Текст книги "Невидимий риф"

Автор книги: Григор Угаров

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 8 страниц)

ХТО РОЗВ'ЯЖЕ ВУЗОЛ ЗАГАДКИ?

… Вільямс Жорлінг не зводив очей з цівки пістолета, спрямованої в лівий бік його грудей, яка поволі почала переміщатися вгору і зупинилася навпроти скроні. Він тремтів, неспроможний нічого вдіяти. Відчував, що геть знесилів, що нерви сплохували і його посідає смертельний страх та безвілля. Примара смерті скувала йому душу, заморозила кожну клітину його тіла. Жозеф Браун втупив каламутні очі в механіка й пістолетом мало не торкався його лівої брови. Жорлінг чув на собі гаряче Браунове дихання, і його зіниці розширювались щораз дужче.

– Стріляй, Брауне, – ледь чутно прошепотів механік. – Я далі не можу терпіти!

– Нікчема! – похмуро кинув капітан.

– Вбий же мене нарешті!

– Он як!

– Повір мені, братику, я не можу!

Жозеф Браун одвів пістолет убік. Корабель яскраво світився, запалений загадковим мінливим сяйвом. Його струшували часті поштовхи. Мотори усе ще глухо гуркотіли. Напруження зростало з кожною хвилиною. Екіпаж розбігся по палубах і трюмах, наче переколошкана отара. Педро Грін, припавши до фок-щогли, скиглив, мов побитий пес:

– Брауне, схаменися!

Рудобородий хрестився, повернувшись обличчям на схід. По щоках йому струміли краплини холодного поту й рясні сльози, очі знавісніло блищали.

– Поверни корабель, Брауне!

Він здіймав угору руки, спроквола повторюючи слова молитви:

– Санта Маріє, напоуми його!

Переборовши нарешті жах, Вільямс Жорлінг кинувся до машин. Надходила та хвилина, коли двигуни прониже таємнича блискавка, паралізує їх, і вони, глухо зітхнувши, замруть. Старший механік відчував неминучість цієї миті так само, як безнадійно хворий відчуває наближення смерті. Він мав удруге відчути удар невидимої сили, і напруження його зросло до краю.

Більшість членів екіпажу розбіглися хто куди тієї ж миті, як корабель струснуло й на поверхні води з'явилися миготливі кола. А загадкові промені, що заблищали на кишенькових ножиках, ґудзиках та гвіздках черевиків, на всіх коліщатках і гвинтиках корабля, – геть паралізували людські нерви. Усіх заполонив страх.

– Вище голову, хлопці! – гримів у гучномовцях голос Жозефа Брауна.

Шум океану, викликаний таємничими силами, що вирували навколо Абалули, заглушав слова капітана. Свистів вітер, горами здіймалися хвилі, – а погода стояла тиха, сонячна, на небі не було жодної хмаринки…

… Коли корабель штовхнуло вдруге і екіпаж кинувся ховатися в трюми та кают-компанію, Жозеф Браун вибіг назустріч матросам, тримаючи в руці пістолет. Він двічі вистрелив угору. Матроси зупинилися, проте вони вже неспроможні були давати лад на кораблі, керувати машинами. Втратив тяму навіть завжди спокійний і розважний Вільямс Жорлінг, і це вкрай приголомшило Брауна. Та за мить капітан знову опанував себе…

Невидима стихія шматувала прапор, відштовхувала корабель назад, але він затято переборював опір. Оберти моторів збільшилися вдвоє. Жозеф Браун стояв у стерновій рубці, стискаючи мускулястими руками штурвал. У гучномовці машинного відділення гримів його хрипкий голос:

– Тримайся, Жорлінгу!

Жорлінг не відповідав.

– Тримайся, мій хлопчику! – повторював капітан. – Ще трошки, ще зовсім трошки! Ти ж мужчина!

Ці слова діяли на Вільямса Жорлінга, наче батоги, – вони підстьобували його, і він несвідомо, як автомат, кидався від одного двигуна до іншого.

– Він збожеволів! – хрестився Рудобородий. – Санта Маріє!

Вітер смикав його за поли, куйовдив руду бороду, зривав, мов листя, кожне слово з його вуст і кидав у море.

Хвилювання дедалі посилювалось. Спалахи сяйва ставали чимраз яскравішими й з запаморочливою швидкістю стрибали по сталевих шпангоутах, і ще допіру темний трюм тепер увесь світився.

– Молодець, Жорлінгу! – лунав голос Жозефа Брауна.

І за хвилину – знову:

– Чудово, Вільямсе!

А вгорі, в апаратній, напруживши слух і зір, завмер біля приладів професор Загорський і схвильовано стежив за екранами, компасом, миготінням вічок, тремтінням чутливих стрілок…

* * *

Загорський важко опустився в крісло, насупив брови й затарабанив пальцями по полірованому бильцю.

«Якесь незбагненне явище!»

Корабель удруге зробив спробу прорватися крізь невидиму перешкоду до Абалули, і вдруге фізикові несила було розв'язати таємницю бар'єра. Все повторилося так само, як і минулого разу. Жозеф Браун ледве втримав на поверхні корабель, коли його підхопила бурхлива течія. Острів Абалула й цього разу зберіг таємницю невидимих сил, що оточували і охороняли його.

Професор Загорський був не з тих людей, які відступаються від своєї мети. Труднощі розпалювали в ньому ще більшу жагу боротьби, прагнення будь-що дістатися до потаємних лабіринтів природи.

Абалула! Коли Загорський уперше поглянув на цей острів, він здався йому позбавленою життя плямою, мертвим клаптем землі, звичайнісіньким острівцем, що загубився серед океану Про цей острівець було відоме все – довжина і ширина, географічне положення, характер рельєфу, природні умови, навіть геологічна будова пластів. І ніщо не передвіщало, що в цій «добре вивченій ділянці землі» можуть бурхати якісь таємничі сили і що він, професор Теодор Загорський, виявиться перед цими силами геть безпорадний.

Уже вкотре переглядав він схеми, підрахунки, висновки наукових спостережень, занотовані на квадратних аркушиках паперу, уважно вдивлявся в кожну цифру, в примхливі ламані лінії, знову підраховував, робив припущення, та все було марно…

* * *

За ілюмінатором блищала осяяна сонцем вода Двигуни корабля, що допіру були заглохли, знову гуркотіли Матроси трохи заспокоїлися й зайняли свої місця. Тільки Педро Грін категорично відмовився виходити з трюму й досі ще тримав у руках маленький засмальцьований медальйончик.

Втомлений Абдул Хамід, геть знесилений пропасницею, відпочивав на палубі.

Жозеф Браун пожадливо ковтав тютюновий дим, похмуро дивлячись на спокійну гладінь океану. Він удруге врятував корабель від полону диявольської стихії, але проскочити крізь загадковий бар'єр навколо Абалули знову не зміг.

Здавалось, один тільки Фенімор Кріпс лишався байдужий до того, що хвилювало Загорського й Брауна. Він не думав про небезпеку, не відчував напруженості й спокійнісінько прогулювався собі палубою корабля.

* * *

Жозеф Браун чистив кишеньковим ножиком свою голландську люльку з нікельованим мундштуком, коли його раптом покликав до себе професор Загорський. Була саме передобідня пора, і Брауна дуже здивувало це запрошення. Щоразу, як океан ущухав і корабель повертався на висхідну позицію, фізик усамітнювався, й ніхто, крім Абдула Хаміда, не переступав порога його каюти.

Течія однесла корабель на таку саму відстань од острова, як і раніше, і щоб знову повернутися до зони дії таємничих сил, треба було плисти щонайменше добу. Цей час матроси відпочивали, відсипалися, лагодили свій одяг, – словом, потроху поверталися до нормального життя. Було спокійно – не загрожувала ніяка небезпека, не шаленіли бурі, не світилися загадкові промені й несподівані поштовхи не струшували корабель.

Тим-то, коли Абдул Хамід підійшов до Жозефа Брауна, капітан спідлоба глянув на нього й запитав:

– Які будуть вказівки від султана Абалули?

Та асистентові було не до жартів.

– На вас чекає професор!

– Професор? – здивувався Браун.

Хамід кивнув головою.

– Це вже він щось надумав!

Жозеф Браун сховав ножика, затиснув у зубах люльку й, важко ступаючи, рушив до каюти Загорського.

Професор зустрів його словами:

– Ваш вертоліт – двомісний?

– Тримісний! – відповів Браун.

– Чудово! Ми полетимо, а ви триматимете корабель у цьому квадраті! – І він простяг капітанові папірця, де були точно зазначені широта й довгота, між якими мав перебувати корабель.

– Хто має пілотувати вертоліт?

– Макс Шнайдер!

Загорський пильно глянув Браунові у вічі.

– Отже, пілота немає?..

– Є, сер! Вільям Жорлінг під час війни був льотчиком! – відповів капітан.

Браун зняв трубку телефону й набрав номер. Почувся гучний Жорлінгів голос.

– Приготуйте вертоліт до польоту! – наказав Браун.

– Але ж…

– Вертоліт має бути готовий до польоту! – повторив Браун і поклав трубку на важіль.

За півгодини Вільямс Жорлінг уже сидів за кермом. Над широкою палубою, наче ураган, ревів потужний двигун новенького блискучого вертольота

Професор Загорський і Абдул Хамід зайняли у вертольоті свої місця Весь екіпаж корабля вийшов на палубу проводжати трьох сміливців. Професор був мовчазний. Браун знав, чому той мовчить, і дуже хвилювався. Якесь внутрішнє передчуття підказувало Браунові, що з вертольотом станеться нещастя. Він міцно потиснув руку Загорському, і очі в нього зволожились:

– Щасливого повернення, сер!

Загорський хитнув головою. Гуркіт мотора заглушив Браунові слова. Професор підняв угору руку, вертоліт легко відірвався від палуби, пролетів над капітанським містком і почав швидко набирати висоту. Абдул Хамід раптом відчув, як йому до голови прилила кров, але зразу ж опанував себе.

Загорський схилився над мапою, підраховуючи відстань корабля до «невидимого рифу», – так він називав кордон загадкового випромінювання. Його непокоїла думка: як діє це випромінювання на висоті? Може, Абалула вкритий невидимим електромагнітним дахом?

* * *

Абдул Хамід не зводив очей з транзисторного приладу – Вільямс Жорлінг набрав висоту п'ятсот метрів і взяв курс на південь. Щоб дістатися до умовного кордону, вертольотові треба було летіти дві години.

– Зменшіть швидкість, Жорлінгу! – наказав у мікрофон професор і розстебнув куртку.

Йому було важко дихати. Він утретє чекав тієї миті, коли підтвердяться або ж спростуються його припущення. Машина повільно наближалася до лінії перешкоди.

Якої висоти досягає випромінювання? Можливо, воно охоплює лише невеликий шар повітря? Загорський припускав також, що острів Абалула може бути оточений цим випромінюванням з усіх боків і таким чином цілком ізольований від навколишнього світу.

Годинник відлічував секунди, стрілки невпинно рухалися вперед, відстань до острова скорочувалась. Загорський чув, як калатає його серце. Він хвилювався, як ніколи досі. Абдул Хамід відчув себе зле й відкинувся на спинку сидіння.

Вертоліт плавно линув уперед.

– Сер, ви чуєте мене, сер? – озвався в навушниках Жорлінгів голос.

– Чую! – відповів Загорський.

– Ви нічого не помічаєте?

– Ні, а що сталося?

– Знову з'являються миготливі кола!

– Знову? – Загорський широко розплющив очі.

Він трохи помовчав, оглядаючись навкруги, а тоді запитав:

– Яка відстань до острова?

– Двісті миль!

– Усі дані співпадають! – зітхнув Загорський.

– Що накажете робити? – запитав механік.

– Курс не міняти!

– А чи немає небезпеки?

– Якої небезпеки?

– Що ми впадемо в океан!

– Ні, немає, Жорлінгу! – відповів Загорський.

– І все ж треба вжити застережливих заходів! Перевірте парашути й рятувальні пояси! Якщо перекинемось, сміливо стрибайте вниз! Парашути надійні!

Професор Загорський зовсім не думав про парашути й рятувальні пояси. Зараз для нього найважливіше за все – з'ясувати, чи справді Абалула має захисний дах, на якій висоті той дах і який він за формою – пірамідальний чи циліндричний? Загорський дивився на мапу, подумки малюючи вертикальні перешкоди, зазначав висоту, на якій вони перебувають, і відстань до острова.

Вільямс Жорлінг регулярно повідомляв:

– Висота – шістсот!

– Шістсот! – повторював Загорський.

– Дев'ятсот миль!

– Дев'ятсот!

За півгодини – знову:

– Шістсот!

– Шістсот!

– Вісімсот!

– Вісімсот!

– Сер, зверніть увагу! З'являється рожевий туман! – раптом озвався Жорлінг і тут же злякано зашепотів:

– А ось і кола! Погляньте, сер!

І справді: попереду то з'являлися, то зникали миготливі кола… Щоразу, коли вертоліт наближався до невидимої перешкоди, ці кольорові кола яскраво спалахували. На мапі в Загорського навколо острова Абалули вимальовувалося графічне зображення велетенського циліндра. Тепер було цілком ясно, що Абалула оточений якимось ще не відомим науці електромагнітним полем. Лишалося тільки визначити, на якій висоті закривається «кришка» того циліндра. Тому Загорський наказав пілотові:

– Піднімайся вгору, але вперед не рухайся!

– Спробую, сер!

У приймачі зачувся тріск, і в розмову Вільямса Жорлінга несподівано втрутився гучний бас Жозефа Брауна. Пілот настроївся на хвилю корабельної станції, і в навушниках залунав капітанів голос:

– Хай тобі дідько, Жорлінгу, де ти? Вертоліт зник з наших очей! Передай, як себе почуває професор! Що ви там помітили? Ви повернетесь на корабель, чи будете приземлятися на Абалулі? Слухай мене уважно, Жорлінгу!

Професор Загорський сумно всміхнувся. Вільямс Жорлінг повідомив:

– Знову блищать круги!

І запитав професора:

– Що відповісти тому кашалотові?

Жорлінг ще й досі не міг простити Жозефові Брауну, що той наставляв йому до скроні пістолет. Однак тепер у Жорлінгові знову пробудилася колишня пристрасть пілота. Він і гадки не мав, що через двадцять років після закінчення війни зможе тримати в руках штурвал літака. А це для колишнього льотчика – неабияка втіха.

Загорський схилився до мікрофона й сам відповів Браунові:

– Все гаразд, капітане! Провадимо дослідження! Ми наштовхнулися на захисний циліндр! Нехай корабель залишається в зазначеній зоні! Якщо станеться аварія – шукайте нас!

В ефірі знову виникли перешкоди, і Браунів голос загубився десь серед гучного шуму й тріску. Жорлінг набирав висоту. В повітрі навкруг вертольота із запаморочливою швидкістю крутилися лискучі кола. Вилицювате обличчя Абдула Хаміда зблідло, він майже лежав у кріслі й важко дихав.

– Тисяча п'ятсот! – повідомив Жорлінг.

– Тисяча п'ятсот! – повторив Загорський.

– Дві тисячі!

– Три тисячі!

– Чотири тисячі!

Малюнок циліндра зростав угору. Було важко дихати – бракувало кисню. Коли машина піднялася на п'ять тисяч метрів, Загорський збагнув, що дах цієї геометричної фігури куди вищий, ніж він сподівався, і наказав Жорлінгові спускатися долу. Механік спробував налагодити зв'язок з кораблем, та все марно: з приймача долинав тільки гучний шум і тріск.

* * *

Коли вертоліт спустився на висоту п'ятиста метрів, Загорський вирішив обстежити горизонтальну межу поля. Він уже визначив, що перешкода має форму височенного циліндра. А що, коли летіти низько над водою? Може, пощастить знайти якусь прогалину?

І він наказав Жорлінгові спрямувати вертоліт на невидиму перешкоду. Механік сполотнів.

– Це обов'язково треба, сер?

– Без заперечень! – стримано, але суворо зауважив йому професор і додав: – Летіть повільно і обережно!

– Ви наражаєте нас на аварію, сер!

Загорський ледве стримав гнів:

– Цього вимагає наука!

Вільямс Жорлінг підкорився наказу. Вони не пролетіли й кількох миль, як вертоліт спалахнув яскравим світлом. Промені шалено стрибали по металевих приладах, віддзеркалювались і враз зникали, а тоді спалахували знову. Жорлінг увесь тремтів, очі йому полізли на лоба, та професор не звертав на нього уваги. Тоненький грифель олівця швидко звужував обриси циліндра; там, на кораблі, таємниче сяйво виникало на значно більшій відстані від Абалули, ніж тут, угорі. Але де ж межа опору, де епіцентр цих загадкових сил? Цю мить фізик не думав ні про небезпеку, ні про можливу аварію. Треба будь-що скласти точну графічну схему зони невидимої перешкоди – на цьому мав завершитися перший етап досліджень експедиції.

Вертоліт повільно летів у молочно-рожевому сяйві, схожий на вогняну ракету. Коли до острова лишалося вісімдесят миль, Вільямс Жорлінг відчув, що машину почало струшувати. Інтервал між струсами становив п'ять хвилин. Раптові поштовхи, схожі на імпульси електричного струму, ставали дедалі частіші й відчутніші.

– Треба повертатися назад, сер! – попередив пілот Загорського.

– Ви знову виявляєте легкодухість! – сердито відказав йому фізик.

– Ми йдемо на неминучу смерть!

– Тримайся, Жорлінгу!

Голос механіка тремтів. Вертоліт струшувало, наче віз на невторованому шляху. Гримкотіли, надриваючись, мотори. Машина заплутувалася в павутинні таємничого випромінювання. Обличчя в Жорлінга вкрилося потом, він відчував, що не витримає цього напруження.

– Жорлінгу, не роби дурниць! – підбадьорював його професор. – Не губи самовладання!

Вільямс Жорлінг діяв, як автомат. Він був неспроможний обдумувати свої вчинки. А вертоліт заглиблювався в зачаровану атмосферу, де вирували якісь диявольські сили. Абдул Хамід ледве дихав, але не зводив очей з приладів. Кволим голосом щось шепотів у мікрофон, проте зрозуміти його було неможливо.

Загорський тільки-но зібрався щось у нього перепитати, коли помітив у морі два супутники, ті самі, що тривалий час супроводжували корабель. Тепер вони пливли так близько, що їх можна було добре розгледіти.

– Професоре! – вигукнув Абдул Хамід, але цю мить навальний повітряний струс, наче хвилею вибуху, підхопив вертоліт і поніс стрілою в сліпучих спалахах світла.

Запанувала мертва тиша. Новий поштовх, мов торпеда, жбурнув машину до якоїсь повітряної ями. Загорський відчув, як він раптом став зовсім невагомий, відокремився від сидіння, й над ним звилося велике барвисте шатро…

Його засліпило яскравим світлом, він склепив і знову розплющив очі. В густому рожевому тумані, – так буває на світанку, коли сходить сонце, – Загорський побачив вертоліт, що перекидьки падав униз, розмахуючи велетенськими лопатями, схожими на крила підстреленого птаха.

«Абдул Хамід, Жорлінг», – блискавично зринула в нього думка.

Загорський повільно падав долу, легко гойдаючись у повітряній колисці. Він відчував, що свідомість його затьмарюється, серце в грудях калатає – ось-ось розірветься. Мертвий птах падав перекидьки в море; течія зносила його чимраз далі. Загорського оповила слабість – він був у тому ж стані, що й під час першого наближення до Абалули. Повіки очей склеплювалися, він силоміць розплющував їх, напружено шукаючи Абдула Хаміда, але ніяк не міг знайти його в навколишньому тумані. Можливо, Хамідів парашут злився з барвами загадкового сяйва і плив десь поруч із парашутом Загорського…

Загорський падав щораз нижче. Сили залишали його. Раптом він стрепенувся. До нього мчали два лискучі тіла, вкриті сріблястою лускою. Це були не підводні човни й не катери – тіла скидалися на якісь кола аеродинамічної форми. Вони не пливли, ні, – просто линули над водою, мов велетенські альбатроси, безшумно, не залишаючи за собою довгих хвостів пінявої води.

Лискучі тіла швидко наближалися. Море блищало вже майже під ногами в Загорського. Загорський напружив останні сили, озирнувся навсібіч, але ні вертольота, ні Хаміда, ані Жорлінга не було ніде – він бачив перед собою тільки дивні машини, що рухалися над поверхнею моря… Потім усе кудись зникло…

ВУЗОЛ ЗАГАДКИ РОЗВ'ЯЗУЄТЬСЯ

… Молочно-біла імла розвіялась, і звідкись почало точитися сліпуче, яскраве світло. У вухах відлунювалися звуки гучних частих ударів. Вони зливалися з ревінням прибою, свистом вітру, словами незнайомої мови; пекуче дихання обпалювало Загорському обличчя. Раптом усе вкрилося густим димом, а в тому диму засновигали темні постаті. Гучні удари й гуркіт прибою вщухли. Загорський знову відчув себе таким легким, невагомим, як тоді в захмарній колисці. Незнайомі вигуки стихли, віддалилися, і тепер кожен звук сприймався, мов луна.

Та за мить знову заревів прибій, засвистів шпаркий вітер, посилився гомін голосів, і серед страшенного шуму чийсь знайомий голос пошепки повторював:

– Професоре! Ви чуєте мене? Ви чуєте мене, сер? Це я, Хамід! Ви чуєте мене, професоре?

Звідки долинає цей незнайомий голос? Хто такий Хамід? Здається, Загорський уже колись чув це ім'я! Все переплуталось, нитки пам'яті губилися в сліпучому світлі, рвалися від ударів барабана, від ревіння прибою. Невже все це було уві сні? А чий то голос гукає його? Хто такий Хамід? Кого він кличе? А що означає цей туман, це мерехтливе сяйво, ці тіні, що танцюють навколо нього?

– 32°47′ і 76°24′!

Це вже професор Теодор Загорський почув цілком розбірливо. Цифри промайнули в його потьмареній свідомості й перегукнулися з такими самими числами, що закарбувалися йому в пам'яті. Загорський стрепенувся. В голові йому наче трохи прояснилося.

Вертоліт дзижчав, мов жук. Провалюючись у хмарах диму, Загорський спускався на парашуті, мружачи очі. Внизу блищав океан. Аж раптом почала тонути людина. Професор наближався до неї, бачив її червоний каучуковий круг. Але людина була не сама. Виднілася ще одна постать, яка боролася з трикутним полотном; чувся гуркіт моторів.

Дум, дум-дум! Дум, дум-дум! – вистукував барабан якийсь незвичайний ритм.

– Ви мене чуєте, сер? – знову прошепотів голос. – Прокиньтеся, сер!

Загорський відчув чиєсь гаряче дихання. Хтось торкнувся його обличчя. І ось в молочно-білій імлі знову закружляли тіні. Зненацька виплив корабель. На капітанському містку стоїть, розставивши ноги, кремезна широкоплеча людина, неголена, з бакенбардами й дужими ведмежими руками. Вона похмуро вдивляється в море, кусаючи мундштук люльки, й випускає носом дим.

По палубі шугають матроси. Один з них, довгий, із скривленим обличчям, очманіло озирається довкола. Він лякливо ховається під білий фартух молодика в окулярах, та раптом вертоліт закрутився, як дзига, і все затулив своїм корпусом.

«Жорлінг!» – згадав Загорський ім'я цієї людини.

І все зникло, розчинилося в молочно-білій імлі.

* * *

Із землі стирчать конусоподібні, низенькі очеретяні халупи; височать, схожі на парашути, крони пальм; рясна гущавина переплетена ліанами, що звисають, мов аркани; положистий берег встелений пошматованими кореневищами; піняться хвилі прибою, оголяючи роз'їдені морем червонясто-коричневі шари грунту. Над халупами здіймаються цівки диму, кружляють пташки з пурпуровими крильцями. Метушаться чорношкірі чоловіки, татуйовані, з кільцями у вухах, з очеретяними пов'язками на стегнах і списами в руках. У віттях дерев свистить вітер, розсіюючи дим.

Професор Загорський примружився, глибоко зітхнув і знову нерішуче розплющив очі. Опустившись на коліна, перед ним стояв юнак із запалими очима на пораненому вилицюватому обличчі.

Загорський напружено вдивлявся в юнака. Йому здавалося, ніби він уже десь бачив його. І взагалі —де він? Як опинився в цій невідомій країні? Хто такі ці чорношкірі? Хто цей юнак?

Хлопець схилився над Загорським:

– Професоре!

– Де я? – промурмотів Загорський.

– Ви живий, сер! – радісно вигукнув юнак.

Загорський, силкуючись щось пригадати, помахом руки зупинив його:

– Зачекай, зачекай, а ти хто такий?

– Я – Абдул Хамід! – нетерпляче відповів асистент.

– Абдул Хамід? – повторив замислено професор. – Знайоме ім'я.

– Я ваш асистент, сер!

– Асистент? Який асистент?

Хамід сумно всміхнувся:

– Ви – мій професор! Пригадайте: наш корабель плив до Абалули!

– Абалули?

– Так, так, сер! Ми вивчали загадкові сили, що оточили острів Абалулу.

Загорський заплющив очі, болісно напружуючи пам'ять, і зітхнув:

– Мені в голові геть усе переплуталось! – Він помацав на лобі пов'язку, і його різонув гострий біль. – То я – ваш професор? Мабуть, ви помиляєтесь!

Абдулові Хаміду раптом стало моторошно: Загорський втратив пам'ять.

Ледь стримуючи нервовий дрож, Хамід допоміг Загорському підвести голову. Негри, що оточували хворого, враз розступилися. Старий зморщений негр, з кільцями у вухах і татуїровкою на обличчі, подав списом якийсь знак, і двоє чоловіків швидко побігли звивистою доріжкою, що губилася в хащах джунглів.

Професор Загорський подивився на старого негра, і на обличчі в нього майнула ледь помітна усмішка. Очевидно, це всміхнене чорне обличчя допомогло йому щось пригадати.

Загорський довго мовчав, напружуючи пам'ять, і раптом стрепенувся:

– Ти – Лабала, чи не так?

Абдул Хамід заперечливо хитнув головою. Негр притулив до чола очеретяний спис із химерними візерунками, приклав руки до серця й щось проказав.

Загорський розвів руками – він нічого не зрозумів

– Лабала вмер! – мовив Абдул Хамід.

Асистент підтримував Загорського, який, підвівшись, зачудовано розглядав негрів, густі пальми й папороті, переплетені ліанами обіч вузенького путівця. Старий негр із зморщеним обличчям почастував Загорського бананом. Загорський тремтячими руками очистив соковитий плід і зволожив ним губи.

«Що діється зі мною? Я сплю чи, може, збожеволів? Що сталося? Де я бачив цього юнака – Абдула Хаміда?»

Абдул Хамід не хотів стомлювати професора й не квапився заходити з ним у розмову. Він бачив, що Загорський поволі повертається до пам'яті й починає потроху пригадувати минуле, а кожне подразнення може тільки ускладнити його хворобливий стан.

– Як ми тут опинилися? – запитав перегодя Загорський.

– Ми зазнали катастрофи, професоре! – відповів Хамід, поправляючи йому перев'язку. – Вертоліт упав у море. Ми вивчали загадкове випромінювання навколо Абалули. Але вертоліт перекинувся, і ми повисипалися з нього, мов яблука. Аварії, власне, не було. Зупинилися двигуни, вітер чи якась інша стихія перевернули машину, й вона полетіла в море. Ми випали з неї, а парашути самі розкрилися в повітрі. У вертольоті лишився тільки Жорлінг – він не встиг вискочити…

Загорський тримав голову вобіруч.

– Жорлінг лишився живий? – запитав він після хвилинного мовчання.

– Якісь незнайомі люди намагалися врятувати його.

Професор допитливо подивився на нього.

– І врятували?

– Не знаю, – невпевнено проказав Хамід.

Загорський знову затиснув голову руками.

– Що сталося з нами потім?

– Вас при падінні поранило – випадково зачепило уламком гвинта.

Загорський довго дивився на Хаміда. В його свідомості зринали окремі епізоди пережитого. Він, мов оператор, який під час монтажу склеює шматки знятої плівки, намагався з'єднати всі події в тій послідовності, як вони відбувалися. Але в його голові миготіли тільки окремі кадри. Він згадав своє перебування на кораблі, людей, які оточували його. Потім у пам'яті спливла сцена в кабінеті Фенімора Кріпса, промайнула згадка про вертоліт і Вільямса Жорлінга. Але Загорський не міг визначити час і послідовність цих подій.

Коли асистент сказав Загорському, що його поранено, він спитав:

– Мене поранив Шнайдер?

– Ні, сер. Вас зачепило гвинтом вертольота, коли ви були вже в морі.

Загорський знов напружив пам'ять, у голові йому запаморочилось, і він знепритомнів…

* * *

Опритомнів Загорський вранці. З вікон, завішених оксамитовими фіранками й прозорим тюлем, лилося м'яке, заспокійливе світло. Він лежав у просторій кімнаті, з білою гіпсовою стелею і лискучою люстрою. Усе в цій кімнаті було йому знайоме – наче він колись уже мешкав тут.

«Де це я? – зітхнув Загорський. – Здається, допіру лежав десь у затінку пальм, а тепер опинився тут…»

Він обмацав собі голову. Голова була забинтована, і пов'язка трохи муляла йому. Обвів поглядом кімнату: лікарняна шафа, важкі двері, оббиті білою шкірою. Нараз Загорський здригнувся.

«А хто ця русява жінка в білому фартусі?»

Він замружив очі й подумав: «Мабуть, у мене галюцинація!»

Потім обхопив голову руками, затулив долонями обличчя, протер пальцями очі. Він боявся поглянути навколо себе. В голові все змішалося, запливло туманом. Як він опинився в цій кімнаті, хто ця. жінка, де він? Загорський поворухнувся і знову обвів поглядом кімнату. Тихою, нечутною ходою до нього підійшла жінка в білому фартусі. Загорський уп'яв у неї очі – вона здалася йому знайомою. Він підвівся на лікті й стрепенувся: в глибокому шкіряному кріслі біля невеличкого круглого столика сидів старий з клинцюватою борідкою, кошлатими бровами, в окулярах у золотій оправі. Старий трохи підвівся й привітно всміхнувся до Загорського.

«Цю людину я також знаю!» – здивувався Загорський.

– О, професоре, ви вже цілком одужали! – мовила русява синьоока жінка.

– Сподіваюсь! – промурмотів їй у відповідь Загорський, намагаючись пригадати, де він бачив цю жінку.

Старий з клинцюватою борідкою не по роках спритно підхопився з місця й швидкими кроками вийшов з кімнати.

– Я до ваших послуг, сер! – усміхнулася русява жінка. – Вам щось треба?

– Чи можу я побачити свого асистента? – спитав Загорський.

– Він прийде до вас о п'ятій годині!

– Де я?

– Між гостинних людей!

– Пробачте, але я хочу знати, де саме.

– У приватній лікарні.

– В якій країні?

– Далеко від нашої батьківщини!

В голосі жінки лунали жартівливі нотки, та професорові Загорському було не до жартів. Він насупив брови й суворо запитав:

– Це що – таємниця?

– Абсолютна, професоре!

– Значить, мене заарештовано?

– Ви лікуєтесь у приватній лікарні!

– Щойно ви сказали, що я цілком одужав. Отже, випишіть мене звідси!

Жінка всміхнулася.

– Це компетенція лікарів. Доведеться вам трохи зачекати.

– А ви хіба не лікарка?

Жінка заперечливо хитнула головою.

– Я студентка-фізик.

– То як же ви опинилися в лікарні?

– Сьогодні я чергую біля вас!

– Чергуєте? – витріщив на неї очі професор.

Жінка підійшла до вікна, відхилила тюлеву фіранку й прочинила одну раму. Кімнату сповнило свіже повітря.

Загорський, примруживши очі, стежив за нею. Коли вона знову підійшла до ліжка, він роздратовано проказав:

– Мені здається, що я став жертвою якогось шантажу!

– Ну, це вже ви нас ображаєте!

– А що ж тоді все це означає?

– Згодом ви про все довідаєтесь! Вас прихистили в безпечному місці! Радійте, що ви тут, а не на кораблі! Бо ваш корабель тепер – оселя мешканців підводного світу!

– Тобто корабель затонув?

– Як на мою думку, точніше сказати: його потопили!

– А екіпаж?

– Випадком урятувався тільки капітан. Джон Равен не пощадив навіть свого зятя! А втім, про це іншим разом – поки що вам потрібен абсолютний спокій. Може, ви чогось бажаєте?

– Викличіть, будь ласка, мого асистента!

– Абдулові Хаміду вже призначено час. Він буде тут о п'ятій годині. Але якщо професор дозволить, то Абдул Хамід може прийти й раніше! Я перекажу професорові ваше прохання!

Жінка попрощалась із Загорським і вийшла з кімнати.

Загорський знеможено склепив повіки. Йому здавалося, що він не в яві, а марить. Як він опинився в цій лікарні, де все повито таємницею? Хто той загадковий професор? Чому біля нього чергують студенти?

Загорський простяг був руку до червоного ґудзика дзвінка, та враз спинився: думка, що сяйнула йому, була приголомшлива:

«Їм відома загадка Абалули!..»

Цю мить у кімнаті пролунав тихий, ледве чутний дзвін, на стіні спалахнула червона лампочка. За дверима озвалися чиїсь кроки. Тричі блимнуло зелене вічко. Хтось натиснув на обмотану білим бинтом клямку дверей…

* * *

… По асфальтованому шосе швидко мчав двомісний автомобіль аеродинамічної форми. Дві пари фар яскравим світлом розганяли навколишній морок. Потужний двигун працював безшумно, чувся тільки шурхіт шин, і здавалося, що автомобіль ось-ось відірветься од землі й полетить, наче птах. Замість керма, перед водієм виблискували три ряди різноколірних кнопок, і водієві пальці рухалися, наче по клавішах піаніно. Кнопки блимали, як сонні очі, осяваючи обличчя мовчазного смуглястого шофера то синіми, то яскраво-червоними, то жовтогарячими променями.