Текст книги "Кожен день – інший. Щоденник"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 8 страниц)

А ще я подумала, що здатна впоратися з усіма ударами й поворотами долі тому, що є дитиною книги. Я читала в дитинстві пригодницькі романи, де герої знаходили вихід з будь-якого становища завдяки власній винахідливості й оптимізму. Не телячим радощам, що їх плутають з оптимізмом, а вмінню осмислити ситуацію й тоді зробити відчайдушний вчинок, хай він і зламає якесь коліщатко у злагодженому механізмі існування. Більшість письменників, що розповідали оті правдиві й вигадані історії, були в житті респектабельними й несміливими. Але я про це не знала, а зараз мені це байдуже. Я живу в реальності, яку створила моя уява. Це найбільш стерпна реальність, бо вона керується за допомогою почуттів і розуму в рівних пропорціях.

14.01.2012

Повсякденність

Речі розмовляють з тобою, коли ти маєш свій дім, нехай тимчасовий. Коли довго живеш сама, то стаєш більш чутливою до їхніх вібрацій. Здається, Сей Сьонаґон писала, що дім самотньої жінки має бути трохи занедбаним. Це додає йому привабливості. Натомість все нове й бездоганне викликає підозру: значить, жінка має опору, тільки прикидається.

У мене нема сентименту до пам’ятних дрібничок, немає фетишів, але тихий шепіт речей створює неповторне тло повсякденності.

А коли йдеться про Уріж, де все разюче змінилось через ремонти та перебудови, то там самі стіни пам’ятають про мене, і увійшовши до схололої хати, я почуваю себе в безпеці й комфорті. Коли ти робиш все своїми руками, хай і невміло, отримуєш навзамін душевний спокій. І річ, написана тобою, хай і недосконала, здатна порятувати тебе від моторошної прірви людської бездушності й жорстокості. Це – ніби твоє тіло, і ти мусиш його любити. Настане час, і ти позбудешся його, але тінь ще довго супроводитиме тебе в іншому існуванні.

15.01.2012

Куди проситься душа

Все ближче той час, коли я віч-на-віч зустрінуся з Близьким Сходом, про що навіть не могла мріяти ще рік тому. Колись у дитинстві зачитувалась історією мандрів Василя Григоровича-Барського. Де зараз ота книжка, не уявляю. Я побачу пустелю і море посеред землі. Не знаю, куди сягає моє коріння, але Схід завжди мене зачаровував, несамовито притягував до себе. Можливо, це тому, що я не люблю швидких змін, суєтності, надмірної цивілізованості, дріб’язковості. Те, що має значення на Заході, не має значення на Сході.

Кілька років тому мені приснився сон, і вранці я написала «Розповіді прочанина», дуже дорогу для мене річ, алегорію свого життя.

Бездумні подорожі не для мене, як і гламурний туризм. Кожна моя мандрівка, навіть одноденна, дарує мені стільки думок, вражень, емоцій, скільки комусь не принесе навіть навколосвітня подорож. Мені нема потреби описувати ці мандри, вони так швидко входять в мою кров, що їх уже не відділити від себе. Усього треба в міру, це правда. Бо забагато подорожей – це вже схоже на втечу. Їхати треба туди, куди проситься твоя душа. Тоді доля ласкаво дає тобі шанс здійснити мандрівку.

16.01.2012

Внутрішня незалежність

Конфлікт поколінь в літературі, які разюче відрізняються одне від одного, я зараз спостерігаю як брутальний фарс. І рада б відвернути очі, не дивитися, але є в цьому щось повчальне. Агресія молодшого покоління і неспротив старшого. Я не вірю, що станеться якийсь поворот до традиції, загальнолюдських цінностей, як це бувало раніше. Світ надто деморалізований і не реагує на жодні застереження. Спершу треба змінити ставлення до світу, а тоді вимушена буде змінитись й література, яка нині нав’язує суспільству потреби, а треба навпаки, щоб суспільство вимагало від неї принаймні одного – називати речі їхніми іменами. Правда, воно ще не дозріло до цього, але це трапиться, коли похитнуться самі основи людського існування.

Іноді в мене таке враження, що людство ступило на інший щабель розвитку, який передбачає внутрішню незалежність кожної особистості. Доки ми не позбудемося тотального зомбування в усіх сферах буття, доти триватиме хаос. А позбутися можна лише поодинці чи невеликими братствами по духу.

17.01.2012

Кайзервальд

Дивитися увечері з засніженого пагорба Кайзервальду на Підзамче, коли звуки губляться в м’якій холодній вовні небесних отар, що спустились на землю. Силуети собак на вечірній прогулянці виглядають наче маріонетки через повідки. Яке тут усе невпізнаване, як легко загубитись, незважаючи на кольорові розсипи вогнів і підсвічену телевежу на Високому Замку. Як воно було сто чи двісті років тому – можна уявити, прибравши вогні, залишивши лише кволі бліді вогники гасових ламп і свічок. Небо тоді б отримало зовсім інший колір, ставши з блідо-рожевого сірим. А решта все таке саме. Пронизливий холод в ногах, вологе повітря, думки про «Мисливців на снігу» Бройґеля. Згадалося щойно – студенткою я знайшла десь тут типово бройґелівський пейзаж – галявину, що закінчувалася крутим схилом, по краях якої росли невисокі дерева з круглими кронами. Тобто я відчула зв’язок між уявним і реальним пейзажем, і то було суто інтимне сприйняття, яке не знайшло розвитку і врешті забулось, як те, що не можна передати словами.

18.01.2012

Прокляті музиканти

Нікого так жорстоко не карають, як музикантів. Китайці добре знали, на що здатна музика, її божественну силу.

Автор «Щедрика» Микола Леонтович був убитий уві сні енкаведистом, якого прийняв як гостя.

Денис Січинський, автор пісні «Чом, чом, земле моя», помер від виснаження й хвороби в готелі.

Артема Веделя, автора Херувимської, запроторили до київської божевільні, звідки він уже не вийшов.

Максим Березовський у 33 роки перерізав собі горло бритвою.

Вони заважали владі, партії, церкві, імперії. Потрібно було, щоб вони замовкнули назавжди і разом з ними замовкла навіки українська музика. Те саме відбувається зараз – музика заганяється в глухий кут, а її творці змушені або продаватись, або повільно вмирати в цілковитому забутті. Занепад музики прискорює занепад цивілізації.

19.01.2012

Свобода і безсмертя

Мабуть, не знайдеться людини, яка б не вважала, що в певні моменти життя зійшла з дороги, яка була їй призначена, або взагалі не знайшла цієї дороги. Так ми вже влаштовані, що захищаємо себе ілюзією, ніби в наступному житті отримаємо шанс і скористаємося з нього. Свідомість вимагає надати їй безсмертя, як звір у клітці прагне отримати свободу. Але той, хто тримає звіра за ґратами, боїться випустити його, адже навіть у свободи є свої правила, і звір мусить навчитися спершу бути вільним у клітці. Є свої правила й у безсмертя. Найперше – зробити більше, ніж ти можеш, ніж тобі дозволяють, ніж ти хочеш.

20.01.12

Між Плезантвілем і Содомом

Хтось прагне побудувати Плезантвіль, хтось – відбудувати Содом, а як пройти між ними, не дивлячись ні вправо, ні вліво? І при цьому мовчати, не вдаючись до жодних публічних дискусій, бо про право бути нормальною – вихованою і освіченою людиною не сперечаються. Кожен може реалізувати його для себе і допомогти принаймні своїм дітям. Навчити їх відрази до фальші, облуди й цинізму. Називати речі їхніми іменами. Цього вистачить. Це буде чесно й справедливо.

Привабливість життя у тому, що ми повинні відстоювати своє право бути собою, незалежно від тиску обставин. Як же не радіти кожній маленькій перемозі, яка робить нас сильнішими. Навіть поразка змушує квапитися вперед, шукати виходу. У мене в житті були безвихідні ситуації. Тоді я думала день і ніч, як з них вийти, і обов’язково знаходила вихід. І тоді відчувала велику радість, наче перемогла цілу армію. А я ж не є ні надто сильна, ні мудра, звичайна собі людина. Просто навчилася вмикати інстинкт самозбереження. Моральний імператив, про який писав Кант, теж не спускається згори, він є продуктом виключно нашої свідомості.

21.01.2012

* * *

Нас засипає снігом, а дочка надіслала мені з Єрусалиму фото квітучої гілки в передмісті. Здається, ґранатове дерево. Дивні ці ґранати. Я бачила в Каліфорнії таке дерево. Плід доспіває на ньому цілих два роки. На одному дереві різні покоління плодів: цвіт, старші, молодші. Як подумати, я все-таки трохи побачила в житті. І найдивовижнішими були рослини в їхньому природньому середовищі: кактуси, фіґи, помаранчі. Усе, що має смак і запах.

Сніг зараз захищає наші рослини від морозу, тож нема чого нарікати, особливо після осіннього безводдя. В Урожі нема кому прокинути сніг до хати. Так хочеться туди поїхати бодай на день.

Я так само далеко зараз від Урожа, як і від Єрусалиму. Не знаю навіть, куди хочу потрапити швидше. А змінити щось треба, бо вже дзеркало вкрилося пилом і зображення розпливається.

22.01.2012

Дракон

Коли тебе несправедливо звинувачують, більше відчуваєш подив, ніж образу. І чомусь це не пригнічує. Мабуть, усе залежить від того, наскільки людина самодостатня. Настільки, що їй нема потреби відбілювати себе від наклепу. Вона робить усе те, що робила досі, й життя її не змінюється. Але є ще один момент: ти розумієш, що безсила перед брехливим звинуваченням, і що навіть якби й хотіла протидіяти, зробиш лише собі гірше.

Отже, просто забудь про це. Будь-яка несправедливість рано чи пізно буде покарана.

Дивися, як падає сніг за вікном, як тепло в ньому дрімати деревам. Їхнє коріння не змерзне, а навесні прокинеться навіть найтонша гілочка.

23.01.2012

Відсутність неба

Смішно читати поверхневі судження молодих літераторів про стан літератури, бо далі власного обмеженого кола вони не здатні зазирнути. Оскільки ніхто з ними не веде дискусій і не накликає на них гніву небес, то вони починають вдаватися до вуличних арґументів. І це приваблює до них вже геть неосвічену публіку. Це лише один зі струмочків тотальної марґіналізації суспільства. Вчора вирішила трохи почитати історію Кабали, де вже з самого початку вказувалася основна проблема – зростання людського егоїзму, а саме вчення виводилося ще з Шумеру. Оте поняття ME – послання з небес, яке люди неправильно потрактували, і стало наріжним каменем Кабали. Сучасні кабалісти використовують ще образ ґвинтика з неприпасованою різьбою, що може призвести до руйнації машини. Я б наважилась запропонувати ще такий символ – відсутність неба. Над тими, хто пливе за течією марґіналізації, немає неба. Неба як зразка, стандарту, уособлення найвищих духовних вартостей. Не треба й казати, до яких катастрофічних наслідків це допровадить. Адже пошуків неба над собою і в собі ніхто не провадить.

24.01.2012

Самоствердження

У пострадянському суспільстві якісь абсолютно дикі уявлення про історію. В їхню основу покладено теорію світової змови. Але найбільше тривожить те, що важко провести межу між професійністю та дилетантством. Утім, коли знаходиш господаря-замовника, все стає зрозумілим. Те саме відбувається в літературі – жодного тобі уявлення про те, чим повинен займатись письменник, зате чітке бачення, як досягти успіху, дарма, що той успіх дрібний і нетривкий.

Усе це, мабуть, бере свій початок від того, що людина не вміє задовольнити потребу в самоутвердженні в природній спосіб.

25.01.2012

* * *

Надто багато ненависті усюди. Агресивної, жорстокої, не контрольованої жодними моральними зобов’язаннями. Це втомлює, насамперед. Ти розумієш, що кожне добре слово, сказане безкорисливо, можуть сприйняти з підозрою, як підступ. Це нівелює не лише безпосереднє спілкування, а й самі основи літературної творчості, заганяючи врешті у глухий і тривожний кут. Виникає потреба у якійсь життєвій філософії, щоб жити в цьому й протистояти, наскільки можливо. Творчість більше не лікує, вона роз’ятрує рани давні й нові. Навіть якщо ти й ступиш на стежку ненависті, тобі вже запізно отримувати від цього втіху. Навіть якщо й укріпиш дух свій нехитрими світоглядними принципами, це не надовго.

Навесні я поїду в село Корчин пошукати сліди однієї родини. В Америці ми зустріли стару жінку, батьки якої були родом звідти. Василь Мисливчик? 1891 року народження. Вона пам’ятала, ота жінка, лише кілька рядків української пісні, яку чула від матері, і заспівала нам. Недавно я знайшла картку з назвою села й цим прізвищем. Можливо, тієї жінки вже нема на світі, та й адреси її не знаю. Але я хочу поїхати туди, хоч не обіцяла нічого.

26.01.2012

Холодні дні життя

У таку холоднечу пригадуєш інші холодні дні життя. Мінус тридцять в дитинстві, коли нам не дозволяли йти до школи, але в хаті втримати не могли. Злі сльози, коли стоїш на зупинці після роботи, і немає автобуса. Сліпуче сонце й такий самий сніг викликають у мене розпач.

Темрява завжди тепліша. Вона вбирає тепло одних людських тіл і віддає його іншим тілам.

Але найхолодніші дні були у мене влітку чи наприкінці весни. Так я й не відігрілась.

27.01.2012

Світ марнотратства

Світ давно міг би бути кращим, якби передові технології не приховувались від людства. Ліки, що допомагають, альтернативні джерела енергії, речі, які можуть служити кільком поколінням. Схожу ситуацію описав Кліфорд Саймак в романі «Кільце довкола Сонця». Культ марнотратства підтримується прихильниками застою – нафтовими магнатами, фінансистами; питання в тому, скільки це все ще триватиме, перш ніж станеться вибух.

Структури гріха, поняття з соціальної доктрини церкви панують всюди: найперше в економіці та політиці. Але й культура принижена ними як ніколи: культ марнотратства висмоктує й випльовує з неї все, що було присутнє протягом століть: одухотвореність, красу, гармонію, апелювання до кращих людських якостей. Аморальність має легіон прихильників з гаслами свободи та толерантності. Насправді ж ці свобода і толерантність проплачені.

Якщо культура раніше розвивалась завдяки 10 відсоткам творців і мислячих людей, то тепер у ній, напевне, залишився один відсоток.

Вільям Блейк наводить як прислів’я Пекла вислів: «Дорога надмірностей веде до палацу мудрості». Але їх трактують нині як заохочення й спонукання, хоч Пекло завжди залишається пеклом.

28.01.2012

Діти не вдома

Батько Бенвенуто Челліні вдарив малого, щоб той на все життя запам’ятав саламандр, які танцюють у вогні. Не думав, що це був сон чи дитяча фантазія. Хлопцеві цього вистачило. Що ж стосується історичної пам’яті навіть одного покоління, то не всі батьки дбають про її збереження, та й не всі присутні при тому чи іншому героїчному або жахливому видовищі. Та й роль батька бере на себе влада з її тупим одноманітним інструментом – пропаґандою. Раз у раз, день у день вбивають вони в голову одну й ту саму правду або неправду, й історія зі вчительки життя перетворюється на наглядача з різками.

Ми не можемо бути очевидцями усього того, що відбувається, ми не можемо бути присутніми скрізь, але у нас є змога самим відшукати сліди минулого, перш ніж ми навчимося одним лише способом неупередженого і незалежного мислення охопити реальність як цілісне поєднання минулого, теперішнього і майбутнього. Справа надзвичайно складна, коли довкола тебе туман, наїжачений ненавистю, аґресією і просто нетерпимістю.

29.01.2012

Затишшя

Я потрохи перетворююсь на спостерігача, для якого творчість вже не є обов’язковою умовою існування, а якимось інерційним рухом. Утім, це не остаточна моя роль. Лев збирає інформацію, щоб зробити вирішальний стрибок. Про це нагадують мені сни: барвисті, сюжетні, часом прикрі, які змушують прокидатися. Вони майже одразу стираються з пам’яті, але їхні тіні прагнуть свіжої крові.

Люди здаються все більш дивними у намаганні забезпечити найближче майбутнє, не думаючи при цьому, що потрібно виправити все життя. Не все можна передати словами, особливо, коли з’являється почуття невпевненості у власних силах. Але я знаю, це минеться. Зачепиш одну струну – відізвуться інші.

30.01.2012

Зимно

На деревах іній. Вже й не пригадаю, коли таке було. Але зараз ця моторошна краса розтане під сонцем. Холодно навіть сидіти за комп’ютером, усі думки про те, як зігрітись. Як там моя жимолость в Урожі, жасмин і троянди? Чи витримають? Почуваю себе зрадницею, але їхати зараз туди – рівнозначно самогубству. І яблука в хаті, певно, усі померзли.

Людське тепло, загорнуте в кокон одежі, не зігріє вулицю. Птахи чекають, поки їм винесуть поїсти. Зараз вийду.

31.01.2012

«Суки!»

Страшно зазирати в глибини несправедливості, скільки б часу не минуло. Учора прочитала статтю про те, як після війни переможців-інвалідів вивозили тисячами і розстрілювали, щоб не псували краєвид каліцтвом і жебрацтвом. Або значно «гуманніше» – морили в притулках. Безрукі й безногі ветерани – у когось не було ні сім’ї, ні дому, від когось відмовились рідні, що їм залишалось робити, як не йти на вулицю помирати повільною смертю. Чи кричали вони тепер за «За Родину! За Сталина!»? Що вони могли відчувати, крім того, що їх використали і викинули? А потім вивезли у вагонах у степ і розстріляли. І через сімдесят років цілісінькі борці з бандерівцями, кати мого народу вимагають для себе пошанування, і їм вірять, бо в голові нормальної людини не вкладається, що можна брехати за крок від могили. І страшно ще більше, бо два покоління виросло без правди, і навіть якщо її намагаються розповісти – не вірять.

«Суки!» – закінчує статтю Сергій Мельникофф. Іншого не скажеш. І ми, і вони.

1.02.2012

* * *

Колись у «Жорстокості існування» я навела найбільш вражаючі факти несправедливості й ницості. Скільки б я зараз могла додати ще, бо системне деградування суспільства розв’язує руки насильству, а, отже, викликає бажання захисту. Однак, якщо раніше просили захисту у влади, то тепер захищають гроші. Але грошей на всіх не вистачає, тому вони знецінюються, метал стає папером, а папір – цифрами на моніторі. Далі, напевно, настане крах, і ми повернемось до натурального обміну.

Зупинити цей процес неможливо. Почнуться війни, екологічні катастрофи стануть ще масштабнішими. Занепад культури у цьому випадку цілком логічний: еротоманія, культ насильства, примітив – усе це вже пройшло етап нав’язування, тепер воно витіснило все, що має найменший натяк на пошуки істини.

У вогні війни й ненависті згорять всі невидані рукописи й забуті книги, а одержимі загинуть під уламками Лувру.

2.02.2012

Гідність

Звільнення не може бути від усього. Недосконала людина вийде і не знатиме, що робити зі своєю свободою. Вона візьме собі за охоронців демонів брутальності. Але найгірше те, що їй не властиві ні хтивість, ні жадоба успіху, ні жорстокість. Вона просто повторює чиїсь слова, імітує дії. Це так, ніби читати підручник з психіатрії і знаходити в ньому всі ознаки власної хвороби. Іпохондрія здатна завести дуже далеко, якщо ти не вмієш логічно мислити чи хоча б не маєш почуття гумору.

А чи була клітка взагалі, а якщо була, чи не перегнали нас в іншу, ще тіснішу й темнішу? Чим відрізняється табу на непристойність від табу на доброчесність? Хіба роздягатись привселюдно спершу не викликає внутрішнього спротиву, навіть коли тобі за це платять?

Кілька років тому я зустрілась з однією американкою, яка приїхала досліджувати насильство щодо українських жінок, а заодно і їхню нетрадиційну орієнтацію. Приїхала, бо під це отримала ґрант. Подібні речі щедро фінансуються. Бідолаха сама стала жертвою насильства: один п’яний міліцейський чин, залицяючись, вкусив її за руку. Вона була дуже налякана і беззахисна, і боялась скандалу, а тому відмовилась від допомоги. Перед від’їздом я привела її на зустріч з успішними й заможними українськими жінками – лікарями, юристами, викладачами. Це була для неї вже інша шокова терапія. Ті жінки вільно розмовляли англійською, багато читали і не зазирали в її гаманець. І головне – не дивились на неї як на вищу істоту. Гідність – це те, що здобуваєш власним розумом і досвідом. Її не можна навчити. Тому так важко протистояти промиванню мізків, яке вигідне сильним світу сього, щоб тримати нас в клітках.

3.02.2012

Перед мандрівкою

Завтра сніги залишаться позаду. Хай на тиждень, але забуду про холод у квартирі і холод надворі. Не дуже в мене гарно почався рік. Я наче потрапила в якусь моторошну пастку, з якої мене не хочуть випустити. Зрештою, я давно вже налаштувала себе на спокій: усе, що трапляється зі мною – це дрібниці супроти вічності, наслідки моїх вчинків, думок.

Хай я їду до Святої землі не надто здорова, не надто сильна духом і без жодних сподівань щось отримати, без віри в чудеса, і подорож буде нелегка, як усі подорожі взимку, – зате я побачу найріднішу мені істоту, якій везу чорний хліб і цукерки. А все решта – то лише багато теплого повітря й барви пустелі й моря.

4.02.2012

Брама для Месії

З Гетсиманського саду по той бік улоговини, якою з гуркотом мчать машини, видно мури Давидового міста. Всі брами відчинені, окрім брами, через яку має увійти Месія. Вона навіть не зачинена – замурована, бо правдивий Месія знайде спосіб увійти в Єрусалим на своєму ослику з пальмовою гілкою в руці.

Не знаю, про що просять єврейські чоловіки та жінки біля Стіни Плачу, мабуть, про одужання, достаток, щось особисте, але я певна, що серед тисяч молільників знайдеться бодай один, хто все ще чекає на Месію, який пробудить людство від сну конформізму й консюмеризму. Надто багато зараз тих, хто вірить в розплату й Кінець світу, і надто мало душ чистих, які мріють про тиху, але тверду ходу усміхненого Месії, що підніметься схилом і розсуне руде каміння, що ним закладено браму. Чому це так? Можливо, через брак довіри до себе – ось що насправді стоїть нам на заваді.

15.02.2012

Воскресіння мови

Дивно чути, їдучи в автобусі чи супермодерному єрусалимському трамваї мову Біблії, куди вкраплені нові слова «фейсбук», «інтернет». Мова м’яка, ледь шелестить. Мертва мова воскресла – рідкісний випадок. Ніхто не наважиться тепер засмітити її, образити, принизити, засумніватися в її досконалості, як це робили й продовжують робити з моєю рідною мовою. За теперішніх обставин наша мова поволі вмиратиме, як вмирала мова пруссів, наповнюючись чужомовними словами – байдуже якими, англійськими чи російськими. Таке було й з іншими мовами: краса не врятувала світ. Бо світ не бажав рятувати красу, що зникає.

А потім, можливо, її відновлять зі старих книг, якщо настане така потреба. Хоча невідомо, чи виникне потреба в українській мові на руїнах цивілізації. А поки що мусимо продовжувати їй життя бодай на день, поїти власною кров’ю, захищати від смертоносного подиху космополітизму.

Я бачила печери в рудих скелях поблизу Кумрану. Високо-високо. Невідомо, які ще згортки папірусу зберігаються в запечатаних глеках, і якими мовами. Їх розшифрують у будь-якому випадку, але чи буде потреба вдихнути у них подих життя…

16.02.2012

Архітектура пам’яті

Пам’ять може в нашій уяві набувати архітектурних форм: брами, піраміди, вежі. Яд Вашем в Єрусалимі для мене буде завжди трикутним тунелем з просвітом у кінці. Щоб вийти до світла, мусиш пройти усі кола пекла й опинитись під холодним дощем з вітром. А вся історична пам’ять – це Вавилонська вежа, яку будують люди з різними голосами, від шепоту до крику. Ти знаєш, що за твого життя її не добудують, і сподіваєшся, що не побачиш її зруйнування, бо шкода цеглин, що постали з праху невинно замучених і убієнних. Їх принесли і вмурували у стіну ті, хто зазвичай мовчить.

Кожного дня мені сниться Єрусалим, ніби я звідти не повернулась. Тому так важко звикати тілу до львівського побуту і львівської роботи, до відсутності мурів, які були, але тепер від них не залишилось навіть сліду.

17.02.2012

* * *

Я повернулась із весни в зиму. Після квітучого мигдалю, нарцисів, півників, червоних анемон і лілових цикламенів на схилах Ен-Керем. Це дивніше, ніж би я повернулась зі спекотного літа, бо здавалося, що весна вже настала усюди. Весна – це якийсь незворотній процес наростання, а літо – це вже спад.

Дивні почуття охоплюють, коли бачиш у відкритому ґрунті величезні аґави, алое, кактуси, пальми, лимонні й апельсинові дерева. Тоді розумієш, якими вони є насправді. Цивілізовані люди нагадують ті вазонки, де ростуть мої кактуси, які ніколи не виростуть такими великими, як їхні брати в Ізраїлі чи Мексиці, навіть якщо їх туди пересадити. Вони вже генетично змінені. Не знаю, чи хтось проводив такий експеримент з рослинами, але ми всі добре знаємо, на що перетворюється людина, вирвана з цивілізованого світу екологічною катастрофою чи війною. Вона не готова до різких змін ні тілом, ні душею.

18.02.2012

Місто

Місто, поділене на дільниці, населені людьми певних національностей, завжди справляє приємне враження і значно краще, ніж безлике згуртування космополітичного міста. Навіть у невеликих галицьких містечках були національні кутки, від яких залишились лише назви, зафіксовані людською пам’яттю. Приїжджала одна родина, кликала за собою іншу, якщо їй велося добре, отак і виростали цілі квартали з власним обличчям і власними звичаями, які на Заході тяжіли до спільного центру, як пелюстки квітки до серцевини. Зараз ці пелюстки повідривались, а деякі зникли після останньої війни. Сучасне місто розпливається, як крапля олії на воді. Ніхто не знає, де його межі, ніхто не може його зупинити, коли воно росте, з’їдаючи довкілля. Є райони для бідних, є райони для багатих, є свобода. Але це свобода раба, випущеного в пустелю без засобів для існування. Родини в нього немає, земляків також. От і квапиться він щось здобути, вхопити, поки ще має силу, в будь-який спосіб, адже нема йому перед ким соромитися. А як не має сили, то тихо вмирає, геть нікому не потрібний.

Я все ще дивлюся на місто збоку, і мені хочеться йому сказати: залишайся у своїх межах, не плоди сиріт.

19.02.2012

Життя після смерті

Ми не змінимось після смерті, навіть втратимо шанс бодай щось змінити. Тому смерть викликає такі неприємні відчуття. Шумерське царство мертвих – ми існуємо там, доки про нас пам’ятають. Але яке жалюгідне це існування: сидіти без сонця, під землею, в пилюці й чекати, поки добра родина передасть їжу й питво. Сенс, мабуть, у тому, що ніхто вже не працює, не виконує наказів. Таке життя позагробове – лише стимул подовше жити земним життям.

Іслам і християнство, що теж виникли на Близькому Сході, намалювали значно привабливішу картину життя після смерті, додавши стимул: моральну відповідальність. Але й тут є дірка у паркані – доторкнутись до святого й отримати звільнення від усіх гріхів. Гріши, але прийди в Єрусалим чи Мекку й очистись від поганих вчинків.

Прибиральники підмітають щоранку біля Стіни Плачу, вимітаючи листи до Бога на висоті людського зросту. Трохи вище у вищербленій стіні спить пара голубів. Я бачила їх і зранку, і ввечері. Та незручна виїмка – їхній дім. Там навіть гніздечко не зів’єш.

20.02.2012

Ополонка

Коло моїх контактів весь час звужується – і це мене влаштовує. Інтроверт, що мусить вдавати з себе екстраверта, рано чи пізно втомиться від цього. Все менше людей викликають у мене бажання завоювати їхню довіру, і наразі не можу уявити, чим все це закінчиться.

Розмовляючи з друзями, раптом помічаю, що я десь далеко від них, увага не може сконцентруватися. Єдині істоти, що викликають у мене інтерес, це мої персонажі: ті, що вже живуть, і ті, які ще з’являться на світ. Дедалі частіше озивається до мене з далечини Ян Щасний Гербурт, який не вмів гідно завершити своє життя. Утім, більшість людей на це не здатні, однак вміють це приховати.

У житті людини настає період, коли екзистенційна втома починає руйнувати їй душу і може навіть допровадити до смерті. Я стала більше помічати таких людей. І хоч мені не хочеться стати однією з них, не знаю, як можна витягти себе за волосся з ополонки.

21.02.2012

Криза віри

Вчора мені розповіли про переслідування німецького священика, який заявив, що проблема сучасності в тому, що люди перестали вірити в існування диявола, а отже, у них немає страху перед ним. Коли щось не існує, можна цим не перейматись. Натомість і далі триває ворожнеча між різними релігійними конфесіями, суперечки, чия віра в одного Бога краща. Зрозуміло, що ця ворожнеча має економічні мотиви, але вона послаблює пильність. Прагматизм, змішаний з дитячою жорстокістю.

Друге – це виразний і достатньо промовистий жест церкви, яка відвернулась від бідних і нужденних. Дедалі рідше чути від священиків осуд людей, які намагаються відкупитись щедрими пожертвами церкві від усіх гріхів. Вони просто іґнорують цю тему. Поява другого святого Франциска Асизького буде придушена в самому зародку, хоча ще можлива була 40 чи 50 років тому.

Толерантність церкви щодо гомосексуалістів теж розхитує підвалини релігії. Суспільство може толерувати що завгодно, але релігія має стояти осторонь від толерування того, що може знищити саму основу віри. Вміння відповідати на виклики часу і бути готовими відстояти власні принципи – цього могла б навчити нас релігія, але, на жаль, вона воліє підтримувати у віруючих ідолопоклонство.

22.02.2012

Вічність

Три дні в облозі урізького вітру в єдиній опалювальній кімнаті. Нікуди не підеш – віднесе. Дивно згадувати тераси з апельсиновими, мигдалевими та маслиновими гаями, що ніби сходи, які ведуть до неба. Повно сумних думок про те, що я хочу неможливого. Того, на що вистачило відваги Борхесу. Наприклад, зазирнути у Вічність і побачити там зотлілі останки, присипані пилом. Вічність мені нагадує склеп, відкопаний десь у пустелі. Тому думати про неї не вистачає сміливості.

А може, воно все не так. Просто їдеш у потязі метро зі швидкістю думки. Спробуй уявити, як тоді виглядає світ. Уява багато чого може собі намалювати. Але як воно виглядає насправді? Десь всередині цієї воронки з концентричними колами панує тиша і спокій. Той самий пил існування, що падає згори. Або знизу.

27.02.2012

Борхес

Вчора провела цілий день з Борхесом. Один час цей сліпий аргентинський філософ був медом, який намагалися носити у свої гнізда оси постмодернізму. Ясна річ, їх вабили суто формальні знахідки Борхеса. Дякувати Богу, старого залишили в спокої, з його Апокрифічним Євангелієм і Молитвою, і навіть Алефом. Тепер його товариство належить мені, хоча я не проти, щоб хтось приєднався.

Колись давно я написала Євангеліє від шипшини. А ще перед тим, в університеті, якось написала теж апокрифічну річ, віддала листочок людині, до якої так пасують слова Борхеса: «Найкраща помста – це забуття». Пам’ятаю, що в моєму апокрифі йшлося про те, як напровесні виноградна лоза стікає соком, подібно до берези. Я навіть пила цей сік. Багато років по тому, я побачила у Грузії хрест, сплетений з виноградної лози. Тепер їх рідко роблять, бо вони нетривкі.

Але забуття – це не тільки помста, а й примирення. У Молитві Борхес просить про забуття для себе. Після ясної думки й праведної праці, що прокладають для світу неісповідимі шляхи, ніщо інше не має значення. Є шлях – то й добре.

Як у моїй останній речі, що написана під враженням давнього сну про дорогу в небі, якою йдуть двоє чоловіків і жінка. Я й досі не знаю, хто вони.