Текст книги "Життєві аналогії"

Автор книги: Гнат Хоткевич

Та й дитина вродилася! Увесь, як єсть, у матір удався та ще й кращий був. Щоб він пройшов мимо собаки та не штовхнув її ногою, так це й не він буде. А що вже бідній птиці та вівцям від нього доставалося, так і не розказати всього. Візьме, було, баранчика маленького, повісить його за задні ноги вниз головою, та й слухає, як воно, бідненьке, кричить, а сам регоче-заливається, аж за боки береться. Отаке дитинча було.

Недалеко від Бекмембетового аулу кочував один бідний чоловічок, киргиз теж, на прізвище Агеділ. Цей Агеділ великий приятель був Бекмембетові: вони навіть побраталися колись, обнявшися через шаблю, після чого вже називали один одного «тамир». Не раз Агеділ вирятовував свого «тамира» з біди неминучої, не раз ставав йому в великій пригоді; та й Бекмембет поважав свого побратима, навіть сина його Джума-Галі, ровесника своєму Балумбаєві, взяв до себе, а потім і усиновив його. Це часто робиться в киргизів; закликають свідків і при них дають баранячу кістку тому, кого хотять усиновити. Той, держачи її в руках, повинен обгризти,– от і все. Після смерти батька такий син теж має право на спадщину, хоч і на меншу частину, ніж рідні діти. Коли трапляється, що хотять одв'язатись від названого сина, то при тому ще менше турбації: треба йому дати тільки коня для від'їзду, – і він може собі забиратись на всі чотири вітри.

Тиха й покірна дитина був цей Джума-Галі. Ніколи не скаже слова поперек, всякому догодить, та все так непомітно, любо. Сидить собі в кибитці, що-не-будь майструє, пісеньку мугиче, Тихо-тихо навколо в степу. Пара від землі підіймається, лоша десь вдалечині заірже, матери шукаючи, а ще далі в небесах, із тихим клекотом, пливе могутній орел. Нараз налетить Балумбай, – і крик, і галас! Джума-Галі зараз за вухо, роботу його понівечить, поб'є й викине геть та й самого вижене на сонце й шапки не дасть. А спека влітку стоїть там велика, голову киргизи бриють догола. І плаче, було, бідний Джума-Галі, гіркими сльозами плаче...

Дуже любив Джума Галі свого батька, хоч і рідко з ним бачився. Здалека, було, примітить свого «аке» (отець), кинеться до нього, лащиться й притуляється ніжно, а на очах слізки блищать... От захотілося раз Джума-Галі порадувати чим-небудь свого батька. Думав він, думав, і надумав нарешті – сплести йому невеличкий килим із різних лоскутків, щоб було чим скриню покривати. Хоч це в киргизів звичайно жінки роблять, але такий уже Джума-Галі вдався, що знав усі жіноцькі роботи. От і взявся він за той коц. Випрохав у Каліпи різних лоскутків, зелених і червоних стрічок, виплітав, обшивав краї жовтеньким шнурком, приладжував, прострочував і все думав, любуючися своєю працею – який то радий буде батько, коли матиме такий дарунок від сина. А що вже Балумбая того берігся, так уже й не казати! Як ото рибка срібляста кидається на дно, коли сплеснеш ненароком водою, так і бідага Джума-Галі ховався від свого злого товариша. Та на біду не встерігся.

Сидів він раз у холодку за кибиткою і, щось про себе насвистуючи, вплітав уже останні стрічки в свій килимець. І не примітило навіть бідне хлоп'я, як перед ним, мов сатана з-під землі, виріс Балумбай.

– Що це ти робиш? Ану, покажи!

Джума-Галі стояв з повними сліз очима й тільки злякано дивився на свого названого брата.

– Що це ти робиш? – знова крикнув Балумбай.

– Батькові...– тільки й міг виговорити Джума-Галі.

– А-а!.. Так ти в нас стрічки крадеш та своєму батькові килими шиєш? Так ти, може, в нас і баранів крадеш?– закричав Балумбай і, вихопивши з-за пояса свій «тіяк» (невеличкий, вершків у чотири ножик, що в кожного киргиза завжди за поясом), кинувся до килима. Джума-Галі, всім тілом закривши свою роботу, плакав, простягав руки до Балумбая, прохав:

– Не ріж... Прошу тебе... не ріж...

Але Балумбай – здоровий був бецман – як курча відкинув Джума-Галі вбік, ухопив килимець, порізав, порвав його й навіть шмаття розкидав по степу, а сам знову повіявся кудись... І довго, плачучи, ходив Джума-Галі по степу, все збирав шматочки, але вони були такі попсовані, що їх довелось геть викинути.

Отак і росли побратими. Обидва стали вже парубками. А треба вам сказати, що в киргизів є такий звичай: ще маленькими, а іноді навіть і до рождения, засватують вони своїх дітей. Поки засватані підростають, батько хлопчика виплачує своєму сватові так званий «калим» за дівчину, скільки там умовляться, по договору, – багаті більше, бідні – менше. І як тільки «калим» виплатять, так і весілля зараз, бо в киргизів взагалі рано женяться: там часто трапляється, що дівча віддають заміж дев'яти-десяти років.

Так і старий Агеділ: ще дитиною засватав свого Джума-Галі за дочку одного киргиза Фатіму, і повинен був виплатити її батькові шість халатів, вісімдесят баранів, двадцятеро коней і двох верблюдів. Але через бідність свою не виплатив ще й половини, як Джума-Галі вже й парубком став, пора б уже й весілля справляти; та й Фатіма, його заручена, теж виросла, вирівнялась і стала красунею на всю округу. Не багатий був її батько, не було в неї оксамитових «чапанів» та самоцвітного каміння, а все ж, було, як надіне на голову шапочку з совиними перами та качуровими кучерями, що носять киргизки на знак дівочої чести, прибереться в малинового кольору «чапан» та підв'яжеться поясом, кованим сріблом, – любо глянуть! І співала вона добре та складно, а це не кожна киргизка може, бо пісень у них так, сказати б, як у нас, і немає зовсім, а співають вони про те, що на вічі попадеться. Їде, наприклад, киргиз степом, вільно навколо, нічого не видко, – от він і тягне: «широкий степ! Гарні степи в нас, ні в кого таких немає, як у нас кхазаків», – і тягне, тягне отаке, аж поки не обридне йому.

І роботяща, хазяйновита була Фатіма! Кибитку розбере й знов збере так швидко, що й не зчуєшся. У киргизів уже так спокон віку ведеться, що чоловік тільки й знає валятися на своїх «кошмах», п'є кумис, їсть «бішбармак» (кришене сало з баранини), і їсть його прямо всіма п'ятьма (тому й їжа ця так називається, бо «бішбармак» по-киргизькому означає п'ять пальців) та спить. А жінки та дівчата все роблять, навіть коней батькові та братам сідлають. Жінки валяють сукно, загортаючи шерсть у рогожі та підкидаючи цей згорток угору багато сотень разів; жінки вимочують у кислому молоці конячі шкури, мажуть їх баранячим салом, прокопчують і довго потім мнуть руками, щоби зшити, нарешті, з тієї шкури «даху» або «ярчак» від дощу. Жінки, сидячи на землі та заснувавши на кілочках основу, тчуть верблюжий волос; жінки в'яжуть поводи, копають і збирають марену[44]44
  Рослинка така, з якої добувають червону краску й красять потім овечі та козлині шкури для чобіт; тільки киргизки не товчуть цієї краски й не кришать її, як то робиться звичайно, а жують: кажуть, буцім від того краска кращою виходить...


[Закрыть]. Одне слово, киргизки роблять усе, а чоловіки їх тільки вилежуються, попиваючи кумис та товстіючи що-денно; у них чим товщий, тим за поважнішого вважається.

Отак і Фатіма робила в рідного батька й без міри любила свого Джума-Галі, який, хоч і не дуже часто, ну а все ж наїздив до неї. У киргизів уже так водиться, що парубок може приїзджати до своєї судженої («калиндик») або сам, або зі старшим братом. А їхати степом небезпечно, бо коли стрінуть на степу барантачі (розбійники), то хоч убити й не вб'ють може, а попоб'ються вже добре та ще й роздягнуть зовсім, не роздивляючись, чи то літо, чи то зима.

А приїде, було, Джума-Галі до Урмана, батька Фатіминого,– там уже стоїть окрема кибитка, а біля неї, мов та галич, понасідали баби, і тільки він до кибитки, зараз крик підіймається: «Ти хто такий? А чого ти в чужу кибитку лізеш? А де твоє місце, сякий-такий?» Мусить хлопець кинути тим бабам кілька хусток дешевеньких, шовку моточок, стрічок, намиста. Це він неначе викупає кожен раз у бабів свою суджену.

Увійде він до кибитки,—і радісно-радісно стане йому на душі. Посеред кибитки, на розшитій квітами білій кошмі, сидить його голубка Фатіма й добрим поглядом ласкаво дивиться на нього... І сядуть вони рядочком, обнявшися, і розмовляють довго-довго, аж поки баби знов не застукотять у кибитку, викликаючи дівчину спати. А совине пирце все в шапочці в Фатіми, а гвоздики та червона шовковинка, загорнута в папірець, все в неї в кешені, бо чиста вона й не має віддавати усього того молодому[45]45
  Дівчата киргизькі, на знак своєї дівочої чести, носять у кешені гвоздику та червоний шовк, а на шапочці – совине пірце.


[Закрыть].

А ранком, ще сонечко спить, виїзджає, було, Джума-Галі додому: удень їхати сором, треба так виїздити з аулу, щоб ніхто й не бачив,– так звичай велить. А то як забачать – засміють навіки. А то й коня відберуть,– доведеться пішки йти...

Радісно на серці в Джума-Галі. Щастя бачиться впереді, душа розкрита на все добре. І хочеться йому, щоб швидче вже батько віддавав «калим» за Фатіму. Так що ж... Знає він, на біду, що в батька й на прожиток обмаль: там, окрім Джума-Галі, дітей ще повна кибитка, а коли ще й «калим» віддати, то хоч зараз іди в «байгуші», як киргизи старців узивають. А все ж надія не кидає, все ж віриться в краще. Алє чоловік гадає, а не все так стається.

Підійшли якось у Бекмембета роковини по якомусь родичеві. У киргизів уже так заведено, що поминки робляться в сороковий день після смерти родича, потім у сотий, далі через рік і, нарешті, через дев'ять років.

Бекмембет, як багатир, закликав на свій великий бенкет («чунгач» по-киргизькому) усіх, хто тільки жив навколо, верст сотень на п'ять. Побудовано було багато кибиток для гостей, убрали їх як найпишніше: білими кошмами, дорогими бухарськими килимами, стрічками, хустками. Зарізано було де-кілька десятків баранів, забито двадцять кобил, і величезні шкуратяні мішки вщерть було налито кумисом. Багато заготовлено було прокопчених конячих ковбас і ніг, багато насушено й насолено овечого сиру («крут» у них називається). На заїдку готовився «баурсак» (невеличкі шматочки тіста, запечені в баранячому салі), горіхи, «урюк» (персики), насушено було довгенькими шматочками дині (називається «каун», а наш кавун вони називають «карбуз»)– усього-всього було наготовлено стільки, що аж страшно було дивитись. А коли додати ще до того всі їстивні дарунки, що кожен з гостей повинен принести господареві, так трудно собі й уявити, скільки то всякої їжі малося пожерти на цих поминках. Ну, та киргизові їсти не звикати: серед них бувають такі молодці, що можуть і цілого баранця з'їсти, запиваючи його кумисом.

От поз'їзджалися й гості (їх узивають киргизи «сюякчи»). Ці «сюякчи», по звичаю, мусять мати від усіх велику пошану й повагу: в дорозі, наприклад, за грабіжку гостя, що вертався з похорон або з поминок, кара призначається більша, ніж взагалі за якого дорожнього.

Почалось бенкетування й тяглося кілька день. Гості пили, їли, грали; вечорами співав закликаний співець «джирчи», взагалі всім, як здається, було дуже гарно.

От устануть, наприклад, уранці. Зараз же збираються до окремої кибитки. Та й увіходять туди не як-небудь, а поперед старіші, більше поважні; входять і сідають прямо проти дверей на шовкових подушках; за ними вслід ідуть менш багаті й сідають праворуч та ліворуч; а біля самих уже дверей сідає біднота,– їй, мабуть, усюди честь однакова.

А в кибитці розвішують на вірьовках усе добро покійного: одіж, сідло, нагайку, зброю. Сидить тут же найнята плакальщиця і, нахилившись уперед усім тілом, підперши боки обома руками, починає вити:

 
Я плачу, земля й небо плачуть!..
Я не плакала б так,
Але з коханцем моєї душі розлучив мене бог.
Майно, що ти зібрав, зосталося в степу, укритому куривою;
Твоя жінка зосталася справоруч.
Коли твої руки не зв'язані богом – біжи, як верблюжа, додому.
Хто тепер дивиться за добром, що ти зібрав?
Твоя жінка зосталася вдовою, твоя дитина сиротою.
 

А потім помовчить-помовчить, передихне,– і знову своє:

 
Ти точив свій спис на гарному камені,
Твоя сила розбивала скелі в дріб'язок,
За віру ти бився з ворогом,
Ти роздавав своїм воякам золотії шаблі,
Ти орошав ті шаблі червоною кров'ю.
За їзду верхи ти двадцяти років брав халати,
В тридцять літ ти сидів на покуті й судив нарід.
Ти між киргизами був начальником п'яти тисяч кибиток,
Серед народу ти з'являвся у новій одежі,
Ніхто краще тебе, я знаю, не грав на балалайці...
Я тепер так плачу, що аж сльози висхли...
 

І довго-довго тягнеться таке причитування... А вдова покійного, зап'ята чорною хусткою, сидить нерухомо біля ліжка...

А посеред кибитки розстилають широкий килим, на нього кладуть червону або білу хустку, а вже на хустку ставлять великий, відра в три, кадівбець для кумису (він у киргизів «сава» називається); і в нього виливають кумис із шкуратяних мішків та, розбовтавши мішалкою, розносять в маленьких дерев'яних чашечках усім гостям; а ті, узявши чашечку в обидві руки, смокчуть цей кумис, плямкають,– і видко, що немає для них нічого й кращого в світі, як це питво.

Потім приносять у великих коритах «кулламі» або «бішбармак» – різану шматочками баранину з салом,– і отут почнеться об'їдання. А потім один набиває собі цим бішбармаком кешеню, другий зав'язує в хустку або в пояс, а є й такі, що зав'яже штанину біля ноги внизу та й напхає повну цим їжвом... А предсідатель бенкетовий (сам господар вважається гостем на поминках, уступаючи своє місце якому поважному родичеві; а за порядком дивиться хто-небудь з молодих, що називається тоді «тавакші») тільки й знає, що походжає по кибитках та припрохує більше їсти. Та ще візьме жменю «бішбармаку» й пхає в рот гостеві, а той повинен одразу все проковтнути. Хоч очі рогом, мовляв, лізуть – ковтай!

Потім, як насмокчуться вже добре всі гості, і «буза» (горілка з проса або з рижу) почне вже робити своє діло, виходять із кибиток, і починаються усякі забави. Обличчя в усіх веселі, маленькі очі блищать, сміх розкочується степом. Зійдуться двойко товстопузих: «Давай, кучук, поборемось»! – «Давай» – і зараз же, закинувши дружка дружці пояса за спину, замотають у нього обидві руки, упруться один в одного правими плечима й починають вовтузитись доти, аж поки не гримне який, з них об землю так, що свічки в очах засвітяться.

А тут друга купка затіє скакати на конях, хто кого пережене. Зараз скакають на своїх жеребців і скільки духу несуться в степ, а ті, що зостались, аж надсідаються та кричать, плещуть у долоні, тюкають – підганяють товаришів. Тут же недалечко двоє молодців затіяли «сеїс»: сіли на гарних коней, побрали списи в руки і, розігнавшись, стараються вибити дружка дружку з сідла.

Але от утихомирюються всі, починається «байга», себто біг навипередки. Це вже поважніш буде діло: на цих бігах у Бекмембета будуть скакати більш двохсот чоловіка на вісім «ташів» («таш» – вісім верст), а всіх нагород тридцять. Перша – дев'ять пар: двоє верблюдів, дві міхові шкури, два парчевих халати, пара коней, два прості халати, дві вівці, двойко ягнят, дві кози й пара козенят. Закладаються на великі гроші: частенько буває, що киргиз на такій «байзі» програє все, що в нього є, навіть жінку іноді, або сестру.

Всі, що приймають участь у бігах, давно вже поїхали вперед, щоби шагом та підтюпцем дібратись до призначеного місця. З ними де-кілька проводирів («айдаучі») з палками – удержувати гарячих коней, щоб не вихоплювались уперед.

От приїхали. Трішки спочили, вирівнялись і, після окрику проводирів «Алла акбар» («бог великий»), усі одразу летять назад по тій же дорозі, по якій їхали сюди.

На вибраному місці, на могилі чи на пригорку, стоїть суддя. От видно вже – скачуть!.. Летять в увесь дух! Дико скрикують б'ють коней нагайками, ногами, а коні й без того вже витяглись у нитку. Хто закладався – кричить, дорікає або хвалить: де-які нетерплячі назустріч вискакують... От долетів перший, кинув під ноги судді свою шапку. Радісний веселий скрик виривається з сотень грудей, невгамовний свист, тупотіння, іржання коней, – все це зливається в дикий гомін, що несеться над рівнодушним степом...

А молодь затіває свою гру, без якої ні один празник не обходиться. Яка-небудь дівчина сідає на високе, укрите подушками та килимами сідло й починає скакати по степу, носячись між хлопцями та підлещуючи їх своєю нагайкою. Не встережеться який, то вона так його вгріє, що довго свербітиме.

От і не викріпить який хлопець, стрибне й собі на коня й летить за дівчиною, а та тікає від нього, щоб він не нагнав її та не доторкнувся хоч пальцем до її грудей. Бо коли вдасться це йому, тоді він має право обняти красуню, і вона не повинна пручатися. А як намагається та не доторкнеться,– тоді хоч плач: жене й жене вона його перед собою, не даючи йому вбік звернути, креше своєю «камчі» (нагайкою), куди схочеться. А всі гості й глядачі регочуть, аж за боки беруться!

От і тут, на поминках у Бекмембета, затіяла молодь цю гру. Одноголосно вибрали Фатіму. Кинулись до неї, так вона, як кажуть, і руками й ногами. Ну, тут уже всі як причепилися до неї, і молоді й старі,– уже нікуди було діватись, треба згоджуватись.

Бекмембет звелів привезти кращу із своїх кобил, осідлати її, як слід, і Фатіма, мов пір'їнка стрибнувши на коня, вітром винеслась у поле.

Хороше було дивитись на цю молоду красуню, на її білу шапочку з темнозеленим верхом та золотою китицею на боці, на її тоненький стан, обтягнений малиновим «чапаном», і на всю її горду постать! Гарно було дивитись!..

Щось заворушилося в серці в Балумбая, коли він зобачив на коні таку красу. Гикнувши на свого солового жеребця, він вихопився з натовпу і, набиваючи коня в боки, полетів у поле за Фатімою... Дух у нього забивало від скаженого бігу, а перед очима, виграючи, носилася біла шапочка з темно-зеленим верхом.

От він наганяє вже дівчину, от уже його кінь ударився мордою об зад її кобили. Балумбай, радісно скрикнувши: «Ага-га», уже простяг руку, як Фатіма легким рухом звернула ліворуч, дуже вдарила коня нагайкою й одразу на де-кілька сажнів одлетіла вбік. А Балумбай, нічого не бачачи перед собою, далеко пронісся вперед, і коли встиг повернути свого солового, Фатіма вже аж ген-ген летіла, розвиваючи поли свого «чапана».

До вуха Балумбаєвого донісся регіт напівп'яних гостей, – і злість блиснула в хлопця в очах... Він увесь якось почорнів і погнав коня прямо на Фатіму, але та замісць того, щоб утікати, повернула просто на нього й повною ходою їхала назустріч. Коні були око в око. Здавалося, ось вони налетять один на одного, стукнуться головами. Але не встигли вони ще зійтись, як Фатіма нараз звернула вправоруч від Балумбая і, крикнувши щось, перед самими очима його коня махнула нагайкою. Кінь шарпнувся вбік, і Балумбай, не встигши виплутати праву руку з поводів, уп'ять далеко пронісся вбік і вп'ять чув регіт натовпу, що виднівся біля «тірме» (кибиток).

Запеклося серце Балумбаєве. Без жалости б'ючи коня нагайкою, погнався він утретє за Фатімою, учетверте, уп'яте.– і все вона, мов в'юн, виприскувала в нього з рук і далеко відлітала в поле, але обличчя її було бліде, і їй страшно чогось ставало... А Балумбай чув регіт, що все міцнішав іззаду. Регіт цей дзвенів у нього в ухах, а стук копит Фатіминого коня мов бив його в виски,—і він, немилосердно поганяючи свого жеребця, поїхав геть у поле, далі від того реготу, від тих насмішкуватих скриків...

Фатіма за ним не гналась. Вона, важко дишачи, під'їхала до натовпу, зіскочила з коня й хотіла пройти до кибитки. Але всі гості, вихваляючи її, знову причепились, аби вона їхала, і як вона не відмовлялась, та врешті мусіла згодитись. Підвели їй другого коня, трохи не силоміць посадили в сідло, і вона знову виїхала в степ.

Але прохати,– просили всі, та не знаходилось ні одного «джигіта», що схотів би набратись такого сорому, як Балумбай.

Джума-Галі, що досі, затаївши дух, стежив очима за Балумбаєм та Фатімою, журно дивився тепер на свою суджену, і Його не кидала думка: «А що як наздогонить її хто? А що як наздогонить її хто?».

Нараз хтось ударив його по плечі... Він навіть здрігнувся.

– А ти, кунак (приятель), що ж не візьмешся?

Це був Узумбай, товариш його батька, високий, тонкий киргиз із вищипаним на щоках та трохи на підборідді волоссям. Невеличка, буцім причеплена борідка його вся була в салі, очиці весело підморгували.

– Та в мене й коня такого немає,– журно відповів Джума-Галі.

– Ах, ти!.. Та візьми мого! У мене такий кінь, такий кінь, що я його за ввесь Бекмембетів косяк не зміняю. Візьми!—і Узумбай свиснув. Розумна тварина, що паслась недалечко підбігла до хазяїна, а той підвів коня до Джума-Галі.

– Сідай, сідай,– казав йому Узумбай, і Джума-Галі, хоч і сором було йому сідати на чужого коня, все ж ускочив у сідло. На хлопцеві був простий чорний чапан із срібними застібками на грудях, невеличка барашкова шапка на голові; широкий кований пояс стягував його стан.

– Ай да джиґіт! Ай да батир! – закричали гості, коли Джума-Галі, здавивши коня ногами, виїхав наперед...

Зачервонілася Фатіма, коли зобачила свого судженого на коні і, гикнувши, понеслася в степ; Джума-Галі за нею.

Та чи то вже кінь попався їй гірший, чи їй так хотілося втекти, як мені вмерти, тільки щось дуже швидко нагнав її Джума-Галі,—і під скрики киргизів, тихо щось нашептуючи на вухо своїй голубонці, їхав до кибиток.

А Балумбай об'їхав тимчасом зборище з другого боку. Він бачив, бачив усе те,– і скрипів зубами...

Після поминок пристав та й пристав Балумбай до батька, щоб узяти за себе Фатіму. Бекмембет хоч і був «бієм», чи то суддею по-нашому, хоч і поважним був господарем, але тут покривив душею. Йому теж не подобалось, що на грищі взяв вверх Джума-Галі, а не його син, і він думав собі: «Бач! Я його вигодував, виростив, а він он ба як»...

Як прочув Джума-Галі про те, що Балумбай хоче сватати Фатіму, кинувся до батька свого Агеділа. Молить його, плаче, щоб виплатив швидче «калим» за його суджену. А тому, бідолазі, де ж його взяти, коли й самому круто приходиться. Подумав-подумав Агеділ, і надумався: піти до свого «тамира» Бекмембета та прохати його гарненько, щоб не слав сватів, не переходив шляху.

Але Бекмембет не той уже став, що був колись. Коли Агеділ прийшов до нього і, простягаючи по киргизькому звичаю обидві руки, промовив: «селям алейкюм» (здрастуйте), Бекмембет навіть і не поворухнувся, суворо дивлячися в землю. Агеділ почав:

– Бекмембете! Дай мені сказати, щоб ти міг вислухати. На віщо ти робиш неправду? На віщо ти наївся болота й відбиваєш у мого сина його єдину втіху, його суджену? На віщо ти дозволяєш духові зла заволодівати твоєю душею, казати твоїми вустами? Не будь грішником перед богом... Невже між людьми вивелось добро? Не вірю. Ні, це не ти так хочеш. Ти хочеш доброго, а це злий дух, що сидить у тобі, хоче злого... Не роби так, Бекмембете... не роби...

– «Теленгут, туренде кут» (слуго, бережи свого пана),– відповів Бекмембет і не дивлячись на Агеділа. А той у своєму потертому халаті, в «тюбетейці» (маленька шапочка, схожа на ярмулку), що стирчала на його бритій голові, журно дивився на свого «тамира» й з докором кивав головою.

– А пам'ятаєш, Бекмембете, як я відбив тебе від «барантачів», що напали на твій аул?

Бекмембет мовчав.

– А пам'ятаєш, Бекмембете, як я вихопив тебе з барсових пазурів у комишах над річкою?

Немає відповіди.

– А пам'ятаєш, Бекмембете, як я напоїв тебе, коли ти вмирав від спраги серед палючої пустині, а я віддав тобі свою останню воду?

Мовчанка.

Важко зідхнув Агеділ і сказав:

– Немає в тебе серця, Бекмембете, там у тебе камінь лежить.

Сказав і вийшов із «тірме».

На дверях його стрів Джума-Галі й повними сліз очима дивився на батька. Той тільки вимовив:

– Ходім, сину, з цього дому зла.

– Так кінець усьому... – прошепотів Джума-Галі й тихо додав: – Не піду я, тату, відсіль. Бекмембет мене вигодував, і я хоч дітям його повинен відробити.

Агеділ здвигнув плечима й пішов до свого аулу.

Через тиждень до Агеділа було відігнано вдвоє більше баранів, ніж він заплатив уже Урманові, батькові Фатіминому, а сама Фатіма сиділа, киргизьким звичаєм, у окремій кибитці, з обличчям, закритим рожевою шовковою хусткою. Волосся в неї було заплетене в дрібушки, на голові красувався великий убір, а сльози градом лилися з-під покритих хусткою очей...

Джума-Галі недовго був на весільному бенкеті. Він тільки подивився на молодого, одягненого в білий з полосками халат, в сині зі сріблом штани, у чоботи з окованими закаблуками та загнутими передами, в які було вставлено маленькі золоті китички. Подивився на його червоний оксамитовий чапан, шитий золотом із широкими застібками на грудях, на розкішний битий пояс, з якого висів кремінь, кресало й ніж «тіяк». Потім подивився Джума-Галі на Фатіму, що з запухлими від сліз очима сиділа в рожевому, теж оксамитовому «чапані», з золотим шитвом і в бухарських чоботях із зеленими розводами.. Подивився-подивився на все те Джума-Галі,– і подався в степ блукати...

Довго бенкетували та піячили гості на весіллі в старого Бекмембета, але всьому буває кінець,– скінчилися бучні бенкети, пороз'їзджалися гості, і знов настало в аулі попереднє життя. Тільки однією скорботною журною істотою стало більше в Бекмембетових кибитках; тільки в одній із «тірме» часто можна було підслухати й тихе придушене ридання, і покірну молитву до «худая» (бога)...

А Балумбай мстився на бідному, ні в чому неповинному Джума-Галі, допікав на кожному місці, в чім міг. То звелить заганяти табун, а шкапину дасть таку, що тій, мовляв, у суботу сто год минає, щоб вимучився Джума-Галі, ганяючися по степу за табуном. То за яку-небудь провину не дає їсти, б'є по голові, лає, скаржиться батькові. А Бекмембет і сам собі не радий був; то він вважався за чесного, шановного чоловіка, багато людей приходило до нього за поміччю, за радою, а тепер хоч звичайно поганенькі людці й заглядали йому в вічі й хвалили його, але старі люди вже не так часто заїзджали до нього в аул і не так одверто поводилися з ним. Та й він сам почував у душі, що негарне, неправе діло зробив,– і серце його непокоїлося. А все ж признатись у тому перед усіма він не хотів: сором, бач, було. Ну, так воно і йшло все через пень-колоду аж ось до якого випадку.

Раз Балумбай – не сиділось, мабуть, йому дома – поїхав кудись у степ. Ну, звичайно, не раз воно так робилося, то ніхто Й не звертав на те уваги. Тільки немає його три дні, немає чотири, п'ять, немає Й тиждень цілий...

Тут уже всі заворушилися. Каліпа, мати Балумбаїва, волосся на собі рве, Бекмембет ходить похнюпившись, а Фатіма журно гадає: кому то вона тепер достанеться, бо по киргизькому звичаю жінка після смерти свого чоловіка достається або його братові або, коли його немає, якому родичеві. А додому вона не може вернутись, бо інакше батько її повинен віддати назад той «калим», що взяв за дочку.

Зібралось де-кілька чоловіка найкращих «батирів», молодців киргизьких, забрали кожний по парі найбистріших, найкращих коней; Бекмембет дав їм усякої зброї, і поїхали вони відшукувати пропалого Балумбая.

Джума-Галі теж узяв пару коней; він думав, що Балумбая або вбито, або «барантачі» взяли в полон, бо вони саме тоді шалалися всюди по степу. Коли його вбито, то труп напевне знайдеться, а коли його захоплено в неволю, то певне розбійники кочують десь поблизу, аби вибрати хвилину чи самим напасти на Бекмембетів аул, чи завести переговори про викуп Балумбаїв. Так думаючи, виїхав Джума-Галі потихеньку, щоб коней не потомити, бо ще здадуться мабуть.

На другий день, під вечір уже, приїхав він до однієї балки. Дивиться – дим видко. Балка величенька, вода мабуть на дні, і табуни ходять по той бік. Від'їхав він уп'ять у степ, щоб ніхто не побачив, кинув там коней, сплутав їм ноги. «Ну, як набіжить хто,– думалось йому,– та покраде коней»? Але інакше нічого неможна зробити. Пішов до балки.

Почало вже смеркатись. Він ішов, поки можна було, потім ліг і поповз...

Підліз, дивиться... Майдан величенький, купи гною, сміття,– виходить, давно вже стоїть аул тут. Собаки ходять, нюхають. Щастя Джума-Галі, що вітер був з аулу на нього, а не навпаки: зараз почули б собаки, що не їх духом, не їх аулом понесло, —і пропав би тоді Джума-Галі ані за тріску.

Дивиться Джума-Галі – біля однієї з кибиток сидять двоє киргизів і так ліниво про щось балакають. Дівчинка маленька принесла їм їсти; вони повечеряли, і один з них пішов усередину, а другий простягся поперек плетених дверей і скоро захріп. «Мабуть, там,» – подумалося Джума-Галі.

Сонце вже зайшло тим часом, присмерк бистро насувався, – там взагалі дуже скоро смеркається. Де-не-де запалали вогнища; чутно було, як хтось грав на «кобизі» (це в киргизів робиться довблянка невеличка, натягують на неї три струні й риплять тоді по цій вигадці смиком). Потім усе стихло потроху, вогні позагасали, замовкли собаки, і тільки чутно було, як вітер шепотів щось степовій траві, шумів на дні балки очерет, колишучись, та «джикдай» ворушив свої сріблясті листочки... Степ засипав...

Джума-Галі роздягся ввесь як єсть, щоб собаки не почули запаху чужої одежі; взяв у зуби ніж, прошепотів якусь молитву до худая й поповз униз.

Тихо повз; тільки коли обривався з-під ніг шматок землі, притихав і, придержуючись за кущі, перечікував, поки затихне шум.

От він уже і внизу. Ніч була світла, і легко було обходити кибитки. Наповз ненароком на собаку, собака відскочив від нього, гавкнув де-кілька разів, але Джума-Галі ліг на землю, не ворушачись... Пес підійшов, обнюхав голе тіло, і ставши над ним, довго, з протягом завив. Жахом відізвалося це виття в серці Джума-Галі. «От почують... от вискочать! Балумбай пропаде»...

Але собака, повивши ще трохи, відійшов і ліг біля однієї з кибиток, а Джума-Галі, зідхнувши з полегкістю, поповз далі.

От, нарешті, і та кибитка, де лежить Балумбай... Тихо-тихо підповз Джума-Галі до кибитки ззаду, розпоров кошми й просунув голову в дірку.

На нього війнуло важким, вонючим сопухом і задхлими воловими шкурами. В кибитці було темно, хоч око коли, і тільки зверху, у дірку, що зоставляють киргизи для диму, падало трішки тремтячого, невірненького світла. Але очі Джума-Галі скоро звикли до темряви, і він роздивився, що Балумбай лежить зв'язаний, а далі до дверей спить вартовий, загорнувшись у кошму.

Джума-Галі підповз, як кішка, до Балумбая і, тихо взявши його за руку, прошепотів: «Балумбай, Фатіма, Джума-Галі»... Балумбай одкрив очі,– і в ту ж хвилину Джума-Галі перерізав вірьовку, що зв'язувала Балумбаєві руки. Той, почувши руки вільними і вслухавшися в знайомі слова, одразу зрозумів усе, тихо-тихо піднявся й сів. Руками вниз показав Джума-Галі, щоб той перерізав вірьовки й на ногах. Джума-Галі перерізав і ті. Балумбай знаками прохав ножа, очевидно, бажаючи перерізати горло вартовому. Але Джума-Галі ножа не дав, а обережно поповз геть. Балумбай за ним, як дитина...

Вибравшися з кибитки, вони поповзли аулом, але тепер уже не так щасливо: якийсь пес, стрибнувши вбік, залився на ввесь аул. Це на Балумбаєві була ще та одіж, в якій його схопили.

Роздумувати було ніколи, і обидва киргизи, миттю схопившися на ноги, побігли, скільки сили, геть з аулу... Собаки цілим стадом за ними. Аул заворушився, і коли Джума-Галі з Балумбаєм добігли до своїх коней, вони вже чули, що серед аулу все піднялось на ноги...