Текст книги "Життєві аналогії"

Автор книги: Гнат Хоткевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц)

– Зрозумів. Тепер я бачу, що не дурно на вас казенні гроші трачено, і ви таки щось путнє вигадали.

– А раніше думав, що даремне?

– Та то ж найпропащі гроші, що на інженерів дуть!

Начальник сміявся.

– Ну, то я вже піду,– казав Терещенко. – Жарти набік, і велике вам спасибі, що прийняли на увагу мою раду. Тільки знаєте що?

– А що?

– Нам усім дайте вагони, а Кеслерові не давайте, нехай сам прийде попросить.

Начальник знову розреготався.

– Ну, іди, іди вже.

– Так ви не забудьте розпорядження віддати. А то я вашого брата, начальника, знаю: на словах – як на органах, а до діла – тпру.

– Добре, добре. Слухаю, ваше благородіє...

Таким чином виклопотано було вагони для паровозних бригад. Кеслер не міг цього дарувати: як це не він, старий машиніст, а якийсь молокосос подав таку добру думку начальникові. Але робити було нічого, доводилося користати. з того, що Терещенко виклопотав. А він ще дратує.

– Ну, як, дідусю, вагон у вас теплий?

– Я тобі такий дід, як ти мені онук.

– От вас не навчи, – звертався Терещенко наче до всіх,– так ви й подохнете. І щоби ви без мене робили?

– А ти баба, чи що? То тільки без баби не обійдешся.

– Та я гірше від усякої баби.

І всім було весело.

Скорий був взагалі Терещенко на всякі вигадки. От тепер уже цілий тиждень морочить усім голову, що буде просити собі на паровоз «третє лице».

– Та що ти дурака валяєш? І хто тобі дасть третє лице? Та й де це видано: на робочий поїзд – третє лице? їздили люди яких може п'ятдесят літ удвох, а народився Терещенко, давай трете лице.

– А не дадуть, я й сам візьму, – казав на це Терещенко. Його слухали, сміялися, але ніхто не надавав значіння тим словам. Річ у тім, що на дорогах, які опалюють свої паровози вугіллям, паровозна бригада складається з двох чоловіка – машиніста й помічника; і лише в поїздах особливої важности, наприклад, кур'єрських, де робота дуже напружена, та ще на дорогах з занадто тяжким профілем, на паровоз дасться «третє лице» – кочегар.

І як же сміялися всі, коли нарешті виявилося, що Терещенко хоче просити собі «третє лице», але не кочегара, а «кочегарку»[19]19
  Тут гра слів. З одного боку «кочегарка» це ніби кочегар жіночого роду (хоч таких і не буває), а з другого – це місце, звідкіля топлять котли на фабриці, а також приміщення для кочегарів.


[Закрыть].

– Та що ж, матері його хиря, – говорив Терещенко комічно серйозним тоном. – Я людина нежоната, тиждень живеш на паровозі, та ще хоч би на паровозі, – там і не зручно, і ніколи, а то в вагоні. А в мене там таке двохспаліє прилажене, що тільки – ах! От ходімо, подивитесь.

Товариші йшли до вагона, що Терещенко возив із своїм составом. Там, справді, було досить уютно, настільки, очевидно, наскільки взагалі може бути уютно в вагоні.

– Дивись, сатана, чого він тут понаставляв! – сміялися машиністи.

– Та тут тобі й справді з жінкою можна жити.

– А я ж про що кажу? Я ж про те й говорю: усе єсть, тільки жінки нема. Ну, та ладно. Є в мене душенька Машенька, вона мені, будем там говорить, вроді як і жінка.

– Та чи піде ще вона за тобою на паровоз?

– Ого!.. Зі мною вона на край світу піде... коли не буде зайнята на ту ніч.

– А як начальство дізнається, що ти з собою дівчат на паровозі возиш?

– А хто донесе? Хіба ви?

– Ми не ми, а хіба народу мало?.

– А хоч би й так, що з того? Ну, оштрафують на три цілкових, велика штука! За те радости скільки. Та й вам дорогу покажу.

– Нам не треба, у нас законні єсть.

– У законної не той смак: перцю нема.

– От тобі покаже начальство перцю.

Машиністи потолкували об тім, посміялися та й забули – мало чого Терещенко набреше. Але молодому хлопцеві засіло в голову «удрати штуку», і він не кидав тієї думки.

Була ніч.

«На путях» де-не-де поблискували зелені й білі вогники стрілочних ліхтарів. Коло них показувався іноді паровоз і, пихкаючи в небо білою парою, проповзав кудись у тьму, тратив там контури й обертався в якесь безформене страховище. Чулися сигнали стрілочників, свистки составителів[20]20
  «Составитель» – той, що єднає вагони в один потяг, переставляє поїзди, куди треба, і т. ін.


[Закрыть], відповіді машиністів[21]21
  Составителю треба, напр., подати вагон на третю лінію, він свистить тричі. Машиніст маневрового паровоза, чуючи цей сигнал, і собі свистить тричі, це знак, що він почув і зрозумів сигнал; а окрім того, це сигнал стрілочникові, щоб давав третю лінію. Стрілочник у відповідь і собі трубить тричі – дає знак, що почув і зробив.


[Закрыть]; десь далеко забився паровоз і давно вже нетерпеливо свистить по восьми разів,– йому треба восьму лінію; але саме почалися маневри з салоном начальника дороги, і путі позагороджувалися. «Зцепщики» підбігали до вагонів, пригнувшися, підскакували під буферами і, йдучи разом з потягом, вичікували моменту, коли можна буде розчепити «упряжні прибори»; от паровоз надавив міцніше, буферні тарілки заскрипіли, – і важкий гак з грюком падає, зачіпаючи запасні ланцюги[22]22
  Головний «упряжний прилад» – гак і петля, з'єднані гвинтовим фаркоплем; коли, буває, фаркопль трісне, обережно можна потяг довезти й на запасних ланцюгах.


[Закрыть], а зцепщик уже вискочив і свистить остановку, розмахуючи в обидва боки своїм ліхтарем[23]23
  Три свистки – сигнал остановки; а для ока – махання днем прапорцем, а ввечері – ліхтарем в обидва боки.


[Закрыть]. Паровоз відгукується здалека трьома свистками і, скриплячи, поволі зупиняється потяг. Свисток «наперед», відповідь машиніста, – і знову скриплячи, рухаються вагони. І так цілу ніч.

Десь у темряві чути, як Терещенко міцно лається «на деповських путях»[24]24
  Путі коло депа; там їздять самі лише паровози.


[Закрыть]: йому загородили дорогу все тим же салоном начальника дороги.

– Та що ж ви, діяволи... довго ще будете возиться із своєю посудиною? Мені під поїзд треба!

– Вспієш, не здохнеш.

За кілька хвилин Терещенко зі своїм № 468 уже стояв «під поїздом»[25]25
  «Стати під поїзд» – технічний вираз; значить – причепитися паровозом до поїзда.


[Закрыть], перевів ричаг на передній хід[26]26
  Стаючи під поїзд, він, очевидно, ішов заднім ходом.


[Закрыть], посовався по паровозу, поки зцепщик відійшов далеченько, а потім звернувся до помічника.

– Ну, Михайле, поки там що, я збігаю... тут в одне місце... А ти тут того... поглядай...

Терещенко скочив униз.

– А коли буде хто питати, де машиніст, скажи, води пішов напитися, – казав він уже знизу, швидко відходячи від паровоза.

– Добре, добре, Матвію Петровичу! А мені можна буде попользовацця?

– У тебе ще молоко на губах не обсохло, – відгукнувся Терещенко відкилясь із тьми.

– Та я оближу, щоб не видно було.

Паровоз тихо шипів особливим звуком, навіваючи специфічні свої настрої. Коли він у русі, увесь тремтить, врізуючися в просторінь, тоді на ньому трудно бути спокійним: він движить усю душу з собою; коли ж він отак, уночі, далеко від станції, десь стоїть майже серед поля й тихо однозвучно шипить, – цей спокій величезної машини, неначе поглинає всі почуття маленької людини й панує сам.

Дихає теплом чорний «лоб»[27]27
  Уся передня частина котла, де міститься арматура – «лоб».


[Закрыть], і це тепло пересякло запахом мокрого вугілля. Два маленьких ліхтарики – коло манометра й водомірного шкла – ледве блимають, скупо освітлюючи тільки те місце, для якого призначені. У піддувало падає гаряче вугілля, і там світло.

Помічник зайшов за машиністове крило й «закачав воду»[28]28
  Воду до котла подає особливий прилад – «інжектор; їх на паровозі два, по обох крилах; технічний термін для подачі води – «закачать воду».


[Закрыть]  , у рукаві зашуміло[29]29
  Рукав, по якому з тендера йде вода.


[Закрыть], цокнув «пітательний клапан»[30]30
  Клапан коло самого паровозу; він подає воду безпосередньо вже до котла.


[Закрыть]. Рівень води в стеклі почав поволі підійматися, а зате манометр «пішов наниз». Помічник перехилився всім корпусом у вікно й заглядав широко розкритими очима в обличчя ночи, повними грудьми вдихаючи вохке її повітря. Далеко на станції, чути, давали «повестку» якомусь пасажирському потягові, і дзвінок вихитувався малиновим передзвоном, то затихаючи, то знову перебігаючи темну просторінь повним звуком. З ближньої будки чувся нестерпимо верескливий жіночий голос.

– Мабуть, знову Левенчиха чоловіка лає, – подумав помічник.

Нараз почувся якийсь шепіт. Помічник обернувся,– на паровоз, хіхікаючи й не попадаючи ногами на маленькі приступочки, лізла дівчина в великій сірій хустці, її підсаджував і лоскотав Терещенко.

– Ой, не щипайтеся!..

– А ти не кричи, чортова кукло.

Нарешті дівчина влізла, але стояла на паровозі, мов на якім височеннім шпилі, боячися рухнутися.

– Та проходь же, проходь,– шепотів унизу Терещенко.

– Боюсь... Тут обпечешся.

Помічник пирснув зі сміху й почав «закривати воду». Знов цокнув клапан, вода закапала з рукава на землю.

Нарешті вліз і Терещенко. Його лице грало задором.

– Ну, Михайло, де ж ми оцю кралю будемо ховати?

А краля стояла тим часом, розчепіривши ноги, і роздумувала, чи не втекти їй, поки ще паровоз стоїть.

– Та де ж? За моїм крилом. Накриємо чим-небудь, от і все. Ну, і ви ж, Матвію Петровичу!

– Що, молодець? Правда?

Помічник тільки головою похитав. Терещенко звернувся до дівчини.

– Марусю! Та невже ти справді боїшся?

– Боюся...

– Чого?

– А впаду.

– От дурна! Чого ж ти будеш падати? Ми ж не падаємо.

– Так то ви.

Але трохи згодом дівчина осміліла, почалися жарти, сміхи. Помічник усе виглядав у вікно, і коли показувалася в темноті якась фігура, він шипів: «Ш-ш... Ш-ш...» Дівиця присідала за ліве крило й закривалася хусткою, а Терещенко починав кричати сердитим голосом:

– Матері його чорт з такою роботою! Скільки я разів говорив тобі, щоб ти ніколи не спускав пару нижче шости. З чим же ми тепер поїдемо? А сальники набив?

– Набив,– винуватим голосом відповідав помічник.

– Дивись. А то я тобі морду наб'ю замісць сальника.

Але фігура щезала в пітьмі, – і всі троє, мов на команду, пирскали з реготу. Терещенко був, як то кажуть, в ударі, і всякі дотепи, І гладенькі й шершавенькі, так і сипалися в нього з уст.

– Матвію Петровичу! А за що треба смикати, щоб паровоз поїхав,– питала дівиця. Терещенко відповідав їй таке, від чого буквально помирали зо сміху всі троє. Взагалі, мабуть ні на одному паровозі ніколи не було так весело.

Нарешті прийшов кондуктор, дав «путичку»[31]31
  «Путевая» – маленьке посвідчення станції, що путь впереді вільна; без цієї «путички» машиніст не має права їхати.


[Закрыть] і, обмінявшися двома-трьома жартами з веселим машиністом, пішов на свій тормоз. Обер «дав одход», Терещенко відповів довгим гудком, закінчивши чудернацьким вивертом.

– Ну, Марусю!– крикнув він.– Вилазь та подивись, за що я буду паровоз смикати.

– А більш ніхто не буде підходити? – спитала вона з-під своєї хустки.

– Ніхто, ніхто. Вилазь.

Маруся вилізла.

Терещенко твердою звичною рукою відхилив регулятора, пара характерно зашипотіла в середині котла... машиніст відхилив ручку ще трохи, – і паровоз здвигнувся з місця. Заскрипіли «фаркоплі», брязнули ланцюги, скрипіння пробігло по всіх вагонах, і вони теж один за одним почали здвигатися з місця. Терещенко ще відхилив регулятора, – і перша порція пари голосно вирвалася з комина в повітря, за нею друга... потім ще... ще... і потяг посунувся, погримуючи й поблискуючи в тьму двома вогнистими очима.

Маруся міцно трималася за ручку тормоза. Їй було страшно. Тут же все ворушиться, все двигається під ногами. А коли паровоз з'їхав на «крестовину»[32]32
  Місце, де пересікаються рельси; там кладеться одна сплошна чугунна пліта – «крестовина».


[Закрыть]й підскочив на ній, Маруся аж завизкотіла.

– Крани! Крани! – кричав Терещенко.– Хіба не чуєш, як у твоїм циліндрі кільця цокають?

Михайло «одкрив крани»[33]33
  Перші порції пари, огріваючи холодні циліндри, дають багато води; цю воду ганяє тоді поршень туди й сюди, з силою б'ючи в кришку; при недогляді може вибити кришку. Для випуску цієї води маються два краники в циліндрі.


[Закрыть]. Паровоз, дмухаючи в оба боки, покрив усе довкола білою парою. «Пф-пф... пф-пф...» пихкав він туди й сюди, і зразу затих, як тільки Михайло закрив крани.

– У топку! В топку![34]34
  Тоб-то – щоби помічник зразу ж заглянув у топку; після перших же вибухів пари в топці вже видно дефекти, яких не помітиш на стоянці.


[Закрыть] – підкрикував Терещенко, підіймаючи ричаг[35]35
  «Підіймається ричаг» – переставляються золотники – менші порції пари подаються в котел; на новіших паровозах золотники передвигають не ричагом, а гвинтом.


[Закрыть], після чого удари пари зразу стали вдвоє тихшими. Помічник звичним рухом відкинув дверцята топки, – і величезна вогненна паща неначе крикнула жаром і світлом. Далеко в небо полетів величезний жмут червоного світла, а на паровозі стало світло, як у день.

Помічник поклав лопату на «топочне кільце»[36]36
  Міцне чугунне кільце закінчує топку назверх; до нього пристають і дверцята.


[Закрыть], поглянув з-під неї на вогонь[37]37
  Просто заглянувши в топку, само собою нічого не побачиш – вогонь сліпить очі. Помічник кладе лопату на кільце й заглядає на вогонь з-під неї; тоді лопата закриває всю масу вогню, видко тільки дно топки.


[Закрыть], і, побачивши прогорілі місця[38]38
  Прогоріле місце дає доступ холодному повітрю в топку; отже коли неловкий помічник не побачить такого місця, або не зуміє закрити,– він може кидати вугілля скільки вгодно, а пари не буде.


[Закрыть], зручними рухами, вже не дивлячися, на пам'ять, почав закидати порції вугілля саме куди треба[39]39
  У цім одна з тайн уміння палити. Помічник мусить побачити всі дефекти в один момент, бо топку одчиненою держати неможна: занадто багато холодного повітря йде через дверцята, а це мало того, що охолоджує топку, а можуть навіть тріснути димогарні труби. Так от в один момент помічник мусить побачити всі критичні місця в топці, а потім уже наосліп, на пам'ять, кидати вугілля так, щоби воно падало тільки на дірку.


[Закрыть]. Чорний дим повалив з труби.

– Марусю! Ану глянь у топку!– кричав Терещенко.

– Бо-юся! – так само кричала Маруся[40]40
  На паровозі такий шум, що говорити трудно – треба кричати.


[Закрыть].

– Глянь, глянь, якого там чорта.

Дівиця, не перестаючи триматися за тормоз, нахилялася й заглядала в саму середину білої сліпучої поломіни. Помічник затріснув дверцята, і відразу наступила абсолютна тьма. Терещенко реготав, кричачи:

– Михайле! Дай їй дулю під ніс, їй-богу вона не побачить!

Реготав Михайло, реготала Маруся, реготав Терещенко, а паровоз, гримаючи й пихкаючи, врізувався в серце ночи.

От проїхали семафор. Терещенко дав довгий-довгий гудок, і коли скінчив, – наче назавжди порвав тим свистом останній зв'язок трьох людей на паровозі з усім світом. Усе зосталося десь позаду, а спереду сувора ніч, безконечний простір, тьма.

– Ну що, Марусю, гарно їхати на паровозі?

– Страшно.

– Чекай, у вагоні краще буде.

Дівиця хіхікала.

Так летіли вони, розсікаючи ніч, бентежачи її спокій. Підлітали до станцій, зупинялися. Виходили сонні дежурні, сонно відправляли поїзд, сонно дудів стрілочник,– все було сонне, двигалося автоматично. Тільки паровоз рухався рішуче всім своїм міцним корпусом, тягнув за собою низку бездушних вагонів, іноді покрикував своїми металевими легенями, сміло кидаючи той крик у безодню темних небес.

Терещенко з Михайлом обладили Марусі якусь примітивну постіль за лівим крилом, і дівиця, забувши всі свої страхи, спала собі, не чуючи ні стукоту коліс, ні свистків, ні тих міцних словечок, якими Терещенко обмінювався з «лягашами». Генеза цього дивного на перший погляд прозивання дуже проста: безбілетні пасажири, головний дохід кондукторів – це «зайці»; охотники до зайців – кондуктори уподобляються лягавим, звідси «лягаші». А що між «службою руху» (кондуктори) й «службою тяги» (машиністи) завжди ворожнеча (як між кіннотою й піхотою в війську), тому вилаяти лягаша для машиніста не тільки задоволення, а й обов'язок.

Машиніст із помічником «поділилися», тоб-то пів ночи їхав один, а другий спав на вугіллі, потім мінялися.

Тимчасом ніч уже кінчалася. Блідли зелені вогники в ліхтарях путьових сторожів, а схід поволі запалювався. На рожевім тлі вже рельєфно вирисовувалися далекі могили, і ранішня прохолода попадала навіть на паровоз. Гарно було їхати свіжим ранком! Якось особливо весело стукотіли колеса «на стиках», і біла пара красиво розстилалася над вагонами. Довкола все було в свіжій зелені, степ щедро розсилав свої пахощі, і, висунувшися в вікно паровоза, можна було, скільки вгодно, дихати чудовим животворним повітрям.

Вже недалеко станція, коло якої кар'єр. Михайло кивнув головою вбік, де лежала Маруся.

– Що ж, будити будемо?

– Пощо? Нехай собі спить, поки приїдемо.

От, нарешті, і приїхали. Терещенко зупинився на станції, став «у зад поїзда» й чекав сигналу зігнати поїзд у кар'єр. Михайла послав до буфетчиці за гарячою водою до чаю.

Кар'єр був близенько. Шини, що вели туди, наче зразу падали вниз, і навіть якось дивно було думати, що паровози можуть витягати поїзди на таку гору. Зрештою, це нелегко й давалося. Терещенко пам'ятає, як у нього, коли він їхав з Кеслером, вибило всю воду й вирвало вогонь з топки, – а таки витяг. За те ж і вилаяв потім німця здорово при всій бригаді.

Прийшов кондуктор.

– Ну, давайте спускатися в пекло.

– Ладно!– весело крикнув Терещенко.

Дав довгий «предупредительный» свисток і почав потихеньку осаджувати потяг. Цей маневр потрібував великої обережности. Терещенко уважно дивився назад, і як тільки частина вагонів зайшла за стрілку,– він прикрив пару й сам став коло тормоза. Передні вагони почали вже котитися вниз і потягли за собою весь потяг. Терещенко почав прикручувати тормоз, спочатку легко, потім дужче й дужче, і нарешті закрутив, скільки стало сил. Почав давати сигнали кондукторам, щоб і вони гальмували, та все ж потяг помітно розганявся. Це було небезпечно. Коли й паровоз зайшов за стрілку, Терещенко перевів ричаг на передній хід, але не контрапарив.

– Чорти... мабуть не гальмують там, – крізь зуби промурмотів він, і сердито смикав по тричі за свисток[41]41
  Підчас руху поїзда три свистки – сигнал кондукторам гальмувати.


[Закрыть]: Але кондуктори, як звичайно й завжди, гальмували ліниво; отже, щоб не розігнатися зовсім і не вдарити в «тупік», треба було контрапарити,– машиністи того не люблять.

Зійшло гаразд, потяг став на місце. По другій путі летів угору маневровий станціонний паровоз, і його машиніст, кацап, пробігаючи мимо Терещенка, почав висвистувати на паровозному свистку щось таке, що толкувалося буцім-то «ха-хол ду-рак... ха-хол ду-рак», на що Терещенко, теж свистком, відповідав гнучкою трикутньою лайкою.

Кар'єр прокинувся, хоч роботи ще не починалися. Сотні робочих, одягнених у найрізноманітнішого кольору сорочки, пересувалися на жовтому тлі піщаних гір красочними плямами. Червоні вагони, що стояли поміж розкопаними горами піску, де-не-де розкидані костри, шум величезного зборища людей в ямі між двома високими стінами,– то була незвичайна картина.

Всі робітники були «радьомиє». Ішли на Вкраїну на заробітки, але рік видався важенький, – і люди наймалися на першу роботу, яка трапиться, аби не йти додому з цілком порожніми руками. Робота на залізниці була одна з таких, за які беруться вже в останню чергу; але все одно робочих рук ніколи не бракує.

День розпочинався тепло й весело. Люди відпочили за вчорашню неділю, і тому товпа теж була весела. Там співали, там лаялися, – життя буяло.

– Міть! А Міть! Давай армянскава хлеба!

– Глупой. Калі би ти толькі знал, как іво мєсють...

Десь з-під вагонів виривалося визкотіння гармошки.

Стрибаючи через шпали, з реготом біг парень, а за ним гнався другий з величезною, як ціла голобля, дубиною в руках.

– Я те пакажу, как у жівот бухать! – кричав він, задихаючися від реготу, і шпурляв дубиною.

А там далі тоненьким голосом хтось виводив:

 
Ва лясочькю камарочькав
Многа ураділась;
Я таму, млада, вдівілась,
Што многа враділась.
 

Приїзд Терещенка зробив сенсацію.

– Братця! Братця, Терещенко приїхав!

– А!.. Наше вам!...

– Скільки літ, скільки зим! Як поживаєте, ваше хохлацькоє благородіє?

– Здорові, здорові, боса армія! Що, скоро будете до тендера з чайниками бігати?

– Та то ми тільки після обід.

І всі лізли до паровоза поздоровкатися й пожартувати з веселим машиністом. Стояли внизу, почісуючися та притоптуючи своїми лапотками, підіймали на сміх один одного, кричали Терещенкові:

– Хахол-мазніца, давай дражніцца!

– Ти лучче розкажи, як ви рака з дзвоном зустрічали.

– Та що там рака! Хахла й руського варив бог у котлах. От підходить до руського, кличе, а той: – «Ась»?– «Ну, так вилазь». А до хохла підходить, кличе, а той: – «Що»? – Ну, так варіся іщо.

– Ха-ха-ха!.. Так він і досі там вариться?

– І досі. А ті, що ходять по світі, от як наш Терещенко, то недоварені.

Сміх і крики розбудили Марусю. Вона встала, протираючи очі та натягуючи хустку на плечі, цілком не розуміючи, де вона, що це за люди. Її побачили робітники.

– Дивись, дивись, братця! Хохол собі дівку привіз!

– Де? Де?

– А он, дивись!.. Та яка цицяста!

– Ах ти, їдять тебе мухи! Глянь... і справді, дівка! От тобі й хохол!

– Він хохол, а знає, де раки зимують.

– Ха-ха-ха!.. От молодець!

– А то хіба, як ви, дурні, по місяцю в кар'єрі сидите, та тільки один одного... цілуєте.

– Хо-хо! А ти й нам дай розговіцця!

– Піди наперед до батька-матери, щоб тебе переробили потилицею назад.

– Го-го... Ну, так дай хоч полапать!—і один з робочих поліз на паровоз. Терещенко махнув ногою прямо перед пикою, робочий зірвався й упав на пісок.

– Братця, що ж це таке? Хохол тільки сам хоче пользования, а ми дивись? Давайте хоч полапаємо, чи багато жиру нагуляла.

– Ха-ха!.. Давай, давай!..

І вже ціла гурма кинулася до паровозу. Терещенко схопив різак[42]42
  Довга масивна кочерга.


[Закрыть] і, жартуючи, почав ним відбиватися. Але задні підштовхували передніх, і одного так штовхнули, що він наткнувся прямо на різак лицем. Кров бризнула з носа.

– Що ж ти, хахол, убивать?

– Бить?– підхопив хтось.– Ах ти ж, сукин син!

Парень з розбитим носом кинувся до паровоза.

У нього вже блискали очі; він стис зуби, підшморгуючи носом кров. За ним кинулося ще кілька душ з тих, що були ближче. А задні ще нічого не знали, і напираючи, з реготом викрикували:

– Дівку!.. Дівку! Давай нам дівку! – і це магічне слово, мов іскра, пробігало по всьому кар'єру, запалюючи всіх. Робочі кидали свої костри, вилазили з-під вагонів, кидали карти й бігли до паровоза.

– Дівка? Де дівка? Яка?

– А он, дивись...стоїть!

– БратцяІ Дівку відбивати!

А тим часом парень з розбитим носом ліз на паровоз. Терещенко, вже не жартуючи, вдарив його різаком у груди. Той знов упав навзнак і не своїм голосом закричав:

– Наших б'ю-уть!.. Голубчики, наших б'ю-уть!

Цей крик зразу підняв на ноги всіх. Ніхто ще не знав, у чім річ, а вже кожний кричав те саме й на бігу засукував рукава. А другі кричали:

– Братця! Дівок нам привезли! Прьом!..

І кроки прискорювалися. Сотні здорових людей, запряжених в ярмо роботи, без можливости вийти куди-небудь із закиненого в степу кар'єра, запалювалися при одному слові «дівка» – бігли, бігли...

– Де дівка? Давай сюди дівку! – кричали ззаду, а впереді коло самого паровоза йшов уже справжній бій. Робочі остервилися, дика злість блискала в їх очах, залитих кров'ю. Вони задихалися.

– Наших б'ють!.. Давай дівку!..

Лізли на паровоз. Задні напирали безмислено, усім тілом, – їм хотілося хоч подивитися на дівку поближче.

Терещенко побілів, як мерлець. Закусивши губу, він ширяв здоровенним різаком у товпу і вже без пам'яти кричав:

– Я вас... Я вам покажу дівку!.. Ах, ви...

Маруся стояла ні жива, ні мертва. Вона буквально остовпіла й не могла здвигнутися з місця. Але от ціла гурма, чоловік з двадцять, з криком – «На той бік! На той бік!..» – перебігла через рельси. Людські голови показалися коло ніг дівчини. Інстинктивно вона схопила лопату і, не розуміючи вже, що робить, ударила з усього розмаху лопатою кудись униз.

– Ой-ой-ой-ой!– почувся дикий нелюдський крик,– і вся товпа, неначе підкинута вверх могутньою хвилею, здригнулася й сунула вперед. Лайка, крики болю, рев наповнили повітря.

Очі у всіх були розпалені, звірячі. Червоні, перекошені злобою обличчя вискакували одне з-за одного, руки тремтіли в повітрі кулаками й старалися піймати й вирвати різак з рук машиніста. Хтось, найшовши камінь у піску, швиргонув ним з-за спин у паровоз. Задзвеніло шкло, а цей звук чомусь завжди хвилює. Десятки фігур нахилялися, шукали каміння в піску, і скоро цілий град полетів у паровоз. Каміння перелітало на другий бік, попадало в голови тих, хто стояв на тім боці.

Терещенко й Маруся, забувши все на світі, били направо й наліво, щось кричали без тямки, але їхні крики губилися в реві роз'яреного товпища. Терещенкові якось удалося зубами схопити вірьовку від свистка, і він, не перестаючи тикати різаком, так смикав головою, що кров виступила в нього з зубів. Свисток заревів якось особливо дико, з вигуками, наче палили на вогні якогось дикого звіря.

І нараз Терещенко побачив, що душ тридцять лізуть уже на тендер, ззаду. Смертельний жах обхопив молодого машиніста. Це ж уже кінець...

– Наших б'ю-ють!..

– Дівку давай! Давай дівку!

– Ой-ой-ой-ой!.. Убили!.. Убили!..

– А? Убивать?...

Маруся вже ледве трималася на ногах. З закритими очима, вона несвідомо била своєю лопатою, не бачачи вже, куди вона попадає.

... І от у цю рішучу хвилину, мов блискавиця, прийшла до голови Терещенкові одна думка. Широко розмахнувшися різаком, він ударив ручкою його по водомірному стеклу. Пара, вирвавшися на волю, в одну секунду вкрила все білим туманом і заревіла.

– Ай! – не своїм голосом закричала Маруся, і вниз головою кинулася з паровоза. Але Терещенко сильною рукою схопив її за плече й крикнув прямо в вухо.

– Держись міцніше!

Мов хвилі морські, відхлинули людські маси. Пара закрила все.

– Згоріли! Згоріли! – кричали, тікаючи в страху, робочі. Настрій товпи в момент змінився: злоба щезла, і жах перед якимсь надзвичайним явищем наповнив усі серця. Люди бігли пріч, а Терещенко одною рукою з усієї сили смикав за свисток, а другою – відразу одчинив регулятор «на великий клапан». Паровоз неначе стрибнув уперед, вагоновий фаркопль тріснув, як ниточка, – і машина, увільнена, окутана непроглядною хмарою пари, полетіла вперед.

Почулися нелюдські крики... Комус різало руки, ноги, когось передавлювало надвоє... Паровоз летів уверх, свистячи безперестанку, а за ним гналася знов озвіріла товпа, і люди в безумстві топтали своїх же, скалічених і перерізаних братів.