місцевого волоцюжку, якого вони з дружиною прозвали між собою «горопахою». Коли професор зустрічав жебрака, то щоразу заводив з ним розмову, намагаючись вивідати історію його життя. Спершу «горопаха» не дуже охоче відповідав на розпитування. Але згодом став поступливішим. Свого імені він не вважав за потрібне назвати, і професор став величати його Кондайєю – Гірською людиною.

– Ну що ж, так і називайте, – погодився жебрак. – Я і справді люблю гори. В них є якась сталість; вони не пересуваються, не змінюються. А люди обдурюють одне одного і тим самим ошукують самі себе; людям бракує послідовності, твердості, стійкості.

Поступово Кондайя розповів професорові історію свого дитячого кохання, через яке він розчарувався і в житті, і в людях.

– Я з дитинства жив у селі, де ви зараз живете. Поряд із халупою моїх батьків стояли два двоповерхові будинки. В одному з них, старому й занедбаному, ніхто не жив, тільки коли-не-коли з’являлися в ньому гості. В другому будинку разом із батьками мешкала Дханам… Слід сказати, що батьки її були люди багаті, й ці обидва будинки належали їм.

Якось я пішов із своєю тіткою до храму й там уперше побачив Дханам з матір’ю. Дханам було років десять; мені – років на два більше. У храмі залягав морок, але радісне ясне личко Дханам здавалося мені схожим на обличчя богині щастя Махалакшмі. Коли люди почали виходити з храму, я навмисне відстав від тітки й пішов слідом за Дханам. Обабіч дороги низько схилялися гілки великих дерев. Дханам ненароком зачепила одну з цих гілок, і квітки, що прикрашали її голову, розсипались по дорозі. Дханам нагнулася і простягла було руку до квітів, але мати гримнула на неї, і вони рушили далі. Дханам з матір’ю відійшли, я підняв квіти й раптом побачив на землі щось блискуче. Це був маленький перстень з діамантом. Я підняв його й пошукав очима матір з дочкою, та вони вже зайшли в будинок. Тоді я сів на східцях сусіднього будинку, що стояв на той час зовсім порожнім, і заходився обривати пелюстки квіток. Перегодя знов з’явилася Дханам – мабуть, вона шукала свій перстень. Я підійшов до неї.

– Ти загубила квіти, – сказав я, простягаючи їй букетик.

– Та ні, не треба.

– Ти щось шукаєш?

– Нічого я не шукаю.

Не дивлячись на мене, вона повільно походжала туди й сюди.

– Скажи, і я теж пошукаю.

– Мама буде сваритися, – схлипнула вона, опустившися на сходи.

Спершу я й не думав віддавати перстень, але мені стало шкода її. Під східцями була купка піску; я примостився на ній і почав гратись у палички, припрошуючи й Дханам пристати до гри. Вона сердито відвернулась. Я грався сам. Потім я підійшов до Дханам і, тримаючи в одній руці квіти, а в другій перстень, звелів їй заплющити очі. їй, мабуть, стало цікаво, і вона слухняно зажмурилась.

– Тепер дивися! – сказав я, і вона розплющила очі.– Твій перстень? Вгадуй, у якій руці?

Коли вона побачила перстень, очі в неї стали великі-великі, зовсім як блюдечка.

– Віддай мого персня! – закричала вона, хапаючи мене за руку.

Я стиснув кулак.

– Ні, спершу ти скажи, в якій руці, бо не віддам! – повторив я.

Дханам мовчки намагалася розціпити мої пальці. Та це їй так і не вдалось.

– Віддай, віддай! – закричала вона і, мов сердита білочка, вкусила мене за палець.

Я швидко переклав перстень у другу руку.

– Ось я скажу мамі, тоді знатимеш, – ображено протягла Дханам.

Я побіг угору по східцях, вона – за мною. Так ми ганялися одне за одним з півгодини: угору – вниз, вниз – угору… Нарешті Дханам стомилася, сіла на східцях. Я заховав перстень у пісок і знову запропонував їй погратися у палички. Дханам не захотіла спуститись униз.

– Якщо спустишся, віддам персня, – сказав я.

– Годі тобі, відчепись, – буркнула вона.

Я взяв перстень і пішов геть.

Але минуло кілька днів, і ми стали разом гратися на східцях, хоча персня я їй не віддав…

– А цю дівчину насправді ввали Дханам? – в цікавістю спитав професор.

– Ні, в неї було інше ім’я. Просто я сам називав її Дханам 1, тому що її батьки були дуже багаті… Минув рік. Ми подружились, і Дханам зовсім перестала згадувати про перстень. Ми гралися у різні гри, спускалися по бильцях, бігали наввипередки… Про нашу дружбу ніхто не знав – адже ми бавилися на східцях порожнього будинку, а їх не було видно ні з моєї халупи, ні з оселі Дханам.

Ми довго гралися в «богиню Сарасваті і бхакта» [27]27
  Сарасваті – в індійській міфології богиня мудрості, покровителька мистецтва. Бхакт – той, хто вшановує її.


[Закрыть]. Дханам була Сарасваті. Сидячи з заплющеними очима на верхній сходинці, вона тримала в руці гілку, що зображала віну. А я, наче вірний шанувальник – бхакт, – приносив їй у дарунок квіти й зупинявся біля східців унизу.

– Богине! Поглянь на мене, – благав я.

– О бхакте! Піднімись до мене.

– Я не насмілююсь зійти так високо.

– Значить, така твоя доля. Я не можу спуститися вниз, – відповідала вона.

– Подай мені милостиню, – просив я.

– Верни персня Дханам. Тоді подам.

– Перстень загубився – прости мені, нещасному! – тужно вигукував я.

І раптом від будинку долинав владний голос – кликали Дханам, і богиня Сарасваті, кинувши свою віну, щодуху бігла додому.

А одного разу Дханам зникла й потім не з’являлася цілий рік. Куди її відвезли, я не знав. Я бавився біля порожнього будинку сам. Не один раз я перелічував сходинки – їх було там двадцять дві. Занедбане подвір’я перед будинком знову заросло густою травою, яку ми, граючись, витоптали.

Якось увечері я прийшов до наших східців і сів на нижню сходинку. Коли раптом згори злетіла маленька біла квіточка. Я підвів очі. На шостій сходинці сиділа Дханам. Від несподіванки я злякано підхопився. Дханам виросла й змінилась; я не впізнавав її: замість коротенької спіднички на ній, як на дорослій дівчині, були сарі й блузка.

– Як ти дізнався, що я тут? – спитала вона.

Голос її теж змінився – тепер він звучав, наче бронзовий дзвіночок.

Зніяковілий і розгублений, я не міг вимовити й слова.

– Я знову ходитиму сюди щодня, – сказала вона.

– Навіщо?

– А просто так.

– Знаєш, я не злодюжка, я хочу повернути тобі твій перстень.

– О, я страшенно гніваюсь на тебе! Гей ти, злодюжко, йди сюди, рані [28]28
  Рані – цариця, княгиня,


[Закрыть] покарає тебе за те, що ти вкрав перстень, – засміялася Дханам.

Я нічого не відповів. Тоді вона спустилась на кілька сходинок і вхопила мене за чуба. Я заціпенів. Ніжний, наче пуп’янок квітки, маленький рот, щоки, як трояндові пелюстки; очі, мов зорі… На зап’ястях дзвеніли браслети, на пальцях ряхтіли персні; палали білим вогнем коштовні камінці в сережках. На лобі яскраво-червона мітка. Сарі на ній з такого ж ніжного шовку, як і її шкіра. Вражений красою Дханам, я так і не розтулив рота; на очі мені навернулися сльози, і я втік.

Відтоді я навіть і не дивився у бік старого будинку, де літали мої мрії. Я більше не піднімався по східцях.

Так минали дні, тижні, місяці…

Нарешті я вирішив дістати перстень Дханам, захований у надійному місці, й підійшов до занедбаного будинку. Там метушились якісь люди. Ні про що не розпитуючи, я пробрався на задній двір. Якийсь чоловік лагодив наші східці. І тут було багато людей. Що робити? Недовго думаючи, я рушив до будинку Дханам. Там нікого не було. Один із мулярів сказав мені, що господарі пішли до того будинку, який ремонтують. І раптом я почув, як рипнули рами горішнього вікна, й побачив її очі, її лоб, волосся! Дханам!

«Іди сюди!» – помахала вона мені рукою. Я прошмигнув у внутрішній дворик. Там теж були східці, які вели прямо з двору на другий поверх. Я зупинився на нижній сходинці; вона – на верхній.

– Усі мої пішли в той будинок. Його ремонтують, щоб здати в оренду, – сказала вона.

Яскраво виблискували її прикраси; браслети, персні, сережки. Розмовляючи зі мною, вона нахилила голову. Я дивився на неї знизу вгору.

«Вона дочка багатія, я бідняк, між нами – двадцять дві сходинки, – подумав я. – Вона не спуститься з цих сходинок, а я не піднімуся на них».

– Я прийшов віддати тобі твій перстень, – пробурмотів я.

– Де ж він?

– Ось!

Ну, давай.

– Спустися хоч на одну сходинку, тоді віддам.

– А ти піднімися теж на одну сходинку.

– Не спустишся?

– Ти розсердився? – І вона спустилася на одну сходинку.

– Ще на одну, – попросив я.

– А сам ти не можеш піднятись? – ніби здивувалась вона.

Я скорився.

– Ну, давай.

– Он скільки в тебе перснів! Тобі мало?

– Ти ж сказав, що віддаси.

– А тепер кажу, що в тебе й без того багато перснів.

– Тому ти не віддаси?

– Віддам, не хвилюйся…

Вона спустилася ще на одну сходинку.

– Тепер ти піднімись.

Я так і зробив.

– Чому ж ти далі не спускаєшся? – ніби ненароком спитав я.

– А ти чому не піднімаєшся? Я більше не хочу спускатися.

– Ти не для мене спускалася, – зауважив я.

– А для кого ж?

– Сама знаєш, – буркнув я, показуючи їй перстень.

– Он як! Значить, я спускаюсь заради персня? – І вона стрімко збігла по східцях, щоб схопити перстень, але було вже пізно.

Я миттю підняв руку й шпурнув перстень на верхню сходинку. Вона стрімголов вибігла нагору і, схопивши перстень, кинула його вниз. Тепер уже я побіг униз і підняв перстень.

– Залиш його собі, він мені не потрібен, у мене їх скільки хочеш, – погордливо скривилася Дханам.

Я розгнівався. Вибігши по східцях, я поклав перстень на сходинку перед Дханам.

– На, бери!

Вона заперечно хитнула головою. Тоді я підійшов до неї впритул і, схопивши за руку, став пригинати вниз. Дханам випручалась і побігла. Я спіймав її на нижній сходинці, але вона знову вирвалась і, вихопившись, мов птах, нагору, підняла перстень.

Надівши його на палець, Дханам гордо підвела голову. Я глузливо зареготав. Дханам здивовано подивилась на мене.

– Ти чого смієшся?

А я, не кажучи й слова, все реготав.

Губи в Дханам від гніву затремтіли, ставши схожими на маленьких рибок, що метляють хвостиками; брови сердито вигнулись, ніби чорні змійки, щоки зашарілися. Вона підійшла до мене.

– Чого ти смієшся?

– Адже це не твій перстень, – зі сміхом відповів я.

Дханам зблідла.

– А чий же? – вигукнула вона.

– Я твій викинув. Це інший, схожий. А ти не помітила.

– Навіщо викинув?

– Ну, не викинув, а продав…

Дханам запитливо й недовірливо подивилась на мене.

– Візьми цей перстень собі,– промовила нарешті вона й зняла його з пальця.

– Ти сердишся? – запитав я.

Вона спустилась на одну сходинку.

– А ти й справді продав мій перстень? Чи не хотів віддавати й залишив собі на згадку? Вона спустилася ще на одну сходинку.

– Я віддав би всі коштовності на світі, щоб побачити тебе, – прошепотів я.

Вона спустилася ще нижче.

– А твій перстень я викуплю й віддам.

Дханам спустилася зі східців і втекла.

Ми знову стали зустрічатися: суддя, для якого батьки Дханам відремонтували старий будинок, затримувався.

Цілих два місяці ми були разом і гралися вже в нову гру, якої я її навчив. Я приходив щодня і щодня запевняв, що завтра обов’язково принесу перстень. Мені здавалось, ніби Дханам вимагала його якось не серйозно, – це стало просто нашою грою.

Їй навіть було приємно, що я зберігаю її перстень, з якого почалася наша дитяча дружба. Маленький перстень зв’язував нас одно з одним.

А Дханам ставала дедалі гарніша. Тепер у нашій грі вона зображала царицю – рані. Вона сиділа на верхній сходинці, я стояв унизу, але кожного дня піднімався на одну сходинку вище.

– Що тобі треба? – запитувала рані.

– Твою корону, – відповідав я.

Вона вдавала, наче дає мені своє намисто.

Наступного дня я вже вимагав царську парасольку чи щось інше з царських прикрас.

На шістнадцятий день я піднявся на шістнадцяту сходинку; між нами залишилося шість сходинок. Рані вже віддала мені всі свої коштовності.

– Чого ж ти тепер хочеш? – усміхнулася вона.

– Сидіти поруч з тобою, – відповів я.

– То піднімися сюди!

– Краще ти спустись!

Рані розсміялась. Нас розділяли всього дві сходинки.

– Спустись на одну сходинку. Я хочу сидіти поруч з тобою.

– Навіщо? – Рані розсміялася ще дзвінкіше.

Я простягнув до неї руки. Між нами залишилася тільки одна сходинка. Вже стемніло, але очі її яскраво блищали в темряві. Навколо нас кружляли світлячки і здавалися зорями довкола місяця. А місяцем була сама Дханам.

– Рані, ти спустишся до мене? – несміливо спитав я.

– А чого тобі треба?

– Мені потрібна ти!

– О! – ображено й гнівно вигукнула вона.

Однак я взяв її за руки. Вона намагалася вирватись, її ніжні пальці тремтіли в моїх. Та раптом вона з силою відштовхнула мене й вислизнула. Я все ще простягав руки в темряві, але вхопив тільки пригорщу світлячків.

Наступного дня Дханам не прийшла. Не прийшла вона й через місяць… Лише через чотири місяці я побачив її востаннє.

Будинок стояв порожній. її, напевно, кудись вивезли. Чи повернеться вона? Цього я не знав. На подвір’ї працювали муляри. Я сів біля східців і почав пригадувати наші дитячі розваги.

До мене підійшла якась бабуся.

– Чого ти тут сидиш? Ти мулярів підручний?

Я кивнув. Вона піднялася по східцях і зникла. Я залишився на тому самому місці й довго сидів замислившись.

– Хто там?

Чи не вві сні почувся мені цей голос? Я підвів очі. Нагорі на східцях стояла Дханам, моя рані, моя золотошкіра дівчина, вона вся виблискувала коштовними прикрасами.

– Це ти?! – вражено прошепотів я.

Очі її розширились від здивування, задзвеніли браслети.

На лобі в неї була чорна цятка, обведена червоною фарбою; в косі – маленька біла квіточка. І вся вона була схожа на небесну діву.

Я стояв, наче остовпівши. Дханам оглянулась і махнула мені рукою: мовляв, піднімайся. Я піднявся. Між нами була всього одна сходинка.

– Що тобі треба, кажи скоріше! – шепнула вона.

– У мене до тебе діло.

– Яке?

– Я тоді обдурив тебе, твій перстень я не продав, ось він, – я простягнув руку. – Він ще потрібний тобі?

– Дай сюди, – сказала вона.

– Спустись на цю сходинку й візьми сама!

Вона спустилась, ухопила перстень з моєї долоні й стала пильно розглядати його. Я був від неї так близько, що мимохіть потягнувся до неї, наче метелик до полум’я свічки, але вона знов відштовхнула мене й побігла нагору.

– Дханам! – покликав я.

Відповіді не було.

– То мені йти? – безтямно спитав я.

Вона промовчала.

– Скажи мені тільки одне, гаразд?

Вона запитливо подивилась на мене.

– Два рази ти мене відштовхнула, і я знаю чому. Першого разу, ввечері,– за те, що я віддав твого персня. Так?

– Ні,– похитала вона головою.

– А зараз – тому, що ти дістала свій перстень. Так?

Дханам здригнулась, як розлютована змійка. Різким рухом зірвавши перстень з пальця, вона кинула його вниз.

– Візьми і йди геть. – І, задихаючись від гніву, грюкнула за собою дверима.

Казка мого кохання скінчилася.

Кажуть, ніби згодом вона вийшла заміж за суддю, який оселився в тому самому занедбаному будинку, де ми гралися. Більше я її ніколи не бачив…

Переклад з телугу О.Лєнік.