Текст книги "Життєві аналогії"

Автор книги: Гнат Хоткевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 13 страниц)

– Вірко! Нарешті це обридає!.. Думаєш, мабуть, що це надзвичайно дотепно.

– Ах, Соню!.. Коли б ти тільки знала! – томно протягла Вірун і взялася пити свій чай. Але, глянувши на свою жертву, приснула зо сміху, забризкавши чаєм стіл і мало не всіх присутніх.

Усі посхоплювалися з місць, почали обтрушуватися. Навіть Вірун на хвилину зніяковіла.

– Віро!.. Іди геть з-за столу!..– насупивши брови, прорекла m-me Коншіна. – Ти не знаєш, як треба поводитися.

Вірун шумно зідхнула і, проходячи повз студента, голосним шепотом сказала:

– От що я мушу через вас терпіти, о коварний!

Пан Бординський піднявся з місця і, розшаркуючися перед m-me Коншіною, говорив:

– Прошу великодушного дозволу розділити гірку долю безвинної мучениці.

– І я! – обізвався учитель.

– І я! І я! – як завжди з ентузіазмом завизкотів m-eur Турбаков.

Всі давно вже сиділи за столом, і хотілося встати.

– Панове! Надаремне ви так робите. Треба, щоби вона знала, як вести себе. Нехай би це їй було карою.

– Ми всі просимо такої ж кари й для себе.

Усі повставали, загомоніли, і тільки бідний студент не знав, що йому роботи – чи йти за протестантами, чи зостатися під охороною високоцнотливої Зої Володимирівни. Але поки він рішав, виновниця всіх пертурбацій бомбою влетіла на терасу.

– Приїхав!.. Приїхав!.. Семен приїхав!..

Тут зчинилося вже й справді хто й зна що. Усі закричали, як божевільні, кинулися бігти. Катруся теж бігла за всіма, підхоплена загальною течією. Бідного Семена буквально засмикали: один питався, чи купив він золотого та срібного паперу; другий – чи віддав записку, кому було треба; третій – чи привіз книгу. Навіть студентик забув про своє виключно нещасливе становище й теж про щось питався. А що робилося з Віруном, то й передати не можна.

На щастя, Семен привіз, купив і зробив усе, що було йому велено; зрештою, інакше й бути не могло, бо його розірвали б на шматки. Зараз же забрали в нього всі покупки, книжки й гурмою посунули до улюбленої альтанки. Вирішили насамперед зачитати романи, аби загалом скласти собі те чи інше поняття про турніри, їх обстановку й т. ін. Вірун деспотично взяла собі право читання, хоч, треба признатися, з нею ніхто й не сперечався. Сіли в коло, а Вірун, голосно відкахикнувши, суворо й поважно почала читати якийсь розпролицарський роман.

«Посеред глухого дрімучого лісу, що довколишні селяни називали Сан-Жермен, можна було бачити двох їздців, обох з попущеними заборолами. Один з них сидів на чорному, як ніч, коні, що гордо випинав свою шию, поблискуючи копитами; другий же сидів на коні білім, як день. Старший їздець – це той, що їхав на чорному, як ніч, коні, був високий, дужий, і легко ніс свої ковані зі стали лати, під якими певно би зігнувся всякий інший лицар; чорний його шолом був такий міцний, що по нім сміло би можна було топтатися конем. На молодшому ж їздцеві були легенькі лати з полірованого срібла, але й вони були, видимо, лицареві затяжкі – він ледве сидів на сідлі.

«По довгій мовчанці, під час якої старший їздець закоханим поглядом дивився на свого товариша, нарешті білий лицар промовив голосом, ніжним, як спів соловейка в теплу літню ніч:

– «О, Ромуальд!.. Скажи мені, чи скоро ми приїдемо до твого замку? Ці доспіхи давлять мені плечі, а цей шолом тисне мені голову. Я не можу більше їхати.

– «Дорога моя Розамундо!.. Тепер нам зосталося проїхати лише володіння одного злого лицаря Людовіка Трирукого, на прізвище «Тисяча чортів»,– і тоді ти моя навіки.

«Читач, очевидно, догадався, що їздець на білому коні був ніхто інший, як прекрасна Розамунда, котру Ромуальд вирвав із замку злого чарівника, котрого ми зараз назвемо. Вона вже давно любила молодого Ромуальда (це й був він) і, живучи в замку лихого чарівника, увесь час сумувала по нім. Вона грала на лютні ніжні романси й плакала гірко ночами, змочуючи свою сніжнобілу подушку щирими сльозами.

«Але одної темної ночи, коли вітер свистів і ревів, як божевільний негр, що вирвався на волю, а вода в рові довкола замку підіймалася вверх величезними хвилями, красуні Розамунді удалося спустити з замкової стіни свою вірну рабиню туркеню Фатьму з листом до свого милого.

«Молода туркеня по довгім безуспішнім шуканню зуміла, нарешті, знайти Ромуальда, розказала йому, як знайти потайник, увійти до замку й викрасти дорогу Розамунду. Відважний лицар Ромуальд, недовго думаючи, зробив усе так, як сказала Фатьма, скоро й тихо викрав прекрасну полонянку, але вірна рабиня заплатила за те своїм життям. Треба вам сказати, що потайні двері в замку злого чарівника були влаштовані так, що могли бути одчиненими лише двадцять дві хвилині на добу. І от, у ту саму хвилю, коли треба було вже сідати на коней і гнати їх скільки духу,– Фатьма нараз згадала, що на столі зосталося дороге перлове намисто, і сказала, що побіжить за ним. І Ромуальд, і Розамунда зі сльозами просили її, щоби вона зосталася, але вона запевняла, що встигне, і побігла.

«Трудно сказати словами, що переживали молоді люди в ті хвилини, коли Фатьма бігла назад. І в той саме момент, коли вона вже добігала до дверей,– важке залізо з грюкотом спустилося вниз, і бідна туркеня зісталася по той бік дверей.

– Ах, ах І.. Фатьмо, Фатьмо! Що з тобою буде! – скрикнула Розамунда й схилилася на гриву коневі.

«Але в цей момент Ромуальд закричав:

– «Вперед! За нами погоня! – і обнявши лівою рукою красуню, погнав скільки духу коней уперед.

«Це було два дні тому. З тої хвилини ні Ромуальд, ні Розамунда не сходили з коней; тому й не дивно, що ніжна красуня майже цілком вибилася з сил і ледве трималася на сідлі.

«В цей момент з-за густих дерев лісу показався високий замок на горі. Він був оточений глибоким ровом, в якому плескалася на дні чорна вода. На самій високій башті замку стояв вартовий в зеленім убранню. Побачивши наших їздців, він підняв ріг і тричі протрубив.

«В ту ж хвилю піднялися ворота, спустився міст через рів, на ньому показався лицар, за яким на приличному віддаленню їхали два оруженосці.

– «Ах! це Людовік Трирукий!– злякано скрикнула прекрасна Розамунда.

– «Так, моя дорога. Але можеш бути певною, що я з честю витримаю цей останній бій, – твердо сказав молодий лицар.

– «А як би ти вмер, то знай, що я заколю себе мечем, а не дістануся більш нікому.

«У цей момент наблизився грізний Людовік.

– «А-а, тисяча чортів!.. Ось вона, та птичка, ЩО вилетіла з клітки мого приятеля й брата, лицаря Оттона гербу «Неподужана Рука»!.. Добре, добре!..

– «Ти помиляєшся, лицарю. Цей їздець – то мій молодший брат Генріх, – пробував останнього способу Ромуальд. Іншим часом він не понизився б до переговорів, а прямо погнав би на ворога, але тепер він пам'ятав одне – що бідна Розамунда ледве тримається на коні.

«Але старого Людовіка не так то легко було обдурити.

– «Ха-ха-ха!.. Тисяча чортів!.. Коли це справді так, то у твого молодшого брата старший брат поганий лицар, бо не вмів навіть вивчити свого молодшого брата сидіти в сідлі.

– «Вонюче стерво!– скричав ображений Ромуальд – Бери в руки свого ножаку, що ти певне називаєш мечем, аби ніхто не міг сказати мені, що я вбив тебе беззбройним. Будемо контраверсувати!

«З тими словами Ромуальд направив свого коня прямо на ворога. Людовік Трирукий з диким криком погнав свого, – і лицарі стялися.

– «Ромуальде!.. Ромуальде!.. – у одчаю закричала прекрасна Розамунда й хотіла закрити лице руками, але її ніжні рученьки вдарилися об забороло»...

Катруся навіть з якоюсь зацікавленістю слухала читання. Їй подобалася наївність конструкції, безпідставне й комічне нанизування фактів один на один, та ще ніби вмисне таким способом, як ніколи не буває в дійсності.

Але при тім усім думалося, що такою ж оце «духовною їжею» годувалися тисячі людей. Ромуальд і Розамунда два дні їдуть, не встаючи з сідел – нехай це ще буде можливе; а Людовік Трирукий уже знає, що вони будуть їхати повз нього і, сидячи на коні, чекає за брамою. Очевидно, як шо не припустити, що Оттон Людовікові дав знати телефоном, треба вдатися до чарів. А оті потайні двері на 22 хвилині!.. Та це ж чудово!.. І хоч може ніколи не бувало на світі таких дверей, але Фатьми такі, що з готовістю жертвували життям за перли своєї ланочки – такі Фатьми напевне були. А тепер? Як мало людей, які навіть для безконечно вищих завдань пожертвували би не то життям, а навіть вигодою. Тепер навпаки: на кожному кроці натикаєшся на факти цілком іншого порядку, коли одна людина відбирає у другої й життя, і честь, і все. Давлять, топчуть, підставляють ногу... Культура!... А які блага принесла вона багато-мільйоновим масам, що зосталися при тих самих потребах і способах їх задоволення, з якими існували за часів отих Ромуальдів та Розамунд? Чи легше отій бабі, що бачила я її вчора, від того, що от я приїхала сюди не кіньми, а залізницею?

Думка про бабу наче шпигнула дівчину в серце; вона пригадала, що обіцяла бабі зайти, але ця обіцянка якось вилетіла з голови. Катрусі стало соромно.

– Коли навіть купання й читанка безглуздого лицарського роману змогли вигнати з моєї пам'яти думку про нещасну людину, то що ж буде далі ? – з докором питала вона саму себе.

Оце звичайне відвідання бабиної хати вже якось півсвідомо в'язалося в душі дівчини з чимось далеко важнішим і серйозним. Коли б хто спитав її, чому вона надає такого значіння такому дрібному фактові, вона певно нічого не могла би відповісти, але от чомусь відчувала якусь значучість того факту, якось несвідомо знала, що, переступаючи поріг бабиної хати, вона тим самим переступає якусь грань. І от, не можучи ставити опору тому якомусь особливому внутрішньому почуттю, Катруся використала хвилю, коли увага всіх звернулася на опис бійки між лицарями, потихеньку встала й вийшла.

Зайшла до кімнати, щоби взяти капелюшок.

– Що ж ви кинули свою компанію? Вас мабуть не цікавить забава дітей ? – спитала m-me Коншіна.

– Ви, мабуть, краще чуєте себе в компанії хорих та різаних трупів, – єхидно вставила Зоя Володимирівна, видимо хотячи вколоти дівчину, але Катря, зайнята своїми думками, і не зрозуміла навіть. Вона просто сказала:

– Ні. Мені тільки хочеться пройтися селом. Я ж іще не бачила села.

– Там нічого нема цікавого: хати, плоти, курява, от і все, – говорила m-me Коншіна. – От дайте мені відпочити кілька день, і ми, от хоч би на тім тижні, влаштуємо прогулку на гору, або в ліс, або на хутір. Там хоч буде де походити, а в селі нема нічого цікавого.

– Я, бачите, так не часто бувала на селі, що мені тут усе здається цікавим.

– Ну, ідіть, ідіть. До снідання певно вернетесь?

– А як же. А зрештою, коли я, може, спізнюся, то ви, будьте ласкаві, не чекайте на мене.

Надівши капелюшок, Катруся вийшла в двір, і як тільки переступила поріг хвіртки, зразу якось відчула, що вся «цивілізація» зосталася позаді, наче б то її знаменували тільки газони та цвітники, розкидані в поміщичому дворі. Звичайна сільська вулиця, прогрітий сонцем пісок, густий глід попід панським парканом, пара свиней під плотом у холодочку – все то були ознаки якогось другого світу, і дівчину обхопило незрозуміле почуття цікавости. Що там, за цими плотами, за цими біленькими стінами? Чи живуть там люди? Що люблять і кому моляться?

Розжарений пісок дихав душно. Коли довелося пройти під перехиленою через пліт вишнею, ласкава прохолода торкнулася лиця, груди зідхнули свобідніше й глибше. Далеченько на горбочку, видко було, гралися діти, і їх сорочечки здавалися білесенькими на сонці. Бзово-лилові тони тіней впали на дорогу. І піднята несвідомим почуттям радости, легкими кроками переходила дівчина вулицю.

Хату Лепестини вона знайшла зразу. Вже на перший погляд видко було, що тут безвихідною гостею була бідність. Двір заріс травою, і тільки вузенька топтана стежечка єднала вулицю через ворота з сіньми хати; ворота майже розвалилися, а хвіртки не було й зовсім. Хата стояла обідрана, брудна, як п'яниця після бійки в шинку. У загороді визкотіла свиня, підіймаючи рилом ворітця; де-кілька поросят вовтузилися коло неї і теж підсовували свої рильця під колоду. Тік був сонний, закинений і теж заріс травою; від усього господарства віяло якимось сумом. Так сумно буває лише на попелищах та руїнах, де кожний камінь нагадує, що й тут колись кипіло життя.

Навіть пса, цього доконечного й неодмінного додатку селянського двору, навіть пса не було чути, і здавалося, власне це виставляло наперед, робило більш очевидними темні сторони вбогости двору. Неначе дужче вилізали зі стріхи обсмикані кіски очерету, що ним було вкрито половину хати від сіней; на дворі була спека, а вони чомусь здавалися мокрими, наче в осінній вечір.

Катруся відчинила двері й увійшла в хату. Знайомий запах сільського житла, запах, якому вона ніколи не могла дати назви, ударив їй в лице, обхопив усю і вже цілковито відгородив від усього іншого світу.

Лепестина поралася коло печи; в ту хвилю, коли Катруся входила в двері, вона майже вся всунулася в піч і роздмухувала там вогонь. На підлозі, увесь мокрий, лежав малий хлопчик і кричав, скільки було сили.

– Драствуйте, Лепестино!

Баба витягла себе з печі і, обернувши своє червоне від натуги лице, кілька секунд дивилася мовчки, очевидно, не пізнаючи, хто з нею говорить. Нарешті лице її прояснилося, і вона радісно скрикнула.

– Баришня!.. Здрастуйте, здрастуйте!.. Он люди вже давно пообідали, а я все ще возюся. Сідайте, пожалуйста, сідайте. Ох, і погано в нас, і сісти нема на чому.

– Та ви не турбуйтеся, я сяду.

Лепестина кинулася змітати з лави та все примовляла.

– З непривички вам сідати у такому. Ох, боже ж мій, і коли ж я зберуся причепурити хату хоч трохи. Живеш... і бог бачить.

– Та ви не турбуйтеся, тітко, я й сама змету. Ви краще погляньте, в печі знов загасло.

– Ох, лишечко моє тяжке! Отак, як бачите. Недурно кажуть, що в багатого повна піч дров, та всі й горять, а в бідного одне, та й те не горить.

Лепестина знову кинулася до печи. Дитина, що затихла була на хвилю, знову почала кричати; мокра, червоного, линючого ситцю сорочечка облипла на тільці й з кожним рухом все більш бруднилася. Розмахуючи однією ручкою, дитина ввесь час стукала нею об чавун, що стояв на землі коло печи.

– Чого це воно плаче? – питала Катруся.– їсти хоче?

– Та ну-да ж, їсти захотів, сучий син.

– Хлопчик?

– Та хлопчик же, та ще й Степан.

Катруся присіла коло дитини. Неприємний запах лежалої мокрої одежі зупинив її на хвилю, але тільки на хвилю. Катруся підняла дитину під руки й поставила.

– Ну, Степанку... Ну, маленький... Годі вже тобі, годі,– промовляла вона, обсмикуючи мокру сорочечку. Десь у глибині ворушилося почуття бридливости, але дівчина дужала його.

Дитина, завстидавшися чужої людини, замовкла. Величезні блакитні очі, повні сліз, з жалібним острахом дивилися на незнайому панночку, і щось прибите було в усій цій маленькій скуленій фігурці, наче дитина чула вже, що воно – мужича й не сміє турбувати своїм криком панських вух, а тим більш бруднити панських рук своєю мокрою сорочкою.

І гострий жаль проїв Катрусине серце, бачачи це маленьке тільце, ці губенята, що ще тремтять від плачу. Блакитні очі, повні великих дитячих сліз, проходили, здавалося, в саму душу. Хоч би не блакитні вже були, а якісь інші; бо в блакитних і без того завжди світиться якась печаль. І думалося: пощо ти родилося? Чи приготовила тобі доля хоч щось ласкаве, щасливе, рожеве? Ні, мабуть нічого. А як що нічого, пошо тоді ти прийшло на світ?

Схвилювавшися, забула Катруся й про гидливість, та цілувала цю безпомічну дитину, а в ньому – всіх їх, отих безщасних селянських дітей. Мов поцілунком своїм чистим дівочим хотіла винагородити за майбутню лиху долю.

На правій ручці хлопчика помітила Катруся покалічені пальчики. В першу хвилину здалося, що то просто так їх держить дитина, але це було каліцтво. Катруся підняла ручку, і вся рука до ліктя повисла.

– Що це?– з жахом крикнула дівчина.

– А що там таке? – обізвалася Лепестина. Вона все ще ніяк не могла подужати своєї печи.

– З рукою!

– А... Це давно вже.

– Та як же це сталося? – питала Катруся. Вона боялася подивитись на ті скручені маленькі пальчики.

– Та так і сталося. У нас це просто робиться: сидів на возі, Оксана кудись утекла, а воно взяло й брикнуло на землю. Та добре, що я нагодилася скоро, а то б свиня з'їла.

– Свиня?..

– Ні, я кажу, що могла б з'їсти. Ну, от з того часу почала й почала ручка сохнути. Що тут робити? Ми до діда,– тут на хуторах дід один живе, Смикало прозивається, він костоправом у нас. Пішла я до нього, а він саме гній на віз складав. Так і так кажу йому. А він: «чорт вас тут носить по будніх днях. Саме пора робоча, а вас розносило». Якось вже та якось я його упросила, взявся він за мого Степанка. Смикнув раз за ручку, смикнув другий, повертів, пошепотів щось, велів капустяного листя прикладати, та ото й усе. Ну, це ж відома річ, як до дитини з поганим словом приступити та замісць бога нечистого згадати, то вже з того толку не буде. Сохне ручка та й сохне, вже ми й другого кой-чого прикладаємо, ніщо не помага. Давай ми тоді до міста збиратися, там костоправ один, люди казали, добре править. Ну, що ж... Приїхала я до нього, звелів він роздягнути Степанка, подивився.

– Уже смикали? – каже.

– Та смикали, – кажу.

– Ну, то ж і їдь до того, хто смикав.

– Як це? – кажу.

– Та дуже просто. Досмикалися до того, що тепер уже нічого зробити неможна. ! говориться вам щоразу, і все,– а от не слухаєте. Ну й возись тепер, як знаєш.

– Я вже йому й так і так. Я й заплачу, кажу, я й усе. Бо куди ж воно годитиметься калікою. А він – і грошей, каже, не візьму, і робити нічого не буду, бо нічого вже не можна зробити. А що він калікою навік зостанеться, так нехай батькові-матері скаже спасибі. От ліва рука у нього буде здорова, так нехай, каже, посмикає батька-матір, щоб знали, як за дітьми глядіти. А то родити родять, а до ума довести не можуть. То так воно калічкою собі й росте з того часу. Та поки ще мале, то сяк-так, а що далі буде, так один господь святий знає. Який же з нього робітник без руки?

– Його вчити треба. Щоб коли не руками, так головою він міг заробити собі шматок хліба.

– Та вчити все одно доведеться, нехай уже три роки походить.

– Я не про таке учення, Я кажу, що в гімназію його віддати, або в реальну школу.

Лепестина тільки плечима здвигнула.

– Я не знаю, серце, що воно й таке.

При цих словах Катрусі здалося, ніби білий якийсь привид усміхнувся до неї беззубим ротом іронічно. Яка величезна прірва відділяє оцю Лепестину й її дітей від усього культурного світу!.. Раніше це знала Катруся тільки теоретично, як і взагалі людина знає багато істин, не втіляючи їх в конкретні форми. Але тепер гола дійсність наче аж реальним дотиком вдарила по нервах. Про яку «гімназію» може бути тут річ, коли люди не знають, чи будуть вони завтра обідати, а чи ні? А між тим – о, боже – що буде робити каліка на селі? Чим жити?

І на душі зробилося погано. Безвихідність колола думку, а пам'ять додавала: і таких Степанів – тисячі, тисячі!.. Безконечність людського горя блиснула на мить неодолимою безоднею й показала, що сили одної окремої людини щезають у тих величезних чорних просторах.

Аби позбавитися того гнітючого почуття, Катруся почала дивитися по хаті, що би дати дитині їсти. Знайшла у брудному горщику трохи овечого молока, покришила туди м'якушки хліба й почала годувати дитину.

– І охота ото вам, баришне, возитися з ним. Киньте його! Бачите, який він замурзаний!..

Знадвору почувся дитячий стривожений голос.

– Мамо! Мамо!

– Що таке? – не підвищуючи голосу, питала Лепестина, а сама не переставала возитися коло печи.

– Наших... овець...

Лепестина зразу випросталась, перелякано моргаючи очима.

– Хто?

– Ганнущенко...

В хату увійшла Оксана. Вона ледве переводила дух.

– А Максим же де?

– Він заснув... під грушею...

– Ах, ти ж, стерво прокляте!.. – і Лепестина, як була, кинулася надвір. На бігу схопила хворостину, але в ту хвилю, як вона вже вибігала з воріт, на зустріч їй показалося восьмірко її овечат. Їх гнав якийсь дідусь.

– Ну, Лепестино,– шамотів він,– оце з тебе півкварти, дивись. А то й цілу кварту.

Лепестина зраділа невимовно.

– Де ж ви їх, дідусю? Та як же?..

– Та я навипередки з Ганнущенком. Він собі, а я собі.

– От спасибі, дідусю, дай вам бог здоров'ячка! От спасибі, так спасибі...

А дідок, гордий зі свого вчинку, навіть не чув дяки, і говорив, не звертаючися до Лепестини, а так собі.

– А та шолудива Олена роззявила свою вершу та й зіпає ще з-за плоту. «А що ти там, чортів діду, робиш»? А я не слухаю, та за вівцями, та за вівцями! А оця кудлатенька така дурна – як смиконе! Я за нею – оце й ногу збив, а таки, бач, усі!.. На їх тобі, Лепестино, та поставиш у неділю півкварти. А хлопця треба добре прохворостити, щоб не спав коло скотини. А то так і щастя своє проспить.

– Я ж йому, сучому синові, дам!.. Я ж йому покажу, як спати!.. Бач, падлюка, не виспиться ніяк, щоб ти вже й навіки заснув.

Лепестина таки вибігла з двору. Видко було, як вона біжить вулицею. Звернула в суточки, вже не-видко. А потім знов показалася на горбочку.

Катря вийшла з хати, держачи Степанка на руках. Привітавшися з дідом, сіла на призьбі, в холодочку.

– Здрастуйте, здрастуйте, баришне, здрастуйте. А я чую, Лепестина каже: найняла, каже, собі няньку до Степана, та горенько моє – дуже дорого бере. І нянька нічого наче, а тільки дорого бере.

І дідок сам розреготався зі свого власного жарту.

– і що це вам, баришне, за охота прийшла з мужицькою дитиною возитися?

– Е, дідусю! Дитина – однаково дитина, чи вона панська, чи мужицька.

– Так то воно так, та не зовсім. Нашого викинь у Пилипівку на мороз, то воно покричить-покричить, та й засне на сніжку, як на перині. А спробуй при панській дитині хоч вікно в хаті відкрити – ого! Дивись, похворіло-похворіло та тільки – квік!.. А нашому що? Нашого поклади, кажу, на сніг, то воно тільки покричить-покричить, та й засне.

Дідусь хихотів старечим сміхом, попихкуючи своєю люлечкою, а зморшки ласкаво грали на його обличчі. Катрусі якось легко стало коло цього дідуся. От він збив ногу ганяючися за чужими вівцями, хоч до них йому могло би й не бути діла. От сміється він якось ласкаво. І люлечка ота – від усього було якось гарно.

– А хто це Ганнущенко?– спитала Катря.

– Та це тут собака один живе на нашім хуторі, так прозивається Ганнущенко. І винесла ж сюди його якась нечиста сила! Усі ми тут живемо дружно між собою. Не сказать, що не полаєшся там коли,– ну, то без цього вже не можна між людьми. А оцього принесла лиха година та поставила тріскою межи очі. І таке ж воно уредне, кляте, кого й нетреба – зачепить. Оце я перебив йому овець, так уже не знаю, як і мимо хати йти. Битиме ж, сучий син, їй-бо битиме! Треба підождати, щоб хоч провів хто.

На горі показалася Лепестина. Вона бігла вниз і стьобала прутом по плечах невеликого хлопчика. Хлопчик кричав і біг зигзагами в усі боки, аби хоч не кожен раз попав прут.

– Боже!.. Та вона ж йому очі виб'є!– скрикнула Катря.

– Та чого там. Повчить трохи, щоб знав, як спати коло скотини. Їх як не вчи, так вони й хату спалять. От хоч би й це узяти. Ну, не нагодись я під цей случай – от і давай чортовому Маркові рубляку, а то й усіх півтора. А завіщо – як ти, господи, бачиш.

Хлопчик ускочив у двір і, плачучи, почав бігати кругом хати. Лепестина хоч і запихкалася, а таки ганяла за ним, та вже Катря з дитиною стала їй на дорозі.

– Лепестино! Та що ви, господь з вами! Як вам не сором?

– Я йому, чортовому виродкові, покажу!.. Я з нього й шкуру здеру, з проклятого!.. Ах ти ж, анахтемо ідольська!

Лепестина кричала на все горло, Катря її заспокоювала, Максим плакав десь за хатою, а дідусь рівнодушно попихкував люлечкою та оглядав збитий палець.

– Та годі вже тобі, Максиме,– обізвався він до хлопця.– Іди краще сюди та скажи баришні спасибі, що заступилася за тебе. Щастя, брат, твоє. Бо як би не вони, то я б ще й придержав, щоб ти знав наперед, як спати коло скотини.

Оксана перелякано дивилася на всю цю сцену і, видимо, думала тільки про те, як би не попастися матері на очі під сердиту руку. Коли Лепестина, кинувши прута, йшла до хати, Оксану – як язиком злизало.

На вулиці заторохтів віз. Дідок устав, прикрив очі долонею і, весело цмокнувши губами, сказав:

– О, та це Когутенко їде! Оце добре!.. Оце ловко!.. Побіжу й я за возом, як цуценя! Коли й прив'яжеться чортів Марко, то буде кому оборонити. А знаєте, баришне, я вчора сім рублів пропив! – нараз ні з того ні з сього хвастонув дід.

Катря дуже здивувалася.

– Та як же це?

– Та так, з великого ума. Ще за малим і не втопився.

– Та що ви, боже спаси!..

Нема ж того, щоб обійти до містка, а понесла мене нечиста сила вбрід. П'яний, що ж ви хочете... А вода ж висока стоїть, а я ж собі йду та йду. Та вже як дійшов, що мені стало по шию, де й хміль той дівся. Перелякався я дуже: і уперед ніяк іти, та й вертатися – не дуже. Давай я пливти, давай я пливти, а воно одежа мокра, у чоботи води набралося – насилу-насилу виплив. Змерз – так і не приведи, мати божа! А додому ще верстов півтори.

– То ви так і йшли?

А як же? Ну, прощавайте, баришне. Треба ж цього Когутенка не впустити. А то як провороню, буду битий сьогодні.

Дідок вийшов за ворота. Катря дивувалася міцній натурі старого, що невредимо переніс отаку купіль. Степанко заснув, пригрітий ласкою; головка його безсило схилилася набік, і дівчині приємно було дивитися на цей тихий сон. Думалися думи... ті, що приходять тільки на зорі життя й гинуть потім в якихось затруєних ямах, невідомо де.

Плакала дитина, валялася на землі, й боляче їй було від незадоволення її маленьких потреб. А от зараз уже добре їй. А що я йому дала? Властиво – нічого. Тільки приголубила й нагодувала. І невже неможна того зробити й відносно всіх людей? Тільки нагодувати їх і взяти їх печаль на себе – і завтра, завтра всі ті, хто плаче тепер і місця собі на землі не знаходить, завтра ж усі вони усміхнуться й тихо спатимуть уночі... Як це просто! Чого ж не об'єднатися усім тим, хто так почуває і розуміє, у велике вселюдське братство і взятися до тої роботи, перетворення світу?...

Піднялося вікно, і Лепестина майже над вухом Катрі сказала:

– Мені стидно, їй-бо право...

– Цс-с...,– замотала на неї дівчина рукою.– Він заснув.

– Заснув?.. Ну, то я зараз вийду.

– Я сама, я сама положу.

Катруся встала і, остерігаючися, як би не штовхнути дитину, пішла в хату.

Лепестина відчинила двері, розіслала на помості свою теплу кохту. Катря поклала дитину, і хвилинку одну жінка й дівчина дивилися спільним поглядом на дитячий сон.

– Витягніть борщ із печи та картоплю, та обідайте собі з Максимом. А я піду до Бондаренчихи,– казала Лепестина Оксані. Відрізала хліба, насипала картопель у миску й загорнула все те в рушник.

– Куди це ви, тітко?

– Та тут недалеко від нас удова одна живе. Заболіла, а четверо дітей, як каша, нікому й води подати. Бідність така, що й не приведи господи. Вже в нас, сказати, не переливається, а там так і зовсім. Так оце я піду хоч що-небудь там зроблю. Сама лежить, а діти – як мак дрібний.

– І я піду з вами.

– Що це вас охота взяла по мужицьких хатах ходити? – усміхнулася Лепестина.

– Та так... Хочу подивитися, як люди живуть.

– Ну, то ходімо. А ви тут дивіться, – звернулася вона до Оксани,– щоб не пустували. На поросят поглядай та того ледаря клич обідати.

Катруся з Лепестиною вийшли з двору. Сонце палило. Розжарений панський паркан здавався білим, як сонце. На вулиці – ні живої душі; навіть діти кудись поховалися. Повітря мертве, і тільки ледве чути журкіт якихось комах.

– Тітко Лепестино! А чи давно ця Бондаренчиха овдовіла?

– Та як вам сказати... не буде мабуть і півроку. Покійний чоловік її... то гарна людина була. Та й вона, сама Бондаренчиха, нічого жінка, а от тільки, що заболіла.

– А що в неї?

– Та... як вам сказати... Ото як знайшлося в неї четвертеньке, так воно, сказать, треба було перележати трохи, поки там усе направиться, а вона візьми та й устань, бо, кажу ж, не то що, а й хліба нікому відрізати. От і повредила, мабуть, щось. Тепер мучиться, бідна...

– А лікаря звали?

– Ні. Думка така, що воно так пройде, а воно, бач, не те. Я вчора бачила одного сусіду, він на той край їхав, казала, щоб побував у дохторя. Та хіба ж ти його дома застанеш?

Лепестина вмовкла. Знову щось важке й велике здавило серце дівчині й ворушилося там неспокійно. Безпосередня близькість людського горя завжди сильно впливала на неї: вона наче себе чула винною в тім. І от тепер було таке ж почуття. Який зв'язок міг бути між гімназисткою Катериною Борвіч і вдовою Бондаренчихою, поселеними так далеко одна від одної? А отже зараз, ідучи за Лепестиною, Катруся чула цей зв'язок і переживала таке почуття, ніби приходила до неї нещасна людина за поміччю, а вона тої помочи не дала і тим штовхнула людину на злочин.

– Жаль, дуже жаль покійного Бондаренка. Отаких, як мій сатана, то й бог не бере, і чорти бояться, а гарна людина, дивись, і витягнеться на марах.

От двір Бондаренчихи. Гостре вбожество різнуло по всіх почуттях, і Катрусі захотілося на одну хвильку закрити голову руками й бігти, бігти геть звідци, кудись – аби далі...

Сінешні двері були відчинені; коли Катря ввійшла до сіней, на неї війнуло запахом гнилої плісени, наче відчинили давній вохкий погріб.

У хаті було півтемно, і стояв сморід від бруду, від немитих дітей і хорої жінки. Сама Бондаренчиха, бліда, як свічка, закривши очі, лежала на якихось чорних ганчірках; у колисці, вся обгадившися, сипло кричала мала дитина, і цей одноманітний хорий стогін робив вражіння пиляння ножем.

Катруся чула, що їй до горла підступають сльози. Треба було прикласти зусиль, щоби не розридатися. Кожний нерв її тремтів... Що ж робити? З чого почати?...

– Драстуй, кумо!– обізвалася Лепестина.

Хора відкрила очі, і ледве помітна усмішка на хвилину освітила її лице.

– А-а... це ви... От спасибі... дай вам, бог, здоров'я...

– Ну, як? Не полегшало?

Хора зробила ледве помітний жест рукою.

Ох, голубонько... Приходить, мабуть, моя за мною... Треба чоловіка доганяти... А тільки на кого ж мені діточок кинуть?.. Царице ж ти моя небесна, заступнице! Та будь же хоч ти матір'ю діточкам моїм маленьким... Та обережи хоч ти їх, дрібних нерозумних...

Катря ледве слухала тої молитви. Вона вся дрижала. От коли вона зрозуміла, чим є для простої людини її віра.

– Ну, годі вам уже, годі, кумо,– говорила Лепестина.– Ще, господь дасть, видужаєте, дітей до ума подоводите.

Але хора наче вже й не чула тих слів. Вона дивилась кудись уверх, цілком не моргаючи повними сліз очима, і шепотіла півпритомно:

– Сиріточки мої... діточки мої... на бога милосерного тільки вас зоставляю... А ти, господи милостивий, дивись же за моїми дітьми... зішли янгола...