Текст книги "Кожен день – інший. Щоденник"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 8 страниц)

Водії з хижо-зніченим оскалом, сховані у напівтемряві кабіни, автобуси, де я боялась заснути, щоб не проспати свою зупинку…

26.10.2012

Подорож і прагнення померти

Дочитала вчора «Марш Радецького» Йозефа Рота. Дуже густий і водночас легкий стиль. Уявила собі Броди сто років тому: руді євреї-крамарі в чорних капелюхах, офіцери, що п’ють каву, проводжаючи потяг. Через півстоліття там офіцерував Михайло Брук, і його спогади про веселе офіцерське життя вже не видаються мені такими нереальними. Треба б і мені поїхати у Броди, нехай трохи потепліє. Знайти вокзал, готель, відчути прикордоння, як відчула я його в Радивилові, бо мої єдині відвідини Бродів були несправжніми, я навіть центру не бачила. Хоча там і досі військова частина. Кожна подорож повинна мати мету, певну налаштованість до сприйняття, тому я так доскіпливо вибираю місце, куди хотіла би поїхати, обов’язково сама, щоб ніхто не відволікав. Можна додати до цього ще підсвідоме бажання смерті як мотив подорожі. Це я прочитала між рядками Рота.

29.10.2012

Есхатологічне

Есхатологічні очікування – індивідуальні й колективні – свідчать про прагнення самознищення. Іноді я відчуваю, що уособлюю все людство, але це не ґарантує мені безсмертя, оскільки весь організм приречений. Життя, яке присипляє, ошукує розум, я це відчуваю на собі як ніколи перед тим. Холодний вітер прорвався сюди просто з космосу. Коли він буде повертатися назад, нехай забере мене з собою.

1.11.2012

Прозоре життя

Дерева просвічують наскрізь, бовтається останнє листя. Пам’ятаю, як минулого року довго не починалась зима, і безлисті дерева виглядали мертвими. Що тільки не примариться з вікна. Коло змикається. Воно стало вужче. Багато людей відійшло від мене і теж наче мертві. Не хочеться їх завертати, бо мені все одно в інший бік. Вони туди не захочуть, і я боюсь їм зашкодити. Це не сумно і не страшно. Це життя, яке я бачу в сукупності всіх його циганських шляхів і деталей. Свій безлюдний світ я можу наповнити вигаданими персонажами.

3.11.2012

Батарейки пекла

Мені приснились два чорні камені, схожі на вугілля, які називались батарейки пекла. Нічого пекельного у сні не було. Я виміняла ці камені на інші, напівкоштовні. А може, тільки збиралась виміняти. У цей момент мене турбувало, як я повернусь додому. Це було реально, але втомливо. Чим є цей сон, як не прихованим бажанням позбутись майбутніх страждань, усієї тієї чорноти, що назбиралася за останній час, яку я ввібрала з інтернетівських новин, з життя за вікном. Воно все так обтяжує серце.

Відколи поміняли час на зимовий, хребці існування змістились. Дні стали довші й з’явилось багато порожнечі, яку треба заповнювати, і є чим заповнити, однак немає сили. Це як наливати воду в бездонну бочку.

4.11.2012

Бульдозер існування

Все те, що зараз відбувається у світі, – логічний наслідок минулого. Бульдозер вперся у стіну, яку не може розвалити. А якщо зможе, то нічого доброго за цією стіною не чекає: повний хаос. Найкращий вихід – покинути бульдозер і повернутись назад читати сліди діяльності бульдозера і виправляти те, що можна виправити.

Подібна проблема є і в кожного, і в мене самої. Задля цього я відійшла. Щоб прочитати усі знаки, яких раніше не помічала. Нехай на це піде решта життя. Наразі я зрозуміла одну річ – не можна підпускати до себе людей, у яких немає відваги змінити своє життя. Вони бігтимуть за бульдозером до останнього, доки він не зажене їх під стіну. Навіть тоді вони не прозріють.

6.11.2012

Мантри і принципи

Аґресивна толерантність – я почала знаходити подібні визначення в інших людей, отже, це мені не примарилось. На практиці AT нагадує такі забуті дисципліни, як науковий атеїзм і науковий комунізм.

Молодь, звісно, про це не чула. Поїду до Урожа, може, знайду ці підручники на стриху. Повторювати мантри на зразок «ви – дикуни й варвари» легше, ніж шукати вихід з темної зони несправедливості й людиноненависництва. Я вже нажила собі купу ворогів тим, що апелюю до історії й намагаюсь уголос у чомусь розібратись. Назвати мерзотника мерзотником і при цьому пожаліти його безсмертну душу, принаймні, те, що від неї залишилось, – це в мене було завжди. Я не бачу жодної ідеї, задля якої могла б відмовитись від цієї думки як від мрії про гуманне суспільство, бодай частково гуманне, де люди не завдають болю не лише один одному, а й всьому сущому. Виховати дитину чутливою, доброю і справедливою, й сильною у спротиві злу, і коли таких дітей буде більше, отоді й матимемо гуманне суспільство.

8.11.2012

Похресниця

Вчора йшла по центру, побачила лоток зі сріблом і золотом, хитнулась назустріч: мені ж треба купити на хрестини подарунок. І раптом зрозуміла, що це мій волинський шляхтич має в неділю йти на хрестини у Тарнаву, а не я. І у 1617 році, а не в 2012-му. Про це я писала ввечері, і, незважаючи на всі мої меркантильно-побутові справи, підсвідомість працювала. Так зворушливо.

9.11.2012

Сентименти

Родинні портрети Бандрівських так і стояли, притулені до стіни, як і два роки тому. Я вийняла їх з рам і віднесла додому. Дякувати Богу, вдалось врятувати. Не знаю, коли обізветься Христя Бандрівська, яка просила це зробити, але в мене світлини, що їм майже сто років, не пропадуть. Більше з родини ніхто не зацікавлений їх мати. Навіть якби я привезла їх до Борислава. Запхнули би десь за шафу. Я з цим надто часто зустрічаюся, щоб думати по-іншому.

Світлини зроблені у якомусь салоні у Львові, є підпис майстра. Можливо, вдасться визначити, хто це був. Важко уявити собі подібну зневагу десь у Польщі від нащадків давніх шляхетських родів. Я зберігаю в себе листи свого дядька, якого війна занесла до Ґданська і де він помер від туберкульозу, фото його донечок. Навряд чи ми коли-небудь зустрінемось, але вони існують в моїй пам’яті разом зі старими вишивками другої невістки цьоці Касі.

14.11.2012

Голос крові у переддень зими

Приїхати бодай раз на місяць, щоб відчути голос крові. Він не слабшає завдяки спогадам дитинства і тихої ночі будить: «Галю!» А я потім думаю, що він мені хоче сказати, довго не можу заснути. Я йшла селом і вгадувала, де чия хата, і за мною йшли тіні людей, яких уже давно немає, а коли я нарешті дійшла до нашої хати, то не впізнала її, бо стояла вона серед безлистих дерев, нічим не захищена, і навіть колір у неї змінився – вона ж була раніше жовта! Так, але вже багато років темно-вишнева. Я просто вийшла з іншого часу.

Кров – це ще не все. Якби кров була для мене усім, я б назавжди залишилась у пастці часу, у вистеленому пір’ям і травинками гніздечку, яке нікому не заважає, а тому нікому не потрібне.

Останнім часом я занепокоєна планами, які просто існують в моїй голові: зробити те, поїхати кудись. Але щось мене стримує: я здогадуюсь, що вони є лише провокацією, а не тим, чого я потребую. Тихого зимового сну, зітканого з моїх слів.

15.11.2012

* * *

Творчість – це самоорганізація і виявлення невидимого. Тому вона має таку сильну психотерапевтичну дію. Я не знаю, як сприймають світ люди, що не вміють творити, як працює їхня голова, чим вони компенсують відсутність творчості. Це – біла пляма. І при цьому я здатна влізти в чиюсь шкіру – чоловіка, старих, дітей, інших істот. Я не знаю навіть, як вони виглядають, мені неважливо, як їх звати, – з іменами завжди маю клопіт. Очевидно, це якісь форми думки, що виходять з-під мого контролю й починають далі розвиватися самі. Але навіть тоді я намагаюся ними опікуватись – захищаю, щоб світ не зруйнував їх.

Я пройшла шлях від уривчастого писання, дискретних форм, до щільно затканого килима. Спершу я навчилась прясти, тепер вчуся ткати, але чи зможу я кроїти, точніше, чи встигну – невідомо. Тому я й написала свою «Небесну кравчиню». Донька, почувши цю назву, відразу знайшла паралель між Небесною Ткалею й Небесною Кравчинею. Але сподіватись на те, що інші також впізнають, не варто. Ще років 20 тому – так. Культурно-асоціативний банк захопили рейдери постмодернізму. Втім, після всього цього процесу інфляції витвориться інша картина, не менш цікава.

10.11.2012

Кабала

Думки будять мене на світанку – і все стає раптом чітким і зрозумілим. Думки ці стосуються близьких мені людей. Я починаю розуміти їхні справжні проблеми. Це ніби телепатія, але насправді – наслідок тривалої роботи на підсвідомому рівні. З одного боку, мене тішить цей прорив, а з іншого – дуже виснажує. Хоча позитиву більше. Тепер я знаю, що розірвала плівку, яка відділяла мою реальність від Реальності. Модель цього – моя квартира на Сихові зі мною. Довкола неї існує світ, що впливає на цю досить комфортну й захищену місцину. Мені просто треба збагнути, як відбувається цей вплив, щоб зрозуміти, як духовний світ впливає на матеріальний. Це так просто.

Насправді, зовсім непросто. Це треба описати, щоб зрозуміти. Словами чи схемами. Навіть молитву треба створювати в процесі писання, бо вона не дійде до Адресата. Ментальний простір довкола надто перенасичений, і свідомість застрягає у цьому липкому середовищі.

20.11.2012

Сага безвинних

Стати устами тих, хто не може розповісти про себе світові. Найперше спадає на думку Вільям Блейк з його піснями, Лоренс Стерн з «Сентиментальною подорожжю», «Бідні люди» Достоєвського (я й досі перечитую їх, щоб набратися сили).

Тарас Шевченко. Григір Тютюнник.

Егоїзм літераторів зріс надзвичайно. Усі вони пишуть виключно про себе, тому що бачать довкола лише те, що хочуть бачити, – Себе. Підняти чиєсь скромне існування до зірок – нехай Бог цим займається. Але Бог хоче, щоб ми самі це робили.

Петро Яценко часом списує своїх персонажів з натури, але за допомогою певних алхімічних операцій перетворює їх на символи. Його «Повернення придурків» вразило мене могутньою вірою в те, що можна змінити світ егоїзму, встановивши справедливість. А останні рядки вбили цю віру. Їх просто треба закреслити.

21.11.2012

Сучасність

Фільм «Фауст» Олександра Сокурова, відзнятий в Італії. Розпанахані мерці з геніталіями крупним планом, потворні оголені тіла – все це не треба було пов’язувати з Ґете, від якого залишилося кілька цитат, їх не переплутаєш з тупими репліками. Врешті я вимкнула і стерла з компа цей постмодерний виплід хворої фантазії. Фізіологія – це вже клініка. По поверхні культури плаває лайно, все, що чогось вартує, просто потонуло.

Мені лише цікаво, коли все це дійде до логічного завершення і яким буде його апофеоз. Ніхто не хоче до Бога, бо той забирає до себе рано, а такими тупими, в лайні, з ґлянцевими посмішками Він гидує. Вони житимуть довго і помиратимуть важко.

23.11.2012

Голод

Жити – це кожного дня робити усвідомлений вибір. Для цього треба бути королем самому собі, абсолютним монархом. Але не беззахисним німим жебраком. Бо якщо ти нічим не володієш, ти не можеш нічого віддати, і будеш завжди голодний.

24.11.2012

Нерухомий світ

Це в мене нульовий час – кінець осені, початок зими. Ніби його і нема на календарі. Я живу за ним. Це означає майже повну відсутність спілкування, нікуди не виходити, обмежувати себе, де це можливо. У моїх паперах – звичайних і електронних – повний безлад. Важко рухатись у середовищі без руху. Вночі приснився текст книги, яку я могла б написати – про котів та їхнього господаря. Дуже легковажний. І хто це мене так спокушає, відтягує від XVII століття? Моя дорога депресія. Не знаю, чи хтось потрафить жити так, як я – в добровільному вигнанні. Коли воно закінчується, важко адаптуватись. Навіть якби я хотіла щось змінити, мені забракне вміння.

Ми пишемо власною кров’ю.

26.11.2012

Оптимізм

У довколалітературному середовищі точаться дискусії щодо змішування попсової та елітарної літератури. У культурній і освіченій країні такого просто не існує. Я пригадую, як сама шукала орієнтири, йдучи від книжки до книжки, і тепер мене вже не зіб’єш з пантелику. Але доводити комусь, що біле є білим, я не буду. Мені просто шкода свого часу. Тільки неприємно потрапляти в одну обойму, де всі гамузом, і це начебто називається плюралізмом, ота різношерстна компанія. Найгірше, коли тебе ошукують люди, які вважаються серйозними, мають наукові звання, їздять за кордон. Але то нічого – я навчуся ще. Ніколи не треба впадати у відчай через помилки, це школа життя, з якої виходиш після смерті. І краще сидіти в ній на останній парті.

29.11.2012

Мутація

Різні звуки, різні знаки, але мова спільна для всіх істот. У цьому суть хасидської притчі, яку наводить Мартін Бубер у своєму романі. Та легкість, з якою я прийняла Єрусалим і весь Близький Схід, можливо, має причиною саме спільну мову. Зрештою, звичаї, міфи, казки різних народів теж це підтверджують. Втім, люди ще можуть порозумітися між собою, але здолати розрив між людиною й птахами та звірами – майже безнадійна справа, бо розрив дедалі збільшується. Людина підмінена мутантом, який постав внаслідок неправильного розвитку цивілізації, що оголосила війну всьому, що не вкладається в її тверде прокрустове ложе. Провину завжди можна звалити на інопланетян.

1.12.2012

Анатомія мови

Інтонація, мелодія – це і є мова птахів, яку можна зрозуміти, хоча вона й позбавлена звичного змісту. Римований вірш – це теж мова птахів. Існує леґенда, ніби Адам у раю розмовляв віршами. Смерть римованої поезії в сучасній літературі вбила поезію взагалі.

Образи – це мова символів, шифр. Нею можна читати вже прочитані книги як цілком нові. Але ніхто так не читає, бо треба дуже довго шукати ключ. Ян Щасний Гербурт написав мовою символів власну біографію «Геркулес слов’янський». Рабле – «Ґаргантюа і Пантаґрюеля». Сервантес – «Дон Кіхота». Шекспір також має подвійне дно.

Цифри й букви – це мова Кабали, вища духовна математика.

Колись цими мовами володіло багато людей, зараз – одиниці. Втім, ніхто не заносить їх до реєстру вимираючих мов. Людство вимирає. Воно продукує мутантів, а не нову расу.

3.12.2012

Закон іменування

Наша свідомість нагадує стан розширення Всесвіту від якогось центру. Те саме відбувається з людьми – вони намагаються знайти центр у собі й втрачають зв’язок з іншими людьми, хоча на позір об’єднуються в групи за інтересами, де кожен дбає виключно про свій власний інтерес. Хаотична свідомість повинна якимось чином себе впорядкувати, щоб не загинути. Ще Монтень радив навчитись правильно мислити. Існує лише один спосіб – називати речі їхніми іменами. Це добре на початок. А потім дивитись, як змінюється світ.

5.12.2012

Холодно

Невпізнавані села і вулиці, бо сніг сховав обриси і з’їв кольори. Післязавтра знову в дорогу. Зігрітися можна думками, музикою, яку я так давно не слухала, піклуванням про когось. Холод – звідусіль. Така холодна країна, яка ненавидить кожного і бажає йому смерті.

В одному селі олігарх побудував котеджі для багатих. Селянам побудував церкву і дорогу. Люди мають роботу: охороняють, працюють у садах, прибирають. Добре? Ні, бо на своїй землі вони стали людьми третього сорту. Прислугою, прав якої ніхто не відстежуватиме. Коли знаєш історію – стає ще холодніше.

6.12.2012

Буддизм

Синички довбають сало, яке я підвісила для них на балконі. Прилетіла сорока, намагалася відірвати увесь шматок, але не змогла. Такі сніги довкола, таке біле безпросвіття, що приносить стільки страждань. Буддизм не міг виникнути серед снігів, він би задихнувся серед голодних і холодних.

12.12.2012

Школа співу

Сни змінились. Вони стали більш керованими. По них я можу визначити, чого насправді потребую зараз, а на що не слід звертати увагу. Сьогодні мені приснилась школа співу з методом, відомим з п’єси Бернарда Шоу «Пігмаліон». Наставник хотів віднайти в кожній (то були самі жінки) власний голос, точніше, звільнити його від страху, зневіри, відчаю. Поряд стояли ті, хто вже навчився, і ті, які зовсім не вміли співати. А ті, що співали, співали якісь старовинні мадриґали латиною, тримаючи в руках ноти. Вони виглядали радісними і щасливими, відчувши гармонію Всесвіту.

Раніше мені снилося, що мене примушують виходити на сцену і грати, хоча я не знаю своєї ролі.

Мабуть, це добрий знак, а не вияв примирення зі світом. Я опинилася на безпечній відстані від нього.

13.12.2012

Годинник

Писання затягує, коли ритм тексту синхронізується з ритмом життя. Цікаво було б побачити той годинник, що так відчайдушно цокає, так прагне, щоб його хтось почув. Не хтось, врешті, а я. Цокання чужих годинників не співпадає, як не намагайся їх узгодити. Давно я цього не робила. Іноді думаю, чи не підозріло мати стільки задумів, стільки ненаписаних книжок? Я обов’язково їх напишу, якщо буде цокати мій годинник. Виходить так, ніби продовжую сама собі життя, всупереч власній волі. Ще в юності з мене дивувались: як це я живу всупереч логіці. Згідно логіки, то я дійсно не повинна жити в цьому світі лихварів і облудників. Але я живу згідно Божої волі, не знаючи Бога. Зате Він знає мене.

15.12.2012

Щоденник

Часом сни і листи перетікають у щоденник. Думала про покарання за змарноване життя. Ті люди, що понівечили собі душу, в майбутньому житті стануть каліками фізично, щоб відчути справжній, а не надуманий біль. Таке мені приснилось на вчора. Пересторога.

Щоденник продовжується в листах. Глина, з якої ліплять горщики, схована під снігом і замерзла. Навіть коли не збираєшся нічого ліпити, думати про це сумно.

Єдиний міф, який я хотіла би перенести у дійсність, це мій Слуга з Добромиля. Хочу, щоб люди знали, що він існує. Вчора він повернувся у мій новий роман. Це додасть іншого акценту начебто історично-біографічному тлу, дуже пристойному, без містики.

А що перетекло зі щоденника у життя? Либонь, наміри. Наприклад, вибудувати свій день як дім зі строгими пропорціями ззовні й теплом і комфортом усередині. Тим більше, що сніг так м’яко сиплеться і стелиться на горе птахам і звірятам.

16.12.2012

Сніг і біла ружа

Вночі надворі світло, чи то від снігу, чи від місяця. У мене в романі також зима та й зима. Замок Гербуртів на Сліпій горі. Поїхати б до Тарнави, але замело дороги. Хоч би раз побачити Добромиль взимку. Тихенько прокрався Слуга з Добромиля, поклав на мідну тацю білу ружу поруч зі сріблом, золотом, сувійчиком полотна і перловими кульчиками. Ні добрий, ні злий. Іноді він забуває, що людям ніколи не сягнути його розуміння, не охопити суть речей. У його світі речі називають власними іменами.

Згадала, коли засинала, дві картини Вермеєра на виставці у Вашинґтоні. Затягнула туди своїх попутників: дивіться. Низька стеля у підвалі, картини біля одвірка, світло, яке здається синім, хоч насправді біле. Так треба дивитись Вермеєра, а не у великому старосвітському залі, де загубився автопортрет Ван Ґоґа з відрізаним вухом. Вони теж жили у світі, де називають речі їхніми іменами. За все прекрасне заплачено самотністю і болем.

17.12.2012

33-й

Існує межа злиднів, за якою неможливий спротив. Лише паралізуючий страх. Світ змінює не воля до життя, а воля до смерті. Тільки твоя смерть повинна дорого коштувати твоїм мучителям. Покора викликає ще дужчий тиск, доки зовсім не розчавить. Це не мудрість – терпіння від страху, а ганьба. Я назавжди запам’ятала слова Монтеня: «Якщо я вже впаду, то принаймні хочу, щоб усі знали, звідки я впав». Життя набуває все більшої горизонталі, коли немає звідки падати.

18.12.2012

Дім дивних дітей

На Миколая отримала від дочки книжку Ренсома Ріґґса «Дім дивних дітей», написану за мотивами дитячих фотографій початку XX століття. Ту ж саму книгу я подарувала їй. Містичний збіг. Вибрати серед безлічі книг саме цю. Я ще навіть її не читала. А вчора Ілля Запорожець з Миргорода описав свій сон: як діти провалюються під кригу на річці й ніхто не може їх врятувати.

Для мене все це знак тривоги, якою охоплений увесь світ. Не передчуття того «кінця світу», що нібито буде післязавтра, а глибинна тривога людства за майбутні покоління, яких чекають страшні випробування, з якими вони можуть не впоратися, через те, що ми не навчили їх рости. Самі ж бо не доросли до того, щоб бути людьми.

І можливо – надія на те, що якимось чином їм, усупереч логіці, вдасться змінити світ на краще.

19.12.2012

Львів і Єрусалим

Вечір, мороз, слизько. Хлопчина з Харкова відчиняє для нас підвал будинку на вулиці Франка. Там майже біля входу, на стелі розпис, як у синагозі. Два леви тримають скрижалі з написаними івритом заповідями Мойсея. Стеля хвиляста, згідно канону фреска мала би бути на стіні. Леви зовсім не грізні: у них висолоплені язики між білих ікол, гарно виписані темні гриви. Обдерті зі штукатурки стіни оголили теплу червону цеглу. Так світло і тепло. Будинок з 1911 року, вхідна брама зі вставленим вітражним склом і силуетами львівських будинків. Такого самого кольору, як скляна крапля з Єрусалиму, що Лада подарувала мені на Миколая. Львів не замінить мені Єрусалиму, але ніщо не обірве золоту ниточку, що пов’язує для мене ці два лев’ячі міста.

А щодо кінця світу, який має нібито настати завтра, то птахи, коти і собаки нічого про це не кажуть і не виявляють ні найменшої тривоги, отже, нічого такого не буде.

20.12.2012

Пам’ять про зиму

У творчості я покладаюсь на пам’ять. Що залишиться – те й добре. Решта осяде десь у підсвідомості, як той орел, що після грози гнався за зайцем на схилі гори Магури, і ми, мокрі, радісні, що пережили увесь цей жах з громами і блискавками серед дерев, співчували дебелому зайчиськові. Він таки втік. Я думаю, що це був Вищий промисел. Такі речі не для дитячих очей. Кожен день ми ризикуємо власним життям, уникаємо смерті. І так звикли, що навіть не усвідомлюємо, до чого доторкнулись. Ця внутрішня черствість накладає відбиток на наші вчинки, і ось це справді засмучує. То неправда, що зараз я у своїй квартирі-фортеці. Я зараз переживаю весь жах покірної беззахисності істот, багато з яких просто не переживуть цієї зими. І мені холодно.

21.12.2012

Мистецтво бесіди

Чим більше аргументів, суперечок, тим легше виявити інтелектуальну безпомічність моїх сучасників. Давно вже зникло мистецтво бесіди, важко сказати, коли саме, мабуть, ще в часи Сковороди з його архаїчними діалогами. Хтось може читати Платона, але навряд чи стане вчитися у нього мистецтву розмовляти з людьми, бо потреба в бесіді давно зникла. Спілкування – це не бесіда, у ньому немає жодних правил. Інтерв’ю – засіб піару відомої особи або в кращому випадку виведення її на чисту воду. Є таке російське слово «разоблачение». Зняття одежі, під якою сподіваються знайти монстра або голого короля. Усе, що важке, нам непотрібне. Легше стрибати по камінцях, аніж довго будувати кладку. Вміти правильно мислити не вміють навіть ті, хто вдається до спекулятивного мислення і знайомий із законами логіки.

Все це так мало нагадує спільні пошуки істини, що його намагаються замаскувати іншомовними словами й термінами, що імітують вченість. Якщо такі слова або терміни можна перекласти рідною мовою і вживати, то чому б і ні? Іноді перекладеш, і тоді явиться перед тобою вся убогість бесідника чи автора монологу, який уявив собі, ніби він воює з привидами. Чи не пошукати мистецтво бесіди в житті, коли двоє людей хочуть дізнатися про якусь річ і щедро діляться між собою усім своїм досвідом і навіть почуттями?..

22.12.2012

Стихія і поза нею

Часом здається, ніби я порушила якесь правило і через те покарана. Але якщо ніколи не живеш за правилами, то хіба можна їх порушувати? А тоді й покарання, наче у байці Глібова: «І щуку кинули у річку». Отак і я живу в своїй стихії, отримую по носі, коли порушую незрозумілі правила, але це вже давно не боляче. А жити в місці, де хворі – нормальні, а здорових намагаються зробити хворими, як каже Валентин Лученко, якось незручно. Де тебе примушують любити нелюбих і називають це толерантністю, де рибка клює лише на збочену наживку, де ходять по колу, виспівуючи мантри злочинам супроти людства і людяності, де творча праця цінується нижче праці сторожа. А якщо хтось скаже, що все так було досі, то я знайду сили відповісти: ні, не було.

24.12.2012

Активне пізнання

Між богами і людьми існує проміжна ланка: клір і пророки. Важко з цим не погодитись. Але будь-який посередник ніколи не передасть точно свою розмову з Вищою сутністю. Ось це вже збагнути важче. Швидше, їх делегують для розмови. Не так важливо, що кажуть боги, а що вимагають від них люди. Тому релігія так перенасичена магією – наміром побороти невідоме й непізнане. Це активне пізнання, з якого потім виділилась наука.

25.12.2012

Горностай у снігу

Дочка надіслала мені фото горностая, якого бачила недавно у снігу далеко від дому. Біле на білому. Вона досі пам’ятає, як уперше побачила цю чудову спритну істоту. Було їй років три або чотири. Ми вертались з прогулянки і побачили, як біля критого сховища для льону мишкував горностай. Чомусь такі зустрічі запам’ятовуються на все життя. Три білі голуби, які кружляли над нами, коли ми сиділи на траві біля іржавої споруди, що подавала воду у колгоспні стайні. Орел, який полював на зайця. Мама-куниця, що переходила з дітьми дорогу. У траві вони нагадували купку боровиків. Товста веретільниця, поворозник і полоз у лісі. Краса і ґрація, недоступні людям. Зафіксувати вдалося лише горностая, і то не того. Інші чудові видіння можна описати лише словами. Тисячі образів, які заслуговують на вічність, зберігаються в темних водах. Наостанок вони виринуть замість образів людей і розчиняться в містичному світлі небуття. Це і буде справедливість. Те, що для людей не має жодної цінності, якраз найцінніше.

26.12.2012

Кінець щоденника