Текст книги "Дорога крізь джунглі (Оповідання індійських письменників)"

Автор книги: Гурбахш Сінх

Соавторы: Пханішварнатх Рену,А. Педнекар,Віруттачалам,Упендранатх Ашк,Чуннілал Шах,Парваті Тампі,Ісмат Чугтаї,Тарашонкор Бондопадгай,Р. Нараян,Шіваразу Суббарао
сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 9 страниц)

Нарайон Гонгопадгай
Дорога крізь джунглі

Чаклун будь-що мусить умилостивити богиню віспи Шіталу…

З незапам’ятних часів стоїть під священною смоківницею прадавній камінний жертовник. Сюди приходять жителі села, щоб громадою відправити їй службу. Жертовник весь у химерних червоних плямах від сіндуру[2]2
  Сіндур – червона фарба, якою наносять візерунки на зображення богів.


[Закрыть] й патьоках засохлої олії із світильників. От і зараз по боку його повзуть темні краплі пригорілої олії, з іншого боку видно масну, ніби свіжозапечену кров, пляму сіндуру. Від чадного диму дере в горлі.

На жертовнику лежить ніби подзьобаний чорний каміпь – символ грізної богині, що насилає хвороби й пошесті. Каміпь прорізає довгаста глибока тріщина, наче хтось намагався розтяти його навпіл.

Надворі сонячний весняний полудень, та під густою розлогою смоківницею напівсутінь, задуха. Потріскує, курить пахуча смола – кільцями здіймається вгору чорний дим. Гримлять барабани, тонкий голос подає гонг…

І серед того оглушливого гуркоту одноманітно бубонить молитву чаклун.

Довкола нього гурт людей. Дехто з жінок побожно дивиться на свого жерця, інші невидюще дивляться поперед себе, і в їхніх широко розплющених очах видно тривогу й сум’яття. Від диму де в кого паморочиться голова, і їм ввижається, ніби от-от чорний камінь перетвориться на чорну закривавлену пащу з гострими іклами.

– Ревніше молися, чаклуне, – почувся з гурту благальний голос. – Якщо матінка Шітала не змилується, то всьому селу край…

Чаклун озирнувся. Важке кругле вилицювате обличчя, розкошлана кучма волосся над чолом, червоні, як у демона, очі.

Зненацька він увесь затрусився, наче в лихоманці. Вгамувавши дрож, випростався на весь зріст і, тримаючи на кожній долоні по череп’яній кадильниці, почав свій танок.

Чаклун мусив умилостивити богиню віспи Шіталу і тому не шкодував для цього сили. Він то падав на землю, то знову підхоплювався на ноги, з глухим стогоном і несамовитими вигуками кружляв у шаленому танку – тільки курява здіймалася за ним. Та ось він похитнувся і втратив рівновагу. Упала і з тріском розлетілася на друзки череп’яна кадильниця. Люди заціпеніли. Здавалося, якби на те їхня воля, вони позривалися б з місця і побігли світ за очі. Та ніхто навіть не. ворухнувся.

Чаклун підвівся і знову почав свій танок, щоправда, вже повільніше. Ноги його підгиналися, палахкотливі очі тьмяніли, вигуки й стогін переходили в якийсь моторошний, болісний хрип.

Аж ось чаклун, похитуючись, зупинився зовсім і, немов від удару, якого йому невидимою рукою завдали ззаду, повалився на землю.

Люди захвилювались: діється щось незрозуміле, такого за обрядом бути не повинної А чаклун жалібно стогнав, його знетямленї очі оскліли від жаху, на губах виступила червона піна. Він забився в корчах, точнісінько як жертовна тварина в передсмертних муках, потім випростався й затих.

Гурт із лементом кинувся до свого жерця, але було пізно – чаклун спустив дух.

Замовкли гонг і барабан. Приголомшені люди мовчки перезиралися. Нарешті хтось оговтався:

– Певно, з нечистою душею взявся до молитви, от і…

Ніздрюватий камінь Шітали, на якому, наче загусла кров, червонів сіндур, здавалося, жадібно й хижо дивився в напівсутіні на людей… Ледь зашелестіло листя старої смоківниці під раптовим повівом вітерцю, а людям у тому зеленому шепоті почулося: «Тепер ваша черга…»

Умить майданчик біля жертовника спорожнів. Охоплені страхом, люди кинулися до села. Під смоківницею лишилося тільки непорушне розпластане тіло чаклуна.

Усі в селі звали його Чаклуном, хоч справжнє ім’я його було Обгірам Даш, і належав він до касти чандалів[3]3
  Чандали – одна 8 найнижчих каст в Індії. Є касти «високих», або «чистих», професій і є «нечисті», або «недоторкані», касти, роботу яких вважають брудною, такою, що оскверняє. Чан дали належать до каст «недоторканих». Тепер конституцією Індії всі касти оголошено рівними перед законом.


[Закрыть].

Бути чандалом вважалося колись найстрашнішою карою. Якщо людина порушувала звичаї своєї касти, то її виганяли з неї, і вона ставала чандалом. Суспільство, в якому верховодили жерці – брахмани, не прощало шлюбу між чоловіком з нижчої касти і жінкою з вищої. Якщо брахманська донька виходила заміж за небрахмана, діти їхні ставали вигнанцями. Суспільство зачиняло перед ними всі двері: жити вони мусили на кладовищі, годуватися покидьками, прикривати голизну клаптем, відірваним від савана померлого. Не лише доторкнутись, а й наблизитися до такого вигнанця означало осквернити себе, навіть якщо ти доти сімнадцять разів відвідав священний Ганг[4]4
  В Індії багато річок вважають за священні. Річку Ганг (індійськими мовами – Ганга) називають матір’ю усіх річок і найсвященнішою з них; гадають, що досить скупатися в ній – і позбудешся всіх гріхів.


[Закрыть].

Тепер, звичайно, чандали вже не живуть біля місць, де спалюють небіжчиків, – їхнє становище поліпшилось. Відстань, що відділяла їх від інших верств, помітно зменшилась. Чандали пасуть свиней, плетуть кошики. Дехто з них вирощує на продаж городину й фрукти. Найблагочестивіші брахмани охоче приймають від них у подарунок добірні, соковиті плоди, окропивши їх, щоправда, святою водою. Але є в чандалів одна особливість, що відрізняє їх від інших каст і змушує ставитись до них з острахом і повагою, – вони вміють ворожити і знахарювати.

Батько Обгірама, Нідгірам, був найвідомішим в усій окрузі знахарем. Він знав усі заклинання, всі молитви, вмів вишептати будь-яку недугу. Вкусить кого-небудь собака – він пошепче, побризкає водою, дивись, людині й легшає. Вжалить змія – він виганяв і отруту: прилаштовував на спину потерпілому латунну тацю, посипав її землею і бурмотів заклинання. А якщо вже у когось вселиться нечиста сила, без знахаря тим паче не обійтися. Він умів накликати смерть, умів повітрям наслати вогонь на найвіддаленіше село, яке, ні про що не здогадуючись, мирно й міцно спало собі.

Чандали не тільки знахарювали та ворожили. З покоління в покоління вони поклонялися богині Шіталі. Ніхто не міг сказати, скільки століть моляться вони богині віспи. Брахмани до цього культу доступу не мають. Кажуть, нібито колись один благочестивий брахман забрів у їхнє село й, довідавшись, що молитви цій богині творять чандали, невимовно обурився. «Богиню зганьблено! – шаленів він. – Потрібен очищувальний обряд, а священнослужителем віднині мусить бути брахман».

Селяни запротестували, та брахман наполіг на своєму. Коли все було готове для очищувального обряду, і брахман почав молитву, сталося незбагненне: чиясь невидима рука завдала йому такого немилосердного удару, що той упав навзнак і вже не підвівся.

Відтоді за чандалами закріпилося незаперечне право відправляти богослужіння на честь богині Шітали. Зросла їхня слава, поширився вплив. Богині Вигнанців молилися навіть люди з вищих каст. Що ж до лікування віспи, то тут чандали були неперевершені.

Якось Нідгірам виганяв із хворого нечисту силу. Повернувшись спечної полудневої днини додому, він одним духом випив глек холодної води, а через годину переставився. Всі були певні, що Нідгірам помер через ту ж таки нечисту силу.

І ось тепер несподівано помер його син Обгірам. Надто дивуватися тут нема чого: чи ж мало в світі наглих смертей? Однак цій смерті передували дещо незвичні події.

В Бенгалії почався голод. Смерть поклала край стражданням тих, кому судилося померти, зате ті, хто лишився живим, до дна випили чашу горя. Селами спустошеної Бенгалії бродили живі скелети: рятуючись від голодної смерті, люди тікали з рідних місць.

Але всьому настає край. Настав край і голоду. Подекуди почали з’являтися склади рису – держава піклувалася про майбутнє. Понаїхало всіляких агентів, інспекторів постачання, службовців вантажного, човнового господарства.

За дванадцять миль від села збудували велике рисосховище. І хоч неподалік протікала річечка, судноплавною вона була тільки в сезон дощів, а так майже пересихала. Тому було вирішено прокласти дорогу.

А підряд на її будівництво дістався Крішнопрошаду Чоудгурі.

Проминувши озеро й невисокий насип, що обгороджував рисове поле, Крішнопрошад під’їхав на велосипеді до села.

Зіскочив на землю під священною смоківницею й закурив. Густий затінок, повіває прохолодний вітерець. Приїжджого помітив Обгірам і шанобливо вклонився:

– Хто ви, пане?

– Хто я? – перепитав Крішнопрошад і затягнувся сигаретою. – Представник уряду. Будуватиму тут державну дорогу, з кінця в кінець – вісімнадцять миль. Нею поїдуть автомашини, гарби. Розумієш?

– Значить, дорогу хочете робити?

– Саме так. Для блага вітчизни. Тоді й вас на випадок неврожаю постачать рисом, село зведеться на ноги. Голод зникне. Все зробимо надійно, міцно, – виголосив Крішнопрошад.

Обгірам не зводив із незнайомця очей. А той говорив і говорив – ніби з небес віщував: можна було подумати, що на грішну землю зійшло божество в шортах і обіцяло захистити людей від голоду.

Отже, через село проляже дорога і з’єднає його із зовнішнім світом. Десь на землі біжать поїзди і тягнуть за собою шлейфи диму, вплітають перестук коліс у невгамовний гуркіт цивілізації. Як далеко те все звідси! А тут глушина: на цілу округу одна-єдина початкова школа – і та за три милі.

І от тут збираються будувати дорогу.

Село нетямилося з радості.

А невдовзі за селом виросло ціле містечко 8 наметів.

П’ять століть тому розрубав хтось страшним ударом камінь Шітали – відтоді ніщо не порушувало тут спокою. І аж тепер, через стільки років, ожили сонні береги річечки – загуркотіла, завирувала будова.

…Якось стояли Обгірам і Хіралал Багдї в прохолодному затінку смоківниці.

– Ти тільки поглянь, брате, що діється! – вигукнув Хіралал.

– Умгу, – підозріло зиркнув на нього Обгірам.

– Ну й розмахнулися вони на тій дорозі! Їм і джунглі не перешкода: дерева, кущі – все зчищають, наче ножем! Кажуть, коли закінчать дорогу, рису буде досхочу. Але де ж вони були раніше?

– Певно, тоді ще не настав їхній час.

– Ха… Ніби час у них на милицях ходить! – пожартував Хіралал. – А то ж як виходить: злодія і слід загув, а тут нагоджується сторож і ну кричати.

Обгірам не відповів, поринувши в якісь свої думки. Те, що відбувається зараз на очах у всіх, справді гідне подиву. Зникають крем’янисті пагорби, розчищаються джунглі, засипаються віковічні гнилі болота, і схоже, малярії скоро настане край. Лопати, кайла, ломи. Сотні землекопів не розгинають спини – тільки гуркіт стоїть над джунглями. В одному місці лопати вигорнули з-під землі почорнілі людські кістки. Як і коли вони там опинились? Чи не п’ять століть тому? Хто його зна.

Аж от Обгірам загадково примружив очі. Зійшлися на переніссі густі брови, чоло прорізали зморшки.

– Недобра це прикмета, Хіру!

– Чому недобра?

– Ет, краще про це не говорити, – похмуро й ще загадковіше відповів Обгірам.

А тим часом дорога будувалася. Чудова дорога, якою через пагорби й низини помчать вантажні автомашини. Та що там казати: справжнє шосе! Однак робота посувалась повільніше, аніж годилося. Крішнопрошад прикинув, зважив усе й упевнився, що при наявній робочій силі і темпах вчасно дороги не здати. Потрібні ще робітники. А начальство все квапило настійніше й настійніше – прискорити роботу, закінчити дорогу якомога швидше.

Крішнопрошад попросив, щоб підкинули ще землекопів. Але зараз тих ніде не вистачало, й вони потрібні були і в інших районах. Та й нелегко було доставити їх у цю лісову глушину. У відповідь надійшла тільки вказівка: залучайте місцеве населення.

Від того Крішнопрошада, що здавався божеством, яке зійшло на землю з небес, не лишилося й сліду: він весь був у багнюці, шорти брудні, ноги в сірій пилюзі. Та незважаючи ні на що, по селянських халупах пролунав його заклик: «Ідіть на будову, беріться до роботи!»

Зібралася громада. Наперед виступив Обгірам і сказав за всіх:

– Ми не бажаємо виконувати землекопської роботи!

– Це ж чому? – і здивувався, і розсердився Крішнопрошад.

– Діти й батьки наші ніколи не копали землі, вони не принижували себе таким. Ця чорна робота не для нас.

Чорна робота! Крішнопрошад розсміявся. Ти ба, не щодня їсти сідає, а корчить із себе хтозна-яке цабе. Таки справді – вуж вужем, а удає із себе кобру!

Крішнопрошад заговорив, і в голосі його бриніли біль та скорбота:

– І вам не соромно. Як можна бути такими нерозумними! Станете працювати, одержувати гроші – що в цьому ганебного? Через отаку вашу неповороткість і валяться на вас усі лиха! Згадайте, скільки перемерло людей за останнього голоду…

П’ять хвилин говорив Крішнопрошад, намагаючись розворушити й присоромити селян. Почав ледве чутно, а потім розпалився, голос задзвенів, а коли закінчив, у куточках його очей блищали сльози.

– Самі подумайте, – додав він, помовчавши, – ви зараз не можете навіть разу на день поїсти досхочу. А на зароблені гроші…

В очах присутніх спалахнув жадібний, голодний блиск. Мабуть, воно й справді так. Якщо можна орати землю плугом, то невже гріх копати її заступом?

– І все ж, пане… – вперто труснув головою Обгірам.

Крішнопрошад непогано розбирався в людях. Він бачив, що Обгірам ледве стримується, що в ньому все кипить. На жителів села чаклун має незаперечний вплив, і він не потерпить, що якийсь приблуда, хоч і вчений, зазіхає на його владу.

Губи Крішнопрошада глузливо скривилися. Крім Обгірама, всі тут злилйся для нього в одне обличчя, на якому вгадувалась болісна боротьба між страхом відступництва і бажанням досхочу наїстися. Людей долали сумніви, але не хотілося й упускати власну вигоду. На мить Крішнопрошад відчув, який небезпечний його суперник, як важко боротися з ним. Глузливий посміх змінився добродушною усмішкою, яка означала, що перемога все одно буде за ним!

Крішнопрошад дістав із кишені чекову книжку:

– То хто перший?

Селяни розгублено дивилися то на нього, то на Обгірама. Очі в чаклуна горіли, жовна на вилицях випнулись. Так і здається; він на шматки роздере того, хто хоч писне.

І все ж поразки зазнав він. Якусь хвилину стояла напружена тиша, а потім Хіралал кашлянув і хрипко проказав:

– Значить, так… записуйте…

Обгірам здригнувся, очі його метнули вогненні стріли. Він рвучко повернувся і пішов геть.

– Чого це він? – засміявся Крішнопрошад.

Ніхто йому не відповів: усі похмуро мовчали.

А дорога наче глузувала з чаклуна, вона щодень довшала й довшала. Тепер на її будівництві працювали і Хіралал, і Мотілал, і Джонок. За недовгий час життя їхнє нарешті покращало: вони почали досхочу їсти. Село полегшено зітхнуло: виходить, Крішнопрошад не піддурив їх, оті його слова про злигодні та благо вітчизни йшли тоді від серця, а сльози були щирими.

Раніше Джонок не міг купити навіть найдешевшої сигарети, завжди перебивався недопалками, які підбирав на вулиці. А тепер він зайшов до Обгірама аж з цілою пачкою сигарет.

– Бери, чаклуне, пригощайся! Сигарети добрячі, підрядчик дав.

– Не треба мені! – бридливо скривився Обгірам.

– Не треба? Це ж чому? Що тобі не до шмиги? Щиро скажу, брате, тут ти дав-таки маху. В наш час сама нечиста сила не прогодує. Йди до нас, помахаєш лопатою, гроші матимеш – дві рупії[5]5
  Рупія – основна грошова одиниця в Індії.


[Закрыть] на день. Під ногами вони не валяються.

– Ти краще побережи свою безклепку голову, поки я її тобі не розчерепив.

Джонок аж сахнувся від нього.

– Та ти що, ти що, – злякано забелькотів він. – Що я тобі поганого зробив? Якщо люди пристойно заробляють…

– «Пристойно заробляють»! – несамовитів чаклун. – Плювати я хотів на ваші заробітки, якщо через них забувають про честь. Затям, йолопе, що благодать ця скоро скінчиться. Чи ти забув, що матінка Шітала все бачить? Вона не потерпить гріха в селі, де їй споконвіку поклонялись!

У Джонока похололо в грудях: чи не надумав часом чаклун накликати біду на село? Адже він знає прокльони, йому кориться всіляка нечисть, тож неважко накликати біду на кого завгодно. Може, він просто страхає, а може, й справді затіває лихе проти села? Але ж за віщо? За який гріх? Адже народ дійшов краю: хоч бери та помирай– і ніхто не підійде до твого порога, ніхто тобі й води не подасть. Що ж поганого в тому, коли люди потроху оклигують! Чому ж тоді чаклун опирається, чому так лютує? Джонок нічого не міг второпати.

Довкола Обгірама утворилася пустка, але він наче й не помічав цього.

Якось увечері до нього підійшла дружина, Подда.

– Я хотіла б із тобою побалакати, – мовила вона.

Обгірам саме плів коша, поруч чадів гасовий каганець.

– Про що?

– Всі наші жінки працюють. І заробляють непогано…

– Що-о? – відставив коша Обгірам, уп’явшись у дружину поглядом. – Що ти надумала? Кажи! – гримнув він.

– Важкі часи настали. Коші продавати та злих духів виганяти – на це тепер не проживеш. А якби й я працювала, чи ж то зайва на день якась рупія…

Обгірама наче щось підкинуло.

– Начувайся, Поддо, кажу тобі! Начувайся! Іще хоч раз заїкнешся про це – нарікай на себе. Ми з чаклунського роду, нас обдарувала своєю ласкою матінка Шітала, тож скоріше сконаємо з голоду, аніж зганьбимо свою честь. Ми не раби, та нечиста робота не для нас!

Красуня Подда скривилась:

– Ти вже зовсім схибнувся на цій своїй честі, хтозна-як носишся з нею. Усе село пішло працювати, чого ж ми…

Обгірам замахнувся на дружину важкезним кулаком, але знадвору саме почулося:

– Чаклуне, агов, чаклуне!

– Хто ще там?

– Це я, Хіралал.

Подда накинула на голову краєчок сарі й відійшла в темний куток. Непевне світло каганця впало на Хіралала, що переступив поріг: його важко було впізнати – страх і розпач спотворили Хіралалові обличчя.

– Що сталося? – невдоволено кинув Обгірам.

– Рятуй, брате, благаю тебе! З дочкою зовсім погано. Метається в гарячці – дивитися страшно… Очі закочуються… Ходімо, поглянеш. – Голос у Хіралала тремтів.

– А-а, тепер і про чаклуна згадали!

– Не гнівайся, чаклуне, ходімо мерщій. Якщо вже ти матимеш гнів на нас, то що ж з нами буде?

Обгірам відчув зловтіху: он як, не одного тільки Крішнопрошада знає село! І він, чаклун, чогось вартий. Лікувати – спадкове ремесло чандалів, яке вони дістали з ласки матінки Шітали! Підрядчик може прихилити до себе селян зайвою жменею рису, та чи ж йому боротися з невидимим ворогом? Бо незримо бродить довкола чорний почет богині віспи зі смертоносними стрілами напоготові. Кому ж захистити від них приречених? Ніякому підрядчикові з його грошима не впоратися з тими, що збираються на відьомські ігрища в темних заростях чи опівночі на березі озера.

– Що ж, ходімо, – буркнув Обгірам і відгорнув край циновки на дверях.

Біля Хіралалової хижки вже товпився люд. Хвора – маленька дівчинка – безтямно корчилася, весь час гикала, качалася по землі, на губах у неї виступила піна. Хірала-лова дружина, схилившись над донькою, голосила, як над померлою.

Обгірам уважно придивився до хворої.

– Нечиста сила вселилася, – коротко виголосив він.

Натовп захвилювався, а голосіння стало іще розпачливішим.

– Цитьте! – прикрикнув Обгірам. – Принесіть-но мені гірчичного сім’я!

Чаклун почав виганяти нечисту силу. Він знову й знову жбурляв у хвору гірчичне насіння, кропив водою, але нечиста сила не виходила: дівчинка так само билася в корчах. Чаклунове чоло зросив піт, а в серце закрадався острах: нічого не виходить. Село огортали вечірні сутінки. В непевному світлі каганця, що от-от погасне, очі дівчинки здавалися такими страдницькими, що навіть чаклунові стало моторошно. Випробувано всі замови – ніщо не допомагає: мабуть-таки, дівчинку не врятувати.

Зненацька темне подвір’я прорізав яскравий пучок світла від електричного ліхтарика. Порипуючи черевиками, до Хіралала підійшов Крішнопрошад. Поруч із ним був якийсь поважний чоловік.

– Я почув, – мовив Крішнопрошад, – що твоя донька, Хіралале, занедужала, і привів тобі лікаря. Це мій приятель, він тут випадково у своїх справах. Вважай, тобі неабияк пощастило.

– Але ж її взявся лікувати чаклун, пане, – нерішуче промимрив той.

– На першому б суку повісити вашого чаклуна! – запально вигукнув по-англійському лікар. – Шарлатанством тут не зарадиш, недугу цим не проженеш. А відійди-но, шановний, трохи вбік зі своїми ганчірочками, дай мені оглянути хвору.

Обгірам тільки набичився і не зрушив з місця. Крішнопрошад спрямував пучок світла йому в обличчя.

– Відійди ж. Як ти не старався, а нічого не допомагає. Дай лікареві оглянути дівчинку.

Обгірам і не ворухнувся.

– Хіралал покликав мене, я її і зцілятиму. А всілякі там костоправи мені не указ.

– Йолоп! – спалахнув лікар. – Та він же доконає дівчинку! Під суд треба таких!

Кров шугнула Обгірамові в голову, світ захитався перед ним.

– Стережися! – вереснув він і зайшовся зливою брудної лайки.

У відповідь лікар штурхонув чаклуна в груди. Той відлетів убік і жвакнувся об землю, розсипавши свої святі реліквії.

Натовп заціпенів.

– Посоромся, Шен, – докірливо похитав головою Крішнопрошад. – Це вже ти занадто…

Але той, наче нічого й не сталося, вже схилився над хворою.

– Іншої ради не було, – незворушно відповів він. – Ця тварюка мало не спровадила дівчинку на той світ. Тут панькатись нема чого! А тобі, Крішнопрошаде, раджу вжити заходів: негідник мусить стати перед судом.

Так, лікар Шен нагодився вчасно. Він зробив дівчинці укол, і їй покращало, гикавка майже припинилась.

Побувши біля хворої ще трохи, лікар нарешті підвівся і запалив сигарету.

– Тепер усе гаразд: криза минула. До речі, а де той мерзотник?

Від сильного удару в груди чаклун відлетів у темний куток подвір’я, але там його вже не було. Ніхто й не помітив, коли він підвівся і куди зник.

Глибока ніч. На небі завис вузенький серп місяця, і в його тьмяному сяйві мріють віддалік намети, ніби білі поснулі птахи. Ще недавно там горіло яскраве світло, лунали пісні, барабанний дріб, а зараз усе огорнула тиша. Попереду блискотливою змією в’ється нова дорога. Обгірам ще здаля відчуває її отруйливий подих і аж тіпається від ненависті.

У грудях пече – добре-таки штурхонув його лікар. Чаклун сідає на постелі. Поруч безтурботно спить Подда.

Обгірам підводиться, запалює каганець, дістає із закапелка червоного вузлика. Від несамовитого хвилювання трусяться руки, погляд застиглий і жорстокий – погляд мстивця, що зважився на вбивство. Ні, йому замало порішити самого тільки лікаря. Йому треба винищити весь поганий корінь, що приніс сюди скверну й приниження.

Чаклун підніс до очей темну пляшку. На денці її біліло кілька крихтинок. Ні Крішнопрошад, ні навіть лікар і не здогадуються, який страшний дух ховається в цій пляшці. Білі крихти – не що інше, як сухі віспяні лусочки, які безвідмовно викликають пошесть. Служителі Шітали готують із них ліки, а іноді ними і приборкують непокірних. Чаклуни не раз карали неслухняних, заносячи ці лусочки в їхню оселю, розпорошуючи в повітрі, підсипаючи в колодязь. І діяло безвідмовно.

Довго лежала без ужитку смертоносна зброя – тепер вона знадобилася.

Обгірам нечутно опустив за собою циновку і вийшов надвір. На його тінь у тьмяному світлі місяця глухо заскімлили сільські пси, та відразу ж умовкли. В розлогому вітті смоківниці сонно каркнула ворона. Нема гіршої прикмети, аніж нічне каркання!

Обгірам підійшов до священної смоківниці. Стиха шамотіло листя, а йому вчувалося, що то літають привиди. Світлячки на чорному камені здавалися незліченними зіницями розгніваної богині, ладної стерти на порох цілий світ.

А далі таємничо біліла дорога – велика підмога краю, що бідував. Поруч із нею спало наметове містечко Крішнопрошада.

Чаклун уклонився каменю, силкуючись викликати в уяві грізний образ Шітали. Він дрібно-дрібно тремтів, зуби його цокотіли. Нарешті випростався і кинувся вперед. Невдовзі його довга тінь розтанула в нічному мороці.

В наметовому містечку з’явилася віспа.

– Зняти табір! – розпорядився стривожений Крішнопрошад.

Кинувши будувати дорогу, загін відійшов на десять миль від села. Обгірам дивився, як віддалялася валка, і злостиво всміхався. Все-таки його зверху! Йому допомагає Шітала, і тому він непереможний!

Та випущений на волю страшний дух перекинувся й на село. Приїжджі будівельники врятувалися втечею, зате місцевим жителям дітись було нікуди, і чорна смерть косила їх своєю косою.

Де тепер Крішнопрошад, де всі! Крім Обгірама, нема в кого просити ласки. Несхибна зброя повернула царкові його трон.

– Зарятуй, чаклуне, зарятуй!..

– А де ж ваш шановний підрядчик? – зловтішався Обгірам. – Біжіть до нього!

– Не гнівися, брате, прости вже нас, змилуйся. На тебе вся надія.

Та настав день, коли і Обгірамові стало не до сміху: захворіла Подда. Хіба думав чаклун, що випущена ним стріла вразить і його самого?

В страшних муках померла красуня Подда. «Що я наробив, що я наробив!» – качався по землі й стогнав Обгірам. Голову йому пекло, наче вогнем: то чиє ж, зрештою, виявилося зверху? Хіба цього прагнув Обгірам?

Чаклун немов закам’янів. Руки судомно стискали червоний вузлик з безвідмовною отрутою. Ні, Обгірам не змириться з поразкою! Нізащо!..

Крішнопрошад не сидів склавши руки. Він повернувся у село з лікарем, санітарним інспектором і вакцинатором. Біля священної смоківниці маленький загін зупинився, бо помітив розпростерте під нею непорушне тіло чаклуна.

– От вам іще одна жертва, – скрушно зітхнув лікар.

Переклад з бенгальської С.Наливайка