Текст книги "Невидимий риф"

Автор книги: Григор Угаров

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 8 страниц)

– Вахтові! – пролунав у мікрофонах голос Жозефа Брауна.

– Ось і почалося! – Загорський витер з чола холодний піт.

ШЛЯХ ЕКСПЕДИЦІЇ СТАЄ ЧИМРАЗ НЕБЕЗПЕЧНІШИЙ

Корабель затремтів, наче його пронизало електричним струмом. Тужно застогнав корабельний дзвін. Хвилину панувала мертва тиша, потім налетів новий порив вітру. Могутня течія підхопила корабель і понесла на велетенських хвилях. З машинного відділення вискочив якийсь мускулястий здоровань з блідим обличчям.

– Аварія, капітане, аварія!

– Аварія! – повторили луною гучномовці, і весь екіпаж кинувся до машинного відділення.

Жозеф Браун майнув з капітанського містка, перестрибнув через мотки сталевого каната й мало не наразився на механіка, що біг йому назустріч.

– Двигуни не працюють! – крикнув механік.

Капітан зупинився, прислухався, силкуючись уловити знайомі звуки, але… втомленого глухого торохкотіння машин не було чутно. Лише за бортом з шумом розбивалися хвилі, гойдаючи корабель, та палубою тупотіли матроси.

З'явився штурман:

– Ми загинули, капітане!

– І ти квилиш? – скреготнув зубами Браун. – Гайда на своє місце!

– Слухаю! – відскочив од нього штурман. І за мить з гучномовців знову долинув твердий і впевнений голос Брауна.

А океан вирував. Пориви вітру чимраз посилювалися. Важкі хвилі, наче бомби, падали на корабель.

Капітан зазирнув до апаратної і незабаром вийшов звідти разом з професором Заїрським, їх зустріло дике виття вітру. Сутеніло, однак видимість була добра. Небо – чисте-чисте, жодної хмаринки. Саме це й здивувало фізика, проте він нічого не казав капітанові. Лише кілька разів зупинявся й поглядав на обрій. Хвилі намагалися перескочити через борт, і бризки води густо кропили палубу. Сонце вже сідало і бронзовими променями осявало розбурханий океан.

Загорський підійшов до мікрофона, хотів сказати кілька простих, батьківських слів, щоб заспокоїти екіпаж, але раптом з боку апаратної долинув постріл. Загорський якусь мить прислухався, а тоді кинувся до своєї каюти. Біля дверей каюти він уздрів Акулу. Німець тягнув праву ногу й люто лаявся. Побачивши професора, Акула сахнувся, перечепився через якийсь кабель і впав. Не маючи змоги підвестися, він повернув до Загорського скуйовджену голову й щось забелькотів.

– Невже ти вбив його, мерзотнику!? – запитав Загорський і, наставивши пістолет, схилився над Акулою.

Той удав, що не чує, ще дужче скоцюрбився і рука його поволі опускалася долу, ближче до ноги Загорського. В другій руці Акула тримав маленький бельгійський пістолет.

Загорський похмуро мовчав, уп'явшись очима в злочинця.

– Ти вбив його? – повторив Загорський своє запитання.

Акула не відповів, тільки важко дихав.

– Кинь пістолет! – тихо сказав Загорський і міцним ударом вибив з Акулиної руки зброю.

– Гер Загорський! – глухо простогнав Акула, та тільки-но професор нагнувся, щоб підняти пістолет, негідник швидко схопився на ноги. Але Загорський встиг вивернутися:

– Руки вгору!

Акула, тремтячи, неквапливо підняв над головою здоровенні, як лопати, руки.

Біля апаратної промайнула чиясь постать, але несподіваний удар збив її з ніг. Хтось заквилив. Загорський упізнав з голосу миршавого Педро Гріна. З-за апаратної вискочив Хамід.

– Лабалу поранено, сер!

– Поранено? – вигукнув професор, глянув на Акулу й поклав палець на курок пістолета.

Він уже ладен був натиснути курок, як тут підбіг Жозеф Браун у супроводі штурмана, й чотири дужі матроські руки, мов лещатами, обхопили тіло німця, який лежав на підлозі.

Швидко спадала ніч, і все навкруги потонуло в лілових сутінках, крізь які м'яким, фосфоресціюючим світлом сяяли пластмасові ґудзики, дашки, пряжки й ремінці, парапети сходинок і навіть ручка пістолета, що його тримав Загорський.

* * *

Корабель здригався під ударами хвиль. Мерехтливе сяйво то згасало, то блискавкою спалахувало знову і розсипалося по лискучому корпусу плавучої лабораторії.

Загорський бігав по палубі, тримаючи в руці ліхтарик, і гукав хрипким голосом:

– Докторе Раску! Докторе Раску!..

Голос його губився в загальному шумі, плескоті хвиль, ревінні вітру, в тривожних ударах корабельного дзвона.

– Докторе Раску! Докторе Раску!

Але високої, трохи згорбленої постаті лікаря ніде не було видно. Загорський освітлював ліхтариком всі закуточки; вітер куйовдив йому волосся, рвав за поли плаща; бризки хвиль засліплювали очі.

Палубою бігали вахтові матроси, чулася лайка. Штурман Рене Дюваль гукав щосили:

– Дворогий! Куди подівся Нельсон-Дворогий? Ви ніде не бачили цього шотландського цапа?

Темрява ставала щораз густішою. Загадкова течія швидко несла корабель на пінявих хвилях далі від Абалули. Але Загорський не думав зараз про хвилювання океану, не чув різкого посвисту вітру. Він дивився на дві смужки світла, що блищали обабіч корабля.

«Патрульна двійка!» – майнула в нього здогадка.

Вдень, коли він спостерігав за ними в бінокль, вони рухалися на відстані двох-трьох миль, а тепер були не далі як за милю.

Загорський сподівався, що коли корабель почне обходити Абалулу, ці таємничі супутники зникнуть, але вони не зникли. Діялося щось незбагненне. Перш ніж на корабель налетіли загадкові сили і на ньому завмерли двигуни, в приймачі пролунали знайомі таємничі сигнали:

Тра-тра-тра! Тра-тра-тра!

І ось тепер Загорський спостерігав за двома тілами, що борознили океанський простір із швидкістю корабля, й шукав якогось зв'язку між сигналами й супутниками.

В апаратній панувала тиша. Тільки Бен Хеда лагодив обертовий екран одного з приладів.

– Як Лабала? – ще від порога запитав Загорський. – Доктор Раск уже приходив оглянути його?

– Ні.

– Його поранив німець?

– Помиляєтесь, сер! Стріляв Кріпс.

– Кріпс?

– Так, Кріпс! – підтвердив Хеда. – Це бачив Нельсон-Дворогий.

Загорський знизав плечима:

– Але ж я зустрів Акулу!

– Я не знаю, де був Кріпс, але Нельсон бачив, як він з пістолетом у руці виходив з апаратної.

Загорський аж закляк від несподіванки:

– А де ж був ти, Бен Хедо?

– У нашій каюті, разом з Абдулом Хамідом.

– А негр тим часом залишився сам? Як ви це допустили?

– Ви ж наказали нам узяти осцилограф…

– Ну як, штурмане, чи знайшли ви Нельсона? – запитав Загорський у Рене Дюваля, побачивши його на палубі.

– Нельсона? – зупинився штурман. – Знайшов… убитого.

Постать штурмана розчинилась у темряві. Загорський лишився на палубі сам. Він стояв на місці приголомшений, немов йому завдали несподіваного удару. Ох, і хитро ж діє рука, яка вбила Ліпмана!

* * *

Загорський повернувся в каюту. Лабала стогнав.

– Води, води! – шепотів він кволим голосом.

Біля нього сиділи лікар Раск і Абдул Хамід. На думку лікаря, рана була несмертельна, але…

– Води, сер! – знову застогнав Лабала.

– Дайте йому кілька крапель, – дозволив Раск.

Абдул Хамід змочив у воді бинт і поклав на губи пораненому. Лабала жадібно смоктав вологу. За ці кілька годин він дуже змінився, став схожий на мерця.

Лікар Раск вийшов.

– Лабало! – звернувся до негра Загорський.

Лабала заворушився, перестав стогнати і, здавалося, прислухався. Загорський озвався знову. Лабала здригнувся, розплющив очі й зустрівся з поглядом професора.

– Це ви, сер?

– Спокійно, Джеймсе! – професор поклав руку йому на плече. – Ти втратив багато крові… Скажи мені лише, чи бачив ти, хто стріляв?

– Я сидів спиною до дверей!

– Ти теж вистрелив?

– Вистрелив, сер!

Він щось згадав, схвилювався і спробував підвестися, та Загорський стримав його.

– Хто це був, сер?

– Поки що я не можу сказати напевно.

– О сер! – зітхнув Лабала.

Загорський чекав, поки Лабала трохи відпочине, щоб розпитати його далі.

– Що ти зробив після пострілу?

– Вистрелив теж!

– А потім?

– Я відчув у животі якесь тепло. Повернувся до дверей, але вони були зачинені!

– Ти не відчинив їх?

– Ні, сер, я не зміг дійти до них, я впав!

– А далі?

– В очах мені все запаморочилось, я побачив під собою калюжу крові і зрозумів, що мене тяжко поранено. Тоді я спробував повзти, дістався до дверей, але раптом у них зазирнув Акула, і я знову вистрелив!

Загорський ні про що не розпитував його далі. Все було зрозуміло: Акула вартував біля дверей і після того, як Кріпс утік, мав перевірити, чи негра вбито, а як він іще живий – то пристрелити його. Та тільки-но він зазирнув до каюти, негр зустрів його пострілом. Куля, звичайно, не влучила, бо Лабала втрачав останні сили й ледве тримав у руці пістолет.

… Свічка блимала в каюті жовтавим світлом. Хвилі билися об корабель, і він час від часу здригався. Вітер ущух.

Абдул Хамід сидів мовчки. Джеймс Лабала знову знепритомнів і почав марити. Професор Загорський прислухався до кожного його слова, але нічого не міг зрозуміти.

* * *

За годину корабель струснуло знову. Велетенська хвиля прибою підхопила його й жбурнула вперед; залунав пронизливий свист, наче хтось щосили крутив над кораблем невидимою пугою; міріади іскринок спалахували в казковому сяйві, що мінилося всіма барвами веселки.

ДРУГА СПРОБА ПОДОЛАТИ ЗАГАДКОВУ ПЕРЕШКОДУ

Ранок настав спокійний, сонячний, і здавалося, що буремна ніч була лише якимось моторошним сном. Але то був не сон. Незважаючи на те, що лікар Раск зробив Лабалі операцію, Лабала вмирав.

Вільямс Жорлінг зовсім несподівано повідомив, що десь зник його помічник Жорж Морель. Почувши це, капітан стрепенувся, але швидко опанував себе. Морель був найвідданішою, найвірнішою йому людиною на кораблі. Отже, замах на нього означав замах на самого капітана. Фенімор Кріпс показав свої пазури…

«Добре, – Браун стиснув зуби, – дуже добре!»

Через півгодини троє матросів, які спускалися обстежувати трюм, де був ув'язнений Акула, доповіли, що ніяких слідів помічника штурмана не виявлено, а в'язень Макс Шнайдер-Акула покінчив життя самогубством – повісився…

Ця новина нікого не схвилювала. На кораблі коїлося казна-що, тому екіпаж так само байдуже сприйняв і тривожне повідомлення доктора Раска про те, що з генеральним директором пароплавної компанії стався раптовий припадок.

Педро Грін був схожий на божевільного. Від найменшого шуму він здригався і по-мавпячому верещав. А помічник кока рудобородий Аполло, якого Браун відкликав з камбуза для важливіших справ, ухилявся від розмов з матросами і курив сигарету за сигаретою. Коли йому запропонували заступати Жоржа Мореля, Рудобородий зупинився, поволі підвів голову й сердито відказав:

– Жорлінгу, ти – зрадник! А божевільний професор веде нас до неминучої загибелі!

– Ти надто тремтиш за свою шкуру! – глузливо кинув йому Браун.

Рудобородий сахнувся, мов ужалений:

– А ви не сповна розуму, капітане!

Капітана аж пересмикнуло, та він стримався. А Рудобородий сплюнув і мовив далі:

– Цей острів зачарований!

Браун дошкульно посміхнувся, а Вільямс Жорлінг зареготав.

Аргентінець осатанів:

– Падлюко!

Механік не стримався і раптовим ударом від плеча збив Рудобородого з ніг.

На кораблі панувала напружена, гнітюча тиша. Наче й повітря було наелектризоване. Але все це ніби ще дужче загартовувало нерви професора й капітана. Їхня мовчазна згода дедалі міцніла перед небезпекою, що загрожувала кораблю, перед бацилою розкладу, що роз'їдала екіпаж.

А корабель, мов велетенська блакитна ракета, розтинав гребені хвиль, підхоплений могутньою течією. Буря вщухла. Небо було чисте й прозоре, але таємниче світло, що віддзеркалювалось від усіх металевих частин корабля й одягу, – непокоїло людей. І тому Жозеф Браун весь час був насторожі.

Зранку вода в океані стала темно-зеленою. Браун поглядав у далечінь, ніби сподівався побачити острів.

– Чи далеко нас віднесло? – підійшов до нього Загорський.

– На п'ятсот миль, сер!

– Яка зараз відстань до Абалули?

– Сімсот миль! Точніше – сімсот три.

Жозеф Браун піднявся на капітанський місток. Вільямс Жорлінг похмуро стояв, спершись на фок-щоглу. Професор Загорський кивнув йому головою, і механік пішов з ним.

– Двигуни були справні?

– Цілком, сер!

– А тепер?

– Так само, сер!

Загорський подивився на ручний годинник і сказав:

– Будьте напоготові, Жорлінгу!

– Напоготові? – механік недовірливо посміхнувся.

– Хто стоїть на вахті? – запитав Загорський.

– Ви жартуєте, сер?

Механік утратив будь-яку надію на те, що мертвий метал моторів колись потеплішає і знову зачується приглушений гуркіт двигунів. Одначе він покірливо пішов у машинне відділення. Не встиг механік ступити на другу сходинку, як мотори озвалися гучним грюкотом і швидко почали прискорювати оберти. В гучномовці пролунав бадьорий голос капітана. Новий помічник Жорлінга – Рудобородий – підхопився з місця й озирнувся довкола, протираючи червоні очі. Сонце освітлювало його обличчя, заросле кучерявою кудлатою бородою, і було видно, як воно відразу ж проясніло.

Звідкись вискочив маленький, скуйовджений Педро Грін, синій з переляку, і, низько схилившись, побіг палубою, наче ховаючись від удару. Він дістався до носа корабля, клякнув, склав перед очима долоні й голосно зашепотів:

– Санта Маріє, матінко моя!

Мотори гуркотіли чимраз гучніше й наче пробуджували корабель від важкого сну. Знову запанувало пожвавлення, гомін, залунали голоси, обличчя в людей засвітилися бадьорістю. Жозеф Браун закурив люльку. Ще не отямившись од сну, на палубу вибіг Абдул Хамід і, розмахуючи руками, щось закричав рідною мовою.

Професор Загорський уважно дивився на екран, де, мов іскри, світилися рухливі цятки, проминали темні плями. Стрілка самозаписуючого приладу різко підстрибувала вгору, і на білій стрічці нижче червоної позначки з'явилася тоненька ламана лінія. Численні вічка пробудилися зі сну й замигтіли різнокольоровим світлом; затремтіла й повернулася на своє місце стрілка величезного компаса. Корабель описав велику дугу й знову взяв курс на Абалулу.

На палубу вийшов доктор Раск, як завжди, спокійний, підтягнений, з охайно зачесаним волоссям, з пенсне на орлиному носі.

– Як справи, сер? – запитав його Загорський.

– Усе гаразд. Днів за два хворий, можливо, прийде до пам'яті.

– Ви вірите в це, докторе? – пильно подивився на нього Загорський.

– Я впевнений, сер!

Загорський зітхнув.

Десь за годину до професора завітав Жозеф Браун, пригостив його сигарою і, смикаючи себе за пожовклі від тютюну вуса, запитав:

– Які будуть вказівки, професоре?

– Я вас не розумію, капітане, – знизав плечима Загорський.

– Які ваші плани надалі? – пояснив капітан.

– У нас з вами спільна мета.

– Абалула? – підвів брови. Браун. – Так, Абалула!

Жозеф Браун клацнув запальничкою, відкусив кінчик сигари й, прикуривши, сказав:

– Яка ваша думка про перший етап дослідження? Ми зіткнулися з цією бісовою перешкодою і мало не стали її жертвою. Однак вам пощастило зробити деякі спостереження. Ви весь час були на посту. Нерви у вас, як корабельні линви. Сподіваюсь, ви вже знаєте причини виникнення цієї клятої перешкоди? Хто це жартує з нами?

Загорський дивився на ліве вічко обертового приладу й слухав Брауна. Коли капітан замовк, Загорський повернув до нього голову:

– Ні, капітане, я поки що не з'ясував, що то воно за сили діють тут. Усе це дивне, дуже дивне! Та ще й буря перешкодила нам уважно й всебічно вивчити це явище! Багато дорогоцінного часу ми змарнували на різні чвари…

– Але ж ви маєте якісь припущення? – заперечив Жозеф Браун.

– Ні! – урвав його Загорський. – Для мене ця загадка лишається нерозв'язаною!

– Ми зробимо ще одну спробу! – кивнув головою капітан. – Погода сприятлива, ніщо не передвіщає різких змін! Отже, вперед на північ!

Козирнувши, він квапливо пішов до капітанського містка.

Незабаром у гучномовці залунав голос: Жозеф Браун давав розпорядження щодо швидкості й курсу корабля.

… На небокраї з'явилися перші вісники життя в океані – кити, що випускали вгору гарні фонтани води. Корабель вийшов із мертвої зони Абалули. Поява китів наче пробудила матросів, повернула їм бадьорість. Вільні від вахти матроси повиходили на палубу. Між ними відразу ж зав'язалися жваві суперечки.

Над кораблем уже не здіймалися білі гребені хвиль, не чутно було лютих поривів вітру. Люди відпочивали, немов оце допіру звільнилися з прірви. Повітряний термометр показував тридцять два градуси в тіні. Поряд з кораблем пролетіли два альбатроси і велетенський чорний буревісник. На палубу впало кілька летючих риб. Пропливли дві морські черепахи; їхні голівки коливалися ритмічно, наче маятники. На поверхні води гойдалася гігантська медуза, схожа на гарний прозорий гриб. Невдовзі вода в океані стала яскраво-зеленою. Корабель увійшов у зону, багату на фітопланктони.

Ще не минули цього зеленого «пасовиська», як матроси помітили стадо зубатих китів – червоношкірих морських ссавців, з короткими широкими щелепами, довгими гострими зубами та білими патлами над очима. Морські хижаки, які жорстоко знищують тюленів, моржів і навіть маленьких китів, поспішали на південь: мабуть, зачули багату здобич.

Жозеф Браун наставив бінокль і довго дивився їм услід.

* * *

Загорський ніяк не міг заспокоїтись: «Що то воно за випромінювання виникає в океані?»

Попервах він гадав, що розплутати вузол цієї нелегкої загадки можна буде тоді, коли корабель увійде в зону випромінювання. Але тепер, після зіткнення з невідомими силами, схожими на керовану термоядерну реакцію, – всі його припущення полетіли шкереберть. Перед ним постала ціла низка невідомих явищ: раптові поштовхи, що струшували корабель, два супутники, несподіване світіння пластмасових і скляних речей, сутінь, що ховала людей одне від одного, напівсонний стан, що охоплює тебе, паралізуючи кожен рух, і заважає мислити, несподівана зупинка дизельних двигунів і вихід з ладу апаратури…

Під час дослідів із скриньками, де горіло пальне різних типів, за допомогою фотозбільшувачів і мультиплікаторів пощастило встановити, що випромінювання впливає на яскравість полум'я. Інтенсивність випромінювання змінюється залежно од відстані, так само як електричне поле. Отже, це випромінювання – неспрямоване.

За другим експериментом, коли перед скриньками з полум'ям розміщали платівки різних речовин, виявлено, що речовини погано вбирають це випромінювання. Наприклад, для того щоб захистити корабель, його треба було б обгорнути шаром олова завтовшки у вісімдесят сантиметрів – цей метал найактивніше вбирає загадкове випромінювання. Оскільки практично зробити це неможливо, про убезпечення корабля годі й думати.

За третім дослідом треба було виявити, як взаємодіють з оцим загадковим полем усі досі відомі науці поля й випромінювання. Для цього за допомогою генератора перед скриньками з полум'ям створено потужне електричне поле. І тут професор Загорський зробив важливе відкриття: при взаємодії з електричним полем силові лінії нового поля відхиляються так само, як силові лінії магнітного поля, коли поблизу виникає інше магнітне поле. Загорський вже був подумав, що ці два поля схожі між собою. Та за мить це припущення було спростоване. Несподівано корпус корабля спалахнув яскравим сяйвом. Лічильники показали значне підвищення іонізації. Але над островом Абалулою не шаленіли бурі, не мигтіли блискавки. Загорський ніяк не міг збагнути, звідки взялося це іонізоване випромінювання, і геть заплутався у своїх висновках.

Дослідження тривали. Треба було проаналізувати кожне явище. Професор Загорський спробував вивчити загадкове випромінювання за допомогою фотоплівки. На негативах не виявлено слідів окремих частинок – потемніння було загальне. Отже, випромінювання – не потік якихось невідомих часток, а цілком новий вид поля.

Фосфоресценція вже не цікавила професора. Вимірювання цього ефекту спеціальними приладами показали, що іонізуюча властивість променів незначна, іонізовані частки після радіації втрачають енергію. Хамід виявив це за допомогою дискримінаторів – складних приладів, що визначають випромінювання за силою енергії.

Одначе виявлене апаратурою нове випромінювання й зорові ефекти від нього не давали спокою Загорському.

* * *

Доктор Раск спинився біля дверей і тихенько постукав. Ніхто не відповів. Раск прислухався й постукав знову.

Відповіді не було.

– Містер За-горскін! – покликав Раск.

Він натиснув на клямку дверей, і вони з ледь чутним рипом прочинилися. Раск несміливо зазирнув у каюту. Професор Загорський простягся на ліжку серед купи книг та аркушів паперу й спав. Навіть забув зняти окуляри. Крізь ілюмінатор точилося тьмяне світло. На полиці, на столі, на підлозі, на ліжку – скрізь лежали розгорнуті обшарпані пожовклі книжки. Мабуть, Загорський заснув за роботою.

Раск на якусь мить завагався, а тоді навшпиньках підійшов до професора і пошепки покликав:

– Містер За-горскін!

Загорський поворухнувся й сонно розплющив очі.

– Я вас слухаю, сер!

Раптом він збагнув, що може означати цей незвичайний візит, схопився і вп'яв очі в Раска:

– Щось із Лабалою?

– Ми не врятуємо його, сер! – відповів лікар.

Загорський швидко взув пантофлі.

– Він іще живий?

– Поки що живий! – кинув Раск.

Вони вийшли з каюти.

Джеймс Лабала лежав нерухомо й часто дихав. Пульс у нього майже не відчувався. Лабала був непритомний. Професор схилився над ліжком, помацав кисть його руки.

– Нема ніякої надії, сер? – обернувся до лікаря Загорський.

Раск похмуро хитнув головою:

– Нема.

Професор Загорський тримав Джеймса за руку й відчував, як тіло бідолашного проймає дрож. Лабалине серце робило останні зусилля.

Очі в нього були напіврозплющені. З-під вік блищали зіниці, наче Лабала хотів востаннє побачити свою рідну Абалулу, негостинний острів, що відштовхує від себе кораблі чужинців…

«Прощавай, Лабало! – мовив подумки Загорський. – Ти не розкусив німця-гітлерівця, не розпізнав американця Фенімора Кріпса. Так і залишився простодушним, щирим, добрим і людяним абалульцем! Тобі не властиві ані підступність, ані людська злість, ані жадібність білого господаря! Ти завжди був справжньою людиною! Я подбаю про твого Бена, як лишуся живий. Бен помститься за тебе! Я розповім йому про все, коли він виросте й стане мужчиною. А коли мені пощастить зробити відкриття, то твоє ім'я теж не буде забуте, дорогий друже!»

Спершись на стіну, доктор Раск поправляв на носі золоту оправу пенсне й зачудовано дивився на професора: не міг збагнути, чому цей суворий мешканець сходу, похмурий і мовчазний, наче сфінкс, так сумує за негром, виявляє до нього таку щиру людяність? Адже лікар не раз спостерігав, як у найдраматичніших ситуаціях учений залишався спокійний, непорушний і суворий. А зараз він сидить перед Лабалою схвильований, зі сльозами на очах, руки в нього тремтять, а на обличчі – вираз безмежного страждання…

* * *

Надвечір океан заспокоївся. Над кораблем пролетів мандрівний альбатрос – мешканець південної півкулі. Він кружляв низько над палубою, байдуже роздивляючись самотніх пасажирів, то змахував крилами й злітав угору, то знову спускався долу, поволі поводячи головою. З'явилося стадо великих голубих китів. Вони пливли звідкись з небокраю, потім розвернулися й рушили паралельно кораблю. Коли заходило сонце, вода потемнішала, стала малиново-синьою і густою, як машинне масло. Вільні од вахти матроси жваво гомоніли про голубих китів і про велетнів кашалотів, які били по хвилях здоровенними пласкими хвостами й висували з води тупі, наче витесані з дерева голови.

Кріпс іще не знав про смерть Джеймса Лабали. Коли лікар Раск сказав йому, що негр помер, Кріпс полегшено зітхнув.

– Його покровитель дуже сумує? – запитав він.

– Кого ви маєте на увазі? – не зрозумів Раск.

– Орієнтальця! – з неприхованою зненавистю пояснив директор.

Раск, нарешті, збагнув, що йдеться про професора, але відповісти не встиг, – до них підійшов Жозеф Браун.

– Ми кинемо якір на Абалулі, капітане? – підкреслено чемно запитав Кріпс.

– Про це знає фізик! – відказав Браун.

Кріпс насупився.

– А ти хіба його прислужник?

– Я капітан цього корабля! – ледь стримуючись, мовив Жозеф Браун.

– І знаряддя в руках у Загорського?! – докинув розлючений Кріпс.

– Ви мене ображаєте, сер! – скипів Браун. – Прошу вас пояснити, в чому ви мене звинувачуєте?

– Ви з Загорським винищуєте екіпаж корабля!

– Екіпаж?! – спроквола повторив Жозеф Браун, сполотнівши від гніву.

Раск зробив Браунові знак, аби той не заперечував Кріпсові.

– Що ж ми, по-вашому, повинні були робити?

– Ви мене провокуєте, капітане! – вибухнув Кріпс.

– Може, краще було б, щоб Акула розтрощив нам голови й повернув корабель назад? Чи не так, сер? Мені здається, що ви занадто великодушні до цього есесівця!

– Що-о?

Кріпс різко обернувся, сягнув у кишеню, але Раск вибив пістолет з його руки. Жозеф Браун стояв, наче скам'янілий. Він знав, що саме розгнівило всемогутнього директора. До них підступило кілька вірних Браунові матросів. Браун кивнув їм, щоб ішли собі, та матроси стали неподалік, обіпершись на борт.

Раск заховав собі в кишеню Кріпсів пістолет і проказав:

– Вам треба відпочити, сер! Ви погано себе почуваєте!

– Ще б пак! – скривив рота Кріпс. – Адже тут проти мене змова.

– І хто ж ці змовники? – задирливо спитав Браун. – Ми з фізиком? Чому? Тому що придушили бунт! І постраждав, бачте, один шахрай і негідник! А чому, власне, це вас так непокоїть, сер?

Кріпс побачив, що вони зайшли у суперечці занадто далеко, й сухо проказав:

– Ми поговоримо в моїй каюті!

– Ні, сер, цього не буде! Запам'ятайте собі раз і назавжди: на кораблі я – капітан і директор, а ви – лише мій пасажир!

Раск злякано здригнувся. Проте нічого жахливого не сталося: Фенімор Кріпс зблід, але не зронив ані словечка.

Браун збагнув, що Фенімор Кріпс намагається уникнути відповідальності й скинути провину за все, що сталося, на нього й на професора Загорського. І капітан Жозеф Браун твердо поклав собі приструнчити Кріпса й нізащо не поступатися перед оцим своїм роботодавцем, хоч добре розумів, що після плавби йому доведеться шукати собі нового місця.

Він презирливо глянув на Кріпса:

– Сподіваюсь, вам усе зрозуміло!

Фенімор Кріпс не відповідав. Раск підхопив його під руку, й вони подалися до каюти.

Жозеф Браун підступив до Абдула Хаміда:

– Я ніколи не зраджу професора, ваша величносте! – так він жартома титулував араба. – Навіть якщо ми з ним лишимося тільки вдвох – дослідження триватиме! Бо я – людина, а не ганчірка в руках у Кріпса!

Він помовчав і запитав Хаміда:

– Загорський прийде на вечерю?

– Не знаю! – знизав плечима асистент.

– Мені треба побачити його.

– Він нікого не приймає!

– І мене теж не прийме?

– Краще зачекайте! – порадив Хамід.

– Чекати не можна. Нам треба визначити нічний рейс. Коли краще наблизитись до лінії опору – вранці чи вдень?

Завівши Хаміда в закуток, Браун сунув йому під куртку новенький пістолет і сказав:

– Діяти лише за моїм сигналом. Ще не всі акули повісилися… Тільки-но професор вийде, зразу ж повідомиш мене.