Текст книги "Дорога крізь джунглі (Оповідання індійських письменників)"

Автор книги: Гурбахш Сінх

Соавторы: Пханішварнатх Рену,А. Педнекар,Віруттачалам,Упендранатх Ашк,Чуннілал Шах,Парваті Тампі,Ісмат Чугтаї,Тарашонкор Бондопадгай,Р. Нараян,Шіваразу Суббарао
сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 9 страниц)

Поттеккат
Маленька господиня

1

Дощ лив без упину вже кілька днів. Над землею здіймався легкий туман і тонким серпанком оповивав гаї та пагорби. Рівний, одноманітний шелест дощу порушував, зрідка налітаючи, дужий вітер. Сірі хмари нависали так низько, що неможливо було визначити час: хоч день іще не згас, сутінки над рисовими полями густішали з кожною хвилиною.

Поки я розмірковував, чи й справді вже вечір, дощ раптом припинився. Довкола голосно заквакали жаби, задзвеніли цикади. Почуття самотності, звичайно властиве людині, яку застала в дорозі ніч, дедалі сильніше охоплювало мене.

Час від часу десь на північному заході спалахували блискавиці, неначе там запалювали величезні сірники, але гуркіт грому до мене не долинав.

Ці місця були мені зовсім незнайомі. Випадково опинившися тут у негоду, я змок до рубця, і кінець кінцем збагнув, що збився з дороги. Довкола ні душі. Праворуч стояв темний ліс, попереду лежали безмежні рисові поля, з двох інших боків бовваніли пологі пагорби.

Керала [29]29
  Керала – штат на південному заході Індії, один із типових для країни закутків, де багато порослих лісами гір та пагорбів.


[Закрыть] мальовнича навіть і за такої погоди, вона не схожа на всі інші райони Індії. Та зараз мені було не до красот природи. Холодний страх і тривога дедалі сильніше стискали серце. В лісі тоскно й одноманітно шуміли велетенські дерева. Скрізь бігли потоки брудної іржавої води.

Знов полив дощ. Я підтикав дхоті, міцно затис під пахвою книжки, розкрив парасольку й попрямував уперед, намагаючись триматися дамби, що розгороджувала поле. Але невдовзі дорогу мені перепинив канал.

Довелося зупинитися. І цієї миті я почув тихе схлипування. Я підняв парасольку й роззирнувся: праворуч від мене, над самісіньким каналом, стояла маленька людська постать.

Я підійшов ближче. Мене, мабуть, помітили, бо схлипування припинилося. Це була дівчинка років одинадцяти, не більше. Худе темне тіло ледь прикривала якась благенька шматина. Більше на дівчинці нічого не було. Живіт глибоко запав. Ребра проступали так виразно, що їх можна було перелічити. На голові у дівчинки був зроблений із листя старий-престарий, схожий на справжнє решето капелюх-парасолька з широкими крисами. З-під крис вибивалося темне густе волосся.

Кап-кап-кап… – падали на дірявий капелюх важкі діамантові краплі дощу і, майже не затримуючись, збігали по голому тілу. В руках дівчинка тримала якісь пакунки і пляшку з відбитою шийкою, наповнену, мабуть, гасом. Із складок її лахманини витикалися дві чи три паппатти[30]30
  Паппатта – прісна перепічка.


[Закрыть]. На пальцях правої руки я розгледів кілька залізних обручок.

Посиніле від холоду личко вражало неприродною худорбою і блідістю, та все ж дівчинка була дуже вродлива.

На мене дивилися гарячі, як жаринки, злякані оченята. Маленька незнайомка стояла непорушно, як статуя.

– Що ти тут робиш, дівчинко? – привітно запитав я.

Вона не відповіла.

– Чому ж ти мовчиш? Може, ти ждеш когось?

– Мені треба на той бік, а перейти не можу… Якщо батько не діждеться мене… – І вона знову заплакала.

На смаглявих щоках пролягли дві блискучі від сліз борозенки.

Підійшовши ближче до каналу, я побачив, що містка й справді немає. Очевидно, його знесла вода, що піднялась від дощу.

– Не бійся, дівчинко, – постарався я втішити її.– Я допоможу тобі. А де твій дім?

– Там он, за пагорбом.

Я звелів їй почекати, а сам пішов берегом і метрів за двісті знайшов стовбур хлібного дерева, що, впавши, правив раніше за міст.

Ми перейшли через канал.

– Далеко звідси до шосе? – поцікавився я.

– Не близько, – протяжно й серйозно відповіла дівчинка. – Треба йти до десятого стовпа.

Я знав, що коли навіть дістануся до шосе без особливих перешкод, то навряд чи встигну сісти на автобус, який іде в Кожікоде. Тому я вирішив попросити притулку в своєї маленької попутниці.

– А можна буде у вас переночувати?

Дівчинка мовчки кивнула й усміхнулась.

– Ти мене нагодуєш?

– Звичайно, – раптом осмілівши, відповіла вона.

– Як тебе звати?

– Мані.

– Хто ж у тебе вдома?

– Батько і два брати. Мама померла ще торік.

– А що робить батько?

– Раніше він збирав пальмовий сік. А тепер лежить… упав з дерева й поламав руки та ноги.

– От бідолашний! – зітхнув я. – Хто ж вас годує?

Дівчинка не відповіла.

– Що це ти накупила? – показав я на пакунки.

– Сіль і червоний перець…

Знову припустив дощ. Стало зовсім темно. Ми дійшли до середини поля. Стежку вже важко було розрізняти. Подекуди вона взагалі пропадала, і тоді нам доводилося брести по коліна у воді. Але Мані виявилася чудовим провідником.

– Зараз буде яма… – попереджала вона, обертаючись час від часу до мене. – Тут доріжку розмило… Поряд канал, обережніше, а то шубовснете туди.

За кілька хвилин ми звернули на доріжку, що привела нас до пагорба, і стали підніматися вгору вузенькою стежиною. Обабіч неї громадились високі скелі. Ще й дотепер відчуваю острах за самої тільки згадки про цю стежину, що кривуляла над урвищем і була встелена гострим, як лезо ножа, камінням, нанесеним сюди потоками дощової води.

Гілки ліан звисали зі скель і чіплялися за наш одяг. Здавалося, дорозі не буде кінця-краю. Я вже не раз питав, чи довго нам іще йти, і щоразу дівчинка відповідала:

– Ще краплиночку…

Нарешті ми вибрьохали на пласку вершину пагорба. Я роззирнувся. Довкола панував морок. Місяць ледь світив крізь пелену хмар. І всюди, наче далекі зорі, мерехтіли світлячки.

Ми відшукали іншу стежку й стали спускатися вниз. Тепер іти було ще важче.

Невдовзі Мані зупинилася.

– Ось наш дім. Ідіть сюди. Через цю хвіртку.

Я з полегкістю вдивлявся в темряву: ліворуч невиразно вимальовувалась невелика хатина. Звідти не чути було ні звука. У віконці не світилося, вогнище не горіло. Мані залишила мене в дворі, поклала на веранді свій капелюх і квапливо зайшла до хати.

– Це ти, доню? – долинув хрипкий голос.

Мані підійшла до батька й почала щось тихенько казати йому. Я розчув тільки слово «сартукаран»[31]31
  Сартукаран – мовою малаялам збирач податків.


[Закрыть].

«Дівчинка, очевидно, вважає мене за чиновника, – подумав я. – Бідолаха! Для неї кожна людина в сорочці та піджаці – поважна персона!»

Мані налила трохи гасу в жерстяну лампочку й засвітила її.

Кволий мерехтливий вогник освітив її усміхнене личко. Потім вона винесла на веранду циновку й мовчки запросила мене сісти. Я зняв піджак, сів і обдивився.

На стіні висіли гаки, з допомогою яких господар, мабуть, вилазив на пальми, і гострий ніж, яким розтинав кору, щоб видобувати сік.

Простора веранда дихала чистотою і затишком; у долівці подекуди темніли ями, вибиті дощовими краплями. Двері мали справжні одвірки, але зроблені були з пальмового листя. Біля входу в хатину, під червонястою закіптюженою глиняною стіною, стояла підставка для лампи. Тут же, на стіні, висіло кілька картинок, вирізаних із старих англійських газет. Через напівпрочинені двері у кволому світлі лампи, що стояла на веранді, я побачив повстать чоловіка, що лежав на чарпої[32]32
  Чарпої – легеньке дерев’яне ліжко із сіткою із джутових мотузків. Джут – тропічна трав’яниста рослина. її вирощують як технічну культуру. 3 волокна джута виробляють мішковину, килими тощо.


[Закрыть], із замотаними в якесь ганчір’я ногами. З північного боку до веранди прилягала прибудова з пічкою. Передня і задня стіни цієї своєрідної кухні були сплетені з пальмового листя. Бокової стіни бракувало, замість неї стояла клітка з курми. Іноді звідти чулося тривожне кудкудакання. На протилежному боці веранди було робоче місце Мані. Сидячи тут, вона ткала із кокосових волокон циновки. Поряд лежали притиснуті до землі важким каменем зеленаві волокна.

В кухні над пічкою погойдувалися підвішені до крівлі бамбукові бутелі, в яких Мані зберігала гірчицю, насіння селери та іншу приправу. Тут же, на нитках, висіли «на щастя» закіптюжені яєчні шкаралупи. Поряд з ними, на підвищенні, стояли глиняні горщики і лежала купка підсмажених плодів хлібного дерева. З другого боку пічки стояло сяке-таке кухонне начиння.

Посередині кухні сидів голий малюк і жував шкірку плода хлібного дерева. Мані враз одібрала в нього ці сумнівні ласощі й викинула. Тоді підійшла до пічки і стала розпалювати вогонь. Малюк заплакав.

2

– Підійдіть до мене, будь ласка, – почувся з кімнати голос батька Мані.

Я ввійшов у хатину й сів біля ліжка хворого. Обличчя його в темряві майже не було видно. Він тихо запитав, як мене звати, де я живу, що роблю, і, мабуть, відчув велику полегкість, дізнавшися, що я не збирач податків. Ми розбалакались, і він розповів мені свою історію.

Зовуть його Чату. Він добував пальмовий сік, а іноді збирав кокосові горіхи. Але йому ніколи не щастило заробити стільки, щоб у сім’ї був цілковитий достаток. Тому він став потай виготовляти тодді[33]33
  Тодді – хмільний напій з пальмового соку.


[Закрыть]. Це не уникло пильного ока збирача податків. Він зажадав п’ятнадцяти рупій і обіцяв залагодити справу. Але в Чату не було й рупії. Через те його на чотири місяці заарештували. Дружина Чату чекала дитини. За кілька днів після того, як Чату повернувся, в неї народивсь хлопчик, але вона померла.

– Моїй дружині просто пощастило, – довірливо сказав мені Чату, – відтоді, як вона пішла від нас, ми весь час голодуємо. Якщо я міг сяк-так прогодувати Мані й Келлана, то що мені було робити з новонародженим? Неподалік від нас живе тесля, у його дружини теж народилося дитя, і я відніс їй свого сина… З місяць вона годувала його своїм молоком. Тепер його доглядає Мані. Крім того, їй доводиться робити всю хатню роботу…

Потім він розповів, як три місяці тому впав із пальми, що в нього переломи рук та ніг, а поблизу немає нікого, хто б допоміг йому.

Його давній приятель Сайдалї якось привів із собою чоловіка на ймення Паніккар. Цей Паніккар і перев’язує його. Але минуло вже три місяці, а краще не стає. Руки й ноги скорчило. Навряд чи можна буде хоч колись та працювати.

– Паніккар приходить щодня, – скаржився він. – Перев’язує… А який толк? Тільки мучить. Ви питаєте, чи є у мене гроші? Сайдалі дав мені три рупії. Але ми їх уже розтратили. Ліки дорогі. А заощадження Мані пішли на почастунки та випивку для Паніккара. Відтоді як я зліг, нас годує Мані… О, якби бог не дав нам її, нас уже давно не було б на світі! Ще не встигне зійти сонце, а вона вже сидить за своїми циновками… Та й по домівці все робить: доглядає і мене й малих, ходить до крамниці, варить їсти…

– Скільки ж вона заробляє в день? – поцікавився я.

– Мало, звичайно… Але ж вона більше нічого не вміє робити. За шмат готової тканини в сім дюймів дають одну пайсу, та ще за волокно треба платити. Якщо працювати з ранку до вечора без відпочинку, то можна зіткати дванадцять шматків. За це платять одну ану…

– Виходить, весь ваш прибуток – одна ана в день?!

– Саме так… А що нам робити? Хто нам дасть гроші? А ще ось Мані курей завела. За яйця вона одержує по півтори пайси за штуку. Потім ще збирає листя набивати матраци і продає його. Це теж дає нам дві-три пайси. Сяк-так зводимо кінці з кінцями. На всьому іншому можна економити, але без рису, солі й гасу не проживеш. На шість пайс ми купуємо півмірки рису, на дві пайси – гасу, на одну – солі і ще на одну – перцю. Одну пайсу я витрачаю на бетель і одну – на тютюн. От і виходить: на все, що ми купуємо, йде одна ана. Іноді на дві пайси беремо риби. А коли дозрівають плоди хлібного дерева й манго, ми просто оживаємо: адже за них не треба платити. Для нас настають золоті дні. Ми варимо їх і їмо з рисовим відваром. Іноді нам щастить роздобути молоду пальму…

– Пальму?

– Так, пальму. Ви, напевне, не знаєте, що її можна їсти. Деревину дрібно січуть і вимочують у воді, а плоди сушать. Ото й виходить борошно. Коли немає рису, ми споживаємо пальмове борошно. Дуже смачно!.. А надто як зварити з цього борошна густу кашу… Можна нарвати в лісі молодих пагонів і їсти з таким «рисом». Теж непогано!

– На що ви купуєте одяг?

– Минулого місяця Мані продала дві курки за шість ан. На це ми купили два тунду і трохи тканини. Ось одне тунду на мені.

– Рис готовий, – пролунав із-за дверей голосок Мані.

Я перейшов до другої кімнати. Тут було так само чисто й затишно. На циновці стояла бляшана мисочка з водою. Лежала тарілочка, зроблена з бананового листка, і дощечка, на якій можна було сидіти. Я сів. Мані принесла рис, кокосове молоко і приправу із стручків червоного перцю. І рис, і приправа, і кокосове молоко були надзвичайно смачні.

Поки я їв, мале, що спало біля мене, прокинулося і відчайдушно заревло. Сестра взяла його на руки й винесла.

Потім я відпочивав на веранді, а Мані годувала батька.

Минуло з півгодини. Я зазирнув на кухню, і перед моїми очима постала цікава сцена. На приступцю, випроставши ноги, сиділа Мані, на колінах у неї йорзало маля. Поруч з сестрою сидів з мискою в руці старший хлопчик, Келлан. Маля зрідка роззявляло широко ротика, і тоді Мані обережно вливала в нього трохи юшки. Мані також їла. Але що то був за харч! Знайти хоч одне рисове зернятко в мисці водянистої юшки, напевно, було так само важко, як відшукати на дні моря коштовну черепашку з перлиною.

З

Час було подумати й про сон. Хоча господар і запрошував мене лягти в кімнаті, я вирішив улаштуватися на веранді. Мані гостинно запропонувала мені стареньку ковдру, очевидно, єдину в домівці. Але я, певна річ, відмовився, ліг на стару циновку, підклав під голову дощечку, вкрився своїм піджаком і заплющив очі.

Мані погасила лампу, замкнула двері. Спливали хвилини… Знову припустив дощ… І хоча навіс над верандою був щільно встелений пальмовим листям, вода знаходила невидимі для ока шпарини й тонкими цівками стікала донизу. Ноги в мене змокли. Потім намокла циновка. Я встав і перебрався на інше місце. Знову ліг і тільки встиг подумати, що всі мої злигодні закінчились, як непрохана цівка води попала мені прямісінько у вухо… Я схопився і більше не лягав. Накинувши на плечі піджак, я сів на циновку і підібгав під себе ноги.

За чверть години дощ припинився, небо швидко стало чисте. На заході яскраво засяяв місяць. Чарівним світлом спалахнули далекі голубуваті гори. Дощові краплі блищали на листі, наче діаманти. Спати не хотілося. Я сидів і розмірковував про Мані та її батька. Я думав про чесність маленької господині, про її бистрі, спритні рухи і вміння практично міркувати. Яке велике в неї почуття власної гідності, яка вона мила, добра й обхідлива! І який мужній і терплячий бідолашний батько!..

Так, переді мною постала невесела картина безпросвітної нужди й горя, але всі нещастя, що спіткали цих людей, всі злигодні не могли витіснити з їхніх сердець любові та безмежної відданості одне одному… В цьому їхнє справжнє багатство. Ось він, той неоціненний скарб, якого не можуть одібрати у них навіть бундючні багатії. Злидні пригнітили зараз цього селянина, але вірна любов, що сяє в усмішці його маленької доньки, завжди з ним і завжди допомагатиме йому жити…

Що ж я побачив сьогодні? Сім’ю, яка існує на одну ану в день! Так, на одну ану, яку ми в місті віддаємо за чашечку кави, живуть четверо людей. Але вони не задумуються над цим: у них немає на це ні часу, ні сили.

Ось візьмімо, наприклад, хоча б Мані. Тим часом як її щасливі ровесниці в місті ходять до школи, а потім розважаються і веселяться, вона з ранку до вечора плете циновки і утримує всю родину. Вона не може навіть купити собі ароматичної олії, щоб намастити волосся.

Перед щасливцями в місті відкрито весь неосяжний світ, тим часом як для неї весь світ – рисове поле, пагорб і ліс, який можна побачити з його вершини. Та ще убога крамничка, де вона зрідка купує якусь абищицю. Дівчинка день у день бореться з нестатками, змагав їх титанічним зусиллям.

Я прокинувся на світанку. Мене розбудив різноголосий хор пташок. Але Мані підвелася раніше за мене. Вона вже відчинила двері, засвітила лампу й узялася до роботи.

Я встав, умився, одягнувся й пройшов до Чату, щоб попрощатися. Тільки тепер я зміг гаразд розгледіти його. У нього було темне, заросле обличчя. Цей бідолаха нагадав мені обсмалене блискавкою криве дерево, яке я бачив одного разу на березі ріки.

Я дав Чату рупію; очі його наповнилися сльозами, і він став дякувати мені:

– Хай благословить вас всевишній за ваше добро…

Я не дослухав його: на це мені забракло сили.

У дверях стояла Мані.

– На, Мані, це тобі,– подав я їй вісім ан, – купи собі щось із одежі.

Мані показала мені, як пройти до шосе, і ми попрощалися. Я став спускатися вниз крутою стежкою.

Уже простуючи полями, я обернувся і глянув на вершину пагорба. Там непорушно стояла маленька господиня й дивилася мені услід.

Переклад з малаям Н.Тищенко.

Р. К. НАраян
Ляпас

– Скільки буде, якщо шістнадцять помножити на три? – спитав репетитор.

Хлопчисько тільки кліпав очима й мовчав.

Учитель ще раз повторив запитання, і учень, уже не замислюючись, випалив: «Двадцять чотири». Репетиторові здалося, ніби губи в хлопчика смикнулися від єхидної посмішки.

Учень частенько морочив учителя і всіляко намагався уникнути прямої відповіді. Репетитор ще кілька разів виправляв помилку, але хлопець стояв на своєму: «Двадцять чотири». Хіба зможе цей шибеник одержати на екзаменах 50 балів [34]34
  В індійській школі 100-бальна система.


[Закрыть] і перейти – після другої переекзаменовки – в наступний клас? Ніколи! Проте його батьки наївно вірили в чудо.

Під час чергової відповіді: «Двадцять чотири» – кров шугонула учителеві в голову, але він стримався і в останній раз перепитав:

– Ну, скільки ж буде?

Та коли учень уперто повторив те ж саме, в учителя увірвався терпець, і він дав хлопчиськові дошкульного ляпаса.

Хлопець відразу ж розревівся.

Учитель злякався того, що сталося, і почав заспокоювати свого мучителя:

– Годі, не плач, прошу тебе, не треба плакати…

– А я все розповім, – схлипував той.

– О, ні, не треба… – просив учитель, сторожко поглядаючи на двері. Ще добре, що дитяча кімната була розташована далеко від кімнат батьків.

– Однаково, я все розповім мамі,– вів своєї плаксій.

Батьки мали хлопця за янголя.

Він і справді був з виду досить милим: ямки на щоках, довгі вії, білі випещені руки, от тільки крилець за спиною не вистачало. Хлопець був у батьків єдиною дитиною, і вони не шкодували на нього грошей.

Для свого сина вони збудували дитячу кімнату, обставили її зручними меблями, накупили дорогих іграшок, подарували педальну машинку, щоб він їздив на ній по садку. В буфеті завжди були різні сорти цукерок і печива. Батьки покладалися на синову розважливість. Вони надто довіряли йому і тому на багато що дивилися крізь пальці.

Хіба можна заперечувати дитині й вимагати, щоб вона напружувала свій розум? – з почуттям зверхності заявляли вони вчителеві.– Так можна легко занапастити дитину. Все слід робити розумно, бо інакше не можна виростити повноцінного громадянина.

– Авжеж, звісно, – машинально погоджувався репетитор, хоча з кожним днем більше й більше переконувався, що для того, щоб із хлопчиська виріс повноцінний громадянин, потрібні не пестощі, а палиця вартістю в одну ану, яку він ладен був купити за власні гроші.

Для вчителя ці уроки перетворилися на каторжну працю, і компенсував він свої зусилля тільки тим, що першого числа кожного місяця йому вручали тридцять рупій. Щодня вчитель витрачав на заняття три години, причому перші півгодини він обов’язково вислуховував від батьків найрізноманітніші міркування про дитячу психіку. Батько писав дисертацію про дитячу психологію на здобуття ступеня магістра, а мати теж збиралася стати бакалавром. Вони щодня морочили йому голову своїми теоріями й намагалися переконати, ніби їхнього милого синочка зроблено із крихкого скла. Вчитель змушений був погоджуватися з ними, хоча сам вважав, що потрапив у найми до маленької горили.

Зараз учитель не знав, як заспокоїти хлопця. Він відчував себе зовсім безпорадним перед ним і тільки повторював:

– Ти не повинен плакати через такі дурниці. Ти повинен бути мужнім, як солдат…

– Солдат вистрелив би з гвинтівки, якби його набили, – обірвав учителя хлопчисько.

Вчитель спробував обернути його слова на жарт і вдавано засміявся. І хлопець раптом теж зареготав. Це трохи розрядило обстановку.

– Піди вмийся, – сказав учитель.

Гарна туалетна кімната, облицьована голубим кахлем, була ^призначена спеціально для юного чада. Але чадо не послухалось.

– На сьогодні урок закінчено.

Приголомшений такою категоричною заявою, учитель заперечив:

– Ні, ні.

– Тоді я піду до мами і все розповім, – погрозив хлопчисько, відсуваючи стілець і підводячись.

Учитель підбіг до нього й посадив назад на стілець:

– Любий мій, ми ж повинні ще цілу годину працювати.

– Ну гаразд, тоді подивіться, як я гратимусь у залізницю.

– А якщо зайде твій батько? – стурбовано спитав учитель.

– Скажіть йому, що ми вивчаємо, як збудовано паровоз… – не розгубився учень і зловтішно посміхнувся. Він підійшов до шафи, відчинив дверцята і, діставши іграшкову залізницю, почав монтувати її. Потім завів паровоза, поставив його на рейки – і паровоз побіг по колу.

– Я призначаю вас начальником станції,– розпорядився учень.

– Оце вже ні,– заперечив учитель. – Адже післязавтра в тебе екзамен.

Хлопчик зневажливо хмикнув і повторив:

– То ви будете начальником станції чи ні?

Це запитання остаточно обурило вчителя.

– Я не буду ніяким начальником станції! – різко відповів він.

– Ой, ой, ви це серйозно кажете? – Хлопчисько ніжно погладив себе по щоці й пробурмотів: – Щось вона болить, треба показати щоку мамі.– І, зітхнувши, він попрямував до дверей.

Учитель був у відчаї. Щока в хлопчиська й досі пашіла, і вчитель не витримав:

– Ну, гаразд. Ти хочеш, щоб я став начальником станції? Що ж я повинен робити?

І учень почав наказувати:

– Коли поїзд підійде до станції, ви повинні свистіти й кричати: «Машиністе, зупини поїзд. Сьогодні багато пасажирів!..»

Учитель схилився над поїздом… За півгодини гри він, стоячи у незручній позі, дуже стомився. Нарешті, геть розлютований, випростався. На його щастя, паровоз раптом зламався. Хлопчик тицьнув його вчителеві до рук і недбало попросив:

– Полагодьте його.

Вчитель розгублено покрутив паровоз і сказав:

– Я не розуміюсь на машинах.

– А все ж таки він повинен їздити! наполягав учень.

Учитель не знав, що робити, бо він справді не розбирався в техніці. Він не зміг би загвинтити найпростіший гвинтик, якби навіть від цього залежало його життя. Але хлопчисько 8 нетерпінням переступав з ноги на ногу і, немов маленький тиран, очікував.

– Розумієш, я просто не вмію, – благав учитель.

Тоді хлопчисько зласкавився й вигадав нове заняття.

– Розкажіть мені казку…

– Ні, нічого не вийде…

Хлопчисько закричав:

– Тату, тату!

– Навіщо ти кличеш батька?

– Я хочу сказати йому щось важливе…

І вчитель здався: почав розповідати казку про бізона й тигра. Потім він перейшов до казки про Алі-бабу й сорок розбійників, а після неї оповів про чарівну лампу Аладдіна. Хлопчик захоплено слухав і нарешті попросив:

– Я хочу ще раз послухати казку про бізона й тигра.

У вчителя пересохло в горлі: сьогодні в школі він провів уже шість уроків.

– Давай завтра, – попросив учитель, – я вже зовсім захрип.

– Ага, так! Гаразд, я піду й скажу! – вигукнув хлопчисько й зірвався з місця.

Учитель побіг за ним. Та наздогнати його було важко. Хлопець біг так швидко, що примусив учителя тричі оббігти сад. Тільки після цього малий капосник зглянувся над учителем і зупинився біля куща троянд.

Але в ту мить, коли вчитель простягнув до хлопця руку і уже збирався покласти її йому на плече, той метнувся убік і втік. Догнати його годі було й сподіватися. Збитошник аж захлинався від сміху. Обличчя в учителя вкрилося плямами, він задихався. Перед очима попливли кола, і він безсило сів прямо на приступку веранди.

У цей час із будинку вийшли батьки. їхнє запитання «Що трапилося?» примусило вчителя підвестися. Він важко дихав і не міг промовити й слова. В душі учитель уже вирішив у всьому признатися батькам.

Ті запитально подивились на хлопчика.

– Ти чого в цей час бігаєш по саду?

Хлопчисько єхидно зиркнув на вчителя. Вчитель відкашлявся і насилу вимовив:

– Дозвольте, я все поясню…

Поки він підшукував потрібні слова, батько спитав:

– Ну, як наш син, готовий до екзамену з арифметики?

При слові «екзамен» хлопчисько відразу спохмурнів.

Він непомітно став за спиною в батьків і жестами просив учителя не виказувати його. У хлопця був такий нещасний вигляд, що вчитель не зважився сказати правду.

– Йому ще треба трохи підучити дроби, а взагалі він молодчина. Витримає.

Хлопчисько з полегшенням зітхнув. Учитель помітив його вдячний погляд і зрозумів, що учень його не викаже.

– На добраніч, сер, – промовив учитель, прощаючись. – Ми сьогодні закінчили уроки трохи раніше, і я вирішив побавитись у саду з вашим сином, щоб відновити його духовні сили. Адже ви самі це рекомендуєте.

Переклад з англійської О.Лєнік.