Текст книги "Життєві аналогії"

Автор книги: Гнат Хоткевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц)

VII

Наближалися осінні дні сліз і плакучого туману, посіяного дощем. Непомітно й швидко щезала розкішна пора в «багрець і золото» одягнених лісів. Давно облетіло і втопталося в жовтий пісок жовте й червоне листя, давно зблідла й зморщилася зелень трав. Гілки оголилися. Посумніли всі квітники, і коли де-небудь ще бачило око пізню самітню квітку,– ставало жаль її. Щезли фарби, картина пожухла. Сірими плямами стелилося небо, мокрий паркан здавався важким, як кам'яний, а коли на оголену високу гілку тополі сідала ворона і, кракаючи, повертала голову в якийсь бік, – здавалося, мов справді вона несе з собою смерть туди, і з кожним звуком «кра» десь щезає ще одна фарба, вмирає ще одна квітка.

Непривітно стало в полі. Скісний, надоїдливий і тонкий дощ розмочив землю, колеса в'язнуть у грязюку по самісінькі вісі. Віз вибирається з колії на стерню,– і довкола особливо грузьких місць по обидва боки дороги видко великі чорні кола. Важко ляпає величезний чобіт у калюжу, – то коло воза йде селянин і що-хвилі нокає на шкапу; а вона, мокра й спітніла, вся аж вилазить зі свого драного хомута, а гострі кості шпичками лізуть з-під обвислої кожі.

А на хуторі, що відбився геть далеко від проїзджого шляху і в'яжеться з ним ледве помітною в полі дорогою, вже зовсім сумно. Скоренько в присмерку доїть баба своє коровеня; босе дівча заспівало якусь пісеньку, але холодно в ноги, і пісня перервалася, а дівча, прикусивши посинілу губу, біжить до хати. Скоро насунеться й вечір осінній на самітній хутірець. У хаті запалять сяке-таке світло, і коротким снопиком протягнуться промінчики в дворі перед вікном, освітять лохматого пса, що вгрівся на призьбі, розбитий черепок, половину великої калюжі – й більше нічого. А закриють ставні – і зовсім порожньою здасться мокра хата. Навіть дим, що так весело й швидко летить у небо літнім ранком, немов ховається тепер і боязливо крутиться коло бовдура. І здається, що то не господиня запалила в печі, щоб зварити вечерю, а вбійники палять жертву свого злочину, спішно підкладаючи сирих дров.

А коли прийде вже ніч,– глухо почне блукати ворожий вітер довкола хати, шукаючи щілини, в яку можна було би влізти. Завиє він у незатканім бовдурі, засвистить тонко й різко в гілках голої вишні,– і мала дитинка зігнеться в клубочок під свитиною.

– Мамо... мамо,– буде просити шепотом.

– Чого тобі?

– А вовки не прийдуть до нашого хліва, як позаторік?

– Чого там вони прийдуть... спи.

Але не спиться стривоженій дитині. В кожнім звуку за вікном чується їй вовчий кіготь, а в виттю вітру голос голодного звіра. А коли пес, почувши чиїсь кроки коло воріт, з голосним гавканням зіскочить з призьби й побіжить геть,– жах в кінець обхопить дитячу душу, серденько так часто-часто застукає в грудях... А в хаті душно, пахне кожухом і свіжо-випеченим хлібом. Чути, як хропуть батько, чути, як дихає матір... У вікно стукає й стукає, шепочучи, дощ. Він то засипле-засипле дрібно, придавлений вітром, то знову наче затихне, зідхне.

Майже всі птиці відлетіли вже в вирій. То, було, часто видно ранком, як вони збираються на раду, і кричать, і свистять, і суєтяться, а потім, знявшися, полетять... туди, де тепло, де сонце. Міцні й здорові летять попереду, зрівноважено й спокійно махаючи крилами; за ними летять і ті, що не знають самі дороги, і ті, що прихоріли трохи або слабші взагалі; на самім заді летять ті, що може й не долетять, куди треба, згинуть по дорозі. І з яким тривожним неспокоєм дивляться вони на передніх, як без порядку тріпочуть своїми крилами, стараючися не відставати від сильних, здорових.

І міряють дорогу в вирій птиці що-року, кидаючи незрозумілий докір униз усім тим, хто вічно мириться з тьмою й не насмілюється навіть спробувати утворити собі сонце. Підійми голову —і почуєш докір той. Сторож у ночі, обходячи ліс, зупиниться десь серед поляни й прислухається... Величньо, знайомим шумом усе шепоче щось ліс, залепече мокрий листок, але... ще щось чути... Де?.. Це там, високо-високо, невидно очам, летять у світлий край журавлі й курликають... М'яко так, ніжно... Будять тоску в душі...

І стоїть загорілий міцний лісник, слухає... І не знає, що в цю ж саму хвилину в шумливім, залитім вогнями місті, серед грюкоту екипажів, якось вибралася така тихенька хвилька,– і зупинився на вулиці стомлений висмоктаний машиною робітник. Він теж почув журавлів,– і стогоном, сльозами, скаргою впав той звук на обезсилену душу. Згадався й поля простір, і шепіт верхів дерева в лісі, і молодість, погасла безповоротно молодість...

Сірим ранком на лісовій поляні зібрався гурт птиць. Тут були й старі, і молодші і ті, що тільки цього літа побачили світ. Усі зібралися коло одного куща й жваво про щось щебечуть. То одна вискочить вперед, щось крикне, то друга. Самчик просторо й важно почне щось доказувати, а потім нараз ціла група гарячих голів защебече, замахає крильцями, щоби звернути увагу на свою пропозицію, але на них накинуться всі збори, усі присутні закричать, змусять умовкнути. І знов виступають промовці, спокійні й поважні, аж поки знов якийсь недисциплінований парламентарно член не викрикне щось із купи – й сховається за спини.

Але що ж оце трапилось тут коло цього куща? Буденна драма: одна птичка не може летіти. Дуже пізно, бо вдруге знесла вона свої яєчка, і от тепер, коли все нове покоління давно вже літає, – вона все ще сидить на своєму гнізді. Їй радять кинути все Й летіти. Вона й сама вся рветься звідси, бо холодно тут і страшно самій. Але... під пузцем пригрілися яєчка й не пускають. І полетіла б вона в перших рядах, але ж тоді вітер обвіє, дощ обмочить її скарб,– і пропадуть, усі п'ятеро пропадуть...

Сьогодні послідній день. Більш чекати неможна. Вже й так відкладали, відкладали, а далі нікуди. Холодно вже, дощ мочить крила, трудно шукати покорму, і з кожним днем все більш тягне до тепла. Усі злетілися сюди, умовляють, доказують, силою намагаються стягти з гнізда, – ніщо не помагає.

Де-кого все те панькання починає вже обурювати. Найнетерпеливіші вже кричать, що пора перестати звертати увагу на дурну впертість. Востаннє підходять найближчі, востаннє просять, – все даремно.

Ну, коли так, то й так. Усі збилися в одну величезну купу, защебетали, закричали, – і в обсудженню планів перельоту, в останній нараді забули про подругу, мов би її й на світі не було. Кожний тисся до середини кола, до центра життя й руху; кожному хотілося заявити себе як найбільше рішучим і смілим.

Все закінчено вже. Усі думки висловлено, усі слова сказано. Летіти!.. Треба летіти!.. В останньому пориві любови ще підбігає то одна, то друга попрощатися, а голова колони вже шумно піднялася, уже над деревами,– і всі спішно, штовхаючися й налітаючи одне на одне, спішать услід. Кожному страшно відстати.

Великими, повними тоски очима проводить пташка усіх милих, рідних. Крикнути хочеться вслід посліднє слово прощання, кожний нерв тремтить, серце швидко-швидко б'ється. А зграя все далі й далі... Прощайте... прощайте!..

З тривожним покриком о поміч спішать немічні. Невимовним жахом наповняються їх серця,– і вони напружують усі сили. От одна... Літом охотник перебив їй крило. Якось воно загоїлося, і пташечці здавалося, що вона може летіти з усіма. Піднялась разом, але... скалічене крило дало себе знати,– і з жалібним писком впала бідна пташина вниз. Впала боком на землю, піднялася й бігла, бігла услід за сестрами. Кричала скільки сили, щоб зачекали трішечки, тільки зачекали, бо вона зараз, от зараз... І бігла, бігла, натикалася на сучечки, підмахувала собі здоровим крилом, але ніхто й не чув і не бачив її.

А в середині самітнього півоголеного куща сиротливо сиділа всіма покинута пташка. Пішов дрібний дощик, заторохкотів по листочках. Сумним посвистом дав про себе знати вітер. Холодно-холодно стало в лісі... Пташка підвернула голівку під крило, і тихо попискуючи, ще міцніше притулилася до теплих яєчок.

Та пожалій її, боже!.. Літо тепле утвори над нею своєю всемогутністю. Сонцеві скажи гріти цей кущ, щоб засяв він квітками серед зими й захистив цю матір і її дітей!

* * *

Велика панська усадьба в одному з привітних сел нашої України спішно прибиралася, доводилася до ладу, бо через два дні чекали приїзду самих панів.

Коншіни – це була колись багата фамілія, що володіла тисячами кріпаків, тисячами десятин землі. Тепер, після скасування кріпацтва, багацтво поменшало, але все ж і в зменшеному вигляді всього було більш, ніж досить. Сам добродій Коншін «действительный статский советник», зоставався ще в Петербурзі, а сім'я – жінка, дочка Соня, дев'ятнадцяти років, і підліток гімназистка Вірун, як її всі називали, мали оце приїхати через два дні.

Тут, у цьому багатому маєтку, все ще було так, як за часів кріпацтва, ніщо не нагадувало «епохи великих реформ», наче історія летіла мимо цього красивого бідного українського села. Величезний міцний панський будинок з фронтонами, під'їздами, баштами й різними ставнями, так само був повний слуг, покоївок, буфетчиків, дворецьких; на стайні, як і півсотні літ тому, стояли десятки коней, за котрими дивилися кучера, конюхи, хлопці-стаєнні. На розкішних просторих луках коло річки паслася скотина; там бігали пастухи, підпаски. Навіть у відносинах панського дому до маленьких хаток села мало що змінилося на перший погляд: так само мужики йшли на роботу, як давніше йшли на панщину; так само приходили до управителя за всякими потребами, скаргами; так само баби несли до двору полотно, масло, яйця, ягоди. Раби кнута стали рабами капіталу, але від того їм не стало легше, бо «право» в них усе ж зосталося тільки одне – це право на власну смерть.

Коли що й змінилося, так це тільки... сад. Він став ще густіший, ще розкішніший. Люблю я такі сади, що йдеш, ідеш у нім, заплутуєшся серед стежок, мов у зачарованому лабіринті, і непомітно від розбитих на англійський спосіб доріжок, квітників і клумб доходиш до справжньої пущі з терновими та глодовими кущами. Направо березова алея, ще далі алея пірамідальних тополь; а там десь кам'яний з фантастичними вигибами грот, з фонтаном і водоспадом, швайцарська хатина, альтанка в китайському стилю, статуї грецьких та римських богів, – аж дивно, що все те може належати одній людині.

А ще далі – ажуровий паркан і за ним овочевий сад. ! чого-чого там немає! Скільки вишень, груш, яблунь, абрикосів! Скільки порічок, аґрусу, клубники й усяких інших ягід. Цілі плантації засіялися червоними, жовтими, зеленими плодами, очі розбігаються, що не знаєш, куди раніше дивитися, що насамперед зірвати.

І от тепер уся усадьба, розпочинаючи від кімнат у домі, розписаних ще сто літ тому кріпаком-малярем, і кінчаючи закутком у хліві та найдальшою доріжкою в саду, – все те чистилося, прикрашалося. Може, як би їхала тільки сама бариня з дочками, може й не було б такої заварки; але кілька день після женщин мав приїхати сам Іван Петрович, а він любив, щоби в нього все було «comme il faut». Він звик у себе в департаменті підіймати голос перед забитими чинушами, – і тої ж тактики тримався й у себе в маєтку: кричав за помічену гілку на стежці в саду, за розбите скло в оранжереї, і внутрішньо задовольнявся, коли бачив, як перед ним тріпотять та низько кланяються. Отже, аби не тремтіти та не кланятися, усі слуги, як то кажуть, з ніг збивалися, вдесяте перечищаючи, перетираючи кожну річ в межах свого «департаменту». Економка та управитель, яким зимою, правду кажучи, тільки й діла було, що скаржитися своїм гостям на нестерпучу важкість своєї роботи, тепер уже дійсно не знали спокою.

І в домі, і надворі, і в саду – всюди суєтилися й копалися люди; чулося безпереривне гудіння, і що хвилинки доконче хтось лаявся, бо лаявся кожний, хто чув за собою право приказувати хоч одній людинці. Кількість лайливих слів росла в пропорції до числа підлеглих; отже, економка й управитель, що стояли вже на вершку гієрархічної драбини, просто переривалися від натуги, втративши навіть здібність говорити по-людськи. І що ближче насувався отой четвер, що мали приїхати пани, то дужча ставала сутнява та помітніший неспокій: економка по двадцять разів бігала до льоху, щиро дивуючися, куди ж це справді, ділося вино; садівник зі своєю незмінною цигаркою в зубах, мало не від схід сонця, починав лаятися з робітниками, з дівчатами-полольницями, сам підв'язував деревця, підіймав кущі квіток, додаючи їм найпоказнішого вигляду. Уся усадьба ворушилася, мов величезний муравник; усі були схвильовані, починаючи з головних персонажів і кінчаючи худорлявою дівчинкою Мархвою, що мала за обов'язок мити (а властиво – облизувати) тарілки та виносити помиї.

Але от, нарешті, прийшов і четвер. Ще за-темна встав кучер Пилип та вдвох зі своїм помічником Семеном узявся за призначених до виїзду коней. Робота йшла так усердно, що бідні коні аж хиталися, мов від вітру, під могутніми руками кучерів. Зате ж і блищали потім, наче викупані! Фаетон та на шість місць «лінейка» давно вже виблискували своїми вимитими боками й колесами. Коли все було готове, Пилип одягся в новий армяк з величезними круглими ґудзиками, якось владив руки в білі нитяні рукавички, на голову начепив надзвичайної якоїсь форми кучерський бриль;—і його хохлацька пика почала робити сугубо комічне вражіння в тім наряді. Але то на сторонній погляд; пани ж Коншіни, само собою, не мали потреби придивлятися до таких дрібниць, та зрештою й не могли, бо й не уявляли собі кучера «порядного виїзду» не в «армякє» зі шкляними ґудзиками. Власне, треба було дякувати, що їм не прийшло на думку тримати в себе в маєтку англійський виїзд, а то вони напевне звеліли б оцьому самому Пилипові виголити підборіддя, зоставивши ковбаски на щоках, нарядили б його в який-небудь смокінг та циліндр із жовтими крисами, в руки дали б жокейського хлиста та й висадили б отаким опудалом на козла. Але найдивніше всього те, що й сам Пилип почав би з себе корчити справжнього англійця, як оце тепер удає «руського», стараючися говорити «пакєда», «аттєда», «нікада» і т. ін.

Пилип сів на козла, підібрав віжки. Семен оправив шкіряного фартуха та здмухнув якусь невидиму пушинку, що насмілилася сісти на сонцеподібне крило; потім і сам почав важкувато моститися на козла лінейки. Економка (вона чомусь вважала за свій обов'язок бути присутньою при церемонії запрягання та наставляти кучерів на добрий розум) зідхнула й прорекла:

– Ну, з богом... Дивись же, Пилипе! – на що Пилип лише посміхнувся кутиком уст. Фаетон зрухнувся з місця і, м'яко коливаючися, виїхав у широко розчинені ворота; за ним поповзла запряжена парою лінейка. Микитка, «поварячий син», як його звали на кухні, звикши за зиму проїздитися на задках, погнався було й тепер за екіпажами, але економка так крикнула на нього, що він не знав куди тікати.

А наймити тим часом посипали майданчик перед домом найжовтішим з усієї околиці піском, садівник давав кінцеві штрихи кущам жоржини, канни, рицинуса та велів побризкати газон з кишки, хоч на траві ще блищала роса. На терасі, що розкішними широкими сходами спускалася в сад, уже був накритий стіл; пишний, м'який домашній хліб був щільно накритий рушником, і пара горобців, що звикла літом підживлятися на терасі, даремно стрибала коло кошика,– рушник був занадто добре підіткнутий, і під нього аж ніяк неможна було підлізти. Ображеній парі нічого більш не зоставалося, як зробити негречність на сніжнобілу скатертину й відлетіти пріч.

– Ах, ти ж, господи милостивий... Ну, не проклята ж тобі птиця!– з досадою говорила «покоївка», вдесяте виходячи подивитися, чи все на місці. На ній було світло-блакитне вбрання, біленький фартушок, і суетливо бігаючи з одної кімнати до другої, від буфету до столу й назад, вона робила вражіння блакитної квітки, що її кидає вітром з одного місця на друге.

З кухонного димаря давно вже потягався сизий димок, а в одчинені вікна нісся дрібний перебор ножів,– то повар Андрій Семенович, принаряджений у білий ковпак і такий же жилет, сік гав'ядину на котлети і, вибиваючи дрібно по дошці, сам любувався своїм умінням, як артист звуками улюбленого інструменту. Довкола нього працювала ціла армія: на одній лавці чистили картоплю, на другій готовили зелень, на столі місили тісто для пиріжків, – обід мав бути, як слід, бо всім відомо було, що пани ніколи не приїздять самі. Та й взагалі розпочався сезон обідів, сніданків, вечер і всяких інших їдових розривок дачного життя багатих людей.

Але ось Микитка – він за власною ініціативою, відчуваючи загальний настрій та серйозність моменту, виліз на паркану найвищому місці – стрімголов викотився на середину двору з криком: «їдуть... їдуть!..» З розгону наскочив на поливальницю, перекинув її й сам перекинувся. Садівник зараз же хотів був воздати належну мзду, але поки він розігнався, Микитки вже й слід загубився.

Усе засуєтилося, забігало. Несли самовар, якісь тарілочки, звідусюди повитикалися лакеї, горничні, куховарки, сторожі, конюхи, і ще безконечна кількість усякого народу, що годувався й зодягався коло багатих панів, благо пани ці не вели обрахунків, просто не бажаючи займатися такими пустяковими питаннями. А через широко відчинені ворота прибували сусіди: баби з дітьми, якісь бездільні мужики, дівчата,– і скоро ввесь двір наповнився різно-кольоровими плямами спідниць, хусток, сорочок. Чувся безпереривний шепіт, усі голови були обернені в один бік; і в цю хвилину, дивлячися на всіх оцих «дворових», на обличчях у яких було вирито готовість зараз же кинутися цілувати панські руки,– ніщо не нагадувало в цім дворі маніфеста так званої волі.

Показався фаетон. Пилип сидів, рівно витягши руки, наче совершав яке таїнство. Вірун уже стояла на підніжці й ще здалека махала комусь хусточкою, не звертаючи уваги на чиюсь руку, що смикала її за рукав. За фаетоном, побрязкуючи своїм піддужним дзвінком, важко різала пісок лінейка. Усі шість місць на ній були зайняті. Там сиділа подруга Соні Катя Борвіч, що скінчила гімназію в минулому році (Соня зосталася на другий рік); молоденький і веселий, як теля, студент Семененко; один учитель гімназії й ще один юнак без певних кваліфікацій: він мав щастя бути єдиним сином багатого цукрозаводчика, і власне з тої причини міг «відпочивати» скільки вгодно. Він і зараз від чогось відпочивав.

Тут же примостився давній приятель самого Коншіна – Леонід Павлович Бординський; він був колись маєтною людиною, але його гроші невідомо коли, і невідомо куди, і невідомо яким шляхом упливли; і то справді невідомо: він і не пив багато, і сотень не кидав циганкам та балеринам, але грошей під старість у нього все ж «не оказалось». І от тепер він жив тим, що по шматочку продавав недоїдки та по черзі їздив гостювати до своїх численних приятелів. А що був людиною веселої вдачі, то його всюди приймали охоче.

Коло нього на лінейці пишно возсідала дама, особа з «томним» голосом і ще більше томним поглядом. Ці особи вміють говорити тільки про свої хороби, добрий тон та про свою багату й чиновну рідню. Звали цю ходячу клінічну археологію Зоєю Володимирівною. Вірун правду казала, що як би Зої Володимирівні підкласти під сорок перин дрібну горошину (сказавши їй про те), то вона напевне встала б на другий день, охкаючи від кольки в боці.

Фаетон гордо підкотився до під'їзду. До пані Коншіної підбігли дві покоївки й підтримували під руки. Пані велично вилізла з екіпажу і, милостиво простягнувши руку для поцілунків, кричала комусь:

– Дивіться, дивіться, панове! Вони в жоден спосіб не можуть відвикнути від старих своїх звичаїв. Правда ж, це дуже смішно?

А двірня кидалася до руки. У всіх чомусь були радісні обличчя, масляні очі, усіма заволоділа якась екстаза цілування рук,—і з різними притворами, прицмокуваннями, ці люди готові були цілувати руки в усіх присутніх по кілька разів. Але коли серед усього цього гомону, улесливо-веселих окриків, хтось схопив за руку Катю Борвіч і почав тягти до губів, дівчина майже зі страхом висмикнула руку й перша, наче тікаючи, збігла на сходи. За нею вже потягнулися всі. Коло дверей Катя зупинилася, щоби пропустити мадам Коншіну, яка, входячи в обов'язки господині й велично поводячи рукою, говорила:

– Милости просимо до нашої вбогої хати!

Всі свої й усі гості з веселим шумом увійшли до передпокою, сміялися, жартували. У всіх рухах молоди чулася радість, інтонації голосу були бадьорі, очі сяяли. Та й чому би не радіти? Перед ними так багато вільних щасливих днів, ні над ким з них не тяжить примус праці, окрім труду задоволити власні бажання; до їх послуг багатий дім, чудовий сад, ріка, ліс, поле,– вся природа простягає до них гостинні свої обійми. А скільки прекрасних місячних ночей, скільки прогулок в ліс за ягодами, горіхами, катань по річці, поїздок «на гору»... А феєрверки, танці в одкритому павільйоні в саду, співи, музика... А над усім – солодкі літні настрої; захочеться теплою ніччю вийти пізно в сад, щоби на далекій темній алеї зустрінутися, прошепотіти кілька красивих хвилюючих слів, з трепетом поцілуватися й тікати від шелесту чиїхось кроків. А там з нетерпінням чекати другого такого моменту де-небудь у лісі або над річкою. І соловейко зі своїми жагучими мелодіями, і захід сонця з піснею косарів у дрімливому степу, і ранки росисті з запахом резеди, геліотропу, з легким диханням свіжого вітерця... А далекий привал з кострами, з кашею в котлі, вуження риби в тихому пруді, а потім вечір з романсами, з «Місячною сонатою» Бетховена... І все це і ще безконечне множество всяких будучих радощів почувалося в голосах і рухах, і сміху отих людей. Сміялися так, як можуть сміятися тільки безклопітні люди, котрих і попереду чекає сама лише безтурботність.

Вірун уже бігла садом. Капелюшок її ледве тримався на потилиці, маючи бажання залишитися на кожній гілячці. Кокетна й легковажна, Соня била квіткою по руці студента, що намагався розстібнути рукавичку; учитель і «млад вьюниш» m-eur Турбаков з прибільшеною спішністю помагали йому, але по те, властиво, аби перешкоджати. Бординський оповідав якийсь анекдот m-me Коншіній та Зої Володимирівні, а вони реготали до сліз, хоч і чули вже цей анекдот разів мабуть з десяток. Взагалі, всім було весело.

Нарешті всі переодяглися з дорожніх убрань, умилися, причесалися й знову зійшлися до столу на терасі. Ласкаво й привітно шумів самовар, біла, як сніг, скатертина сліпуче виблискувала під ударами сонячних променів; від клумб щедрими хвилями нісся запах квітів; майданчик перед терасою, усипаний жовтим піском, здавався золотим – все радувало око й кликало до веселої розмови, до сміху, до жартів.

– Боже мій,– говорила m-me Коншіна до Бординського, – чи давно й ми з вами, Леоніде Павловичу, так само молодо й весело сміялися, а тепер... Як же безбожно ми постарілися!

– Ну, це... як кому угодно. Що ж до мене, то я почуваю себе в розцвіті сил. Взагалі маю право, щоби мене вважали за молодого чоловіка. Правда, не першої молодости...

– А п'ятдесят першої,– викрикнув хтось, і всім стало смішно від цієї п'ятдесят першої молодости, і всі засміялися, а Вірун то розреготалася так, що перекинула чашку з чаєм. Всі ще більше закричали, кинулися рятувати, трусили скатерть, і навіть покоївка Паша, що появилася зі шматою, щоби витерти підлогу, кусала собі губи, аби не розреготатися в присутності панів. І тільки Зоя Володимирівна докірливо хитала головою, вважаючи такий казус неомильною ознакою поганого тону. M-me Коншіна помітила цей повний скорботи та німого докору рух, і з якоюсь винуватою усмішкою сказала:

– Цей Вірун просто якийсь розбійник.

– Я ж вам казала, – тихо шепнула Зоя Володимирівна,– що краще було б її віддати до Інституту Благородних Дівиць. Гімназія тепер – це знаєте, щось... щось... Вона нівелює всі елементи й не може дати правильного виховання.

– Я те ж саме казала, – тихо й собі відповіла m-me Коншіна. – Але що ж я можу поробити з моїм Жаном. Він чомусь забрав собі в голову, що тепер наче якісь інші часи, що інститут розніжує женщину, робить її «непридатною для боротьби за існування», як він каже.

А серед молоди тим часом виникла велика суперечка: студент казав Вірунові, що він обгонить її, хоч буде бігти спиною вперед, але дівча гаряче боронило свої спортсменські здібності й готове було розпочати змагання хоч зараз. Впрочім, і студент був не від того, хоч розпочав суперечку тоном дорослого, який балакає з дитиною, але не витримав довго на високім п'єдесталі й тепер уже гарячився так само, як і Вірун.

– Та ви знаєте, ви знаєте, що я в гімназії всіх обганяв? Усіх!.. Ніхто не міг так швидко бігати задки, як я.

– Що ж з того? А все ж я двадцять разів оббіжу коло перше, ніж ви проповзете один раз.

– Правильно, Вірун... Стій на свойому твердо, бо це дух часу й ознака побіди жіночої емансипації,– заявив m-eur Бординський.

– А се цікаво!– не витерпіла навіть Соня.– Невже ви й справді можете так швидко бігати?

– Так... – усміхнувся студентик і засоромився. Він був закоханий у всіх панночок, яких тільки посилала йому назустріч доля, і тому червонів, як варений рак, коли яка-небудь з тих панночок звертала до нього свої чарівливі оченята.

– Панове!.. Панове!..– нараз закричав m-eur Турбаков, мов ошпарений – Панове! – кричав він далі, наче дія відбувалася десь серед пустині, і караван тікав пріч, залишаючи його самого серед пісків.– Мекайте! Мені прийшла до голови блискуча ідея!

– Це, справді, дивно,– вставив учитель. Соня погрозила йому пальчиком, але сам млад в'юниш і не зрозумів дотепу та ще більш надхнено кричав далі.

– Мені прийшла до голови блискуча ідея. Знаєте що? Мені нараз прийшла в голову справді надзвичайна ідея! Давайте влаштуємо після чаю... той... як його... ну!.. Панове! Як називалося те, де поєдинкувалися лицарі?

– Турнір! – сказали всі в один голос.

– Гіподром, – хотів було сказати студентик, але проковтнув половину слова і, цілковито сконфуджений, низько похилив голову й почав ковтати гарячий чай.

– Так, так!.. Турнір! Іменно – турнір!.. Ви вгадали!..– зрадів m-eur Турбаков, наче знов по довгій самітності стрів караван у пустині. – Ми всі сядемо й будемо дивитись, а вони будуть перед нами змагатися. Ах, як це буде весело!..

– Браво!.. Браво!.. Бравісимо!...– закричала й забила в долоні Вірун. Її підтримала молодь.

– Ну, що ви вигадали? – почала було протестувати m-me Коншіна, але її ніхто не слухав, усім страшенно подобалася ця дійсно блискуча ідея...

– Панове! А по-моєму, коли вже робити турнір, то робити справжній, – сказав учитель.

– Тоб то, як?

– А так. Давайте наробимо собі лат, мечів, списів, одягнемося лицарями й будемо воюватися за честь своїх прекрасних дам, а вони за це будуть приколювати нам ленти до плеча.

– І нагороджувати поцілунком! – аж завизкотів від захоплення m-eur Турбаков.

– Ну-ну-ну! – охолодила його m-me Коншіна.

Думка влаштувати справжній турнір викликала шалений ентузіязм. Коли m-me Коншіна почала було доказувати, що це даремна затія, глупості, на неї накинулися всі присутні, а Вірун упала перед матір'ю на коліна і, без кінця цілуючи їй руки, говорила:

– Мамочко, матусенько!.. Та ти ж подумай тільки, як це буде весело!.. Ми всі одягнемося в блискучі золоті й срібні лати, верхи на конях будуть виїздити рицарі, будуть поєдинкуватися на арені, а вся публіка, всі графи й князі, і наш Гаврило, і садівник будуть рукоплескати. А потім лицар під'їде до дами свого серця, стане на одне коліно, підійме забрало й скаже: «О, найпрекрасніша з усіх прекрасних! Я дістав дванадцять ран у саме серце, але за те і в найдальших закутках Венеціянського королівства не знайдеться тепер ні одного лицаря, котрий не крикнув би зі мною: «Хай живе Елеонора, найпрекрасніша з усіх женщин землі»!.. І потім вони підуть танцювати полонез.

Вірун, стоячи на колінях, виголосила всю ту тираду з такими інтонаціями й жестами, що неможна було не сміятися. M-me Коншіна навіть поперхнулася від реготу. Правда, її сміху не було чути, вона тільки коливалася всім тілом, закривши рота хусточкою.

– ... дванадцять ран... у серце... і полонез... – ледве вимовляла вона крізь сльози.

– Так можна? Мамусю!.. Мамочко!.. Та перестань же ти, нарешті, сміятися!.. Так можна? Правда?

І, не чекаючи відповіди, Вірун закричала: «Можна! Можна!... Можна»!., і завертілася по терасі та завизкотіла таким голосом, що всі позатуляли вуха.

M-me Коншіна тільки махнула рукою, признавши тим свою безсильність. А молодь почала обсуджувати проект турніра. Що-хвилі висувалися все нові й нові подробиці, кожний мав за обов'язок внести якусь деталь, – словом, чим далі в ліс, тим більше дров.

Рішено було зараз же послати до міста за золотом та срібним папером, картоном, перами, – взагалі за всяким потрібним матеріялом. Написано було слізне прохання до завідуючого бібліотекою, щоби він повикопував усе, що тільки має якесь відношення до середніх віків, турнірів, боїв, процесій, свят і т. ін. Зараз же, не відкладаючи, взялися до укладання програму, сперечалися з Віруном, яка нізащо не хотіла бути дамою лицарського серця, а доконче воліла взяти участь в турнірі фактично. M-me Коншіна рішила ні в що не мішатися, не дивлячись на мимоходом кинені перестороги Зої Володимирівни.

– Але чого ж це ми розсілися на терасі? Давайте візьмемо, що треба, й підемо в сад, – запропонувала Соня. Усі галасливо згодилися, засовали стулками.

– Аби не залишити молодь без нагляду й тим не дати їй приводу вчинити щось мало гідне благородного лицарства, я вважаю за обов'язок іти за молоддю,– з комічно-серйозною фізіономією виголосив Бординський.

– Ох, який непогрішимий ментор знайшовся! – скрикнула Вірун. Соні здалося це неприличним, і вона суворо поглянула на сестру.

– Віро!

– Соню! – і дівчина глянула на сестру ще суворіше.

– А де ж це Катерина Юр'ївна? – згадав учитель.

– Справді, де вона?

Тільки тепер помітили, що m-lle Борвіч не було. В запалі суперечок, викликаних перспективою майбутнього турніру, ніхто й не помітив, як дівчина вийшла з-за столу. Зоя Володимирівна пересмикнула плечима: з її погляду це було непростимою негречністю. Соня чомусь захотіла постаратися виправдати подругу.

– Панове! Я й забула вам сказати, що моя подруга... має де-що... словом, вона поетеса. А тому вам рекомендується на майбутнє не звертати увагу на те, що Каті іноді захочеться побути насамоті.

– Досить, пане адвокате! Ваша оборона була блискучою, але нінащо непотрібною, – перебила Вірун і тут же високо затягла: «Allons, enfants de la patrie!»

Всі підхопили мотив. Вірун з генеральським видом марширувала попереду, Бординський надув губи й трубив у кулак. Вся кавалькада направилася в глибінь саду. На терасі зосталися тільки m-me Коншіна та Зоя Володимирівна.