Текст книги "Кожен день – інший. Щоденник"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 8 страниц)

Галина Пагутяк
Кожен день – інший
^{Щоденник}

Переднє слово

Люди чомусь вважають щоденник приватною справою, не призначеною для читання сторонніми. Насправді письменники набагато відвертіші у романах, аніж у своїх щоденниках. Тут вони чудово знають, що кожне написане слово може свідчити за чи проти них, а тому самоконтроль і самоцензура в літературному щоденнику на вищому рівні. Писемність не може не бути засобом комунікації. Просто у деяких писемних витворах комунікативна функція обмежена. Господи, та я й не сподіваюсь, що цю книжку читатимуть так само охоче, як гостросюжетний роман! Вона – не для всіх. Як сказав би Герман Гессе: «Вхід не для кожного». Бо це той самий магічний театр, або ні – алхімічна лабораторія душі, де варто насолоджуватись самим процесом створення чогось універсального, кристалу, алхімічного дерева, філософського каменя. Писання – це диво, яке твориться зі жмені знаків і руки, що складає їх у певному порядку.

Людина наповнюється досвідом як глечик, і дуже часто не знає, що їй робити з цим вмістом. Це – одна причина для того, щоб писати щоденник. У письменника може назбиратися купа матеріалу у вигляді думок, які він запише сьогодні, щоб не забути завтра. Це – ще одна причина писати щоденник.

Але є потреба ділитись враженнями, зафіксувати вільне падіння думки, що наче лист падає з дерева і через мить зливається з іншими листками. У юності щоденник – спосіб звільнитись від напруги, у зрілості – це приватна колекція відчуттів, яку збираєш шанобливо і усвідомлено, розуміючи, що все це зіллється колись з ноосферою. Записане – краще, бо воно показує, куди ти прямуєш і навіщо, загострює розум і дисциплінує, розневидимлює приховане. Отже, писати щоденник є сенс. Це все одно, що знайти собі приятеля, готового тебе почути. Для того й випускаємо слова в холодний простір існування.

У мене є кілька щоденників. Опублікований той, що входить у книгу «Сни Юлії й Германа». Тут він пояснював, доповнював, показував шлях сюжету. Принаймні, текст роману був вільний від усього зайвого. Щоденник був його контекстом, а контекст щоденника – певний набір культурних уявлень певного гурту людей, які все ще читають мудрі книги. Чужому туди зась, я ж не посягаю на територію попсової культури чи псевдоінтелектуальної, тому не треба заходити на мою.

Цей наступний щоденник з’явився завдяки Василю Ґабору, члену потаємного і нечисленного клубу шанувальників дзуйхіцу, жанру, що має вже тисячу років. Саме слово перекладається як «вслід за пензлем», тобто це записування вражень, думок, навіть відомостей. Дзуйхіцу можна прив’язувати до дат, щоб у майбутньому відновити історичний контекст. Але культурний контекст не прив’язаний до дат, це частина ноосфери, яка існує вічно. Принаймні, ми на це сподіваємось. Я не кажу, що написала дзуйхіцу, але відчуваю з ним кровну спорідненість, відколи відкрила для себе Сей Сьонаґон. Якщо уявити собі візерунок цієї книги, то це буде наче клаптикова ковдра. Японці не мали клаптикових ковдр. Я вкриваюсь такою, зібраною з багатьох клаптиків ситцю, з різним малюнком, кольорами, підібраними спонтанно. Кравчині тримають у себе повні міхи обрізків тканини, які залишились від пошиття одежі. Я дала назву майже всім клаптикам.

Ось як все це було. Я вставала вранці, годувала котів, варила собі каву і сідала за комп’ютер. Є такий міжнародний сайт «Проза.ру», де можна вести літературний щоденник. Ніхто його не коментує, нічим його не треба прикрашати, і вже через мить твій крихітний есей, або, як називали його японці, дан, може прочитати будь-хто у цілому світі. Тема есею виникала спонтанно. Переді мною було вікно, яке поглинало всі гарні й погані сни, а за ним алича, на яку прилітали і сойки, і сороки, і синички. Я просто зосереджувалась і віднаходила для себе щось важливе: спогади, образ, чужі думки. Моя дочка поїхала навчатись до Єрусалиму, я мала квиток туди на лютий 2012 року. У ті дні я писала повість «Небесна кравчиня», хворіла, мерзла і спілкувалась виключно електронною поштою. Можливо, таке життя комусь видається смутним, а комусь розкішним, але я вже пройшла через воду, вогонь і навіть мідні труби, і збиралась йти далі, окремою, незалежною стежкою.

І ось я побачила Єрусалим, і зрозуміла, що оселилась в ньому навіки, і у всіх місцях, які я відвідаю після нього, я шукатиму відблиск Єрусалиму, не вилизаного на догоду туристам, не гламурного, а шорсткого, запашного і контрастного. Львів колись нагадував Єрусалим, та й зараз нагадує, але вже Єрусалим, окупований варварами. Шорстким, запашним і контрастним Львів був у часи моєї юності. Його хотілось притулити до серця й не відпускати.

Влітку я почала мандрувати галицькими містечками і в кожному віднаходила часточку Єрусалиму: чи то в Бібрці, чи Судовій Вишні, чи Щирці, де присутність варварів надто впадає в око, а не дурить тебе показним блиском.

Але Добромиль і досі не відпускає мене, бо я йому потрібна. Не його мешканцям, а його душі. Містичне місце Добромиль, я завжди відкриваю у ньому щось нове, і поїздка туди для мене як для когось поїздка до Кракова чи Відня. Я не колекціоную місця, я в них шукаю, як тепер виявилось, відблиск Святої землі.

Тепер про те, що шукатиме читач в моєму щоденнику. Бог його знає. Напевно, те, що я не промовила вголос. Вияви непублічності. Можливо, він знайде там підтвердження власних думок, а це означатиме, що комунікація налагодилась. І я буду тішитись, якщо про це дізнаюсь.

У мене були постійні читачі, декого я знаю особисто. Наприклад, Юлія Мельникова, що написала роман «Львів самотніх сердець», я цей роман переклала, а Василь Ґабор видав, Валентин Лученко, мислитель із Києва, який пише чудову медитативну прозу, Віталій Щербаков із Нікополя, дивовижна людина, який перекладав увесь цей час щоденник і розсилав по всьому світу друзям, передавав відгуки. Він же й переклав «Урізьку ґотику», «Слугу з Добромиля», «Зачарованих музикантів». Не було б моєї сторінки на «Прозі.ру», я б не пізнала цих людей, чия думка для мене дуже важлива, бо ми існуємо в єдиному культурно-етичному полі, і коли я писала щоденник, то думала про них, а часом писала для них. Алія Єгізбекова, Марина Гареєва, Олексій Ващук, Василина Іванина, і невідомі читачі, які нічим себе не виказали, хоча, можливо, ми знайомі. Я вважаю це просто виявом делікатності. Отож, перш ніж щоденник отримав паперову форму, він уже був прочитаний і навіть перекладений російською мовою. І тепер мені не страшно віддавати його на суд іншим читачам. Критики ж, звісно, на те і є, щоб ставитися з підозрою до подібного жанру. Або людині нема про що писати, або в неї манія величі – можуть подумати вони.

Насправді все просто. Уже дописуючи щоденник, щоб не став він моїм безкінечним обов’язком, я збагнула, навіщо це роблю. Щоб переконатись самій і переконати інших: наше життя не суцільна смуга одноманітних днів, які ми намагаємось урізноманітнити. Кожен день – не схожий на інший, кожен день – це перемога над смертю і забуттям, і кожен день може виявитись останнім. Тільки тоді ми будемо цінувати себе і шукати власну неповторність серед шорстких стін буття. Щоденник повернув мене якоюсь мірою самій собі, бо я відчула, що раптом впряглася у віз разом з іншими, а це – не моє. Дух нонконформізму витає наді мною все життя.

Культурний контекст зникає, коли ми втрачаємо свободу, спершу зовнішню, а тоді внутрішню. Багато речей з життя людей не перестає мене дивувати, бо я знаю, що марнославство, гординя, дріб’язковість знищують людську особистість. Така людина ніколи не стає дорослою, бо не була ніколи дитиною. Страшно жити у цьому світі, що деградує на очах. Колись я написала: «Так є, але так не повинно бути». І я радію, коли чую ці слова від когось. Значить, комунікація відбулася. А тепер наступним кроком для нас нехай буде: «Якщо не можеш знайти двері, то намалюй їх на стіні».

Щиро Ваша Галина Пагутяк

Три сойки

Три сойки прилетіли під моє вікно і сіли на аличу, дерево бідних і голодних. Плоди давно зірвали люди, пообтрушував вітер, листя опало. Одна сойка зазирнула навіть на балкон, де в щілинах заснули комахи й сховалось насіння.

Коли я бачу цих птахів, зразу пригадую «Сойчине крило» Івана Франка, повість у формі листа змученої хворої жінки. «Чи тямиш мене, Масіно?» – раз у раз звертається вона до чоловіка, якого колись скривдила. І тепер не те, що не можна щось змінити, а вже не хочеться щось змінювати. Хворий Франко наливає собі в баночку чаю, загортає в папір два кусники хліба. Йому на це потрібно втричі більше часу, ніж колись. Він спускається з гори в діл, звертає направо. У Львові не заблукаєш, тут можна перетинати місто по діагоналі й думати про щось своє. І так він кожного дня йде до бібліотеки Оссолінських, і баночка чаю в кишені пальта гріє йому стегно, осипаються крихти хліба. В другій кишені шелестить папір і калатає олівець. На високих деревах Цитаделі кричать сойки голосами котів, ворон, собак. На Сихові, де я сиджу зараз перед комп’ютером, ще нема нічого. Самі ліси й пасовиська.

3.11.2011

Нуль

Клени вже облетіли. Нуль градусів надворі. Холодний нуль, таке собі безтемператур’я. Нуль – це холод і темрява. Я рідко згадую ті часи, коли бувала у Львові транзитом, а якщо згадую, то це як нуль: холод і темрява душі. Руїни 90-х років, коли ламався не політичний устрій, а стосунки між людьми. Моє приватне і творче життя теж почало опускатися в бік мінуса, і це викликало в мене дуже багато емоцій.

Надто багато емоцій – це мінус, бо вони вимагають душевного ексгібіціонізму й помалу висушують серце. Може, тому й радять за мертвими не надто довго плакати, щоб не перетворитись на випалену пустелю, над якою безжально сяє сонце, схоже на нуль.

Врешті я позбулась усіх нулів, знайшовши собі стіни і двері. І коли я чую про чиюсь смерть, то думаю: «Що ж, вмирати – це природньо». Бо крім холодного і темного нуля існує ще безкінечність.

4.11.2011

Таємне життя ключів

Колись я рік мешкала на вулиці Сковороди у винайнятій квартирі-кавалєрці, в будинку, що був збудований з розібраного австріяками замку. Ніколи мене так не обдурювали і не зраджували, як в той рік, і ніколи мені не було так соромно за своє невміння розставити все на свої місця. Після того я знову перебралася з дочкою до Урожа, аж поки не отримала власну квартиру. Ці дві квартири схожі одна на одну тим, що я боялась загубити від них ключі, бо ніколи перед тим не мала ключів від помешкання. Я шукала для них місце в сумці, кишенях, але найкраще було б, звісно, тримати їх подалі від свого тіла, поряд з будинком, під каменем, у потаємному місці. І тепер, буваючи поза межами дому, я весь час намацую ключі, чи вони раптом не випали. Ці дві квартири як пекло і рай. Хоча і рай не є абсолютний. Щоб його втримати, потрібні зусилля. Я врешті цього навчилась, зрозумівши, що ключі без дверей – лише шматки металу, і не можна робити з них фетиш.

У тому будинку на Сковороди водились привиди, однак я боялась їх менше, ніж тієї реальності, що стуками, п’яними викриками й принизливим перешіптуванням переслідувала мене вдень і вночі. І я зрозуміла, яка величезна прірва між сільським та міським побутом, і що мені доведеться зависнути навічно над тією прірвою, затиснувши в жмені ключі. Так воно й вийшло, зрештою. Я й до цього звикнула. Так буває, коли не маєш вибору.

Ці та інші проблеми змушують мене писати про них, але в міфологічному часі й міфологічному просторі. Меа culpa.

5.11.2011

Одне яблуко

Немає у мене ні кумирів, ні ідолів, ні вдаваних, ні справжніх, тому й з подивом поглядаю на літературних фанатів, бо завтра вони оберуть собі нову жертву. Невже їм не буде соромно? Чи це не вважається за зраду? Плинність, змінність, яку автоматично фіксує час, атрибут Всесвіту і Позавсесвіту. Чому б цього не мало відбуватися зі свідомістю? Точка опори тільки в ній самій, у кожній свідомості своя.

Коло аличі росте тоненька яблунька, її гіллячко майже торкається балкона. Сильний вітер розгойдує єдине яблуко і не може зірвати. І дістати його не можна. Велике жовтувато-червоне яблуко. Скільки воно ще протримається? Хвилину, день, три? Це залежить від сили вітру й часу, а не від мого бажання. Одне-єдине яблуко, а в селі, мабуть, яблука вже вкрили землю, бо вітри там сильніші. І нема кому їх позбирати, так і лежатимуть цілу зиму, поки я залишатимусь у місті.

6.11.2012

Час зупинився

Дні відгороджені один від одного щільною стіною, бо в кожного дня свої враження. Учора пила каву в провінційному кафе з назвою «Імпресія». На стелі дзеркала, а на стіні гуцульсько-карпатський кіч. І то ледве знайшла місце, де не тхне поганим пивом і де не сидять за столиками пошарпані життям, підпилі чоловіки. То не Львів, що потрохи перетворюється на гламурне туристичне місто. Тут на людину, вдягнену по-дорожньому, дивляться з підозрою, як на цигана. Місто сковане провінційним дрес-кодом. На вокзалі ходила худа, як скіпка, жіночка, якій було дуже холодно. Здається, наркоманка. Вона відчувала холод і спрагу.

У мене в сумці була жменя солі, перемішаної з землею, яку я взяла на напівзруйнованому сільзаводі, де досі варять сіль, як і 700 років тому, тільки дерев’яні панви замінені на залізні. Спершу це була грудка, але розсипалась.

Колись сіль була перемішана з кров’ю, цінувалась як срібло, а нині нею посипають дороги, щоб не було слизько.

8.11.2011

Три шістки

Колись до мене кілька разів приїжджав один чоловік, намагаючись вплинути на мою свідомість, щоб я писала те, що йому потрібно. Він упродовж години читав мені лекції про ментальні шляхи, що пронизують Землю, і тому люди, які живуть уздовж цих шляхів, володіють таємними знаннями. Про Шамбалу і геометрію духу. Мені здається, з цим він їздив не лише до мене. І взагалі, я можу вислухати без емоцій будь-кого, що приваблює до мене не зовсім адекватних людей. І я не почала хреститись, коли він показав мені на чолі, під волоссям, три шістки, і коли сказав, що він пророк Антихриста. Мене здивувало лише те, що він надто грубо це робив, вербуючи мене для своєї справи. Він не брав до уваги мою особистість, мої почуття, мій душевний стан. І те, що я за природою аутист, а вони не піддаються навіюванню чи зомбуванню. Зрештою, він перестав з’являтись. Я викликаю розчарування в багатьох людей, висковзуючи з обіймів їхніх ідей, не бажаючи стати інструментом чужих амбіцій. Мені навіть байдуже, чи й досі той чоловік читає мої книжки і стежить за мною. Адже я сама обираю стежки для своїх думок.

9.11.2011

* * *

Портрети Діани Арбус і ґлянцеві обкладинки гламурних журналів. Навіть оті рідкісні фото, які зображають людей неприкрашеними, не порівняти з її роботами. В літературі те саме: непристойно писати про злидні. Бідні остаточно стали «лихими бідними». Певна річ, є митці, які керуються не власним еґо, а співчуттям до цього занапащеного світу, але їх сприймають, наче якийсь атавізм. «В очікуванні варварів» та «Життя і час Михайла К.» Кутзее написані 20 років тому, якщо я не помиляюсь.

Можливо, нам слід зосередитися на очах, на погляді людини. І вчитися читати кожну душу.

На руїнах заводського складу старий бездомний чоловік. Уночі він гріється в цеху, де випарюють сіль способом, що не змінився з часів неоліту. Перед тим я бачила, як жінка котила візочок з гарненькою, але розумово відсталою дівчинкою. Вона говорила їй, а дитя белькотіло у відповідь. Коло замкнулося. Минуле без минулого. Майбутнє без майбутнього. Так виглядає повна самоізоляція людини у світі, де її не приймають.

10.11.2011

Постмодернізм забороняє

Що гірше – спекулятивне мислення чи відсутність самостійного мислення як такого? Риторичне запитання. Вже те, що його поставлено, викликає дуже неприємні відчуття, ніби тебе загнали в куток і поставили на коліна. У кожному разі, тебе не посадять за стіл трапезувати стравами постмодернізму. Вчора на зустрічі в мене вирвалось: «Постмодернізм забороняє…» Я мала на увазі, що постмодернізм забороняє писати про бідність, тобто порушувати ті питання, які насправді хвилюють людину-читача. У ширшому сенсі постмодернізм забороняє називати речі їхніми іменами. Якимось чином покійний Мераб Мамардашвілі знав, до чого воно йдеться, коли писав, що світ врятує Закон називання речей власними іменами. Тому й постмодерністи намагаються сперечатися з Кантом, абсолютно прозорим у всьому, що стосується незалежного мислення.

Доля правдивого інтелектуала – завжди виходити надвір посеред дискусії, або не брати в ній участі. Бажано, ніколи.

11.11.2011

Пісок

Чи стануть люди кращими, якщо більше читатимуть, – звісно, ні. Усе залежить від того, що вони читатимуть, від їхнього особистого вибору. Книжки, на яких виростало моє покоління; «Степовий вовк», «Гра в бісер», «Сучасна латиноамериканська повість» з «Гонитвою» Кортасара, «Американська новела». Ще Кобо Абе і Курт Воннеґут. З українських – Леонід Кисельов, Григір Тютюнник, Валерій Шевчук. Невеличка бібліотека, яку кожен доповнював на свій смак.

Уже так більше не буде. Замість фундаменту – пісок, який сповзає в порожнечу. Але ці книги все ще можна знайти біля пам’ятника Федорову, навпроти Порохової вежі. Старі пожовклі видання, які просяться до рук. Ноги самі ведуть туди, де на картонних коробках лежать книги, серед яких є ті, за які ми колись ладні були продати душу. Там можна зустріти Віктора Неборака, Василя Ґабора і Юрка Винничука та інших. В основному ми дивимось на двійників книжок, які у нас є вдома. Раніше я щочетверга ходила на роботу на Короленка й дорогою заходила до букіністів. Відчуття, що тобі треба порятувати якусь книжку, щоб вона не потрапила в пункт прийому макулатури, чи комусь зараз таке спаде на думку? Теперішні часи добрі тим, що не треба вдавати з себе культурну й освічену людину, якщо, звісно, цього не вимагає кар’єра. Будь профаном, будь хамом – але будь собою. Ні, ці часи недобрі. Це – лихі часи. І не можна читати будь-що. Не можна, щоб тебе примушували щось читати, і ставати таким, як усі. Чим більше нас закликають бути самими собою, тим більше ми стаємо такими, як усі.

12.11.2011

Сніг як метафора

Сніг супроводжує мене ще з ранньої осені. У «Чарівній горі» Томаса Манна він падає і в травні, і в липні, коли йому заманеться. Там це нікого не дивує. Приречені на довгу передсмертну аґонію пацієнти санаторію слухають лекції, які мають компенсувати їм неможливість самим пізнавати світ. Утім, розум не допоможе їм залишити Чарівну гору, лише інстинкт. Про жоден здоровий глузд тут не йдеться. Його знищують перш за все, перетворюючи на щось смішне до абсурду.

Сніг, можливо, випаде ще сьогодні. Моя нова книга теж наповнена передчуттям снігу, який мав би привести за собою народження нового життя, але цього не трапиться. Метафори, як камені Стоунхенджа, оточили мене колом.

13.11.2011

Архівація

Листи мої стали зовсім короткі, як ці передснігові дні. Часом згадую, що треба ж відписати, але щось тисне в голову і руки заклякають над клавіатурою. У селі на стриху коробка з листами, які мені писали в юності. Від деяких адресатів немає листів – я їх знищила. Ніяк не можу вирішити, коли їх спалити. Взимку – холодно, влітку – немає часу. Там же й мої старі рукописи, всі до одного. Більшість людей обходяться без архіву. Тут у мене немає горища, наді мною вісім поверхів інших життів.

Тому мені сниться сон про моє нове житло. Кімнати майже порожні, ніші, закапелки, подекуди немає вікон. Зате є стара тераса, де в кам’яних вазах можна посадити квіти. Плитка вищерблена, нерівна, кам’яна балюстрада і східці, що спускаються до лісу навпроти. Я бачила подібні тераси, але жодна з них не виходила на ліс.

Мрія про розширення життєвого простору нездійсненна. Мешкати мені не тісно – тісно жити. Усі мої листи, тексти займають кільканадцять мегабайтів, помістяться на найменшу флешку.

У дитинстві мені навпаки снився сон, як я зменшуюсь до безкінечності. Повернення до ембріонального стану. Чомусь він викликав жах і супроводжувався криком.

14.11.2011

Механічна музика

Механізми людського спілкування дозволяють передбачити людські вчинки. Іноді ці механізми викликають в мене відразу, частіше – сміх. І найчастіше стає просто нецікаво. Не хочеться повторювати той чи інший рух задля того, щоб здобути вигоду для себе чи своїх близьких. Насправді ці всі механізми з дефектом, бо кожна деталь не допасована: завелика чи замаленька, без врахування Блага всього існуючого. І одна людина тут нічого не вдіє, бо вона не інженер, а деталь. Залишається просто не діяти. Про це та інше пише Томас Манн. Хвороба – як недіяння. Поки я хворію, то не бачу від себе жодної шкоди.

Я не кажу, що все це істина, але доводиться чути довкола себе скрегіт незмащених механізмів. Музика виникла як спонукання до дії, перетворила людей на машини й деталі до машин. У Піднебесній розуміли владу музики над людиною й використовували її для гармонізації суспільства. Але на заваді стали бажання й забаганки людей з поганим слухом.

15.11.2011

Consolament

Дивне подумала я вчора вночі. Можливо, та річ, яку пишу зараз, стане колись для мене втішанням. Катари називали це consolament. Це важко пояснити. Колись таким утішанням для мене були Записки Білого Пташка. Минулого року вони знову стали для мене опорою. Бо мені не доведеться відчувати полегшення, входячи у Східні Ворота Притулку, я завжди була там. Я навіть не знаю, який світ поза межами Притулку. Той світ – це мої видіння і сни.

Довго я не писатиму це, бо хіба можна писати довго те, що вже написано. Я просто це все бачу: темний ліс, тихі голоси і небо, яке міняється щохвилини. От тільки не можу передати словами, як саме воно мене втішає. Як «Бідні люди» Достоєвського, чи як «Шинель» Гоголя, чи як розмова з найстаршою сестрою. Бо з ними відчуваєш, як близько до мрії.

16.11.2011

Париж

На початку 90-х, коли ми нарешті могли потримати долари в руках, мій знайомий розповідав про екскурсію в Париж. Як вони мешкали в готелі у передмісті, й наші жінки, яким було уже добре за тридцять, і не такі вже й бідні, якщо могли оплатити тур, зненацька кинулись в шалену розпусту, і, як підозрював він, не безкоштовно, з іноземними туристами. Він теж приїхав туди з коханкою, тож святим його не назвеш. Але він був шокований, і я теж, почувши прізвища своїх знайомих. Ясна річ, цей чоловік мовчав.

То був початок кінця. Ми зараз вже майже на дні. На ці долари жіночки накупили подарунків своїм дітям і чоловікам. І хоч зараз так уже не роблять, принаймні, грубо й прямо, бо власником доларів може стати кожен, купивши їх у банку, торгівля собою стала єдиним способом жити краще. Слід очікувати, що від нашестя варварів цивілізована Європа впаде, оскільки звикне до них, а згодом прийме їхні правила. Будь-яка цивілізованість – штучна, і природність – завжди краща. Та природність, яка керується моральним інстинктом, освіченим серцем. Справжнього Парижу, мабуть, уже й не існує, як і справжньої Венеції.

17.11.2011

Декларація незалежності

У цьому світі людина має вартість також у доларах чи євро. Нікого не цікавить, хто ти, а скільки ти коштуєш. У нас більш предметно: квартири, особняки, машини. На Заході вартість вимірюється безпосередньо – річний прибуток. Так воно й було раніше, але тоді ніхто не стверджував, що це суспільство рівних можливостей і статків. Спортсменів продають як на аукціоні, хтось сам виставляє собі ціну, хтось каже, що ніколи не продасться менш ніж за… Нікого це не дивує. Існує лише одна свобода – не торгувати собою за жодних обставин. Чим більше людей вийде з цього пекла суспільної угоди чи змови, тим більше шансів у нас бути несамотніми й вільними.

18.11.2011

Львівські контрасти

Два дні прогулянок Львовом. Лише раз визирнуло сонце, коли ми були на Святоюрській горі, таке вже зимове-біле. Субота. Біля палацу Потоцьких чекало своєї черги весілля. Заграли на сходах музиканти щось західноєвропейське, і замерзла юрба посунула всередину. Так кумедно й недоречно виглядали сільські люди з короваєм на тлі розкішного палацу й так не пасувала до них панська музика. Навряд чи вони це усвідомлювали, бо люди зазвичай не дивляться на себе збоку.

І ще оті пластикові вікна на площі Ринок. І сіра буда, оббита вагонкою, на терасі будинку з єдинорогом у стилі арт-деко. Колись цю терасу збудували, щоб пити на ній чай і милуватись видом на Замкову гору, а нині там «курник».

Так само недоречно чути російську мову на старих львівських вулицях. На Вірменській знімали не то кліп, не то рекламу заїжджі кіношники. Голий до пояса хлопець виходив на балкон і кидав звідти троянду, наче пляшку з-під пива. Лице його з кожним дублем виглядало все похмурішим. Сподіваюсь, він не захворіє.

А поруч – емальована табличка з написом: «До неба 12 м».

20.11.2011

Ґладіатори дискусій

Серед ночі прокинулась і подумала, що на моїх очах здійснюється велика несправедливість. Її можна назвати так: «Не можна мовчати – Не можна говорити». Ясна річ, людям, які не думають, не живуть, вона непомітна. Однак вони дивляться телевізор, що вкрай шкідливо для душевного здоров'я, і далеко не всі здогадуються, що ніхто не шукає істини, а намагається нав’язати вигідну йому думку якійсь частині суспільства, застосовуючи при цьому методи, властиві політикам, навіть якщо йдеться про мистецтво. Принизити опонента, висміяти, скомпрометувати, начепити йому ярлик відсталості чи некомпетентності – тут немає свободи думки, а звичайна ґладіаторська бійня. Аве Цезар… одне слово. І Цезар тут – суспільний егоїзм.

Можна уникати словоблудства, але мовчання – це так само не свобода слова, навіть якщо воно добровільне, це мовчання. Утім, у наші часи мовчання не буває добровільним, а лише вимушеним. Замість цензури, яка породжувала шляхетний спротив, ми отримали дещо гірше – заборону називати речі своїми іменами. Такий собі невидимий риф толерантності. Відваги говорити про це не бракує, але бракує мужності бути непочутим зараз. Потім вже буде запізно. Залишиться один переможець, але на наступній арені його уб’ють. Ніхто інший не може нам подарувати свободу, окрім нас самих.

21.11.2011

Блазні та юродиві

У контексті мовлення правди – блазнів чимало, юродивих катма. Блазень більше властивий західній культурі – раб, що говорить правду, яку знає від людей. Нічого особливого йому не загрожує, як не загрожує псові, що гавкає на ланцюзі й не може нікого вкусити. Натомість юродивий мовить правду, яку почув від Бога. Його стосунки з Богом – довірливі. Бог довіряє йому слова, які потрібно перетворити на образи, щоб вони не спалили людей. Тому юродиві завжди під Його захистом, і він забирає їх до себе зазвичай швидко. Вони тонуть в снігах, замерзають в калюжах, згорають, увійшовши в палаючий ліс.

Я знала одну бабцю з чорними очима, яка ходила поблизу Винниківського ринку на Личаківській і говорила: «Ищите спасения душ!» То було наприкінці 80-х – на початку 90-х. Усім це видавалось кумедним. Іноді бабця продавала помаду й туш, але тоді не говорила про спасіння душі. У сучасному контексті її слова виглядають пророчими, бо коли, як не нині, треба негайно рятувати душу. Хоча вже й запізно.

Блазня можна подарувати чи продати. Він охоче йде на всілякі комерційні оборудки і не може існувати без хазяїна. Він не птаха небесна, яка отримує все задурно. Від блазнів пішла власне й література, як це не прикро усвідомлювати. Однак це правда.

22.11.2011

Люди без дна

У них немає дна, куди можна впасти й почати усе спочатку. Вони завжди у вільному польоті, бо не годяться для використання іншими людьми. Соціальні аутисти з очима новонароджених ягнят. їхні мрії так легко здійснити, але самі вони цього не можуть, а інші не хочуть.

Я знала колись одну жінку з довічного притулку – років сорока. Її звали Тоня. Вона допомагала на кухні й попросила мене принести старі листівки. Особливо їй сподобалась листівка з церквою – Андріївською. Вона так нею тішилась…

Можливо, підсвідомо я почала наслідувати цих людей, й собі збираючи листівки – старі й нові, радіючи кожному поповненню. Я можу собі це дозволити. У мене листівки з різних країн світу. Кілька разів на рік я купую антикварні листівки, підписані й з датою, без огляду на їх цінність. З часом це наслідування посилюється. Я не шукаю там, де є вигода, а там, де мені затишно. І розумію, що вільною ніколи не зможу бути, але принаймні зможу зійти зі шляху марнославства. Відчуваю, що це непокоїть моїх друзів, зрештою, серед них нема нікого із сильних світу цього. Я стаю нецікавою і непотрібною для інших.

А в Урожі я повертаюсь не до дитинства, а до своєї справжньої сутності.

23.11.2011

Культура

«…як за часів Гесіода», – я все ще чую відлуння вірша Василя Мисика. Розважливий речитатив неокласицизму. Велична, покраяна плугом скиба землі на вузькій смузі землі – загоні. Там, де не зорано, – щільне плетиво корінців того, що було колись пшеницею чи житом. Культура не розмножується за допомогою коріння. Поле треба засівати кожного разу добірним насінням, перед тим розділивши те, що на щоденний хліб, і те, що на майбутні метаморфози. Натомість на стерні, яку не збираються орати, водять ритуальні танці довкола священних корів. Чиє ж то полечко незоране?..

24.11.2011

* * *

Дні – як сіре полотно. Таким вкривають меблі від пилу, залишаючи дім надовго. Сидять на валізах, очікуючи на потяг зими, а його все немає. Що ми будемо робити, коли він не приїде на цю маленьку станцію чи забуде зупинитись? З’являться барви і заспівають птахи?

Із цієї сірої каламуті випливають окремі речі – швейна машинка, саморобна пічка, іграшковий ведмедик, ялинка на кроквах новобудови. Символи, які я залишилася прочитати. Нікуди я не поїду. Мене лякає білий колір. Більше, ніж чорний. Він холодний, у ньому не можна сховатись.

Цей щоденник – обрізки тканини, з якої я викроїла книгу, і тепер зшиваю клапті докупи. Інших щоденників я не пишу. Моє життя нікого не може зацікавити. Можливо, я ще знайду інше пояснення. Рукопис книги в одній кімнаті, щоденник в іншій. А третьою я користуюсь все рідше й рідше.

25.11.2011

Бароко

Із приходом вітру щось змінилось в отій сумній нерухомості останніх днів. Упало нарешті яблуко. Його дзьобали синички. Усе, що падає на землю, до весни зітліє, не залишиться й сліду. Ще одна таємниця життя.

Оминувши ренесанс, до мене невдовзі прийде бароко з його відгадуванням загадок. Те, що так довго залишалось чужим, стане моїм. Життя має сенс лише тоді, коли воно змінюється. Зміни – єдине свідчення існування часу. Людина – павук, що плете павутиння асоціацій між подіями. У бароковому світі можна поставити поруч те вперте яблуко, яке ніяк не бажало падати, і яблуко, пронизане перехрещеними мечами на родинному гербі Гербуртів. Треба тільки дозріти до цього. Думок стає більше, павутиння густішає. Не помітиш, як спіймаєш себе й почнеш розмовляти «мовою птахів» – шифром таємних орденів, алхіміків та підпільників. Тоді вже точно тебе ніхто не почує.