Текст книги "Життєві аналогії"

Автор книги: Гнат Хоткевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц)

V

Тихий ранок.

Розкинулася й ніжно розіслалася невеличка обгорожена поляна-лука. Недалеко вузенька річка, вся заросла очеретами. Посеред поляни стара дупляста верба.

Сонце недавно зійшло. Тихо голублячи квітчастими холодними ще проміннями маленьку річечку, підіймало воно пару над нею; пара ця прозоро виблискувала й легкою димкою здіймалася вище. А піднявшися, щезали легкі хвилі, мов у глибині древности, натомісць же приходили нові й нові, такі ж легкі, такі ж прозоро-чисті. Безконечна просторінь рівнодушно вимагає все нових і нових жертов, а ще могутніша сила життя не томиться висувати все нові й нові продукти своєї творчости.

Вигнав пастушок скотину на поляну, зачинив і прив'язав ворота у плоті, а сам пішов кудись. Ще холодно, трава росяна, і корови стоять; зрідка лише якась нетерпляча смикне найвищу травинку.

І яких тільки корів тут немає! І руді й чорні, і чисті й з плямами... В одної роги загнулися вперед, у другої навпаки, назад; одна узброєна сильно, наче живе ще серед диких стад і кожної хвилі мусить бути готовою до оборони, а друга – навпаки, майже втратила зброю в процесі примітивної зоокультури, в результаті довголітніх впливів несвідомого підбору. А зігнала їх разом воля людини.

От трохи на-боці стоїть руда корова, а коло неї маленьке телятко. Воно простягає шию й ніжиться коло матери, а та тільки ласкаво дивиться, неначе посміхається. Велика сила любови дала оцим звірятам красу й поставила їх нарівні з усім сотвореним. І мимоволі спитає себе прохожий: звідки взялося стільки любови, стільки духа в нечуттєвім продукті еволюції протоплазми?

Ласкаво голубить свою дитину корова. Вона чекає, поки сонце всміхнеться веселіше та обігріє з однаковою мудрістю й сніг на високій вершині Гаврізанкара, і густий садок вишневий коло хати, і річку в балці, і стадо корів, і самопевність людську.

От воно й піднялося вище. Сипнуло промінням, теплом, щедро відміряючи його на всяку долю; випило росу з маленьких пазушок листка, пригріло пташку в густому чагарнику й блиснуло на залізі окованого воза, що от викотився з-за дерев на дорогу й зупинився коло воріт.

З нього вилізло двоє: один ситий, в гарній піддьовці, підперезаний червоним поясом, у картузі, а другий – захудлий, босий, з копицею кошлатого волосся на голові.

– Оце й воно?– питав ситий.

– Та оце ж і воно, Корнію Семеновичу.

А Корній Семенович тільки голівкою похитав.

– Дивись ти... Називається теля! А я думав, що кошеня.

– Ех, дядінько... Та коли б не... так хіба б я продав? Та боже сохрани! Воно ж іще маленьке, йому рости та рости ще. Так як же, Корнію Семеновичу?

– Добре, добре... За-ради твоєї бідности тільки й беру.

Одчинили ворота. Увійшли на поляну.

– Та вірьовку візьми, – приказував той, що виграв у борні за існування.

– Візьму, візьму. А то її, пожалуй, так і не вдержиш,– відповідав програвший.

Не вдержиш...

Від чого?

Від проявлення почуття такого ж, як і твоє, від приближения до тебе, від бажання захистити свою дитину перед твоїм апетитом...

Пішли. Тихий ранок віяв солодким диханням спокою, сонце посилало любов у проміннях своїх, але ніхто не дивився на красу, ніхто її й не розумів. Бідний, як і завжди, взяв на себе найважчий обов'язок: приговорюючи – «Манька... Манька», накинув вірьовочку на шию корові. А той, другий, обхопивши обома руками теля, потяг його до свого кованого воза. Телятко брикало своїми тоненькими ногами, напружувало всі свої мускуленята, але що ж... Не мало воно пащі крокодила, левових пазурів, лисичої хитрости, голок їжакових. Воно вміло тільки жалібно кричати й кликати на поміч.

Корова рванулася. Але міцно тримає за вірьовку продавець. Він уже не каже ласкаво: «Манька, Манька», а бридко лається й з усієї сили тягне вірьовку. Теля кричить.

– Та ну... Іди! Ба яке!..

– Стій! Стій, чортова скотино! А щоб ти йому здохла!..

І крики, і рев, і жалібне мукання наповнили тиху світло-зелену поляну. Щез спокій, потопталася трава, і навіть сонечко закрилося хмаркою.

Теля лежало вже на возі зі скрученими ногами, а на луках ще йшла боротьба: корова виривалася й болюче ревла.

– Та годі тобі вже, Кузьмо! Іди вже.

– Так не вдержиш... Тпру, анахтемо!

Нарешті Кузьма перескочив через пліт, і спітнілий, запихканий, побіг до воза. Віз покотився.

Корова підбігла до плоту, але вже тільки курява знялася. Корова поклала голову на пліт – і ревла, ревла...

Далеко вже від'їхав віз. Його торохкотіння заглушувало стогони зв'язаного теляти. Обидва мужики вже відсапнули й мирно балакали. Але оце один із них оглянувся назад і злякано скрикнув:

– Дивись, дивись!.. Корова вибігла!

Справді. Наче розтягшися в повітрі, напруживши всі сили організму, летіла за возом корова й ревла якось відривчасто-роздільно.

Дужче замукало теля, злякано якось застрибав по коліях віз. Розлючена звірина була вже близько, і люди почали її просто боятися, не знаючи, що почати.

А сонце так само, як і сцену любови, освітлювало цю сцену боротьби, наче це все було одне й те ж.

Та й справді, здається, це – одне й те ж.

* * *

З самого ранку коло розправи товпся нарід, більш усього баби. Щось незвичайне мабуть сталося на селі, бо навіть у цю пору, коли всякі фізичні й фізіологічні потреби змушують, звичайно, господинь бовтатися в помиях, кричати: «вацю, вацю», совати рогачами до пащі печи, вибігати надвір по солому,– навіть у цю пору мало було таких хат, де диміли б труби й мовчали б усілякі домашні звірята й птиці. Кури підлітали до вікон, свині визкотіли й рили під коритами, а до пастуха ніхто й не вибіг назустріч за ворота.

А в селі й справді творилося щось незвичайне. Відібрали дев'ять парубків, виміряли їх вздовж і впоперек, а потім, коли всі спеціалісти людського тіла признали, що ці дев'ять власне найкращі, найздоровші з усього села,– постановлено було вирвати їх з ґрунту й загнати до Закаспійської области, де тиф та місцеві пропасниці занадто бистро зменшували кількість постійного війська. Там десь ясно було написано, що на таких і на таких окраїнах завжди мусить знаходитися стільки й стільки сірих шинелів зі вставленими туди людьми; коли якась людська особа з шинелі випаде – зараз же туди треба вставити другу, набираючи відповідних індивідуумів здебільшого з «південних губерній». Все це було розраховано, розчислено наперед і прилажено до всяких випадків; на тій роботі багато штабових зробили кар'єру, багато поробилося нових генералів, і взагалі при цій усій хлібодатній історії годувалося безконечне множество всяких чад і домочадців. А що це все ще було записане на скрижалях, а написане пером, як відомо, не вирубується жодним знаряддям,– то всякі оті істини були відомі всім з малолітства, і законність їх існування не підлягала жодним сумнівам. Треба ж, справді, дивитися на справу не лише з погляду власних інтересів, а й з погляду, так би сказати, вищих потреб. А раз річ зайшла про вищі потреби, то тут уже приймати на увагу особисті, суб'єктивні якісь там потреби не приходиться.

Доказано, що суспільність, яко самостійний організм, може бути цілком задоволеною на нашій планеті при всякім числі принижених і ображених, у повне володіння яких відводяться величезні області небесних благ і майбутнього всесвітнього щастя.

Але, на жаль, і то на превеликий жаль, не лише високість високих поглядів, а навіть найпростіші аксіоми теорій якось занадто мало цікавлять рабів лінивих і лукавих. Вони не хотять нічого того розуміти. І це нерозуміння досягло своїх Геркулесових стовпів власне у цьому селі, власне у цей день, і власне у баби Семенишки, що має сьогодні приємність провожати до міста єдиного свого сина Миколу, якимись махінаціями забритого в салдати. Ця баба ніяк і ніколи не хотіла мати жодного діла з теоретиками, не читала ні Дюркгайма, ні Зіммеля і в жоден спосіб не хотіла приймати на увагу необхідности держати на перському кордоні певне число салдатів. Та й взагалі власні шкурні інтереси, негідний індивідуалізм остільки заволоділи нею, що жодні поступові думки не мали цілковито доступу до її мізкової коробки й відскакували від неї, як горох від стіни. Вона товкмачила все своє – що в неї відбирають єдиного сина.

От тепер вона стоїть у купі інших баб і, витираючи очі рукавом, зрідка поглядає на двері розправи. А товпа все росте, неясний шум стоїть над головами, усі якось тихо говорять між собою, наче придавлені, наче хтось здалека погрозив їм великим пальцем. Ні одного веселого обличчя, ні одного жарту, без якого не обходиться ніколи ні одна, навіть серйозна справа. Щось важке скувало всіх, заціпило вуста, даючи волю тільки сльозам і тихій скарзі.

– Ох, голубонько, голубонько, – тихо говорила одна баба, підпершися рукою. – Що було б уже тобі жаль випровожати, так і сказати неможна. Так уже жаль, так уже жаль...

– Та хіба ж я того не знаю, Ригоровно? У самої от уже третій рік, як Івана забрали. Відома річ – своя кров.

– У вас було хоч на хазяйстві кому зостатися, а от бабі Семенишці як бути?

– То правда, кумонько, правда. Скільки разів я, було, кажу йому: ох, не задирайся, хлопче, із старшиною, не задирайся. Не слухав, от і догрався.

– А то так. Тепер правди людям говорити в вічі неможна, законів на те нема.

А Семенишка слухає все те, – і ще більше жаль стає їй і сина і самої себе. Згадувалося їй, як старшина завжди грозився, що віддасть Миколу в салдати, коли він не перестане на сходах мутити нарід; згадувалося, як Микола, було, заспокоює її, кажучи, що такого ніколи не може бути, бо він – одинак, а одинаків не беруть. Семенишка й сама знала, що наче не беруть, але старшина... він хоч і боїться станового, а на ділі він сильніший за всіх. От так по її й вийшло,– і цього чудового ранку коїлося на селі негарне діло.

От по всій товпі наче іскра пробігла. Відчинилися двері у розправі. Вийшов старшина «з цепом», староста, писар, соцькі, десяцькі. У всіх обличчя серйозні, наче затурбовані, – вершать щось дуже важне й потрібне.

Старшина махнув рукою. Один з десяцьких стрімголов кинувся до розправи. За хвилину вийшли звідти новобранці, а за ними одиниця державного апарату – здатчик.

До тутешніх парубків кинулася рідня, родичі, родителі; парубки інших сел і хуторів стояли осторонь, намагаючись набрати хвацького вигляду, вимушено жартували, кривляючи слова на московський лад.

Плач і стогін заповнили повітря. Почування виливалися, били через край, коли він є взагалі. Жаль і біль рвали кожну душу, але все те надаремно. Старшина стояв мовчки й тільки кусав собі бороду; п'яничка-писар підморгував якійсь кругловидій молодиці, і навіть самі майбутні оборонці «отечества», поповнителі усяких кадрів, наче соромилися виявляти свої дійсні почуття. Правда, де-хто нахилявся, брав землі з-під ніг і, загорнувши в шматину, ховав у пазуху. Дурні... Скоро сувора служба відучить вас від оцих сантиментів. Бере вона вас звідси здорових, з ясним поглядом, з любов'ю в серці, а верне чужими, з поганою хворобою, захваченою в якімсь притоні з салдацькими інтересами, скалічених духовно. А ви рознесете свою хоробу по селу, народите хорих дітей. І нічого ж то, нічого ви не знаєте – куди йдете оце зараз, кому й пощо віддаєте й сили свої, і молодість, і щастя:

– Матусю... матусю, – шепотів Микола. – Матусю... Ну, годі вже, годі... Я ж вернуся... Я вернуся...

– Ох, Миколоньку, мій голубчику! Та на кого ж ти мене кидаєш, нещасливу?.. Та хто ж мені дровець нарубає, та хто ж мені нивку виоре?..

– Матусю... матусенько...

Здатчик крикнув: «Сады-ысь»! Це був одставний салдат; він, мов на смотру, випинав груди, а брови й чоло морщив страшенно.

Некрути кинулися до возів, збили куряву, як вівці. Старшина сів на передній віз. Коло нього примостилося Двоє десяцьких. Здатчик їхав верхи.

Майбутні салдати жартували.

– Лізь на гору Овилонську!

– Ану-лишень у тісної баби!

– Пісню! Затягай, братця, пісню.

– Руша-а-ай!.. – довго й протяжливо крикнув здатчик.

Візники ньокнули, зацмокали, засмикали віжками. Вози рушили з місця. Вдарила зразу й покотилася пісня.

 
Набирали та некрутиків
В неділеньку вранці...
Гей, гей!.. Ге-ей!
В неділеньку вранці.
 

Високо кінчав тенор, а з другого возу, наче вперебій, наганяючи, перепліталися звуки сумної скарги:

 
Назад рученьки зв'язали,
Різно ніженьки скували,
Посадили на возочок
Та й повезли в городочок.
 

Звуки наростали, дисонували і, розбившися, дивно мішалися в повітрі. Повітря наповнилося ними, цими сумними нотами, цими піснями безпомічности, покірности всесильному режимові.

 
Ох, і то ж не маки —
То наші козаки,
То наші козаки,
Та все новобранці,
Що понабирали
В неділеньку вранці.
 

І дивний незвичайний хаос утворили ці звуки, перемішавшися зі стогоном матерів, сумом батьків і риданнями покинутих дівчат. А баба Семенишка кинулася до воза, якось хоробливо завила й припала до сина.

– Матусенько... матусенько, – з слізьми говорив він і відривав материні руки від себе.

– Ой, не пущу, не пущу ж я тебе, голубчику мій милий, соколе мій ясний!.. Нехай і мене беруть із тобою... Нехай мене порубають, постріляють, а не віддам я тебе, не віддам...

– Атайды! – ричав здатчик.– Сліш, баба, атайды!..

Старшина крикнув на десяцьких, що стояли на боці:

– Візьміть Ті!

Ті кинулися й силою відірвали матір від сина. Віз покотився вслід за іншими. Крики, благословення, прокляття, ласкаві слова й лайка – все це змішалося докупи і, мов дим чорний, поповзло за возами. Простягалися руки, когось потішали, когось підтримували, хтось упав на землю й бився в риданнях. Курява покрила вози непровидющою хмарою, і звідти докочувалися й розсипалися звуки пісні.

 
У вдовушки адин син,
Та й той пайшов під аршин,
 

а друга, веселіша, бадьоріша:

 
Та туман яром котиться,
Гулять хлопцям хочеться.
 

Навіть здатчик розхмурився й хрипко почав підтягати некрутам. Все тихше й тихше доносився плач, ззаду все вкрилося густою темно-жовтою курявою. Прощай, село!..Прощайте, рідні!..прощайте...прощайте!..

Але не встиг повеселілий здатчик сказати «слава богу», як нараз на однім з задніх возів хтось крикнув:

– Дивись, дивись!.. Хто це біжить?

Вітер відхилив стіну куряви вбік. За возами, далеко відставши, бігла женщина. Сиве волосся розтріпалося, намітка волоклася по землі...

Женщина розмахувала руками й щось, надриваючися, кричала. За нею гналися двоє десяцьких.

– Пайшол скарєй! – несамовито крикнув здатчик. Коні смикнули. З новобранців хто затяг пісню, хто зареготався. І тільки Микола безсило схилився на плече товаришеві.

Довго ще чулася в степу пісня:

 
В тьомном лєсє,
В тьомном лєсє,
Под дубцом! Под дубцом!
 

VI

Глуха північ. Страшно, страшно в темному лісі...

...у темному лісі...

Нерухомо мертво стоять дерева, розпустивши в різні боки обсмикане гілля, наче мертвяк вишкірив зуби. А на гілках тих товсто понасідало снігу, і коли перелякана півзамерзла птиця вдариться осліп, упадуть з гілок білі іскри й щезнуть у глибині снігу під ногами дерев.

Тихо... Чути як від морозу тріщить якесь дерево.

...від морозу тріщить якесь дерево.

Все спить. Спить під грубою верствою чистого теплого снігу. Тільки той, хто не випросив у природи спокою, тільки той мусить іти за здобиччю.

...мусить іти за здобиччю...

Цс-с... Нехай ще тихше буде в лісі. Звуків немає, немає й світла... Тільки біле... Сиплються, сиплються, сиплються тихо платки снігу й падають на рівнодушну постелю. Чиста вона, снігова поверхня. Ніхто не біг тут ще, ніхто не плямив.

...ніхто не плямив.

Тихо... Тихо й страшно в цьому великому безконечному лісі. Увесь він наповнений якимись страхами, з-за кожного дерева виглядає рогата фігура, і де далі, то все більше видно їх. Чутно серед тиші, як дряпають кігті... чути шепіт таємний. Все перелякалось, притихло.

...перелякалось і притихло.

А білі платки, наче проти волі, падають рівними лініями, і здається, що це вони наповнили тайною ліс, і що це від них так могутньо тихо. Коли б вони всі одразу перестали падати – як зашуміло б від того в лісі! Який стогін пройшов би поміж деревами.

...о, який стогін пройшов би поміж деревами!

Тихо... тихо...

і ще тихше... тихше... Наче вбитий тут хтось лежить у лісі, і від того нерушно, в переляку, стоять стволини, а сніг хоче засипати трупа, щоб кров не виступала наверх, і щоб ніхто не побачив злочину.

Так... тут мабуть таки вбито когось.

Тихо... тихо... Чути здалека шелест... Страшно... Визкотіння чути... Недалечко десь завив вовк... йому відповів ще один... і ще... і ще один.

На поляну вибігла худа, з обсмиканою шерстю вовчиця, а за нею багато самців. Стурбованих..., неспокійних...

Вовчиця вся тремтіла. Очі в неї горіли фосфоричним блиском і, видимо, шукали якогось укриття, якогось легова, дірки, нори, аби залізти туди, аби врятуватись. Вона здалася такою дрібненькою серед зграї цих здоровенних лютих самців... вона так боялася... Уся стулилася в огидливий комочок, шерсть висіла довгими брудними пасмами.

Вибігши переляканим кроком на поляну, вовчиця зупинилася. Одразу зупинилися і всі самці. Вони стояли, вишкіривши зуби один до одного. Кожний стежив за сусідом і за всіма – чи не вирветься хто наперед. Щоб як тільки вирветься – зараз же кинутися на нього, втопити зуби йому в горлянку й рвати, дерти живе тіло. Тому кожний, хоч і хотів бути першим, але боявся. Сусід витягав із снігу зав'язлу лапу, а інший уже стрибав убік і з урчанням вишкірював зуби, блискаючи очима у тьмі.

Та й вовчиця: як тільки хто трішки наближався до неї – піджимала хвіст і, тихо повизкуючи, притулялася всім тілом до землі, шия витягалася, мов у змії, а голова конвульсійно тремтіла.

І ще страшніше стало в лісі... Сніг усе так само поволі сипався. Падав між іншим і на сірі спини, вирисовуючи на них фантастичні узори.

Але от один з вовків, найбільший і найдужчий, увесь палаючи від внутрішніх вогнів, не витримав і кинувся до самки. Вона дико взвила, стрибнула вбік, ударилася об дерево й ще дужче заверещала. Самець за нею, але тут решта вовків, роз'ярених довгим чеканням, довгим підгляданням, видаючи якісь надзвичайні звуки злости, кинулася вперед і... все сплуталося...

Розпочалася скажена бійка. Ніхто не знав, кого гризе, шерсть із шматками м'яса летіла в усі боки, кров заливала порушений сніг. Один, дико повизкуючи, відбігав убік з перегризеною лапою, у другого теліпалося вухо, третьому вирвали око, четвертий падав у сніг з виверненим шматком тіла.

Вовчиця забилася в кущ і, не пам'ятаючи сама себе, рила сніг лапами. Потім вона, в останній стадії переляку, не дивлячись уперед себе, мов оскаженіла, кинулася вперед і побігла прожогом. Вона летіла, натикаючися на дерева, перескакуючи через кущі... А самці, побачивши, що вона тікає, зі страшним виттям і визкотінням, ламаючи все на своїм шляху, кинулися за самицею, не перестаючи гризтися набігу. Ще когось покусали, ще комусь вирвали бік, крики болю наповнили собою тишу ліса – і вся та надзвичайна мішанина звуків, розірвавши так нагло спокій лісовий, почала віддалятися... Мов шабаш відьом, весілля чортів пролинуло тут. Шум віддалявся, але не тих, а мов іще ширше розходився по лісі, мов іще різче розривав платки снігу.

А за товпою бігли поранені вовки. Хромали, вили від болю, але бігли, бігли...

Тут же на поляні, де було так тихо й невинно, де падав сніг прямо з небес, з ласкою прикриваючи траву й листя, – тут валялося тепер шмаття обірваної вовни, чорними плямами кричала кров, а сніг подекуди був зритий аж до землі. А від цього страшного місця, мов вісники зла, в усі боки побігли в глибінь лісу широкі закривавлені стежки й там десь пропадали між деревами.

Сніг буде ще йти й закриє всі сліди. Звуки затихнуть у далечіні, – і знову стане чисто й тихо в лісі.

Біло й тихо, неначе нічого не стаюсь.

* * *

Загалом – молодець був Терещенко.

От у нього ледве-ледве вус почав пробиватися, а він уже машиніст. Його товариші ще помічникують, а він уже в форменній фуражці зі срібним позументом, у шкіряній куртці весело походжає коло свого паровоза, завжди свіжий, молодий, здоровий. У нього чисті «кінці» за поясом[3]3
  Кінці – шматки ниток, що залізниця забирає на текстильних фабриках; робітники витирають тими кінцями заяложені руки.


[Закрыть] і пакля: як тільки замазав руки – зараз узяв, витер. Завжди чистенький, хоч не відмовляється ні від якої роботи: і під паровоз тобі полізе[4]4
  На паровозах старої системи все «движеніє» було під паровозом, тому часто доводилося туди лазити – помічникові; очевидно, машиніст лазив тільки в особливих випадках, або коли помічник плохий.


[Закрыть], і «сальники», коли треба, наб'є[5]5
  Втулки, де проходять штоки в циліндрі, набиваються промасленою паклею, скрученою в жгут; оце й єсть – «набити сальники». Це робота теж помічникова.


[Закрыть], не відмовиться й «вугля» підгорнуть[6]6
  Знов це робота помічника. А де на паровозі троє (на кур'єрському), там це робить кочегар.


[Закрыть] – тому в нього паровоз завжди сміється, арматура сяє, «движеніє» блищить, наче зараз з ремонту.

Заздрі товариші кажуть, що це він тому так скоро йде вперед, що вміє «підмазатись» до начальства, тому й машиніста так скоро доскочив, але це не було правдою. Машиніста дали Терещенкові просто тому, що це була смілива й розумна людина; він і читав де-що, мислив, і в той час, коли його товариші чухалися та насмілювалися – він прямо приходив і брав бика за роги. Про начальство ж Терещенко дбав менш, ніж хто-будь з його товаришів. Правда, начальство любило цього гострого на язик, живого парубка, але любило просто за його чесний, одвертий характер, за його влучні, завжди оригінальні відповіді, взагалі – за те, що він був помітною одиницею на сіренькім тлі звичайного машиніства.

А де-кому все те показувалося в іншім освітленню! От, наприклад, старий Кеслер ніколи не міг простити Терещенкові скорого авансу на машіниста. Сам Кеслер, зросійщений німець, обмежений, тупий, довгенько таки попотягався в помічниках, поки дістав право самостійного управління паровозом. Тому він ненавидів взагалі всіх «скороспілих» машиністів, а з них особливо Терещенка, про якого завжди, чи до діла, чи не до діла, говорив:

– Доживуться вони (розумій – начальство) до того, що їм коли-небудь і паровози поб'ють, і все. Та як же, помилуйте! Усяких молокососів машиністами роблять! Та він же й топити не вміє[7]7
  Топити паровоз – це справді вмілість, і немала. Сказати про машиніста, що він не вміє топити, це все одно, що сказати про салдата, що він не вміє винтовки держати в руках.


[Закрыть], він не знає, з якого боку й на паровоз треба лізти. Доведись на мене – так я й до депа його близько не підпустив би. А коли б мені дали отакого в помічники, так я б його, сукиного сина, за крилом би возив[8]8
  «За крилом возити» – це технічний вираз у машиністів і є символом крайньої образи. Річ тут ось у чім. Сторони паровозної будки називаються крилами. Праве крило – машиністове, бо він там стоїть; ліве – помічникове; коли помічникові нічого робити, або коли він не вміє чого зробити, то він сидить на своїй дощечці за своїм крилом, за лівим. Тому недопустити помічника до роботи й робити все на паровозі самому – це значить підкреслювати повну нездібність помічника, або бажання нанести йому образу. Оце й називається возити помічника за крилом.


[Закрыть].

Ні, що до відносин до начальства, то тут годі було говорити про підлизування. Можна було б сказати навпаки, що Терещенко дозволяє собі часом навіть де-які вольності з начальством, але й це траплялося не під впливом тих чи інших передузятих намірів, а просто від звички говорити, що думаєш. І це було кожному ясно. Коли начальник депа, або його помічник силкувалися сказати щось гостре, й це їм не вдавалося, Терещенко не стісняючися говорив:

– Ну, це досить тупо!– тоді як інші машиністи, навіть старі, вважали за обов'язок хоч разок хіхікнути на начальственне гостроумство. І на Терещенка начальство не ображалося, хоч кому другому може те й не минуло би так.

Потім іще одно. Терещенко завжди голосно й сміливо висловлював свою думку, хоч би це була й критика розпоряджень начальства. Очевидно, тим помітніший був його голос серед несмілих пошептів по кутках решти машиністів. А коли траплялося, що ці шепти виростали в яку-небудь колективну постанову, то ніхто, як Терещенко, був першим з підписаних; він же йшов на чолі делегації, він говорив з начальством. І багато де-яких поліпшень в... нським депі відбулося тільки завдяки тому, що там був такий чоловік, як Терещенко. Він був усюди, але не тому, що його штовхало шукання дешевої популярности чи бажання виставитись наперед, а просто це була рухлива натура, гарна душа, що відкликалася на все добре, і якій трудно було зоставатися в спокою, коли кругом кипіло життя й вимагало роботи.

Але коли б і справді Терещенкові довелося бути «вторым лицом» на паровозі у Кеслера, то навряд, чи довелося би Кеслерові «таскати» свого помічника за крилом, бо Терещенко вмів топити й нераз це доказував. Особливо коли доводилося йому ходити подвійною тягою власне з Кеслером. Тоді це була «просто картина», як казали машиністи. Чого вже, чого тільки не робив заздрісний німець, щоби вибити свого товариша з води й пару[9]9
  При сильній роботі паровоза розход пари стає великий, і машиніст «вибивається з пару», тоб-то розходує його більше, ніж здобуває, і манометр усе падає. Але як що є вода в котлі, то пари можна нагнати або усиленою топкою, або осібним прибором (так званим сифоном). Коли ж у машиніста немає й води, – отоді становище критичне. Оце й називається «вибитися і з води й з пару».


[Закрыть]: і з місця не брав[10]10
  Взяти з місця загалом трудно; коли ж дають два паровози, отже значить для великого составу, то давати брати місця одному паровозові – це очевидно буде тільки наміром поставити в утруднене становище.


[Закрыть], і на під'йомах регулятор прикривав[11]11
  Пару пускає в циліндри машиніст за допомогою «регулятора». «Прикрити регулятор» – це значить пустити трішки пари, поставити паровоз на неповну роботу, коли він може ледве-ледве сам себе везе; а на під'йомі це особливо помітно.


[Закрыть]. Не соромився навіть пісочку підсипати[12]12
  Коли рельси мокрі, паровоз не везе – під колеса за допомогою особливого приладдя підсипається пісок. Підсипати його при сухих рельсах – це значить утруднити роботу другому паровозові, бо він мусить тоді тягти по піску.


[Закрыть] – але все те ні нащо. Коли Терещенко бачив, що «дід старається», і доводиться ввесь потяг везти самому, – він ставив помічника за своє крило і, поплювавши в руки, брався топити сам. От тут він показував, як уміє топити. Потяг важкий, під'йом восьмитисячний[13]13
  Це максимальний зі звичайних під'йомів (на тисячу сажнів путь підіймається на вісім сажнів).


[Закрыть]. Кеслер тільки в трубу попихкує, аби видно було, що не мовчить зовсім[14]14
  При важкій роботі посилається в циліндри багато пари, і ця пара з силою виривається потім з труби; коли Кеслер тільки попихкує в трубу, то це значить, що він зовсім мало дає пари, отже зовсім і не везе.


[Закрыть], а Терещенкові – як з гуся вода. Чути тільки, як він посвистує там у себе на паровозі. Та ще злізе на тендер і кричить.

– Ей, діду! Завтра ж підеш на Сибірську залізницю разом із твоїм паровозом.

Кеслер плюється: йому цілком зрозуміла сіль оцієї насмішки. Паровози систем Kessier'a мали дуже погану репутацію в... нським цепі, тому «дід» страшенно не любив, коли їх називали його паровозами. Згадка про Сибірську залізницю теж не була особливо приємною, бо на Сибірську залізницю відправляли все негідне: і паровози, які погірше, і состави, і бригади[15]15
  Потяг обслуговують дві бригади: паровозна й кондукторська.


[Закрыть], бо добрі машини й робітники всякому й на місці потрібні.

Взагалі, кажу, було защо Кеслерові ненавидіти Терещенка. А коли до депа прийшло вісім штук нових гарних паровозів системи Compound[16]16
  Це так звана система «подвійного поширення». В звичайних машинах пара, відробивши, має в собі ще досить енергії. Отже, в системах подвійного поширення ту пару не випускають геть, а направляють у другий циліндр, більшого об'єму, і пара тут поширюється другий раз, тоб то другий раз дає роботу.


[Закрыть], і Терещенко був одним з восьми, котрим начальство знайшло можливим доручити нові машини, – того вже було занадто. Кеслер кусав губи зі злости, але нічого не міг поробити.

І що найбільше завжди дратувало німця, так це те, що він ні в чому, от таки ні в чому не міг піймати Терещенка, щоб посміятися з нього, чимсь принизити. Навіть назву Compound Терещенко вимовляв правильно, тоді як інші машиністи називали і «канпава», і «компала» і ще бо-зна-як.

Або хоч і тепер. По дорозі об'явлені нові роботи: прокладається другу лінію, отже треба возити пісок для баласту. Встановлюється кілька пар нових робочих потягів, – і це робить де-який рух серед товарних машиністів. Річ у тім, що бригади отих баласних потягів, окрім звичайної платні, з огляду на особливо важкі умови роботи, дістають ще добові. Видима річ, що кожному хочеться заробити, тобто попасти на баласний поїзд.

– Хоч і помучишся, так зате ж і на сорочку можеш заробити,– казали машиністи.

А робота, справді, була тяжка. Властиво, не робота сама, а умовини, серед яких вона провадилася. Цілий тиждень машиніст і помічник не мають можливости злізти з паровоза. Тільки в неділю, коли робітники «кар'єра» святкують, машиніст може приїхати додому, де, само собою, спить цілий день, бо за тиждень вимориться, вибрудниться,– рад добратися до чистої постелі. А прийде ранок – знову лізь на паровоз, знову спи цілий тиждень на вугіллі, уривками, по три, по чотири годині на добу, знову ходи цілий тиждень в салі, мазуті, сажі.

Не кожний і в силі винести таке, багато машиністів простуджуються і хоріють. Бо на паровозі нема де сховатися від усяких атмосферичних змін, – отже жити весь час доводиться під голим небом. Добре, коли стоїть погода – а як дощ? Тоді машиніст мокне й удень, і вночі, лягає на дошки коло топки й висушує один бік, а другий в той час січеться дощем; потім повертається й сушить той, а цей мокне. І так далі.

І – дивна річ – нікому не приходило в голову хоч як-небудь змінити ті умови; навіть самі машиністи були на тім пункті якісь цілком байдужі. Вони ж могли б, наприклад, поставити щити[17]17
  Щити встановлюється на паровозах зимою.


[Закрыть], але самі не хотіли; кажуть, літом і без того душно на паровозі; а ставити на ніч і здіймати на день – обридає. Само собою, в наслідок такої байдужости було те, що частенько, замісць добавочного заробітку, машиніст, захорівши, тратив і звичайний, але й це діла не міняло.

Терещенко обурювався на такі «порядки», ще будучи помічником. Він уже тоді агітував за те, щоб машиністи подали колективну заяву про зміну цих умов. Але тоді ніхто не хотів слухати «мальчишки», хоч усім було видно, що мальчишка говорить діло. Тепер же, коли Терещенко сам став машиністом, а на дорозі знову виявилася потреба в кар'єрних роботах, він рішив за всяку ціну добитися поліпшень. Підбивав товаришів до колективної заяви, але машиністи не хотіли.

– Ти будеш їздити, а я заяву підписуй? – говорили вони, бо й справді це поліпшення могло торкнутися не всього колективу, а лише тих, хто був призначений у кар'єр.

Тоді Терещенко рішив сам іти до начальника депа. Той стрів його ласкаво.

– А, Терещенко! Мабуть знов прийшов про щось просити?

– А ви чи не вчилися часом у того... як його... у паризького професора, що вмів думки відгадувати?

– Хіба вгадав? – сміявся начальник.

– Вгадали. Бо я, справді, прийшов просити, а про що – тому йдуть пункти.

– Послухаємо, послухаємо.

– От мене тепер призначили на кар'єр.

– Кажи спасибі.

– Та не дуже й є за що.

– Як так?

– Та так. Ви знаєте, що таке – прожити цілий тиждень на паровозі?

– Знаю, знаю, голубчику,– сам колись їздив.

– Та їздити ви їздили, я знаю, але – як ви їздили? По-інженерському, з прохладою: захотів – поїхав, не захотів – не поїхав. А по робочих поїздах так ви й зовсім не бували, а я бував і знаю, ще помічником їздив на них, проклятих, і вони ось де в мене сидять. Та ще паровоз у нас був тоді – унеси ти моє горе на горохове поле. З трьох отих нещасних дощечок на підлозі не ставало тільки двох. Не знаю, як ви, а я думаю, що на голому залізному фартуху[18]18
  Місце, де єднається тендер з паровозом, прикривається вигнутим залізним листом,– це й єсть «фартух».


[Закрыть] спати куди як неспособно. Ну, і мостишся на одній отій дощечці та цілу ніч про те тільки й думаєш, як би з тієї дошки не скотився. Груди коло топки жаряться, а в спину дощ поре. Перевернешся на другий бік – спина висохне, а груди вимокнуть. Ні, за таку роботу мерсі.

– А чого ж ти хочеш? Відмовляєшся від робочого поїзда?

– Та ні...

– Так чого ж тоді тобі треба?

– Та дайте ж мені сказати, нарешті, господи! Я прийшов просити вас, щоби ви дозволили відігнати в кар'єр один товаровий вагон, поставити його там десь на боці, щоби паровозна бригада мала змогу хоч годину-другу переспати в сухому.

Начальник депа задумався. Він бачив смисл в проекті Терещенка й оце обдумував, як би то краще виконати.

– От бачиш, який ти,– казав він,– ніхто не просить вагона, навіть старі машиністи, а ти, такий молодий... Сором. Ти б посоромився.

– Сором тільки красти, а про своє здоров'я дбати не сором. Що ж до старих, то про них нічого й говорити. Я так думаю, що як би начальник депо сказав: з завтрашнього дня кожний з вас по черзі має возити мене з контори до депа на своїй спині, так вони, їй-богу, возили б.

– А ти? Хіба не возив би? – сказав начальник, думаючи своє.

– Та мабуть, що ні.

– Так... Ну, слухай, Терещенку. Мені твоя думка подобалася, але ми зробимо трішки не так. Коли вам там десь ставити вагон – це буде недобре. Вагон без догляду скоро зіпсується. Та й ставити його там ніде, бо запасних ліній нема. А ставити ззаду составу... це паровоз буде за півверсти від вагону, не підходить. А краще ми зробимо так. Скільки в нас робочих составів?

– Чотири.

– Гм... Ну, так нехай при кожнім составі ходить один товаровий вагон для паровозної бригади. Зрозумів?