Текст книги "Невидимий риф"

Автор книги: Григор Угаров

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 8 страниц)

Григор Угаров
НЕВИДИМИЙ РИФ

Малюнки Володимира Савадова

Перекладено за виданням: Григор Угаров. Невцдимият риф. Държавно издателство. Варна. 1965

НЕСПОДІВАНА ТРИВОГА МАГАРАДЖІ

Джон Равен вибив люльку об порцелянову попільничку й здивовано знизав плечима:

– Ви жартуєте, сер Кріпс?

Високий на зріст пан, вдягнений у смокінг, легесенько торкнувся окулярів на носі й чемно вклонився:

– Ні, сер. Це свята правда!

– Правда?! – стривожено перепитав володар рудних родовищ в Абалулі, присадкуватий, надміру огрядний старий із зморшкуватим обличчям. Він сіпнувся в глибокому шкіряному кріслі й нервово забарабанив пальцями по бильцю. Зморшки на зблідлому припудреному обличчі затремтіли. Фенімор Кріпс, директор тропічної пароплавної компанії, стояв у тій самій позі: опустивши руки й трохи схиливши голову, приховуючи лукаву посмішку. Раптова звістка про нездоланну перешкоду дуже занепокоїла постачальника сировини для збройового концерну «Менітор корпорейшен». Джон Равен, або, як його ще називали, Магараджа острова Абалули, попервах не повірив цьому повідомленню, хоч почув його з радіоприймача на власні вуха. Він гадав, що це хтось пожартував. Та коли до нього прибув сам Фенімор Кріпс і потвердив тривожну новину, Джон Равен відчув, що його починає тіпати пропасниця. Він заплющив очі, погладив рукою опуклий живіт, підперезаний жовтим ременем, і спробував заспокоїтись. Хоча Кріпс стояв поруч, Равенові хотілося б, щоб усе це було сном. Треба тільки розплющити очі – і сон щезне. Тоді Равен за давньою звичкою подзвонить, щоб служник приніс йому помаранчевого соку, покличе негра Лабалу й запитає, як себе почуває маленький кенгуру Нокі – подарунок самого президента…

Та всі зусилля опанувати себе були марні. Старий відчув біль у заплющених очах, його немов обдало гарячою хвилею, і він змахнув рукою:

«Ні, цього не може бути!»

Равен знову спробував одігнати від себе похмурі думки, підвів голову, допитливо глянув на пана в смокінгу й зітхнув.

– Анрієто, люба моя! – раптом вихопилося в нього, і він схвильовано запитав – Сер Кріпс, а що буде з моєю дочкою? Вона зараз перебуває на Абалулі з експедицією за метеликами. Що з нею станеться?! Що станеться з її бідолашним батьком?!

Цок, цок, цок! – вистукував лискучий китайський годинник у футлярі слонової кості.

Ховаючи лукаву посмішку, Кріпс нерішуче підступив до Равена, озирнувся і трохи нахилився:

– Можливо, ще не все втрачено, сер!

Джон Равен поволі підвів голову. По його зморщеному обличчю текли сльози, очі були сповнені муки й відчаю.

– Допоможіть мені, сер Кріпс!

– Але ж я сам безпорадний! – знизав плечима Кріпс.

– Ні, – наполягав Джон Равен, – ви можете мені допомогти!

Фенімор Кріпс стояв біля нього з кам'яним обличчям.

Цок, цок, цок! – лунко вистукував китайський годинник.

Нараз до кабінету майже безшумно прочинилися оббиті шкірою двері, і в них з'явилося чорне обличчя з білими зубами й блискучими, мов дьоготь, очима. Негр звів угору ліву брову й відразу ж зник. Латунна клямка дверей, що мала вигляд левиної голови, підстрибнула вгору.

Запанувала важка, гнітюча тиша. Рівномірно цокав годинник, відлічуючи нестерпно довгі хвилини. Обхопивши голову руками, Джон Равен застиг, як бовван, і тільки вряди-годи кліпав маленькими очицями…

Але так тривало недовго. Несподівано Джон Равен різко підвів голову й уп'яв очі в Фенімора Кріпса:

– І туди не може підійти жоден корабель?

– Ні, сер, – відповів Кріпс.

– А може, вони наскочили на підводний риф?

Кріпс заперечливо хитнув головою:

– Не забувайте, що в нас найкращий екіпаж і найдосвідченіші капітани, які знають, що таке підводні рифи!

Джон Равен аж затрусився.

– Що ж вони кажуть про це?

– Загадкове явище! – стенув плечима Кріпс. – Наштовхнулися на непереборну перешкоду!

– А що думаєте про це ви? – запитав володар шахт в Абалулі, всім тілом повернувшись до співбесідника.

– Поки що це для нас загадка! – відповів Фенімор Кріпс, поправляючи окуляри на своєму орлиному носі.

– Загадка? – здивовано глянув на нього Джон Равен.

– Острів ніби оточений невидимим кільцем якихось таємничих сил, і до нього ніхто не може підступитися.

Обличчя Джона Равена спотворила страшна гримаса.

– Люба моя Анрієто! Яке лихо спіткало нас із тобою!.. Що ти робитимеш серед тих дикунів? Хто тобі допоможе? І хто врятує від банкрутства твого батька? – стогнав мільйонер.

Раптом він щось надумав і, краєм ока глянувши на Фенімора Кріпса, трохи висунув шухляду письмового столу. В яскравому електричному світлі блиснув новенький пістолет з перламутровою ручкою і діамантовим зернятком на мушці. Кріпс, напружений, мов струна, стежив за кожним його рухом… Та Джон Равен відсмикнув руку, наче її обпекло, і квапливо засунув шухляду. Прудким порухом, несподіваним як на його шістдесят років і огрядну постать, він підхопився з місця.

– Це шантаж!

Джон Равен метався по кімнаті, гнівно розмахуючи куцими руками. Його лаковані черевики грузли в пухкому перському килимі.

– Капітана підкупили! Капітан Луїс Ліпман заплутався в тенетах того тюленя Морітона Джорлінга!

Фенімор Кріпс добре знав Джона Равена, тому стояв у тій самій позі, трохи схилившись над кріслом, і мовчки дивився на нього. Коли всемогучого володаря надр Абалули охоплювала лють, він не визнавав ніяких заперечень, був нещадний, злий, не спинявся ні перед чим. Тільки двадцятидворічна донька Анрієта, яка перебувала тепер у літній батьковій резиденції, могла в такі хвилини підбігти обійняти його за шию і заспокоїти. Феніморові Кріпсу не подобалася ця вередлива жінка з дивними примхами. Вона відчувала насолоду, коли її канчук гуляв по спині негра Лабали, і виповнювалась ніжністю, побачивши кенгуру… Але як практичний американець Кріпс вбачав у шлюбі з Анрієтою чудовий бізнес! Йому було прикро, коли Джон Равен, цей ненажерливий фінансовий кит, проголосив своїм майбутнім зятем сина Морітона Джорлінга. Проте Кріпсові пощастило: під час полювання на носорогів молодий Джорлінг загинув… Спритний і практичний правнук Золотого лиса Аляски – так називали Кріпсового прадіда – зловтішно потирав руки: нарешті!

Під загрозою цілковитого банкрутства Джон Равен пішов би тепер на все, аби тільки врятувати життя своєї білявої доньки! Тим-то Кріпс стояв у такій скромній позі, вдаючи, що співчуває сенаторові, і лише блиск неспокійних очей виказував його справжні наміри. Фенімор Кріпс вичікував, поки старий заспокоїться, так само як боксер чекає, коли підведеться його суперник, щоб завдати йому останнього, нищівного удару.

На мертвотно-блідому обличчі Джона Равена набрякли сині жили.

– Я не вірю вашому Ліпманові, Кріпсе! Не вірю!

– Але ж це моя довірена людина, сер! – тихо, ніби звіряючи Равенові таємницю, мовив Кріпс. – Я особисто прийняв од нього радіограму. Корабель підійшов до Абалули на сто миль, рухаючись повним ходом, і раптом став. Двигуни зупинилися, течія понесла корабель назад. Коли він оддалився від острова, двигуни знову почали працювати нормально. За дві години Луїс Ліпман ще раз спрямував корабель до острова, але сталося те ж саме. Під час третьої спроби капітанові насилу пощастило вирватися з оточення таємничих сил, які скували кожен його рух! Що було робити? Я наказав капітанові вирушати в зворотний рейс і чекати дальших розпоряджень…

– І що ж, на вашу думку, слід робити далі? – спитав Магараджа Абалули.

Фенімор Кріпс знизав плечима:

– Я не бачу виходу!

– Ні, сер, ви таки щось надумали!

Джон Равен сперся на лікоть. Він був збуджений, очі його палали.

– Що б ви зробили, коли були б моїм зятем, аби врятувати від банкрутства свого тестя?

Настала мить для останнього, нищівного удару, та Кріпс нічим не виказав своєї радості, в нього тільки ледь помітно засіпалася ліва щока. Він умів зберігати самовладання, терпляче вичікувати й холоднокровно чатувати на здобич. Інакше колишній голяк, онук збанкрутілого золотошукача, ніколи не досяг би високої посади директора найбагатшої у штаті торговельної компанії.

Фенімор Кріпс посміхнувся:

– Вашим зятем?

– Так, моїм зятем!

– Коли б мені випало таке щастя…

– Я вам даю своє благословення!

Нахилившись, Фенімор Кріпс торкнувся губами руки Джона Равена.

– Дякую вам, сер!

Фенімор Кріпс торжествував.

– Ну, Феніморе? – знову запитав його Джон Равен.

– Передусім усе це треба тримати в цілковитій таємниці! – розпочав Кріпс. – Коли поширяться чутки про те, що нас спіткала невдача, то постачання сировини доручать Морітонові Джорлінгу, і ви, сер Джон Равен, збанкрутуєте! Поки що про це ніхто не знає… Але повернеться корабель, і коли не сам капітан Луїс Ліпман, то хтось із членів екіпажу неодмінно роздзвонять про невідому силу, яка перепиняє всі підступи до острова. А цього не можна допустити!

– Не можна!

Склавши руки на опуклому животі, Джон Равен уважно дивився на свого майбутнього зятя, чудуючись з його спритності й винахідливості.

– Що ж ти пропонуєш?

Фенімор Кріпс лукаво посміхнувся.

– Акулам теж треба щось їсти, сер!

– Акулам? – Джон Равен перелякано відсахнувся. – А як же…

Директор махнув рукою:

– Вибух, сер! Бунт, і…

Джон Равен опустився в крісло, закурив люльку, глибоко затягнувся, помовчав і нарешті запитав:

– Як ми дістанемось на Абалулу?

– Ми спочатку дізнаємось, що то за блокада.

Джон Равен спохмурнів:

– Поки ми дізнаватимемося, Морітон Джорлінг пронюхає про наше нещастя! Цей хитрий тюлень має гострий нюх! Збройові заводи працюють на повну потужність, нестача руди зчинить струс у воєнній промисловості! Конгрес штату цього не допустить. Ніхто нас не чекатиме! Ту ж мить кинуться до Джорлінга!

Фенімор Кріпс був добре вишколений. Терпляче зачекавши, поки Джон Равен виговориться, він підвівся і, граючи срібним ланцюжком, із своєю звичайною лукавою посмішкою кивнув головою:

– Джорлінгу буде не легше, ніж нам!

– Нічого не розумію!

– Звідки він візьме сировину?

– З Аболи.

– Абола – португальська колонія!

– Напівзалежна!

– Так, напівзалежна! – вимовив з притиском Кріпс і примружив очі. – Ця португальська колонія – пороховий погріб! Досить одного лише сірника – і… Ми запалимо цей фатальний сірник, сер Равен! На Аболі будуть і сірники, і зброя! А в розпалі заворушення наші люди виступлять посередниками між Португалією і вождями місцевих племен.

Коли ж спір між ними вщухне, основними експортерами дорогоцінної руди, напевно, станемо ми, а не Джорлінг. А як ми й не станемо, то все одно Джорлінг надовго лишиться з порожніми руками, а це непогано для нас.

Повернувшись обличчям до Джона Равена, Фенімор Кріпс злегка вклонився:

– Я впевнений, сер, що ви будете задоволені моїми скромними планами!

Джон Равен несподівано побачив реальний вихід із складного, майже трагічного становища. Його зелені очиці засяяли радістю.

– Феніморе, ви розумна людина! Я пишатимусь вами і як зятем, і як своїм головним компаньйоном!

Нараз старий згадав Анрієту, і його обличчя знову спохмурніло.

– Але ж ви зовсім не подумали про свою майбутню дружину! – Він глибоко зітхнув і додав: – Нещасна Анрієта!

Фенімор Кріпс збентежився, але нічим не виказав своїх почуттів. Справді ж бо: як це він не подумав про Анрієту? Хоч Джон Равен і мільйонер, але ж він ще й батько, тож треба було бодай словом згадати про його дочку. Правда, коли щиро казати, то Кріпс мав би принаймні сам собі признатися, що про Анрієту він думав тільки як про принаду, котру треба наживити на гачок, аби спіймати великого коропа. Однак заради пристойності він мусив удавати, що дуже схвильований невідомою долею Анрієти і ладен піти на все, аби врятувати її.

– Бідна моя Анрієто! – зітхнув Кріпс. – Усе, що я робитиму, я робитиму тільки для тебе… Нічого заради тебе не пошкодую!

– Не треба шкодувати ніяких коштів! – підхопив мільйонер. – Ніяких!

– Я не розумію вас, сер!

– Ви можете взяти у мене скільки завгодно грошей, аби тільки вирвати мою дочку з того проклятого дикунського острова!

Фенімор Кріпс підвів голову.

– Я сам очолю експедицію і на вертольоті спущуся на острів по Анрієту! Хай це буде небезпечно – мене ніщо не лякає! Хіба мало людей жертвували власним життям заради коханої!

Слова молодого директора пролунали так природно, в них було стільки щирості, що зворушений до сліз Джон Равен не стримався, підхопився з крісла й обійняв Фенімора Кріпса.

– Моя Анрієта буде щаслива!

І, витерши з обличчя сльози, додав:

– Феніморе, ах, Феніморе…

Задзвонив телефон.

– Під три чорти! – Схвильований Джон Равен відступив трохи назад, зміряв тривалим поглядом свого майбутнього зятя і вже іншим тоном, поважним і діловим, як при покупці товару, сказав:

– А ви мені й справді подобаєтесь!

Фенімор Кріпс злегка вклонився. Потім, задоволений собою, зняв телефонну трубку, набрав номер і запитав:

– Міс Кердж? Алло! Слухайте мене! Викличте до мене завтра на дев'яту годину фізика Теодора Загорського. Попередьте капітана Брауна, щоб він був готовий вирушити в плавбу на кораблі «Мільтон». Сьогодні ж зв'яжіться з авіафірмою – нехай забезпечать корабель тримісним вертольотом! Самуель Берд нехай чекає на мене через годину на другому поверсі бару «Асторія»! Ви записали, міс Кердж? Добре. Все це – таємниця!

Фенімор Кріпс ще якусь мить потримав у руці телефонну трубку, а тоді обережно поклав її на важіль. Він вийняв з кишеньки білої жилетки прикрашений діамантами золотий портсигар, запалив сигарету й випустив над головою кілька кілець диму. Потім засунув руку у внутрішню кишеню смокінга, щось там помацав і сів на канапку.

Джон Равен вдячно дивився на нього. Вперше в житті Магараджа Абалули відчув, що його заполонила малодушність, що він утратив віру в себе. Тому він і звірився на цього ставного, вродливого чоловіка з напрочуд гострим розумом.

Було вже пізно. Лімузини розтинали сутінки вулиці яскравим світлом фар. Фенімор Кріпс підійшов до вікна й відгорнув важку атласну штору. Вулиця потопала в м'якому неоновому сяйві. Де-не-де над стрункими палацами тихого аристократичного кварталу світловими гірляндами виблискували назви торговельних фірм, велетенські реклами пароплавної компанії, кольорові афіші кінотеатрів і відомих на весь штат барів, де банкіри й такі багатії, як Джон Равен, жменями розкидали легко нажиті долари.

Джон Равен розлігся в шкіряному кріслі й курив свою східну люльку. Дивно… Він, енергійний, спритний і невситимий Джон Равен, відчував зараз єдине бажання – передати ключі від сейфів, чекові книжки, склади, акції і всі свої прибуткові підприємства Феніморові Кріпсу, а самому переїхати в розкішну віллу, туди, де тепер живе кенгуру Нокі й негр Лабала, що доглядає цю тваринку, повернутися в мальовничий парк, до пістрявих папуг, до Жозефа Грея, старого, немічного Грея, колишнього чемпіона з боксу, а нині наглядача Равенової вілли.

А ще неймовірніше те, що скнара Джон Равен, людина, яка ставилася до всіх, навіть до своєї дочки, з недовір'ям і підозрою, – не боявся Фенімора Кріпса; навпаки, був упевнений, що, коли довірить Кріпсові свою справу, – його багатства подвояться, не буде витрачено даремно жодного долара, «не прогорить» жодна торговельна операція.

«Чаклун! Справжній чаклун!» – Джон Равен простяг руку до порцелянової попільнички й вибив об неї люльку.

– А як гадає мій майбутній зять – що то за таємничі сили оточують острів? Коли це не змова проти нас, то ми маємо справу з якимось загадковим, надприродним явищем!

– Я ще нічого не знаю, – відповів Фенімор Кріпс. – Але особисто займуся цією справою і все вивчу. Досі такі загадкові сили не оточували жодного острова на землі. Сподіваюся, що ми зуміємо перебороти їх…

Вклонившись, Фенімор Кріпс квапливо попрямував до масивних дверей.

ТАЄМНИЦЯ НЕВИДИМОГО КІЛЬЦЯ

Фенімор Кріпс зручно вмостився в кріслі й з цікавістю розглядав гостя. Зовні той був нічим не примітний – середній на зріст, з чорним, посрібленим сивиною волоссям, на рябому смаглявому обличчі тепло блищали карі очі. Підстрижені вуса, клинцем борідка, погляд, хода – все в ньому було якесь природне, просте, і, можливо, саме це викликало в співрозмовця повагу до нього.

Кріпс чекав, що побачить старенького згорбленого дідуся, з тремтячими руками й хрипким голосом, з незграбною втомленою ходою і виряченими очима. Коли ж до нього завітала ця людина, директор подумав: «Невже це і є професор Теодор Загорський?»

Та хіба ж можна не вірити словам міс Кердж? Перш ніж запросити гостя до Кріпса, секретарка доповіла шефові, що на його прохання прибув відомий професор фізики. Професор Теодор Загорський, мабуть, також здивувався, коли йому зателефонували від Кріпса. Тепер він з неприхованою цікавістю розглядав розкішний просторий кабінет – письмовий стіл із світлого південного дерева, морські краєвиди, картини, два телевізори, перський килим, лискучі люстри, червоні шпалери…

Фенімор Кріпс не квапився розпочинати ділову розмову. Запропонувавши Загорському гаванську сигару, спитав його про здоров'я, про польоти американських і радянських космонавтів і лише після цього поцікавився:

– Чи ви знаєте, про що піде мова?

Загорський спокійно подивився на нього й заперечливо хитнув головою:

– Мене про це не попередили!

– Цілком можливо, сер! Міс Кердж могла забути про цю деталь!

Загорський підвів на нього очі:

– Хіба це якось впливає на нашу розмову?

Фенімор Кріпс усміхнувся:

– Звичайно, ні! Якою мовою ви волієте розмовляти?

– Англійською, сер, щоб вам було зручніше!

– Якщо це вас не утруднить… – посміхнувся Кріпс.

– Ні, прошу.

Директор якусь мить помовчав.

– Ще одна дрібниця.

– Будь ласка.

– У вас якесь дивне прізвище. Дозвольте запитати: хто ви за національністю?

Загорський погасив сигару і, глянувши Кріпсові просто у вічі, відповів:

– Я болгарин!

– Болгарин?! – здивувався Кріпс.

– Так, болгарин! З Болгарії!

– З Болхарії?

– З Болгарії, – виправив його фізик.

– Бюлгарієн! – знову неправильно вимовив Кріпс, та Загорський вже не виправив його.

Фенімор Кріпс зніяковів за свою необізнаність. Він затиснув у зубах сигару й запитав:

– Ви знайомі з Джоном Равеном?

– Тільки з чутки, сер.

– Ми з Джоном Равеном вирішили порадитися з вами з одного делікатного питання,

Загорський поморщився.

– Ви мене покликали сюди як свого підлеглого?

– Ні, сер, ми вам лише пропонуємо!

Кріпс удруге відчув себе ніяково. Він звик розмовляти з людьми, як із своїми підлеглими, вірний принципові: кому належать гроші, тому належить і воля присутніх. А що йому вперше доводилося мати справу з таким норовливим іноземцем, то він зніяковів, розгубився. Почувши від Загорського несподівані заперечення, Кріпс мало не втратив самовладання, але примусив себе стриматись. На його скам'янілому обличчі не здригнувся жоден м'яз. Трохи опанувавши себе, він, щоб виграти час, простяг руку до пляшки.

– Вип'ємо по чарці віскі, сер?

– Дякую, сер Кріпс, я не п'ю!

Професор Загорський відсунув чарку. Кріпс удавав спокійного, навіть усміхався, але кожна жилка в ньому була напружена.

– А може, кави?

– Дякую, не хочу.

Кріпс невдоволено глянув на Загорського. Цей уславлений фізик, з суворою вдачею і підкресленою гордістю, збентежив його. А як він був потрібен Кріпсові! Адже без нього неможлива експедиція і, отже, неминуче банкрутство Джона Равена. Тим-то Кріпс і нервувався. Розумний, спритний і кмітливий з природи, він з блискавичною швидкістю шукав виходу із становища. Не можна було гаяти жодної хвилини.

«Чи не забракне тобі такту й винахідливості?» – запитував себе Фенімор Кріпс, трохи розгублений і збентежений, але все ще самовпевнений.

Він нахилився вперед і глянув у вічі фізикові.

– Цей випадок і для вас становитиме науковий інтерес! – Кріпс підвівся й струсив у попільницю попіл з сигари. – Йдеться про незвичайне природне явище!

– Я зворушений вашою увагою до мене! – іронічно кинув Загорський.

– Ми надамо у ваше розпорядження все необхідне для того, щоб вивчити це явище!

– А про що, власне, йдеться? – не стримався Загорський.

Фенімор Кріпс посміхнувся, задоволений, що цього балканця, нарешті, зацікавила розмова. А то вже він побоювався, що Загорський візьме свій капелюх і тростину та піде з кабінету. Тому-то Кріпс намагався діяти обережно й хитро, як лис, хоч знав, що цей смаглявий болгарин, відомий на весь світ своїми працями в галузі фізики, не піддається ні на які хитрощі. Кмітливий американець уже збагнув, що звичайний бізнес, який у цій країні ставлять понад усе, професора не приваблює. Лишається надія тільки на те, що вченого зацікавить науковий бік цієї справи.

А Загорський тим часом напружено міркував, чому це він знадобився цим двом бізнесменам? І відколи це торгівці так цікавляться фізикою?

«Незвичайне явище!» – повторив про себе вчений.

Що ж це за «незвичайне явище», яке прагнуть розгадати двоє багатих американців? Коли вони сподіваються обдурити його і втягти в якусь свою аферу – то даремне намагаються. Професор Загорський не піймається на їхній гачок. Коли б він дивився на науку, як на бізнес, то вже давно жив би в розкошах. Проте його не спокушали ні модно вмебльовані квартири, ні модерні легкові автомобілі, ні пишні вечері, ні прибуткові валютні спекуляції. Він жив дуже скромно і завжди прагнув єдиного – щоб ніхто не заважав йому займатися наукою, прагнув бути якнайдалі від гомінливого життя, не вплутуватися ні в які афери і щонайменше втручатися в політику..

Скромність він успадкував від свого батька, бідного садівника із Стралджі, який разом з малим сином залишив Болгарію, рятуючись від злиднів і безробіття. Вони поневірялися по Штатах Америки, ночували де доведеться, поки осіли в Каліфорнії. Та це не завадило кмітливому, розумному хлопчині добре вивчити мову, закінчити з відзнакою школу й ще змалку виявити незвичайні здібності до фізики. Вже в студентські роки на нього звернули увагу професори, а невдовзі до закінчення університету він здивував їх своїми сміливими гіпотезами.

Наука була його єдиною пристрастю. Він поринав у глибини науки навіть у найважчі дні свого життя, коли, щоб заробити на прожиток, йому доводилось найматися різноробом у наукові експедиції, які вирушали в непрохідні африканські джунглі. Згодом професор часто згадував страхіття, що їх йому випало зазнати. Злидні пригнічували його, заважали працювати. Злидні переслідували його не лише в шкільні й студентські роки, але й тоді, коли він став асистентом. Це, звісно, ускладнювало молодому вченому роботу, але ніщо не могло завадити йому сидіти допізна над книгами, залишатися в інститутській лабораторії або, замкнувшись у мансарді, цілу ніч клацати на лічильній машині, бо прибиральниця вимагала, щоб рівно о п'ятій ранку машина вже стояла на своєму місці.

Треба було підтвердити сміливу гіпотезу, не раз висловлювану перед науковою радою.

Безсонні ночі й численні невдачі часом доводили його до відчаю, та він був не з тих людей, що піддаються цьому почуттю. Відкидаючи усі вагання, Загорський ще наполегливіше брався до роботи й ні на хвилину не відступав од своєї мети.

І тільки згодом, коли його праця була опублікована, він заспокоївся. Відкриття молодого вченого стало сенсацією, справжньою сенсацією серед фізиків. Прізвище Загорського друкувалося великими літерами на сторінках газет і журналів, лунало по радіо, його вигукували продавці газет на багатолюдних вулицях американських міст.

Це був перший крок молодого вченого сходинками слави, що їх він подолав дуже швидко. Та як людина Загорський не змінився. Скромний і відлюдкуватий, він не терпів реклами, шуму й слави, не влаштовував прес-конференцій, був геть одірваний від навколишнього світу й навіть у газети заглядав уряди-годи. Фізика була для нього й відпочинок, і розвага – словом, це було його життя.

Тим-то, коли Фенімор Кріпс натякнув йому на якесь загадкове явище природи, вчений пожвавішав. Він зрозумів, що йдеться не про звичайну пораду, яку Джон Равен може дістати по телефону або через власну телевізійну станцію безпосередньо з кабінету якогось викладача фізики. Професор Загорський прожив у Сполучених Штатах понад чверть століття й добре вивчив американські звичаї і таких людей, як Джон Равен та директор пароплавної компанії Фенімор Кріпс. Вони не вступають у дрібну гру. Отже, в тому, що його покликали сюди, криється щось важливе й серйозне.

Загорський уважно вдивлявся в добре виголене, припудрене обличчя Кріпса, намагаючись збагнути, чи не ставлять на нього тенета шантажу.

Настала коротка пауза. Кріпс допив свою чарку, витер шовковою хустинкою губи й відкинувся на кріслі.

– Що ж треба вивчати? – запитав Загорський.

Фенімор Кріпс підвівся й глянув на нього.

– Це загадкове явище викликає різні здогади… Воно зацікавило не лише нас із Джоном Равеном. Про такі речі можна хіба що прочитати у фантастичних романах. А тут ми стали свідками справжнього дива природи.

Він засунув руки в кишені, пройшовся по кімнаті й з притиском повторив:

– Так, так, дива природи!

Кріпс закурив сигару.

– Дива? – іронічно поглянув на нього Загорський.

– Дива! – Кріпс утретє наголосив на цьому слові, вкладаючи в нього якийсь незрозумілий фізикові зміст.

– Але чудес на світі не буває, сер!

– Саме це нас і дивує.

– Вас і Джона Равена?

– Так, мене й Джона Равена.

Теодор Загорський посміхнувся:

– Можливо, те, що вам здається загадковим явищем, для інших – відкриті двері, в які не треба добиватися!

– Ви жартуєте!

– Таке іноді буває з людьми! І для директора пароплавної компанії, і для сенатора Джона Равена можуть здатися таємничими й загадковими цілком звичайні явища!

– Це не той випадок! – відказав Кріпс.

– Послухаємо! – Загорський струсив сигару.

Фенімор Кріпс вимкнув усі електроприлади, телефон, перевірив, чи щільно зачинені двері, зазирнув під письмовий стіл і натиснув на якусь кнопку. На протилежній стіні кімнати, мов на екрані, виникло зображення острова Абалули, що потопав у буйній тропічній рослинності. Примруживши очі, професор Загорський пильно дивився. Це було не проектування кінофільму, а, очевидно, телевізійна передача. Бурхав океан; могутні хвилі прибою розбивалися на міріади бризок, на якусь мить повиваючи екран гарною перламутровою вуаллю, а тоді знову одкриваючи мальовничий берег з фініковими пальмами, з тихими лагунами й довгастими тубільними човнами, у яких сиділи голі веслярі, що веслували точними й ритмічними рухами.

– Острів Абалула, – пояснив Кріпс, натиснув на якусь кнопку, і на екрані застиг загальний краєвид острова, знятий з висоти пташиного польоту.

– Що спільного мають мої наукові праці і цей далекий острів? – знизав плечима професор Загорський.

Фенімор Кріпс увімкнув настільну лампу, і цю ж мить посилилось освітлення екрану. Тепер професор Загорський цілком виразно бачив звивисту лінію берега, захищені од вітру лагуни, тропічну рослинність, скупчені тубільні хатини, океан, серед якого загубився острів.

– Я чекаю ваших пояснень, сер! – не стримався Загорський.

Та Фенімор Кріпс не квапився.

– Чи можна на вас звіритись? – пошепки запитав він.

– Я абсолютно нейтральна людина.

– І все ж таки ми з Джоном Равеном хотіли б, щоб усе це зберігалося в цілковитій таємниці!

– В цьому ви можете не сумніватися!

Фенімор Кріпс був схвильований. Він підвівся з крісла, підступив до екрана, взяв білу пластмасову указку й провів нею навколо острова.

– Спочатку дуже маленький вступ… Це португальська напівколонія. Джон Равен володіє її корисними копалинами. Він постачає сировиною з Абалули збройову індустрію нашого штату. Слід зауважити, що за сучасних історичних умов зброя – це єдина сила, якою балансується міжнародне становище в світі. Я не перебільшу, коли скажу, сер Загорський, що наші ракети – найкращі захисники миру. Цим ми повинні завдячувати Джонові Равену!

Загорський скривився.

– Ви не згодні зі мною? – стрепенувся Кріпс.

– Я в цьому не певен! – кинув Загорський і додав: – Втім, облишмо політику. Вона мене не цікавить.

Кріпс закурив нову сигару.

– І все ж я прошу вислухати мене!

– Саме для цього я тут! – відповів учений.

Проте Фенімор Кріпс уже не міг розмовляти з професором спокійним і поблажливим тоном. Він трохи помовчав, удаючи, що лагодить якусь кнопку, а тоді провадив далі:

– Але ж ви американець!

Загорський невдоволено поглянув на нього.

– Ні, сер, я – болгарин за походженням, душею і серцем. Але як громадянин вашого штату я поважаю працелюбних людей і їхню громадську гідність!

Фенімор Кріпс сприйняв слова професора по-своєму й заговорив упевненіше:

– Я вас розумію, сер! Тож послухайте далі. Як я вам уже сказав, джерелом сировини є острів Абалула.

«А-ба-лу-ла!» – по складах повторив про себе Загорський, намагаючись пригадати, де і що він чув про цей клапоть землі.

– Та, між нами кажучи, – вів далі Кріпс, – на шляху до цього острова раптом виникла непереборна перешкода… Тепер я хочу повідати вам цю таємницю.

Він підозріливо озирнувся навкруги, ще раз перевірив, чи вимкнено гучномовці й телевізійне устаткування, витяг з розетки шнур магнітофона й тихо-тихо промовив:

– Нас блоковано!

– Блоковано?

– Так, блоковано!

– Йдеться про сировину?

– Саме про неї.

– Острів став неприступний?

– В цьому й полягає катастрофа.

– Для Джона Равена?

– І для мене теж, сер.

– А чому для вас?

– Я вам усе поясню згодом.

Загорський спохмурнів.

– А чи думали ви про становище жителів острова? Їхня доля куди важча від вашої. Вони, можливо, гинуть від голоду та епідемій, і ніхто не може їй допомогти! Це справді жахливо! Жахливо! – підвищив голос Загорський. – Власне, якщо говорити про нещастя, то воно спіткало передусім абалульців!

Кріпс невдоволено закопилив губу:

– Облиште тих дикунів! Тут важливе інше – гине індустрія! Гине Джон Равен, бідолашний старий! – Кріпс помовчав і потім підбадьорено підвів угору голову. – Тому ми з Джоном Равеном вирішили створити вам усі умови для дослідження.

– Я й досі геть нічого не розумію! – знизав плечима Загорський, звівши допитливий погляд на директора.

– Якісь надприродні сили оточили острів невидимим кільцем, – підхопився з місця Фенімор Кріпс.

– Такого не може бути! – похитав головою Загорський.

– Так, так, кільце надприродних сил! – повторив Кріпс.

– І що ж далі? – поцікавився фізик.

– Наш корабель зміг підійти до острова лише на сто миль і завмер на місці!

Професор Загорський підвівся й почав нервово ходити по кімнаті.

– Далі, сер Кріпс!

– Машини зупинились, наче в них ударила блискавка! Ту ж мить течія з ураганною швидкістю понесла корабель у відкритий океан!

– А раніше там була така течія? – запитав Загорський, здивовано глянувши на Кріпса.

– Ні.

– Звідки ж вона взялася?

– Течія виникла під впливом тих невідомих сил, що заступили шлях кораблеві й скували його двигуни.

Професор Загорський застиг на місці. При матовому світлі його смагляве обличчя здавалося зовсім темним і похмурим. Фенімор Кріпс ледь помітно посміхнувся. Він був упевнений, що цей дивний, мовчазний, наче сфінкс, фізик, викинений бурею на американський берег, уже попав до тенетів, і в інтересах фірми його ні в якім разі не можна звідти випускати. Ні, недарма Фенімор Кріпс зупинив свій вибір саме на ньому. Серед американських учених важко знайти таку замкнену людину. Цей дивак-іноземець стоїть осторонь політичної боротьби, не прагне вищих сфер американського суспільства, не женеться за бізнесом, – живе самотньо й скромно, як пустельник, безмежно закоханий у свою науку.