Текст книги "Життєві аналогії"

Автор книги: Гнат Хоткевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 13 страниц)

Катруся не могла далі. Вихопивши хусточку й закривши нею лице, вибігла геть з хати. Надворі впала на призьбу й залилася сльозами.

– Боже, боже!..– кричало щось у ній в душі.– Та не можу ж я, не можу!.. Яка мука!..—і знову її душили ридання.

А в хаті хора питалася Лепестини.

– Хто це з вами прийшов, кумо? Бач, не понаравилося!..

– Та це до баришні Соні приїхала подруга в гості, та таке ж воно хороше та привітне, що й сказати. От я її попросю, щоб молочка для Хведоськи принесла.

– Учора Явдоха принесла трішки, так діти пустували та й перекинули горшечок... Тепер ще й горщика прийдеться віддавати Явдосі.

– Яка це Явдоха?

– А Одарчина сестра, що під горою живе... Леваненко її держить, позаторік заміж вийшла.

А-а!.. Знаю, знаю. А де ж ваша дітвора? Оце я хоч картошки їм принесла, нехай запхнуться, аби матері не докучали.

– Спасибі вам, кумо... Дай боже вам здоров'я, що хоч не забуваєте.

Тим часом Катруся взяла себе в руки, обтерла сльози й знову ввійшла в хату, твердо рішивши про себе не давати волі нервам. Наскільки могла спокійно, підійшла до хворої, розпитала де-що, обдивилася дитину, запитала, чи є чисті пелюшки й чи давно воно купане. Показалося, що нічого нема, нічого не роблено, і нічого далі робити.

– Ну, так я піду зараз додому та принесу чого треба. А ви, Лепестино, ще посидите тут?

– Е ні, баришне! Я оце трішечки поприбираю, та й додому. Бо самі ж бачили, які хазяї в мене при хаті зосталися.

– Ну, тоді прощавайте. Я зайду до вас завтра.

– Ідіть, ідіть, нехай вам бог доріжку промете.

Катря не пішла, а побігла, наче оте селянське горе звірем гналося за нею. Їй хотілося побороти свою нервовість, бути холоднокровним робітником, але вона сама чула, що зразу це не вдасться.

Щоби попасти до своєї кімнатки, їй треба було перейти веранду. Там уже сиділо все товариство, в повнім складі, за сніданком. Смачний запах дратував апетит, але Катря ні защо в світі не сіла би зараз за цей сніжно-білий стіл – їй було стидно.

– А!.. А!.. Прекрасна пустельнице!.. В якій підземній печері ви спасали свою грішну душу? Милости просимо розділити з нами нашу вбогу трапезу,– загалділи мужчини, розсовуючи крісла й даючи місце.

– Ні, ні... Дякую, дякую... Мені не хочеться... спасибі...

– Вони вже задовольнилися акридами й диким медом.

Катруся пройшла до своєї кімнатки й сіла на ліжко, здавивши голову руками. Контраст комфорту обіч з гнійною нуждою, оббиті дорогими шпалерами стіни, тонкий аромат парфум і квітів обіч обідраної хати й вонючого бруду; радість здорового життя обіч безсилого вмирання – все це дзвонило великим дзвоном над вухом і свідомістю.

– Хороба і здоров'я, смерть і життя – це може й природні явища, може так і треба, але – решта? Яким правом? Завіщо?

І заплутана сіткою думок, вона забула навіть, пощо так бігла сюди спішно. Їй хотілося їсти, але сісти зараз за добре сервірований стіл, наїдатися смачними стравами, пити кофе..., ні, ні, ні!..

– Ей!– говорила вона сама собі з іронією.– То ви, mademoiselle, вже ніколи й нічого їсти не будете? Не мудрствуй лукаво, Катіш. Все одно прийдеш сюди, за цей же самий стіл, і будеш обідати, снідати, вечеряти, а в тих хатках, що ними будеш любуватися при заході сонця, все так само будуть гнити на чорному лахміттю хворі жінки, а малі діти будуть калічити собі пальці.

– Але що ж робити? Де ж вихід, щоб без компромісів? Яка мука, яка мука!..

У безсилості вона схилилася головою на столик. Потім згадала, пощо прийшла. Дістала зі свого кошика пару сорочок, розрізала їх, хотіла підрубити, але потім погадала, що це буде занадто довго. Потім одчинила вікно й крикнула.

– СонюІ Ти вже поснідала?– Будь ласка, зайди сюди на хвилиночку.

– А що тобі треба?

– Ні, ти будь ласка зайди.

– О, яка конфіденціяльність!

– Це Катерина Юр'ївна хоче вам розказати про яке-небудь відєніє, що посітило її «в тоньцѣ» снѣ!» крикнув Бординський.

– Чим я перед тобою провинилася, що ти так безжалісно вирвала мене з прекрасного товариства?– говорила Соня, входячи до кімнати.

– Слухай, Сонечко... Я не можу зараз розказати тобі всього, що пережила, скажу тільки результати.

Голос Катрі тремтів. Щоб укрити те тремтіння, вона почала шепотіти.

– Треба помогти тут одній жінці... Вона хвора, дитина в неї некупана, лежить у брудних ганчірках, навіть пролежні поробилися... Чи можна взяти у вас трохи бульйону, молока, а може ще чого?.. Дров трохи...

– Уже філантропія!– процідила крізь зуби Соня. Вона не була недоброю дівчиною, навіть навпаки, але в цю хвилину їй просто захотілося сказати цю грубу фразу. Якесь складне почуття підсказало їй цю вихватку: і якийсь сором, і якась заздрість, і те почуття рівноваги та спокою, з котрих так не хочеться завжди виходити людям.

Але все це довжилося тільки одну хвилину, Соня зараз же схаменулася й похопливо сказала:

– А звичайно, звичайно!.. Пощо й питати? Просто піди й розпорядись.

– Ні, Соню... Знаєш... якось неловко. Може ти підеш зі мною.

– Добре, добре! Ходім зараз.

Подруги пішли.

За півгодини, нав'язавши порядний вузол, Катруся знову йшла до Бондаренчихи. Тепер вона чула себе якось спокійніше. Часто буває, що люди на початку справи почувають себе наче при її кінці.

Коли вона ввійшла до хати вдови, там уже сидів земський врач. Це був уже літній чоловік з якимось укритим сумом в очах. Він сидів коло хворої, задумливо схиливши голову й дивлячись у кут хати.

Катруся, поклавши вузол на лаві, підійшла до хорої. Лікар простягнув їй руку.

– Дозвольте відрекомендуватися: земський лікар Берченко. А ви оце, мабуть, і єсть та сердобольна панночка, яку мені з таким захопленням описувала кума Лепестина? Дуже радий познайомитися. І давно, смію запитати, зводили ви приїхати до нашого богоспасаемого села?

Катруся відчула іронію в тоні доктора.

– Ні, я тільки вчора приїхала, – несміло сказала вона.

– Тільки вчора!.. Ах, це ще більше робить чести вашому доброму серцю, що так раптово запалилося любов'ю до меншого брата. Похвально, дуже похвально! Що ж побавтеся. Забавочка, знаєте, цікава.

Мужик з панського двору приніс оберемок дров.

– Де їх покласти? – питав він ще в сінях.

– Та отут, коло печи. Дякую, що потрудилися.

Мужик поклав дрова, обтер піт рукою з лоба й став коло порога. Оглянув усю хатню обстановку, похитав головою і, махнувши рукою, вийшов пріч.

– Хм!– обізвався лікар, що з ледве помітною усмішкою дивився на цю сцену. – Очевидно, на цього плебея обстановочка зробила не особливо вигідне вражіння, що й було демонстровано отим покиванням главою. Зразу оцінив!

Потім з тою ж усмішечкою лікар знову звернувся до Катрі.

– А дозвольте ще разочок запитати, що за маніпуляції ви хочете проробити з тими дровами?

– Я хочу нагріти води та викупати дитину.

– Свершити, так би сказати, перше омовеніє. Невиразимо похвально! Шкода тільки, що, беручися за це, можна забруднити ручки.

Катруся на це не реагувала. Їй тепер було ясно, що лікар вважає її за добросерну, але легкомисну паняночку, що приїхала на дачу і, побачивши хору, запалилася бажанням помогти, але те все ненадовго й несерйозно.

– А як хора, пане докторе? – запитала на свою чергу Катря.

– Хм... Нічого. Спокій, добра їжа й таке інше можуть іще поставити її на ноги. Але не знаю, наскільки це все можливе. У лікарні вона поправилася б швидко, та от... що робити з її кашею.

– Коли ви маєте надію, що хора поправиться, то беріть її до лікарні, а я побуду тут, поки вона вернеться.

– Тоб то, як це – «побуду тут»? Ви може думаєте, що можна зробити за півгодини, а то й менш?

Катруся прикусила губу. Краска кинулася їй у лице.

– Я кажу, що можу пожити тут, поки хора видужає.

– Пожи-ити?.. А як же пікніки, катання, гуляння, маскаради й таке інше? Ви ж, очевидно, приїхали сюди «спочити»?

– Так. Треба набратися сил на зиму.

– А що ж ви таке екстраординарне думали робити зимою?

– Лекцій слухати й працювати в галузі медицини.

– Хіба ви думаєте на курси куди?

– Думаю. В минулому році я не попала й працювала в N-ській лікарні в Петербурзі.

– А-а! – протяг доктор.

Катрусі немов і не хотілося, немов і неловко якось було говорити про себе. «Ну, і нехай, ну, і нехай вважає мене за дачницю І Пощо я йому це кажу?» А в той же самий час їй і неприємно було здаватися іншою, ніж була справді.

Підчас тої розмови Катря вимила найбільший горщик, налила води й поставила в піч. Наколола трісок і вже хотіла розводити вогонь, але згадала про сірники.

– Тітко! А де ваші сірники?

– Нема, дитино... Учора останній спортила Марія. Так у темноті й сиділи.

– От тобі й раз! Чим же я запалю? А у вас немає? – звернулася Катря до лікаря.

– На-те! – сказав лікар і простягнув дівчині сірники. Тепер усмішка його була іншою.

– Так я можу брати хору до лікарні?

Катруся кивнула головою.

– Ну, так я піду замовити підводу.

Лікар вийшов. До хати несміливо почали набиватися діти. Тулячися до матери, з цікавістю дивилися на чужу людину в хаті. А Катруся прибирала, перев'язувала віник.

Лікар вернувся вже іншим: почав розпитувати Катрю про колег, яких знав у Петербурзі, про порядки в лікарні. Змогла Катря розказати й де-що нове з медичної практики; словом, крига розтала, і коли під вікнами заторохкотів віз, бесіда була вже товариською.

До хати увійшов селянин.

– Драстуйте!

– Здоров, здоров, Тимохо.

– Із середою вас.

– Соломки намостив?

– Намостив.

– І ряденцем прикрив?

– Прикрив.

– Ну, і добре. Ну, тітко, їдьмо.

Бондаренчиха залилася сльозами.

– Ой, паночку ж, голубчику... Так як же ж мені їхати? Що ж із діточками моїми буде?

– Але ж ти чула, що поки ти лежатимеш, то баришня тут побудуть.

– Як це?.. Господи!..

Це вже було щось таке дивне, чого мозок жінки не міг переварити.

– А так, так, тітусю! Я перейду до вашої хати й пригляну за дітьми, поки ви видужаєте.

Але хвора все ж ніяк не могла того зрозуміти. Перед нею пролітали деталі її щоденної праці, і вона не могла собі в тямку взяти, як же з тим усім справиться баришня? Чи це на сміх? А чи може аби її тільки витягти з хати? Але потім хвиля вдячности залила їй усю душу, і жінка буквально не знала, як, якими словами висказати своє почуття.

– Ох, і спасибі ж вам!.. Дай же ж вам, господи, чого ви тільки в світі самі собі бажаєте... Хай вас цариця небесна прихоронить і на полі, і на морі, і на всякому ступені.

Сльози текли по схудлому обличчю невпинно.

Хору підняли, одягли. Діти, передчуваючи щось, почали плакати.

Бондаренчиха прощалася з ними, мов ішла вже на той світ. Лікар і Катруся потішали її. Дядько Тимоха й лікар повели хору. Вона ледве пересувала ногами і все стогнала.

Надворі її підняли, посадили на віз. Лікар примостився скраю й підтримував під спину. З сусідніх дворів повиходили жінки, висипали діти. Хтось плакав. Тимоха поправляв черезсіделень і перекидався словами з мужиком, що сперся обома руками на ворота.

– Ну, Тимохо, з богом! – сказав лікар. – До побачення, Катерино Юр'ївно! Як-небудь справитеся, правда? А ви, баби, коли-неколи зайдіть та поможіть дівчині.

– Но! – крикнув Тимоха. Віз рушив.

– Прощавайте, кумо! Дай, боже, тобі швидче одужати! – кричали услід сусідки, а якась бабуся благословляла.

Двоє старшеньких дітей з плачем бігли за возом, а маленька дівчинка хотіла й собі, та не могла поспіти і, сівши на пісок, закричала, що було сили. Якась сусідка взяла її на руки.

На повороті лікар вільною рукою скинув фуражку й махнув нею на прощання. Катруся кивнула кілька раз головою й пішла в хату.

Увійшла, глянула веселими очима на всю цю неприкриту бідність – і тихо сама собі сказала: «Боже, поможи!

З того дня почалося інше життя. Не без боротьби, правда, прийшлося Катрусі переходити до хати Бондаренчихи. Коли вона тільки заїкнулася про таке своє нечестиве бажання, то всі буквально виторопилися на неї. Зоя Володимирівна аж перелякалася і не знайшла навіть, що сказати. Соня й мадам Коншіна вважали це особистою образою, решта сміялася; грубовато дотепували, докоряючи в зайвім оригінальнічанню, але Катруся якось навіть не помічала нічого з того, відповідала жартами, сміхом і, взагалі, почувала себе наче на якійсь висоті, куди не долітають дрібні сплески житейського моря.

– Сподіваюся, що це хоч на де-який час? – ображеним тоном казала m-me Коншіна.

– Але обідати, сподіваюся, ти все ж будеш приходити до нас? – теж ображено питала Соня.

– А як же, а як же!.. Та я зовсім буду у вас, зовсім! От тільки хіба ночувати доведеться там, бо діти ж самі.

А одвівши Соню вбік, вона пробувала її переконати.

– Ну, подумай тільки, Сонечко! Вони ж зосталися самі, розумієш? – самі, оті дрібні! Що ж вони будуть робити? Ти й сама напевно зробила б так само, будучи на моїм місці. Я ж цілком свобідна, ніякої роботи в мене тепер нема... ну, яке ж я право маю відвернутися від нещасної людини? Коли б ти тільки бачила, якими очима вона дивилася на мене, від'їздячи!.. Попроси свою матусю, щоб вона не сердилась на мене. Ти ж сама бачиш, що сердитися тут нема защо.

– Все ж... якось... Я думаю, можна було би на цей час найняти яку жінку. А так – приїхати й на другий же день кинути дім, це... має вид свідомої... ну... погорди чи що... В усякім разі небажання знаходитися в нашім товаристві. Ми турнір оцей затіяли, а ти не хочеш навіть помогти.

– Сонечко! Ти міряєш усе на «гречно» й «негречно», а не подумаєш навіть про те, що до даного випадку, де одним із елементів є людське горе, ця мірка цілком не підходить. Може так і треба розсуждати в салоні, у вітальні, але до гнилої хати Бондаренчихи воно таки зовсім, зовсім не підходить. А найняти бабу – це, на мій погляд, означає просто від усього відкупатися грошима. Отже, насамперед, я того не хочу, а потім – за які гроші я би те робила? А головне – в ім'я чого? Аби вільніше та веселіше жилося літом на дачі? Не дуже висока ціль... Що ж до того турніра, то... я буду помогати вам. Тільки знаєш... з-за якогось там турніра зоставити на волю божу чотирьох малих дітей, я не можу. Ти пробач, що я так з тобою говорю, але мені боляче, що й ти вже починаєш пересякати всіма отими вашими забобонами й говориш a-la Зоя Володимирівна. Але їй це простимо, бо так зіклалося все її життя, а тобі...

Ця розмова посварила подруг на де-який час, але потім усе якось обійшлося. M-me Коншіна послала вимити та вимазати хату Бондаренчихи, щоби надати їй, як вона висловлялася, більш культурного вигляду; хотіла навіть прислати килим, але Катруся рішуче запротестувала,– і без того діти боялися на перших порах іти до своєї хати, а Катруся ж хотіла цілком не займати основних підвалин їх життя. Вона одягала їх у ту ж саму одежу, тільки чистішу; їсти навчилася варити від Лепестини; день свій діти проводили так само, як і при матері, тільки трохи вчилися й т. ін.

А сама Катруся чула себе такою щасливою, як ніколи. З раннього ранку й до пізнього вечора в неї не пропадала ні одна хвилинка дурно; вона якось з охотою поринула в усі оті дрібні господарські турботи, і тепер не чула вже жодних докорів совісти, як бувало раніш, коли ловила себе на хвилинах безділля. Чула себе потрібною, чула, що є на світі істоти, для яких і вона щось значить, – і це почуття давало певність її рухам.

– Як багато є на світі людей, які може згодилися би віддати одну половину життя, аби лише другу прожити з почуттям власної необхідности!.. Скільки їх, добрих душами, щирих серцем, мучаться, відчуваючи, як життя котиться без смислу, безцільно течуть дні, що от минув рік, і ще рік, і ще,– а все так само порожнью кругом, так само нічого не зроблено, так само від цього життя нема нікому жодної користи. І мучаться і питають себе: «Пощо жити»? О, боже!.. А як же багато діла кругом? Бідні, далекі браття мої!.. Погляньте довкола себе, придивіться до тої праці, що здається вам малою й нікчемною. А в ній криється тайна. От візьміться, лишень, за ту дрібну працю – і побачите, як виросте вона у вас під руками...

Ішов час. Катруся жила і в дворі, і в Бондаренчихи; але сільське життя все більше й більше оплутувало дівчину. Варт було лише доторкнутися до тої залізної сіти, як вона заворушилася всіма своїми смоктальцями, наче спрут. Окрім хорої вдови Бондаренчихи, знайшлося ще багато вдів на селі, І всі вони, більш чи менш безпомічні, лежали по своїх хатах; окрім занедбаних і неграмотних Бондаренчат, бігало по вулицях ще багато дітей, і всі вони були неграмотні й більш чи менш занедбані. Допомагаючи одним – як можна було зоставити без допомоги других? і село з кожним днем, з кожною годиною все більш і більш розкривало свої болячки перед зляканими очима дівчини. Тисячі літ ніхто не торкався тих ран, тисячі літ вони горіли й боліли й самолікувалися, люди терпіли з однією надією на далекого бога, бо більш ні нащо й ні на кого було надіятися. І Катрю до глибини душі порушувала ця надзвичайна покірливість і терпіння. Це забуття своїх людських прав на який хоч minimum щастя, і з усім жаром молодости, з усією першою нерозсудливістю кинулася Катря в роботу, не шукаючи дяки.

– Спасибі вам, баришне, що врятували вдовину долю,– сказала Бондаренчиха, вернувшися з лікарні, і ці прості щирі слова були вищою нагородою дівчині. Вона довго думала над тією фразою, дивувалася простій її формі.

«Спасибі, що врятували вдовину долю»... – тихо повторяла про себе.– Наче пісня яка...

Ближче пізнала Катруся й земського лікаря. Показалося, що то була сердечна, душевна людина, що теж віддавала в труд усе і вже встигла віддати свою молодість. До Катрі відносився лікар по-товариському й щиро висловляв здивування, що дівчина знає стільки з медицини.

– Мені доводилося бачити курсисток, що укінчили навчання, але вони знали далеко менш за вас. Ви взагалі виправдуєте мою думку, бо я, бачите, завжди тримався тої гадки, що обов'язкове закінчення якихось курсів потрібне лише для тої категорії людей, для якої взагалі має значіння диплом і те, що більш-менш єднається з ним. Людині ж, яка прагне знання й хоче його мати для практичного вжитку, можна здобути те знання й без вищої школи; ріжниця буде хіба лише в тім, що при свобідному вивченню потратиться в два рази менш часу, та Й саме знання буде соліднішим. Правда, люди, котрі хотіли би обійтися без школи, мусять бути наділені ініціятивою, енергією й твердою волею, а таких небагато. Звичайна ж більшість потрібує підштовхування, підтягання, прикладу й т. ін., потрібує оточення, що справді іноді цілком механічно, просто, як то кажуть, за вуха притягає суб'єкта до праці. Люди ж самостійні, з виробленим процесом мислення – тим непотрібне ярмо: вони й самі можуть вести себе, куди захотять.

На Катрусю такі розмови робили велике вражіння. Вони звучали в унісон з тими гадками, що несвідомо родилися десь у глибині душі дівчини, і як удачне розхитування поколиханого ланцюга, робили амплітуду більшою. Внутрішньо тріпочучи, запитувала:

– І ви серйозно кажете, що можна обійтися без вищої школи?

– Так. Я певен в тому. Вища школа, то насамперед декорація. По ідеї сила вищої школи в живому слові, шо має виходити, очевидно, з уст і живої ж людини. А між тим ми бачимо, що в наших університетах панує мертвечина, і оте «живе слово» гугнявлять якісь марудні трупи. Наука, професура, невпинний рух уперед – все те тільки слова. Університет – то старі міхи, і вступаючи туди з вином нових почувань, студент на першому ж кроці переконується, що від прекрасних слів зосталася тільки одна шкаралюща: на цілу сотню чиновників міністерства освіти, креатур, протеґованців, сухих педантів і мумій – може знайдеться дві-три живі істоті, та й ті, вимуштровані життям, засвоюють езопівську мову і... помовчують у критичні моменти. А ота «свята наука» зводиться на ступінь визубрювання перед іспитами найнеобхідніших відомостей та пізнавання де-яких сторін характеру даного професора.

– Не всі ж так...

– Не всі, то правда, бо немає правил без виїмків. Але то одиниці ж, а пересічно – а тільки ж цей вивод і потрібний – вища школа то тільки місце тренування дюжинних суб'єктів. Та от, щоб недалеко ходити, скажу про вас. От ви працювали рік у лікарні, підчитували де-шо з медицини, в результаті показуєте певну суму знання. І коли так було би й далі, то я мав би смілість твердити, шо через два-три роки ви мали би далеко ширший світогляд, ніж величезна більшість курсисток, що вчаться п'ять літ.

Катря задумалася. Перед нею розгорталися якісь перспективи, але в таких ще неясних контурах і формах, що думка цілком не втілилася в образ. Щось здалека давало себе чути, але що воно було, трудно осмислити. Так в лісі по заході сонця, в присмерку, щось таємно шепоче між кущами, а хлопчик зупиниться й питає тривожно: «що це?» Питає у свого серця, що сильніше забилося, у дерев, у неба – і нізвідки не має відповіли...

А в панскім дворі життя йшло весело. Всі, мов на перегонах, старалися видумувати щось оригінальне, веселе, і одна розривка йшла за другою, навіть без антрактів. Спільність радощів утворила з усіх дружну компанію, і тільки Катря якось тому всьому не попадала в тон: то кидала товариство в найцікавіший момент, бо квапилася до якоїсь хорої, то не могла взяти участи в пікніку, бо на селі має відбутися якесь читання й т. ін. Спочатку все це вносило якийсь досадний дисонанс,– на Катрю сердилися, висміювали, і часом було так неприємно, що дівчина серйозно думала, чи не позбавитися одразу потреби вислухувати всі оті натяки, часом не дуже тонкі шпильки й т. ін. Але потім те все якось улаштувалося, війшло в колею, і Катрі просто неначе дозволили бути не такою, як усі. Та й ніколи було звертати увагу: нові гості, безпереривні розривки, пікніки, прогулки – все це відбирало ввесь час.

Турнір, до якого всі так щиро готовилися, пройшов чудово. Про нього говорив цілий повіт, і всім було цікаво на нього попасти. Закликано було безліч гостей, наварено без кінця всякої їжі й питва – словом, як в добрі часи кріпацтва. Вина лилися рікою, музика, танці, маски, надзвичайні костюми. Навіть, старим звичаєм, покликано було й «нарід»,– і цей нарід топтався між на скору руку збитих столів та їв пироги, запиваючи поганеньким пивом. Довго ще після того згадували і в місті, і на селі веселу й оригінальну забаву багатих панів.

Сердечні діла молоди теж були в блискучому стані: кожний (а) був (а) у комусь закоханий (на), а часом одразу в дві або три особі. Наприклад, студент млів у присутності Соні, але це не стояло на перешкоді йому безперестанно думати, що він кохає Віруна, і він напереміну то тій, то тій говорив глибокі слова. Соня вислухувала їх до кінця, а в Віруна не ставало терпіння й на десяту фразу, і дівчина закінчувала розмову яким-небудь несподіваним фортелем. А в Соні удавалося іноді навіть випросити rendez vous. Тільки одне було дивне: завжди про те якимось невідомим шляхом довідувалася Вірун, і в самому патетичному місці, коли справа вже наближалася до того, щоб поцілувати оксамитну ручку Соні – нараз, мов демон, хоч і з видом невинного янгола, з-за кущів виходила Вірун.

– Ах! – скрикувала вона й кілька хвилин стояла в безпомічній позі.

– Ах!.. Я не знала... вибачте... я хустку... тут...

Картина виходила надзвичайно ефектна. Студент тікав, а вслід йому нісся дует безжурного дівочого сміху. І так що-разу.

Даремне бідний студент ламав собі голову, звідки може о тім довідатися Вірун,– нічого не міг придумати й випрохував собі ще одне побачення, ще в дальшій алеї, в надії, що аж тепер Вірун більше не появиться. І тільки тоді, коли приїхав молодий кавалергард і одразу зайняв почесне місце в Сониному серці – тільки тоді нещасний студент зрозумів своє становище й переконався, що проти зброї й мундира нічого не попишеш. Два дні він ходив з розбитим серцем, хмурив брови й тяжко зідхав, але потім підло зрадив, бо на все життя, до самої гробової дошки закохався в сестру того ж кавалергарда.

Господин Бординський, як і завжди, цілував ручки в усіх дам і дівиць. M-eur Турбаков, як і завжди, огорошував усіх якою-небудь блискучою ідеєю більш-менш незрозумілого характеру. А вчитель... учитель шукав очима за Катериною Борвіч. Раз йому здавалося, що він серйозно міг би покохати цю чудову дівчину й зробитися самому подібним до неї, а другий раз він почував власну нікчемність і говорив сам собі:

– Чи таким, як ти, лізти до цієї дівчини? Вашому брату купчиху треба. Щоб нікельований самовар у неї був та дві перині.

Йому було важко від чужої чистоти. В душі не заросли ще цілковито пориви молодости, але життьові апетити вже поклали свою печать на характер, і роздвоєння ясно показувалося самоаналізою. Свідомість своєї непристосованости до ідейного життя боляче різала душу, тим більше, що от тут же рядом жила людина, що ясно, свобідно й легко творила діло добра.

– Без слів, без фраз і бутафорії... Не проголошує тирад про засади, про служения «меншому братові» й т. ін., а просто робить... Ах, як би хотілося бути таким же, як і вона, щоб підійти й поцілувати руку!

Але приїздили нові гості, вигадувалася яка-небудь надзвичайна забава, заводила яка-небудь пані кокетливу розмову,– і хвилі житейського моря захльоскували маленький вогник, що тлів десь у душі. Та й незвичайно якось було – довго роздумувати над собою, а тим більше приходити до якихось значних рішень.

– Добре їм, від самого господа бога одареним таким серцем, а от нам яково!

Непомітно пролетіло літо – ніхто навіть і не побачив коли. Але щось уже внеслося в тіло живого дня: ранки й вечори стали холоднуватими, панни й дами вже одягали пелерини та теплі хустки. Купатися теж уже було холодно, і часто, бувало, прийдуть панночки купатися, стануть над рікою, а вона вже не всміхається привітно, як колись, а холодним подувом стрічає їх прихід. В шепіт очерету вплітався якийсь акорд тоски, ніби підводні русалки грають на своїх цівницях, і ті пристрасносумні звуки пробиваються крізь стальову хвилю. Прощальним теплом голубить сонце землю, тим останнім, з яким так не хочеться розставатися. Любиш тоді кожний сонячний день, кожну світлу пляму небес, стараєшся надивитись на краєвид, бо хто знає? – може то і востаннє... Скоро вкриється небо сірими хмарами, завиє вітер, і пронизливий дощ вимочить тебе до кісток.

А коли випадав сірий день, якось по-особливому хотілося тоді тепла й тихої любови. Вся родина Коншіних і всі гості збивалися тоді в одну кімнатку, наче Й справді в одній кімнатці було тепліше. Хто читав, хто потиху балакав, а m-me Коншіна зідхала й заводила розмову про Петербург, Москву і взагалі про всякі великі міста. Всі вже знали напроти чого це воно, але протест, що набирав таких бурних форм у ясні дні, тепер падав до нуля.

А перед Катрею все більш і більш неодступно ставало питання: що ж робити далі? Молодість, нераховане й неміряне багацтво сил кудись кликали, давали тисячу відповідей на одне запитання, але аналіза відомих фактів, де-які аналогії підрізали крила вільній думці, і боротьба точилася. Часто тепер, прийшовши до своєї кімнатки, Катруся сідала до столу й задумувалась. В одчинене вікно широким рухом хвилясто лився теплий осінній сум, останніми квітами вбиралися рослини, і сонце, світле по-осінньому, ніби квапилося оживляти тих, хто ладився вже вмирати. «Живіть! Ще живіть!! Красуйтеся»! – кликали його промені, але не був той поклик уже весняно-могутнім і не напружував обезсилених стеблів... І дивлячись на тихе вмирання природи, Катря почувала, як тонка якась отрута заповзає їй у душу, обвиває її туманом ще невилитих сліз і таємно колише неясні почуття. Тоді хотілося, щоб далеко хтось співав колисанку, аби ласкаві слова вінком пахучим обвивалися, і щоб теплі материнські сльози падали на руку, на лице, на волосся...

– Чому?.. Чому так сумно мені? – стеряно питала сама себе дівчина... і не могла дати на те відповіли. Щось стискало горло... і солодкі, змішані з незвіданим сумом сльози бризкали з очей.

Але вона вставала рішучим рухом, підіймала голівоньку й хотіла бороти сама себе. Хотілося бути твердою й суворою.

– Що за дурниці? Ну, чого я розрюмалася? Кожному своєму настроєві людина мусить знати причину; а підлягати якимось несвідомим почуттям – то недостойно культурної людини.

Але хитав вітер ближню гілку, падав пожовклий листок, заводила вивільга десь на вершині, і дівчина забувала свої сентенції. Тихий музичний переліт мрій, зупинений рішучим натиском енергії, знову розпочинався під акомпанімент рідко посіяного щебету птиць та шелесту всякого листу.

– Ну, Катрусю, що ж ти будеш робити далі? От кінчається літо, ще тиждень-два, і всі виїдуть звідси. Що ж ти будеш робити далі?

«Їхати? Та невже ж і мені їхати звідси й кидати тут усе так, як воно й було? Приїхала, посуєтилася,– і знову назад, а ви зоставайтеся тут, як собі хочете. І так само без найменшої допомоги будуть лежати хорі жінки, так само без грамоти й найменшого уходу будуть бігати діти, а вирісши – в горілці будуть шукати своїх радощів і, вернувшися п'яними з-шинку, будуть глумитися над своїми забитими жінками. І ніхто не скаже їм слова правди, ніхто не покаже їм можливости іншого життя, ніхто не навчить їх хоч як-небудь інакше те життя прикрасити. Зоставайтесь, мовляв, «з богом» і живіть, як знаєте. Невже я так можу зробити після того, як близько пізнала безпросвітність сільського життя й побачила необхідність присутности інтелігентної людини на селі? Невже я можу поїхати, десь там сміятися, веселитися, а тут... Та ні ж!.. Не можу я, не можу зробити так! Я мушу залишитися тут, внести хоч промінь світла. Може, тоді недурно проживеться життя, і хтось хоч згадає добрим словом...

– Але... з чим я зостануся тут? Що я знаю й чим допоможу? Чи маю я право нести в село півзнання замісць дійсного світла, паліятиви й півміри – замісць основної перебудови? Тут треба твердої волі, треба йти певним кроком, а не шукати ще шляхів. Сюди мусить прийти людина, що може повести за собою, а не я, недовчена, що сама ще чую потребу в підтримці. Та я ж нічого, нічого не знаю!..

Мов стиснута між двома скелями, борсалася Катря, безсило падала на ліжко, стискаючи голову руками.

– Поможи ж мені... навчи, навчи, що робити,– шепотіла вона комусь, і не знала кому. І ніхто не приходив, ніхто не міг навчити.

Раз сиділа Катруся з Олексієм Михайловичем (так звали лікаря) на ґанку невеличкої сільської лікарні. День випав тяжкий, і особливо якось приємно було посидіти, скинувши халата, на повітрі. Сонце ще не зайшло, але стояло вже зовсім низько, і всі тіні стали довгими й тонкими. Листя дикого винограду, що вився червоними пасмами по стовпах ґанку, загорілося від сонця й переливалося всіма кольорами пурпурових світлотіней. Щось величезне й спокійне розлилося по землі в цьому прекрасному кінці дня.

Схилившися на руку, задумливо дивилася Катря на бовдур далекої хати й стежила, як підіймався звідти сизий димок і розтавав у світлозеленій височині. «Хто це палить так рано»? – подумалося дівчині.