Текст книги "Життєві аналогії"

Автор книги: Гнат Хоткевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц)

III

Бачив я раз, як їхав на базар різник. Він був, як більшість різників, високий на зріст, широкий у плечах і тепло одягнений. Від його масляного обличчя з ухованими слідами жорстокости йшла пара, і не зважаючи на сильний мороз, по обвислих щоках текли краплі поту. Мабуть тепло жилося йому на світі.

Він міцно ступав своїми величезними чоботищами по снігу, безперестанно підтримуючи сани, щоб не забігали, і час від часу, більше зі звички, ніж з потреби, погано лаявся. Здоров'ям і міццю жил, мускулів, тіла віяло від нього. Це ж була дійсно „нормальна“, „здорова“ людина: всі члени були пропорціонально розвинені; ні хороби, ні всякі там бацили не мали на нього жодного впливу; шлунок робив, як машина; навіть думка працювала в „яснім“, „певнім“ напрямі– чого ж іще?

А на санях зі зв'язаними ногами лежало невеличке худеньке теля. Тушку його було прикрито рогіжкою, голова звисла над краєм возу й билася то об придорожній стовпчик, то об великанські чоботища різника; тоді теля жалібно – не кричало навіть, а тільки стогнало. І ніхто не чув того стогону серед шумливої суєти великого міста, бо тут і взагалі не чують стогонів. Теля замовкало, і тільки великі очі його, що нічого не могли зрозуміти, наповнялися слізьми, благаючи допомоги й співчуття. Назустріч їхала валка саней із хмизом. Дорога йшла з гори й була сильно наїзджена.

– Та куди ж тебе чорти несуть!– кричить різник. Він боїться, щоби стрічні сани, забігши, не перебили ніг його коневі.

– А ти чого, анахтемська твоя душа, не звертаєш?

– Батькові своєму лисому скажи, а не мені!

А стрічні сані біжать і біжать з гори. От останні, сильно розігнавшися, забігли, різник не встиг задержати в потрібну хвилю,—і відводами вдарило коня по ногах, а одна хворостина зачепила теля по голові й розідрала око аж до губ. Полилася кров, теля забилося, засовало сплутаними ногами й замукало. То був стогін безпомічности. Так стогнуть усі ті, хто звик покірно схилятися перед всесильною долею й не знаходити в собі сили хоч до якого протесту. І як багато їх, отих стогнущих!.. Ранком устань, як тільки хочеш рано, а вже почуєш його десь, отой стогін, і чуєш його потім увесь день, вечір, ніч. Уже пізно, заснути б, а він не дає... Все квічить мукою, слізьми. А різникам обридає цей протест звуковий, і вони кричать тоді.

– Та замовчи хоч ти! І без тебе млосно!

Так крикнув різник. Але такі окрики не мають сили зменшити болю, і теля не замовкало. Мабуть дуже вже докучав той стогін різникові, може щось ворушив у душі, бо різник, розлючений, оскаженілий, нараз схопив теля за голову й сильним рухом крутнув униз. Щось хруснуло... тріснуло,– і теля замовкло. Затих стогін, що надривав душу, безсило й мертво повисла голова, тільки з очей разом із кров'ю почали падати великі сльози...

І падали вони на білий, чистий, як сама природа, сніг – і сніг боявся, що не витримає ваги отих крапель і згорить. Кривавими рисами на білій пелені позначився слід одного життя, але не надовго: сани, що їхали вслід, люди, що спішно йшли й рівнодушно затоптували чужий біль, та й взагалі вся ота суєта життя, що душить, як дим, і як дим виїдає очі – все те нищило кривавий слід, повертало його в ніщо. Так водиться. На божествено-невинній, святій землі, під небом зірчастим, серед тихих розкошів природи щохвилинно відіграються криваві трагедії, а сила життя в звичку обертає переживання й новими гілками, новими травами закриває трупи. Та й правда! Бо коли б берегти та ховати всі ті криваві сліди – довелося б не ходити по чисто-білому снігові, а плавати в густо-червоній жижі.

І тільки один хитрий, пронирливий песик, мов лихвар, скористав із чужих сліз і, спішно пробігаючи поміж саньми, ховаючи ребра, підлизував смачну, ще теплу кров.

* * *

Не балувала Пашку доля ще змалечку. «Виховувалася» вона у свого дядька-лавушника, що в нього було досить і своїх клопіт, а взяв він Пашку до себе просто, коли можна так сказати, через пальці, котрими на нього показували сусіди.

– І якого йому ще ідола треба? – казали вони, криючи під цією грубою формою безліч благородних почувань.– Якого йому ще ідола треба? Лавка, дім свій, дітей нема, тільки двоє їх з отою беззубою. А Пашчина мати, як там не кажи, а сестрою рідною йому доводилася.

І дядько, вислухавши кілька разів отаке, був змушений, нарешті, взяти до себе племінницю, хоч і «скрипів серцем».

Та й взагалі якісь дивно могутні впливи мали на долю Пашки оті всякі пальці. Ні одна з більш-менш значних змін у життю Пашчинім не сталася сама собою, а все через пальці. Захотілося, наприклад. Паніці вчитися. Тітка лавушниця, в крайнім ступеню обурення, казала їй добросердечно:

– Ах, ти ж, паскудо неприкаяна! А що ж я по хазяйству сама тоді маю бігати? Навіщо ж ми тоді тебе брали? От і відігрій змію за пазухою!

Переконана цими, та й іншими, аргументами, Пашка залишила свою думку про школу й далі бігала, куди посилали. Але варт було сусідам, мешканцям усіх отих соломою, залізом і черепицею критих хаток побалакати раз-другий не з лавушником, ні! а між собою, за обідом, що от, мовляв, якої святої жисті наш Скоробагатько: не хоче племінниці до школи віддавати, щоб її там не обідили часом. Варт, кажу, було сусідам побалакати отак разок-другий поміж собою, у своїм сімействі, за обідом чи там за вечерею – і Скоробагатько, стиснувши зуби, віддавав Пашку до школи, відбував договір з учительшею.

Три роки, як батогом ляснув, пішли на школу. Пашка виросла, була б уже доброю робітницею, помічницею при лавці, але, як на біду, зійшлися раз на базарі дві лисячим хутром підбиті кохти: одна покрита синім каніхвасом, а друга якимсь рудуватим сукном. Зійшлися й розбалакалися, тримаючи свої кошики «з провізією» під боком.

– А вже скільки ж вони й помитарили її, так і не доведи ж, мати пресвята богородице!..

– Ох, і не кажіть, Іванівно. Знаю я, через дорогу живемо.

– От і тепер: дівці дванадцять років, саме б пора її до вчення якого віддати, а він держить, – не пускає. А без учення куди ж вона буде годитися? Хіба...

– А чи не для того він її й держить? Думка така – самому здасться.

Міцно поцілувавшися, підсмикнувши свої спідниці, кожушанки розіходилися, а несподіваним результатом отакої приятельської бесіди було те, що Пашку віддано в науку до m-me Angan з контрактом на п'ять літ.

Ні, таки що не кажи, а пальці мали велике значіння в долі Пашчиній.

От закінчилося й учення, знову вернулася до дядька Пашка. Сидить, обшиває всіх, латає, пере, штопає, – словом, вертає затрачений капітал. І от треба ж було отакого нещасного випадку!

Одного прекрасного вечора приходить у гості до Скоробагатьків якаcь далека їх родичка, того ступеня родичання, що називається десятою водою на киселі, або – нашому тинові двоюродний пліт. Жінка то була здоровенна, вершків так на дванадцять росту, багатенька собі, отже незалежна, літня досить – все те неначе давало їй право на одверте виголошування своїх думок.

Прийшла і, наче виконуючи тяжке своє земне призначення, почала вичитувати.

– Я, Семене, людина проста. У мене що на умі, те й на язиці. Може це й не подобається кому, я не знаю, але такою вже мене бог создав (вона чомусь була переконана, що бог приймав велику участь у її сотворению). Такою вже, кажу, мене бог создав. От я тобі й кажу: недобре ти робиш, не харашо. От ти, правда, скормив, споїв дівчину. Діло хароше. І багато гріхів спишеться тобі з книги на тім світі. Але пощо ж робити, діло наполовину? Кінчай, а тоді вже й награди дожидай.

– Та жодної награди... – почав був виправдуватися лавушник, але родичка твердо виконувала призначену їй на землі місію – «глаголом пекти серця людей» і не давала Скоробагатькові навіть рота роззявити.

– Помовчи, помовчи. Я старша за тебе, отже дай раніше мені сказати. Я кажу: кінчай діло, а тоді награди жди від творця, господа нашого милосерного. Пощо ти держиш дівку в себе? Пощо, кажи?

– Та я...

– Підожди, підожди. Пощо, кажу, дівку держиш у себе? Аби про тебе не знати що казали?

– А щоб їм язики повідсихали! – не витерпів лавушник.

– Та ти не лайся без толку, не лайся. А от узяв би ти та по-христіянському, та по-божому опреділив би її на службу куди-небудь. От вона вилюдніла б, світа б побачила, та й собі що-не-що справила б. А то – річ світова – трапиться чоловік, то дивись і перев'язати нічим. А воно й про те треба подумати, діло таке. Не вік же їй у дівках сидіти. Така вже наша доля бабська...

І Пашку бачимо після того білошвейкою в благороднім домі, де був, між іншим, і «гарний син». Бувають такі. «У мене гарний син», говорить тоді про нього мамаша й розповідає гостеві, яким гарним був її син ще навіть тоді, коли, підстрибуючи й радіючи, робив усякі негречности на руки няньці. Гість, звичайно, потакує й дивується. Впрочім, бувають і скептики. Такі здебільшого кряхтять і кахикають.

Але який би не був скептик, – варт було його закликати хоч би на одне зібрання «гарних синів», то в цій надхненій атмосфері, в тім каскаді блискучих промов усякий скептицизм мусів би розтоплятися, як віск на вогні. Невже й тоді, вислухавши бурю оплесків товаришів, що їх дожидає (або вони дожидають) після промов гарна, хоч і «скромна» вечеря; вислухавши на повнім ходу ввесь діапазон мелодійного голосу майбутнього світила юриспруденції, голосу, що вмів і гриміти філіпіками проти рутини, і тихим шепотом кликати до боротьби за святе діло; невже й побачивши сльози щасливої матери, що завжди під кінець розкривала свої обійми й з чисто материнською саможертвою говорила: «Забудь мене, мій сину... Забудь, і йди туди, де ти потрібний!»;– Невже й після того всього серце скептика не тріснуло б від жалю й не розтопилося б, як м'яке сало? Ні, він мусів би признати, що дім цей і є, власне, домом з «гарним сином».

От Пашка – так з перших же кроків у цім домі не сумнівалася ані трохи. Вона шила в кімнаті обіч залі й завжди, затаївши дихання, слухала тих гарячих промов і ще гарячіших побажань. Вона все ж прочитала десь колись якусь книжку, і їй хотілося часом світла, ширшого знання, загалом усяких таких зовсім непідходящих річей. А там, за стіною, у залі багато було й світла, й знання, й усього.

І от коли раз «гарний син» зачепив її зі своєї високости, вона наче на небо унеслася, наче вісник далеких незримих світів злинув і торкнувся її своїм крилом, покликав за собою... туди... де світло й свобода, де промінь сонця з місяця промінням сплітається у вінок розкішний над головами великих людей. «Він» розкаже їй усе, що хотілося їй знати. «Він» поведе її за руку до тих зачинених дверей, котрих вона й не бачила ніколи, але знає, що вони існують і криють за собою все прекрасне землі.

Одне тільки дивувало її, що от скільки разів уже вони зустрічаються насамоті, але ще ні разу він не забалакав з нею про ті безсмертні, але мертві для неї питання, що так усе мучили їй душу. Він тільки обіймав її якось негарно, наче за все тіло, та шепотів їй до вуха якісь інші речі. А потім... як це воно сталося – вона й сама не розуміє. От і досі навіть, і тепер все здається їй, що все це – тимчасове, що от сьогодні, власне сьогодні розпочнеться щось інше, і він на її тихий запит не відповість, як завжди – «та про цю матерію ще встигнемо побалакати», а сердечно розкаже... Він же так багато знає!

Але такий день не приходив. Зате прийшов інший – їй виповіли посаду...

Наче в тумані якім ходила вона ввесь час, коли вислухувала той бруд, що матуся «гарного сина» виливала їй на голову; наче в тумані збирала своє лахміттячко, несвідомо взяла від матусі «гарного сина» якийсь жмут з асигнаціями й пішла. Куди Й пощо – не знала.

Крутнула доля за голову. Щось хруснуло, затріщало,—і важкою грудкою впала білошвейка Пашка на своє самітнє ліжко під дахом великого будинку. Оросилася подушка, каміння лягло на серце. Треба було неземної любови, неземної вмілости, щоб, не боячися спричинити біль, підійти до розкритої рани та хоч трохи її загоїти. А на землі, окрім часу, нема таких лікарів.

І тільки один хитрий, прониристий лихвар, мов песик, скористав із чужих сліз і, не ховаючися, не криючися, все приходив до кімнатки під дахом великого будинку та все кликав, подзвонюючи монетами, Пашку перейти трохи нижче до двох гарненьких, заново умебльованих кімнаток.

IV

– Жінко, жінко! Лошатко маємо!

І з тими, радісним та веселим голосом сказаними словами, до хати увійшов селянин. Ростом невеличкий, русявенька борідка на молодім з гарним виразом лиці; з-під брів весело блискотіли добрі очі, рухи були живі, та й взагалі ввесь він був зараз сама радість. Та й не диво. Лоша – це ж майбутній кінь, майбутній робітник, вкладчик, та ще й багатий, до банку домашности. Як же ж не радіти, як же ж тут його утриматися, щоб не нарисувати собі де-кілька фантастичних картин?

І Семен був щасливий. Він навіть анекдоти якісь почав оповідати, щось таке, лиш йому самому зрозуміле: про писареву кобилу та громадський вигін, здається; але його ніхто не слухав, і він знову вийшов надвір до лошати. Вийшов, поглянув догори, довкола – і небо веселе, і хмарки веселі, і весело вітерець дихає, колишучи кінець високого журавля над колодязем. Все радіє. Навіть лоша здається веселеньким, хоч і тремтить на своїх тоненьких, як сірнички, ногах.

– Кінь буде! – гордо подумав Семен, усміхнувся собі в борідку й пішов за соломою.

Спішить, опереджає життя село.

Рано починається робочий день на селі. Ще не встало сонце, а вже скрипнули ворота, випускаючи віз у поле чи до лісу, а вже шумить веретеном безсонна молодиця. І рано розпочинає жити дитина: на умі ще в неї й річка, де би так весело можна поплескатись та збудувати млин, і ліс, де хотілося би ще погойдатися на груші, нахилити ліщину, – а життя вже квапить і жене то овець пасти, то ріллю боронити, снопи класти, вісь підтесувати... Рано, може аж занадто рано на селі робочий день розпочинається.

І Сіренький теж рано розпочав свій робочий важкий день. Спочатку його в полі до борони припрягали, потім на базар чи до церкви на ньому їздили, а далі вже й для важкої роботи почали вживати, хоч він іще й не вирівнявся, не викачався на росистих травах, не наївся ще отих колосків, що зірве, було, на бігу їх зубом і довго біжить з колосочком у роті, маючи маленькою гривкою та вибрикуючи. Але доводиться вже робити, і треба було бачити, як молодо брався він спочатку за роботу, як ревно тяг плуга; видимо рахував, що це все скоро минеться. Але потім, коли побачив, що робота не перестає звалюватися на нього що-дня, коли ясно зрозумів безрадісну дійсність,– сумно стояв уже він тоді, придавлений, знищений, покірно заходив до голобель, підставляв спину під черезсіделень і не пробував навіть протестувати, вирватися хоч на момент на волю, на рівні луки. Сумно приходив увечері додому, давав здіймати з себе хомута, і сам уже покірно йшов до хліву, до свого несвіжого сіна й вонючих ясел. Так і запаршивів він, не вирісши, як слід; шерсть зробилася брудною й кошлатою, у гриві та хвості й літом і зимою було повно реп'яхів та засохлої грязюки; він увесь осунувся, слабі тоненькі ноги майже не виросли, і взагалі ввесь він був типовим зразком тої осібної породи, що називається «мужицьким конем».

Але поки була жива стара кобила, все ж не було ще так трудно. А вже, як вона померла...

Поїхав якось Семен до глинища. Воза поставив поближче до глини, ще й догори поглянув: мов гора повисла над возом та кобилою – люди підкопали. Копає собі й Семен. Утомиться, сяде, спочине, скрутить цигарку, викурить у холодочку. Та й кобилі гарно: від глини сирість іде, муха не так б'є. І... далі нічого не пам'ятає – глинище обвалилося.

Піднявся галас на селі.

– Глинище обвалилося!!. Глинище обвалилося!!.

Діти біжать, кричать. Люди – саме обідня пора була – вибігають із хат зі шматками хліба, на ходу підперізуються. Хто заступа схопив, хто просто коляку...

Ридаючи, прибігла й жінка Семенова. Об землю билася, поки чоловіка відкопували. Тоді тільки й заспокоїлася, як побачила живим й кинулася йому на шию.

А кобила пропала. Мабуть камінюкою якою вдарило її по голові, а морду заліпило глиною, – хто його знає, як уже воно там сталося, а тільки неживою її відкопали.

– Та бог з нею... з кобилою... Аби ти,– говорила жінка Семенова, дивлячись на чоловіка повними сліз очима.

Отак і зостався Сіренький сам. Звалилася тепер на нього вся й важка й легка робота. Тягав він сани по розмоклій дорозі так, що аж груди тріщали, і плуга тягав, і з паном на вокзал бігав, батога доволі коштуючи, як що пан попадався сердитий. Доводилося й у лісі мерзнути під тонкою рогіжкою, і під кригу зимою провалюватися, і голодному над гнилою соломою місяцями простоювати. Не багато, як то кажуть, прожилося та багато пережилося. Захирів він, підірвався...

– Узявся я бруси з міста перевозити,– сказав Семен жінці увечері.

– Кому?

– Кому ж? Лавушнику. Хату хоче перекинути.

– Ну що ж, їдь.

Тільки й розмови. Тихо в хаті.

– Та я поїду. Тільки дорога той... розквацювалася – ні возом, ні саньми.

– А ти не накладай багато: коник плохенький.

– Не був би плохенький, як би кобилу не вбило, ще який би кінь хвацький вийшов.

Знову тиша в хаті.

– Я б і радий не по-багато накладати, так коли ж він сам накладатиме. А він уже надавить, хай би йому душу так на тім світі надавило.

Та й вправду, навалив лавушник. Хазяйською рукою навалив.

Смикнув Сірий – і зразу мабуть почув, що не вивезти йому цієї ваготи.

– Но-но, Сіренький!.. Но-но, маленький!..

Бився коник з останніх сил у своїй бичів'яній упряжці, вилізав із свого лохматого хомута, але толку було мало.

От виїхали за місто. Чорним-чорна простяглася дорога серед оголених піль. Де-не-де лише біліли плямки снігу на полях.

– Но-но, Сіренький!.. Но-но, маленький!..

Важко дихає шкапина і вже хитається. Смикне, смикне – і знову стане. Боки бистро підіймаються й блищать від поту. А підводи он уже де, далеко.

– Доганяй, Сіренький!.. Доганяй, маленький!..

Високо замахнувши головою, впав Сіренький зразу з усіх чотирьох. Мов відрізав.

І злість така нараз напала на Семена – прямо немилосерна злість. Йому здалося, що то все лінощі.

– Вставай, чортова скотино! Вставай, щоб ти йому здохла!.. – кричав він і бухав чобітьми в живіт. Але Сіренький не вставав, тільки відкидав голову при кожнім зідханню. Ноги витяглися впоперек дороги, сухі такі, безсилі.

І зрозумів Семен, що не вставати більше його Сірому, його доброму помічникові. Кинувся до нього, розсупонив, розстібнув тремтячими руками черезсіделень, дугу зняв...

– Ну, вставай же, вставай, голубчику... Та ну ж бо, ну!..

А Сірий і не намагався підводитись. Дихати наче стало йому легше, тільки голова все так само кивала, відкидаючися при кожнім зідханню.

– Та ну ж бо, голубчику...

... Крикнув Семен товаришам. Стали ті, вернулися назад. І ні слова ніхто з них не сказав: кожний і без слів розумів, що це означає. Тільки старий дід підійшов до коня, помацав якусь жилу на шиї й безнадійно махнув рукою.

– Добити треба...

Мовчки підійшов Семен до воза, мовчки висмикнув кіл. Вдарив раз... другий... Сірий судорожно засовав ногами.

Кинув Семен коляку, притулився до воза й заплакав важкими мужицькими слізьми.

* * *

Удар дзвоника збудив мене. Я встав і ввійшов до кімнати. Невиносимо важкий запах ударив в лице, мов би то труп в останній стадії розпаду лежав тут.

Він лежав навзнак, і важке протяжливе хрипіння виривалося з його грудей. Очі запали глибоко-глибоко й гостро блищали звідти – мов би з пащей темних печер виблискували вогні, застелені туманами.

– Підійміть мене вище...

Це був ледве чутний шепіт. Треба було майже прихилитися вухом до рота, щоб почути.

Я підняв це сухе легеньке тіло, поправив під спиною й головою подушки, зігнув йому коліна, – він каже, що так буцім легше йому лежати.

– Спасибі, голубчику...

Я потім тільки довідався, що ці слова були останньою вдякою. Це була послідня данина всьому земному.

– Чи не треба вам ще чого? – питав я.

Він уже не відповідав. Та й пощо? Вершилося вже велике таїнство. Закриті очі вже бачили «той бік», і вся істота переживала щось невідоме, незрозуміле, щось вище. Він єднався вже з іншим світом, повним таємниць, з котрих докучливий мозок людини не зумів украсти ще ні одної; там світлом знання не освітилася ще ні одна з тих таємних урн, в яких сховано і смисл, і продовження життя. І дивно! Жива, повна крови й руху людина томиться й б'ється в кайданах обмежености, а холодному, з вишкіреними зубами, смердячому трупові відкриваються дивовижні тайни!..

Я вийшов на ґанок.

Чудовий літній день щойно розпочинався. Глибоко й гарно дихалося в чистому прохолодистому повітрі. На сході розсипалися рожеві й червоні квіти, промені сонця невтримно вибивалися з-під фіолетових хмарок. Повітря заповнялося щебетанням птиць, і хвилі того щебетання одна за другою котилися з лісу, а кожна квітка, кожна стебелинка спішно несли свій маленький дар до загальної скарбниці пахощів. Пахла земля, пахли недавно зрубані дерева, солома, і навіть старий півзотлілий пліт з перелазом хотів, здавалося, усміхнутись запахом, але не міг і тільки кидав ажурові тіні на зелень трави.

Все живе прокинулося. Десь із протягом заскрипіли ліниві ворота. Далеко в лісі їхав віз, і його гримотіння луною розстилалося між деревами, долітаючи й до мене. В сусідньому дворі вийшов з хати маленький хлопчик і, потягаючись зі сну, дивився на схід, прикривши очі долонею. Тільки в панськім дворі, що стояв недалечко, ставні були закриті: там сплять, і довго ще будуть спати. Довго ще самі для себе будуть пахнути розкішні садові квіти, а на всіх газонах, клумбах і квітниках довго ще брильянтами блищатиме роса; квітки боятимуться струхнути її з себе, вони тільки покірно хилитимуться, ждучи сонця, щоб випило воно ті важкі краплі й увільнило похилені стебла.

Все жде сонця животворящого!..

... животворящого...

А чому ж тут от лежить людина, і сонце не дає їй життя? Прийде день золотий, все рухнеться, як і вчора, сіяч піде на ниву, дівчата побіжать до колодязя, дзвін ударить на дзвіниці, і довго колихатиметься звук той в просторах; мати проведе сина до церкви, дасть йому копієчку в руки, – а тут? Тут нічого вже не буде, і те ж саме усміхнене сонце освітить лише труп, тільки холодне сухе тіло, і не треба вже йому ні пісень пташиних, ні чудового ранку. Востаннє розчеше йому хтось липке волосся, закриють очі та ще подержать їх пальцями або положать по великій мідяній монеті, щоб, як дірки у вічність, витріщалися вони.

Я знов увійшов до покою.

Яке ж таки, справді, важке повітря! Дійсний дух смерти.

Я сів коло самого ліжка. За якимись невідомими мені фізичними законами тут не так сильно давав себе чути трупний сморід.

Бліде-бліде висхле лице вирисовувалося на подушці; очі, як і раніш, блищали в глибинах, а з піводкритих уст із силою виривалося хрипіння. Іноді злегка підіймалися, мов підважувались, сухі руки, мов би починали шукати чого довкола себе, нервово стулялися пальці, але потім знову заспокоювались. І ввесь той худий тонкий тулуб підскакував від страшного хрипіння, що кликотіло в запалих грудях, а голова хиталася збоку вбік.

З завмерлим серцем, з якимось невідомим, нез'яснимим почуттям заглядав я тепер в оце жовте знайоме лице. От те ж саме чоло, ті ж самі очі, ріденькі вуса, гостре підборіддя,– але дух смерти поклав уже свою незриму печать на це обличчя, і щось дивне по ньому розлилося.

Що бачить він зараз, цей чоловік, готовлячися поневолі переступити грань, яка ділить відоме від невідомого, намацальне від таємного, земне від решти сотвореного? Він же жив і живе ще так, як ми,– а чому ж він з таким призирством відноситься тепер і до нас і до всього, що ми цінимо, любимо? Він не хотів іти сюди, його витягли силоміць, а тепер він не вернеться, хоч би його кликали з риданнями й слізьми.

А хрипіння й стогін, від яких підскакувало все тіло, били по нервах. Наче обнажив хто страшну рану й водить по ній тупим долотом. І кожне зідхання глибше, ніж попередні, кожний помітніший судорожний рух тривогою сповняли всю мою душу. Може це останній?.. Може це він?..

І страшно якось та холодно ставало мені. Я ввесь скулювався, боячися його, отого останнього зідхання. Я боявся його таємної сили й не розумів, чому власне воно мусить бути рішаючим, конечним? Що воно таке й чим різниться від інших, до себе подібних? Як і де завоювало воно собі ту власть – відривати нас від життя, від його радощів, праці й скорбот, від усіх тих і від усього того, що ми любимо, і кидати нас, невідомо куди, в якусь тайну й тьму? Та й хто, взагалі, дав такий закон, що за життям мусить приходити смерть, за початком – кінець, за існуванням – нірвана? Дав цей закон – а разом з тим поселив нас серед просторони, яка ніде не кінчається, і в часі, що тягнеться безконечно. Чому ж от я не розумію кінця, не розумію смерти, що приносить з собою ще й ще страждання, біль і муку, що кличе за собою ще й інші смерті, моральні, тоб то страшніші й важчі?

То чому ж не спробувати знайти смисл у тім, щоби витиснути з життя весь зміст його радощів і утіх, щоби знайти, а ні – то вирвати можливе «щастя»? А, не кажіть мені, що погоня за хвилевими радощами недостойна людини! Не кажіть, що виривання з чужих рук – то є насильство. Що з того?.. Я хочу засадою й догмою поставити насолоду, а далі – après nous – le déluge. Я хочу з веселим та нахабним сміхом пройти повз кімнату труженика й кинути йому камінь у вікно. Я хочу вдарити ногою скорбну істоту, що впала до ніг мені з мольбою, але перешкоджає слухати дзвону кришталевих бокалів, шипіння іскристого напою. Я хочу вирвати з рук жебрака той шматок хліба, що впав з мого столу, погнутого під вагою яств. Я хочу захитати всі моральні основи, я хочу...

І ти, ти, бідний, глупий робітниче! От лежиш ти тепер у поросі переді мною – чому ти не поставив перед собою інших задач? Твоє життя, що кінчається тепер серед оцих убогих стін, далеко від усяких радощів і утіх, може пішло б іншими шляхами, і ти, забруднивши трохи душу, носив би, може, чисту одежу. Ти взнав би, може, що таке ілюзії щастя, упився б може розкішним поцілунком життя...

І наче в калейдоскопі, пролинуло переді мною сіре оте існування.

Чи було хоч що-небудь світле в цім ряді бідних буденних образів, в оцих плямах темного кольору на чорному тлі? Де хоч один момент життя для себе? Душа ж, певно, рвалася вперед, розум бився серед питань, як вільний олень б'ється в міцних охотничих тенетах. Хотілося йти далі, поширювати свій світогляд, за генієм пізнавати смисл знання, а через нього й існування смисл. І замісць того – вічне шукання шматка хліба, вічне заковування духа в ланцюги. Ох, які ж вони важкі – оті ланцюги для духа!

І вони певне вже так придавили його тисячолітнім рабством предків, що йому навіть і здалека не приходила в голову можливість розв'язати питання життя яким-небудь бистрим раптовним шляхом. Йому тільки безконечно жаль було самого себе, коли він бачив, що мусить віддавати свою душу на компроміс, а свій час – на безплідну роботу; йому тільки страшно було дивитися, як в радощах прожигають життя здорові люди, коли в той же самий час сотні тисяч таких же людей блукають у тьмі; як за одну ніч у пащу розпусти кидається стільки грошей, що десятої долі їх стало б на цілий рік життя його матері й сестрі. Йому тільки невиносимо боляче було бачити експлоатацію, рабоволодіння й білих негрів.

Він скінчив семинарію. В руках папірець, перед яким одчиняються де-які низенькі двері. Є можливість хоч трохи двинутися вперед, до знання, в безконечну просторінь вільної думки, але... нема сил зоставити в злиднях тих, з ким пов'язали пута крови. Він і сам довго дивувався, коли перерахував, скільки то обов'язків кинув чоловік собі під ноги, – але все ж пішов заробляти гроші, віддаючи себе самого. Так мати-пелікан викльовує собі груди, щоб нагодувати дітей своєю теплою кров'ю.

Куди ж іти? В попи? Накласти на себе вічне ярмо, що його ні скинути, ні послабити? Ні, на це треба інших сил і іншої натури. Бути нечесним пастирем чи попросту пастухом – це гріх перед власною совістю. А бути дійсним отцем своєї пастви – о, це так трудно, майже непосильно.

Так куди ж іти? В чиновники? Так там можна засохнути над мертвим ділом, або, переписуючи нікчемні, нікому, окрім архівних мишей, непотрібні папери, приєднати й власну особу до плеяди людей у мундирах.

Ні... Коли вже вмирати, то вмирати так, щоб на твоїм трупі хліб виріс; коли вже продавати себе, то бодай так, щоби кожний прожитий день не був лише стогоном ображеної, закованої душі.

Самому нема змоги йти далі, то треба хоч ті знання, що маєш, передати ще біднішим. До праці! До праці на твердій ниві народній, де тернія і волчці родилися досі! До праці для них, темних й убогих, для їх дітей, нещасних від народження... Тут смисл! Тут життя!..

І він працював... Усі сили віддавав дітям, решту – матері. Що ж зоставалося самому?

Є плід на берегах Мертвого моря. Він висить на гілці й красується показним боком. Але доторкніться до нього – і він розсиплеться геть у гнилий порох. Залізом та муром берегти його треба від смілих дотиків,– і вчителя кидали з села в село, віддавали під догляд, під огляд і просто гляд, звільняли; але всі ці засоби усмиряють лише тих, хто розуміє в чім тут діло. А він ніяк не міг зрозуміти,– що ж він такого поганого робить. ! працював, працював – і доробився до туберкульозу.

Тепер він умирає. Дихання все більше утруднюється; очі неначе застигли, дивлячися на потусторонню велич, і все худе мертвенне лице сяло вищою красою.

Я взяв його руку – вона була холодна. Пустив – вона повисла. От прийшло воно, оте останнє зідхання,– і тихо-тихо, непомітно закінчилося життя, а тут, на землі зостався тільки труп, що завтра ж кине нестерпучий сморід довкола.

З криком розпачу, з риданнями кинулася мати до тіла свого сина. Я вийшов геть.

Сонце піднялося вже високо, пригрівало й ласкало всю землю. До школи бігли діти, хлопчики й дівчатка.

– Сьогодні не будете вчитись,– сумно сказав я їм.

– Чому? Хіба сьогодні свято?

– Ні... Ваш учитель помер...

Тихо ввійшла маленька громадка маленьких людей до кімнати свого дорогого вчителя, і чисті сльози оросили худу руку, що звисла з ліжка. То єдина нагорода тобі, бідний тружениче. Нехай же дарунком вони, оті сльози, будуть тобі й «там», аби ти, прикрашений ними, мов перлинами, знайшов утіху за гірке земне життя.

Простими польовими квітками убрали діти домовину свого вчителя, білий рушник положили на ноги й по черзі читали псалтир молодими голосами...