Текст книги "Дорога крізь джунглі (Оповідання індійських письменників)"

Автор книги: Гурбахш Сінх

Соавторы: Пханішварнатх Рену,А. Педнекар,Віруттачалам,Упендранатх Ашк,Чуннілал Шах,Парваті Тампі,Ісмат Чугтаї,Тарашонкор Бондопадгай,Р. Нараян,Шіваразу Суббарао
сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 9 страниц)

Мохан уже без вагання взяв у нього з рук манго і почав смоктати його.

– Ще бери, – припрошував мридангіст.

Пастушок з’їв три манго, а потім, після настійних припросин, кинув у рот кілька жмень підсмаженого рису.

– От і гаразд! А тепер скажи мені, Мохане, що ж поробляють твої батько й мати?

– У мене батька нема, тільки мати. Вона у панів обмолочує і меле зерно.

– І ти в цанів служиш? А в кого саме?

– У камальпурського пана Нанду.

– У Нанду?

– Еге ж, – відповів Мохан і пояснив, що раніше вони жили в Сахарсі, а це вже ось третій рік, як їхнє село затопили, бо на річці Косі збудували греблю і водосховище. Мати після цього подалася з ним до дядька в Камальпур.

– То у Камальпурі живе материн дядько? – запитав старий барабанщик і йа хвилю вмовк, некліпно дивлячись на сонце, що заходило. Нанду… Мохан… його мати…

Він стрепенувся:

– А про відьму твоя мати нічого не розповідала тобі?

– Чого ж ні, розповідала. Іще розповідала, як одного разу на обряді надівання священного шнура у Самадбви Джха ви відібрали у музикантів Гірдгара мриданг, бо той мридангіст грав невлад. Справді було таке?

Борода з просивиною старого барабанщика зненацька немов уся посивіла, так його вразили слова малого пастушка. Намагаючись не виказати хвилювання, він запитав:

– А як же звали твого батька?

– Аджодгадасом.

– Аджодгадасом?!

То його батько той самий Аджодгадас, який від старості вже й говорити не міг до пуття, ні бачити як слід! Він ще тоді носив музикантам їхні клунки. Бідолашний Аджодгадас, якому й пайси не платили за його працю, хіба інколи давали щось поїсти…

– Намучилася, певно, твоя мати, – скрушно зітхнув барабанщик і, полізши у свою торбу, витягнув з неї невеличкий гаманець. Розгорнувши червоні та жовті клаптики матерії, він вийняв паперовий згорточок.

У Мохана відразу загорілися очі:

– Це гроші? Гроші?

– Так, паперові гроші.

– І по скільки ж рупій кожен папірець? По п’ять? Аж по десять! А дасте мені помацати? Звідки ви взяли стільки? – одним духом випалив те все Мохан. – І всі папірці по десять рупій?

– Атож. Тут усього сорок рупій. – Старий барабанщик сторожко огледівся довкола, а тоді таємниче зашепотів: – Синку Мохане! Даси ці гроші лікарю в місті, нехай він випише тобі гарні ліки. Намагайся не вживати кислого і солодкого, поки хворий.

– А за віщо ви даєте мені гроші?

– Мерщій бери, а то хтось побачить.

Мохан і собі злякано озирнувся, губи його наче ще більше побіліли.

– А ти, я бачу, вже бетель уживаєш, тютюн куриш? Остерігайся цього, облиш!

Мридангіст підвівся.

Мохан непевно стояв із грошима в руці.

– Тільки гарненько зав’яжи їх у вузлик і сховай. Матері про них нічого не кажи. І ще одне: гроші ці не нажебрані, щоб знав. Я їх заробив, синку, сам заробив, своїми руками…

Він зібрався йти.

– Моя мати на полі жне траву, – зупинив його Мохан. – Не йдіть у той бік.

Старий барабанщик на хвилю задумався, а тоді мовив:

– Ні, Мохане, таки мати твоя невимовно щаслива, що має такого сина. А я… я жебрак, волоцюга, старець, прохач… А із грошей, що лишаться після ліків, купиш на них щось матері. Гаразд?

– Ге-ей, Мохане! Де воли-и?

– Мати, певно, тебе гукає?

– Вона. А як ви взнали?

– Бо хто ж отак «Ге-ей, Мохане!» кричатиме, як не мати?

Був уже час заганяти худобу додому. Мохан знав, що мати гукає його просто так. Воли зовсім не зайшли в шкоду. Отож хлопець мовчав, не озвався на материне гукання.

– Іди вже, – мовив старий барабанщик, – іди, мати ж кличе! Я вже не барабанитиму, не співатиму голосно, а тихенько, нишечком піду собі. Поглянь, а мій палець ніби й випростується! Е-ех, не всяк тепер може так чисто й гарно співати, як ти…

Польова стежинка бігла до чагарникових заростей і там губилася. Нею і пішов, упівголоса мугикаючи щось, старий барабанщик, і невдовзі зник за кущами.

– Он ти де! Чого це тут стоїш самотою? А хто це грав на мридангу?

Перед Моханом стояла мати з в’язкою трави на голові.

– Та кривопалий барабанщик…

– Що? То це він тут був? Він сюди приходив? – знімаючи на землю в’язку, стривожено перепитала вона.

– Він грав мені на мридангу, а я співав. Він ще сказав, що не всяк тепер може так чисто та гарно співати, як я. І палець його ніби аж став випростуватись.

Мати радісно пригорнула Мохана.

– А ти ще, мамо, лаяла його, мовляв, він поганий, злий…

– Бо й поганий. Від таких, сину, треба триматися подалі, інакше не минути лиха тому, хто з ними зв’яжеться. Одна шкода від цього буде, більш нічого. Але годі ото теревенити – піддай-но мені на голову та ходімо!

Мохан, завдаючи матері в’язку, озвався знову:

– Що не кажіть, мамо, а з таким мридангістом співати одна…

– Цить, кажу! І не згадуй мені про цього!

Дивна все-таки мати. То розсердиться, як тигриця, аж підступитися до неї страшно, а то пригортає, пестить його, лиже, наче корівчина телятко. Не збагнеш її – то радісна, то сердита. І все так раптово…

Віддалік несподівано задріботів мриданг:

Тра-та-та! Тра-та! Тра-та!

Моханова мати раптом спіткнулася на нерівній межі і мало не впала. В’язка трави полетіла на землю і розсипалась. Мохан, що похнюплено дріботів за нею, здивовано підвів голову:

– Що таке, мамо?

– Нічого… Спіткнулася…

Тра-та-та! Тра-та! Тра-та!

Вона знеможено опустилася на межу. Легенький надвечірній вітерець місяця джетх, що цовівав досі, мало-помалу посилювався. І так само мало-помалу повітря напоювалося духмяними пахощами, що піднімалися з землі.

…Тра-та-та! Тра-та! Тра-та!

– А він більше тобі нічого не казав, синку? – тільки й спромоглася запитати мати.

– Ще казав, що ти, певно, дуже щаслива, коли маєш такого сина. А сам я, каже, ніщо, жебрак, волоцюга, нікого в мене немає…

– Дурить він тебе, дурить! – схлипнула мати, нишком витираючи непрохану сльозу. – Щоб ти мені з ним більше не водився! Чув?

Мохан тільки дивився на неї і мовчав.

Переклад з хінді С.Наливайка.

Крішан Чандар
Черевики

Ще ніколи в житті Фазаль не носив взуття. Навіть тепер, у свої вісімнадцять років, він ходив босоніж. А йому ж так хотілося походити в черевиках! Та, на жаль, доля не панькалася з ним.

Дитинство його минуло в притулку, де мулла[18]18
  Мулла – мусульманський священик, що часто виконує обов’язки вчителя і судді.


[Закрыть], суворий чоловік із запаленими очима й довгою бородою, не шкодував штурханів і потиличників. А ще мулла морив дітей голодом. їх, звісно, годували, але так, що вічно хотілося їсти. Коли діти бачили щось більш-менш їстівне, то пожадливо з’їдали все до останньої крихти.

Гнітюче й постійне відчуття голоду змушувало Фазаля тинятися біля їдалень та буфетів. Іноді йому щастило-таки розжитися на черствий окраєць чи шматок солонини. В ці хвилини хлопцеві аж у голові паморочилось – таким нестерпним ставав голод. А ночами йому снилися цілі гори печені, манго та іншої смакоти, і він із криком прокидався, за що йому не раз діставалося від мулли й управителя.

Фазаль завжди думав тільки про їжу. Скільки мулла не примушував його правильно повторити молитву, та пекельні муки голоду так в’їлися у свідомість, що думати про щось інше Фазаль уже не міг. Тому його і вигнали з притулку, тим паче, що він не відзначався особливою кмітливістю. До того ж він навчився ще й красти. Правда, не гроші, а тільки їжу. Двічі мулла й управитель ловили його на гарячому й нещадно лупцювали. Та навіть тоді шматок, видобутий такою дорогою ціною, здавався йому напрочуд смачним. Як над розпеченою пустелею поступово громадяться хмари, так у сльозах і муках мужніє душа. Тіло Фазаля нестерпно нило від побоїв, але в роті він усе одно відчував солодкий смак їжі, і це діяло на нього, як цілющий бальзам.

Якби все обмежувалося тільки крадіжкою, то хлопчика, певно, й не вигнали б так швидко. Але він учинив набагато тяжчий злочин. Дітей у притулку примушували жебрати, і всю милостиню приносити муллі або управителеві. А Фазаль почав приховувати пайсу-другу й купувати на них жменю смаженого гороху чи гарячого рису. З нього почали брати приклад інші діти, аж доки це не дійшло до управителя. А хто ж потерпить, щоб його добро привласнював інший! Дітей вислідили й дали доброго прочухана, а Фазаля викинули з притулку просто на вулицю. Він упав і вдарився головою об кам’яні східці.

Спершу товариші, як могли, допомагали йому. Віднесли під залізничний міст і старанно доглядали його. З ока Фазаля текла кров, і щоб зупинити її, дітлахи присипали рану товченим вугіллям. Невдовзі око загноїлося, у Фазаля почалася гарячка. Але діти лишили його напризволяще й розбрелися по місту, бо одне тільки було в них на думці: як би десь поїсти.

В такому стані Фазаль провалявся під мостом кілька днів. Тоді йому було всього сім років. Дивовижно, як він не віддав богові душу. Інший на його місці напевне помер би разів десять, а він, бідолаха, не зумів померти навіть раз.

На нього наткнувся робітник Рахман, що зовсім випадково заглянув під міст і побачив на землі напівживого, скоцюрбленого хлопчика. Аллах відає, що коїлося в душі Рахмана, але, певно, це видовище вразило його до краю. Він узяв Фазаля на руки і приніс додому. Незважаючи на лайку та нарікання дружини, поклав хворого па свою постіль.

Не подумайте, що Рахман мав великі статки. Він був простим робітником у друкарні пана Асфія і одержував усього півсотні рупій на місяць. Рахман полюбляв випити, а напідпитку неодмінно затівав якусь сварку чи бійку. Навіть сидів за це у відділку; не раз діставалося йому і від самого власника друкарні. Вдома він лаявся з дружиною, а та зривала свою злість на дітях. Ті починали плакати, й плакали доти, аж поки не долав їх сон. Тоді наставала черга зронити сльозу й Рахманові, до нього приєднувалася дружина, в цьому вони обоє знаходили розраду.

За три місяці Рахман витратив на лікування Фазаля близько двадцяти п’яти рупій. Це була жертва, яку важко навіть збагнути. Кілька місяців не брав у рот і краплі спиртного, а на заощаджені гроші купив хлопчикові штучне око, хоч дружина збиралася купити на них маленькі срібні сережки. Іноді Рахманові хотілося спекатися хлопчика й викинути його на вулицю. Але щось зупиняло його. «Я сам приніс його додому, і тепер він видужує,– міркував Рахман. – Ось оклигає остаточно, тоді й спроваджу дармоїда».

Та коли Фазаль видужав і Рахман побачив, як хлопчик схуд і охляв, як жадібно дивиться на їжу, то вирішив таки залишити його в себе й усиновити, дарма що сімейку мав чималу. У Рахмана було семеро дітей, а восьме мало ось-ось народитися.

– Дивись мені,– попередив він дружину, – щоб Фазаль був ситий.

– Та ти що, чоловіче, здурів?

– Роби те, що тобі кажуть!

Дружині не лишалось нічого іншого, як скоритися. Фазаль того дня їв, як за себе кидав. Та другого дня апетит у нього став менший, третього – ще менший, а потім хлопець тягся до їжі вже не так з голоду, як за звичкою.

Рахмана це тішило. Він віддав Фазаля в школу. Але острах перед муллою так засів у душі в хлопця, а притулок і нескінченні побої так грунтовно відбили всяку охоту до знань, що, проходивши до школи вісім років, він ледве-ледве добувся четвертого класу. Врешті-решт Рахман забрав хлопця зі школи. Перші дні на волі Фазаль ходив невимовно щасливий, а потім взявся допомагати по господарству: мив посуд, ходив на базар. Разом із ровесниками воював з хлопчиками сусідних кварталів і нахапався брутальних слівець. Іноді Рахман посилав його в місто продавати смажене насіння або сінгхару [19]19
  Сінгхара – водяний горіх і його плоди.


[Закрыть], та оскільки в арифметиці Фазаль був зовсім слабкий, то майже ніякої виручки додому не приносив. Сінгхара звичайно йшла по дві штуки на ану, а він давав на ану то одну, а то й усі чотири. Іноді, одержавши з покупця ану за півфунта арахісу, він давав дві ани здачі, а іноді, вже одержавши гроші, забував про них і так приставав до покупця, що той не витримував і лупцював його. Кілька разів поліцейський навіть забирав у нього кошика, а самого супроводжував у відділок.

Після двох років привільного життя Фазаль за клопотанням Рахмана почав працювати в друкарні пана Асфія. Було йому вже вісімнадцять, і в жилах його вирувала молода кров. Його дужі руки й міцні ноги не знали спокою, ніби прагнули чимшвидше створити щось відчутне. Тепер оці самі руки й ноги трудилися в друкарні пана Асфія за дванадцять рупій на місяць. І треба сказати, що вони трудилися, як машина. Часом за роботою Фазаль згадував про дванадцять рупій, і серце радісно заходилось, а всього його аж обсипало морозом. Дванадцять рупій! Дванадцять рупій! Після роботи він виходив на вулицю, і дванадцять рупій, здавалося, обступали його звідусюди. Тепер він зможе купити собі сорочку, штани чи шарф. Він зробить модну зачіску… і… і… Так! Тепер він накупить собі солодощів. Ось отримає гроші й купить аж дві дюжини апельсинів! А потім піде в ресторан «Об’єднані провінції» і проковтне одним духом аж п’ять порцій печені. На згадку про гроші він почипав працювати ще ревніше і, захоплюючись, тихенько мугикав щось під ніс. «Ех, молоде ще, зелене, – казали про нього старі робітники. – Підросте, то вже так не співатиме. Що йому? Ні дружини, ні клопотів. Нехай собі. Адже в цьому світі не дуже поспіваєш».

Та якось Фазаль опустив погляд і побачив директорові черевики. Шкіряні, коричневі, на подвійній каучуковій підошві, і блищали вони так, що в них можна було дивитись, як у дзеркало. Побачив Фазаль ці черевики і закам’янів, не можучи одвести од них очей. Він плівся слідом за директором і тому довелося прикрикнути на Фазаля; аж тоді хлопець схаменувся і знову взявся до роботи. А перед очима стояло чарівне видиво – черевики: гарні, м’які, святкові. Певно, в таких черевиках люди вирушають просто в рай! От би погладити їх, доторкнутися до них щокою! Фазаль несамохіть зиркнув на свої ноги, порепані й грубі,– він-бо завжди ходив босим, – і раптом згадав, що досі ніколи не носив взуття, ніколи не мав черевиків. Але тепер він неодмінно розживеться на них. «Будь-що носитиму черевики. Коричневі, з м’якої шкіри, з подвійною каучуковою підошвою. Блискучі, мов дзеркало», – вирішив він.

– Дядьку, скажіть, нехай мені видадуть платню, – звернувся він до Рахмана.

Той здивовано глянув на нього:

– Ти ж працюєш лише десять днів. То яка ж може бути платня?

– А скільки я заробив за десять днів?

– Чотири рупії.

– То нехай дадуть хоч чотири рупії. Сьогодні ж.

– А що ти з ними робитимеш?

Фазаль зненацька змовк, наче проковтнув язика. Він аж почервонів від дивних і незвичних почуттів, що переповнили його.

– То що ж ти робитимеш з тими грошима? – знову запитав Рахман.

Очі хлопця дивно зблиснули. Затинаючись, він промимрив:

– Я… я куплю черевики.

Рахман зареготав так, що на очах у нього аж виступили сльози. Потім повів Фазаля до хазяїна і все розповів тому. Тепер зареготав директор. Та все-таки Фазаль пішов від нього зі своїми чотирма рупіями.

– Здурів хлопець, – посміхнувся директор. – Отак міркують усі робітники. Приходять сюди босі, голодні, в дранті, а потім, дивишся, те придбали, інше. Спершу черевики, потім сорочку чи шарф, потім ще щось. А там, того і жди, почнуть вимагати добавки до платні.

– Що ж тут дивного? – спалахнув Рахман. – І Фазаль хоче стати людиною.

– Атож, – квапливо погодився директор. – Хіба я що кажу? Нічого поганого в цьому немає.

Рахман уважно подивився на директорові черевики.

– Я замовляв їх в одного китайця, – пояснив директор. – Він здер із мене аж сорок рупій.

Фазаль ходив по базару, затиснувши свої чотири рупії, зупинявся перед взуттєвими крамничками й запитував, скільки коштують заповітні черевики. В одній загадали сорок рупій, в іншій – тридцять дев’ять рупій п’ятнадцять ан. І ніде не було черевиків дешевше. А він мав лише чотири рупії. У нього стислося серце: що ж його робити? Адже він мріяв цього місяця купити черевики, наступного – сорочку й шарф, потім шапку, а вже після них – ковдру…

А тепер? Як же йому купити черевики? І взагалі, чи купить? «Піду, подивлюся ще, – сумно подумав він. – Може, таки трапиться щось».

Черевики за тридцять рупій, двадцять п’ять, двадцять, вісімнадцять, одинадцять, сім… Але щоб за чотири рупії – ніде в цілому місті. Розчарований Фазаль уже повернувся додому, коли серед різного непотребу на товкучці зненацька побачив саме такі черевики, про які мріяв. Так, то були вони. Коричневі, шкіряні, але ношені, на подвійній каучуковій підошві, вже стертій, підбитій гвіздками.

То були вони, але без того блиску. В їхній потертій шкірі годі було розгледіти власне відображення. І без шнурків. І все одно то були точнісінько такі самі черевики!

– Скільки вони коштують? – схвильовано запитав хлопець.

– Десять рупій.

– А в мене лише чотири.

– Гаразд, чотири то й чотири. Зате не натішишся: адже їх носив якийсь багатій. Забирай.

Взувши черевики, Фазаль майже бігцем кинувся з базару – крий боже, ще віднімуть. Адже то не якісь там прості черевики, а з подвійною підошвою, яка глушить кроки. Фазалеві здавалось, ніби він ступає по оксамитному килиму. Сьогодні він уперше в житті взув черевики, а завтра купить новий одяг, післязавтра – шапку… Так помалу він вибиватиметься в люди. Тепер робота в друкарні здавалася йому ще любішою, ніколи він уже не ослухається хазяїна. Чи не вперше в житті йому щиро захотілося подякувати богові. Він кинувся до найближчої мечеті, зняв черевики, увійшов…

А коли вийшов – черевиків не було.

Цілу ніч проплакав Фазаль. Він так гірко оплакував старі черевики, наче розлетілися на друзки всі його сподівання, наче розвіялися на порох усі життєві радощі.

Наступного дня Рахман напився і добряче відлупцював Фазаля.

– Ти ба, черевиків йому закортіло. Та пропади ти пропадом! Поки є хазяїн – робітник завжди залишиться робітником, хазяїном йому не стати. Не доведеться тобі замовляти ні нової одежі, ні шапки… Зрозумій же це, дурню… – І огрів Фазаля кулаком межи плечі.– Колись і я думав, як ти. Сьогодні – черевики, завтра – сорочку, потім – ще щось. Та все це дурниці. За першим кроком – другий, а за ним – знову перший, розумієш? Хазяїн за одним законом дає, а за іншим оббирає. До нитки…

Він знову огрів Фазаля.

Але той раптом перестав відчувати ті удари. З його очей ніби спала полуда, і він уперше в житті побачив усе виразно, певно… Саме так, як казав Рахман.

Переклад з хінді С.Наливайка.

Ісмат Чугтаї
Пампушечка

Взагалі-то дівчинку звали Ношаба, але весь квартал кликав її тільки Баташія – Пампушечка. Уявіть собі повновиде, наче обведене циркулем, личко, круглі-прекруглі золотаві очі, як оті блюдця, повні соку цукрової тростини, кругленький завжди всміхнений ротик, рум’яні щічки, – от вам і Баташія.

Була у Баташії заповітна мрія, точніше, непереборна пристрасть: вона хотіла навчитися читати й писати, щоб потім стати вчителькою. Але за домашніми клопотами їй ніколи було й угору глянути, не те що ходити до школи. Адже батько дівчинки тільки й годен був що лежати на ліжку, надривно кашляти, лаятись та клясти свою нещасну долю, бо його життя вже давно згорало на тому невидимому полум’ї, що повільно палило йому груди. Мати куховарила в багатого чиновника і мала за це дев’ять рупій. Дві рупії йшло за комірчину, в якій жили, а решти мусило вистачити на харч, одяг, тютюн для батькової люльки та на ліки: фіалковий корінь, лаук і сіпастан. Мешканці кварталу та власники найближчих крамничок невдоволено супилися, коли бачили Баташію: її батьки були в неоплатному боргу перед ними – стільки вже напозичалися всього.

– Геть, геть звідси, чортеня мале! Немає вже в нас муки!

Та дівчинку не відлякували брутальні вигуки: вона звикла до них.

– Та хто ж просить у вас муки, тітусю? – щиро дивувалася дівчинка. – Чи ж ми якісь старці-факіри? Мені б тільки дрібочку імбиру! У татка живіт розболівся, то ми хотіли попоїти його імбирним узваром…

Але сусіди були певні, що навіть ціла річка імбирного узвару вже не зарадить її батькові. Мешканці кварталу боялися, як би він не протягнув надто довго, та водночас їх лякала і його смерть. Бо й справді: доки він житиме, сусіди не матимуть спокою від нескінченних прохань, а помре – доведеться справляти саван, а це обійдеться куди дорожче! Тож краще вже дати дівчаті те, що воно просить. Та й відмовити їй не кожен наважувався, бо тоді її личко жалібно кривилося, губенята тремтіли, а очі повнилися слізьми…

Часом у квартал навідувався бродячий торговець солодощами. Тоді дітлахи випрошували у матерів дрібняки і як ті мухи обліплювали його. Баташія завжди примудрялась опинитися попереду всіх і не зводила очей із щасливців, що ласували тією смакотою: шматочками цукрової тростини, зацукреними фруктами, дешевим печивом. Матері аж лякались, коли такої хвилини дивилися на неї.

– Ви тільки погляньте, погляньте, як витріщилось це відьменя! Та вона ж зурочить наших дітей, ласощі не підуть їм на користь!

І вони, щоб уберегти своїх пташенят від лихого ока, тицяли Баташії ласощі.

Якось – той день запам’ятався Баташії назавжди – вона гралася крем’яшками біля смітника. Личко її, як звичайно, пломеніло ясним усміхом, і саме такої миті дівчинку й побачила молода вчителька з сусідньої школи, що проходила мимо.

– Смітник – не місце для забав, дитинко, – зауважила вона.

Зразу відчувалося, що вчителька – людина тут нова, бо хто ж би назвав цю бруднулю таким чистим і світлим словом – дитинка І

– Чому ти не ходиш до школи? – запитала вчителька дівчинку.

Та спохмурніла.

– У нас… немає грошей, – ледь чутно прошепотіла вона.

– Та хіба ж для цього потрібні гроші? Адже в школі вчаться безкоштовно.

– Але в мене немає ні книжки, ні грифельної дошки…

– Приходь завтра до школи, я тобі дам і книжку, і дошку.

Нетямлячись від радості, Баташія пташкою впурхнула до своєї хижки.

– А я завтра піду в школу! – ще з порога гукнула вона.

Мати саме аж кипіла з досади – у неї видався невдалий день: страва, яку вона варила, виявилась пересоленою, і хазяйка люто вилаяла її. Там мати змовчала, але тепер дала волю роздратуванню.

– Ти ба, яка принцеса! Так я тебе й пущу в ту школуї

– А що ж тут поганого? – втрутився батько. – Ти хочеш, щоб і дочка лишилася такою ж темною, як і ти, знала лише горшки та каструлі?

Але мати розійшлася не на жарт:

– Що ж, нехай я затуркана… Зате ти вчений! А що користі?

– Таки справді: як захоче доля покарати чоловіка – то пошле йому сварливу дружину! В такої і чоловік ні на що не здатен.

Суперечка не вщухала, вона розпалювалася дужче й Дужче.

– Що ж, іди! – кричав батько. – Шукай собі нового господаря, тягни його хоч із печі! Мені що? Сьогодні я живий, а завтра аллах зласкавиться – прибере мене…

І так життя було гірке, а тут ще й ці вічні сварки! Коли батьки починають лаятись, Баташії стає незатишно, вона почуває себе самотньою, як ніколи… Зі страху на дівчинку нападає гикавка. Мати зразу в сльози, а батька душить приступ, очі його закочуються під лоба, а руки й ноги зводить судома. Тоді мати падає йому на груди, невтішно ридає і клене свій лютий язик.

Помалу батьків гнів влягається, сварка вщухає. Мати починає вигрівати хворому груди: вкутує його ковдрою, відпоює гарячим чаєм, і батькові стає краще. Від утоми мати теж падає на постіль. Баташія вмощується між ними, й відразу всі злигодні й прикрощі де й діваються, світ знову стає безхмарним, у хижці лунає щасливий сміх. А батько починає розповідати казку.

– Жили собі зозуля… – починає він. – Ти слухаєш, доню?

– Авжеж, – озивається Баташія.

– Отож, значить, жили собі зозуля і горобець…

– А далі що?

– От якось зозуля і каже: «Послухай-но, горобчику, що я тобі скажу». – «А що, сестрице?» – питає горобець. «Щось давненько я не куштувала плову, – каже зозуля. – Чи не приготувати б нам його?» – «Давай приготуємо», – погодився горобець.

– А далі? – нетерпеливиться Баташія.

– Ось зозуля роздобула сочевичне зернятко, горобець приніс рисинку, і зварили вони плов…

Баташія вже відчуває, як смачний плов аж тане в роті, її маленькі ніздрі втягують запашну пару.

– А потім?

Дівчинка не дослухує казки й засинає, а батьки пошепки радяться, що їм робити. Нарешті вирішили: їхня донька піде до школи.

Наступного дня мати пофарбувала доньчин шарфик у рожеве, ретельно залатала й випрала платтячко. А сама Баташія до пізнього вечора не могла вгомонитись: те й робила, що бігала до сусідів дізнатися, котра година.

– Тітусю, а зараз скільки вже? – без упину питала вона, і дізнавшись, що до ранку ще далеко, невимовно смутніла. їй здавалося, що час зупинився зовсім. Якби її воля, вона й не лягала б – а то ще проспить!

Нарешті настав довгожданий ранок. Мати вмила Баташію, вбрала, підвела очі сурмою і заплела їй косу. І ось дівчинка вирушає до школи, сьогодні її перший шкільний день! Задля такої події куплено два пиріжки, мати нагодувала доньку найсмачнішим, що було в хаті, й на мить піднесла руку, благословляючи її. Батько погладив свою улюбленицю по голівці і з порога довго дивився їй услід.

День, коли вперше йшла до школи донька багатого чиновника, став святом для всього кварталу: сусідів пригощали ласощами, муллам дарували капці, щедро годували сиріт. В дорогих гаптованих туфельках, з цяточкою-тікою на чолі й намистом на шиї, в розкішному жовтому автомобілі Шахіна вирушила в школу. З нею їхала і служниця, що везла глек, рукомийник, термос із гарячою водою, пляшку апельсинового соку і ще усяку всячину. Секретар чиновника того дня витратив задля такої події не менше чотирьох тисяч рупій.

Перший шкільний день для Баташії теж не обійшовся без витрат: на покупки пішло аж три пайси – одна на фарбу для шарфа і дві – на пиріжки.

І ось Баташія гордовито й урочисто крокує вулицею.

– Баташіє, а куди це ти? – гукнув до неї продавець оладок Раму.

– До школи, а то куди ж? – відповіла вона так, наче їй не первина ходити до школи.

– Ого! – вихопилось у Раму. – А послухай-но…

– Та нема коли! – суворо відказала дівчинка.

– Ну гаразд, іди… Але стривай-но! Тут у мене в яблука й трохи сочевиці, візьми з собою. На перерві перехопиш. – І Раму простягнув їй пакетик.

– Що ж, давай. – І, щоб не засмучувати доброго Раму, вона взяла гостинець.

– Агов, куди це ти зібралася так рано, Баташіє? Чи не в свекрів дім? – підкусив її рикша Раджу.

– Це ти, мабуть, зібрався до свекра. А я йду до школи.

– Та що ти кажеш! А я саме їду в той бік. Сідай-но в колясочку, шановна. Це ж тобі не жарт – уперше в школу!

Коли коляска під’їхала до школи, там зчинилася метушня: «Це ж хто там прибув?» Та з коляски вийшла Баташія, і розчарування, ніби відром води, загасило зацікавлення, що було спалахнуло.

Донька багатого чиновника аж нетямилася від злості; ще б пак, адже вчителька посадовила новеньку поруч із нею. Та ледве вчителька на хвильку відвернулась, як Шахіна штовхнула Баташію ліктем: мовляв, забирайся, це наш килимок, ми його з дому привезли, а з тебе досить і циновки.

Баташія мовчки вмостилася на циновці. Довкола захихотіли.

Вчителька вгамувала учениць і посадовила Баташію біля себе. І щастить же цій Баташії! А та почувала себе мало не царицею.

Проте навчання Баташії на цьому й скінчилось. Того ж дня Шахіна пожалілася батькам, і дружина чиновника напустилася на куховарку:

– Послухай-но, пані! Та як ти смієш рівняти своє дівчисько з нашою Шахіною! Знай своє місце! Ти ба, виросла на недоїдках, а нахабства без міри. Чужий хліб, певно, смакує. Сьогодні ж пришли її до мене – їй тут знайдеться робота. Півтори рупії на місяць і харч на землі не валяються.

От тобі й навчилася І Розсипався на друзки світ казкових марень Баташії… Із золотистих очей покотилися гіркі сльози й затремтіли на маленьких круглих ніздрях… А в наступні після цього дні Баташія супроводжувала в школу Шахіну, несла за нею фляжку, склянку й кошичок із сніданком. На перерві Баташія годувала свою хазяйку, обмахувала її віялом, подавала воду вмитися, мила посуд і аж тоді могла поїсти сама…

Обурена вчителька тут же подалася до матері Баташії й добряче висварила її.

– Баташія тепер служниця… – пробелькотіла збентежена жінка, не сміючи від сорому підвести очей.

– Служниця? – вражено перепитала вчителька. – Але ж Баташія ще зовсім дитина!.. Пахощі квітів не заховати за грати, а сонця проміння в кайдани не закувати!

Але мати Баташії не зрозуміла слів учительки, і та пішла ні з чим. Однак учителька не звикла так просто складати зброю. Нелегко й нескоро їй удалося влаштувати матір Баташії прибиральницею в школі. Там же знайшлася й комірчина для її родини. І Баташія, якій так хотілося вчитись, нарешті змогла ходити в школу. Згодом батько Баташії трохи оклигав від недуги і йому теж підшукали роботу: він носив дітям сніданки.

Як же полюбила Баташія школу! Навчання для неї було захоплюючою розвагою. А як охоче допомагала вона матері прибирати в класах, як дбайливо обгортала папером підручники! Дівчинка служила школі, наче то був храм, де голова сама схиляється перед божеством.

Важко сказати, скільки часу спливло відтоді. Певно, років із п’ятнадцять тому я вперше побачила Баташію, що гралася біля смітника серед консервних бляшанок та

гнилих покидьків. І от минулого року я знову зустріла її… на одному із засідань шкільних працівників.

– Ви мене не пригадуєте? – всміхнулася вона мені.

По тій усмішці я і впізнала її:

– Баташія!

Тепер Баташію зовуть міс Хан. Батько її помер, а мати живе разом із нею. Тільки й мати змінилася – це вже не колишня терпляча служниця. В її оселі збираються дівчата з усього кварталу, і старенька, колишня куховарка чиновника, навчає їх шити.

Коли я згадую променисті оченята Баташії, великі, ніби блюдця, повні золотистого тростинового соку, я певна:

 
Пахощі квітів не заховати за грати!
Сонця проміння в кайдани не закувати!
 

Переклад з урду С.Наливайка.