Текст книги "Дорога крізь джунглі (Оповідання індійських письменників)"

Автор книги: Гурбахш Сінх

Соавторы: Пханішварнатх Рену,А. Педнекар,Віруттачалам,Упендранатх Ашк,Чуннілал Шах,Парваті Тампі,Ісмат Чугтаї,Тарашонкор Бондопадгай,Р. Нараян,Шіваразу Суббарао
сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)

А. Н. Педнекар
Супутник

«З пункту А вийшов мандрівник і рушив прямо на схід. Через 25 миль він звернув на північний схід і подолав іще 25 миль. Тоді повернув прямо на захід і пройшов іще 20 миль. На якій відстані від пункту А перебуває мандрівник?»

То була остання задачка з геометрії. Ранга спробував уявити себе мандрівником. Але хіба ж таке буває, щоб дорога слалася прямісінько аж двадцять п’ять миль? Адже на путі неодмінно трапляться пагорби, річки, огорожі, канави, колодязі…

«А якщо на дорозі стоятиме будинок? Як же через нього пройдеш? Хіба що в будинку двоє дверей – одні на захід, другі на схід. А в нас удома зроду-віку не було двох дверей.

А якщо попадеться колодязь? Лізти в нього, чи як?

Або річка! Адже її не перестрибнеш. Річку треба перепливти. Та й то прямо на протилежний берег не втрапиш, бо знесе течія. Он тітчиного сусіду, дарма що він чудовий плавець, річка в час повені віднесла хтозна-куди.

То як же його розуміти – прямо на схід? Та й скільки ж це днів доведеться брести? Сімдесят миль? Ого! І все пішки? Страх як наморишся! Я он позавчора тільки від Більваса до Мальвана пройшов, і то ніг не чув… Останні два дні ми те й робимо, що пишемо на цих іспитах – пальці вже й не слухаються, мов не свої. Та ще спробуй висидіти за цією партою. У себе в сільській школі сидиш просто на землі. І пишеш куди краще».

Ранга позирнув довкола: всі учні незнайомі. Он дівчинка в синій спідничці підстругує лезом олівець. Перед нею сидить хлопчик у шапочці й дуже швидко щось пише. І навіщо стільки писати? Певно, розв’язує задачку. А вчора його проводжала до школи якась огрядна жінка.

О! Сьогодні попався хороший учитель: сидить собі спокійно за столом. А до нього була вчителька, така вже худюща і в окулярах. То тій не сиділося: весь час ходила між партами та заглядала, хто що пише.

Ранга ще раз прочитав умову задачі й провів на аркуші довгу рівну лінію. І аж замилувався нею. Ото гарно! Якби ж і дорога була така! Тоді перехожі здалеку бачили б усі машини. Та й машини могли б мчати на шаленій швидкості. А вистрели на такій дорозі з гвинтівки, то всіх рішиш однією кулею. Бах!..

Дзінь-нь, дзінь-нь, дзінь-нь!!!

«Ой! Уже дзвоник!» – похопився Ранга.

– Закінчуйте, діти, – мовив учитель і рушив між партами збирати аркуші.

Він узяв аркуш у Ранги, і той відразу ж підхопився, щоб вибігти з класу. Та вчитель зупинив його:

– Почекай. Не можна виходити, поки всі не здадуть.

Аж коли вчитель зник за дверима, учні підвелися зі своїх місць.

Ранга перший вискочив з класу, але за мить повернувся. Злякано зазирнув під свою парту й полегшено зітхнув: ху-ух, на місці! Він тицьнув готовальню в кишеню і подався надвір. Ашок уже чекав його.

– То як, усе розв’язав? – поцікавився він.

– Остання задачка не вийшла.

– Та ти що? Вона ж зовсім легенька. Ну гаразд, ходімо вип’ємо лимонаду чи содової води.

Хлопчики рушили до навісу під манговим деревом, де за столиками школярі вже попивали холодний лимонад. Був тут і хлопчик у шапочці, була й дівчинка в синій спідничці, тільки сиділа вона трохи осторонь.

Ранга й Ашок і собі сіли за столик. Перед ними поставили дві склянки холодного лимонаду, в якому плавали крижинки. Ранга помішав лимонад пальцем, крижинки закружляли. Тоді заходився занурювати ті крижинки. Повертів склянку – крижинки закружляли швидше – й спрагло підніс до рота. Ашок уже встиг випити свій лимонад і тепер роздивлявся вологий кружечок на столику – слід від склянки.

– Смакота! І холодний! – вихопилось у Ранги.

Ашок провів на мокрому кружечку чотири лінії і заходився пояснювати задачу:

– Дивись, оця лінія – п’ять дюймів, а ця – чотири. Тут кут 135 градусів. А ось іще п’ять дюймів. Тут кут 45 градусів. Це захід.

Ранга уважно дивився, але саме підійшли якісь хлопчаки і гримнули на них:

– Вставайте, а то розсілися! Інші теж хочуть пити!

Залишивши на столику по дві ани, Ранга й Ашок підвелися. О пів на третю починався іспит з літератури, і доти лишалася ще ціла година.

– Слухай, а про що можна було б написати заяву? – спитав Ранга.

– Та хоча б про те, що по карточках дають поганий рис. От і напишеш начальникові.

– А якому?

– Окружному, певно.

– Ашок, а можна написати заяву, щоб у крамничці давали по чашці чаю і солодких хлібців за три пайси?

– Не знаю, не пробував. Я можу написати заяву, щоб збудували міст через річку. Цього нас учили.

– Таке і я вмію. І щоб збудували міст, і громадський колодязь – це я можу написати.

– А найважче – пряма мова.

– Зовсім ні! От, скажімо, двоє хлопчиків сваряться. Один каже: «Я розумний, я гарний, я хороший. А ти потвора, дурень і нахаба». Підходить до них дорослий: «Негаразд сваритися, дітки…» Що, не годиться? Тоді про інше: про автомашину й гарбу, про лимонад і содову. Лимонад каже: «Йди геть, содова! Я такий смачний, такий солодкий!» А содова вода на те: «Зате я дешева, мене бідняки люблять. Від мене живіт не болить…»

– Та годі тобі! Ото вигадник! – засміявся Ашок.

І тут Ранга згадав про авторучку. Адже їм ще доведеться писати: і заяву, і пряму мову, і твір… А з ручкою щось не те. Ще коли пролунав дзвоник, Ранга з переляку, що не розв’язав задачку і через те провалиться, почав метушитися і впустив ручку на підлогу.

Тепер хлопець витяг її і став роздивлятися.

– Невже зламав? – запитав Ашок.

Ранга провів пером по пальцю, потім по папері – не пише. Спробував іще раз.

– Перо зіпсувалося. Що ж його робити?

Іншої ручки не було. І Ашок не міг дати йому своєї. А крім нього Ранга нікого тут більше не знав.

– Ходімо на базар, купиш нову, – запропонував Ашок.

– Дорого, батько сваритиме.

– То вставиш інше перо. І коштує воно ан [20]20
  Ана – одна шістнадцята рупії.


[Закрыть] п’ять, не більше.

– Ходімо!

Вони побігли. До базару було хвилин вісім ходи, і хлопчики дісталися до нього швидко. Ранга хотів відразу звернути праворуч, та Ашок утримав його:

– Стривай, куди ти? Поглянь, кіно! Йди за мною, – і потягнув приятеля в зовсім інший бік.

Перед афішею вони зупинилися. Розпростерши крила, в блакитному небі ширяла казкова красуня. А внизу видніли куполи палаців і мінарети мечетей. Фільм називався «Небесна фея». У куточку афіші було написано: «Початок сеансів о 6 і 9 вечора».

– От би подивитись! Може, сходимо? До шести ми напевне впораємось.

– Підемо. Та й іспитів завтра вже не буде. А в селі такого не побачиш, – кивнув Ашок.

Вони справились про ціну й вирішили взяти квитки по чотири ани. Тоді рушили далі. Дорогою читали вивіски: «їдальня Шріканта», «Чистимо речі», «Сьогодні картопля– 3,5 ани, патока – 5 ан», «Борошно вищого гатунку», «Купуйте горіхи», «Продаж медикаментів», «Шкіряні вироби», «Велосипеди – рушай хоч у Делі».

Біля велосипедів вони спинились.

– А ти міг би поцупити хоч один? – поцікавився Ранга.

– Ще й як!

– Таке скажеш! Та тобі як дадуть!..

– А я поцуплю, як нікого не буде!

– А й справді! Давай прийдемо сюди ввечері, коли базар розійдеться. Візьмемо собі два велосипеди та й покотимо в своє село. Ото всі здивуються!

– Стривай!.. Нам же треба полагодити твоє перо. – І Ашок підвів Рангу до якогось вусаня, що возився з гасничкою: вставляв у неї новий гніт. Поруч чекав замовник. З-під густих брів вусань блимнув на хлопчиків круглими скельцями окулярів, прив’язаних ниткою до вух, і буркнув:

– Що, батарейки лагодити?

– Ні, не батарейки. Перо зламалося, – пояснив Ранга, нерішуче простягаючи ручку: чи захоче той братися за таку дрібницю?

– Тільки, будь ласка, швидше, – попросив Ашок. – У нього зараз іспит.

Вусань узяв ручку, повертів її ї повернув хлопчикові:

– Тримай.

– Скільки? – потягся до кишені Ранга.

– За поламані пера грошей не беру! – засміявся вусань.

Ашок відкрутив ковпачок ручки: справді, таки перо зламане.

– Що ж робити?

Вусань порадив їм зайти в крамничку Іграшок і письмового приладдя, тим паче що вона поряд. Друзі рушили туди.

За склом висіло, лежало, стояло, переливалося всіма веселковими барвами безліч іграшок. Хлопці не 8нали, на що й дивитися, стояли перед вітриною і не могли відвести від неї очей.

– Та заходьте! – привітно всміхнувся їм продавець. – Що бажаєте?

– Та авторучку б… – почав був Ранга.

Той виклав перед ним кілька авторучок, мимохідь пояснюючи, якої фірми вони, скільки коштують і яка в кожної перевага.

– Йому перо потрібне. Недороге, – несміливо поклавши руку на прилавок, мовив Ашок.

Ранга дістав ручку. Острах, що продавець розсердиться, був даремним: той спокійно відсунув убік авторучки й висипав на прилавок цілу купу пер, розхвалюючи їх на всі лади. Хлопчики вибрали собі перо. Ашок надумав по-торгуватись і сказав свою ціну: шість ан замість восьми. Ранга штовхнув його: та цить, мовляв. Але продавець поступився, вставив перо і почеркав ним по паперу. Потім кілька слів написав Ашок, за ним Ранга.

– Чудово пише!

До крамнички зайшов хлопчик – їхній ровесник.

– Слухаю? – повернувся до нього продавець.

– Мені б яку-небудь гру-загадку.

Ашок відразу нашорошив вуха й позирнув на прилавок, де відразу наче вродилося кілька барвистих коробок.

– Яку саме? Ось літера «М», літера «Ц», «Супутник», «Зірка», літера «Д».

– Покажіть мені літеру «М».

Продавець узяв маленьку картонну коробочку й дістав із неї кілька червоних клаптиків паперу.

– Покажіть мені, як грати, щоб я вдома зумів сам, – попросив його хлопчик.

Той швидко склав із клаптиків літеру «М» і подивився на хлопчика. Хлопчик кивнув: зрозумів, мовляв. Тепер він спробував скласти її сам. Ашок і Ранга дивились, як це йому вдається.

Та у хлопчика, дарма що він дуже старався, нічого не виходило.

– А тепер спробуй ти, – кивнув продавець Ашоку.

У того літера вийшла відразу.

– Ти, певно, раніше знав цю гру? – здивувався продавець.

Ашок присягнув, що вперше бачить її. Тоді продавець висипав пластмасові шматочки для літери «Д». Ашок уважно подивився на них і цього разу швидко склав літеру. Продавець не міг надивуватися.

Інших покупців у крамниці не було. Продавець нудьгував і вирішив порозважати хлопчиків. Він дістав іще одну гру – барвисту кулю з різнобарвних шматочків дерева різної форми.

– Це «Супутник», нова гра. Тільки сьогодні одержав. Ти зможеш скласти ось таку кулю?

Продавець розібрав гру і розсипав перед Ашоком різнобарвні кубики, пірамідки, конусики, циліндрики.

Ашок почав приміряти, прикладати їх одне до іншого, а Ранга і хлопчик допомагали йому.

– Е ні, ти сам спробуй. Даю тобі десять хвилин. Складеш – подарую тобі цю гру, а ні – купиш її.

Ашок складав гру повільно й ретельно, а хлопчики стежили за ним, затамувавши подих. Продавець тим часом прибирав з прилавка авторучки й пера. Ашок уже склав половину кулі, як раптом від необережного руху вся споруда розсипалась.

– Все, час вийшов. Уже двадцять п’ять на третю.

– Що? Двадцять п’ять?.. – Ранга аж захлинувся від несподіванки.

– Хвилин на п’ять мій годинник поспішає,– заспокоїв його продавець.

Як же непомітно збіг час!

Ранга поспішав заплатити шість ан, а Ашок розгублено поклав гру на прилавок.

– Нехай так і лежить. Увечері прийдеш і спробуєш ще раз. Ти кмітливий хлопець, у тебе вийде. Неодмінно приходь, – схвально кивнув йому продавець.

Хлопчики вибігли на розпечений сонцем асфальт. Вони вже не розглядалися на всі боки, не помічали вивісок, їм було не до кіно, не до велосипедів.

За кілька хвилин вони вже були біля шкільної огорожі. Через вікно побачили за столом учителя та схилених над партами школярів. Отже, іспит почався. Недарма коло школи так незвично тихо.

Коли хлопчики підбігли до дверей, саме пробило пів на третю. Ашок рушив попереду.

– Куди? – гримнув на нього сторож.

– На іспит, – пробелькотів Ашок.

– А досі де тинялись? Можете йти досипати. Запізнилися.

Хлопчики розгублено переступали з ноги на ногу. По щоках Ранги котилися сльози, Ашок похмуро втупився в землю. Сторож знову насварився на них, і друзі мовчки пішли геть, не дивлячись один на одного. Під самотнім манговим деревом над дорогою вони сіли просто на землю, і Ранга прошепотів:

– Все через твої загадки.

– А чого на базар ходили? Забув?

Що там казати, завинили обидва. Тож навіщо сваритися? Ранга похнюпив голову: як тепер повертатися додому? Що казати батькам?

Ашок широко розплющеними очима дивився просто себе і перед ним миготіли, кружляли різнобарвні деревинки, і він їх усе складав, складав… Спершу синю… Потім зелену… А куди прикласти ось цю, червону?

Переклад з маратхської С.Наливайка.

Чуннілал Вардгаман Шах
Вічне перо Сахіба

Минулого місяця Говіндові сповнилося вісім років. З якою допитливістю вдивлявся він у навколишній світі Хлопчик виріс у нестатках, і усмішка, що з’являлась іноді на його губах, здавалася жалюгідною і боязкою. Тільки очі його завжди сяяли.

Кхода, батько Говінда, як міг, піклувався про сина. Хлопчикові було два роки, коли померла мати; дім без господині спорожнів, і відтоді малюк став втіхою Кходи.

Вечорами, сидячи за столом, Говінд захоплено розповідав батькові різні казки та історії, які чув у школі.

А Кхода, дивлячись на жваве синове обличчя, згадував покійну дружину.

Цікавий до всього, хлопчик помічав усе на світі. Побачить у школі в сина якого-небудь багатія нову шапочку, розшиту золотом та сріблом, і думає: «Ото якби мені таку!» Чия-небудь нарядна курточка надовго привертала його захоплений погляд. А як йому хотілося взути черевики із шнурками – такі самі, як носили інші діти. Не раз Говінд говорив про це батькові, та хіба посильний із контори мамлатдара [21]21
  Мамлатдар – мовою гуджараті збирач податків.


[Закрыть] міг зрівнятися з багатіями?! І все-таки Кхода намагався хоч чимось порадувати улюбленого сина: то принесе йому паперового змія, то дзигу, а до свята дивалі [22]22
  Свято дивалі – свято вогнів на честь богині щастя і добробуту Лакшми. Цього дня повсюди засвічують лампи і світильники, у містах влаштовують ілюмінацію, фейєрверки, протягом усієї ночі аж до ранку запускають ракети. Коли настає свято дивалі, членам сім’ї дарують щось із одягу.


[Закрыть] навіть купив йому шовкову шапочку.

І в цій самій шапочці Кхода вперше повів сина в контору. Там він звелів йому вклонитися сахібу [23]23
  Сахіб, або саїб – пан, начальник.


[Закрыть], але цей поважний пан із сигаретою в зубах не звернув на хлопчика ані найменшої уваги. Очевидно, сахіб збирався кудись іти. Він був у європейському костюмі і тюрбані, а в руках тримав палицю із срібним набалдашником. Говінд позирнув на сахібове обличчя, і йому здалося, ніби він побачив лютого тигра. Таким і запам’ятався Говінду начальник його батька.

Згодом Кхода ще раз узяв сина в контору, і Говінд знову побачив сахіба.

Дзінь-дзінь! – задзвонив дзвіночок. Кхода швидко оправив дхоті й кинувся до сахібового кабінету. Потім вийшов і попрямував до сусідньої кімнати.

За мить прийшов клерк, узяв у батька паку паперів і запитав:

– Який настрій у сахіба?

Почувши відповідь, він, завмираючи від остраху, переступив поріг кабінету.

Примостившись у кутку веранди, Говінд щось малював і писав на непотрібному, вже списаному з одного боку клаптику паперу. Час від часу він слинив у роті олівець, і тоді літери виходили жирні й чіткі.

Настирливий дзвінок і гнівні незрозумілі слова насторожили хлопчика. Він підвів голову й через відчинені

двері кабінету побачив сахіба. Той грюкав кулаком об стіл і щось кричав по-англійському. Перед сахібом, наче віл перед розлютованим тигром, стояв ні живий ні мертвий той самий клерк, а за дверима тремтів переляканий Кхода.

Говінд навшпиньки підійшов і зазирнув туди.

– Забирайся геть! – сердито прошепотів батько.

Хлопчик одійшов назад, але цікавість була дужча від страху, і тому він не спускав очей з відчинених дверей кабінету. Сахіб все ще вичитував клеркові, а той, як і раніше, стояв і мовчав… Та ось сахіб щось вийняв із кишені й почав швидко підписувати папери. І цієї миті Говінд побачив у сахібовій руці вічне перо. Що це була за ручка! Чорна, гладенька, вужча зверху, товща посередині, а сам кінчик так і сяяв золотом – справжнісінький чорний птах із жовтим дзьобом. Перо біжить по паперу – птах дзьобає зернятка!

…Клерк вийшов із кабінету й полегшено зітхнув. А сахіб сховав ручку в кишеню…

Відтоді, як тільки Говінд попадав до контори, він завжди віддавався своєму улюбленому заняттю: тихцем підглядав, як пише сахіб незвичайним пером. Хлопчик дивився на перо і завмирав од захоплення. Ех, якби у нього було таке чудо! Він блискавично списував би гори паперу!

Якось Говінд не втримався і попросив батька купити йому схоже на чорного птаха вічне перо. Але Кхода тільки посміявся з сина:

– Дурненький! Та моєї двомісячної платні не вистачить на таке перо!

Але Говінд не переставав мріяти про нього. Як незручно писати олівцем! Олівець швидко тупиться. Щоб його підстругати, потрібен складаний ножик. А де його взяти? Доводилося користуватися шерехатим камінчиком. Ех, якби в кишені нової курточки Говінда було це перо – чорний птах із золотим дзьобом! Він умить вийняв би його з кишені і писав би довго-довгої А які гарні виходили б з-під нього літери! І як прикрасило б це перо його курточку І Говінд опустив руку в кишеню і витягнув камінчик і недогризок олівця. Що таке кишеня без пера? Та ніщо!

Минали дні, а хлопчик не міг забути про перо сахіба. Він згадував про нього разів десять на день, воно снилося йому кожної ночі.

І от якось Говінд вирішив попросити перо в самого сахіба. У кошику на папір хлопчикові трапився конверт, що, очевидно, випав із сахібової кишені. В конверті виявились два папірці по десять рупій. «Напевно, сахіб поклав конверта, щоб посильний відніс його куди треба, а конверт упав на підлогу», – подумав Говінд. Він вирішив, що батькові краще нічого не казати, бо той може подумати, ніби украв цей конверт, і відлупцює його. І Говінд поклав конверт до внутрішньої кишені курточки. Хлопець час від часу мацав, чи не загубилася його знахідка. «Раненько побіжу потай до сахіба і віддам конверт, а в нагороду попрошу в нього перо», – міркував хлопчик.

Від хвилювання Говінд за вечерею не проковтнув ні шматочка, а потім довго не міг заснути. Перед його очима весь час було чудове перо, навіть тоді, коли хлопчик заснув, перо ширяло над ним, ніби чорний птах.

На другий день о десятій ранку Говінд вирушив до сахіба додому. Але той уже пішов.

Тоді Говінд увійшов у контору – батька, на щастя, там не виявилося, – і, заглянувши в кабінет, побачив у руці сахіба те саме перо. Як воно блищало! Забувши про все на світі, Говінд зайшов до кабінету.

На сахібовому столі, засланому новою чорною тканиною, стояло письмове приладдя, лежали акуратно складені папери і начищений до блиску дзвіночок, що звичайно не давав батькові ані хвилини спокою.

– Са-хібе! – тихо мовив Говінд.

Сахіб глипнув на хлопчика. Напевне, так дивиться тигр на маленьке ланеня, яке саме лізе йому в пащу.

Тремтячи всім тілом, Говінд дістав із кишені конверт, поклав його на стіл і став розповідати, як знайшов цей конверт і вирішив однести сахібові… Хлопчик завмирав од страху та збентеження. Але сахіб, видно, не дуже тією пропажею журився, чи просто не оцінив благородного вчинку сина свого посильного.

– Гаразд, залиш його тут! – буркнув він, втупившись у папери.

Але Говінд усе ще стояв і думав, як завести із сахібом мову про перо. Зрештою він відважився й боязко покликав:

– Сахібе!

Мамлатдар зморщився і кинув на Говінда такий грізний погляд, що хлопчик мерщій вийшов з кабінету. А за дверима на нього вже чекав батько. Схопивши сина за вухо, він одвів його якнайдалі від кабінету і, сердито пригрозивши кулаком, повернувся на своє місце.

Недоступна річ зажди вдвічі жаданіша. Вічне перо не давало Говіндові спокою.

Раптом у конторі зчинилася метушня: забігали клерки і посильні, люто задзеленчав дзвіночок, заквапився батько. Чекали пана колектора [24]24
  Колектор – чиновник, який відав обліком земель, зрошувальних каналів та збиранням податків.


[Закрыть] всього округу.

Щойно долинув автомобільний гудок, мамлатдар вибіг із контори. Низько зігнувшись, він привітався до сахіба-англійця, що вийшов із машини. Колектор, на руці якого сяяв коштовний перстень, зайшов до контори. Говінд, уклякнувши на місці, стежив за всім, що відбувалося.

Голос у колектора був суворий, і Говінд подумав, що такої людини повинні всі боятися. Адже навіть сам мамлатдар, перед яким тремтіли клерки та посильні, зараз покірливо, ба навіть з острахом слухає колектора. А коли трохи згодом хлопчик зазирнув у кабінет сахіба, він здивувався ще дужче. Говіндові здалося, що огрядний колектор дуже сердиться на тонкого мамлатдара. Хлопчик не міг збагнути слів товстуна, але бачив, як той, вихопивши із стоса якийсь папір, потрясає ним перед самісіньким носом мамлатдара. Переглядаючи папери, колектор шпурляв їх прямо на підлогу!

І тут мамлатдар, помітивши, що колекторові потрібна ручка, догідливо вихопив із кишені свою і поклав її перед товстуном. Говінд витріщився на своє обожнюване перо-птаха.

Товстун став щось записувати, але раптом перо відмовило. Він сердито тріпнув ним раз і вдруге… Ніякого наслідку! І тоді він люто жбурнув його на підлогу. Від жаху Говінд ледь не крикнув. Щойно перо вдарилось об підлогу, – його жовтий дзьоб розколовся і з роззявленого рота впали дві краплини червоної крові… Так на очах Говінда загинув його улюблений птах, його потаємна мрія…

Переклад з гуджаратської Н.Тищенко.