Текст книги "Життєві аналогії"

Автор книги: Гнат Хоткевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 13 страниц)

VIII

Він бив собаку.

Цими словами вже сказано все: «він бив собаку». Бо людина, що може вдарити собаку, цим уже сама себе характеризує. Бо це все одно, що вдарити женщину. Або малу дитину.

А він іще й бив не по-людському. Прив'яже грубим ремінем до чого-небудь і б'є. Систематично, з насолодою. Бідна животина в'ється від болю, тихо скімлить, а заскавучати не сміє, бо він кричить: «Циц»! і б'є тоді ще дужче.

Вже навіть сусіди вступалися. Спочатку жінки:

– Ну, як вам не жаль? Бідна собачка...

– За що ви її б'єте? Вона ж вам нічого не зробила.– Се ті, що хотіли пробудити почуття жалю. Але в тих грудях жалю мабуть не було, бо на такі сентенції він відповідав сатанинським якимось сміхом і, тут же підкликавши до себе собаку, бив ногою в живіт. Сусідки обурювалися й кидали:

– Ви просто звір якийсь.

– Ненормальний!

– Психопат.

А він сміявся їм услід і тріпав собаку по шерсті. І невідомо було, чи се знак ласки, чи знову який підлий жест, аби дошкульніше образити. А Нера (так звали псицю) з невимовним почуттям блаженства чує на собі ту жорстоку діявольську руку, і, здається, кожна шерстинка на ній тоді говорить: «ну, і що ж... ну, і б'є... ну, і нехай б'є... за те він уміє й поласкати, як ніхто».

А за півгодини – знову ляскання ремінного нагая (був нагай такий спеціяльний), знову тихе скімлиння й судорожне перебирання лапами.

Бралися сусідки до іншої тактики. Говорили йому:

– Це ж, нарешті, невиносимо. Наші нерви не витримують. Не жалієте своєї собаки, то пожалійте хоч наші нерви.

Але він не жалів дамських нервів. Не боявся він і мужських погроз. Бо дами, нічого не вдіявши самі, почали наштурхувати мужчин. Ті спочатку відмахувалися руками, казали:

– Ну, чого ти до мене пристала? І яке моє діло, що хтось там б'є свою собаку чи жінку?

Але недурно складено поговірку: жіноча настирливість і камінь довбе, і мало-помалу чоловіки починали здавати позиції. Спочатку наче не хотячи, крізь зуби, казали:

– Послухайте, ви... Чи не можна би теє... припинити. Це ж, коли хочете, всіх непокоїть.

Не мало впливу.

Тоді починали грозити поліцією, судом, а один, найгарячіший, так той прямо заявив:

– Як що ти, сукин син, іще раз посмієш бити собаку, я відберу в тебе отой нагай і самого тебе виб'ю.

Але жодні заяви не мали наслідків. Навпаки, чим вони були настирливіші, тим гірше платилася за це Нера своїми боками.

Тільки от що усіх найбільше дивувало: Нера не лише не ображалася на свого лютого хазяїна, не тільки не протестувала, не намагалася втікти, а навпаки: наче ще більше прив'язувалася до свого мучителя, ласкаво скавуліла, побачивши його, і присівши задом, била хвостом об землю. Коли хто з мужчин, як отой нетерплячий, підіймав голос на її хазяїна, Нера настобурчувала шерсть і урчала, оскалюючи зуби. Найменший рух – і гострі ікла віп'ються в литки. Інстинкт самоохорони велів уже говорити: «та хай вам чорт обом, хто там вас розбере»,– і тікати геть.

Така прив'язаність дуже часто була предметом розмови представниць прекрасного полу. Робилися вільні догадки:

– Чи він яке слово собаче знає, що вона так...

– І дивіться ж, кумоньки: і не огризнеться, і не гавкне на нього. Що друга б собака... та що й говорити!

– Баба, одно слово баба. Всі ми такі. Як би це був кобель – ого! Так би руку йому й одхватив би. А то – баба.

А мучительства не припинялися. Ні від жіночих балачок, ні від мужських погроз.

Останніми часами «він» вигадав іще один спосіб: підвішував собаку вниз головою й так зоставляв висіти годинами. Бідна животина смикала ногами, скавуліла тихо й жалібно, пробувала держати голову, але далі мускули слабли, голова звисала, і наступало важке омління.

Тоді він здіймав Неру з гака Й клав на підлогу, а сам сідав пити горілку. Він любив пити. Але неможна сказати, щоби він мучив собаку тільки по-п'яному, ні. Це завжди було на тверезу голову.

Коли хтось уперше побачив крізь вікно оту сцену підвішування, – зразу ж пішло по всьому будинку, що «він» збожеволів. Що й раніше його не вважали цілком нормальним, а тепер і поготів.

Сусідки зробили конференцію. Були пропозиції закликати лікаря «для сумашедчих», але це зв'язувалося з певними розходами, а їх ніхто не хотів нести. Тоді зупинилися на потребі закликати городового.

– У мене єсть знайомий городовий, Міхал-Іванич, – визвалася одна. – Я його попросю, то він прийде.

– До кого? До «нього», чи до тебе?– не втерпіла кума.

– Спочатку до нього, а потім і до мене,– граючи очима відбила та.

– Та годі вам... Тут про діло... Я думаю, так буде добре. Він як тільки побачить городового, то злякається.

– Такий злякається,– сумнівалася одна.

Рішено було спробувати нацькувати Міхал-Іванича.

За кілька день Міхал-Іванич справді прийшов.

Бабський синкліт обсів його густим кільцем і ту-ту-ру, аж у бідного Міхал-Іванича голова замакітрилася.

Впрочім, він не дуже заглиблявся в деталі, за довольнився тим, що схопив суть, а решту уваги звертав, разом з очима, на куму.

Напустивши на себе максимум солідности, Міхал-Іванич постукав у двері. Синкліт попритулявся на сходах у найрізнородніших місцях і в найрізнородніших позах. Сподівалися... а хто й зна, чого сподівалися. Усього. Може бути драка: Міхал-Іванич буде тягти «його» за шиворіт, а той упиратиметься. Може засвистить свисток, а може Й ліварвер доведеться витягати (синкліт не знав, що в городових у кобурах дерев'яні револьвери, а гроші, що відпускаються на ремонт зброї, ідуть куди їм слід, бо й справді: хіба ж можна ремонтувати дерев'яний револьвер.)

Але... впрочім, не будемо попереджати подій.

Міхал-Іванич постукав у двері,– він був людина політична й знав усяке політичецькоє обхожденіє. Відповідь почулася не одразу.

– Увіходьте.

Міхал-Іванич делікатно відчинив двері й увійшов. Але... якось одразу зніяковів. Чому – і сам би не міг оповісти. Може тому, що його ніхто не злякався.

А справді його не злякалися... «Він» лежав на ліжку й не поворухнувся при вході такої важної особи. Це одразу обсікло Міхал-іванича. Він думав, увіходячи, побачити переляк, похопливу угодливість, спішні відповіді на суворим тоном заданий запит,– і от нічого з того. Марсовий вигляд Міхал-іванича сам собою якось зблід, заготовлені окрики застряли в горлі, і, на превелике власне здивовання, Міхал-Іванич не знав, з чого розпочати.

Не знав з чого розпочати, і розпочав як найгірше – поздоровкався.

– Драстуйте...

Відповідь уп'ять прийшла не одразу.

– Драстуйте.

Далі говорити було нічого. Міхал-Іванич чув, що тратить «положение» (як у шахах), чув, що стояти й мовчати – це прямо «смерти подобно», але не знав, з чого розпочати, і тому мовчав. Ганебно мовчав.

А на ліжку теж мовчали, і це мовчання звідти похоже було на насмішку.

Далі так іти не могло. Міхал-Іванич насупив брови, набрав повітря в груди й почав найбільшим басом, на який тільки спромогався:

– Ви той... Тут жалуюця сусєді і протчії, как прямо невозможно, кажуть, жить. Ви, той... собаку б'єте немилосердно... собака сотворяєть крик, почему просходить безпокойство для жильцов. Єто вже єсть нарушеніє тишини й порядку, почему должно привести у спокойство. А єжелі хто не хочіть, так у нас другое средствіє найдьоться.

І хоч з малою дозою надії, а все ж чекав Міхал-Іванич, що зараз почнуться виправдання, обіцянки – більше, мовляв не буду і т. ін. І от – нічого. Так таки нічогісінько. Повне мовчання.

Міхал-Іваничу стало не по собі. Він попробував напустити на себе сердитість.

– Слиш? Я кому говорю?

У відповідь те ж мовчання.

Властиво Міхал-Іваничу зоставалося тільки одне – повернутися й піти. Але це мало того, що вбивало його гордість, тут було щось гірше. Міхал-Іванич знав, що під дверима слухає синкліт, і в нім кума. Вона, мабуть, перша притулила вухо до дверей і приготовилася слухати торжество свого всесильного кума,– і от такий скандал.

Міхал-Іванич вже не на жарт розгнівався. Кров кинулася йому в лице, жили на шиї надулися. Він ступив крок у напрямі до постели й збирався вже гаркнути: «коли з тобою разговарюють. так ти должон устать і стоять, как шалнєр», як тут сталося знову щось несподіване.

Властитель собаки, як пружинний, скочив з ліжка й став перед городовим. Хто й зна звідки взялася Нера й стала поруч з хазяїном, оскаливши зуби й урчачи.

– Ви вже скінчили?

Городовий не знав, що відповісти.

– Я що ж... наше дєло малінькоє: што нам приказують, то ми должни спольнять.

– Так от я вам приказую зараз же вийти геть. Я нікого не вбив, не ограбував, і вриватися в чуже помешкання ви не маєте права по закону.

– Воно канєшно... ну, тольки как обіжаюцця сусєді, так я должон внімать обращеніє... і тово...

Це говорив Міхал-Іванич, уже задкуючи до дверей. І тільки відчинивши двері, крикнув начальницьким тоном:

– Так штоб єто било прікращоно, а то ми свої средствія знайдьом.

Це було для куми. Але становища не спасло, бо синедріон справді слухав під дверима, отже чув посрамленіє на власні вуха. Кума тільки фиркнула на пропозицію Міхал-Іванича «зайтіть посідєть».

Отже, затія з городовим не дала позитивних наслідків, і мучительства йшли далі. Розпочався свого роду спорт: населення будинку постановило за всяку ціну добитися свого, а «він» ще з більшою злорадністю терзав нещасну, вимучену вже до краю псицю. Жаль було дивитися на бідне сотворіння: воно все тремтіло, ледве стояло на ногах, але очі горіли все тою ж ласкою й безконечною відданістю.

А синедріон не міг заспокоїтися. Знайшовся хтось із чоловіків, що знав назву «Общество покровительства животным». Правда, саму лише назву; чи воно навіть існувало в даному місті—і те було невідоме. Про членів таємного того товариства говорилося всяку всячину: вони уявлялися якимись всемогутніми істотами.

– У нього, брат, значок за лацканом. Як одворотить і покаже, хто б ти не був – ти вже арештований. Грах – грах, князь – князь, усьо одно. Таку вже власть їм дадено.

– Значить, і нашого може арештувати?

– А чого ж ні? З полним удовольствіем.

– Невелика цяця.

– От було б добре! Хоч би на місяць посадити сукиного сина. Ато ж прямо жить не дає.

– А де ж його шукать, того члена?

– Хто й зна...

– Сначала вопчество треба знайти.

– Обратно ж, і вопчество шукать хто й зна де.

– Може його й зовсім нема, один толькі розговор?

– І то могло бить.

– А пошукать треба.

– Треба, що й говорить.

На тім бесіда закінчилася. Але думка про «вопчество» не вмерла. Хтось десь ходив, хтось когось питав, і в результаті Правління товариства відрядило одного зі своїх членів перевірити, чи справді є на лице особливе мучительство.

Член Правління, молодий, елегантно одягнений чоловік, ледве знайшов будинок і помешкання. Зайшовши до кімнати, представився, показав документи, пояснив де-які пункти статуту й попросив позволения сісти.

«Він» вів себе теж чемно й стримано, зовсім не так, як з городовим. Говорив більш-мечш так:

– Мені, право, неловко, що вас потурбували ради таких дурниць. Річ у тім, що в мене з обивателями цього будинку здавна йде ворожнеча. Сказати просто, вони не хотіли, аби я забрав се нужденне помешкання, в якім маю честь приймати оце вас. А я вліз, насильно вліз, бо мені нікуди було діватися. От з того часу вони мене й ненавидять. Виливають цю ненависть, як тільки можуть. Вікна мені б'ють, кидають у хату вонючі препарати, а оце, бач, вигадали ще один спосіб – психологічний. Запевняю вас, що це все неправда, що вам про мене наговорено. А на доказ – от: Нера!

Псиця вибігла з кутка і, лащучися з усією собачою відданістю, сама демонструвала повну гармонію у своїм відношенні до хазяїна. А він тріпав її по спині й говорив:

– Бачите? Я міг би говорити що угодно, і ви б не знали кому вірити – чи мені, чи тим, хто мене чернив перед вами. Але от вам доказ. Безмовний, без слів і запевнень, але доказ рішучий і неомильний. Сама «мучениця» вам доказує, що все наговорене вам про мене, вибачте за грубе слово – брехня. Преці ж ви бачили б ненависть, злобу, або в усякім разі страх, звичайний страх перед мучителем,– і от що ви замісць того бачите. Нерочка... Нера...

А Нера не знала, куди діватися від щастя. І стрибала, і лизала руку, і тихо щасливо підвизкувала!

Докази були занадто очевидні, і членові «вопчества» нічого більше не зоставалося, як попросити вибачення й скромно віддалитися.

А по відході в кімнаті можна було бачити таку картину. З перекошеним від злоби лицем «він» поволі простягав руку до гарапника, а Нера, вся завмерши від передчуття катувань, притулилася до підлоги, й повзла, повзла до його ніг. І знову чули сусіди свист гарапника й тихе скавуління мученої животини.

А потім, і то дуже скоро, все це нараз перемінилося. І то от з якого випадку.

Надходила весна. Прийшов один такий день, що вдарив дощик, звіяли теплі вітри, і крига на річці зразу якось обм'якла; потратилися сили, що в'язали всі ті маси в одне ціле.

Вночі піднялася справжня буря з дощем, і кригу на річці почало ламати. Свист вітру, рев води, що виривалася на волю, шум дощу, а до того всього гарматні вибухи криги, що ламалася величезними скибами, – все те творило страшну музику стихій. В таку ніч мало хто виходив із хати, не то що намагатися перейти річку.

А отже був один такий чудило, що пішов. Се був «він». Засидівся з приятелями, був під доброю мухою, а в такім стані море й то по коліна, а наша річка й поготів, хоч, властиво, наша річка тільки що не дуже велика, а глибока й зрадлива.

На березі не було ні душі, коли «він» зробив перший крок на піскувату кригу. Не пройшов і десяти кроків, як сталася перша пригода: кригу, по якій він ішов, відірвало від берега. Він не зразу помітив свою біду, а коли помітив – було вже пізно: між кригою й берегом взялася широка полоса води.

Це одразу викинуло йому хміль з голови. Нерви напружилися, мозок почав гарячково працювати, але безпорадність становища була очевидною.

Кригу, на якій він стояв, зачепила друга, і обидві вони почали вертітися на воді. Це віддаляло «його» ще більше від берега. То була надія, що може вдасться приблизитися до суші й чи перескочити, чи кинутися вплав, а добитися твердої землі, – тепер надії тієї не було. Та й взагалі кидатися вплав було небезпечно: не тільки з огляду на те, що в намоклій одежі можна було піти на дно, а головним чином, тому, що більші й менші шматки криги що-хвилини пробігали по воді, і яка-небудь з них могла свобідно вдарити по голові.

Становище було критичне. Даремне «він» оглядався, шукав виходу, – його не було. За хвилину небезпека збільшилася вдвоє: крига, на якій «він» стояв, переломилася надвоє, і тепер ці два шматки крутилися окремо. Той, на якому «він» стояв, був менший і слабо витримував вагу людини: то один, то другий край похилявся в воду, треба було добре балансувати, аби не сковзнутися в воду.

Шукати більшої криги. Щоб нанесло на більшу кригу. А як не нанесе? А як і ця переломиться? Жах почав заповзати в душу, але якось віра в невтратимість життя не переставала освітлювати порожні груди.

От більша крига. Вибравши слушний момент, «він» скаче. Вся сила мускулів усього тіла влилася в цей стрибок, але краї тої крижини були снігові, і «він» з розмаху провалився в воду. Якимось чудом задержався на ліктях і скажено почав робити ногами десь там під кригою, та це ні на йоту не зміняло становища. Вилізти було ніяк: ні під ліктями, ні під ногами не було опори. Лікті при найменшім руху вгрузали в мокрий сніг, а ноги просто блукали собі в воді, не достаючи дна.

Він рішив не тратити сил на даремні рухи, а чекати, що буде далі. Але вже через кілька хвилин непорушности почув, що холод сковує його члени. З-під ліктів мороз в'їдався гострими голками в кожний шматок тіла, а ноги просто враз одубіли, не частинами, а в цілому. «Ревматизм»,– чогось промайнуло в голові.

Він думав, що стане краще, коли він буде рухатися, але вийшло навпаки: коли почав ворушити ногами, почуття холоду збільшилося втроє й відразу скувало організм до повної неможливости порушитися. «Отепер кінець»,– заворушилося в голові, і чомусь захотілося плакать.

Але це ще не був кінець. Тимчасовий рятунок прийшов несподівано. Нараз він почав чути під собою, під ногами, щось тверде. І се тверде не була земля, бо рухалося і – на превелике здивовання – підіймало його вгору. І підіймало з такою силою, що скоро він опинився тільки трохи вище колін у снігу. Се якась велика крига похилила бік у воду, попала під ту крижину і тепер, вирівнуючися, підіймала свій край, а разом з ним – і «його».

Скориставши з моменту, «він» почав вилізати зі снігу. Це було нелегко, але нарешті він вибрався на твердий слід і зідхнув з полекшою.

Та з полекшою тільки фізичною, бо загалом становище не покращало. Той же дощ, той же вітер, та ж тьма, і та ж промерзлість до самих кісток. Нічого, окрім почуття безмежного холоду.

З тоскою він оглядівся – і нічого. Крига попала на саму вже середину річки, і мало було надії на те, щоб вона пристала до берега. Скакати – от уже була одна спроба.

І нараз так йому захотілося жити, життя представилося в таких прекрасних формах, що він завив від тоски.

І це вовче виття з людських грудей, врізавшися в какофонію голосів природи, дало жуткий настрій, який перелякав «його» самого. Він одразу урвав своє виття й почав вглядатися в тьму, чи не знайдеться якого порятунку. Але рятунку не було.

Апатія поволі заволодівала всією істотою. Чорт з ним. Махнути на все рукою, сісти отут, на кризі, у воду й сніг, і сидіти. Нехай діється що хоче.

Але в цей момент він побачив якусь купу криги коло лівого берега. Може, то безпереривний міст? Може, справді можна перебігти?

Він напружено вглядався, але ві тьмі добачити нічого не було можна. Чи се тільки тут стовпилася купа криги, чи тягнеться до берега. Бачив тільки, що його кригу, ту на якій він стоїть, несе прямо на ту купу.

І він рішив стрибати. Нехай діється що хоче. Може провалиться, може ногу зломить, голову розтрощить,– нехай.

Напружився ввесь і чекав. Крижина поволі наближалася, крутячися. Яким боком черкне?

Попробував розрахувати й перейшов на відповідну сторону. Хвилини здавалися роками. Але от – удар. Сильно відштовхнувшися ногами, перескочив. Тверда крига!

Бистро перебіг далі. Чи є сполучення? Є!..

Біжить далі... ще... ще... От невеличка протока. Перескочив. Далі! Далі!... І нараз – нема криги. І берег вже недалеко, а криги нема. Бурлить брудна жижа, по ній що-хвилини пливуть шматки льоду.

Крик одчаю вирвався в нього з грудей. Але він міг кричати скільки угодно, – ніхто Його не почує, ніхто не прийде на рятунок.

Безумно, не пам'ятаючи сам себе, кинувся він у воду й поплив. Він ніколи не вмів добре плавати, а тут то просто бовтав по воді руками й ногами. Тонув, захльобувався, виринав знову, встигав щось крикнути в бездонну тьму, і знову поринав. Якась крижина боляче двинула його вбік і хвилину волокла за собою. Потім наскочила друга і вдарила по голові. Він крикнув і, тратячи свідомість, почав потопати. З нелюдським зусиллям махонув ще раз руками, вдарив ногами й на момент один вирнув наверх. І в цей момент почув коло себе щось тепле, чиюсь морду.

– Нера! – крикнув він у дикому приливі якоїсь безмежної радости й знову обезсилів. Руки, ноги відмовилися служити, він потопав, але блаженне почуття свідомости, що не потоне, огорнуло вже всю його істоту і, коли би можна так сказати, він потопав спокійно. Останній проблиск свідомости був той, що він перестав іти вниз, що якась незрима сила потягла його догори, а за тим усе потонуло в тьмі забуття.

Як Нера опинилася на березі, як вона попала саме туди, де потопав її хазяїн, хоч се було досить далеко від дому,– того ніхто не розкаже, це таємниця інстинкту, чи ще чогось. І як вона в бурхливих хвилях, серед криги, що неслася безпереривно вниз, могла тягти важке півмертве тіло, вона, обезсилена що-денним катуванням, хронічною голодовкою – це теж таємниця.

Але витягла. Аж до берега. Та поки тіло було в воді, тягти було легше, але от воно торкнулося землі – й одразу обважніло. Тягар став над сили.

Нера тягла свого хазяїна за плече, добре що матерія на пальті була міцна й витримувала. Голову одразу вдалося витягти на сухе, але решта тіла лежала в воді, і вода поволі завертала ноги по течії.

Нера вискочила на беріг. Вона не нервувалася, не суєтилася без толку; вона одразу зрозуміла ситуацію. Ясно було одне: ні на чию поміч надіятися не приходиться, треба в собі знайти сили на ввесь чин. Зоставити тіло так неможна, треба за всяку ціну витягти його на беріг, а потім уже думати про інше.

Нера одразу орієнтується. Коли зараз потягти за ноги – голова неминуче сковзнеться в воду, а Нера ясно знає, що того неможна. Значить, треба витягти більше голову на сухе,– і Нера починає тягти. У неї кров показалася на зубах, пальто не витримувало й рвалося, вона перехоплювала зубами далі, аж набився повен рот матерії,—і тягла, тягла. Голова трупа зачіпалася за землю й не давала тягти, Нера відкидала ту голову бистрим рухом ноги й знову тягла.

І нарешті витягла на беріг плечі й частину спини. Тоді аж, обезсилена, впала на землю й важко та бистро дихала, висолопивши язика.

А ріка вже бушувала в максимумі. Там десь лізла крига на кригу в весіннім пориві, гримотіли розломи ледяних пластів, сильно плюскали в воду цілі простороні криги, б'ючи фонтани в усі боки. Вітер свистів і поривами кидав дощ то на один бік, то на другий: швиргоне нараз тисячу крапель на одне місце, що вони аж не поспішаться падати, а потім розхвіяно закрутить дощові струмки,і вони знову розгубляться, не знаючи куди летіти. Як глупий полководець із салдатами..

Нера відпочивала недовго. Вона знала, що вода буде прибувати, і зробленого мало. Відважно кинулася в воду й почала заносити ноги на беріг. Це було легше, і скоро тіло стало рівнобіжно з лінією води.

Тоді Нера кинула ноги й почала знова затягати голову далі на сушу. І так кілька разів, аж поки все тіло не опинилося досить далеко від краю берега.

Переконавшися, що вода, як би не прибувала, вже не досягне тіла, Нера побігла. Бігла певно, наче ввесь вік жила на цім березі.

Пробігла сажнів з двісті – халупа. Небалований життям чоловік загородив собі закуток і жив, з тяжкою бідою годуючи сім'ю. Околодок прийшов був раз, запитав, яким правом построївся на чужій землі? Хто тобі позволив? Але чоловік нічого й не відповів навіть. Та околодок і сам бачив, що тут нічим не поживишся, махнув рукою, пішов та більш і не приходив.

От до цієї халупи бігла Нера. Прибігла й почала скребти лапами в двері. Спочатку не дуже, потім дужче, настирливіше, а нарешті вдарилася всім тулубом об двері. Вони одчинилися – видимо не замикалися ніколи.

– Хто там?– почувся спокійний голос. Так спокійно серед ночи могла говорити лише людина, яка і в думці не припускала можливости лихого вчинку над собою.

Чиркнувся сірник, у сіни вийшов мужчина. Нера почала так виразно припадати до землі, скавуліти, обертатися до дверей, що нетрудно було її зрозуміти.

– З ким ти там? – почувся жіночий голос.

– Спи спокійно, Настю. Це собака. Видимо, з кимось сталося нещастя.

– Так ти підеш?

– А як же? Та я недовго. Може там уже й нетреба людської помочи.

Чоловік зачинив двері, але скоро вийшов у якомусь теплому, старому піджаці з палкою в руках.

– Ну, ходім. Показуй дорогу.

Нера побігла вперед. Їй все здавалося, що чоловік не досить скоро поспішає.

От беріг. Одна людина похилилася над другою. Нера з виразом безконечного запиту дивиться в вічі.

Мужчина слухав серце. Видимо, воно функціонувало, бо мужчина звернувся до Нери.

– Нічого, не бійся: твій хазяїн буде жити.

Нера зрозуміла й двічі радісно гавкнула.

Мужчина ще похилився над півтрупом. Увагу його звернули на себе подрані плечі пальто й низ брюк.

– Еге, собачко! Так ти його й з води тягла? Молодець! Ну, тепер же йди за мною.

З трудом підняв півмертвого на плечі й поніс до своєї халупи.

Нескоро «він» виходився після того купання. Чи треба говорити, що життя Мери змінилося цілковито?

* * *

Далеко-далеко, на Сході, аж за Каспійським морем, може хто чував, живе численний нарід – киргизи. «Нас – що піску на березі морському. Подивись: вітер хмарами цілими жене його з місця на місце, а піску все не меншає. Так і нас»!– кажуть вони про себе. І називають вони себе не киргизами, а кхазаками. «Ми казаки»,– кажуть. Але всім вони відомі за киргизів, і так їх усякий і має.

Живуть вони серед широких степів, вільно носячись по них зі своїми отарами. Мало води в тих степах, дуже мало: часто від одного колодязя до другого треба їхати де-кілька днів, терплячи спрагу вдень і вночі. А приїдеш, кинешся до того колодязя, а там повно вонючого падла: чиясь злодійська рука не зупинилась і перед таким поганим ділом. І знов іде караван у випалену сонцем пустиню, знову мучаться люди й скотина. Чим далі йдуть, тим більше скидають тягарів з коней та верблюдів, стараючися хоч тим їм помогти, але даремно: от упав один «корабель пустині» і, підвівши очі під лоба, важко дихає; от і другий теж упав, там і третій... а впереді пустиня й пустиня без кінця...

Але що се?.. Он недалечко видно ціле озеро, повне вщерть води. Дерева млосно похилилися над ним і листом не ворушать; трава вохка, зелена, неначе просить спочити на ній... Кинеться подорожній туди, квапиться, забуваючи втому, з останніх сил б'ється,– і бачить страшну річ: все далі й далі неначе уноситься озеро те... й дерева підіймаються вгору... туманіє, туманіє... от ледве видко його... от і зовсім щезло... Це мара (міраж), що часто там мучить людей у пустині... І розпач заповзає в душу чоловіка, хочеться лягти в цей розпалений сонцем пісок і, не підіймаючи голови, віддати себе на волю долі.

А скінчиться пустиня зі своїми страшними пісками та спекою, – почнуться солончаки, «сор» по киргизькому. Білою-білою сіллю укривається земля,– кінь іде, так і сліду не видко. А в дощ сіль розпускається, і цілий степ стає багном, зав'язнути можна.

Землі ж, способної до хліборобства, дуже-дуже мало в киргизів; так хіба де-небудь озерце невеличке, або річечка тече в ярку, то, дивись, і деревце яке виросте й травиця на світ божий вигляне; а то все тільки самий полин по степу колихається та ще трави «сольник» та «солянка», що на солоній землі ростуть: червоні вони такі, неначе виросли з кров'ю политої землі. Та киргизи й не беруться до хліборобства, це в них за посліднє діло вважається, і в «ігенчі», себто в хлібороби йде уже тільки той, хто прожився зовсім, або в кого розбійники угнали всю скотину, ограбували все до ниточки. І не дивно: дуже вже трудно достається хліб киргизові, далеко трудніше, ніж у нас. Нам треба тільки виорати землю гарненько та засіяти, не лінуючись, а киргизові того мало, йому треба перекопати все поле канавами («арик» у них називається канава), напустити туди води з ближчої річки, та не раз, не два, аж поки земля пересякне водою,—і тоді вже тільки сіяти. А там, дивись, розлилася від дощів річка, прорвала заставу в головному «арику»,– і пішли хвилі на поле, знищуючи в одну годину все, над чим бідний киргиз працював невтомно цілі місяці. Та й мало хіба ще чого може статись із засівом? От тому киргизи й не дуже ходять біля хліборобства, а все більше скотину розводять: коней, овець, верблюдів, кіз, найбільше – овець. І такі жирні, важкі барани в них, здоровенні: діти навіть на них верхи їздять. А перед у стаді завжди ведуть кози. Часто зимою трапляється, що побіжить легка коза по замерзлій річці – й нічого їй, а як сунуть важенні барани за нею,– тисячами цілими тонуть та гинуть під кригою.

Та й з скотиною небагато краще, ніж з хліборобством. Цілий рік вона не знає, що таке хлів, загорода, і ніхто за нею не дивиться. Найде яка пошесть,– і старцем завтра встає той, хто ліг сьогодні багатирем. Киргизи не запасають сіна на зиму, і скотина сама себе повинна годувати. От вона й годує, розкопуючи сніг ногами. Киргизи так роблять: поперед пускають на пашу коней, бо коні зривають верхів'я трави; потім верблюдів, котрі з'їдають середину; і нарешті вже овець,– вони вже замалим не з коренем виривають усе. І біда-біда, як настане ожеледь («джут», як вони взивають): скотина не зможе пробити товстої криги, голод мучить її,– і цілими тисячами гинуть коні, вівці і все багацтво киргиза.

А то, буває, навалить снігу на аршин, підійметься хуртовина-низовка,—і жене страшенний вітер вздовж степу скотину,– аж казиться, бідна, від жаху; мчаться тисячами з диким проханням, з жалібним меканням, і кидаються в яруги, в ополонки озер.

Багато бід та нещастя валиться на бідного киргиза та на його майно в степу. Але все ж між ними бувають страшенні багачі – числом голів скотини. Вони іноді самі навіть не знають, скільки тисяч голів у них у степу випасається. Та й те сказати: багатому, як уже не як, а все ж трудніше збідніти, ніж бідному забагатіти. А до того ще такі звичаї існують у киргизів: багатий віддає де-що із скотини бідному на харч; той повинен ходити за скотиною, берегти її; що приплодиться, він бере собі, але за те на випадок пошести, або другої болісти – він уже з кожі повинен вилізти, а віддати те, що йому було доручене колись. І виходить так, що в багатого скотина ані падає, ані хуртовина її не замітає, ані в яри не провалюється, – гуляє собі та росте в степу.

От такий жив колись, давно вже, один киргиз, на прізвище Бекмембет. Багато тисяч овець ходило в нього по степу, самих дійних кобил було дві тисячі, і вони давали йому своє молоко на «кумис» (це особливо заквашене молоко, найулюбленіше питво киргиза). На багато-багато десятків верстов навколо можна було бачити скотину, помічену «тамгою» Бекмембетовою[43]43
  Кожний киргизький рід (усі киргизи діляться на роди) має осібний знак для своїх стад, і цей знак узивається «тамга»; він кладеться з лівої сторони; найбільше тамгують коней та верблюдів; вівцям та рогатій скотині не випалюють тамг, а нарізають вухо.


[Закрыть].

Сам Бекмембет був, як то називається в киргизів, «біла кістка», себто дворянин киргизький; уважав себе нащадком самого Чин-гиз-хана, страшного татарського завойовника. Жив Бекмембет, як і всі киргизи, серед степу; біля нього розташовувались цілими десятками родичі, сродники, так що разом з кибитками жінок його та слуг – «теленгутів» по-киргизькому – виходив чималий хутір-аул. А кибитка – це й єсть киргизька хата. Робиться вона з жердки аршинів у півтора заввишки, а до цих жердин прив'язують бичівками з верблюжого волосу зігнуті хворостини, що йдуть і за стелю й за покрівлю разом. Потім усю отаку кибитку обвивають кошмами – це таке товсте сукно, котре киргизи сами валяють з овечої шерсти; зоставляють маленьку дірочку вгорі, щоб дим виходив, – от тобі й хата готова. А обридло киргизові сидіти на одному місці, виїв товар усю траву навколо, – в десять хвилин розібрано кибитку, нав'ючено добро на верблюдів, – пішов киргиз знову степом шукати доброго місця для аула.

Цей Бекмембет, про якого річ іде, змолоду мав чотири жінки, – це їм дозволяється законом (киргизи кажуть про себе, що вони мусульмани, як і турки). Але старша жінка Бекмембетова – золото, мабуть, була – так наструнчила свого чоловіка, так хитро та зручно повела все, що той повернув усіх жінок у робітниці, а сам почав жити тільки з тією старшою, що звали її Каліпа. Дітей у нього було багато, але всі перемерли, зостався один тільки син, на прізвище Балумбай.