Текст книги "Невидимий риф"

Автор книги: Григор Угаров

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 8 страниц)

Жозеф Браун наказав притишити хід корабля. Двигуни раптом перестали рівномірно стукотіти й придушено захрипіли. Корпус корабля здригався, наче його пронизував електричний струм.

Світало. Над водною гладінню танули сині сутінки. На обрії спалахнуло рожеве сяйво. Корабель плив тепер самотній – обидва супутники кудись несподівано зникли…

Сріблясте коло, що з'явилося попереду корабля, вкрай спантеличило професора. В розшифрованій радіограмі Ліпмана не було й згадки про це коло. Важко, однак, припустити, щоб капітан не звернув уваги на таку деталь. І ще одне явище здалося вченому вельми загадковим – це виникнення таємничих сил також навколо острова Аболи, де кораблі Морітона Джорлінга, наштовхнувшись на невидиму перешкоду, мало не розбилися й не потонули.

«Що означають ці жарти природи? – міркував Загорський, спершись на борт корабля. – А може, й не природи? Але кому ж іще під силу утнути таке?

А ця срібляста смуга? Може, це омана зору?»

Професор покликав свого асистента Абдули Хаміда й, показавши на сріблясту смугу запитав:

– Як ви гадаєте, що це?

– Віддзеркалення світла!

Загорський похитав головою:

– Якого світла?

– За обрієм уже зійшло сонце…

– Але ж за обрієм. А тут ми його ще не бачимо. Тож хіба може бути віддзеркалення без світла?

Загорський помовчав, затягся сигаретним димом, потім поклав руку на плече асистентові.

– Не думай, що я тебе екзаменую! Ми розмовляємо з тобою як фізики, що стали спідками незвичайного явища. Тут треба вдатися до припущень. Що припустиме й можливе і що неприпустиме й неможливе?

Ту мить до них підійшов капітан Жозеф Браун.

– Присягаюсь своєю печінкою, що це табун риби!

– Риби? – здивовано глянув Загорський.

– Я вже не раз бачив такі табуни риби! Звичайно, вони не мали форми кола, та, слово честі, це – звичайнісінька риба!

– Можливо, це світні мікроорганізми? – втрутився в розмову Хамід.

– Хтозна… – до них підійшов шотландець Нельсон, юнак з рожевим обличчям і роздвоєною борідкою. – Хтозна, може, це жарти самого Нептуна…

– Але ж ми зараз не перетинаємо екватора, дворогий цапе, – поплескав його по плечі штурман.

Професор знову глянув у далечінь і прошепотів:

– Дивись-но, Хаміде!..

Асистент не встиг наставити бінокль, як світла смужка враз потемнішала, іскри згасли і таємниче кільце, що оперізувало Абалулу, зникло, наче міраж. Цю мить Загорський подумав про Вільяма Дампіра – англійського пірата й мандрівника, на прізвисько «король морів», котрий десь згадував, що одного разу бачив, як море раптом побіліло і моряки впали на коліна перед «божим дивом».

Але це писано ще до того, як винайшли мікроскоп… Професор був свідком багатьох незвичайних видовищ на морі. Якщо, приміром, пропливає великий табун сардин, то вода починає мінитися яскраво-смарагдовим світлом. Часом на воді з'являються веретеноподібні бризки, наче хтось жменями кидає в море перлини…

* * *

Лабала не чув, як прочинилися двері каюти, не помітив, як увійшов Загорський. Він дивився переляканими очима в ілюмінатор, бив себе кулаками в груди і, смикаючи то ліве, то праве вухо, повторював якісь заклинання.

Довідавшись про те, що Абалулу оточила якась невидима сила, Джеймс Лабала спочатку був подумав, що то зробив добрий дух, аби не пускати кораблі білого пана грабувати його країну. А тепер Лабалі здалося, ніби та біла смуга – витвір злого духа, який перешкоджає йому повернутися на рідну землю.

Професор не хотів турбувати забобонного абалульця. Він тихенько присів, та Лабала зачув шерех і озирнувся, затремтівши від переляку.

– Не бійся, Лабало!

– Бама, о, бама!

– Сідай!

Негр опустився на стілець.

– Ти раніше ніколи не спостерігав біля Абалули таких кіл? – запитав професор.

– Ні, сер.

– А може, про це розповідали старі остров'яни?

– Ні, сер.

Негр помовчав, потім підвівся й прошепотів:

– Хтось стукав – тук, тук, тук!

– Коли? – здригнувся Загорський.

– Коли професор виходив. Стукали тричі: тук, тук, тук… – Лабала зітхнув: – Хто це стукав, сер?

– Не знаю, – відповів Загорський,

– Кріпс уб'є Лабалу!

– Ти не відчиняй нікому!

– Не буду, сер!

– Маєш зброю?

Негр витяг з-за пояса дугастого тубільного ножа. Загорський заперечливо похитав головою й висунув горішню шухлядку письмового столу.

– Ти вмієш стріляти?

– Вмію, сер.

– Тоді візьми оцю іграшку. Може, вона тобі згодиться! – і він подав Лабалі пістолет.

Лабала довго милувався подарунком, а тоді старанно припасував жовту кобуру при поясі на голому тілі…

ЗУСТРІЧ З НЕВИДИМОЮ ПЕРЕШКОДОЮ НА ШЛЯХУ ДО АБАЛУЛИ

– Сер, сер Загорський, брррр, брррр! – вигукнув переляканий Лабала, описуючи руками кола.

Професор не квапився розпитувати Лабалу про те, що сталося, бо не помітив на приладах ніяких змін. А втім, його тепер не здивувало б ніщо. Загорський присів поруч з негром і спробував його заспокоїти…

До каюти ввійшов Абдул Хамід. Його чоло було зрошене потом, губи тремтіли:

– На кораблі заворушення, сер! Люди вважають, що йдуть на неминучу загибель. Одні моляться, інші погрожують! Ми з Беном Хедою гадаємо, що тільки дивом…

Кульгавий Бен Хеда був лаборантом. Він учився на фізика й після навчання мріяв повернутися в Алжір.

– Браун може покарати підбурювачів, але ліків від страху немає, сер! – докинув і свого алжірець.

Загорський мовчки дивився на екрани приладів. Потім запитав:

– А як себе почуває Жозеф Браун?

– Гризе яблука на капітанському містку! – відповів Хамід.

– Той не ворухнеться навіть і тоді, коли на борту вибухне вулкан! – додав Бен Хеда.

– Тут щось скоїлось, – показав професор па прилади. – Лабала чимось схвильований! Спробуйте з'ясувати, що то воно, а я тим часом приляжу здрімнути…

– Ви йдете відпочивати? – здивувався Хамід.

– А чому б ні?

* * *

Перш ніж піти за ширму, де стояло ліжко, Загорський запитав негра:

– Що означає оте «брррр»?

Лабала підхопився з місця, скривив обличчя і, збуджено махаючи руками, повторив:

– О, погано, бама!

– В якому апараті?

– В білій коробці, сер!

– Стабілізатор! – пробурмотів Загорський.

Так, це був саме стабілізатор. Але яким чином у стабілізаторі виникла іскра? Радар показував ледь помітні збурення, стрілка компаса не відхилялася, магнітометр зафіксував незначні зміни сили й напрямку магнітного поля. І раптом іскра, блискавичний спалах над стабілізатором, – це вже щось зовсім несподіване.

Відпочивати Загорському не довелося. Тільки-но він зібрався прилягти, підбіг Бен Хеда.

– Що сталося?

– Не питайте, професоре! Це не вкладається мені в голові! Іскра! Такого спалаху не дає навіть кілограм фосфору! Ось погляньте!

Алжірець показав на металеву пластину, встановлену на високому залізному триніжку. В центрі пластини зяяла дірка завбільшки з кулак.

– Ого-го! – вигукнув Загорський.

– Добре, що мене тут не було!

Загорський мовчав.

– Якщо пробито таку металеву пластинку… – почав професор.

– … то, значить, ми маємо справу з когерентними електромагнітними хвилями, – докінчив його думку Вен Хеда.

– Так, так, – кивнув Загорський.

Алжірець стояв блідий, як крейда.

– Перший сигнал!

– Добрий сигнал, – відповів професор.

Легкий поштовх труснув корабель. Гучно грюкнули металеві бочки. Це не було схоже ні на удар розбурханої хвилі, ні на зіткнення корабля з підводною скелею. Здавалося, наче крізь судно пустили електричний струм…

До острова Абалули було ще далеко. Згідно з повідомленням капітана Ліпмана, на такій відстані загадкова перешкода ще не давилася взнаки.

Прибіг захеканий Абдул Хамід.

– Професоре, починається…

– Що показують прилади? – урвав його Загорський.

– На радарі незначне збурення…

Загорський підійшов до приладів. На чорному циферблаті світилася стрілка, що невпинно описувала кола. На екрані не спалахувала жодна цятка. Це означало, що дно океану рівне. На мапі в цьому місці теж не позначено скелі. Загорський мовчки дивився на радар. Думка його напружено працювала. «Може, вибухнув вулкан, як тоді, поблизу острова Різдва?»

Абдул Хамід чекав на відповідь.

– Землетрус? – хитро запитав професор.

Хамід заперечливо похитав головою.

– Сейсмограф не зафіксував ані найменшого коливання!

– Чому у вас такий вигляд? – звернувся до алжірця Загорський, змірявши його поглядом з голови до ніг.

Бен Хеда був неголений, в зім'ятому халаті, із скуйовдженим чубом.

– Чому у вас такий вигляд? – повторив Загорський.

– Я якось не думав про свій вигляд, – почав був виправдовуватися алжірець.

– Зайдете до мене рівно о п'ятій годині! – урвав його Загорський.

Лаборант добре знав, що це означає: через десять хвилин він має стояти перед професором поголений, у новому, випрасуваному халаті…

Тим часом на палубі стояли невеличкими гуртами матроси й шушукалися між собою. В середньому гурті був Макс Шнайдер-Акула. Раптом він сіпнувся й кинув погляд через плече. Моряки замовкли. Ішов Загорський. Помітивши, як скоса дивляться на нього ці перелякані люди, професор зрозумів, що назріває те, чого так боявся його асистент.

На східцях Загорський мало не зіткнувся з Фенімором Кріпсом.

– Чи є загроза нашому життю? – запитав Кріпс.

– У відкритому морі ніхто нікому не може гарантувати життя! Та ще й пливемо ми в найнебезпечнішу зону земної кулі! – відповів Загорський.

– Що означають ці поштовхи?

– Сер Кріпс! Я не люблю, коли мене екзаменують, наче студента! – пролунала ухильна, але категорична відповідь.

– І все ж таки?

– Може, ви закурите, сер? – запропонував йому Загорський сигарети.

Кріпс простяг руку до пачки сигарет, але насилу встояв на ногах – корабель знову струснуло. Довірений Джона Равена припав до парапету й, на смерть переляканий, пошепки запитав:

– Джеймс Лабала тут?

– Що це – допит?

– Ні, але…

– Годі про це, сер! – знову спробував ухилитися від прямої відповіді Загорський. – Зараз важливіше інше – чи допливемо ми до Абалули?

– А як ви вважаєте?

– Це від мене не залежить.

Фенімор Кріпс розсердився й мало не закричав:

– Ви неввічливі!

– А вам треба заспокоїти свої нерви, сер!

Професор пішов собі.

Фенімор Кріпс провів його тривожним поглядом. Загорський повільною ходою прямував до своєї каюти.

Так закінчилася перша сутичка між ними.

* * *

Хоч на кораблі нічого не трапилось, однак усі були занепокоєні. Нервова напруженість відчувалася скрізь – у машинному відділенні, на капітанському містку, серед вахтових матросів і навіть у камбузі. Лише професор Загорський і Жозеф Браун нічим не виказували своєї тривоги. І хоч після двох поштовхів настало затишшя, та це було затишшя перед бурею.

Неподалік корабля здіймалося вгору кілька фонтанів води. Там плавали великі голубі кити. Над кораблем перелітали мандрівники-альбатроси.

Спершися на поруччя, професор Загорський неуважливо дивився на океан. Колір води весь час мінився – то був блакитно-сірий, то темно-зелений. Гребені хвиль виблискували блідо-синявим світлом.

День згасав. Запалав багрянцем небокрай. Море стало пурпурове: а гребені хвиль – блідо-рожеві…

Кити поводилися спокійно, це передвіщало, що погода не зміниться. Та ці живі барометри протягом години спростували Браунову теорію.

Барометр несподівано почав падати. Налетів вітер. З кожним його поривом стрілка барометра падала чимраз нижче.

Загорський пішов з палуби. Раптом хтось ухопив його під руку. Обернувся – то був капітан:

– Діється щось незвичайне, сер! Барометр падає!

– У навігації та в погоді я нічогісінько не тямлю, капітане!

– Але це вас теж стосується!

Загорський зупинився й пильно подивився на капітана:

– Що саме?

– Нам знову доведеться боротися з хвилями!

– І ми знову втратимо час?

– Це ще невідомо. Корабель ітиме визначеним курсом. Ми не марнуватимемо часу.

– Якщо не станеться несподіванок!

– А що показують ваші прилади?

– Вони не оракули, сер Браун, не вміють передвіщати майбутнього.

– Однак чують здаля, мов лиси!..

На палубу впали перші краплини дощу. Пориви вітру посилились. Зненацька гучний тріск сполошив Загорського й Брауна. Сумніву не було – це пролунав постріл. Жозеф Браун побіг до капітанського містка. Цю ж мить за спиною в Загорського виросла довгаста постать Кріпса. З трюму вискочив штурман.

– Хто стріляв? – запитав у Кріпса Загорський.

– Мене це теж цікавить.

Кріпс стояв схвильований, тримаючи руки в кишенях непромокального плаща. Він стежив неспокійними очима за кожним порухом професора. З апаратної вибіг Хамід. Здогадавшись, що саме могло статися, Загорський кинув йому:

– Ходи зі мною!

– Там щось скоїлося, сер! – показав штурман на каюту професора.

– Не хвилюйтесь! Нічого особливого, – відказав Кріпс.

– Що ви маєте на увазі? – підвів на нього очі професор.

– Вашого чорного диявола!

– Що, власне, сталося, штурмане?

– Хтось вистрелив у вашу каюту!

Обличчя Загорського спохмурніло. Він гнівно зціпив зуби й процідив:

– Ходімо, Хаміде!

Потім, обернувшись до Кріпса, кинув:

– Гадаю, ви все зрозуміли?

– Ммм – так…

– Ви відповісте за все!

Кріпс здивовано глянув на нього:

– Ви мене залякуєте?

– Ні, я вас попереджаю!

В оточенні двох матросів на баці з'явився Акула. Кріпс сполотнів, але вдав, ніби не помічає його.

* * *

Джеймс Лабала забився в куток і тремтів, щось ховаючи під подертою парусиновою курткою. Коли двері до каюти відчинилися й на порозі стали Загорський з Хамідом, Лабала спробував підвестися. З його очей прозирав жах.

Хамід зачинив двері.

– Куля тебе не зачепила? – схвильовано запитав Загорський.

Лабала хотів щось відповісти, але губи йому тремтіли, і він тільки заперечливо хитнув головою. Потім затулив обличчя грубими, шкарубкими долонями й зайшовся плачем.

Загорський добре розумів, що переживає негр у цю мить. Він підійшов ближче й запитав:

– Тебе поранило?

– Ні, сер!

Професор налив у склянку холодного соку й подав Лабалі.

– Випий!

Лабала підвів на нього очі.

– Ні, сер.

– Це помаранчевий сік.

– Убийте мене, сер! – благально мовив Лабала до Загорського, і на очах у нього знову забриніли сльози.

– Навіщо тебе вбивати?

– Тут чорних не вважають за людей!

– Що це ти верзеш, Лабало? – не зрозумів його Загорський.

– Так, сер, чорні – це не люди!

– Але ж так не скрізь. Є країни, де білі й чорні мають рівні права.

Негр гірко посміхнувся.

– Ні, сер.

– Є такі країни, Лабало.

Обличчя в негра скривилося в страшній гримасі, очі його спалахнули гнівом. Він підвівся й прошепотів:

– Ці білі пани – не люди, сер. В Абалулі готують багато стріл. Треба вбивати білих нелюдів.

Його голос лунав хрипко, люто, широкі груди високо здіймалися.

– Хто стріляв? – запитав Загорський.

– Я не знаю, сер, – відповів Лабала й показав рукою на двері. – Він стояв там, за дверима.

Поклавши до кобури пістолет, Лабала витер очі, вийняв з кишені якісь черепашки й швидко заховав їх знову.

– Чи скоро припливемо ми на Абалулу? – запитав він.

– До острова вже недалеко.

– Можна доплисти до берега?

– Про це годі й говорити. Хіба людина може подолати двісті миль? Та й навіщо це робити?

– На Абалулі мене кожний сховає й дасть мені притулок.

Загорський зрозумів, на що натякає негр, але нічого не відповів.

* * *

Цілу ніч лютувала буря, а вранці на небокраї зійшло лагідне яскраве сонце і вкрило воду золотавими блискітками.

Загорський походжав палубою.

– Присягаюся хвостом кашалота, що сьогодні буде чудова погода! – пролунав в Загорського за спиною гучний голос Жозефа Брауна.

Загорський оглянувся. Жозеф Браун добродушно всміхнувся, витяг з кишені пляшку віскі, зробив з неї кілька ковтків і, задоволено прицмокнувши, простяг пляшку професорові:

– Для апетиту, сер.

– Ні, спасибі, капітане.

Жозеф Браун знову приклався до пляшки.

– Хто стріляв? – запитав його Загорський.

– Слідів не виявлено.

– А ви хіба не знаєте?

– Я? – хитро підморгнув Браун. – Я все знаю.

– Хто б це міг бути?

– Підставна людина Кріпса!

Вони не називали імені, але обидва добре знали, хто це був.

– Нам треба здихатись його!

– Якщо казати точніше – його покровителя! Звичайно, не розправитися з ними фізично! Треба просто знешкодити їх.

– Це важко зробити.

– Інакше вони заважатимуть нам і надалі.

– Я згоден з вами, сер.

Трохи поміркувавши, Жозеф Браун махнув рукою.

– Покладіться на мене! Я приготую гамівну сорочку для німця, а ви добре стережіть Лабалу. – Він помовчав, потім підвів голову й глянув у вічі Загорському. – А навіщо вам здався той негр?

– Негр? Я ж не Кріпс і не Джон Равен, капітане. Лабала нам потрібен для справи. Він – остров'янин. Ми ж вивчатимемо Абалулу, а не Техас…

Загорський не встиг закінчити фрази – раптовий удар струснув корабель і нахилив його набік. Лівий борт мало не торкнувся води. Жозеф Браун побіг до капітанського містка, гукнув штурмана, але той не з'явився. Прибіг захеканий радист. Цілий екіпаж охопила паніка.

– Тримайтеся, хлопці! – гримів з гучномовця Браунів голос.

Загорський кинувся до апаратної. Ліва рука в Хаміда висіла, наче перебита.

– Що з тобою, Хаміде? – підскочив до нього Загорський.

– Стукнувся об радар під час поштовху.

– Ми сіли на мілину, професоре? – запитав Хеда.

– Звідки це ти взяв?

– Мені здалося, ніби ми наскочили на скелю!

– Поки що це тільки легенькі лоскоти.

– Лоскоти? – спроквола повторив алжірець.

– Я вже спробував ці лоскоти на собі, – невдоволено відповів Хамід і показав поранену руку. – Дай боже, щоб на цьому все скінчилося…

– Треба бути готовими до будь-яких несподіванок, – зауважив Загорський.

– І до смерті теж? – зойкнув Бен Хеда.

– Не панікуйте! – голос Загорського примусив Бен Хеду здригнутися. – Зніміть показання вимірювальної апаратури!

Алжірець закульгав до приладів, тримаючи в руці блокнот. Він трохи заспокоївся, але щоразу, коли олівець торкався паперу, правиця в Бен Хеди тремтіла.

* * *

Загорський тільки-но почав сходити на капітанський місток, коли з гучномовця почувся новий наказ. Голос Жозефа Брауна лунав бадьоро, впевнено, без найменшої тривоги…

– Що сталося, професоре? – зустрів Загорського Жозеф Браун.

– Мені здається, ми входимо в мінне поле!

– Бог не залишить нас у біді! – пожартував Браун.

– Наш корабельний бог – це ви, капітане!

Жозеф Браун усміхнувся в бороду й подав Загорському бінокль.

– Погляньте-но, професоре!

Загорський наставив бінокль до очей.

Пінячи за собою воду, од корабля швидко віддалялося стадо китів.

– Наші друзі в паніці тікають. Отже, нам треба бути насторожі! – сказав капітан.

Загорський опустив бінокль.

– Ви маєте рацію, капітане!

– Негр озброєний? – несподівано запитав Браун.

– Так.

– Він ще стане нам у пригоді.

– Ви гадаєте, що на кораблі може спалахнути бунт?

– На всі сто!

– А може, все це робиться тільки задля того, щоб убити негра?

– Хто знає, сер! Але нам треба запобігти будь-якому заколотові!

Обвівши поглядом палубу, де з'юрмилися матроси, Браун тихо додав:

– Господар на кораблі – я. І я буду безжалісний. А ви, професоре, ведіть далі свої дослідження.

* * *

Після раптового струсу корабля все пішло шкереберть. Стрілки годинників стали рухатись повільніше, крім стрілок кишенькового годинника штурмана, механізм якого був схований у незвичайному японському футлярі з подвійним вічком. Сигнальна лампа радіолокатора згасла. Динамо для лабораторних робіт розмагнітилось. Попавши в зону загадкового випромінювання, вийшов з ладу радіолокатор. Що ближче підходив корабель до острова, то дужче розпливалося зображення на екрані. Всі спроби Абдула Хаміда відрегулювати зображення променевої трубки були марні.

Коли Загорський увійшов до апаратної, асистент доповів:

– Обидва електромагнітні поля схожі між собою!

– Дуже прикро, Хаміде!

– На мою думку, треба шукати шляхів, щоб зупинити загадкове випромінювання.

– Але ж ми маємо справу не із звичайним електричним полем і, очевидно, неспроможні зупинити його. Про це свідчить дірка в металевій пластині!

Абдул Хамід тяжко зітхнув.

– Діється щось дивне, професоре. Магнітна стрілка компаса показує протилежний напрямок! Це, скажімо, у фізиці допустиме. Можна пояснити навіть звукові й світлові сигнали, зафіксовані осцилографом. Але що воно за поштовхи, які підкидають корабель, звідки взялися фосфоресценція і срібляста смуга?

Цю мить до апаратної вбіг задиханий Жозеф Браун. Він одвів професора в куток і пошепки сказав:

– Знову з'явилися таємничі супутники!

– Зрозуміло, сер.

– Здається, ці кашалоти вилиті з чистого металу! – додав Жозеф Браун.

– Я теж так думаю.

Тра, тра, тра-тра! Тра, тра, тра-тра! – почувся сигнал.

Загорський різко обернувся.

Тра, тра, тра-тра! Тра, тра тра-тра! – долинуло знову.

– Кашалоти подають голос! – Загорський показав очима на прилад.

Абдул Хамід у сотий раз пробував очистити екран радара, але марно. Загорський пильно подивився на свого асистента – той останнім часом дуже змарнів, на обличчі в нього проступили вилиці.

Жозеф Браун, переступивши з ноги на ногу, нетерпляче запитав у професора:

– Я чекаю ваших розпоряджень, сер.

– На кораблі не я господар, – відказав Загорський.

– А щодо курсу? Швидкості?

– Не змінювати!

Жозеф Браун вийшов.

– Ех, Хаміде, – зітхнув Загорський. – Противник таки ошелешує нас.

Професор сказав про «противника» жартома. Він мав на увазі невідомого творця таємничого випромінювання, яке щоразу руйнувало всі їхні плани й ставило перед ними нові загадки.

Хамід замислено мовчав.

– Може, ми маємо справу з керованою термоядерною реакцією? – вів далі професор.

Асистент здивовано глянув на нього.

– Ви припускаєте навіть таке?

– Нас ніщо не повинно дивувати.

– Професора запрошують на місток! – передав гучномовець.

– Професора – на місток!

– Жозеф Браун викликає професора!

Загорський спантеличено глянув на мікрофон.

… Жозеф Браун був схвильований. Професор ні про що його не розпитував: піднявшись на місток, він завмер на місці й прикипів очима до моря. Над водним простором мерехтіли величезні кола. В них заломлювалися сонячні промені й вигравали яскравими барвами веселки.

Це незвичайне явище вкрай спантеличило професора. Величезні мерехтливі кола на воді оберталися, наче колеса велосипеда.

– Як вони тримаються? – запитав Браун.

– Можливо, там немає ніяких кіл!

Капітан перевів на нього здивований погляд.

– Але ж ми їх бачимо?

– Можливо, це тільки віддзеркалення.

– Але ж небо довкола чисте, вода спокійна, на обрії – жодної хмаринки…

Корабель увійшов поміж незвичайні мерехтливі кола. Жозефу Браунові не раз доводилося зустрічатись у відкритому морі з бурею, слухати шалений рев урагану, але такого почуття, як зараз, він не зазнавав ніколи.

Віяв пасат. Корабель легко розтинав смарагдову поверхню океану. На перший погляд навкруги все було тихо й спокійно, та саме в цій тиші й крилося щось тривожне.

– Право на борт!

– Тримати праворуч!

Гучний, басовий Браунів голос тремтів. Океан довкола наче вимер. Не було ніяких ознак життя – не літали буревісники, не викидали водяних фонтанів кити. Навіть дрібні летючі рибки покинули цю мертву зону. Живі істоти лишилися тільки на кораблі. Але й тут у всіх були похмурі, перелякані обличчя, неспокійні погляди. Чувся лише громовий бас Жозефа Брауна й приглушене важке дихання двигунів. На палубі метушилося кілька матросів, промайнула постать Акули.

Відтоді, як викрили Кріпсову причетність до замаху на Лабалу, Кріпс не знаходив собі місця. Він уже не сумнівався, що Загорському відомо про вибух на кораблі й про те, що на цьому жахливому злочині знати пальці Фенімора Кріпса. А цього було досить, аби він не мав спокою ні вдень ні вночі…

Тільки-но з'явилися мерехтливі кола, Кріпс вискочив на палубу, та, уздрівши на капітанському містку Загорського, завагався, вилаяв штурмана й повернувся до своєї каюти.

– Присягаюся бородою диявола, капітане, що містер Кріпс як сам не свій! – проказав штурман, вибиваючи з люльки попіл…

Професор перший помітив, що блиск загадкових кіл дедалі посилюється. Незабаром ці кола спалахнули іскрами. Загорський покликав свого асистента. Хамід вийшов з апаратної і здивовано розглянувся навсібіч. Раптом його струнка постать розтанула в сліпучому сяйві бісерних краплин, що заполонили все навкруги.

– Професоре, що сталося?

Загорський чув голос, але постаті Хамідової не бачив.

– Де ти, Хаміде? Я не бачу тебе!

– Я вас теж не бачу, професоре!

Ту мить надійшов штурман.

– Чи ви тут, професоре?

– Як бачите.

– Браун злякався – ви так раптово зникли!

– Окремі речі вже стають невидимі! Це дуже цікаво! – відповів Загорський.

– О професоре, це дуже страшно! – вигукнув штурман.

З'явився Хамід.

– Я нічого не розумію! – заговорив він, задиханий і зляканий.

– Он як. Хаміде? А чому б нам не стати невидимками? Можливо, природа створює у свій спосіб якісь прозорі препарати на зразок препаратів професора Шпальтехольца? Коли ми повірили в те, що корабель Ліпмана був відкинений назад невидимими силами, то чому б не припустити, що ми на цьому диявольському місці можемо стати невидимими?

Загорський різко обернувся.

– А ось і Жозеф Браун!

Хамід обхопив обіруч голову й вигукнув:

– Ми наче опинились в лабораторії якогось алхіміка!

Але Загорський не слухав його.

– Хедо, йди-но сюди! – покликав він алжірця.

Кульгавий лаборант підійшов до нього, блідий, наче мрець.

– Візьми, будь ласка, пробу води з моря.

Коли Бен Хеда повернувся на капітанський місток з пробою води, Абдул Хамід не витримав і закричав:

– Я, здається, збожеволію!

– Побережи свій розум, Хаміде! Він тобі ще згодиться! – присадив його Загорський.

Абдул Хамід тримався рукою за голову й, широко розплющивши очі, дивився на воду. У воді з шаленою швидкістю крутилися сотні тоненьких, схожих на металеві стружки, фіолетових, лілово-синіх, жовтогарячих і золотаво-червоних кіл, що сліпуче спалахували на сонці.

– Жозефе Брауне! – гукнув Загорський. – Капітане!

Велетенська ведмежа постать старого моряка знову зникла.

– Жозефе Брауне, де ви?

– Я тут, професоре.

– Але ж я вас не бачу!

– Я вас теж не бачу!

– Ви не спите?

– А ви?

Загорський стояв, заклякши на місці, і чув знайомі важкі капітанові кроки, його сухий кашель. А коли той підступив до професора зовсім близько, Загорський розгублено скрикнув:

– Чому ви так дивитесь на мене?

– Бо я нічого не бачу!

– А я вас уже бачу.

Жозеф Браун відчув дотик чиєїсь руки й здригнувся.

– Привид!

– Це я, сер! – озвався Загорський.

– Якась містифікація! – засміявся Браун.

– Значить, я вас бачу, а ви мене – ні! Оце і є світлова гра!

За мить блиск згас. Вони присіли. Жозеф Браун пригостив Загорського сигарою. Курили мовчки. Нарешті Браун втратив терпіння:

– Чим усе це можна пояснити?

– Якщо вірити теорії океанографа Мерея, то наш організм на якусь мить залишився без гемоглобіну і ми стали прозорі! Саме тому прозора переважна кількість тварин, що живуть під водою. Ми розрізняємо їх тільки з маленьких чорних оченят!

Жозеф Браун помацав свій опуклий живіт.

– Вони абсолютно безбарвні?

– Ми стали схожі на Уелсових героїв!

– Уелсових?

– На його думку, видимість залежить від того, як діють видимі тіла на світло.

– Облиште ці жарти, сер! Я вас запитую, чи бачив ці кола Ліпман? Його матроси теж ставали невидимі?

– Про це в радіограмах не згадується!

– Значить, тут якесь нове явище?

Загорський щось згадав, схопив Жозефа Брауна за руку, і вони збігли сходинками вниз. Проба води все ще стояла біля дверей апаратної. Жозеф Браун зазирнув у воду, і його обличчя спохмурніло. Вода була зовсім спокійна, а в ній вирували барвисті кола, наче стрічки в руках у фокусника.