Текст книги "Дорога крізь джунглі (Оповідання індійських письменників)"

Автор книги: Гурбахш Сінх

Соавторы: Пханішварнатх Рену,А. Педнекар,Віруттачалам,Упендранатх Ашк,Чуннілал Шах,Парваті Тампі,Ісмат Чугтаї,Тарашонкор Бондопадгай,Р. Нараян,Шіваразу Суббарао
сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)

Упендранатх Ашк
Верблюденя

Помітивши, як селянин-мусульманин Бакар жадібно роздивляється його товар, торговець Чоудгрі Нанду сердито гримнув:

– Ну, чого витріщився! Все одно не купиш!

І знехотя, ліниво потягнувся, розминаючи своє огрядне тіло. Гудзики на комірі його полотняної сорочки давно повідривались, і видно було широкі груди.

Бакар підійшов ближче. У нього, як у щирих мусульман, були вуса й невеличка клинцювата борідка. В запалих очах зблискував упертий вогник, наче Бакар зважився на хтозна-яку зухвалість.

Посміхнувшись самими кутиками рота, він промовив:

– Оце стою і милуюся однією вашою верблюдицею, Чоудгрі. Ну й гарна ж! І зовсім молоденька. Дивишся на неї – і душа радіє.

Торговець поглянув на селянина прихильніше.

– Яка ще верблюдиця? – вдаючи байдужого, буркнув він.

– А он та, четверта від краю, – показав Бакар.

У затінку старого розлогого дерева стояло на прив’язі з десяток верблюдів. Серед них привертала увагу молоденька верблюдиця, майже верблюденя, що час від часу тяг-лося вгору довгою гарною шиєю і неквапливо поскубувало з гілки зелені листочки. На ярмарку в Бахавальнагарі, маленькому містечку на самому краю пустелі, завжди торгували верблюдами, адже верблюд – корабель пустелі. Його тут запрягають, він переносить вантажі, робить у полі. Навіть раніше, коли корову можна було придбати за десять, а вола – за п’ятнадцять рупій, за доброго верблюда правили не менше півсотні. Тепер же за їздового верблюда беруть двісті-триста рупій, а за в’ючного – не менше восьмисот.

– Повірите, на весь ярмарок не знайти кращого! – ніжно розглядаючи верблюденя, знову озвався Бакар.

Торговець гордовито випнув груди.

– Ще б пак! – пхикнув він. – У мене всі верблюди як на підбір. Адже тільки січкою та висівками й годую!

– А я хотів би купити саме його, – рішуче мовив Бакар. – То як, продасте верблюденя?

Чоудгрі зміряв селянина презирливим поглядом.

– Собі хочеш чи хазяїнові? – поцікавився.

– Собі! – твердо проказав Бакар.

Торговець тільки головою похитав: та звідки в цього злидаря такі гроші!

– Ет, не мели дурниць! – буркнув він.

У Бакара аж руки свербіли дістати вузлика з пївторастами рупій і помахати ним перед носом цього зарозумілого дуки.

– Є в мене гроші чи нема, то вже мій клопіт. Ваше діло сказати ціну…

Торговець знову позирнув на селянина: дготі не сягало навіть колін, благенькі сандалі, певно, носив ще дід. І Чоудгрі спохмурнів:

– Ішов би ти краще, куди зібрався! Іч чого йому забаглося! Купити надумав… Та якщо вже тобі так кортить почути ціну, то слухай: вісім разів по двадцять, і ні рупії менше.

Стомлене, заклопотане обличчя Бакара проясніло. Він побоювався, що торговець заправить стільки, що до верблюдиці й не підступишся, тож невимовно зрадів, почувши таку ціну. Навіть якщо Чоудгрі не поступиться десятьма рупіями, то він їх у когось позичить. Бакар не вмів торгуватись, і зразу виклав усі свої гроші.

А Чоудгрі заправив стільки навмисне, щоб настрахати цього голодранця. На ярмарку навіть доросла верблюдиця коштує півтори сотні, а за це верблюденя якби хто дав сто сорок – і то було б добре. Але він удав, ніби робить Бака-рові велику ласку:

– Хоч воно я тут і терплю збиток, але коли сказав, то відступатися не годиться: віддаю тобі вже за півтори сотні.

Він підійшов до дерева і передав селянинові мотузку, якою верблюденя було прив’язане. На хвилю навіть Чоудгрі, людину черству і грубу, кольнула наче жалість: адже верблюденя змалку жило на його подвір’ї, він сам годував і поїв його, тож тепер, певно, відчував те ж саме, що й батьки, коли віддають рідну дитину в чужий дім.

– У мене йому добре велося, воно не знало лиха. Бережи його й ти, – незвично лагідним і тремтячим голосом мовив торговець.

Щасливий Бакар квапливо запевнив його:

– Будьте певні, життя для нього не пошкодую!

Зав’язавши одержані гроші в краєчок дготі, Чоудгрі

Нанду налив собі з глека води.

Було спекотливо й душно. Навіть на міських базарах, куди на час ярмарку підводять водогінні труби й весь час поливають землю, годі було продихнути від пилюки. А тут, поряд із пустелею, вона висить у повітрі, густо осідає на землю, крам, худобу, одяг, обличчя… Воду беруть з арика й носять у бляшаних бачках, та поки той бачок подорожує по ярмарку, вода в ньому стає теплою і брудною.

Чоудгрі хотів був зачекати, поки вода відстоїться, але в горлі так пересохло, що він не витримав і одним духом проковтнув теплу, неприємну рідину. Тоді простягнув глека Бакарові. Того ще до ярмарку мучила спрага, але зараз йому було не до цього: ще до сутінок він мусить дістатися до свого села. Міцно затиснувши в руці мотузку, він рушив назад, додому, на радощах не помічаючи ні спеки, ні пилюки.

Бакар давно мріяв купити верблюденя. Його предки споконвіку гончарювали. Та батько облишив спадкове ремесло й подався в найми. Його стежкою пішов і син – ще з малих літ почав наймитувати. Замолоду Бакар не надривався в роботі. Дружина йому трапилась працьовита, робила за двох і не ремствувала, тож він за нею не знав лиха. Та й сім’я була невеличка: сам Бакар, його дружина та маленька донька, тож навіщо було шукати зайвих клопотів на свою голову. Але доля недовго панькала його і незабаром пробудила із щасливого сну, нагадала, що на світі є не тільки радість і безтурботне життя, а й горе, й тяжка праця.

П’ять років тому його дружина померла, залишивши йому малу й гарнесеньку, як лялечка, доньку. Перед смертю вона подивилася на чоловіка очима, що в них уже згасало життя, але які ще світилися ласкою та турботою, і через силу проказала:

– Разія залишається на твоїх руках… Не кривдь її…

То були останні дружинині слова. Після похорону Бакар привів у хату сестру-вдову, і відтоді його колишні лінощі та байдикування де й поділися – він запрігся в роботу, щоб виконати останнє бажання дружини, яку любив і за якою щиро тужив. Мабуть, саме тому він не зважав на вмовляння цілого села та так і не одружився вдруге, хоч і був ще молодий.

Тепер він трудився не покладаючи рук, бо хотів, щоб донька не знала, що таке злигодні. Коли Бакар повертався з ярмарку, маленька Разія горнулася до батька, дивилася на його закіптюжене, обвітрене обличчя великими чорними оченятами й допитувалась:

– Татку, а що ти мені приніс?

Він підхоплював доньку на руки, цілував і неодмінно діставав із вузлика якісь ласощі чи іграшку. Разія відразу ж злазила з його рук і мерщій бігла на вулицю похвалитися подругам гостинцем.

А якось, коли їй уже сповнилося вісім років, вона завередувала:

– Таточку, ну купи верблюденя! Я так хочу покататися на ньому!

Дурненька, вона ще не зрозуміла, що батько лише бідний наймит, і йому не те що купити верблюденя, а й подумати про таке зась. Бакар тоді тільки засміявся невесело й підхопив доньку на руки:

– Та ти ж сама схожа на верблюденя, Разійко!

Але доньку те не втішило, і вона все вередувала.

Як на лихо, в село приїхав набирати наймитів багатій Маширмаль. Він поважно сидів на верблюді зі своєю донькою. І непевна доти мрія про верблюденя опосіла маленьку Разію до нестями. Бакар же відтоді позбувся спокою і вирішив будь-що купити для улюбленої і єдиної доньки найгарніше верблюденя.

У глухому закутні, де наймит може заробити якихось три ани на день, Бакар став заробляти до десяти ан. Тепер він не гребував роботою і в дальніх селах. Трудився вдень і вночі: жав пшеницю, віяв зерно, зсипав його в засіки, складав солому, а коли наставала пора орати й сіяти, ходив за плугом, боронував, розсівав насіння руками. Якщо ж роботи не траплялося, удосвіта вставав і вирушав за вісім косів[12]12
  Кос – міра довжини, приблизно 4 км.


[Закрыть] на базар спродати що-небудь. А коли пізно ввечері повертався, то мав свіжих вісім-десять ан. Він відкладав потихеньку й нізащо не витрачав і пайси[13]13
  Пайса – дрібна мідна монета.


[Закрыть] з тих грошей. Сестра не раз напускалася на нього:

– Я тебе не впізнаю, Бакаре: раніше ти так не надривав себе роботою.

– То невже тобі хочеться, щоб я був лежнем? – віджартовувався він.

– Певно, що ні,– не вгавала сестра, – але надриватися за кілька зайвих ан теж безглуздо.

В такі хвилини перед очима Бакара поставала небіжчиця дружина, вчувалися її останні слова. Він ніжно дивився на доньку, що гралася в дворі, гірко всміхався і з новим завзяттям брався до роботи.

І от аж сьогодні, після двох років тяжкої праці, збулася нарешті заповітна мрія його доньки – вона матиме верблюденя.

Міцно тримаючи кінець мотузки, Бакар неквапом крокував понад каналом, а за ним слухняно ступало і воно, верблюденя.

Вечоріло. Останнє проміння призахідного сонця золотило рівний, лише на обрії подекуди горбистий степ. Потягло прохолодою. Десь жалібно квилила чайка. А Бакар віддався спогадам: минуле проходило перед його очима…

Аж ось Бакар стрепенувся, глянув на сонце, що вже сідало за обрій, і заквапився. До села ще неблизько, а йому так хотілося, щоб Разія дочекалася його. Він лагідно озвався до верблюденяти, немов прохав і його йти швидше.

Попереду завидніло село, в якому жив Маширмаль. Звідти додому вже рукою подати – якихось два коси.

Бакар уповільнив ходу. Розбурхана уява малювала йому, як зрадіє Разія, коли побачить верблюденя. Як заблищать її оченята, як вдячно подивиться вона на батька!..

Захмелілий від тих видінь, Бакар і не помітив, як проминув подвір’я Маширмаля. Але зненацька згадав щось, бо зупинився, а тоді й повернув назад.

Ще йдучи на ярмарок, Бакар попросив тутешнього теслю Нанака зробити сідельце для верблюденяти і оце згадав, що треба б забрати його: а що як Разії закортить відразу покататися? Ні, треба-таки завернути до тесляра й забрати сідельце.

Село було невеличке, як і всі вони тут: у кожному – дворів тридцять, не більше. В них і досі не побачиш цегляного будинку з високим дахом. А в Бакаровому селі і взагалі півтора десятка хат, та й які то хати – мазанки. А тут тільки в Маширмаля будинок із саманної цегли, а інші – такі ж мазанки, як і скрізь.

Біля хижки теслі Бакар зупинився і погукав господаря.

– Немає його, на ярмарку, – сердито озвався хтось.

Бакар розгубився: от тобі й на! Що ж його тепер робити, як викручуватись?.. Якщо Нанак зробив сідельце, то воно має бути вдома, не забрав же він його з собою! Бакар наважився і гукнув ще раз:

– Я тут просив його зробити сідельце для верблюденяти. Як би його взяти?

– Нічого я не знаю, – відрубав той же голос.

Гарний досі настрій де й подівся. «От халепа! – забідкався Бакар. – Як же його вести додому верблюденя без сідла? Якби хоч Нанак був удома, то якось би зарадили: не зробив, то знайшли б інше. Стривай, а якщо попросити Маширмаля?.. У нього ж он скільки тих верблюдів! Невже не знайдеться якогось завалящого сідла для мене? Не може того бути!»

І Бакар, не довго думаючи, повернув до садиби Маширмаля.

За довгі роки державної служби Маширмаль збив чималий статок і відразу пустив його у вигідне діло.

Коли тут провели канал, він усякими правдами й неправдами наскуповував стільки землі, що йому міг позаздрити будь-який поміщик. Вийшовши у відставку, він переїхав на село, вдавав землю біднякам в оренду і мав з того непоганий зиск. Одне слово, жив на всю губу.

Маширмаль у білому кафтані поверх білої довгої сорочки, в білому дготі і в білому тюрбані саме сидів на веранді і попихкував люлькою. Помітивши Бакара, що наближався з верблюденям на налигачі, він гукнув:

– Бакаре, а звідки це ти йдеш?

– З ярмарку, пане, – низько вклонився той.

– А що за верблюденя в тебе?

– Та моє, пане. Оце щойно купив.

– І скільки ж віддав за нього?

Бакар хотів похвалитися, мовляв, аж за сто шістдесят рупій, бо був певен, що верблюденя й двох сотень варте, – але не став кривити душею, а сказав щиросердно:

– Та сто шістдесят загадували, але я взяв за півтори сотні.

Маширмаль уважно глянув на верблюденя: давно він підшукував собі якраз таке, бо його верблюдиця ще з минулого року заслабла. Хоч її і підлікували, проте такої легкої та гарної ступи в неї вже не було.

Верблюденя сподобалось йому відразу. Струнке, світлої масті, шия довга й гнучка. Милуючись ним, Маширмаль кинув селянинові:

– Даю тобі сто шістдесят. Мені саме потрібна молоденька верблюдиця. От десятку й заробиш…

– Воно-то так, але ж я собі хотів, пане, – спробував заперечити Бакар.

Маширмаль підійшов до верблюденяти, погладив його по стрункій, гарній шиї.

– Ну гаразд, накидаю ще п’ятірку. – Не чекаючи відповіді, він гукнув у двір: – Гей, Нуре!

Наймит, що саме сік зелене листя для буйволів, притьмом кинувся до хазяїна, забувши навіть покласти сікача.

– Одведи-но верблюденя в стайню. Он скільки за нього вбухав аж сто шістдесят п’ять рупій. Як гадаєш, варте воно того?

Перш ніж узяти від розгубленого Бакара налигач, Нуре глянув на верблюденя і захоплено цмокнув язиком:

– Гарне, нічого не скажеш. Дуже гарне І

Діставши з кишені гроші, Маширмаль полічив їх і простягнув Бакарові.

– І щастить же тобі,– засміявся він, – на покупця! Поки ось візьми шістдесят рупій, а з рештою зачекаєш. Помирати тобі ще рано, тож встигнеш одержати…

Бакар знову спробував щось несміливо заперечити, але Маширмаль уже крокував до стайні.

– Буйволи почекають, спершу верблюденя нагодуй! – гукнув він наймитові.

Місяць ще не зійшов, довкола було безлюдно й тихо. Легкий туман оповив село і степ, на небі несміливо висівалися перші зірки. У гуснучих сутінках дерева неподалік скидались на велетнів у довгих чорних саванах.

Над дорогою край свого села непорушно сидів Бакар. Оддалік паслися верблюди, і теленькання дзвіночків на їхніх шиях відлунювалось у його серці похоронним голосінням. Рука судомно стискала шістдесят рупій, нічого тепер не вартих для нього. Він дивився на смужку тьмяного світла, що пробивалося з віконця його хижки, й чекав, поки засне Разія. Лише тоді, скрадаючись, як злодій, він міг прошмигнути в хату.

Переклад з хінді С.Наливайка.

Пханішварнатх Рену
Вечірня пісня

Як ото досвідчений ювелір радіє, несподівано помітивши в пилюці коштовний камінь, так і старий барабанщик не втримався від захопленого вигуку, щойно побачив пастушка Мохана:

– Господи, який гарний хлопчик І

Серед оцих полів, долин і садків, біля цієї худоби – і така краса? Неймовірної

Від розчулення очі старого барабанщика аж затягло сльозою. А пастушок Мохан тільки посміхнувся і запитав:

– А чого у вас палець на руці скарлючився? Це від того, що ви багато грали на мридангу[14]14
  Мриданг – невеликий барабан видовженої форми.


[Закрыть], так?

– Що? – здригнувся старий від несподіванки. – А-а-а… Так… Ні… А хто тобі?.. Звідки ти знаєш, си…

«Синку» хотів сказати він, але вчасно схаменувся. Бо раптом згадав, як у Парманпурі він назвав синком одного брахманського [15]15
  Брахмани – члени касти жерців і священнослужителів. Вони належать до найвищого прошарку суспільства.


[Закрыть] хлопчака, а потім і сам був не радий, що так необачно вихопилося в нього те слово. Сільська дітлашня враз оточила його: де це чувано, мовляв, щоб якийсь волоцюга смів так звертатися до високородних дітей? «Бий старого приблуду! – кричали вони. – Трощи його мриданг!»

Добре, що він не розгубився тоді, а жартома мовив до них:

– Ви вже вибачте мені на перший раз, людоньки добрі. Більше не буду. Тепер я всіх вас називатиму батеньками.

Дітлахи лишилися задоволені. А він поплескав по щоці якогось голого, років трьох малюка і підморгнув йому:

– То як, домовились, батеньку мій?

Малеча довкола так і пирснула сміхом.

Все обійшлося, але відтоді він уже остерігався вживати оте «синку», коли звертався до дітей. А от назвати Мохана синком старого так щось і смикало за язик.

– Пісню послухати хочеш? Ти диви, навіть распірїю? А звідки ти знаєш, що є і така пісня, га? Скажи, не бійся… синку…

І десяти– чи дванадцятирічний Мохан знав, що старий Панчкаурі трохи несповна розуму, отож від нього всього можна сподіватися. Пастушок про всяк випадок озирається на вигін, де пасуться його воли, а тоді насторожено зиркає на барабанщика.

…Старий Панчкаурі іде в Камальпур. Там, у садибі камальпурського пана Нанду його ще й досі зустрічають шанобливим і лагідним словом. Кілька разів навіть влаштовували частування на його честь. Тільки там ще й почуєш захоплені розмови про музику, про танці, пісні… Шанують там, знають мистецтво… Два роки не був він у цих краях, а світ довкола міняється швидко, не встигаєш роззирнутися навіть. Вранці, коли старий вирушав у дорогу, найменший хлопець Шобги Мішри так і сказав йому в вічі:

– Ти, барабанщику, не живеш, а тільки небо коптиш!

А й справді, що в нього за життя? Сміхота та й годі!

Тільки й утіхи, що і йому колись настане край, не може ж воно тривати вічно. Уже п’ятнадцять років Панчкаурі блукає від села до села з мридангом на шиї, жебрає, тягне руку за милостинею. А до пуття грати не може, бо на правій руці один із пальців геть скарлючився. Навіть найпростішу мелодію – і ту старий вибиває на своєму мридангу на превелику силу. Та й голосу позбувся, бо призвичаївся до опію та гашишу, хоч, щоправда, і намагається якось співати пісень Відьяпаті[16]16
  Відьяпаті – середньовічний поет, відомий як автор багатьох ліричних віршів, присвячених богові Крішні.


[Закрыть]. Але голос уже не той, що був: якийсь хрипкий, із присвистом, точнісінько як ото з ковальського міха, коли він прорветься.

А років зо двадцять тому його ім’я гриміло. Хай би які були врочистості, чи то весілля, чи принесення пожертви богам, чи обряд надівання священного шнура, чи церемонія перших пострижин – завжди кликали виконавців пісень Відьяпаті. Але серед усіх музикантів найвідомішим був Панчкаурі, слава про нього линула по всій окрузі від Сахарсй аж до Пурнії. Не було жодної людини, яка б не знала уславленого мридангіста, його неперевершеної гри та співу. І хоч усі вважали його трохи схибнутим, але і старе і мале, і багаті й бідні в один голос захоплено казали:

– Немає іншого такого музиканта, як наш Панчкаурі!..

І ось зараз старий бачить перед собою пастушка Мохана – гарного, допитливого і, видно, здібного хлопчика, який просить заспівати й заграти йому распірію.

– Заспівайте, га?

– Хочеш послухати пісню – распірію? Гаразд, заспіваю тобі. Але спершу скажи, хто…

– Ге-ей, Мохане! Ти бачиш, де твої воли? – долинув здалеку чийсь крик. – Карму з тебе шкуру спустить…

– Ой лишенько! – підхопився Мохан.

Учора добряче відлупцював його Карму через тих волів, які весь час норовили залізти в шкоду.

– Я сидітиму під дим самим деревом! – гукнув навздогін хлопчикові старий барабанщик, – Завернеш волів і приходь, я тобі заспіваю пісню!

Але Мохан уже щодуху мчав від нього. Навіть не озирнувся…

Пісня-распірія!

Якось Джогендар Джха із Сахарси видрукував маленьку книжечку, до якої увійшло дванадцять віршів Відьяпаті. На ярмарку книжечку з піснями, що називались распірія, вмить розхапали. Згодом під супровід цих пісень стали виконувати й танці.

Край поля, у затінку гвоздичного дерева сидить старий мридангіст і виглядає пастушка Мохана. Навіть цього чудового надвечір’я, коли уповні місяць джетх[17]17
  Джетх – третій місяць індійського календаря, відповідає травню – червню.


[Закрыть], селяни, яких багато в полі, працюють мовчки, не чути ні їхнього гомону, ні пісень. Певно, недовго чекати, коли й зозулі не куватимуть, бо розучаться. І як люди можуть такої пори працювати мовчки. А ще ж зовсім недавно в них була снага до пісень…

Після першого дощу від смарагдово-зеленого килима полів линуть якісь особливі пахощі. У тихому надвечір’ї так і пориває заспівати. І люди заводили бірхи – пісні про розлуку, чанчари – пісні-веснянки та ще багато інших. Щоправда, ті, хто працює в полі, не зважають, чи відповідає порі пісня, співають, що спливає на думку й до чого більше лежить душа. Коли надворі сіється мжичка, вони починають барахмасу – пісню, в якій описується кожен місяць розлуки. Коли нестерпна спека, вони можуть заспівати бірху, чанчар, лагні… Хоч і не до пори були часом ті пісні, але все-таки їх співали. Хіба хто раніше дивився так байдуже, як оце тепер, коли він з’являвся на дорозі зі своїм мридангом? Та ніколи в світі! Відразу оточували його, навперебій просили заспівати щось… А тепер ця благословенна надвечірня пора проходить сумно, нецікаво, немов у людей не лишилося ні слів, ні почуття…

Яструб, що кружляв у небі, раптом пронизливо крикнув.

Старий барабанщик здригнувся:

– А щоб тобі добра не було!

Розбурхав його Мохан, розтривожив, а сам побіг до своїх волів. Чекає його старий Панчкаурі нетерпляче, вже сам ладен побігти до нього. Раз по раз вдивляється в череди на паші, силкується розгледіти Мохана, виловити його поглядом. Але марно, все повиває імла, очі сльозяться…

Старий заглянув у торбу: манго є, підсмажений рис теж є. Барабанщик відчув, що зголоднів, але те відчуття одразу зникло, щойно він пригадав худеньке, марне личко Мохана.

Майже все життя Панчкаурі минуло в пошуках отаких вродливих, здібних до музики і танців хлопчаків; адже щоб танцювати під пісні Відьяпаті, треба мати неабиякі здібності.

У цій стороні дуже шанують музикантів, які складають свою програму з пісень Відьяпаті. Зачувши рідною мовою його рядки, люди аж нетямляться від захвату. Отож і не дивно, що кожен музикант ходить від села до села, шукає собі хлопчика, щоб його вивчити танцювати, і щоб потім захоплено шепотіли:

– Ти диви, ото танцює!

– А як схожий на сина брахмана Мадгуканта!

– Та куди тому! У цього обличчя – наче розквітлий лотос!

Панчкаурі був не тільки обдарованим музикантом, але і вчителем. В інших мандрівних трупах є окремо і головний співець, і мридангіст, і танцівник. А він сам і співець, і барабанщик. Акомпануючи собі на мридангу, він може співати і танцювати водночас. А вчитель він був першорядний: за тиждень міг підготувати новачка так, що його не сором було випускати на сцену.

Навчати хлопчаків танцям і співу ніколи не було для нього складною справою. Мриданг під його пальцями звучав так промовисто й виразно, що ноги самі просилися до танцю. Куди складніше було знайти здібних хлопчиків, а потім домогтися від їхніх батьків згоди взяти їх за учнів до себе. Скільки йому доводилося тратити зусиль на переконування, улещування та задобрювання…

– Он Кісан Канхейя, – доводив Панчкаурі якому-небудь батькові,– теж не вмів нічого – ні співати, ні танцювати. А тепер – очей не відведеш! Можете мене назвати наймерзеннішим базікою, брехуном, коли я не виведу вашого хлопця в люди. Адже співати і танцювати, розважати, веселити людей куди краще, ніж красти, грабувати чи вештатись без діла…

А якось йому навіть довелося викрасти одного хлопчика. Давно те було… Тоді йому таки добряче перепало, ледве живий вирвався…

– Це у вас від гри на мридангу так скарлючився палець?

Старий і не помітив, як поруч знову опинився Мохан. Обличчя Панчкаурі проясніло. Він пильніше придивився до пастушка: цей вродливий хлопчик, з усього видно, повільно тане, якась недуга точить його. На губах яскраво-червоні сліди від бетелю. Негаразд у нього щось із шлунком, це достеменно…

Старий Панчкаурі трохи й знахар. Як батько, постійно оточений дітьми, він помалу навчився і цьому. Бо серед підношень, що подавали їм на різні свята та урочистості, траплялася всяка їжа, і свіжа й не свіжа, отож у дітей часто починали боліти животи. Мридангіст завжди мав при собі сіль, онікс, хіну та інші ліки. Він давав хворим порошок куркуми, розмішаний у теплій воді. Зелений і чорний перець, імбир та інші прянощі підсмажував на маслі і вранці та увечері давав пити з медом.

Дістаючи з торби підсмажений рис і манго, він озвався:

– У тебе хворий шлунок. Тобі треба лікуватися, чуєш?

– А звідки ви знаєте? Лікар теж казав, що в мене хворий шлунок. Але…

Хлопчик не договорив. Та й без цього старий барабанщик здогадався, що він хотів сказати: ні за що купувати ліки.

– Мати каже, щоб я пив розтерту куркуму з теплою водою, тоді шлунок вилікується, – додав Мохан.

Старий барабанщик усміхнувся:

– От бачиш, яка в тебе розумна мати!

Розклавши їжу на сухому банановому листку, він лагідно припросив хлопчика:

– Бери, Мохане, поїж!

– Та ні, я не голодний.

Але по його очах видно, що він одним духом проковтнув би всю їжу. Голодний, хворий бідолашний хлопчик!

– Та ти не соромся, їж, синку! А потім я тобі заспіваю.

Крім матері, ніхто ще так щиро не припрошував Мохана їсти. А їсти хочеться, це правда. Але раптом побачить хтось із пастухів і скаже матері, що він їв нажебрану їжу? Що тоді?

– Та ні, я не хочу!

Старий барабанщик відразу байдужіє, смутніє: кривдно йому трохи, адже таким ось хлопчакам, як Мохан, прислужував доволі. Ходив коло них так, як, певно, не ходив би й коло власних дітей. Та що там – свої, чужі! Тепер вони всі йому і свої, і чужі. Різниці нема.

– Мохане, поїж!

– А раптом хто побачить?

– То й що?

– Скаже матері. Адже ви ходите і жебраєте!

– Хто жебрає? – хлопчик зачепив болючу струну. Змія, що, згорнувшись кільцем, дрімала десь на дні його душі, заворушилась і засичала: – Ах ти ж, чортеня мале!

– Е, е, чого ви лаєтесь? – злякано вигукнув Мохан і підвівся: усього можна сподіватися від дивакуватого музиканта.

Яструб у небі знову пронизливо крикнув.

– Мохане І – Голос старого Панчкаурі полагіднів.

Мохан, що вже трохи відійшов від нього, зупинився.

– Хто тобі наговорив, ніби я жебраю? Я ж ходжу, граю на мридангу, співаю пісень, розвеселяю людей. Але гаразд, може, я і справді жебраю. Не хочеш пригощатися – не треба. Сідай, я тобі заспіваю пісню.

Обличчя старого якось дивно змінилося, стало зовсім не таким, як досі. Яструб, що кружляв, тим часом умостився на дереві неподалік і знову пронизливо крикнув.

Мохан злякався. Ступив один крок назад, другий, а тоді різко повернувся і щодуху кинувся навтьоки. Відбігши кроків на п’ятнадцять, зупинився і загукав:

– То відьма вразила ваш палець стрілою, а ви мене обманюєте, кажете, що від гри на мридангу!

«Що це такий за хлопчик? Хто він, цей Мохан?.. І Рампатія ж колись казала, що палець вразила відьма!»

– Мохане, зачекай!

Але хлопець відходив далі й далі, не перестаючи кричати:

– Торботряс! Я знаю, ви не любите, коли вас так дражнять!

Хто він, цей Мохан?

Барабанщик заціпенів, вражений. Серце почав стискати якийсь незрозумілий страх, його аж пересмикнуло від дрібного, неприємного дрожу, що пробіг тілом. Де й поділося те піднесення, з яким він вирушав уранці до Камальпура.

На очі навернулися сльози: он як Мохан наостанок ужалив його. Так з ним робили мало не всі його учні. Навчившись танців і співу, вони шукали найменшої нагоди, щоб утекти від нього.

Старий барабанщик покрутив перед очима своїм скарлюченим пальцем і важко зітхнув.

Рампатія… Дочка його вчителя Джодгана! Того дня, коли він уперше став його учнем, Рампатія тільки-тільки вступила в свою дванадцяту весну. Вона розумілася на музиці й піснях, пораючись, весь час наспівувала щось тихенько. Мридангіст, що грав до цього, пішов від Джодгана, і той приставив Панчкаурі на його місце. Коли вчитель хотів одружити його з Рампатією, хлопець став дибки. А однієї глупої ночі утік, прихопивши мриданг. Залишив товаришів, Рампатію… Помалу назбирав групу хлопчаків і сам заходився вчити їх. Так і велося. Вже після смерті його вчителя Джодгана на ярмарку в Гуляббагу він випадково зустрів Рампатію. Потім вона сама прийшла до нього, але він не захотів і розмовляти з нею.

І того ж таки вечора, коли він акомпанував на мридангу, скарлючило йому палець. Завіса піднялася, він почав грати вступ, тоді вийшов танцівник, але не зробив і кількох рухів, як збився, бо супровід був не той. І Панчкаурі відчув недобре. Та як не намагався заспокоїти себе – даремно. Та й з мридангом щось робилося: його дзвінка, висушена шкіра наче ожила, праве денце почало братися ніби пухирцями… Що більше він намагався втрапити в лад танцівникові, то дужче щось зводило йому палець на руці.

Відтоді розпалася назавжди музична трупа Панчкаурі. Мало-помалу не стало чути його пісень на слова Відьяпаті. А тепер, через стільки років, ніхто й не згадує про нього, позабували… Сам же він від щедрого сонця потрапив відразу у якийсь холодний, крижаний світ, закляк увесь, зів’яв. Тільки й лишився з ним нерозлучний мриданг, єдина його опора і розрада в порожньому, нецікавому житті. Він ходив з тим мридангом на шиї від села до села, жебрав…

Взявши одне манго, старий барабанщик став смоктати його. Але стривай! Стривай! Звідки це Мохан може знати про ту відьму? Звідки?

Почувши про його горе, вже наступного дня прибігла Рампатія, годинами не випускала його пальця і все голосила: «Божечку святий та милий, нащо йому така кара? Хто ж це таке поробив, щоб йому добра не було на цьому й на тому світі! Ні-ні, я нічого не робила, не врочила, не бажала поганого тобі, Панчу! Не інакше, як відьма вразила твій палець своєю стрілою…»

Старий барабанщик задивився на призахідне сонце, втираючи з очей раптову сльозу, що навернулася… Скільки ночей провела Рампатія з оцим мридангом, пригортала до себе, навіть на хвильку не випускала, пестила, як маленьку дитину!..

Він і собі міцніше притис мриданг.

Яструб зненацька зірвався з гілки, пронизливо крикнув і полетів геть. Барабанщик здригнувся.

– А щоб тобі! – лайнувся старий, а тоді дістав дрібку жувального тютюну й кинув у рот. Потім поклав руки на мриданг, і пальці його несамохіть заторохтіли по ньому: тра-та-та… тра-та-та…

Та раптом барабанщик закляк. Пальці його перестали вибивати дріб: із-за колючих заростей навпроти полинула ніжна й урочиста вечірня пісня.

Старого наче пронизало струмом. Його пальці знову забігали по мридангу, в такт мелодії, що линула віддалік.

Селяни, які ще були на полі, зачувши мриданг, загомоніли:

– Божевільний якийсь! Коли йому заманеться, тоді й грає.

– А давненько вже не було його чути в нашій стороні.

– Думали, його вже й живого нема на цьому світі.

Пісня у заростях раптом урвалась, і старий барабанщик, здавалося, зовсім збожеволів, бо підхопився на ноги і стрімголов кинувся бігти. Хто ж це там так виспівував?

Мридангіст побачив пастушка Мохана, який, заховавшись у кущах і нічого не помічаючи довкола себе, готувався співати далі. Не розтуляючи рота, він неголосно мугикнув собі під ніс, прочищаючи горло і підбираючи відповідну тональність. Справжня співуча Радга, кохана бога Крішни, вселилася в його горло! Який голос! Який голос!

Мохан знову захоплено заспівав, а старий барабанщик неголосно відбивав на мридангу такти. Хлопчик размірено похитувався, поринувши в мелодію, а старий музикант не зводив з нього некліпного погляду, тим часом як пальці його невтомно барабанили по мридангу.

Моханові темно-червоні губи осяяла загадкова усмішка. Урвавши спів, він захоплено вигукнув:

– Ото нуі Навіть з кривим пальцем ви так швидко і вправно граєте на мридангу? Аж не віриться!

Груди хлопчика важко здіймались і опускалися – він трохи задихався.

– Ху-ух! – Старий мридангіст важко опустився на землю. – Чудово! Незрівнянно! Хто тебе навчив? Звідки ти знаєш такі пісні?

Мохан тільки засміявся:

– Та хто ж мене вчитиме? Просто чув, як мати інколи співала. Я ще багато і вранішніх пісень знаю, але зараз вечоріє, не час для них.

– Правда твоя, синку! Не слід співати пісень, коли тобі заманеться. Для кожної пісні є своя певна пора, скільки б тих пісень не було в тебе. А тепер візьми ось, поїж манго.