Текст книги "Невидимий риф"

Автор книги: Григор Угаров

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 8 страниц)

ПЕРШЕ ЗІТКНЕННЯ З НЕВИДИМОЮ СИЛОЮ

Загорський відпочивав у ліжку, коли в двері каюти тривожно постукали. Лабала дивився в ілюмінатор. При першому ж ударі в двері він підхопився, його рука сіпнулася назад, і за мить у долоні блиснув пістолет.

– Бама, хто це?

Загорський відкинув ковдру.

– Хто стукає?

– Відчиніть, сер! – упізнав Загорський голос алжірця.

Вен Хеда гарячково стукав у двері. Загорський повернув ключ замка, і в каюту вскочив Вен Хеда.

– Сер, на кораблі заколот!

– Заколот? – пильно глянув на нього професор.

– Так, я чув це на власні вуха!

– Від кого?

– Я чув, як розмовляли між собою Грін з Акулою.

Загорський почав швидко вдягатися.

– І що ж вони казали?

– Що не бажають іти на неминучу смерть!

– Ммм-так, – промимрив спохмурнілий Загорський.

– Вони заарештують вас, Хаміда, Жозефа Брауна та штурмана і повернуть корабель назад.

Загорський мовчки дивився на нього.

«Грін і Акула», – повторив він подумки імена двох матросів.

Педро Грін був присадкуватий дебелий чоловік, з котячими очима й татуїровкою на лівій руці. Він працював у машинному відділенні. А Акула? Перед очима професора зразу ж постала похмура, висока, завжди розхристана, набундючена постать німця. Він ставився до людей зверхньо, з почуттям власної вищості, і завдяки своєму велетенському зросту та неабиякій фізичній силі тримав у покорі весь екіпаж…

Джеймс Лабала стояв біля дверей.

– Жозеф Браун про це знає? – запитав Загорський.

– Ні, сер!

– А Хамід?

– Я йому вже сказав.

Загорський витяг свою жовту подорожню валізку, відкрив її, взяв звідти якусь річ і поклав собі в кишеню.

* * *

Повернутися назад? Ні, цього він не допустить!

– Заколот! – повторив Загорський.

Отже, малодушність і страх узяли верх. Повертати назад? Ні, він згоден лишитися на кораблі сам один, але не відступить назад ані на крок. Ніхто в світі ще й не чув про ці невідомі явища природи, а він, людина науки, злякається і втече з Абалули?! Це так само, якби воїн утік з поля бою. Крім ганьби, це ще й зрада…

Негр ніколи не бачив професора таким похмурим. Загорський щось шукав у шухлядці письмового столу. Аж ось він різко повернув голову до Лабали.

– Джеймсе, ти будеш вірний мені?

– До смерті, бама! – відповів Лабала.

Професор нарешті знайшов у шухляді те, що шукав, і кивнув Лабалі:

– Ходи зі мною!

Та тільки-но прочинив він двері, як його шию обвила конопляна мотузка. Загорський сіпнувся, гнівно вилаявся, і в очах йому потемніло. На нього, вишкіривши зуби й по-звірячому вирячивши очі, накинувся прищавий Педро Грін.

Далі події розгорталися так швидко, що згодом Загорський насилу пригадав усі подробиці цього поєдинку. Вільною рукою він намацав шорстку ручку пістолета й поклав палець на курок. Потім, розмахнувшись, одним ударом скинув з себе Педро Гріна. Враз перед професором виросла велетенська ведмежа постать Шнайдера-Акули. Акула розлючено накинувся на нього.

Десь поруч засичав Лабала.

Пролунав постріл.

– Тримайся, Лабало!

Загорський стріляв майже впритул у здоровенну скуйовджену голову німця, але не влучив. Шнайдер і Загорський зчепилися в двобої.

– Ла-ба-ло! – почув негр голос Загорського.

В руках у Лабали блиснув довгастий ніж. Лабала щосили вдарив ногою у величезне черево Акули – той перехнябився навпіл. Гучно пролунав постріл, і Акула гепнув додолу. Мотузка, що допіру стискала професорові шию, враз попустилася. Лабала обплутав нею руки Акулі. Цю мить спробував був підвестися Педро Грін, та наразився на чорний, важкий, наче гиря, п'ястук і, мов підкошений, знову впав навзнаки.

Загорський ледве зводив подих. Раптом важкий удар збив його з ніг і повалив на Акулу. Однак професор швидко схопився на ноги.

– Бережіться, сер! – почувся Лабалин голос.

Над Загорським промайнула якась постать. Загорський стояв, згорбившись, знемагаючи від страшного болю в голові. Зненацька він відчув, як хтось міцно вхопив його за ногу. Загорський смикнув ногою й глянув на підлогу. Акула вже прочумався й відчайдушно намагався дотягтися своїми дужими руками до Лабали. Очі Акулі наллялися кров'ю, лице було спотворене люттю. Та це тривало якусь мить. Джеймс Лабала, наче пантера, ухилився від Акулиних рук і щосили зацідив його по голові.

– Тримайтеся, сер! – почув Загорський Лабалин голос.

Загорський, перемагаючи біль, підвів голову й побачив, що Лабала спритно перев'язує мотузкою величезне, мов у кашалота, тіло Акули. Раптом з-за рогу вискочила тонка миршава постать із замащеним обличчям. Здається, це був матрос з машинного відділення. Матрос кинувся до Джеймса Лабали, який сидів до нього спиною, та несподіваний сильний удар Абдула Хаміда збив його з ніг.

Загорський перескочив через знепритомнілого матроса, вихопився на палубу й мало не зіткнувся з Жозефом Брауном.

– На кораблі змова, сер! – проказав блідий капітан.

– Я це відчув на власній шкурі, – відповів Загорський.

– Трьох заколотників заарештовано.

– Ще троє лежать зв'язані в моїй каюті.

– А де Акула? – здригнувся Браун.

– Завдяки Лабалі його теж зв'язано.

– Ось і виявилося справжнє обличчя цього бандита… фашиста, учасника іноземного легіону…

– А-а! – вигукнув Загорський. – Он звідки мені відоме його ім'я! Макс Шнайдер… Я читав деякі висловлювання цього пройдисвіта. Вони були вміщені на першій сторінці – не пригадую тільки, в якій газеті! Так-так… Проте Лабала відплатив йому за все.

– Він убив його? – підвів голову Браун.

– Ні, поранив.

Браун зачув кроки й різко обернувся. За спиною в нього з'явився перший помічник капітана Жорж Морель, худий, високий, з буйним чубом і бакенбардами.

– Поклич-но доктора Раска!

Морель піднявся на верхню палубу. Жозеф Браун зітхнув і помацав рукою собі чоло. Тільки тепер професор Загорський помітив у нього на чолі довгасту криваву рану. До них підбіг Джеймс Лабала. Ховаючи в правиці ніж, він підозріливо глянув на капітана. Можливо, йому здалося, що між капітаном і Загорським спалахнули якісь суперечки. Та помітивши, що вони розмовляють спокійно, Лабала сказав:

– Сер, я гадав був, що з вами скоїлося лихо.

Жозеф Браун уперше бачив негра, хоча не раз чув, як члени екіпажу розповідали про нього найнеймовірніші історії. На кораблі з уст у вуста переказували, що загадковий постріл у каюті Загорського був призначений негрові. Розповідаючи про дивацтва Джеймса Лабали, матроси пошепки згадували про якусь Кріпсову авантюру, але ніхто з них не був упевнений у правдивості пригод, що в них начебто брав участь мовчазний абалулець. Єдине було ясне для всіх: у стосунках між Акулою й Кріпсом не все чисте. На очах у всіх Кріпс день у день танув, став схожий на скелет, але нікому не відкривав своєї таємниці. Лікар Раск якось сказав Жозефові Брауну, що Кріпс почав пити ром…

Дивлячись зараз на похмуре зморщене обличчя Джеймса Лабали, Жозеф Браун згадав про Кріпса. Але тільки на мить: капітан іще перебував під враженням подій на кораблі.

– Ми повинні дякувати йому! – кивнув Загорський на Лабалу.

Капітан здивовано підвів брови.

– Він урятував і вас, сер! Слідом за мною настала б ваша черга. Та найбільшу заслугу має алжірець. Акула й Педро Грін навіть і гадки не мали, що Бен Хеда підслухав їхню розмову. Вони домовилися всіх нас зв'язати й повернути корабель назад. А якщо б ми здумали чинити їм опір, то вони б нас приборкали. – Загорський зробив наголос на останньому слові. – Як бачите, вони передусім спробували приборкати мене.

Жозеф Браун насупився:

– Треба було мене повідомити про це!

– Ми саме збиралися йти до вас, коли сталася ця сутичка. – Загорський помовчав і, вагаючись, додав: – Шкода, що все так скоїлося, сер! Чи зможемо ми плисти до Абалули без тих людей?

– На кораблі немає незамінних людей.

Обмацавши на лобі рану, з якої і досі цебеніла кров, капітан сказав:

– Тепер ви можете провадити ваші дослідження далі! Залиште заколотників мені. Я сам поквитаюся з Акулою і спробую розкрити очі Кріпсові!

– Я вас не розумію, капітане, – здивувався Загорський.

– Так, так, запевняю вас! Цей бандит дійшов до того, що почав шантажувати Кріпса. Вони хотіли заарештувати нас, щоб приховати вбивство. А для того, аби здійснити те вбивство, треба було зчинити на кораблі заворушення та безладдя. Потім вони збиралися пограбувати Кріпса, вчинивши з ним так само, як і з нами. Невже ви думаєте, що ці люди мають якесь уявлення про честь! Дивно лише, чому вони так прагнуть убити бідолашного Лабалу. Може, ви знаєте про це краще за мене?

– Так, знаю.

– Він Кріпсові мов сіль в оці.

– Це правда, але Лабала не постраждав.

– Проте його ще не врятовано, сер! – багатозначно поглянув на нього Браун.

– Що ви маєте на увазі, сер?

– Те, що нам треба його охороняти…

Жозеф Браун пішов палубою. Загорський мовчки дивився йому вслід. Капітан аж кипів з люті. Він ступав спроквола, нога за ногою, його обличчя було суворе і зовні наче спокійне. Такий не простить німцеві підлої зради. Загорський уявив собі, як оця рука, що зараз тримає бінокль, вихопить пістолет і розчерепить голову Акулі. Тоді все ще дужче ускладниться, Кріпс геть утратить розум, розпочне відверту боротьбу проти Брауна й Загорського. Вбивство Акули може роздратувати його однодумців. І знову бунт, арешти…

Загорський наздогнав капітана.

– Не поспішайте, сер! Я знаю суворі морські закони, але тут треба виявити такт.

Жозеф Браун невдоволено глянув на нього.

– Ви мене дивуєте, професоре!

– Поки що можна було б обмежитися погрозами.

– Що за великодушність, сер? Напевно, ви не знаєте, що вияв будь-якої слабості призведе до нового бунту.

– У нашій експедиції уже й так пролилася кров.

– Це ще не покарання! – сухо відказав капітан.

– Але ж бунтівників знешкоджено. Хіба цього не досить? П'ять діб карцера наведуть їх на розум. А нам треба провадити свою справу далі!

Жозеф Браун зчудовано розвів руками й усміхнувся.

– Ну й дивні ж люди ви, вчені!

Але незабаром його обличчя спохмурніло, він мацнув у кишені пістолет і швидко спустився в трюм.

Загорський пішов до апаратної.

Тільки-но він узявся за ручку дверей, як повз нього пробіг, схиливши голову, наче від когось ховаючись, присадкуватий матрос.

Лабала, який ступав слідом за Загорський, різко повернувся, підскочив до матроса, вдарив його кулаком, але той відразу ж підхопився й побіг далі.

– Тримайте його! – долинув чийсь голос.

То гукав штурман. Побачивши професора, він зупинився.

– Куди він сховався?

– А чого ви за ним женетесь? – спитав Загорський.

– Він хотів убити капітана.

Штурман тримав у руці французького ключа. Дихав він важко, обличчя в нього було бліде, під очима синіли кола.

Лабала показав рукою на трюм, і штурман побіг у тому напрямку. Загорський глянув на Лабалу й тільки тепер помітив у нього під лівим оком величезний синій набряк. Мабуть, його вдарили чимось твердим.

– Хто це так тебе? – запитав професор. – Педро Грін?

Лабала кивнув головою.

Все сталося зненацька. Ніхто й гадки не мав, що купка страхополохів може скаламутити екіпаж корабля й підбурити матросів стати на бік Акули. Звичайно, ті матроси не знали, що Акула виношував у голові зовсім інші плани і що саме заради тих планів він і підбив переляканих людей вчинити бунт…

Загорський сидів у апаратній біля екранів і думав про людей, з якими йому довелося зустрітися на кораблі.

… Жозеф Браун ніколи не покине свого поста. Якщо йому запропонують зупинити корабель, то він не вагаючись відмовиться, навіть коли знатиме, що йде на неминучу смерть. Капітан добре усвідомлює, який нелегкий шлях лежить перед ними, і сумлінно веде корабель до Абалули.

Одного разу Загорський запитав його:

– Ви одружений, капітане?

– Так, у мене є дочка.

– Шкода, якщо разом зі мною загинете й ви!

– Капітан ніколи не думає про корабельну аварію!

– Однак вона може статися…

– Ми загинемо з честю, сер! – усміхнувся Браун. – Жертва науки! Моя дочка пишатиметься мною!

– Ви все жартуєте, Брауне!

– У цьому жарті – сто відсотків істини, сер. Ви зможете переконатися в цьому. Моя дочка – студентка, вивчає атомну фізику. Я з нею часто говорив про вас. Вона вас знає. Коли я вирушав у цю плавбу, дочка мене підбадьорювала…

Капітан говорив схвильовано. Він раз у раз вертався думками до причалу, звідки його проводжала дочка. І наче досі ще бачив у надвечірніх сутінках її струнку постать…

З часу тієї розмови минуло багато днів, і Загорський уже не раз міг пересвідчитись у тому, що Жозеф Браун не кидає слів на вітер.

«Суворий моряк», – захоплено подумав про нього Загорський і раптом згадав: куди це подівся Кріпс?

– Чи ви не зустрічали Фенімора Кріпса? – звернувся він до асистента.

– Доктор Раск казав, що Кріпс п'яний, – відповів Хамід.

– Маневр! – буркнув собі під ніс професор.

Почувся гуркіт, задзвеніли металеві бочки. Загорський випростався й прислухався. Він швидко намацав ручку пістолета. Хамід вискочив з каюти.

Загорський вийшов на палубу. На відстані двох кроків од нього ступав, похнюпившись, блідий Макс Шнайдер-Акула. Руки в нього були зв'язані. Слідом за Акулою ледве волочив босі ноги прищавий Педро Грін. Побачивши Загорського, Педро Грін клякнув і заплакав, але штурман суворо штовхнув його під бік, і Педро Грін побіг уперед.

– Цирк та й годі! – гнівно відрубав капітан.

– Куди їх ведуть? – запитав Хамід.

Та Загорський не відповів на його запитання. Він стояв похмурий, куйовдячи пальцями свій посивілий чуб. Аж ось на палубі з'явився Кріпс; зупинився й пильно глянув на Акулу. Капітан, що стояв осторонь, чекаючи, поки проминуть заарештовані, крикнув штурманові:

– У карцер їх!

– Не спитавши мене? – вереснув Фенімор Кріпс.

Жозеф Браун повернув до нього обвітрене обличчя.

– Не розумію, чому це я маю вас питати?

– Хто їх зв'язав?

– Я, – озвався Загорський.

– Ви?!

– Я і мої помічники.

– А про інших подбав я, – додав Браун.

– Ви заарештовуєте, зв'язуєте й саджаєте в карцер людей? За моєї присутності і без моєї згоди?

– Може, ви не знаєте, що на кораблі був заколот? – спалахнув Жозеф Браун.

– Заколот?!

– Доктор Раск вам доповідав про це, сер.

Фенімор Кріпс знизав плечима:

– Відколи це капітани влаштовують директорам допити?

– Тут викрито змову! – повторив Жозеф Браун. – І ви про це знаєте. На чолі заколотників стояв Макс Шнайдер!

– Ваш Макс Шнайдер, сер, – додав Загорський.

– Чому мене не повідомили про це? – закусив у зубах сигару Кріпс.

– Ви були п'яні, – тихо сказав Загорський.

– Час уже всім знати, – мовив Браун, ледве стримуючи себе, – що на кораблі командир я! Ці мерзотники напали на мене й на Загорського, хотіли нас зв'язати і втопити, однак прорахувалися. Даруйте мені, сер, я хочу вас запитати: ви що – їх захищаєте? Я запитую вас як капітан корабля.

Кріпс не стримався й закричав:

– Геть звідси!

Капітан випустив йому в обличчя цівку тютюнового диму:

– Сер, ви помиляєтесь: я не у вашій конторі. І ви це добре знаєте.

– Прошу вас, сер, не заважайте нам! Браун на те й капітан, щоб командувати на кораблі, – енергійно впав у розмову Заїрський.

– А ви хіба найнялися до нього за адвоката? – в'їдливо зауважив йому Кріпс.

– А ви хіба – співучасник заколотників?

– Співучасник?! – сіпнувся Кріпс.

– Інакше-бо чим ще можна пояснити ваше втручання? – ущіпливо запитав Загорський. – Чи, може, ви вболіваєте за Акулою?

– Що ви маєте на увазі? На що натякаєте? – засичав Кріпс.

– Ви все добре розумієте! Я не маю ніяких сумнівів щодо ролі вашого Шнайдера

– Може, ви ще скажете, що я підбурював матросів бунтувати на власному кораблі?

– Хтозна: можливо, ви маєте від цього користь?

– Я?!

– Ви!

Загорський стискав у руці пістолет. Було зрозуміло, що це – пусті балачки. В особі Акули Кріпс утрачав свою єдину підпору, та хоч-не-хоч йому довелося відступити…

І він відступив… Але це був тільки вправний маневр. Кріпс знав: коли він провадитиме цю суперечку далі, то може викритися те, що він – убивця, що це через нього загинув екіпаж корабля Луїса Ліпмана…

Тим-то Кріпс сягнув рукою до кишені Жозефа Брауна, вийняв звідти пляшку віскі, зробив з неї кілька ковтків і, вдаючи з себе людину, що починає заспокоюватися, промовив:

– Вибачте, панове! Нерви…

Ця раптова зміна вразила капітана.

Загорському теж здалося, ніби сталося щось незвичайне, та ніяких сумнівів бути не могло – Кріпс стояв серед них, і вони чули його слова на власні вуха.

Ту мить Загорському щось сяйнуло, і він звернувся до Кріпса:

– А тепер, сер, коли бунт ліквідовано, я хочу вам сказати, що той негр, в якого стріляв хтось із цих негідників, урятував також і ваше життя!

Кріпса пересмикнуло, та він опанував себе.

– Я вас не розумію…

– Він знешкодив Акулу й Гріна!

– Лабала? Хіба він живий?

Загорський кивнув головою. Кріпс повернув Браунові пляшку, засунув руки в кишені плаща і, не проронивши ані слова, швидко попростував до своєї каюти.

Три години перегодом професор Загорський запросив до себе капітана.

– Яка відстань до Абалули?

– Двісті миль, сер!

– Двісті миль? – задумливо повторив фізик і втупив очі в ілюмінатор. Йому здалося, ніби рухливі кола втрачають яскравість і їхні барви тануть у сонячному сяйві.

– Що це означає? – не стримався капітан.

– Ми входимо в найнебезпечнішу зону, якщо вірити Ліпманові.

– Ліпман був чесний моряк.

– Шкода, що він загинув.

– Що його вбили! – виправив Загорського Жозеф Браун.

Загорський зміряв його тривалим поглядом.

– Убили, сер! – повторив Жозеф Браун.

– Звідки ви знаєте про це?

– Чув від матросів.

– Так, це правда, але поки що не будемо про це говорити. Прийде час, і тоді ми скажемо про це на повен голос! А зараз у нас є важливіші справи!

Жозеф Браун помовчав і запитав:

– Чи ви переборете ті сили, що перетинають кораблям шлях до Абалули?

– Перед нами не чарка віскі, капітане.

– Я це розумію, – відказав Браун.

– Якщо вірити Ліпманові, то коли ми підійдемо до острова на сто миль…

– … нас трусонуть оті невидимі дияволи, – докінчив його думку капітан. – А що ж у такому випадку повинен робити капітан корабля?

– Стояти на містку й поволі вести корабель до Абалули!

Жозеф Браун усміхнувся і простяг руку до пляшки, що стояла на письмовому столі.

Хильнувши з неї добру половину, він шепнув на вухо Загорському:

– Тримай негра якнайдалі від Кріпса! Здається мені, що той негр був єдиним свідком катастрофи на кораблі, яким командував Ліпман. А ця катастрофа, – капітан зробив наголос на останньому слові, – ця катастрофа сталася за дуже таємничих обставин! Вибух! Корабель злетів у повітря – і немає жодної живої людини!

Загорський випростався:

– Звідки ви знаєте ці подробиці?

– Акула звірився Грінові. Акула був знаряддям у Кріпсових руках! Це само собою зрозуміло, – пояснював Браун. – А заколот…

– … заколот – звичайнісінька димова завіса… – розвинув далі його думку Загорський. – Вони хотіли вбити негра й таким чином знищити сліди… А ми їм заважаємо!

– Професоре, що б вони зробили з нами, коли б їхня змова вдалася?

Загорський звів плечима:

– Про це можна лише здогадуватися.

– А як ви гадаєте?

– В ролі арбітра виступав би Кріпс. Він би нас помилував. Потім ви знову піднялися б на капітанський місток, а я пішов би до апаратної!

– Гм! – хитнув головою капітан, натоптуючи тютюном люльку. – Добре скроєно…

* * *

Незвичайні події на кораблі на цьому не скінчилися. Надвечір Загорський побачив заарештованих на палубі. Біля них стояв матрос, озброєний автоматом. Раптом з гурту в'язнів у подертому одязі вибіг Педро Грін і, здійнявши над головою зв'язані руки, заволав:

– Сер, змилуйтесь над нами, сер!

Акула люто засичав, штовхнув Гріна в спину, і той гепнувся на підлогу.

«Що все це означає?» – здивувався професор.

Акула визивно кашлянув і сплюнув.

– Сер, я не винний! – знову долинув писклявий голос Педро Гріна.

– Звичайно, не винний! – кинув йому Акула. – Винний його вченість – болгарський професор.

– Не мели дурниць, Шнайдере! – попередив Акулу вартовий.

Акула розлючено сіпнув головою.

– Він веде нас на неминучу смерть!

– Ми пливемо слідом за Ліпманом!

– За Ліпманом! – повторив хтось із заарештованих.

– Замовкніть! – підступив до них вартовий.

Педро Грін вискочив з-під ніг у Акули й поповз до Загорського.

– Я стрілятиму, Гріне! – попередив його вартовий.

– Мене обдурили! – квилив прищавий Педро Грін. – Навіщо я ступив на цей корабель?

Вартовий нахилився й відштовхнув Педро Гріна на місце.

– Я тебе продірявлю, чуєш?

– Премудрий професоре, поверніть корабель назад! – знову буркнув Акула. – Ми йдемо на неминучу смерть!

– Слідом за Ліпманом… – вереснув Педро Грін.

Загорський не стримався, ступив кілька кроків уперед:

– Хіба вам відомо, як загинув Ліпман?

Запанувало мовчання.

– Ліпмана вбив один з отаких, – Загорський показав рукою на Акулу. – Максе Шнайдере, може, ви знаєте, хто саме?

Усі підозріливо подивилися на кремезного німця. Акула сполотнів і стояв, проковтнувши язика.

– Ліпман постраждав не на Абалулі, – вів далі Загорський. – Хтось подбав про те, щоб відправити його на морське дно!

– У вас точні дані, професоре? – дошкульно кинув Акула.

– Ви про це знаєте не гірше за мене!

– Ні, я вперше чую…

– Тоді чому ви так боїтеся негра?

– Негра? – знову сполотнів Акула.

– Так, містере Шнайдере, негра! Може, ви з ним не знайомі?

Акула робив зусилля опанувати себе. Чоло йому зросили краплини поту.

– Акуло! – підскочив до нього Педро Грін. – Ти що, занімів? Як ти мовчиш, то я не буду мовчати! Я не хочу йти слідом за капітаном Ліпманом…

Прудким ударом Шнайдер звалив його на палубу…

* * *

Довкола панувала тиша, напружена тиша. Джеймс Лабала сидів, за звичкою, підібгавши під себе ноги, й дивився на моток линв, де лежав зв'язаний мотузкою Акула, люто вирячивши червоні очі. Так, Лабала не помилявся. На безлюдній пристані саме цей німець, і ніхто інший, зустрічав тоді Одноокого.

Палубою бігли вахтові матроси, задраювали люки; втомлено торохкотіли двигуни корабля. Знову запрацював локатор. Черговий радист пильно обстежував водний простір. У гучномовцях раз по раз лунав капітанів голос.

Два супутники, до яких моряки вже звикли, незмінно супроводжували корабель. І ніхто вже не сумнівався в тому, що ці темні цятки – не кити, не кашалоти й ніякі інші морські велетні. Тепер матроси гадали, що саме так уважно стежить за кожним рухом експедиції: чи то підводні човни, а чи якісь інші розвідувальні пости? Та, здається, вони вже з усім начебто змирилися. І лише Фенімор Кріпс ще й досі непокоївся, що ці таємничі супутники зруйнують його плани. Однак і він так-сяк звик до них. Відколи надійшло повідомлення про те, що невидимий бар'єр виник і навколо острова, який належить конкурентам, Кріпсові нерви заспокоїлись, бо відтепер обидва суперники перебували в однаковому становищі. Нині постала інша проблема – кому з конкурентів першому пощастить перебороти цю загадкову перешкоду й доставити на суходіл дорогоцінну руду.

Певна річ, була ще одна причина, що відвертала увагу директора від загадкових супутників, – це «бунт», який раптом вибухнув на кораблі і мав такий сумний кінець. Під час суперечки з професором Загорським Кріпс зробив для себе висновок – відкрито вчинити розправу над негром не можна. Єдиного свідка вибуху на кораблі треба ліквідувати в інший спосіб. І вся складність цієї операції полягала в тому, що сам Кріпс мав залишатись у тіні.

Джеймс Лабала здогадувався про Кріпсові наміри і, хоч Загорський, Абдул Хамід, Бен Хеда, Жозеф Браун та штурман не спускали з нього очей, він сам теж завжди був напоготові.

Після зустрічі з заарештованими й сутички з Акулою Загорський став ще мовчазніший і похмуріший.

– Що це за великодушність? – звернувся він до Брауна.

– Ви маєте на увазі бандитів?

– Ви що, вже йдете на поступки?

– Поступки? – скипів капітан. – Це Кріпсів наказ! Я боюсь, що він звільнить мене з посади, а це зашкодило б вашій роботі! Якщо я впиратимуся, то більшість членів екіпажу будуть нацьковані на мене! Ми входимо в небезпечну зону, а вони всі тремтять за свою шкуру! Що ж до заарештованих – можете бути спокійні. Жозеф Браун не збирається робити з них біфштекси! Тут потрібен такт, терпіння й кмітливість! Якщо ми з Кріпсом почнемо хапати один одного за барки, то ваша дослідницька робота піде нанівець! Але ми ще схрестимо шпаги! – зітхнув Браун. – Схрестимо! І тоді сповна розрахуємося з Кріпсом і Шнайдером!

Його слова пролунали, як суворий вирок.

* * *

Загорський підскочив до телефону й набрав Браунів номер.

– Капітане, людина за бортом!

– За яким? – тривожно запитав Браун.

– Лівим…

– Лівим?! – повторив Браун, і Загорський почув, як той кинув на важіль трубку.

Коли професор відчиняв двері каюти, хтось пробіг повз нього.

– Екскюзе муа! – долинуло до Заїрського м'якою французькою мовою.

Загорський уперше почув на кораблі французьку мову, й це здивувало його. Він замкнув каюту й швидко пішов на палубу. Звідти лунали голоси матросів.

– Грін!

– Грін!

Напевно, саме Гріна й помітив Загорський, коли той падав у море.

Тільки-но Загорський зійшов на палубу, до нього ступив Жозеф Браун.

– Хто тоне? – запитав Загорський.

– Педро Грін, сер! – відповів Браун. – Хіба ви не здогадуєтесь?

Загорський помовчав і сказав:

– Акула не може йому простити…

– Що саме?

– Адже Грін викрив його!

На палубі юрмилися матроси. Скупчившись на лівому борту, вони стежили за рятувальною шлюпкою, що крутилася на тому місці, де зник Педро Грін.

Раптом за борт стрибнув штурман, відплив од корабля, пірнув під воду й за якусь мить виринув на поверхню, тримаючи за комір потерпілого.

Штурмана й Педро Гріна підняли на шлюпку й попливли до корабля.

– Уповільнити хід!

– Повільний хід!

На палубу раптом вийшов Кріпс, але, відчувши на собі погляд Загорського, квапливо одвернув голову.

– Ви повідомили Кріпса? – спитав Загорський Брауна.

– Ні, – змахнув рукою той. – Якось забув!

– А може, він хотів, щоб ви його повідомили?

Жозеф Браун збагнув натяк Загорського.

– В цьому я не сумніваюся, сер!

– Добре все продумано!

– Вони роблять усе можливе, аби тільки не викрили їхнього злочину!

– Тепер слід чекати від німця нових несподіванок! Кріпс ще й досі використовує його!

– Це ж німець і скинув Гріна за борт.

– Атож, він!

– А може, Грін сам спіткнувся! – іронічно додав Жозеф Браун.

– Як це сталося? – підійшов до них Фенімор Кріпс.

– Посковзнувся, мерзотник!

– Ще один інцидент?

– На сьогодні останній! – коротко відказав Браун.

Коли Гріна підняли на палубу, прибіг лікар Раск. Потерпілий був непритомний. Матроси з'юрмилися навколо нього, та, побачивши, що до потерпілого йдуть Кріпс, Загорський і Жозеф Браун, швидко розступилися перед ними.

– Як він, пане Раску? – запитав Кріпс. але було видно, що доля цієї маленької миршавої людини аж ніяк не хвилює директора пароплавної компанії.

– Небезпеки немає! – відповів лікар і схилився над потерпілим:

– Як ви себе почуваєте, Гріне?

Жовтий, з запалими очима, схожий на мерця, Грін поворухнув синіми губами, але не почулося навіть шепоту.

– Пульс? – запитав Загорський.

– Ледве відчутний.

– Віднесіть його в тінь! – наказав Браун.

Фенімор Кріпс трохи постояв і, не промовивши жодного слова, попростував уздовж борту.

Тільки-но Кріпс пішов, Жозеф Браун зробив знак штурманові, аби той переніс Гріна в інше місце. Раск сховав своє лікарське приладдя, вийняв з вух рурки стетоскопа й звернувся до матросів:

– Йому потрібний цілковитий спокій!

За годину Жозеф Браун знову підійшов до Гріна, схилився над ним і запитав:

– Як це сталося?

Грін лежав геть знеможений і тільки кліпав очима. Зібравшись на силі, він прошепотів:

– Я заснув і впав!

– А хіба це не він тебе скинув? – підказав йому капітан.

Грін перелякано дивився на Жозефа Брауна, ніби той викрив його таємницю.

– Хто тобі таке сказав? – прошепотів він.

Це правда? – наполягав капітан.

Не знаю, – усе ще вагався Грін.

– Але таке можливе?

– Він мене ненавидить, сер!

– Він тобі погрожував?

– Погрожував. Бережіть фізика й Лабалу!

– Це він примушував тебе нападати на них? – допитувався Жозеф Браун, щоб пересвідчитись у своїх припущеннях.

– Так.

Капітан пішов.

Педро Грін ледве дихав, розпити помітно втомили його. Він спробував був підвестися, засунув руку собі під сорочку, намацав на волохатих грудях медальйончик, підніс його тремтячими пальцями до губів і поцілував.

* * *

Професор Загорський і Жозеф Браун стояли на капітанському містку й курили. Відколи зникло таємниче кольорове сяйво, на кораблі стало спокійніше. Перед тим як піднятися на місток до капітана, Загорський сказав Абдулу Хамідові, що слід було б обплисти навколо острова, то наближаючись, то віддаляючись від нього, щоб дослідити, чи справді невидима перепона оточує Абалулу з усіх боків, чи скрізь виникають поштовхи й сяйва і, нарешті, чи й за таких обставин переслідуватимуть корабель оті два супутники. Саме з такою пропозицією й пішов Загорський до Жозефа Брауна.

– Як накажете, сер! – люб'язно відповів йому капітан.

– У нас вистачить пального?

– Про це не турбуйтесь! Жозеф Браун не вперше подорожує! Можете спокійно провадити ваші дослідження! Здається, ваша праця буде корисною для людей.

– Кріпс про це іншої думки.

– Кріпс робить бізнес, сер.

Цю мить на кормі корабля, мов блискавка, спалахнуло сяйво.

– Сер!.. – тільки й зміг вимовити Браун, бо вже й на всіх пластмасових та скляних деталях корабля яскраво сяяли й мінилися сині, червоні, жовті, ясно-зелені промені.

Професор Загорський квапливо побіг до апаратної і мало не зіткнувся з Фенімором Кріпсом. На Кріпсові геть усе світилося – ґудзики, дашок морського кашкета, пряжка ременя. Навіть його білий штучний зуб палав ясно-червоним вогнем.

– Професоре! – лякливо скрикнув директор. – Ми згоримо!

Загорський не зупинився.

– Як буде треба, то й згоримо! – відказав він сердито.

– Чи це небезпечно, сер? – не відставав од нього схвильований Кріпс.

– Ні, – махнув рукою Загорський.

На палубу висипали матроси. Побачивши професора, вони оточили його.

– Тільки без паніки, хлопці!

– Ми згоримо, як смолоскипи! – почулися голоси.

– Займіть свої місця! – наказав професор. – У вас не все гаразд із нервами. А в нашій справі треба бути вольовим, спокійним і сміливим! – І, оглянувши присутніх, додав – Беріть приклад з Жозефа Брауна!

– Без паніки! – пролунав з містка гучний голос капітана.

Майже одночасно долинув крик з лівого борту:

– Тримайте Гріна!

Педро Гріна тіпало, мов у пропасниці. Він затулив обличчя руками й дико ревів. Медальйон на ньому світився жовтогарячим сяйвом, і здавалося, ніби Педро Грін оточений якимось світловим ореолом. Потім, відчайдушно вереснувши, нещасний кинувся вперед, здійняв догори руки, рвучи на собі волосся, клякнув перед професором і втупив у нього божевільні, страхітливо палаючі очі.

– Пекло-о-о! – несамовито волав Грін.

Якийсь плечистий, волохатий матрос схопив цього нещасного під пахву, мов неслухняну дитину, і поніс у трюм.

Скажений порив вітру налетів на корабель і накренив його.