Текст книги "Невидимий риф"

Автор книги: Григор Угаров

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 8 страниц)

Дерева обіч шосе немов кружляли в дикому танку. Вдалині пробігали й ховалися в темряві високі стовпи магістральних ліній електропередач.

Усі спроби професора Загорського завести розмову з водієм були марні.

– То ви мені так нічого й не скажете? – знову запитав Загорський після тривалої паузи.

– Я нічого не знаю, сер! – відповів шофер.

– А куди ми хоч їдемо?

– Мені наказано привезти вас у замок «Шторм»!

– Хто вам наказав?

– Професор.

– Його прізвище?

– Не знаю.

Автомобіль легко погойдувався, набираючи швидкість. Водій з дивовижною спритністю натискав пальцями на клавіші. Перед ним спалахували й згасали прозорі вічка сигналізаторів. На круглому екрані з годинниковим циферблатом з'являлися якісь цифри, блимали попереджувальні знаки.

Загорський заплющив очі й стомлено зітхнув. Йому так і не пощастило зустрітися з Абдулом Хамідом. Загорського несподівано перевезли з лікарні до розкішної вілли на березі моря. Там він добре відпочив, став почувати себе бадьоріше, навіть забув про головний біль. Але хто саме піклується за нього, хто причетний до цієї справи, – відповіді на це Загорський ні в кого не домігся.

Зараз його так само несподівано посадовили в цю дивну машину й везуть до якогось таємничого замку «Шторм»…

Загорський відчув раптом, що водій уповільнив швидкість. Рипнули гальма, запахло горілою гумою, автомобіль спинився. Водій вискочив з кабіни й відчинив дверцята:

– Прошу вас, професоре!

Загорський вийшов із машини й відразу ж опинився в обіймах у старого з клинцюватою борідкою, в золотих окулярах.

– Вітаю вас, любий друже! – мовив старий. – Ви в гостях у своїх колег!

І тут Загорський упізнав в старому славнозвісного фізика професора Вісконті, перед яким усе життя шанобливо схиляв голову.

– Невже це ви, професоре?

– Так, я, мій любий Загоричу. Я завжди уважно стежив за вашою діяльністю, але не сподівався, що ми зустрінемося за таких дивних обставин!

Загорський хотів був щось сказати, проте Вісконті ввічливо зупинив його:

– Стривайте, мій любий! Не кваптеся! Зараз ви все зрозумієте. І загадку Абалули теж. Прошу вас, ходіть зі мною, – він показав рукою в бік замку, що потопав у зелені парку.

Вузенькою доріжкою, вимощеною плитами, вони підійшли до замку. Звивисті білі мармурові сходи привели їх до широкої зали, де було багато людей, різних за віком, різних за кольором шкіри. Присутні злегка вклонилися, вітаючи Загорського.

Професор Вісконті відрекомендував гостя присутнім:

– Наш вельмишановний колега, відомий усім вам фізик, професор Загорський.

Загорському здавалося, наче він уві сні. Обличчя деяких людей були йому знайомі, – він бачив їхні фотографії в наукових працях, підручниках, зустрічав їх на наукових конференціях. Отже, вони – фізики. Та що вони роблять у цьому замку, схованому від навколишнього світу?

Старий професор немов відчув збентеження Загорського і, всміхнувшись, відрекомендував йому присутніх:

– А це – наші колеги! Члени корпорації «Шторм». Корпорація «Шторм» – це об'єднання прогресивних учених світу, які вирішили присвятити своє життя боротьбі за мир, врятувати людство від небезпеки термоядерної війни. Ми твердо переконані, що всі прості люди, незалежно від їхніх релігійних і політичних переконань, хочуть жити в мирі й злагоді між собою. Атомна зброя потрібна лише правлячим колам деяких імперіалістичних країн та ненажерливим магнатам, таким як Джон Равен і Морітон Джорлінг, що мають з цього неабиякий зиск. Спільними зусиллями нам пощастило винайти установку, що створює надпотужне електричне поле, здатне захистити неприступною стіною будь-який простір. У цьому, власне, й криється таємниця загадкових сил, що їх намагалася розгадати ваша експедиція. Першу таку установку ми спорудили тут, на Абалулі, на прохання місцевого населення, яке зазнавало найнещаднішої експлуатації з боку концернів Джона Равена. Днями в такий самий спосіб блоковано й Аболу…

Загорський схвильовано закурив сигарету. Вісконті поклав йому на плече руку й заспокійливо мовив:

– Нам зрозуміле ваше хвилювання, сер. Для вас це несподіванка. Та ще більша несподіванка чекає на вас попереду, коли ви детально познайомитеся з нашим відкриттям…

– Звичайно, за умов, якщо ви приєднаєтесь до нашої корпорації, – додав чоловік років сорока, в якому Загорський упізнав свого колишнього учня, котрий п'ять років тому, за повідомленням преси, «загинув за таємничих обставин».

– Ми уважно стежили за вашими дослідженнями, сер, – провадив далі Вісконті. – Проте ви завжди стояли осторонь політики, і тому ми не наважувалися вступати з вами в ближчі контакти. А тепер нам здається, що злочини Джона Равена й Фенімора Кріпса та останні події на кораблі допомогли вам дещо зрозуміти…

Загорський глибоко затягся сигаретним димом і, не вагаючись, сказав:

– Я залишаюся з вами, панове…

Вісконті міцно потиснув йому руку:

– Ми будемо раді працювати разом з вами, тим паче, що в основу нашого відкриття лягла ваша смілива гіпотеза…

ЕПІЛОГ

Анрієта відлила в склянку двадцять краплин ліків, сховала краплемірку й підійшла до батька. Схвильований, блідий Джон Равен сидів у глибокому шкіряному кріслі, обхопивши вобіруч лису голову. Анрієта хвилинку постояла, не наважуючись порушити мертву тишу, що панувала в розкішному кабінеті.

На полірованому горіховому столі тліла в порцеляновій попільничці гаванська сигара. Ледве чутно цокав годинник, схований у статуетці з слонової кістки. Від торшера точилося м'яке, заспокійливе світло. Важкі оксамитні фіранки щільно затуляли просторе чотирирамне вікно.

Джон Равен сидів, схиливши голову, наче закам'янілий.

– Тату, випий ліки! – звернулася до батька Анрієта.

Джон Равен махнув рукою:

– Облиш мене, Рі! – відповів він глухим, кволим голосом. – Мені вже нічого не допоможе! Я – банкрут!

– Морітон Джорлінг теж збанкрутував!

– Яке мені діло до нього!

– А може?.. – Анрієта не домовила.

Джон Равен урвав її, сердито гримнувши:

– Фенімор Кріпс виявився негідником!

– Але ж…

– Годі! Він дістав по заслузі! Так їм і треба всім отим негідникам з корабля на чолі з болгарським професором!

Джон Равен підхопився з крісла й забігав по кабінету.

– І Жозеф Браун теж шахрай! Але йому пощастило врятуватися!

– Татку!

– Він – негідник!

– Ти помиляєшся, татку! Я знаю його! Жозеф Браун – наша довірена особа. Містер Загорський теж сумлінно виконував своє завдання, але дослідники зіткнулися з непереборною перешкодою. Вертоліт розпався над морем, а корабель зазнав аварії – точнісінько так, як і корабель Луїса Ліпмана!

Джон Равен сіпнувся, перелякано озираючись:

– Звідки це ти взяла?

– Про це говорить цілий штат!

– Кораблі потопають, коли ними керують шахраї і негідники!

– Але ж на цьому кораблі були найкращі матроси! Крім того…

Анрієта взяла із золотого портсигара сигарету з позолоченим мундштуком і клацнула запальничкою.

– Крім того, тату, об'явився якийсь Самуель Берд!

– Берд?

– Так.

– Я не знаю цієї людини!

– Якщо я не помиляюся, то зустрічала цього одноокого джентльмена в твоєму кабінеті… Він дуже ввічливо просив переказати тобі, що найближчим часом збирається завітати до нас…

Джон Равен здригнувся і опустив долу очі, щоб не зустрітися поглядом з Анрієтою. Обережно, наче щось підраховуючи в думці, він ступив один крок, обернувся, поглянув краєм ока на струнку, ошатно вдягнену дочку й важко зітхнув.

… Анрієта щойно повернулася із звичайної «прогулянки», сповнивши квартиру пахощами парфум, алкоголю й тютюну. Вона на хвилинку зупинилася в салоні, подивилася на себе в дзеркало, кокетно схилила голівку й замислено всміхнулася.

Цю мить пролунав постріл, на люстрі дзеленькнули скляні висульки. Анрієта відчула, як їй підломлюються ноги…

– Пане! – закричав хтось.

Цей верескливий голос, наче батіг, підстьобнув Анрієту, і вона з істеричним криком увірвалася до батькового кабінету.

– Тату, що ти наробив?

Анрієта впала на підлогу, скоцюрбилась, її пофарбоване лілове волосся розсипалось на килимі. Минуло кілька хвилин, вона опритомніла й підвела голову. На підлозі випростався Джон Равен, біля нього ще курився пістолет, із скроні цебеніла кров. У ногах у нього, під перекинутим жовтим кріслом, виднівся аркуш паперу. Анрієта схопила аркуш і враз затремтіла, літери застрибали їй перед очима.

– Корпорація «Шторм»! – прошепотіла вона.

Анрієта ще раз подивилася на цей загадковий підпис і поволі прочитала:

Містере Джоне Равене,

Ви неминуче збанкрутуєте, бо зусиллями вчених усього світу, об'єднаних у корпорацію «Шторм», винайдено зброю, яка спроможна блокувати будь-який острів, континент і цілу планету. Гармати, атомні снаряди і ракети ваших збройових концернів відтепер нікому не можуть заподіяти лиха!

Сьогодні збанкрутували ви, завтра збанкрутує Морітон Джорлінг – кожен, хто виготовляє зброю і хоче потопити людство в крові!

Люди жадають миру!

Корпорація «Шторм».

Рука Анрієти затремтіла, лист, ковзнувши по шовковій сукні, випав на килим…