Текст книги "Дорога крізь джунглі (Оповідання індійських письменників)"

Автор книги: Гурбахш Сінх

Соавторы: Пханішварнатх Рену,А. Педнекар,Віруттачалам,Упендранатх Ашк,Чуннілал Шах,Парваті Тампі,Ісмат Чугтаї,Тарашонкор Бондопадгай,Р. Нараян,Шіваразу Суббарао
сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)

Тарашонкор Бондопадгай
Морок ночі не окутав землю

Маленька глуха станція.

Платформи немає. Замість неї по один бік залізничної колії досипана червоним гравієм земля. Цегляна будівля з навісом із гофрованого заліза – це і є станція. Камера зберігання, каса, кімната чекання для жінок – ось, здається, і все. Поряд із станцією – буфет, де продають чай та прохолодні напої, а зразу ж за ним починається польова дорога, яка пролягає на північ. Уздовж дороги тягнуться виповнені сріблястою водою канавки.

Тут і там стоять крамнички, де торгують бетелем, бірі[6]6
  Бірі, або біді – дешеві маленькі сигари.


[Закрыть], сигаретами; осторонь від них – два вугільні склади й будиночок станційного буфетника. А ще далі – великий цегляний будинок місцевого багатія.

Сьогодні вранці пройшли тільки два поїзди. Станція спорожніла. На «платформі» снує кілька місцевих жителів і група артистів: дві молоді жінки, стара служниця і троє чоловіків-музикантів.

Артисти чекали двогодинного поїзда.

Одна з дівчат, висока й смуглява, чепурилася перед ручним дзеркальцем. Друга, надзвичайно вродлива, із набагато світлішою шкірою, спала на лаві. Молодий дженджуристий музикант повільно похождав по «платформі» з сигаретою в зубах.

Тут же сидів сліпий хлопчик. У руці він тримав бубон. Хлопчик то легенько похитувався, час від часу чомусь усміхаючись і ледь помітно ворушачи губами, ніби розмовляв сам із собою, то насторожувався, то глибоко вдихав гаряче повітря, ніби намагався вловити навколишні запахи…

Музикант зупинявсь у кінці «платформи» й невесело насвистував. До поїзда залишилося ще кілька годин, і музикант нудьгував. У цій глушині годі було побачити щось цікаве, та й себе показати було нікому. Хто ж позаздрить йому – супутникові й вірному охоронцеві двох дівчат? Ніхто!

Кінець місяця чойтро[7]7
  Чойтро – місяць бенгальського календаря, відповідає 15 березня – 15 квітня.


[Закрыть].

Над безмежною голою рівниною хитається прозорий серпанок. Страшенно жарко.

Раптом десь зовсім близько закувала зозуля. Потім подала ніжний голос ще якась пташка.

Юнак здивувався: виявляється, на цій жалюгідній станції є співучі птахи! Він прислухався.

«…Дивно… дуже дивно… неймовірно! – більше й більше дивувався музикант. – Чи не потрапив я у зоопарк?»

Ось замекало ягня, а потім завив шакал. І це серед білого дня!

Юнак уже не міг стримати своєї цікавості й підстрибом побіг до станції. А, ось у чому річ! Це все витівки сліпого хлопчиська!

А хлопчик тим часом вдарив у бубон і заспівав. У нього був гарний голос. Виявляється, маленький пустун уміє не тільки імітувати звірів і птахів, але й співає! Та ще й яку пісню!

 
Як горять твої браслети,
Серце зваблюють красою…
Моя люба, яке щастя
Милуватися їх грою…
 

Це вже ставало цікавим. Хлопчик, сидячи навпочіпки і б’ючи в бубон, розгойдувався всім тілом у такт музиці й співав. На його негарному обличчі сяяла широка усмішка. Поряд стояли носії і з задоволенням слухали. Та не тільки вони: смуглява дівчина відірвалася від дзеркальця, спляча красуня прокинулась, навіть стара служниця забула про свій бетель…

А хлопчина співав дедалі швидше. Він розгойдувався сильніше й сильніше і, вдавалося, ось-ось упаде, звалиться на землю.

– Ну й спритне чортеня! – вичливо усміхнулася смуглявка.

Її подруга нічого не відповіла. Вона мовчки слухала.

А хлопчик натхненно вів далі:

 
На твоїй руці чарівній
Хтів би я браслетом стати,
Хоч із скла, як не з кришталю,
Й щастя більшого не гнати!
 

Пісня закінчилася.

Слухачі захоплено загомоніли. Негарне личко з невидючими очима освітила вдячна усмішка.

Один із носіїв простягнув співакові запалену бірі.

– Бірі?

– Еге ж, покури.

Хлопчик усміхнувся.

– Тут хтось курить сигарету. Може, і мене почастує?

Буфетник зареготав.

– А ти, виявляється, дуже хитрий, приятелю! Розумієшся не тільки на ласощах та напоях, а й на тютюні. Ти знаєш, скільки коштує сигарета?

– А хіба моя пісня нічого не варта?

– На, друже! Закурюй! – І музикант подав йому сигарету.

Хлопчик шанобливо взяв її.

– Дякую вам, ваша милість. Ви дали мені коня, дайте ж і батога – дайте прикурити.

Музикант черкнув сірником.

Хлопчик із такою насолодою затягся, що в нього зразу запаморочилось у голові. Він видихнув густий клубок диму й захоплено вигукнув:

– Це просто чудово!

Дивлячись на його задоволене обличчя, всі розсміялися.

– Ти дуже гарно співаєш, – схвально зауважив музикант.

– Авжеж, ваша милість, я співаю добре. Всі так кажуть. І…– він завагався. – І коли я вкладаю у пісню всю душу, то можу зачарувати людей. Можу!

При цих словах дівчата неголосно засміялися, а сліпий, почувши їхний сміх, здригнувся. Сигарета випала в нього з руки. Він намацав її на землі, підняв і спитав;

– Хто це сміється? Хто?

Потім тихо покликав:

– Малїнда!

Малінда, один із носіїв, обізвався.

– Підійди ближче, Малінда, і слухай.

– Я слухаю.

– Підійди ще ближче, я щось скажу тобі на вухо.

– Я тут, біля тебе. Кажи.

– Тут щойно сміялися дівчата. Вони з міста?

– Еге ж, вони з Бурдвана.

– Я так і думав.

– Як ти розпізнав?

Сліпий посміхнувся:

– Почув дзенькіт їхніх браслетів і солодкі пахощі парфумів. Адже від простих людей тхне потом, і скляні браслети не дзенькають так ніжно. А їхні браслети – золоті?

– Так.

Хлопчик мовчки курив свою сигарету; іноді він виймав її з рота і з насолодою вдихав аромат парфумів.

– Вибачте мені, благородні пані… Ви щойно сміялися з мене… Я хочу сказати вам…

Смуглява була гостра на язик і любила пожартувати. Зашпилюючи волосся, вона обернулась до хлопчика й спитала:

– Ти до нас звертаєшся?

– Авжеж, пані. Скажіть мені, чого ви сміялися?

– То не ми, – заперечила дівчина.

– Ні, це сміялися ви.

Хлопчик усміхнувся:

– Звуки рогу не схожі на звуки флейти, і табла [8]8
  Табла – маленький барабан.


[Закрыть] звучить не так, як бляшанка.

Від здивування дівчина широко розплющила очі й перезирнулася із своїми супутниками.

Її подруга всміхнулася.

– Ти розсердився на нас за це?

– Розсердився? – вигукнув хлопчик. – Хіба я смію сердитись на таких, як ви? Я тільки хотів знати, чого ви сміялися. Та й годі.

– Ах ти ж порося! – втрутився буфетник. – Адже вони сміялися з твоїх хвастощів, що буцім ти можеш зачаровувати людей своїм співом.

– Але ж це правда, я насправді можуї

– Годі! Облиш вихвалятися!

– А хіба я вихваляюсь? Я кажу те, що є.

– А чи знаєш ти, перед ким вихваляєшся?

Хлопчик трохи зніяковів, а буфетник вів далі:

– Вони – з Калькутти. Вони знамениті співаки. Їх записують на пластинки… А наш Панкхірадж уявив собі, що він зможе захопити їх своїм поросячим вереском. Ха-ха!..

Засоромившись, хлопчик почав запевняти слухачів:

– Авжеж, я, звичайно, сказав дурницю. Справжню дурницю…

Смуглявка дістала з чемодана мило й промовила:

– Тут поблизу є ставок, не завадило о скупатися.

Хлопчик кинув сигарету й голосно розсміявся, задерши голову.

– Ви тільки погляньте на нього! Що це з ним робиться? – здивувався буфетник. – Ну, чого ти, Панкхі?

Крізь сміх Панкхі ледве вимовив:

– Я сміюсь від задоволення, пане Сінгх. Надто вже гарно запахло туалетним милом, аж дух захоплює!

– Я з радістю подарую тобі це мило, якщо ти заспіваєш нам ще одну з твоїх чудових пісень.

Панкхі почухав потилицю і спитав:

– Отже, якщо я заспіваю, ви подаруєте мені мило?

– Так.

– Але мені…– повагавшися сказав він, – мені й справді не годиться так вихвалятися. Хіба я смію співати перед вами?

– А чому б і ні? Ти співаєш дуже гарно. В тебе прекрасний голос.

– Вам справді сподобалось? – Обличчя його скривилося від беззвучного сміху.

Смуглявка покликала музиканта, й вони пішли до ставка.

– Пані,– звернувся до її подруги Панкхі.– Можна попросити тебе про одну послугу?

– Проси.

– А ти не розгніваєшся на мене?

Звичайно, ні. Проси, не бійся.

Але Панкхі не попросив, тільки раптом покликав:

– Нітай! Малінда! Де ви?.. Нітай!

– Навіщо тобі потрібен Нітай? – пробурмотав буфетник, який зачиняв свою ятку на обідню перерву. – Треба ж їм поснідати! І Нітай і Малінда пішли додому.

– Ти теж, здається, збираєшся йти? – спитав Панкхі.

– Авжеж. Ходімо, я й тебе нагодую.

– Дякую, але я не хочу їсти.

Було ще рано, а гаряче повітря вже посіріло від пилу.

Розпечений сонцем дах якось дивно потріскував.

Дівчина уважно подивилась на Панкхі. Він сидів мовчки, опустивши голову.

– Ти так і не сказав, про що саме хотів попросити мене.

– Я хотів попросити, щоб ти… – Панкхі зніяковів і, болісно скривившися, замовк.

– Та кажи! – підбадьорила його дівчина.

Тепер погляд її був спрямований кудись у далечінь, запнуту прозорим серпанком.

Повагавшись, Панкхі підвів голову:

– Я хотів попросити тебе, пані…

Однак він не встиг договорити: в цю мить на даху щось брязнуло, задзвеніло… Дівчина здригнулась і злякано спитала:

– Господи! Що це таке?

– Це, – пояснив Панкхі з почуттям власної зверхності,– це спека дзвенить у залізі. І дзвенітиме аж до вечора. Ось знову! Але тепер це вже не від спеки: просто на дах сіла ворона.

Дівчина вийшла з-під навісу на «платформу» і з цікавістю подивилася вгору. І справді, на даху сиділа ворона.

Коли дівчина повернулася, Панкхі збуджено промовив:

– Ось що я хотів тобі сказати… А ти справді не розгніваєшся?

– Скільки ж я можу запевняти тебе в цьому?

– Гаразд… Чи не погодишся… чи ти не погодишся заспівати?

Випаливши своє прохання, Панкхі немов занімів від збентеження.

Дівчина всміхнулась.

– Ти хочеш, щоб я для тебе заспівала?

І тоді Панкхі намацав її ноги, доторкнувся до кінчиків її пальців і сказав:

– Та хіба хто погодиться заспівати для такого, як я?.. Але і в мене є свої бажання, свої заповітні мрії. Хіба я не людина? Музику й співи я люблю всім серцем.

Може, дівчина пожаліла його в цю мить, а може, просто захотіла вдовольнити власну примху, та все ж вона погодилась.

– Гаразд, я заспіваю тобі. Тільки от лихо, – додала вона заклопотано, – мій музичний інструмент лежить на самому споді нашого багажа, його важко дістати.

– Музичний інструмент? Дарма. Співай так. Зараз дуже жарко, і ніжний, неквапний спів без акомпанементу буде як живильна прохолода…

Ця думка сподобалась дівчині. Порада сліпого насправді була слушна… І вона заспівала неголосно:

 
Коханий мій, пора зустрітись нам,
Я жду тебе під тінистим кадамом.
Як і раніш, душею я твоя,
А ти? Чи ти зостався таким самим?
Чекатиму тебе, поки ясніє день,
І морок ночі не окутав землю…
 

Якесь дивне, радісне хвилювання охопило Панкхі: слова цієї пісні наче проникали в найзаповітніші куточки його душі…

Та ось пісня скінчилася.

– Ну, як? – усміхаючись, спитала дівчина. – Тобі сподобалось?

– О пані! – палко вигукнув Панкхі, повертаючись із світу мрій до дійсності.

– Тобі сподобалась пісня?

– Вона зробила мене щасливим на все життя, пані.

Співачка розсміялася.

– Так, так… ти можеш сміятись, – задумливо проказав Панкхі.– Мені дуже пощастило… бо я ніколи й ніде не почув би тебе…

Гіркота, що прозвучала в останніх словах, вразила дівчину. Вона замовкла, не знаючи, що сказати.

– Дозволь мені припасти до твоїх ніг.

– Припасти до моїх ніг? Навіщо?

– Це мене… це мене зробить щасливим…

Якусь мить вона вагалась. Захоплені погляди, захоплені похвали, освідчення в коханні – все це давно набридло. Але таке поклоніння!.. І вона нічого не промовила: стояла й мовчки чекала.

Панкхі обережно доторкнувся до неї, потім розпростерся перед нею на землі й притулився обличчям до її ніг. Минула хвилина, друга… Раптом дівчина спитала:

– У тебе є рідні? Мати, батько?.. Вставай уже, чуєш? Досить! Устань!..

– Що це за нові витівки? – несподівано пролунав голос музиканта. Разом із смуглявкою він щойно повернувся від ставка.

– Вставай же, вставай! – умовляла Панкхі співачка.

Той нарешті підвівся з землі. Музикант і смуглявка поглянули на нього й голосно розсміялися. Хлопчикове обличчя вкривали червоні плями: то були сліди фарби, розмитої його сльозами 1.

– Витри обличчя, – сказала дівчина. – Воно все забруднене фарбою.

– Фарбою?

– Так, фарбою з моїх ніг.

– Нехай вона так і залишиться.

– Ну, годі тобі з ним бавитись, – втрутилася подруга. – Рис готовий. Якщо хочеш, піди викупайся. Вода в ставку просто чудова.

– А далеко до нього?

– Зовсім близько, – поспішно відповів Панкхі,– якщо хочеш, я відведу тебе.

– Ти?

Смуглявка посміхнулась.

– Відомо, що сліпі дуже добре знають дорогу. Звірся на нього.

І справді, Панкхі чудово знав дорогу. Коли вони дійшли до першої смоковниці, біля самої дороги, він зауважив:

– Ось ми й під смоковницею. Тепер звернемо ліворуч.

Вони пройшли ще кілька кроків і опинились на березі ставка з кришталево чистою водою.

– Як тебе звуть? – спитала дівчина.

– Панкхі.

– Панкхі?

– Так, пані. В мене ім’я птаха. Кажуть, коли я був ще зовсім маленьким, мій плач був схожий на крик цього птаха. Моя мати не любила мене – адже я народився сліпим – і часто залишала одного. Отож я лежав на голій землі й кричав.

– Твої батьки ще живі?

– Живі. Іноді я провідую їх. Батько в мене добрий. Його звуть… – Раптом він підвіз голову й вигукнув: – Напевно, це качки! Качки прилетіли!..

Дівчина поглянула на небо: над їхніми головами кружляла велика зграя диких качок.

А Панкхі знову почав розповідати про батька.

– Мого батька тут добре знають. Його звуть Кріттібас Багді.

Кріттібас Багді назвав свого сліпого сина дивним іменем Панкхі. Плач дитини здавався йому схожим на пронизливий крик цього птаха. Батько не мав найменшого бажання підшукувати своєму синові інше ім’я – гарне, звучне, з благородним смислом…

Панкхі сидів на березі й розповідав, а дівчина, занурившись у прохолодну воду, слухала.

– У мене є сестра, вона старша за мене, – вів далі хлопчик. – Сестра дуже любить мене, і, коли я був зовсім маленький, вона доглядала мене. Моя сестра – твоя ровесниця.

– Ровесниця? – з веселим здивуванням вигукнула дівчина. – А звідки ти знаєш, скільки мені років?

– Та ти не набагато старша від мене, зовсім не набагато… – відповів Панкхі й, помовчавши, додав: – Твій вік я визначив по голосу. Твій голос ще не втратив ніжності бамбукової флейти. В ньому ще немає тієї різкості, яка з’являється з роками. До того ж… – Панкхі несподівано затнувся, але відразу ж повернувся до попередньої розповіді: – Моя домівка за чотири кроші [9]9
  Крош – міра довжини, приблизно чотири кілометри,


[Закрыть] звідси. Торік мати дуже відлупцювала мене, й тоді сестра сказала: «Панкхі! Адже ти гарно співаєш, чому б тобі не піти на базар чи на станцію? Ти співав би там і завжди був би ситий». Її порада сподобалась мені, й відтоді я тут…

Над ставком запала мовчанка. Першим її порушив Панкхі.

– А твоя пісня просто чудова… – сказав він дівчині.– Особливо гарне місце, що починається словами «Чекатиму тебе, поки ясніє день…»

І він заспівав.

 
Чекатиму тебе, поки яснів день,
І морок ночі не окутав землю…
 

Мило випало в дівчини з рук. Вона була вражена. Дивовижної Панкхі співав, безпомилково відтворюючи мелодію і слова, хоча він чув пісню один-єдиний раз.

– Ти ще довго купатимешся? Скоро поїзд, – почувся здалеку музикантів голос.

І в цю ж мить на станції задзвонив дзвін, який повідомляв, що скоро приїде поїзд.

Поїзд відійшов од станції, везучи із собою артистів.

Буфетник Сінгх закінчив торгувати своїм чаєм, шербетом, прохолодними напоями і гукнув Панкхі.

Але Панкхі зник. Куди ж він міг подітися?

Добросердий буфетник і його жінка щиро полюбили хлопчика. Коли Панкхі нічого не перепадало, буфетник запрошував його до себе й годував. Але де ж Панкхі? Може, він пішов до храму Гобінди або храму Чанді [10]10
  Гобінда – в індійській міфології одне з імен бога Крішни, який, за легендою, був пастухом і чудово грав на флейті. Чанді – ім'я богині Місяця.


[Закрыть] й просить милостиню? У ті дні, коли там правили службу, Панкхі завжди так робив. Він знав усі дні напам’ять і не пропускав жодного з них. Мабуть, він і сьогодні подався до храму. Дійшовши такого висновку, буфетник знову поринув у свої клопоти.

Пройшов двогодинний поїзд, пройшов чотиригодинний, а Панкхі все ще не з’являвся. Буфетник занепокоївся. Чому й досі немає Панкхі? Чи не поїхав він разом з артистами?

А воно саме так і сталося: Панкхі крадькома зайшов у вагон і сховався під лавкою. На узловій станції, де сновигали сотні пасажирів, він загубив своїх супутників.

Усі кондуктори, всі машиністи на цій дорозі знали Панкхі.

– Панкхі! Як ти опинився тут? – здивовано спитав хлопчика провідник Датта.

Панкхі всміхнувся своєю широкою, схожою на гримасу усмішкою:

– Та ось приїхав сюди… Захотілося трохи покататись… – Він помовчав і пояснив: – Люблю бувати в нових місцях.

Датта привітно всміхнувся:

– Ну, ось ти й побував у новому місці. Тепер можна й повертатися.

Та повертатись назад Панкхі не хотілося.

– Знаєте… – збентежено промовив він, – я, напевно, поживу на цій станції кілька днів.

– Чого це тобі збрело в голову?

– Та хочу спробувати щастя на новому місці.

Датта знизав плечима й пішов до вокзалу. Панкхі, наче про щось згадавши, гукнув його: він хотів попросити провідника замовим за нього слівце перед начальником станції і буфетником. Однак Датта не почув його.

Не знаючи, що робити, Панкхі в нерішучості постояв на платформі, потім попрямував до буфету.

– Що ви тут готуєте, ваша милість? Сінгарі чи качурі? [11]11
  Сінгарі – солодощі; качурі – пироги.


[Закрыть]

Буфетник зиркнув на сліпого хлопчину й буркнув:

– Забирайся геть!

Тоді Панкхі відійшов трохи вбік, сів на землі, вдарив у бубон і заспівав.

Після цього провідникові Датті вже не треба було просити за хлопчика.

Панкхі відрекомендувався сам.

Поступово він перезнайомився з усіма мешканцями станції: з начальником, буфетником, стрілочником… Він швидко звик до цієї нової для йього станції, запам’ятав розміщення залізниці, вивчив дорогу на базар…

Через залізницю Панкхі переходив без ніяких труднощів, він спочатку сторожко прислухався, чи не гудуть рейки, потім, торкнувшись їх ногою, безпомилково визначав, чи ще далеко поїзд. «Коли поїзд близько, рейки здригаються, ніби з переляку!» – пояснював він. Коли ж він усе-таки сумнівався, то йшов на другий бік полотна по перехідному мосту. Робив він це дуже впевнено і знав, скільки сходинок у сходах.

Іноді він співав, акомпануючи собі вже не на бубоні, а на глиняному горщику. Йому довго довелося вибирати придатний для цього горщик. Зате коли він співав під такий незвичайний акомпанемент, слухачів у нього було хоч відбавляй.

Коли у станційних службовців випадала вільна хвилина, Панкхі сідав поблизу й жадібно прислухався до їхньої розмови. Досить було тільки запасти мовчанці, як він одразу ж нагадував про себе.

– О! Це ти, синку? – казав начальник станції.– Прийшов провідати нас?

– Так, ваша милість.

– Що скажеш?

– Що скажу, ваша милість?.. Я… – ніяковів Панкхі.

– Про що ти хочеш дізнатися? Чи далеко до Бурдвана і скільки коштує туди квиток?

– Ні, ваша милість… Я хотів тільки запитати…

Панкхі широко всміхнувся: йому було приємно, що начальник станції виявляв увагу до нього.

– То про що ж ти хочеш дізнатися? Що це за місто Бурдван? Чи велике воно?

– Саме так, ваша милість!

Зніяковілий і вдячний, Панкхі всміхався на весь рот.

– Може, ти хочеш з’їздити в Бурдван?

Панкхі не відповідав. Йому, звісно, дуже хотілося побувати там, але… Бурдван – велике місто… багато людей, автомобілів… незнайомі вулиці… Хіба це не страшно? Хіба він зможе?.. Хіба він зможе найти її?..

Пробуджувався телеграф, дзвонив телефон, і службовці знову бралися до роботи. А Панкхі підводився і задумливо брів до кінця платформи, де стояв і гув на вітрі телеграфний стовп. Хлопчина підходив до стовпа, притулявся до нього вухом, стукав пальцями…

– Точка – тире, точка – тире, тире – точка, тире… – повторював він, наслідуючи телеграф, і потім вигукував: – Алло! Алло! О моя пані! О пані з Бурдвана! Це ти? З тобою говорить Панкхі. Ти пам’ятаєш мене? Я тут співаю:

Коханий мій, пора зустрітись нам…

Збігали дні, тижні, місяці… І настав день, коли душа в Панкхі рантом здригнулась – так здригаються рейки, коли по них мчить поїзд. У той день Панкхі почув ту саму пісню і той самий голос. Так, так!.. На платформі перед станцією співала та сама дівчина, тільки тепер їй вторив оркестр.

 
Коханий мій, пора зустрітись нам…
 

Панкхі кинувся до того місця, звідки чулася пісня. Він відчував, що там зібрався натовп.

Коли пісня урвалась, Панкхі молитовно склав руки й став благати:

– О пані моя!

– Хто ти такий?

– Пані! Я звертаюся до пані, яка щойно співала.

І відразу ж у відповідь вибухнув дружний регіт.

– От дурний, – сказав хтось.

Але в цю мить зазвучала нова пісня:

 
Як горять твої браслети…
 

У серці в Панкхі знялася справжня буря. Адже це його пісня! Колись його навчив цієї пісні Нітай, а пані почула її від нього, від Панкхі!

Пісню проспівано, голос замовк.

– Невже ти не пізнаєш мене, моя пані? Я – Панкхі.

– Геть звідси, телепню!

Проте він не хотів іти звідси. Його проганяли, штовхали, та він не здавався.

Задзвонив дзвін, і пасажири поспішили до поїзда.

– Гарненько упакуй патефон! – крикнув хтось. – Заховай пластинки в чемодан.

Поїзд відійшов. Станційні службовці й буфетник дуже здивувалися, виявивши, що Панкхі зник.

Минули роки… Слух у Панкхі став не такий гострий, і наступаючи ногою на рейку, він уже не міг визначити, чи далеко поїзд.

Тепер він звичайно сидів біля дороги, що вела до храму, й просив милостиню. Співав він рідко й неохоче, а якщо вже змушений був співати, то віддавав перевагу священним пісням. Але одного разу він чомусь заспівав:

 
Коханий мій, пора зустрітись нам…
 

Коли він скінчив, чийсь грубий чоловічий голос біля нього промовив:

– Це ж твоя давня пісня, люба!

Панкхі почув тихий сміх.

– Авжеж. Колись я співала її,– відповів жіночий голос. – Але він не почув мого заклику.

– Знову твої недоречні жарти! Однак мені вже набридли всі ці святі місця! Ходімо звідси.

І вони пішли. Вдалині завмер звук їхніх кроків.

Навкруги співали птахи. Світло, що багато років осявало життя Панкхі, погасло. Сліпий підвівся й повільно побрів по дорозі…

Переклад з бенгальської О.Лєнік.