Текст книги "Дорога крізь джунглі (Оповідання індійських письменників)"

Автор книги: Гурбахш Сінх

Соавторы: Пханішварнатх Рену,А. Педнекар,Віруттачалам,Упендранатх Ашк,Чуннілал Шах,Парваті Тампі,Ісмат Чугтаї,Тарашонкор Бондопадгай,Р. Нараян,Шіваразу Суббарао
сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 9 страниц)

Письменники Індії про дітей і для дітей

«Не лічені алмази у печерах, не лічені перлини в морі

Півдня, незнані Індії дива…»

Такими словами в опері М. Римського-Корсакова «Садко» оповідає про свою далеку батьківщину індійський «гість» (купець), що прибув до Великого Новгорода, в країну русичів, із дивовижним заморським крамом.

Колись Індія справді була далекою країною, розташованою трохи не край світу, і нашому земляку – тверському купцеві Афанасію Нікітіну потрібно було більше ніж рік, щоб, закінчивши «ходіння за три моря», досягти нарешті вічнозелених берегів чудесної землі…

В наш час відстані зменшилися: тепер досить кількох годин польоту на реактивному лайнері, щоб перенестися з Москви до столиці Індії – Делі. Зменшилися відстані – зблизилися народи. Індійці досить часто гостюють у нашій країні, радянські люди навідують Індію, знайомляться з її незвичайною природою, визначними архітектурними пам’ятками, її давньою культурою і – найголовніше – з її людьми, що власними руками творять майбутнє своєї батьківщини.

Хоча джерела дружби між народами зароджувалися ще в часи Афанасія Нікітіна, початок справжньому зближенню між Індією та Радянським Союзом був покладений, одначе, лише після того, як в серпні 1947 року індійський народ здобув незалежність, скинувши в наполегливій боротьбі майже двохсотлітнє колоніальне ярмо. За роки, що минули відтоді, Індія стала нам ближча, зрозуміліша, і наші знання про неї тепер ширші, глибші, різноманітніші.

Індія простяглася на півострові Індостан – від укритих вічними снігами хребтів Каракорума та Гімалаїв на півночі до мису Коморін, що далеко заходить в океан, – на півдні. Різні області цієї великої країни з її більш ніж шістсотмільйонним населенням різняться не тільки ландшафтом і кліматичними умовами, а й зовнішнім виглядом людей, звичаями, побутом і мовами, якими розмовляють і творять свою літературу її народи.

Навряд чи знайдеться на землі інша література, що своєю давністю, багатством і розмаїттям могла б дорівнятися до індійської. Те, що звичайно називають «індійською літературою» – поняття збірне: воно охоплює багато літератур, які творились і творяться різними народами Індії на різних мовах і в різні історичні епохи.

Насамперед сюди належить фольклор народів Індії – усна народна творчість: пісні, легенди, казки, прислів’я… Індійський фольклор – це величезна скарбниця народної мудрості. З глибини віків він доніс до нас живі голоси його невідомих творців, їхні надії, думки і сподівання, їхню невигубну мрію про мир і щастя.

До поняття «індійська література» входять також численні літературні пам’ятки, що створювалися від середини II тисячоліття до н. е. на багатьох мовах давнини, насамперед – на санскриті й палі. Це і «Веди» – збірки найдавніших гімнів та заклинань, і величезні епічні поеми «Рамаяна» та «Махабгарата», і п’єси визначного драматурга давнини Калідаси, і багато-багато іншого.

Поняття «індійська література» вміщає і все те, що створювалося на середньоіндійських мовах: так званих пракритах і апабграмша – від середини І тисячоліття до н. е. до кінця І тисячоліття н. е.

У це поняття входять незліченні поетичні твори індійського середньовіччя, писані при дворах феодальних правителів і в тиші храмів, у критій соломою сільській хатині і в тісному міському завулку.

Нарешті, поняття «індійська література» охоплює численні літератури сучасної Індії.

В Індії сила силенна мов: недарма її – чи то жартома, чи то серйозно – називають «країною мовних джунглів». Переписи населення, що провадилися в 1961 й 1971 роках, зареєстрували в Індії понад півтори тисячі мов і місцевих говірок, але далеко не на всіх цих мовах і говірках існує літературна творчість. Переважна більшість їх – це мови нечисленних народностей і племен, які часом не мають навіть своєї писемності.

Найрозвиненіші в Індії літератури – ті, що творяться мовами, визнаними конституцією країни як основні. Загальне число цих мов – п’ятнадцять. Десять із них – мови Північної Індії, які належать до індоєвропейської сім’ї: ассамська, бенгальська, гуджаратська, кашмірська, маратхська, орія, пенджабська, сіндгі, урду і хінді. Чотири основні мови Південної Індії належать до дравідійської сім’ї: тамільська, телугу, каннада і малаялам. До основних мов також віднесено класичну мову давнини – санскрит.

Між найрозвиненіших індійських літератур слід назвати й літературу, творену англійською мовою. Хоча англійська мова рідна не більш ніж для двісті двадцяти тисяч жителів країни, в житті сучасної Індії вона грав важливу роль: понад п’ятнадцять мільйонів чоловік користуються нею як другою мовою. Це мова спілкування між представниками різних народів Індії, мова науки, вищої освіти, мова загальноіндійських газет і журналів.

З-поміж мов Індії особливе становище посідає хінді: за конституцією країни хінді, поряд із англійською, проголошена «офіційною», тобто державною, мовою.

Індійські літератури разом із народом вели боротьбу проти колоніального панування, за свободу вітчизни, а тепер беруть активну участь у будівництві нової, незалежної Індії.

Крізь усі етапи складної, насиченої подіями історії Індії разом із дорослими пройшли і її діти, що, підростаючи, приймали і несли далі естафету поколінь, передаючи одержаний від старших матеріальний, культурний і морально-етичний спадок.

Перші образи батьківщини, її героїв і мучеників, як, певно, і скрізь на земній кулі, індійські малята зустрічають у казці, легенді, пісні, почутих від своїх укритих сивиною «даді» чи «нані» (так в Індії називають бабусь). Слухаючи їх, маля вчиться робити добро, ненавидіти зло і несправедливість.

Дитяча література Індії ще тільки складається, і в ній поряд із казками та оповіданнями для дітей і про дітей гідне місце посідає літературна алегорія.

Писані для дітей вірші й оповідання прогресивних індійських письменників виховують у юних читачів чесність, чулість, відданість батьківщині, готовність до самопожертви в ім’я справедливого діла та інші високі людські почуття.

Мало хто з індійських письменників пише спеціально для дітей, але багато – якщо не більшість – розповідає про дітей своєї країни, і, хоча ці твори призначені для дорослих, вони стають улюбленими книжками дітей.

Не одне таке «доросле» оповідання увійшло тепер до всіх шкільних хрестоматій. Ці оповідання приваблюють дітей гострим, захопливим сюжетом, близькими й зрозумілими в своїй людській сутності образами героїв, простою виразною мовою.

Про дітей писало багато видатних майстрів слова Індії, починаючи з патріарха сучасної індійської літератури Рабіндраната Тагора, що створив такий шедевр як «Кабулівала» («Кабулієць»); цей твір, до речі, не раз перекладався російською й українською мовами. Про дітей писали прозаїки старшого покоління, про них пишуть письменники середнього покоління і літературна молодь.

Про гірку долю дітей, що в колишній Індії змушені були змалку заробляти свік нелегкий шматок хліба, розповідали Джайшанкар Прасад у «Маленькому фокуснику», Бхагаватіпрасад Ваджпеї в «Продавці іграшок» і Субгадра Кумарі Чаухан в оповіданні «Троє дітей», що приголомшує своїм драматизмом; про дику сваволю опікуваних британською короною поміщиків і можновладців писав Упендранатх Ашк у «Верблюденяті* і Рамврікша Беніпурі в оповіданні з трагічним кінцем «Світло й тіні»; про дітей, що мимоволі заражаються бацилою релігійно-общинної ворожнечі між індусами й мусульманами, йдеться в оповіданні Яшпала «Ой, ці ще діти!»

Багато що змінилося в Індії відтоді, як вона стала незалежною, і ось хлоп’ята на справжньому стадіоні ганяють футбольний м’яч – про таке доти вони й мріяти не могли (оповідання Нарайона Гонгопадгая «Футбольний матч»), дочка сміттяра й куховарки стає вчителькою (оповідання Ісмат Чугтаї «Пампушечка»), а маленька Гіта в супроводі розчулених батька й матері урочисто, ніби в храм, прямує в недавно побудовану місцеву школу (оповідання Парваті Тампі «Гіта йде до школи»)…

Але й тепер не самою радістю позначене життя індійських дітей: надто тяжким виявився спадок, який дістала країна від колонізаторів, і надто непростий її шлях до світлого майбуття, – і про це з почуттям схвильованої зацікавленості та болю розповідає сучасна література. Із щемливим жалем дивиться на маленького бродячого співака панджабський письменник Гурбахш Сінх («Пісні вітру»). З великими труднощами добивається здійснення своєї мрії – придбати пристойне взуття – підліток в оповіданні Крішана Чандара «Черевики».

Проте хоч яке трудне буває життя в індійської дитини, вона сповнена оптимізму і за будь-яких обставин виказує кмітливість і здатність вистояти в боротьбі за життя (Поттеккат, «Маленька господиня»). Це відбувається тому, що сама дійсність нової Індії виховала в ній нові якості й погляди. Дійсність уже не постає перед нею, маленькою людиною, що входить у життя, чорним глухим кутом, як за колишніх, колоніальних часів, – вона вже відкриває шлях, нехай іще не дуже широкий, до руху вперед, дав надію на майбутнє.

Хто ж вони – люди, що своїм пером творять дитячу літературу Індії?

В переважній більшості це представники так званих «середніх прошарків» міста – їхні батьки працювали на державній службі, займались адвокатурою, журналістикою чи комерцією і були спроможні дати своїм дітям освіту. Проте, змалку заробляючи своєю працею на прожиття, майбутні письменники вже знали, як дістається трудовий шматок, і в них було що сказати своєму читачеві.

Вони представляють різні географічні області країни й різні мови. Нарайон Гонгопадгай (пар. 1918 р.) – бенгалець, і пише своєю рідною, бенгальською мовою, як і його старший колега Тарашонкор Бондонадгай (1898–1971).

Гурбахш Сінх (1895–1977) – панджабець, так само як Упендранатх Ашк (нар. 1910 р.) і Крішан Чандар (1913–1977). Але з них лише Гурбахш Сінх пише рідною мовою – пенджабською; Упендранатх Ашк творить на хінді, Крішан Чандар – на урду, і кожен із них, природно, належить до різних літератур: пенджабської, хінді, урду.

Видатне місце в літературі хінді посідає Пханішварнатх Рену (1921–1977), виходець із Північного Біхару, що лежить на кордоні з гірським Непалом. В літературі урду відоме ім’я письменниці Ісмат Чугтаї (нар. 1911 р.).

Чунілал Вардгаман Шах (нар. 1887 р.) представляє в нашій збірці гуджаратську літературу, а Педнекар – маратхську. Народи, що говорять гуджаратською й маратхською мовами, населяють західне узбережжя Індії (відповідно, штати Гуджарат і Махараш-тру); на орія говорить населення Орісси – штату, розташованого на східному узбережжі Індії, зі сходу омитого лазуровими водами Бенгальської затоки, а на заході облямованого рівними пасмами голубих гір, густо порослих буйною рослинністю.

Одну з основних літератур дравідійського півдня Індії – літературу телугу в нашій збірці представляє Буччібабу (це псевдонім, справжнє ім’я письменника – Шіваразу Венката Суббарао, роки життя 1916–1967). Народ, що говорить мовою телугу, населяє штат Андгра-Прадеш, який простирається на північному сході Деканського плато, по зелених долинах величних рік Годаварі й Крішни, понад лазуровими обширами Бенгальської затоки.

Почесне місце в тамільській літературі посідає ім’я Пудумейпіттана (це псевдонім, справжнє ім’я письменника – Віруттачалам, роки життя 1906–1948). Основна маса тамільського народу живе на самому півдні Індії, у штаті Тамілнад; його східне узбережжя омивають води Бенгальської затоки, південне закінчується мисом Коморін, що мов вістря списа вганяється в океан.

Поттеккат (нар. 1913 р.) представляє літературу малаялам. Мовою малаялам говорить населення «зеленої перлини» Індії – штату Керала, розташованого на південному заході півострова Індостан.

Пудумейпіттан і Поттеккат писали своїми рідними мовами, відповідно – тамільською і малаялам, а їхні співвітчизники таміл Разіпурам Крішнасвамі Нараян (нар. 1906 р.) і малаялка Парваті Тампі представляють індійську літературу, творену англійською мовою…

Проте хоч би якими мовами писали свої твори письменники, хоч Он як складалися їхні долі, вони є плоть від плоті свого на роду, з ним вони завжди – ї в радості, і в горі, і вони не уявляють своєї долі поза долею свого народу.

Коли для літературної молоді визвольна боротьба – це вже історія, про яку вони дізнаються в підручників та з розповідей літніх людей, то більшість письменників старшого й середнього покоління ще добре пам’ятають роки боротьби, а дехто з них особисто брав участь у визвольному рухові. І досі, трудячись в умовах незалежної Індії, вони всі сили віддають боротьбі за світле майбутнє своєї батьківщини. І поміж безлічі проблем, що їх вони прагнуть вирішити, не останнє місце посідав творення дитячої літератури, якій виховувати підростаюче покоління країни, літератури, яка завдяки їхнім спільним зусиллям проходить тепер стадію інтенсивного формування.

На закінчення хочу висловити надію, що оповідання, які ви прочитаєте, допоможуть вам, друзі, ближче пізнати незвичайну країну – Індію, життя її народу, мрії, надії і звершення її синів і дочок, що прагнуть миру, праці та оновлення життя.

Володимир Чернишов

Нарайон Гонгопадгай
Футбольний матч

Гол забив я. Ще й досі сюди долинають захоплені вигуки:

– Слава Паларамовії Гіп-гіп-ура!

Ех, а в ці хвилини мене ж могли підкидати вгору, нести на плечах, пригощати донесхочу ласощами в якійсь крамничці І А натомість мене шпиляють комарі, набридливі й невідчепні. Хотів був провчити одного, та так тріснув себе по носі, що сльози на очах виступили. А заплакати годі. От і сиджу серед багнюки, в кущах, а довкола комарі знай гудуть і гудуть у свої труби.

– Хай живе Паларам! Слава Паларамовії – знову почулося віддалік.

Якийсь нахаба комар вгородив свій хоботок у мою праву щоку. Лясь! Аж у голові замакітрилось. Навіть учитель арифметики Гопі-бабу не зумів би дати такого ляпаса. Я ледве не завив від болю, але вчасно стримався. Ще добру годину доведеться стриміти в цьому комариному царстві. Годі й думати, що пощастить вибратися раніше, ніж землю огорне темрява.

– Хай живе Паларам! – востаннє долинуло до мене.

Паларам – це я. Взагалі-то хлопець я нівроку, дужий, та інколи на мене нападає якась дивна недуга. Тоді я п’ю настій із листя дерева васака.

Я затятий член нашої футбольної команди «Грім». Щоправда, сам я не граю, зате болільник неабиякий. Якщо наша команда забиває гол, то потім я весь тиждень розмовляю хрипким шепотом. Коли ж ми виграємо – що трапляється вкрай рідко, – то від непомірних радощів у мене починається приступ тієї незбагненної хвороби.

Все йшло гаразд, поки я був тільки болільником. Лиха почалися з тієї хвилини, коли мені спало на думку вийти на футбольне поле.

Ми мали зустрітися з футбольною командою «Бродяга». Ще за три дні до гри я почав розучувати класичну мелодію, акомпануючи собі на зламаній фісгармонії молодшої сестри. Звичайно ж, я зовсім не збирався ставати співаком, просто хотів вивчити пісню, щоб без угаву горлати її весь матч. Та ба, мої музичні вправи тривали недовго, бо до кімнати, погрозливо вимахуючи грубезним підручником, влетів старший брат.

Ну гаразд… Далі – гірше. А вже на стадіоні нас чекала страхітлива звістка.

Кращими гравцями в нашій команді вважалися двоє братів – Бгонту і Гхонту. Обидва мастаки битися на палицях і неперевершені захисники. Якщо вже вдарять по м’ячу, то заодним і центрального нападаючого в команді супротивників зіб’ють. А скільки ніг переламали обидва братики! І не порахуєш.

А тепер вони добряче підвели власну команду, і вона закульгала відразу на обидві ноги.

Є у братів у Бенаресі дядько. Звичайно, де йому жити, то його особиста справа, та невже він не міг одружитися іншого дня?

Телеграма від нього надійшла якраз опівдні. І зрадливі Бгонту й Гхонту не гаючись підстрибцем подалися на вокзал. Одне слово, без ножа зарізали.

Капітан команди Тені-да заревів, як поранений тигр:

– Їм би тільки запихатися на дядьковому весіллі! Негідники! Ненажери! Зрадники!

Та криком лиху не зарадиш, хіба що трохи відведеш душу. Гравці скисли, як учорашній рис. Бгонту й Гхонту нема, кому тепер рятувати нас від поразки?

Центральний нападаючий у команді супротивників Нера Міттір на диво косоокий. Коли він наближається до воріт, наш воротар Гобра остаточно губиться, бо ніяк не второпає, куди ж той ударить. Поза сумнівом, що той вкотить нам щонайменше м’ячів чотири.

Що ж його робити?

Разом із Тені-да привіявся на стадіон і хлопець на ім’я Бгоджуа, кремезний і широкоплечий. Його прихопили з собою на випадок бійки. Якусь хвилину Тені-да уважно придивлявся до нього, а тоді спитав:

– Слухай, Бгоджуа, а ти зможеш стояти в захисті?

Бгоджуа, що саме возився з бетелем[1]1
  Бетель – жувальний тютюн.


[Закрыть], кинув щіпку його в рот і поцікавився:

– А це як?

– Дістанеш м’яча – бий. Зумієш?

– А чого ж ні? Ще й як! Ударю по м’ячу, а тоді й по гравцеві! – Очі Бгоджуа задерикувато спалахнули.

– Ні-ні, ти що? По гравцеві бити не можна, – заперечив Тені-да. – Тільки по м’ячу. Певен, що зумієш?

– Та чого ж? Он учора до мене присікався вуличний пес, гавкає та й гавкає… То я його так підчепив на ногу, що він миттю опинився в кузові вантажної автомашини. Так і покотив на станцію в тому кузові…

– Та годі тобі,– полегшено зітхнув капітан. – Отже, один захисник є. Потрібен іще один. Іще один!.. – Він стурбовано огледівся, і раптом його погляд зупинився на мені: – От і гаразд! Гратиме Пала.

– Що?

Я ледь не подавився, бо саме жував арахіс.

– Ти ж сам казав, що в Шімультолі забив три голи. Чи то ти вигадав?

Ото ж бо і є, що вигадав. Усі, кому випадало ласувати тушкованими овочами на веранді в Чаттерджі,– звикли плести всілякі нісенітниці. Плів їх і я. От не думав, що в Тені-да, який двічі провалювався на іспитах, така чудова пам’ять!

– А чого мені брехати, – промимрив я, коли проковтнув нарешті арахіс. – От тільки трішки нездужаю, а то б неодмінно зіграв… Розумієш, коли я бігаю, у мене селезінка кевкає…

– На те вона й селезінка, щоб кевкати. Протруси її добряче – і, повір, твоя хвороба де й подінеться. Іди-но сюди.

Сюр-р-р-р…

Уже свисток. Не розтулив я і рота, як Тені-да так рвучко випхнув мене на поле, аж я мало не впав… «Будь що буде, – приречено подумав собі.– Або я, або моя недугаї Сьогодні комусь добром не кінчити!»

Гра почалася. Я став у захисті. Спочатку була надія, що Бгоджуа впорається й сам, та де там: у нього й усіх чеснот що грізна мордяка! Коли м’яч підкотився, він відчайдушно замахнувся по ньому, але чомусь не попав і розтягнувся на землі. Добре хоч, що воротар був насторожі, а то б не минути біди.

Сильним ударом Гобра послав м’яч у поле. Правий крайній Хабуль Сен прийняв м’яч і помчав до воріт противника. Ху-ух, поки обійшлося.

Але у футболі на самому везінні далеко не в’їдеш! І ось м’яч знову стрімко котиться до наших воріт, і веде його не хто, а сам косоокий Нера Міттір.

Бгоджуа тигром кидається до нього, але той спритно обводить його, і Бгоджуа з розгону налітає на бокового суддю. Та що мені Бгоджуа, коли в мене і свого клопоту вистачає! Тепер між Нера Міттіром і воротарем лишився тільки я! А Гобру я знаю, як облупленого. Втупиться в косі очі Нери, роззявить рота і стоятиме пнем, безсилий второпати, у який кут той може вдарити.

– БийІ Бий! – чую я розпачливий крик Тені-да. – Пала, бий!

Матінко моя рідна! І не бити страшно, і бити страшно!

Та все-таки я б’ю по м’ячу. І диво дивне! Нера Міттір кліпає очима, а м’яч летить просто до Хабуль Сена.

– Молодець, Пала! – лунають вигуки. – Чисто спрацював!

Отже, я таки врятував свої ворота? Щоправда, років кілька тому я пробував грати в теніс, зате жодного разу навіть не торкнувся футбольного м’яча. І ось тепер я зупинив самого Неру Міттіра! Дивовижа!.. Мої впалі груди розпирала гордість. «Теж мені гра – футбол, – зневажливо подумав я. – От тільки не хочеться, а то б я виступав і за знаменитий «Моханбаган».

О, Нера атакує знову! Наче у його ногах магніт, бо м’яч так і прилипає до них.

Двічі осоромившись, Бгоджуа оскаженів. Знову несамовито замахнувся по м’ячу і знову не попав. Проте й цього разу ворота врятовано. Ні, врятував їх не Гобра, а свіжий коров’ячий млинець на полі. Нера Міттір послизнувся на ньому, і я встиг вибити м’яч з воротарського майданчика, а вже потім від ноги лівого крайнього «Бродяги» м’яч вийшов за межі поля.

Впевненість у власних силах неухильно росла. А тут іще й болільники шаленіють: «Браво, Пала, молодець!»

Знову атака! І що там тільки роблять наші нападаючі? Травичку, чи що, поскубують? Правий півзахисник «Бродяги», такий собі опецькуватий коротун, з льоту б’є по м’ячу. Я підставляю ногу, і м’яч від мене летить прямісінько в наші ворота…

– Го-ол!.. – надриваються болільники «Бродяги».

Але даремно вони так казяться: м’яч ударився об штангу і покотився в кущі. Удар від воріт.

А Бгоджуа не вгамовується. Кваплячись вибити м’яч, він молоснув ногою по штанзі і снопом упав на землю, тримаючись за ступню і виючи від болю. Травма. Кілька чоловік підняли його й винесли з поля.

Та лихо не без добраї Бгоджуа так ганебно грав, що якби на те моя воля, я б і сам залюбки підкував його. Ну що ж, штанга помстилася йому за мене. Але тепер я лишився сам! Усе ж ми поки що тримались. Слава богу – м’яч більше не доходив до мене! Разів зо два Гобра вдало вискакував з воріт, разів зо три м’яч перехоплювали півзахисники. Тоді пролунав свисток судді, і перший тайм закінчився.

Ху-ух, один тайм одмучились! Якби ж то так і далі! Селезінка в мене ниє, серце мало не вискочить, а зусібіч лунають вигуки болільників «Грому»:

– Чудово граєш, Пала! Молодець!

Сам капітан Тені-да і той поплескав мене по плечу:

– А ти, бачу, майстер!

Чи ж після такого думатимеш про якусь там селезінку? Задерши кирпу, я одним духом випив дві склянки лимонного шербету. Тільки Бгоджуа нічого не пив, – сидів на-бурмосений, з перев’язаною ногою.

Тені-да презирливо скривився:

– А ти, Бгоджуа, неабияке базікало! Одним ударом жбурнув пса в кузов автомобіля, а по м’ячу не попадеш. Ех, ти!

В очах Бгоджуа – похмура рішучість.

Почався другий тайм. Бгоджуа, кульгаючи, вернувся на поле. Підійшов до мене й похмуро пригрозив:

– Ну, нехай тепер дехто начувається!

Я поглянув на нього й закам’янів: чи не про мене йдеться?

– Про кого це ти?

– Побачиш сам.

І ось він наближається знову. Хто «він»? Та все той же косоокий Нера Міттір! Погляд його жахає, тепер він напевне вклепає нам голі

Бгоджуа скаженим буйволом ринувся йому назустріч. Почувся пронизливий зойк: Бгоджуа, навіть не глянувши на м’яч, ударив Міттіра ногою в бік, а той і собі недовго думав, – щосили затопив кривдникові в щелепу, і обоє, як підтяті, покотилися по землі. Бгоджуа помстився, але чи ж він знав, що Нера Міттір займається боксомі

Гра ненадовго припинилася. Між командами мало не зчинилася бійка, однак втрутилися дорослі й розборонилй найбільш гарячих. Після цієї непередбаченої сутички гра поновилась. Та ні Бгоджуа, ні Нера Міттір на поле вже не вернулись.

Певна річ, що без свого грізного форварда команда «Бродяга» стала грати набагато гірше. Але не втратила бойового завзяття. Атаки їхні накочувалися хвилями, а коротун устигав скрізь.

«Поза гроюі» – свище суддя. Знову нам щастить.

Наші півзахисники нібито розігралися, бо мені вже в коли перевести дух. До кінця гри лишається зовсім небагато. Якщо вдасться вистояти ці нескінченні хвилини, ми врятовані.

Ех, дідько б узяв того клятого коротуна! І звідки він вигулькнув? Цей нападаючий грає чи не краще від самого Міттіра. Він непомітно, ніби миша, може перетнути з м’ячем поле. Та сьогодні команді «Грім» неабияк щастить. Гобра кидається на м’яч, але не дістає його, і м’яч, ковзнувши по штанзі, викочується за лінію воріт.

І уявляєте, той коров’ячий млинець, через який заорав носом Нера Міттір, підвів і мене. Я послизнувся на ньому й беркицьнувся навзнак. Коли ж підвівся, у вухах моїх дзвеніло, голова наче розколювалась…

Ще хвилина. До кінця гри тільки хвилина! Суддя поглядає на годинник. Нічия? Це, звичайно, щастя, та мені не до цього – все пливе перед очима. Тільки б не впасти, тільки б гідно достояти!

М’яч у воротарському майданчику. До мене глухо, наче здалеку, долинає голос Гобри: «Та бий же, Пала…»

Ось-ось фінальний свисток. В очах – туман. Зараз я зберу останні сили і вдарю! Ото буде ударі

І я вдарив. Вдарив скільки мав сили.

– Го-о-о-ол!

Здавалося, небо впаде від того шаленого крикуі Спершу я нічого не второпав: невже я так затопив по м’ячу, що він перетнув поле і влетів у ворота противника?

Та наступної миті я вбагнув гірку правду. Гобра, роззявивши рота, розгублено витріщився на мене, а в сітці наших воріт застряв м’яч, ніби і його приголомшив мій виверт…

А що ж було далі?

Я метнувся в кущі, подалі від хлопців. А навздогін мені лунали глузливі вигуки болільників «Бродяги»:

– Слава Паларамовії Гіп-гіп-ура-а!

Переклад з бенгальської С.Наливайка