Текст книги "Життєві аналогії"

Автор книги: Гнат Хоткевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц)

– Який веселий чоловік наш Леонід Павлович! Приємно й дивитися. Він вічно буде молодий, – з усмішкою говорила m-me Коншіна.

– І такий витриманий,– підтакнула Зоя Володимирівна. – Від нього багато могла б навчитися де-чого наша молодь. А propos: скажіть, хто це така m-lle Борвіч, оця що так... дивно веде себе? Перший раз бути в домі, і...

– Як вам сказати... Не знаю, право. Соня її дуже любить, вони разом ішли в гімназії. Знаю, що m-lle Борвіч хотіла попасти на медичні курси, але чомусь їй це не вдалось, і вона опреділилася до якоїсь лікарні, чи що, право не знаю.

– До лікарні?!.. Пощо?

– Працювала там. Ходила за хорими, якісь там лекції слухала.

– Може вона і за заразними ходила?

– Ну, що ви!.. Зрештою, як би й ходила, то що ж з того? Тепер же медицина стоїть високо.

– Це правда, але... знаєте... оці молоді люди завжди такі необережні, а особливо, коли не були... виховані з дитинства в порядному домі. Для них не берегтися, гратися з небезпекою... то ж ознака відваги...

– Та ні ж, ні, дорога Зоє Володимирівно. У них же дезинфекція.

Розмова на хвилину припинилася. Зоя Володимирівна меланхолійно жувала галетку. З далекої альтанки час-від-часу чувся голосний гомін багатьох голосів.

– Ну, а тепер що вона робить?– все ж не вгавала Зоя Володимирівна. Видимо, m-lle Борвіч не давала їй спокою.

– А що ж? Приїхала просто до Соні погостювати, відпочити. У них там у лікарні теж тепер щось вроді вакацій.

– А потім знову туди?

– Я, право, не знаю... Мабуть буде знову складати іспити на курси. Ви краще Соню розпитайте.

– Ні... пощо ж мені розпитувати... Я так...

А об'єкт оцієї розмови йшов тим часом стежкою й жадібно вдихав чисте повітря, радісно розкриваючи вуста. Це була досить висока, гарна брюнетка; волосся рівно зачісане, скромне платтячко. Якоюсь чистотою віяло від цієї постати, якимось тихим чаром. І це відчували всі, особливо нещасні або хорі он у тій лікарні, де вона працювала. Якось легше неначе ставало хорому, коли над ним схилялося це обличчя, і великі очі лили якийсь бальзам цілющий у запалені очі хорого. Звуки грудного ласкавого голосу заспокоювали стріпані нерви, мов тиха прекрасна музика, і тому не дивно, що всі, кого лише закидало нещастя до тої лікарні, любили «сестрицю Катрусю». Вже її присутність, силует її фігури на тлі величезного вікна, ритмічний шепіт її кроків давали якийсь цілющий вплив на хорих, вливаючи чомусь надію на скоре одужання. А простий нарід, робітники і, взагалі, ввесь той люд, що звик бачити до себе лише рівнодушність з боку свого культурного брата – ті просто душі не чули в своїй сестриці. Не раз можна було бачити, як виморений злиднями та хоробою бідняк, призначений до «виписки», якось неспішно ув'язував своє лахміття, особливо уважно затягав останній вузол; а то все тому, що отут стоїть сестриця Катруся й дивиться ласкаво. Нарешті ув'язано все.

– Готово,– сам себе підбадьорює виписаний і чомусь глибоко зідхає.– Ну, прощавайте, сестрице... Дай же вам...

– Прощай, Михайле. Дивись же, бережи тепер себе. Он не поберігся раз та, бачиш, скільки пролежав.

– Та вже буду старатися. А вас, сестрице... Е, та що говорити... Ну, прощайте... Дайте хоч ручку поцілувати.

І Катруся простягала руку. Бо чула, що це тільки безпорадність в бажанню як-найщиріше подякувати. Бідняк уходив, але довго ще носив у серці світлий образ гарної людини, довго гріло йому душу останнє тепле слово.

І от тепер ця Катруся йде садом. Після сірого туманового Петербурга, брудних заляпаних вулиць, п'янило чарівне багатство й розкіш природи півдня, де кожний атом повітря переситився запахом цвітів, і де сяє, звучить зелень листя, де, куди не глянеш, все святочно вбралося, кожна гілка манить до себе, і хочеться цілувати кожну стеблину. В небі грають невидимі перезвони, звідусюди несеться пісня празника весни, а метелики й усякі кузочки легко й прозоро літають між квітками. Великий сад здається безконечним і на кожнім кроці дивує новою чарівною красою.

Давно вже вийшла сюди Катруся, давно вже ходить зигзагами стежок, а здається ніби вона що-йно вийшла. Дихаючи повними грудима, ласкаво усміхаючися півсвідомою усмішкою, вийшла Катря до річки... Вузенька, обсаджена вздовж усього саду вербами, річка кованим із срібла поясом лягла в зелені й ліниво ворушила середню хвильку. З одного берега на другий легко перекинувся білий вузенький, мов тесемка, місток і, відбиваючися в воді, ломився там дивними вигибами. Коло протилежного берега наче вирнула з води білосніжна сяйлива купальня; сонце облило її найсвітлішими зі своїх променів, і на неї боляче було дивитися. Тут же тихо й задумливо колишеться широкий човен з головою дракона на носі. Безутомно й щедро прикрашає й рядить у блиск і сяйво кожну стеблину сонце й пісні, жагучі пісні велить співати всьому живущому в морі променів своїх!

– Як гарно! – нечутно для самої себе прошепотіла Катруся, і приплив якогось невідомого щастя заволодів нею. Вона не знала, що то було велике щастя життя, щастя від того, що от існує оце всещедре сонце, зелені верби, жартовливі хвильки на річці й миготливий, повний запахів щебет птиць у глибині пишних корон.

Не вірилося й забулося, що десь існують на землі і біль, і горе; що окрім прекрасних контурів дерев, капризно зарисованих на куполі небес, є ще й бруд людських відносин, і ніч з похоронними риданнями, і шалений крик насилуваної женщини. І коли б з'явилася нараз тут горбата, з покривленими ногами й величезною головою істота – чи можна ж було би повірити, що й вона теж частинка цієї ж природи, а не плід чиєїсь злібно-хоробливої фантазії, – плід, що затремтить від однієї веселої усмішки сонця й щезне від подиху вітру з-за верб.

«Боже, боже!» – шепотіла Катруся. Наче стомлена, притулилася вона до дерева і вся віддалася почуттю краси. Душа оновлялася, хотілося піднятися вгору, як птиці, і як метелик, летіти з квітки на квітку. Хотілося як-небудь ще інтенсивніше відчути всю оцю розкіш, щоби тремтів і завмирав кожний нерв, і щоб кождий звук, пляма й момент тисячею незримих стежок прийшли до свідомости, заполонили всю істоту – але сил душі не ставало зрозуміти усю ту красу. Розтопитися, розплистися хотілося в оцім божім зачаруванню, аби навіки бути з'єднаним з кожною билиною, з кожним атомом пересиченого ароматами повітря. І сльози, щасливі сльози, виступили на очі, а вуста усміхалися й цілували ввесь світ.

А на тім боці ріки з-за блідо-зелених верб нараз показалася чиясь голова, пов'язана чорною хусткою. То була якась баба.

Подивившися довкола й не помітивши панночки, баба боязко виступила на стежку. На плечі тримала вузол, в руках держала праник.

– Оксано, а Оксано! – кликала вона, стримуючи голос. – Ах, ти, погана дівчино! Іди сюди та поглядай, а то як застукають...

Розв'язала вузол, поклала білизну на невеличкі кладочки коло містка й готовилася прати.

На стежку вибігла маленька босонога дівчинка. Вона, як мишеня, повела голівкою в усі боки і, помітивши панночку, закричала:

– Тікайте!.. Он бариня стоїть!..

Жінка засуєтилася, почала як попало кидати своє лахміття назад у рядно. Одна сорочка впала в воду. Хотячи її піймати, перелякана баба штовхнула все рядно у воду, не перестаючи приговорювати:

– Ох, матінко!.. Ох, господи!.. Ох, боже ж мій!..

Дівчинка давно вже зникла десь між деревами.

Катруся підійшла до берега.

– Здрастуйте, тітко. Чого це ви так перелякалися?

Баба нічого не відповідала, тільки безперестанно кланялась.

– Чого ви так перелякалися? Хіба вам забороняють тут прати?

– А забороняють, серденько, забороняють. А ви хіба... хто такі будете?

– Я приїхала сюди до подруги погостювати.

– До баришні Соні?

– Еге ж. А оце вийшла погуляти в саду.

– Погуляйте, погуляйте... Ох, пора ж мені бігти додому, – і баба знов почала вкладати білизну.

– А чому ви спішите? Ви ж прийшли прати.

– Та хотілось... трішки тут...

– Так чого ж ви уходите?

– А хіба можна?

– Та звичайно можна, що ж тут такого? Невже вам і такого пустяка не дозволяють?

– А не дозволяють же, серденько, не дозволяють. Та тут садовник як побачить, так лиха й не обберешся. Як застукав мене раз, так я не знала вже, куди й тікати. І праник кинула та тікала.

– Так пощо ж ви ходите сюди, коли так? Хіба іншого місця нема?

– А де ж ти його візьмеш, того другого місця, коли річку так обгорожено панськими плотами, що й доступу до неї нема? А обходити сад дуже далеко, та ще в мене нога болить, то воно вже й зовсім погано. От таке й виходить, що роби, як знаєш. А в брудному ходити теж не той...

– Так ви попросіть бариню, щоб вона дозволила.

– Е-е... з-за такої дурниці та ще бариню безспокоїти. Та ще чи й дозволить? Бо хто ж і заборонив, як не бариня. Раз вони забули в купальні якийсь перстень чи серги, я вже не знаю, а воно візьми та й пропади, хтось узяв, значить. Ну, хто ж його знає, хто іменно узяв. Мало хіба в них у дворі народу? Усі ходять усюди слободно, їм усе й видно, що, де й як лежить. Ну, і хапнув хто-небудь. А бариня думає, що то з чужих хто. А хто ж там з чужих у ту купальню заходить? Не інакше, як свої. А бариня в одну душу – то баби, бо вони сюди прати ходять. Ну, от з тої пори й погано нам стало: або отак прокрадайся, як злодій, або йди в обхід саду хто й зна куди.

Катруся з якимось сумом слухала того простого буденного оповідання. Ця затуркана жінка вже самим виглядом посіяла жаль в серці дівчини – і ввесь її прекрасний, світлий настрій розвіявся, як туман. Одним ледве помітним дотиком зруйнувало його життя... До болю яскраво відчулося нараз, що довкола не лише квітки та зелень верб над тихою рікою, а що тут же десь приховалася велика скорбота, безконечне людське терпіння. Зникла з уст усмішка радости, і щось важке, серйозне положилося на тих гарних устах.

– А чого ж ви не перете, тітусю? Періть, я коло вас посиджу, – і Катруся примощувалася на перила містка.

– Спасибі вам, баришне... дай вам боже й здоров'ячка, і щастячка.

Баба знову розіслала своє рядно, брала звідти сорочку, полоскала її в річці, а потім, дуже розмахуючи праником, міцно била по полотну. Вода бризкала в усі боки, долітаючи й до Катрусі, і дрібні перлинки, блискаючи, обсипали її черевичок та низ спідниці. Задумливо дивилася дівчина на гру фарб і слухала, як жінка, зрадівши, що стрінула співчуття, оповідала про своє сумом та сльозами перевите життя.

– Батько й мати мої теж були люди небагаті, то ж я ще змалечку взнала, що таке недоїдок. Часом то вже так гірко приходилося, так важко, що й господи !.. А все ж молода була, здорова та й у батька-матери все ж якось свобідніше. Вони й досі ще, богу дяка, живі, на хуторі Безверхім, може знаєте, живуть. І яке там не яке було дівування, а все добром згадується. А вже як прийшла пора заміж виходити та вийшла, – от коли мене вже справжня біда посіла та й досі не кидала.

– Назнали батько десь хлопця, таки чоловіка мого теперішнього. Не то, сказати, десь у шинку вони з ним стрітилися, не то ще десь... господь уже там їх знає, а тільки приходять раз тато додому під мухою та й кажуть матусі:

– «Ну, стара, знайшов я собі зятя, а нашій Лепестині жениха».

– «Хто ж такий?» – це вже, значить, мати питають.

– «А от такий та такий!»

– І-і-і, лишечко!.. Цілком незнайомий!.. А хто ж він такий? А де живе? А що в нього є?

– А батько нічого й не знають: одно кажуть, що дуже гарний парубок, що він їм сильно понаравився. Ну, що ти тут будеш робити!., і чує моє серце, що пропаду я навік, і батькові не смію сказати.

– А хіба ви любили кого саме тоді?

– Е-е, баришне... Хіба любов для нас? За роботою й у гору глянути ніколи, а не то що... Не любила я нікого тоді, а так просто не хотілося виходити заміж за чужого чоловіка. Хоч би ще знала, що воно там таке, а то... ну, як же його так? А нічого не поробиш: батько сказали, так ти тут хоч провались, а вони від свого слова не відступляться.

– А чим же батькові той парубок так подобався?

– Та господь же їх святий знає.

– Що він – багатий був, чи що?

– Та де там багатий!.. Як поїхав брат із батьком-матір'ю до нього, так розказував потім: хатинка, каже, набік похилилася, двору того стільки, що курям проса ніде посипати; городчик на два кущики капусти, – ото й усе. А я брата питаюся: «який же він хоч із себе?» А брат і каже: «там такий рудий, як глина, та все носом підшморгує»...

– Матінко моя!.. Як почула я таке, так не знаю, що зі мною сталося. Прямо, вірите, руки на себе хотіла накласти. А тато як уперлися,—і хоч ти тут що хоч. Було, і мати просять, і брат просить, а я так прямо в ногах валяюся – і нічого!

– Та чому ж це, чому це так? – допитувалася Катруся. Вона не могла зрозуміти таких відносин між батьком і дітьми; їй дико здавалося, як це батько може відбирати все щастя в дочки та ще так спокійно, мов так і слід.

– Та хто ж їх знає чому. Мати, було, кажуть: «Ти б таки бога згадав на старість літ. Як тобі не гріх – рідну дочку топити власними руками. Та вже як тобі так захотілося горілки напитися, так я тобі ціле відро куплю, заливайся, поки не тріснеш.

– А тато руками замотають... Ох, ти ж, лишечко! Що ж мені в світі божому робити? І таке на мене, баришне, напало, таке напало, що я вам і сказати не можу. Було, чи за роботою чи так якось – дивись, і забудеться на часину. А далі, як згадаю, що за нелюба заміж іти, та ще за рудого, то як уплутаюся в волосся, так скільки ухоплю в жменю, стільки й видеру, от їй же богу, не брешу!

– Та вже матуся почнуть мене вговорювати: «і доченько, і голубонько, та чого ж ти вже так побиваєшся. Та живуть же люди й гірше того, та й терплять»... А я їм на те: «А чому ж, матінко ріднесенька, і я повинна погано жити, та ще може найгірше всіх»?.. То вони, було, вже нічого мені на те й не скажуть... А чула, чула таки моя душа своє лихо...

Сумно слухала Катруся того убогого оповідання,– і таке було в неї почуття, ніби падала вона в якусь сіру безодню. Все, що за хвилину ще перед цим притягало, чарувало, тепер відлетіло геть. Зблідли кольори розкішних квітів, верби сумно похилилися над річкою, і навіть саме сонце вже не сміялося так весело, як перед тим. А на душі зробилося так важко від цього елементарно-простого людського горя, наче хтось зі слізьми дорікав за лихий учинок. Хотілося когось потішити, заспокоїти й тихо голубити.

А між тим дівчатко, бачачи, що мати так довго й так спокійно розмовляє з баришнею, осміліло й собі підійшло до кладки. Катруся поманила її до себе, але дівча довго думало – чи підходити, чи ні. Зрештою, дівчинка таки підійшла, хоч і дуже нерішучо. Катруся злегка обняла її одною рукою, а другою тихо гладила по голівці, слухаючи сумного оповідання матери. І дитина, зігріта сердечною ласкою, притулилася до незнайомої чужої баришні, і видно було, що так добре їм обом.

– Та так воно на мою думку й вийшло, недурно душа моя віщувала. Перевінчалися ми, відгуляли весілля. Як увійшла я в чоловікову хату... боже ж ти мій милостивий!.. Пустка-пусткою! Грязюка, сміття, на горищі курява по коліна. А на дворі ні курочки, ні поросятка; у хліві й одної цілої стіни нема, самі дірки. Прямо не знаєш, за що й хапатися, руки відпадають. А до того ще, ніде правди діти, і охоти великої не було. Як то говориться: за милим і робота не робота, а вже як за нелюбом... Але що ж поробиш? така вже божа воля... Мабуть, до якоїсь поганої книги моя доля в небі записана.

– Що не було й з початку добре, а де-далі, то гірше. Місяця не минуло після весілля, як побачила я, що почав мій чоловік випивати. Лишенько тяжке!.. Що ж тепер робити? Це, думаю собі, бог мене карає, що я до чоловіка неласкава. Любиш там чи не любиш, а як ти жінка, то жінкою й будь. Стала я до нього ласкавіша, і те, було, йому й те... Прямо думку його вгадую, але що ж – не помогло. Що далі, то більш, що далі, то більш. Вже почав із хати тягти, а то вже, дивлюсь, і мене заходився бити. От воно й краще!.. Та вже як пішло, як пішло – та й досі... І не знаєш, чи живеш ти на світі, чи ні, і світ божий тобі немилий. Устанеш уранці – хоч би бог дав вечір скоріше. Прийде ніч – важко. Почнеш молитися та просити, щоб на світ скоріше благословлялося. І діти не радують, прости, господи, мою грішну душу...

Баба перехрестилася, обітерла сльози рукою й замовкла. Мовчала й Катруся. Важким камінням лягло це оповідання на її душу. Над головою в вербах щебетали пташки, здалека чувся чийсь крикливий голос, але слів не можна було розібрати.

– А багато в вас дітей? – спитала Катруся.

– Воно не сказати й багато: оця замазана – це старшенька, а там іще дома двойко, та нехай не дає господь більш, і так нема за що рук зачепити, хата скоро завалиться, а тоді й зовсім – бери мішок на плечі та попід чужі вікна за проханим шматком іди.

Баба попрала вже все, поскладала в рядно, але ще не відходила: не хотілося розбивати гарного настрою, що якось утворився від розмови з цією баришнею. Катруся це зрозуміла й спитала:

– А чи далеко ваша хата?

– Та ні!.. Як що отут через пліт перелізти, так по праву руку крайня хата. Може зайшли б коли?.. Оце огірочки скоро поспіють... У мене там того городу клапоть, а я таки всього потрошку насадила.

– Спасибі, зайду. Кажете, по праву руку крайня хата?

– Еге ж, еге ж!.. Крайня. Ну, Оксано, ходім.

– А я, мамо, праник понесу.

– Неси, неси. Ну, прощавайте, баришне, спасибі вам. Дай вам, господи, чого самі ви собі бажаєте. Поможи вам, боже, на все добре.

– Та за віщо ж ви мені дякуєте? – здивовано питала Катруся.

– А за добре слово, баришне, за добре слово. Ходім, дочко.

Баба підняла вузол на плечі й пішла попід плотом. Оксана, вистрибуючи, розмахувала праником, а Катруся дивилася їм услід і думала: як же мало люди чують добрих слів за життя, коли аж отак дякують!..

Перед нею все так само сяйливо простягалася річка, так само привітно висвистували пташки, але Катруся вже не могла цілувати всього того своїм закоханим поглядом. І хотіла, а не могла. Якесь особливе й значне почуття поволі втискалося в її душу, грозячи в дальшому заволодіти усією істотою. І солодко, і страшно було Катрусі прислухатися до зародження нового почуття.

* * *

На другий день Катруся прокинулася досить пізно: вчорашня подорож, безліч нових вражінь, хмільний запах чистого повітря – все це вкупі навіяло на неї міцний, здоровий сон. Та й саме пробудження було якимось казковим, поетичним. Вікно в її покоїку було відчинене й тільки до половини завішане білою завісочкою. Сонце косим промінням падало на підоконня, а легкий ранішній вітерець щедро ніс запах росистої трави й землі.

Вірун обережно, щоб не струсити роси, нарвала квіток, злізла на цоколь під вікном, потихеньку відкинула занавісочку й кинула одну квітку на ліжко. Квітка впала на ковдру й тільки злегка бризнула росою на лице Катрусі. Вірун, прикусивши губу, кинула другу квітку й удачно попала в підборіддя. Катруся відразу прокинулася, спочатку трохи перелякалася, але побачивши квітки, догадалася, чиїх рук це справа, і закрила очі. Вірун ледве втримувалася, щоб не зареготати, та все стріляла, стріляла квітками в дівчину. Нарешті, коли ввесь запас бомб уже вийшов, вона дзвінко й весело розреготалася:

– Більш нема, ха-ха-ха!..

Потім скочила на підоконня і, як була, з мокрими від роси ногами, кинулася до Катрі на ліжко, цілувала, обіймала, розкидаючи квіти.

– Голубонько, золото моє, милесеньке, гарнесеньке, добресеньке,– приговорювала вона за кожним поцілунком. Катруся відбивалася від неї.

– Квітки подушила!.. Ах, господи!.. Та ти мене задавиш!..

– Нічого, нічого... Я вам ще кращих квіток нарву, бо я ж так люблю, так люблю вас, як ніхто й нікого! Ви ж краща за всіх, кого я тільки знаю, і коли я виросту велика, хочу бути такою, як ви, і ніякою більш.

– А коли ж ти виростеш?

– О, ще нескоро! Я ж тепер така манюня-манюня...

При тих словах Вірун випросталася, показуючи свій справді для такої дівчини досить великий зріст. І це здалося таким смішним обом дівчатам, що вони дзвінко розсміялися, особливо Вірун: вона загалом почувала зараз якусь повноту життя, і їй було надзвичайно весело.

– Ну, вставайте ж, нарешті, вставайте. Сором так довго спати. Нехай уже мою сестру піп ще при охрещенню назвав Сонею, а ви ж таки – Катруся.

Вірун термосила дівчину, а потім нараз пошепки, і навіть оглядаючися, сказала:

– А знаєте що?

– А що власне? – в тон їй відповіла Катря.

– Ходімо зараз купатися.

– Добре! Я й не уявляю собі сільського ранку без купання.

– І я з вами. Можна?

– А чому ж би ні?

– Та бачите... Моя maman, загалом, жінка суворих правил, а в присутності високо й багато шановної Зої Володимирівни вже цілковито тратить голову при виконанню всіх тих параграфів, правил і законів доброго тону, правильного виховання й ще чогось. У неї під такий час, як то кажуть, ум за розум заходить, і ви не дивуйтеся, коли вона в один прекрасний день цілком серйозно почне твердити, ніби черевики треба носити на голові, а брилик на ногах. Це буде означати тільки, що вона просто переплутала правила.

– Але й язик же в тебе, Вірун!

– Такий же, як у всіх інших смертних. Навіть у вас, о моя богине, не червоніший. Ну, так от моя mutter, під натиском отої армії правил, не дозволяє мені купатися доти, аж поки на фізіономії Зої Володимирівни не покажеться якийсь осібний знак, вроді Скорпіона, Рака, Козерога, чи ще там чогось. А що я глибоко певна, що високопочтенна Зоя Володимирівна й досі знаходиться під знаком «Діви», то я вважаю себе вправі купатися що-дня, і то не менш, як по десяти раз.

– Коли так, то я не піду з тобою купатися.

– «Що чую я?.. Які страшні слова»!.. – патетично задекламувала Вірун.– Катерино Юр'ївно!.. Вас я чую, чи кого іншого? О, ні, ні, ні!.. Це злий дух під час сну заліз у вашу внутрішність і говорить тепер звідти вашими прекрасними вустами. Ви, женщина свободи, смілий провідник, що не страшиться навіть блискавичних поглядів Зої Володимирівни, – і ви мені говорите про потребу схиляти голову перед натиском обставин! Ви?!.. О!.. Хха-хха-хха!.. «Бути чи не бути? От в чім закорюка»!..

Вірун вплутала пальці в своє довге розпущене волосся й великими кроками трагічно ходила по хаті.

Катруся помирала зо сміху, дивлячись на те все.

– Ой!.. Ти мене вмориш!..

– Згоджуйся, нещасна! Інакше рука лицаря герба Зеленої Калюжі зараз же проштрикне тебе наскрізь, і ти вмреш з іменем прекрасної Мармеладини на вустах.

Але нараз Вірун облишила свої пози і, ласкаючися, примилюючися, просила:

– Ну, Катрунчик!.. Ну, пуньпунчик!.. Ну, голубчик! Дозвольте мені з вами викупатися.

– Та як же я можу, коли тобі мама не дозволяє?

– А хіба ви повинні знати, що вона мені дозволяє, а чого не дозволяє? Оголошень про те, сподіваюся, ви не читали ні в одній, навіть найбільш розповсюдженій газеті. Уявіть же собі, що я сказала вам про те мудре рішення не до купання, а після нього. Ви ж в такім разі були б праві й невинні, як ті горлиці, котрих Марія приносила до храму. Адже ж так?

– Ну, це інша річ. А тепер же я знаю.

– А хіба це міняє діло? Хіба хто-небудь буде знати, коли ви про це довідалися? Але, зрештою, по-що ці всі балачки? Коли ви категорично відмовляєтеся взяти мене з собою, то я не буду купатися з вами, але полізу просто з берега в річку. Не будете ж ви мене витягати звідти за ноги.

– Ну-ну-ну!.. Звичайно, коли ти грозиш такими мірами, то я мушу згодитися, але вважаю це за насильство з твого боку.

– І за бунт проти родинного правительства! Нехай буде й так. Але приймаючи на увагу, що я й зачинщик, я й товпа, я й пастир, я й вівця, то відповідати буду тільки я, я, я – Віра Іванівна Коншіна, потомна дворянка й кавалер багатьох чужоземних регалій. Ура, ура, ура!.. Наша взяла!.. Тепер дванадцять тисяч єгипетських пірамід будуть дивитися з горища нашого будинку на мене, коли я тріюмфально буду проходити мимо Зої Володимирівни. О, уявляю собі розмір її тривог за моє дорогоцінне здоров'я й за здоров'я моїх майбутніх дітей!..

Катруся прямо помирала від сміху. Вона так реготалася, що Паша, занепокоєна надзвичайним шумом, прибігла довідатися, що тут робиться. Але побачивши Віруна, заспокоїлася.

– А, це баришня вже встали, – констатувала вона, і цим уже все сказала.

Наскоро вбравшися, пішла Катруся з Віруном купатися. Сад уже прокинувся, сяючи радістю. Небо, сонце, пахощі й звуки – все було чудове. Над рікою підіймалася пара, а риба, викинувшися, розсипала перли в блакитних колах. Видно було піскувате дно, фантастично тріпотіли на течії водорослини, ріка манила кинутися в її прозорчасті хвилі. Купальня, біленька, гарненька, тріпотіла й іскрилася від води.

Вірун в одну хвилю роздяглася і з криком, як лебідь, кинулася в воду. Її рожеве пещене тіло світилося на сонці, і Катруся мимоволі залюбувалася легкими й красивими його вигибами.

– А чому ж ви не купаєтеся? Вода така гарна!.. Дивіться: оце – по-собачому. А показати вам, як матроси плавають? – і вона то немилосердно бовтала руками перед собою, то дужими широкими вимахами в одну хвилю перепливала купальню.

– Де ти навчилася так добре плавати? – питала Катря.

– Це мені бог так дав за добродітель непослуху родителям. Мені ще з самих пелюшок було заборонено купатися в річці, але я завжди вміла знаходити отаких слабовольних, як оце ви, і побідивши їх, ішла вчитися плавати.

Вірун випливла геть з купальні й попливла кудись далеко. Катруся роздяглася, зійшла з двох приступочок до води й торкнулася схвильованої поверхні ногою. Вода здалася холодною, і дівчина здрігнулася. Ледве помітна усмішка легко промайнула по її обличчю. Маленька хмарка звільнила сонце, і воно сліпучо вдарило вздовж по річці, наскрізь сріблячи кожну хвильку. Тепло-ніжними дотиками обняли промені гнучкий стан дівчини, що стояла прямо під сонцем, розкішним рисунком відбиваючися в воді. Стало так гарно; уста піврозкрилися; а очі, радісні, блакитні, як само небо, захоплено дивилися на срібне-срібне павутиння, що сяло й тріпотіло в кутку купальні. Слух чарувала музика природи, дихалося повними грудима, і на душі було спокійно.

Нараз за купальнею почулося дике визкотіння й якісь надзвичайні крики Віруна.

– Ой!.. Ой!.. Ой!.. Боже мій!., ідіть геть!.. Ой, що ви робите!.. Як вам не сором!.. Я мамі скажу!.. Ой!..

Між тими словами й визкотінням чувся ще чийсь мужський голос, а потім нараз крик Віруна.

– А-ах!.. Потопаю!.. Рятуйте!..

В крайнім переляку кинулася Катря в воду, але в цю хвилину коло неї вирнула Вірун і, схопившися за перильця, почала божевільно реготатися. Вона присідала, захльобуючися в воді, безсило випускала перильця з рук, і знову реготала, реготала без кінця.

Катруся нічого не могла зрозуміти.

– Що з тобою?.. Чого ти так кричала?.. Чого ти так смієшся?

Але Вірун за сміхом нічого не могла відповісти. Вона й хотіла щось сказати, але новий напад сміху знову валив її в воду. Скінчилося тим, що й Катруся заразилася її сміхом і собі почала реготатися. І так воно йшло щось довгенько, поки дівчата не заспокоїлися більш-менш, і Вірун дістала змогу говорити.

– Я попливла до острівця під тим боком. А як уже підпливла ближче, дивлюся – а наш милий студіоз Сюся стоїть чомусь на тім боці. Я вдала нібито його не помічаю,– мені цікаво було знати, що він буде робити. Вилізла я на острів, розпустила волосся й ходжу собі між вербами, мов наяда, співаю пісні та рву квітки. Дивлюсь – а мій студіоз ні з місця. Стоїть, та ще й за дерево захилився. Тоді я ніби примітила його, як ошпарена, кинулася в воду й почала репетувати на все село. Ви ж певно чули, як я не своїм голосом ревла: «Як вам не сором! Мамі скажу», і т. д., все в тім же дусі. А коли вже в мене не ставало сил удержатися від сміху, я поринала й реготалася в воді так, що тільки бульбашки здіймалися. А бідний студіоз перелякався на смерть, щось мені кричав, виправдуючися, але потім утік, без сорома казка. Навіть знак власного достоїнства – форменну фуражку свою згубив.

І все це оповідання Вірун пересипала таким дзвінким сміхом, що Катруся не могла утриматися й реготала собі, і цей дівочий сміх перловими зернами розіслався по хвилях веселої річки, під вербами й очеретом, дразнячи зозулю в далеких деревах.

Нараз за дверима купальні почулися голоси, а властиво голос Зої Володимирівни.

– О!.. Священні тілеса йдуть обмиватися! – говорила Вірун. – Таїнство!.. Таїнство!.. Треба накупатися швидче, а то як ця мумія влізе в воду, так і вода задхнеться.

І Вірун почала так несамовито поринати та плескатися, що збила всю воду в піну довкола себе.

– Це ви, рання пташечко, так купаєтеся? – почувся ласкавий голос m-me Коншіної.

– Ой!.. Рятуйте!.. Мама!.. Ой!..

– Віро!?.. Це ти? А я ж тобі заборонила.

– Матусю!.. Голубонько!.. Вода тепла, їй-богу! Спитай хоч у Катерини Юр'ївни!.. Як у самоварі!

– Це все одно. Раз я тобі не позволила – значить...

– Матусенько!.. Золото моє!.. Я більше ніколи-ніколи не буду слухатися. Ой, чи то пак ослухуватися! Вибачте тільки на цей раз. Я не заболію, даю слово чести!..

Катруся відкинула гачок і відчинила двері.

– Та вже пробачте їй на цей раз, – просила Катря m-me Коншіну. – Вода справді тепла.

– Може вода й справді тепла, але насамперед треба слухатися старших, – суворо протягла Зоя Володимирівна.

– «Чти отця свого і матір свою, щоби благо тобі було й довголітним ти був на землі», – зашепотіла Вірун, піднявши очі до неба й молитовно зложивши руки.

Соня не витримала ролі дорослої панночки й порснула зі сміху. За нею Вірун, Катруся; не витримала сама навіть m-me Коншіна. Та й справді: ранок був такий прекрасний та веселий, що лише Зоя Володимирівна могла не сміятися. І вона зосталася холодною, як мармурова статуя. З мовчазним докором довго дивилася на всіх, а потім знизала плечима.

За спільним столом під час снідання всім було теж страшенно весело: жартували, сміялися, пересипали бесіду всякими дотепами, анекдотами. І тільки бідний студент сидів увесь час мов на голках, що-хвилі чекаючи якої вихватки з боку Віру на. І таки недаремне. Коли після довгого сміху прийшла коротка павза, Вірун не втратила моменту і «томним» голосом a-la Зоя Володимирівна, промовила, звертаючись до студента:

– Ах, як ви мене налякали сьогодні!..

Студент немилосердно почервонів. Усі, очевидно, зацікавилися, посипалися питання – що, де, як, коли; але Вірун, скромно й соромливо потупивши очі, відмовчувалася. І тільки раз сказала;

– Нехай він... вони розкажуть...

Зверталися до студента, але той стерявся й не знав, що йому робити й як поводитися. Він почервонів, аж посинів і, моргаючи повіками, повторював:

– Я не знаю, про що говорить Віра Іванівна... Я не знаю, про що говорить Віра Іванівна...

Весела компанія невгавала: усі просили, добивалися, Соня навіть розсердилася на сестру, але та обгородилася скромністю, як сталевою стіною, і на всі напади відповідала лише соромливим опусканням очей.