355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Григор Угаров » Невидимий риф » Текст книги (страница 3)
Невидимий риф
  • Текст добавлен: 10 октября 2016, 06:43

Текст книги "Невидимий риф"


Автор книги: Григор Угаров



сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 8 страниц)

Професор Загорський довго не міг заспокоїтись. Потім підступив до Лабали й промовив:

– Я добре розумію ваше становище.

– Що ж мені робити, сер? – запитав негр.

Загорський опустився в крісло, обхопив обіруч голову й тяжко зітхнув. Якусь мить помовчав і, нарешті, сказав:

– Я подбаю про вас!

Джеймс Лабала заплакав. Сльози нестримно текли по його зморщеному обличчю. Він схвильовано підвівся з крісла і, не знаючи, як віддячити цій білій людині, впав їй у ноги.

Загорський схилився над негром:

– Встаньте, Лабало, я вам співчуваю! Заспокойтесь! Такий-то вже наш світ! Але він стане кращим! Я впевнений у цьому! Ми зробимо його кращим, справедливішим!


* * *

Відтоді Лабала не виходив на вулицю.

Напередодні відплиття «Адмірала Мільтона» асистент професора Абдул Хамід привів серед ночі негра на корабель і замкнув його в каюті Загорського. Чи не єдиною людиною, що бачила в темряві Лабалу, був Макс Шнайдер, або, як його називали на кораблі, – Акула. Цього пройдисвіта-німця, з ведмежим тілом і страхітливим поглядом, Лабала побачив уперше на безлюдній пристані з рибальським куренем. Шнайдер тоді зустрів Одноокого.

І нині, сидячи самотньо в каюті корабля, Лабала, обхопивши руками кістляві коліна, думав про те, що сталося. Навколо нього ритмічно клацали прилади, спалахували лампочки й невпинно повторював приймач:

– Так-так-так!.. Так-так-так!..



ПЕРША СУТИЧКА З ТАЄМНИЧИМИ СИЛАМИ АБАЛУЛИ

Всі були напоготові. Незабаром в окулярі складного оптичного пристрою – останнє слово техніки! – мали з'явитися обриси обгризеного прибоями узбережжя Абалули.

Капітан Жозеф Браун розгледівся по палубі. Ні, вже ніхто не спав, навіть вільні од вахти матроси. Хіба ж можна спати в такий час? Професор Загорський неквапливо ходив палубою. Вахтові матроси, обминаючи його, допитливо заглядали в спокійне й суворе обличчя вченого.

Жозеф Браун виплюнув сигару, наступив на неї ногою і ввімкнув прилад. На опуклому еліпсоподібному екрані виникла помережена дрібними закрутками темна смужка, наче то звивався вугор.

– Абалула! – проголосив він густим басом у гучномовець.

Загорський різко обернувся. Смуглявий асистент професора Абдул Хамід, мов пружина, зірвався з місця й підскочив до приладів. На округлих екранах тремтіли стрілки. Залунали короткі, мов пістолетні постріли, слова команди. Загорський швидко рушив до асистента. Фенімор Кріпс випростався поруч капітана, його обличчя сіпалось від напруження. Він вдивлявся у далечінь, але час від часу поглядав краєм ока на палубу, наче когось шукав.

Жозеф Браун удавав, що не помічає, як нервово сіпається директорове обличчя. Відколи капітан побачив, як зустрілися в порту Фенімор Кріпс і Макс Шнайдер-Акула, в нього зародилася підозра. Згодом, коли ті зійшлися вдруге, ця підозра посилилась. Зустріч сталася несподівано. Акула вскочив до директорської каюти, але, вздрівши там капітана, хотів був вислизнути… Однак Кріпс затримав його і дав знак Браунові залишити їх на самоті. Капітан зміряв очима довгу мускулясту постать німця й зустрів його зухвалий погляд. Цей моторист з поцяткованим шрамами обличчям і визивно випненими грудьми тримав матросів у якійсь незрозумілій покірливості, наче він був потайний капітан корабля. За це Браун ненавидів Акулу, намагався ще в порту здихатись його, але Кріпс наказав узяти німця на корабель.

Коли Жозеф Браун зачинив за собою двері директорської каюти, він уже не мав сумніву, що між Кріпсом і Акулою існують якісь давні стосунки.

Абдул Хамід теж не терпів Акулу. Нахабний німець з пляшкою рому в кишені часто заходив до апаратної і, засунувши пальці рук під пахву жилетки, оглядався довкола червоними очима. Асистент звернув увагу і на дивну поведінку Фенімора Кріпса.

– Мені здається, що твій директор страхополох! – сказав якось Хамід Жозефу Браунові.

– Ти помиляєшся, асистенте.

– Він дуже нервується.

– А може, це означає щось інше?.. – підморгнув йому капітан.

– Як вас розуміти?! – стенув плечима Хамід.

– Уважніше приглядися до Акули! В нього нечисті руки.


* * *

Загорський знову подивився на ехолот. Глибина моря майже не змінилася. На координатній сітці радіолокатора з'явилася цятка. Сигнальна лампа повідомила про наближення до Абалули.

Загорський примружив очі.

– Абалула! – схвильовано мовив Хамід.

– Відстань?

– Тисяча миль.

– Спокійно, Хаміде!

– А хіба ви не хвилюєтесь?

– Тут не місце для хвилювань! Що б не сталося, ми повинні зберігати самовладання й мужність духу! Такий наш обов'язок!

– І все ж таки я хвилююсь!

– А як себе почуває Лабала?

Абдул Хамід щойно повернувся з каюти. Джеймс нерухомо сидів на очеретяному стільці. А коли Хамід увімкнув апаратуру й на телевізійному екрані з'явилися обриси острова, негр зірвався з місця, зайшовся плачем і схвильовано вигукнув:

– Бама-бама!

– Як він себе почуває, Хаміде? – вдруге запитав Загорський.

Асистент стрепенувся.

– Він плаче, професоре!

– Ностальгія, – сказав Загорський і, поклавши руку на плече асистентові, вів далі: – А ти хіба не співчуваєш Лабалі? Он там – загадкова Абалула! – Він показав рукою в бік острова. – Так, так, загадкова! – Потім, різко обернувшись, запитав: – Тебе не дивує та течія, що про неї повідомляв Ліпман? Все інше можна припустити, звісно, з деякими застереженнями, але ця бісова течія, що з'являється відразу ж, як тільки корабель входить у певну зону?!

Хамід мовчав.

– Власне, саме ця течія, що несе корабель, як дитячу іграшку, для нас, фізиків, – найзагадковіше явище!

Абдул Хамід безпорадно стенув плечима.

Загорський пішов у каюту. Лабала підвівся йому назустріч. В нього було журливе, схвильоване обличчя, на очах блищали сльози.

– Я хочу залишитися на Абалулі, сер! – сказав негр. – Кріпс уб'є Лабалу!

– Я тебе не віддам до рук Кріпсові!

– Ви добра людина, сер! – відповів Лабала, нмагаючись усміхнутися.

– Ти не хвилюйся: якщо нам пощастить подолати перешкоду, ти залишишся на Абалулі!

– Дякую вам, сер! – обличчя в негра засвітилося радістю.

– А поки ти на кораблі, тебе ніхто не зачепить!

– Кріпс уб'є мене! Він погана біла людина!

– Ні, Лабало, навіть якщо він побачить тебе, – все одно не посміє нічого зробити!

Загорський вийняв з кишені пачку цигарок.

– Пригощайся, Джеймсе!

У негра тремтіли руки. Він узяв сигарету, але не поспішав запалювати її. Було видно: його щось мучить. Нарешті з Лабалиних грудей вихопилося глибоке зітхання:

– Сер, у мене є дружина й син! Якщо Лабала не повернеться, то згадайте про них!.. – негр не докінчив фрази.

До каюти вбіг Абдул Хамід і, показавши на шкалу радіометра, вигукнув:

– Підвищена іонізація! Сяйво!

Загорського, здавалося, це анітрохи не здивувало. Нічого незвичайного він у цьому не вбачав: над островом знялася буря. Дивина сталася згодом, коли прилади не показували підвищення іонізації, а сяйво дедалі посилювалось, мінилося гарними переливами. З'юрмившись перед екранами кольорових стереотелевізорів, матроси жваво гомоніли. Вони стали свідками загадкового випромінювання – такого явища їм ще не доводилось спостерігати.

Сяйво перетворилося на золотаву імлу, зіткану з дрібнісіньких порошинок; здавалося, це горить сама матерія.

– Так, так, – тихо мовив Загорський.

– Я вважаю, що цей потік світлових частинок – звичайна іонізація, – розвів руками Хамід.

– А я іншої думки про це, – кинув на нього погляд Загорський.

– Ви не маєте рації, професоре, – заперечив Хамід, і цю ж мить, ніби для того, щоб спростувати його твердження, описавши еліпс, між дрібненькими порошинками блискавично промайнула якась вогняна куля.

За секунду сяйво та блискучий еліпс розтанули в небесній блакиті.

Професор Загорський нервово походжав палубою. Хвилі гойдали корабель, над головою кружляли альбатроси, та вчений не відчував поштовху хвиль, не бачив птахів.

Він знову повернувся до приладів.

– Це якісь промені, Хаміде! А головна характеристика всякого випромінювання – його інтенсивність.

– Так, – кивнув головою асистент. – У кожному випадку при влучно спрямованих променях інтенсивність випромінювання змінюється залежно од відстані точки, яка створює поле! Отже, нам треба перевірити: спрямоване це випромінювання чи ні! – закінчив свою думку Хамід.

– Так ми й зробимо! – відповів Загорський.


* * *

Наступного дня Хамід вбіг до каюти професора дуже збуджений:

– Здається, одна з гіпотез уже відпала!

Загорський підвівся.

– Яка саме?

– Випромінювання не спрямоване! Отже, нам лишається тільки визначити його силу!

– Давайте зробимо такий експеримент, – запропонував Загорський. – Оскільки всяке випромінювання якоюсь мірою взаємодіє з речовинами, нам треба дослідити, як різні речовини вбирають у себе ці промені! А тому давайте спробуємо зіставити поле цього випромінювання з потужним електричним полем від генератора!

Загорський замовк, пригладив рукою свій посріблений сивиною чуб і ввімкнув електронну машину. Зачувся легенький шум і виразне ритмічне потріскування.

Абдул Хамід замислився над словами професора.

– А як виявиться, що обидва поля схожі? – не стримався він.

– Тоді буде знайдений шлях, як запобігти цьому випромінюванню. Що сталося б, скажімо, при напрузі в кілька тисяч вольтів на кожний сантиметр? У такому іонізованому струмені повітря наш корабель дуже швидко розплавився б. Але збудувати такі надпотужні генератори, які безперервно видобували б електроенергію, поки що неможливо!

Загорський пройшовся по каюті, потім зупинився й повів далі:

– Виникає ще одне запитання: як населення острова рятується від цього поля? Цілком імовірно, що острів оточений захисним кільцем, яке віддзеркалює випромінювання. Тільки таким чином можна врятуватися від променів!

– Поки що такої надпотужної електростанції на нашій планеті не існує, – заперечив Хамід.

– А чому ми не можемо припустити, що вона таки існує? Ми живемо в такий час, коли відкриття перевершують наукову фантастику.

– І все ж мені здається неймовірним існування поля з надпотужною енергією. Швидше можна припустити, що це випромінювання – якесь природне явище!

Загорський не поспішав з відповіддю. Збивши з сигарети попіл, він пильно подивився на асистента.

– Це мало ймовірно, Хаміде! Але ми повинні прийняти й таку гіпотезу. Чому б не припустити, що це невидиме кільце виникло внаслідок дії якихось ще не відомих нам сил природи?! Поки що ми тільки німі свідки якогось загадкового явища!

В ілюмінаторі блиснуло світло, і металеві частини приладів спалахнули тисячами іскор.

Легкими, обережними кроками Хамід вийшов з каюти й зачинив за собою двері. Лабала підступив до Загорського.

– Професор хворий?

Загорський заперечливо хитнув головою.

– Я не хворий, Лабало! Я втомився.


* * *

В лабораторії і апаратній кипіла робота. Робили безліч експериментів. Таємнича невідомість усім дратувала нерви. Тільки Загорський зовні не мінявся. Він залишався спокійний, зосереджений і уважний до людей, завжди цікавився здоров'ям Лабали, розмовляв з лаборантами, ходив навіть у камбуз знімати пробу їжі, відвідував лікаря Раска, розпитував про хворих і тільки з Фенімором Кріпсом уникав розмов.

Найчастіше Загорський простоював біля Жозефа Брауна.

Одного разу, добре хильнувши віскі, Жозеф Браун запитав:

– Як ви гадаєте, професоре, чи ми розкриємо таємницю Абалули?

– Сподіваюсь.

– А що ви скажете про Кріпса?

– Він став якийсь неспокійний і дивний, – відповів Загорський. – Скажіть, ви знали капітана Ліпмана?

– Ми були друзями, – зітхнув Браун.

– А Макса Шнайдера?

– Я його добре не знаю, але… не залишайте двері вашої каюти незамкненими…

Цей натяк збентежив і здивував ученого.

– Ви щось підозрюєте, капітане?

– Поживемо – побачимо, професоре!

Загорський більш нічого не сказав і пішов.

Він зрозумів: Жозеф Браун помітив, що на Лабалу наставляють тенета. Очевидно, Фенімор Кріпс уже знає про негра, але поки що не виказує цього. Розповісти йому про Лабалу міг тільки Макс Шнайдер-Акула, який скрізь суне свого носа. Загорський і Хамід старанно переховували негра, не заходили до каюти без умовного стуку, і все ж перебування на кораблі сторонньої людини не могло лишитися непоміченим. Та Загорського це не лякало. Він добре знав психологію таких людей, як Кріпс і Джон Равен. Навіть якщо Кріпсові вже відомо про Лабалу, він затаїться й чекатиме, поки експедиція завершить свою роботу, і тільки тоді, коли бізнес буде в нього в руках, спробує знищити сліди свого злочину…

Але чому Жозеф Браун натякає на Акулу? Лабала якось розповідав Загорському, що бачив на самітній пристані постать, схожу на німцеву. Проте скільки негр не напружував свою пам'ять, він так і не міг сказати напевно, був то Акула чи хтось інший…


* * *

Напруження зростало щохвилини. В апаратній чулися уривчасті розмови, порушувані дзвінким цоканням приладів, спалахами світла, несподіваними звуковими сигналами й глибокими зітханнями.

Відстань до острова скорочувалась… Загорський, Хамід, Жозеф Браун і лаборанти намагались триматися спокійно, а Фенімор Кріпс нервувався дедалі дужче. Першим це відчув на собі Жозеф Браун. Коли на екрані телевізора з'явилося зображення Абалули, капітан зайшов до директорської каюти доповісти про це, та Кріпс накинувся на нього з лайкою і вигнав геть:

– Зайдеш, коли тебе покличуть!

Браун зблід, зачинив двері й мало не зіткнувся з корабельним лікарем Раском. Той співчутливо підморгнув капітанові й сказав, що з Кріпсом діється щось дивне.

Незабаром Раск прийшов на капітанський місток до Брауна.

– Коли б це був хтось інший, я затопив би йому кулаком у пику! – ніяк не міг заспокоїтися Браун.

– Так не можна, капітане! – розвів руками Раск.

– Тут я капітан!

– Але ж він твій хазяїн!

– Що ти хочеш цим сказати?

– Він може тебе вигнати!

– Не забувай, що ми у відкритому морі!

– Ну то й що ж?

– Тут я господар!

– Господар! – іронічно посміхнувся Раск.

– Так, господар! – підкреслив Браун і, трохи помовчавши, запитав: – Може, він зовсім з'їхав з глузду?

– Це йому не загрожує.

Білий, як морська піна, корабель купався в південному сонці і здавався велетенським птахом, що, втомившись, відпочиває на воді. Він був обладнаний за останнім словом техніки, мав потужні двигуни, міг розвивати велику швидкість і не боявся найлютішого урагану.

Хоч стояв тихий сонячний день, але обрисів острова звичайним оком ще не було видно. Акули, що переслідували корабель, кудись зникли. І тільки щось, дуже схоже на кита, супроводило судно.

Вільні од вахти матроси сперечалися. Одні казали, що то кит, хоч у цій частині океану кити трапляються рідко. Другі, навпаки, твердили, що це підводний човен, який блукає океаном і випадково опинився біля «Адмірала Мільтона». Треті запевняли, що це спостережний пост, надісланий з суходолу простежити за маршрутом корабля, – корабель-бо має на борту вертоліт, складну апаратуру й прилади, і тому не може не викликати підозри, тим паче що й прикордонникам про це судно нічого не відомо. Кріпс теж звернув увагу на таємничого супутника, який час від часу висував із води свій тулуб. Кріпсові не хотілося б мати справу ні з американськими, ні, тим паче, з радянськими підводними човнами. Він не бажав, аби хтось був свідком того, що може статися з кораблем, коли він зіткнеться з невидимою перешкодою.

– Онде кит, капітане! – вигукнув хтось із матросів.

Фенімор Кріпс уп'яв маленькі лисячі очиці в таємничий супутник і зітхнув.

– Я теж гадаю, що то кит, – відповів Браун.

Кріпс підійшов до капітана. Той опустив бінокль і різко обернувся. Кріпсове обличчя спотворила лють.

Найперша умова, яку поставили капітанові перед подорожжю, – це зберігання в цілковитій таємниці всього, що відбуватиметься біля острова Абалули. «Капітан і екіпаж корабля одержать винагороду, якщо триматимуть язика за зубами», – сказав Браунові Джон Равен.

– То ніякий не кит! – прошипів Кріпс. – А твої люди, замість мовчати, розводять теревені…

– Це ж матроси, – спробував заспокоїти його Браун. – Вони звикли гаяти час розповідями про неймовірні речі… Тож чи варто дивуватися, коли вони кажуть, ніби той кит – це підводний човен?

Загорський мовчки стежив у бінокль за темною плямою й не прислухався до суперечок між Кріпсом і Брауном. Аж ось до нього підійшов низенький на зріст кульгавий алжірець, що працював у апаратній. Кріпс нервово сіпнувся.

– Що скажеш, Хедо? – спитав Загорський.

– Чути нерозбірливі сигнали!

– Сигнали? – скрикнув Кріпс.

– Нічого дивного, – сказав Загорський.

– Як?

– Іди, Хедо! – кинув алжірцеві професор, але Кріпс ухопив того за куртку й притяг до себе:

– Що то за сигнали?

Алжірець збентежено переводив погляд із Загорського на Кріпса: не розумів, чому Кріпс тримає його за комір і що хоче від нього.

– Він не може вам нічого сказати, сер, – промовив Загорський і, махнувши рукою, додав – Сигнали! Прилади приймають будь-які сигнали.

– Так, так, – процідив крізь зуби Кріпс.

Алжірець зашкутильгав до апаратної. Фенімор Кріпс знову наставив бінокля до очей. Таємничий супутник залишався на тій самій відстані од корабля – не наближався й не віддалявся.

– Треба перевірити, що це – підводний човен чи кашалот, – нарешті сказав Кріпс.

Загорський здивовано глянув на нього.

– Ми не можемо гаяти часу, сер!

– Я саме це й маю на гадці, – відказав Кріпс.

Запала мовчанка. Капітан спробував розрядити напружену атмосферу й запропонував сприйнятне для обох сторін рішення:

– Давайте перевіримо, професоре! Принаймні спекаємося підозри.

Намагаючись стримати свої нерви, Кріпс ввічливим тоном наполягав:

– Браун має рацію, сер!

– Цей супутник нас зовсім не цікавить! – відповів Загорський. – Спостереження за ним не заважатиме виконанню нашого головного завдання, але й нітрохи не полегшить його. Нам треба дивитися он туди, – він показав на схід, – а все інше нас не обходить!

Обличчя в Кріпса налилося кров'ю. На щоках виступили червоні плями.

– Тут не виключені будь-які несподіванки! – сказав він, ні до кого не звертаючись.

Загорський підвів на Кріпса очі.

– Я не бачу ніякої небезпеки!

– Дарма, сер! – повільно мовив Кріпс. – Ідеться про інтереси фірми! Ви не торгівець, і тому не розумієте, в якому скрутному становищі опинився Джон Равен.

Нараз, збагнувши, що починає виказувати таємниці, про які не повинні знати ні Загорський, ні Жозеф Браун, Фенімор Кріпс прикусив язика й замовк. За мить, опанувавши себе, він спокійно додав:

– Ми у відкритому морі! Нас можуть торпедувати й пограбувати!

Загорський, ховаючи посмішку, краєм ока глянув на Брауна. Мовляв, Кріпсова голова забита дурницями – він весь час підозрює, що його хтось переслідує й хоче пограбувати. З такою людиною, звісно, сперечатися важко, а ще важче в чомусь переконати її. Тим-то Загорський махнув рукою:

– Не будемо сперечатися, сер!

Капітан знизав плечима. Мовляв, він змушений підкоритися цьому настирливому Кріпсові, хоч і розуміє, що переслідувати супутника – безглуздо.


ПОДОРОЖ СЕРЕД ТАЄМНИЧИХ СУПУТНИКІВ І НОВІ ЗАГАДКИ

Фенімор Кріпс, не випускаючи з рук бінокля, стояв на капітанському містку. Він мав бути задоволений: капітан вправним маневром розвернув корабель і спрямував його в бік таємничого супутника.

З палуби долинув гучний голос штурмана:

– Б'юся об заклад, що це кит!

– Ти ж зроду не бачив живого кита! – заперечив йому старий бородатий матрос з хрестиком на шиї.

– Я плавав на китобійному кораблі.

– А я стріляв по них гарпунами!

Вибухнув сміх.

– Може, ти ще й тримав кита за хвіст! – жартували матроси.

Макс Шнайдер-Акула, пахкаючи сигарою, зверхньо поглядав на матросів і мовчав.

Корабель не проплив і милі, як капітан вигукнув:

– Що воно за нечиста сила?!

Кріпс одірвався від бінокля й повернув до нього голову:

– Ви щось помітили?

– Мені здається, той таємничий привид з такою самою швидкістю віддаляється від нас!

– Його вже не видно?

Жозеф Браун опустив бінокль, протер очі іі знов уважно вдивився в далечінь. В окулярі промайнули темні обриси супутника. Браун насупив брови й наказав розвинути максимальну швидкість. Та вже за кілька хвилин Кріпс у відчаї опустив бінокль і вилаявся:

– Він біжить поперед нас, як пацюк!

Обличчя в Жозефа Брауна залишилося нерухомим.

– Дивна річ! – повторив Кріпс.

– Нічого дивного немає! – махнув рукою Браун.

– Що ж ми будемо робити?

– Маневрувати!

Корабель уповільнив хід, описав на воді широке коло й повернувся на те місце, де був раніше. Та не проплив він і п'яти миль, як темна цятка знову рушила слідом за ним, тримаючись тієї самої відстані. Коли ж корабель несподівано ліг на зворотний курс – супутник також повернув назад.

– Привид! Справжній привид! – хитав головою Кріпс.

– Побережіть свої нерви, сер! – заспокоїв його капітан.

Обличчя в Кріпса було похмуре, схвильоване, хоч як він намагався не виказувати своїх почуттів. Ту мить на капітанському містку з'явився Загорський.

– Доки триватиме ця гра?

Фенімор Кріпс скипів:

– Це ніяка не гра, сер!

– Ми губимо дорогоцінний час! – досадливо змахнув рукою Загорський. – І потім…

Фенімор Кріпс скинув рукавички і, вдаривши ними себе по коліну, повільно проказав:

– Спочатку треба з'ясувати, з ким ми маємо справу!

Загорський спалахнув:

– А що робити, коли це справді підводний човен, який вирішив переслідувати нас до кінця подорожі? Будемо крутитися тут три дні, і він разом з нами? Що ж, по-вашому, так і сидіти склавши руки?

– Хіба човен має великий запас пального? – не поступався Кріпс.

Настав час завдати йому нищівного удару, і Загорський не забарився це зробити.

– Ми з вами живемо не на початку двадцятого століття, сер! – сказав він. – Тепер існують підводні човни з атомними двигунами! Човен з таким двигуном може лишатися під водою навіть протягом року! А в нашому становищі хіба можна гратися – хто кого перечекає?

Кріпс вимушений був відступити, але треба було відступити з честю, не втрачаючи власної гідності… Як людина розумна й спритна, він так і вчинив.

– Спробуємо ще раз наздогнати його і тоді вже попливемо до Абалули!

– Гаразд, – погодився Загорський.

З лабораторії вибіг, накульгуючи, алжірець Хеда:

– Знову сигнали!

Кріпс сполотнів.

– Гаразд, – відповів Загорський. Зачекавши, поки відійде професор, на місток піднявся Макс Шнайдер-Акула.

– Ну, то що ж це: кит чи не кит? – дошкульно запитав його Жозеф Браун.

Акула випнув груди, закусив сигару й процідив крізь зуби:

– Підводний човен!

Потім підступив до директора й щось прошепотів йому на вухо. Фенімор Кріпс підскочив, як ошпарений:

– Чи ти сповна розуму?

І насилу переставляючи ноги, поволі спустився сходинками вниз.


* * *

Під час другого маневру Жозеф Браун остаточно переконався, що за кораблем слідує не кит, а якесь морське судно, зовсім не схоже на підводний човен. Коли він зайшов у каюту до директора, той був у ліжку. Шухляда нічного столика з червоного дерева була висунена, і капітан побачив у ній новенький блискучий пістолет. Кріпс не встиг відсмикнути тремтячу руку від шухлядки. Уздрівши Брауна, він спробував підвестися.

– Мене переслідують кошмари!

– То вийдіть на повітря, сер!

– Ні, – півголосом відповів Кріпс, замкнув шухлядку і, потерши рукою очі, додав: – Краще я полежу.

Потім сів на ліжко, пригладив скуйовджений чуб і запитав:

– Що там нового?

– Підозрілий супутник щез, сер! – доповів Браун.

– Як?!

– Він не з'являється вже півтори години.

Кріпс одразу пожвавішав і допитливо подивився на капітана:

– Кит?

– Здається, сер!:

– Зачекай-но! А чому професор завжди замикає свою каюту?

Жозеф Браун здивовано звів плечима:

– Мене це зовсім не цікавило.

– Значить, ти не знаєш?

– Ні! – відповів Браун і вийшов на палубу.


* * *

Після марного триденного блукання в пошуках морських привидів корабель попав у шторм. Це була не та звичайна буря, що часто здіймається у відкритому морі, а справжній ураган. І тільки завдяки потужним двигунам та досвідченим рукам Жозефа Брауна «Адмірал Мільтон» повернувся на те саме місце, звідки почав переслідувати «підводного човна», і знову взяв курс на Абалулу.

Від утоми в людей склеплювалися очі, крім того, треба було змонтувати деякі складні й чутливі прилади, що їх під час шторму швидко демонтували й сховали в надійні місця. На це довелося витратити ще один день. До того ж професор Загорський наполягав, щоб корабель увійшов у зону опромінювання не вночі, а вдень. Він запропонував перебути ніч у океані – подалі від острова, – а рано-вранці, коли буде повний штиль, рушити вперед. Жозеф Браун спочатку не погоджувався на це, та потім поступився перед доводами Загорського.

Вони стояли вдвох на капітанському містку, уточнюючи деякі деталі, коли до них підійшов штурман і, показавши праворуч, сказав:

– Привид з'явився знову!

Жозеф Браун мало не випустив з рота сигару. Він припав очима до бінокля, довго вдивлявся в море, і нарешті в окулярі з'явилися обриси таємничого супутника. Цю ж мить до Загорського підскочив кульгавий алжірець і прошепотів:

– Сигнали повторилися!

«Поява таємничого супутника збігається з передачею незрозумілих сигналів. Це повторюється вже кілька разів. Який між ними зв'язок? Можливо, це просто випадковість? – розмірковував професор. – Випадковість? Навряд чи!»

Чутка про те, що підозрілий супутник з'явився знову, облетіла весь корабель.

– Світловий сигнал! – вигукнув хтось.

– Так, так, – потвердив іще хтось.

У оточенні кількох матросів на палубу вийшов Макс Шнайдер-Акула й зупинився біля правого борту.


* * *

За дві години після цього Жозеф Браун запросив Загорського до себе в каюту на каву. Вони розмовляли про супутник, про ураган і про Кріпса, який раптово занедужав. У розмові Браун згадав і про те, що Кріпс цікавився, чому Загорський замикає свою каюту.

Коли мова зайшла про невидиме кільце магнітних сил, що його вони можуть зустріти в безмежному океані, до каюти вбіг захеканий штурман.

– З'явився ще один супутник!

– Що ти кажеш? Де? – не міг второпати ошелешений капітан.

– Праворуч корабля!

– Відстань?

– Така ж, як і до першого.

– Отже, тепер нас супроводжують два супутники?

– Так.

– То ми знову будемо ганятися за ними? – впав у розмову Загорський.

– Цього разу – ні, професоре.

– А якщо Кріпс наполягатиме?

– Ви не повинні поступатися!

– І ви теж.

– Яке це, власне, має значення, хто нас супроводжує: кити чи підводні човни? Вони ж нам не заважають! – докинув і свого штурман.

– Авжеж, – підтримав його Загорський.

– Ні, професоре, – заперечив Жозеф Браун. – Для мене й для вас це не має ніякого значення, а для Кріпса – має. Мені, синові незаможного шотландського залізничника, байдуже – втратить Джон Равен Абалулу чи ні, збільшаться Кріпсові багатства чи він збанкрутує. А директора дуже непокоять ці таємничі супутники.

– За вами пильнує Акула, – попередив штурман.

– Може, за наказом Кріпса? – посміхнувся Загорський.

– Цей німець ще завдасть нам клопоту! – буркнув капітан.

– Отже, Кріпс наставив тенета й тепер стежить за кожним із нас? – сказав Загорський.

– Схоже на це! – потвердив штурман. – Та Акула цікавиться не нами. Він обнюхує вашу каюту, професоре. Це помітив навіть я. Кріпс боїться вас.

– Не розумію чому: адже я йому не конкурент!

– Може, він боїться, що ви порушите угоду?

– І повернуся додому?! – знову посміхнувся професор. – У наслідках цієї експедиції я зацікавлений більше, ніж ваш господар.

– Але кожен передусім захищає власні інтереси! – зауважив Браун.

– Хоч як це дивно, однак у даному випадку наші з Кріпсом інтереси збігаються! Я пливу на Абалулу як фізик, а він як торгівець. Отже, я не збираюся анульовувати угоду.

«Брауне! Жозефе Брауне! – зачулося в гучномовці. – Підніміться на капітанський місток!»

Очевидно, Фенімор Кріпс помітив другий супутник і тепер стривожено кликав капітана.

Штурман вибіг, грюкнувши дверима.

– Ви озброєні, професоре? – раптом запитав капітан.

– Маю кишеньковий ножичок!

– Я не жартую…

– Я вас не розумію! – стенув плечима Загорський.

– Такі люди, як Кріпс і Акула, здатні на все. На нас попереду чекає багато невідомого й небезпечного. Треба бути готовими до будь-яких несподіванок! Я маю вовчий нюх і здалеку чую, чим пахне в повітрі!


* * *

Минала північ. На палубі не було нікого, крім вахтових. Ніч випала ясна, зоряна. Все небо було всипане зірками. Жозеф Браун ліг відпочити й тільки-но хотів згасити світло, як почув голос штурмана:

– Ви ще не спите, капітане?

– А бодай ти луснув! – вилаявся Браун.

– Передають шифровану радіограму!

– Радіограму? – підхопився капітан і вискочив з каюти.

… Радіорубка була порожня. Браун мовчки сів біля приймача. Звук у навушниках слабішав і губився в ефірі. Очевидно, десь шаленіла буря. Передача тривала недовго. Нарешті Браун відклав навушники й вийшов з кабіни.

– Це бісове кільце оточило також і Аболу.

– Не солодко зараз Морітонові Джорлінгу! – кинув штурман.

– До дідька Джорлінга!

– Що ж робити?

– Кріпс уже спить?

– Допіру прогулювався на палубі.

– Треба його повідомити про це.

– Він з радощів збожеволіє!

– Не раніше, ніж відправить Лабалу акулам на сніданок!

– Лабалу!? – здивувався штурман. – Хіба ж Лабала не загинув під час вибуху корабля?

– Ні, бородатий дурню! Лабала тут, у каюті професора.

Штурман здивовано кліпав очима.

– Професор Загорський тримає його під замком. Негр дещо знає, тому його старанно ховають від очей матросів. А найпаче від Фенімора Кріпса.

– Тим-то Акула так пильно стежить за каютою професора?!

– Авжеж.

– Ви теж про це знаєте?

– Цить! Прикуси язика, рогатий бісе! Тепер завжди тримай одну руку в кишені! В повітрі запахло димом, хай йому грець!..

Штурман замовк. Жозеф Браун вийшов на палубу. Через дві хвилини він обережно постукав у двері директорської каюти. Кріпс іще не спав. На сусідньому ліжку відпочивав лікар Раск.

Побачивши капітана, Кріпс нервово відкинув ковдру.

– Вони ще пливуть?

– Ви про кого, сер? – удав, ніби не розуміє, Браун.

– Про наших проводирів, – пояснив Кріпс.

Жозеф Браун махнув рукою.

– Облиште це, сер! Одержано радіограму!

Кріпс вихопив у нього з рук аркушик паперу. Лікар у ліжку поворухнувся.

– Що, що? – директор вдивлявся в ламкі рядки літер і не йняв віри власним очам. – Не може бути! Морітону Джорлінгові загрожує небезпека?

– Лягайте, сер! – прокинувся лікар.

– Ач, старий пацюк! – не звертав на нього уваги Кріпс. – Нарешті цей старий пацюк попав у пастку!

Він задоволено потер руки й додав:

– Чудова новина, капітане! Чудова новина!..


* * *

На світанку до професора ввійшов схвильований Жозеф Браун. Фізик сидів за письмовим столом і щось писав.

– Ви знову про підводні човни? – запитав він капітана.

– Ні, сер.

– Тоді, либонь, про штурманових китів?

– Є дещо важливіше, сер. Попереду корабля видно сріблясте коло!

Вискочивши з каюти, професор побачив над темною водною поверхнею яскраву сріблясту смугу, що починалася на небокраї і вигиналася в правильне коло, оперізуючи острів Абалулу. Схожа на краплинки хвиль, що розбиваються об корабель і виблискують сріблястими іскорками, така завширшки, як веселка після теплого дощу, смуга подекуди ширшала і яскравішала, а подекуди майже зникла у вранішній півсутіні.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю