Текст книги "Кожен день – інший. Щоденник"
Автор книги: Галина Пагутяк
Жанр:
Прочая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 8 страниц)
Ким би вона була зараз? Ходила б у гості, в нічні клуби, плакала б за зіпсованим манікюром. Вона залишалась би такою жадібною до життя завжди. Я знаю чимало таких жінок.
Але листи в неї гарні, дуже емоційні і щирі. Вона передає в них усе, що думає у цей момент, не озираючись у минуле й не заглядаючи у майбутнє. Їй, по суті, байдуже, що про неї думають, адже вона виконує лише чужі бажання. Тож нехай інші дбають про її репутацію.
23.07.2012
Жива Земля
Земля – це жива істота, але наскільки вона мисляча, чи, може, просто керується інстинктами. В наш час не може бути пророків, бо їх не сприймають. Чи існує товариство людей, які замислюються над тим, як врятувати Землю і заодно й себе, бо ми також частина землі? Вийшли з неї і підемо в неї. Хоча поводимо себе як насіння, занесене з космосу. Але тільки люди. Тварини – це рідні діти Землі, з ними легше знайти порозуміння.
Ось ці думки заважають мені думати про інші, проминальні речі.
Пригадую прочитане в дитинстві оповідання. Конан Дойля «Коли Земля зойкнула». Треба завдати комусь болю, щоб переконатись, що він живий. Мові, наприклад.
25.07.2012
Полин
Небо затягнуте сірим, парить, але дощу нема. Вчора ходила по траві: роса була якась липка. І боляче жалила кропива на старому єврейському цвинтарі у Щирці. Набрала з собою полину, везла жмут, притуливши до себе, ніби хотіла обгородитись гірким запахом від чогось. Таке відчуття, ніби це триватиме вічно.
27.07.2012
Недільне
Неділя. Люди йдуть до церкви. Це видно по тому, що в них немає нічого в руках, і по цілеспрямованій швидкій ході. З дитинства я була від цього відлучена й так потім і не змогла ходити по неділях до церкви, коли це стало можливим. Того тижня треба піти замовити поминальну службу за маму й тата. У мами – день народження, у тата – день смерті. Я вже знаю, як це робиться. Наступної неділі мене не буде у Львові.
Богові треба нагадувати імена. Прізвища йому непотрібні. Я чомусь вірю, що від того, що у церкві помоляться за маму й тата, вони про це знатимуть. Хоч їхні стосунки з Богом завжди були складними. Однак мертвих не питають, чи потребують вони молитви. Знають, що вона не може зашкодити нікому. Вона – наче їжа для душі. І молитва, і пам’ять.
29.07.2012
Львів самотніх сердець
Не можу натішитися книгою Юлі Мельникової «Львів самотніх сердець», така вона гарна і тепла. В Ізраїлі заново відтворили всі розписи Ходорівської синагоги, які використали для обкладинки. Якимось дивом у мене зберігся календар з цими зображеннями. Неіснуючі розписи для неіснуючого Львова. Ще одна ниточка, що пов’язує Львів з Єрусалимом.
Що мене найбільше приваблює в цій книзі – природність неприроднього. Сови переносять людей у повітрі, Шабтай Цві перетворюється на вужа, дібук нападає на хлопчину зі Стрия. Утім, це просто майстерність, яка не впадає в око. Є місця, що самі допомагають реалізувати потенціал уяви. Для Юлі це Львів, для мене – Уріж і Добромиль. Виникає містичний зв’язок людини з місцем. Добре, коли є засоби для його вираження.
А ще мене нестримно вабить Бібрка з її сабатіанцями. Чи вдасться мені знайти щось про них?
1.08.2012
Скафандр і крейдяне коло
Зневага до традиції – це вияв страху перед нею. Під цим кутом багато чого стає зрозумілим. Насамперед, люди традиції позбавлені відчуття меншовартості й краще захищені. Вони ходять по музеях, перечитують великих майстрів, слухають класичну музику. Цьому передує або гарне виховання, або самоосвіта. Проте жодної підтримки такі люди не мають. Вони живуть у своїх скафандрах або в крейдяному колі. Варто засумніватись, що світ за колом істинніший, і що треба кудись йти, і вже захист зруйнований.
Мені себе часом шкода, бо я руйную свій захист з вищевказаної причини і потрапляю в якісь дрібні пастки. Далеко я вже не зайду, мене стримуватиме моральний інстинкт, але я можу перестати обробляти землю у своєму колі й померти від голоду і спраги, і від неможливості бачити справді людські обличчя. І відсутність страху теж має свої вади: перестаєш співчувати тим, хто боїться. Можливо, настав час вибору, але я ще не здатна його чітко окреслити.
2.08.2012
Спас
Я й раніше бувала у селі Спас, де на Замковій горі – благодатне відчуття спокою і гармонії зі світом, ростуть дикі груші, напівдикі яблуні й цвіте материнка. Але тільки подивившись з гори Сторожньої зуміла побачити усю красу цього місця: і Дністер, і Бескиди. Нічого ворожого, самі лиш м’які обриси. І натовп людей, що прийшов на закладини пам’ятника королю Леву – такий самий приязний, розніжений під серпневим сонцем. Мене знову тягне туди, і я вже прораховую, як би вирватись найближчим часом і поблукати по цих горах. Так мало часу, він так нестримно біжить, на ходу перегортаючи маловартісні сторінки.
5.08.2012
Дежавю
Отут, подалі від товариства ненароджених і мертвих письменників, корисливих критиків і невибагливих або просто дезорієнтованих читачів, зникає будь-яке бажання мати справу з літературою. Навіть якщо з’являється нагода сказати, що про це думаю, я просто мовчу. Тут мої принципи можуть похитнутися, а навіщо мені цей клопіт? Нехай все це собі розкладається і гниє, а я буду ловити ці неймовірно гарні дні. Учора була страшна спека, сьогодні, добре, що не залишила відчиненими двері на балкон, – шалений вітер, аж виє. Підлога ще не просохла від фарби, можна відкласти всі господарчі справи й робити щось приємне.
Мені навіть здається, що я наче відновила тут свій спосіб життя в Урожі: це уповільнення, ця невинність дитинства і простота людини, яка втішається з того, що має, і думає, ніби інші відчувають те саме. Не прірва, а улоговина, поросла довгою м’якою травою.
7.08.2012
Портрет
Страх перед писанням виникає тоді, коли не віриш, що ти це зможеш: створити минуле. Тут треба вміти описувати речі, а я волію описувати почуття, як вони змінюються. От учора переді мною постало питання: як раніше люди сприймали портрети? У ті часи, коли їх майже не було і створювались вони довго, і тільки пензлем або різцем скульптора. Я ніколи не сприймала епітафію Георгія Боїма в його каплиці, де зображено кілька поколінь, так, як сприймали її глядачі 400 років тому. Там вкупі живі і мертві творять спільну молитву.
Може, вони думали, що портрет зберігає частинку життя? Не так примітивно, як ми думаємо зараз, але я хотіла б це уявити. Можливо, у цьому завдання моєї книги – зрозуміти, навіщо це було їм потрібно. Чому народи Близького і Середнього Сходу вважають зображення людей чимось цілком неможливим? Звідки в ісламі та юдаїзмі таке упередження? Певно, воно було ще й до того. Певна річ, є різні пояснення, але мене вони не влаштовують, оскільки це лише історичні пояснення, продукт наукового, логічного, а не міфологічного мислення. Пояснення знаходиться десь на лінії життя-смерті. Все-таки добре, що я не вмію правильно міркувати. Так легше щось пізнати.
10.08.2012
Касандра
Які наслідки матиме для майбутнього те, що відбувається зараз, страшно навіть уявити. Інтуїтивно українські письменники починають писати антиутопії, жанр, що практично не існував у нашій літературі раніше. Це знак того, що ми ще не втратили больової чутливості. Весь час я намагаюсь уникнути больового шоку, але жодні мантри на зразок «Це мине, і це також мине» не діють. Натомість довбе у голову: «Важливо не те, що з нами зробили, а те, що ми зробили з тим, що з нами зробили». Нестерпно годувати шакалів своїми думками, а для решти пластикові вікна, залізні двері та євроремонт – єдиний сенс буття. Вони тебе не почують, якщо навіть ти роздряпаєш лице нігтями і повириваєш волосся. Моє життя зараз суцільний знак питання.
12.08.2012
На Маковія
Дощі як у Макондо, спека – теж. Коли ми всі зникнемо, залишиться хіба історія клімату. Зорепади, затемнення Сонця, викиди сонячної енергії, землетруси, тайфуни… Те, що мало б турбувати найбільше, нікого не обходить, бо здається несистемним, випадковим. Бо система має владу над людиною, применшує її значущість, вбиває її егоїзм. Треба вірити у Фатум, як вірили давні греки і люди часів бароко. Саме тоді людський Дух зумів піднятися високо-високо, кинувши виклик Невблаганності. Тепер він солодко спить, обпившись маковим настоєм.
14.08.2012
Мудрість
Ніколи нічого не просити, самі прийдуть і все дадуть – це справді вірно, коли йдеться про особисту вигоду. А інше треба брати самим. Найперше – знання. Мудрість у нас є від самого народження, тільки треба її відшукати в собі. Не їхати за нею на край світу. Я добре пам’ятаю слова однієї сільської жінки: «Як мама не дала мудрості, то чужа не допоможе». Але ми можемо впізнавати свою мудрість у книгах, коли її вже передано словами, завжди трохи спотворену словами, змінену ними, але коли ті слова вчасні, вони дають одкровення. Ми навіть думаємо, що це чиясь заслуга, але то винятково наша заслуга, наша праця. А потім знову з’являються хмари, постають перешкоди.
Четвертий день не видно сонця у небі, доводиться шукати його в іншому місці.
16.08.2012
Порятунок від страху
Люди – не лихі, вони просто слабкі. За інших обставин вони були б і чесними, і правдивими, і навіть милосердними. Такі люди були в Німеччині перед тим, як Гітлер взяв владу. Страх викликає не лише паніку, примирення зі злом, а й бажання захистити себе приналежністю до вовчої зграї. Коли вожака вбивають і нема кому стати на його місце – це вже пік страху. Бо тиран встиг стати Богом, а смерть Бога – це вселенська катастрофа. Тому так важливо наважитись посміятись над тираном. Щодо України, то ми маємо не страх, а нагадування про минулий страх, яке продовжує деморалізувати суспільство. Найгірше те, що люди не усвідомлюють, куди вони йдуть, не розуміють, що порушують всі мислимі й немислимі моральні заповіді, єдине, чим вони можуть захиститися, – це кількістю грошей. Остання фраза стосується практично цілого людства, за винятком тих народів, які йдуть десь позаду цивілізації. Все важче не бути такими, як усі, але це єдине, що нас врятує.
Мені приснився сон, що я живу у якомусь будинку зі сходами, не відчуваю його своїм. А потім виходжу і на мене кидається пес, що прив’язаний ланцюгом. Він обриває ланцюг, збиває мене з ніг, і я опиняюся в непроникній темряві. Потім вертаюся до будинку, зачиняю за собою замок, досить нікчемний, двері так само старі й нікудишні, й раптом усвідомлюю, що цей дім таки належить мені. Тиха радість.
21.08.2012
Амітівіль
Будинок з лихою славою, де колись син убив усю свою родину. Ніби до цього намовив його злий дух індіанського вождя. Звідти з’явилось безліч фільмів жахів, ну що ж, треба на чомусь заробляти. Але документальне кіно, чи книга – це вже інша річ. Один писака цинічно розповів, що напише книгу про амітівільську трагедію, щоб до кінця життя ніжитись на березі Тихого океану. Оскільки ця книга принесе йому мільйони. Йдеться не про пошуки істини, вона давно відома, а про звичайну спекуляцію на трагедії. Чим далі, тим більше цинізму. Я помітила, що уникаю нових фільмів. Ще можна дивитись фільми 90-х, найкраще – 70—80-х, в яких відчувається ще моральний стержень. Простежується тенденція до деґрадації. Демократія без десяти заповідей – ось що таке Амітівіль. Купка людей усвідомлює це, і з кожним роком вона тане.
23.08.2012
Магелланова хмара
«Магелланова хмара» Станіслава Лема. Один із членів космічної експедиції втратив контроль над собою від хвороби і націлює пістолет на товариша. Той тихо питає: «Невже ти можеш вбити людину?» Чоловік затуляє обличчя руками, плаче. Звісно, він не може. 2069 рік за земним календарем.
Ніхто не будує нині ідеальний світ без насильства. Швидкість цивілізаційного потягу збільшується. У ньому чотири вагони, як чотири коні Апокаліпсису: захланність, неосвіченість, розбещеність і агресія. Попереду – смерть. Усе почалось наприкінці 60-х років.
26.08.2012
Борислав постіндустріальний
Три дні подорожі, яку, можливо, й подорожжю не назвеш, а відвідинами друзів і рідних.
Борислав. Ностальгійно-пізнавальна екскурсія. Скрипіння дверей у зруйнованому адміністративному корпусі фарфорового заводу. Величезний зал з калюжами води і потрощеними стільцями, простенька капличка з вигорілими від сонця образками на прохідній, руїни, які могли б ідентифікувати лише археологи. А далі – заросла травою залізнична колія і два станційні будинки: один розвалений, інший – новенький. Колишні нафтові свердловини на подвір’ях, обшарпані будинки ззовні, але всередині чудово збереглися дубові сходи й паркет у вестибулі. Повно квітів, яблука просто на землі, циганське дівча в пишній білій сукенці, невідь чим заклопотані люди, що вважають непристойним посміхатися на вулиці. Під усім цим – порожнеча, нафта, газ, озокерити, отруєні потоки. Нафтові качалки нагадують цих людей з їхніми механічними рухами…
Врешті я почала шукати залізні стовпи, що підпирають бориславське небо. Їх залишилось усього два: чавунні ручної роботи, з будкою для переодягання електрика внизу, трохи вкриті іржею, бо простояли сто років під дощами, а дощі не завжди невинні й чисті.
31.08.2012
Намалювати двері
Літо – це хаос. Його плоди можна побачити лише восени. Вчора ходила лісом і відчувала, що впораюся з будь-чим. Я ніби випромінювала силу. Зрідка з’являлись якісь підозрілі особи, як це буває в приміських лісах, але вони розчинялись у лісових сутінках, відступали. Перед тим був моторошний покинутий завод в Бориславі.
Літо я провела в Інтернеті, здригаючись від шокуючих новин, які завдавали мені справжнього болю; я занурювалася в цю каламуть, розчинялась у ній, здогадуючись, що мушу навчитись не боятись, не панікувати і вийти врешті на чистий простір, й дивитись на усе збоку, відокремити себе. Мабуть, це відбувається зараз не лише зі мною. Однак не думаю, що хтось вважає за доцільне ділитись такими інтимними душевними подробицями, бо це не вперше. Однак кожного разу – двері інші. І ці двері треба намалювати, бо їх не знайти.
1.09.2012
Прості речі
Високе мистецтво рятує людину від деґрадації. Я цим не винайшла колесо, але причина, мабуть, у гармонії, якою це мистецтво наповнює свідомість. Так само діє народна творчість в її кращих зразках, і природа. В якийсь момент ми починаємо відокремлювати себе від усього несправжнього й вульґарного, і можемо віддалитись на таку відстань, що втрачаємо усі зв’язки з реальністю. Проте мусить залишитися зв’язок на рівні серця – бажання допомогти іншим приєднатися до цього братства. Це зло воює з усім, а добро завойовує прихильність.
2.09.2012
Маленьке біле кошеня
Маленьке біле кошеня цілу ніч спало біля мене після важкого дня. Я підібрала його, бо воно страшенно кричало біля чужого під’їзду. Воно навіть не тікало, і коли я несла його додому, від голоду кусало мені пальці. Одні бездушні люди вчать інших бути бездушними. Це виглядає наче кровна помста: око за око.
Я згадала вірш Костянтина Бібла про білу бездомну кішку, схожу на зламану лілею, про те, що голий тротуар коли-небудь її уб’є. Пам’ятаю його ще з юності. І повторюю, коли опиняюся перед вибором: врятувати чуже життя, чи пройти повз нього.
5.09.2012
Самбір
Минуло вже багато часу, встигла забути про щоденник. Деякі речі випадають з життя, витіснені брутальним натиском реальності, хоча коли згадати Самбір з його дивовижною парафіяльною школою XVIII ст. наповнену почасти бойківським дерев’яним причандаллям, вибіленим і вичищеним, з такими впізнаваними речами – маґлівницею, терницею, маслянкою, ціпами й решетами, нецками… Гарне, веселе місто, з якого так легко доїхати до Львова, з темними старими садами і пагорбами, на яких стоять храми і просто гарні будинки. І було все добре, доки я не увійшла в бернардинський костел, перетворений на органний зал, де мене охопив крижаний холод, настільки пекучий і болісний, що я звідти відразу вибігла, геть перестрашена. Ніколи такого зі мною не траплялось. Наче атака привидів. То й не дивно: єзуїти міцно вкоренились у цьому місті і довго підбивали тутешній люд на авантюри, маніпулюючи свідомістю. А тепер ніхто про це не хоче знати, на історію Самбора накладено печать, хоча скільки таємниць могло б відкритись.
18.09.2012
Мова птахів
Дощ збудив мене вночі – так і не заснула до ранку. І вранці дощ продовжує падати. Це вже осінь. Думала над тим, що ніколи не писала про вигнанців, можливо, тому що сама добровільно обрала собі життя в екзилі, і обираю весь час. А це прочинив свою душу Андрій Содомора, видавши переклади Теогніда і написавши до них передмову. Дивиться він з-за прочинених дверей на всі ці торги, і серце обливається кров’ю. А мені дивно збагнути, яким чином взагалі твориться висока культура у цьому світі, де не знайдеш справжньої людини зі свічкою. Звідки беруться праведники? Звідки береться така книжка, як «Про що думає людина» Василя Ґабора з пронизливими шляхетними візіями спорожнілого міста вигнанців?
Такі, як ми, давно вже не присутні тут душею, а тіла наші стали тінню, слова дедалі більше незрозумілі, стають мовою птахів.
20.09.2012
Нелегітимність зла
Слово «мораль» серед наших митців та інтелектуалів звучить як образа вже досить давно. Бо так, мовляв, ставляться до нього їхні колеги в цивілізованій Європі. Мораль – у ґетто, аморальність – на свободу. Мене ніколи не влаштовував цей примітив, перевертання з ніг на голову речей, що не підлягають обговоренню. Людина заслуговує на те, щоб її принципи поважали. Вседозволеність – це відносність або навіть відсутність принципів. Про це часто писали американські трансцеденталісти, книги яких досі не переклали українською мовою, а імена не введено в культурний обіг, або, як тепер кажуть, дискурс. Тепер я розумію чому. Апелювання до власного сумління не кожен витримає. Ясна річ, йдеться не про моральний фундаменталізм, та його вже фактично не існує в нашому суспільстві, а про те, що його замінила демонізація аморальності, й тепер ми маємо аморальний фундаменталізм, який не менше шкодить, навіть більше, бо порушує мої чи чиїсь принципи. Колись я читала казку, в якій маленька красуня потрапила в країну негарних людей, де її вважали потворною і вона в це вірила, доки не вийшла за межі цього перевернутого світу. Навряд чи «прогресивні» колеги з Європи сумніваються у легітимності десяти заповідей. Для них це коріння, як і мова, традиції, історія, а якщо хтось і піариться на моральному нігілізмі, то його сприймають всерйоз хіба що підлітки. Зло не може бути легітимним.
22.09.2012
Добромильські сніги
Так легко вчора занурилась у добромильські сніги, ніби повернулась додому, а попереднє життя було лише гостиною. Бо відтоді, відколи в цьому світі перестали розмовляти про шляхетність і вважати її чимось кумедним, краще б назавжди залишитись тут, де літає останній орел. Але як би там не було, мушу розриватись між двома світами, бо я не одержима. Бракувало чогось, зовсім трішечки, щоб перейти межу. Дунай я перейшла, межі – ні. Бо тоді цей нешляхетний світ просто залишиться без моєї опіки.
Замерзлі дерева, я їх бачила нераз, як і засипану-заметену дорогу, яку втоптати може лише велике горе чи велика нужда. Одначе тільки в Добромилі 1617 року вони мають сенс, передаючи весь безмір людської самотності.
24.09.2012
Молоко
Мені приснився сон, ніби я стою в черзі за молоком з літровою банкою, довго і терпляче. Підходить вихователька з дітьми-сиротами, геть обдертими. Я їй кажу, що стою тут від 10 години ранку. Врешті я виходжу з черги, бо не маю кришки закрити банку, і можу розхлюпати молоко. Прокинулась і згадала 1990 рік, коли ми з Ладусею мешкали у Львові. Як я не могла купити молока дитині, бо всюди стояли величезні черги. Одного разу я встала о 6-ій ранку і пішла на Галицький ринок. Було ще темно і холодно. Але й там не продавали молока жінки. Вони приносили його для постійних клієнтів. Якось я стояла у довжелезній черзі в магазині. Там стояла також жінка з неадекватним хлопчиком років восьми, який підходив і бив людей. Вдарив він і мене. Але всі мовчали.
Молоко я перестала купувати, коли Ладуся вчилася вже у школі. Коли знайшла у пляшці шматок скла. Надто далека відстань від мого дитинства, коли я стояла з горнятком під стайнею і цьоця Кася наливала мені тепле спінене молоко просто з відра, а часом доїла в горнятко. Я випивала його відразу.
26.09.2012
Меч Гамлета
Гамлет у фільмі Дзефіреллі всюди ходить з мечем, розмахує ним вряди-годи, щоб скористатись, коли настане час. Таким в ідеалі мало би бути моє покоління, що росло в часи холодної війни. І таких «гамлетів» було багато. Втім, воювати з американськими імперіалістами ми не збирались. У нас був інший ворог – наше сумління проти конформізму. Врешті ми вчинили самогубство, щоб врятувати собі честь. Навіть ті, хто обрав еміґрацію. Тому ніхто не знає про нас. Мертві нікому нецікаві. Якби ж то тільки ми були мертві…
29.09.2012
Даровані книги
Вчора підшуковувала одяг для персонажа: делія, кунтуш, жупан, щоб не були ні надто вбогі, ані надто викличні. Для вистави, що має відбутися на ґанку будинку в Боневичах. Ще шапка і чоботи. Потрібен докладний опис. От і згодилася мені пошарпана книга-альбом Яна Матейка, видана ще в 30-х роках. Багато повирізуваних сторінок. Таку книгу нікому не віддаси. Сьогодні заберуть книжки, які я віддаю до бібліотеки. Краще допомагати якійсь одній бібліотеці, ніж кільком. Хай люди читають. Вони не звикли купувати книжок, а мені ці не потрібні. Я ніколи не помиляюся, коли дарую книги. Ніколи не можна віддавати книжок рідкісних і таких, що мають дуже малий попит, стосуються певної галузі. Я маю багато книг з історії музики, історії України, мистецтва. Такий підхід до дарування з’явився у мене внаслідок роботи в музеях, де важливі інтуїція і правильний відбір.
У селі мене чекає книга про життя польських магнатів. Навіть коли я вже використала книги, вони залишаються в мене назавжди. Як друзі, що їх не бачиш роками, але все одно думаєш про них з теплом.
30.09.2012
Мистецтво життя
Не так важливо, як ми проживемо своє життя, а як його закінчимо. Можна стерти всі добрі спогади про себе в старості внаслідок хвороби, стати тягарем для оточуючих, зненавидіти себе. Можливо, в усьому винна ненависть до себе, яка нападає підступно й зненацька. Раніше я про це не думала. Мистецтво життя полягає в любові до себе, самопрощенні, а не самоконтролі, як я думала раніше. Треба, щоб тіло і мозок постійно працювали. Смерть подібна до сходження на вершину, а не падіння в провалля.
1.10.2012
Звуки осені
Гупання яблук на лаву й на землю.
Торохкотіння горіхів по даху.
В останній день знявся такий вітер, що все обтрусив.
Гул дощу. Він надходить хвилею, наче морський прибій.
У Багнах десь мають гнізда круки. Вони літають над лісом і каркають. У такому лісі мовчать сойки. Хрускає гілля, здається, хтось ходить лісом, але я помилилась. Почула голос струмка, раніше, ніж побачила. Щось у тому лісі було дивне. Невідь звідки налітав сильний вітер, наче вихор, збиваючи жолуді. На полі взагалі не було вітру, ледь накрапав дощ і стогнала машина на розбитій дорозі за заслоною кущів. Ніби в Багнах з’явилося якесь провалля, наскрізна діра, де живе велетенська істота, чий подих потужний, як вітер.
Вночі я прокинулась, здалося, що хтось мене кликав. Забула відізватися. То, певно, був мій ангел.
Час від часу грюкали миші. Я їм поклала на підлогу сухарі, щоб не нишпорили по шафах. Від нагрітої піччю кімнати прокинулась оса. Безтямно кинулась на люстру, потім на мене. Не знаю, чи бувають скажені оси. Вранці я її випустила.
В останній день сполохала зграю куріпок за рікою. Давно не чула, як лопотять десятки маленьких крил. Куріпки були круглі, як реп’яшки.
Вранці – тиша. Неділя. Дощ наздогнав мене уже в дорозі. Знайома жінка спитала: «Додому?» А я думала, що мій дім в Урожі.
8.10.2012
Життя з принципами
Письменник не мусить мати власної літературної теорії, важливо, щоб він дотримувався певних творчих принципів і час від часу контролював себе. Спокуса побалакати про літературу в письменників велика, особливо тих, які давно не відчувають серця життя. Тут їх не перебалакаєш. Я чомусь завжди відчуваю себе ідіоткою, коли відвідую літературні сайти або ж читаю літературну критику. Всі виглядають такими розумними, доки не почитаєш власне саму літературу. Дякувати Богу, ніхто мене не коментуватиме за ці слова. Люди, в яких немає принципів, нагадують перекотиполе. Вони ненавидять тих, хто постійно живе на одному місці й змінюється природнім шляхом. Дивно, що я досі цим переймаюсь. Нам бракує таких тверезих голів, як в американських трансцеденталістів півтора століття тому. Бракує громадянського суспільства, яке не витрачає час на порожні балачки.
11.10.2012
Калейдоскоп
Посередині осені починає тривожити те, що доводиться збирати чужі плоди замість власних, тобто досі не можеш зосередитися на власне своїх ділах. Зате коли беру в руки зошит і ручку, зразу впадаю в транс, бо нарешті віднайшла ритм розповіді, яка, може, й не буде для когось цікавою, може, навіть не має сенсу. Таким безсенсовним видається життя, коли розглядати його день за днем, шукати якоїсь стратегії, що можлива лише в романах. Насправді безліч знаків творять калейдоскоп. Один порух – і картина змінюється. І ці порухи роблю я, будучи даймоном, а не деміургом. Цей світ уже існував, а я його потривожила.
Це не передати словами. Можна, але не треба. Йдеться лише про те, що важливіше – предмет чи його тінь. Я маю спершу побачити цю тінь. Але для того мусить з’явитися сонце.
13.10.2012
Хома Брут
Суспільство дебілізується просто на очах, от і повиповзала всіляка нечисть у культурі. Кому це не подобається, може втішатись жіночими романами чи національно-свідомою порнографією. Щоб витримати цей наступ на всіх фронтах – потрібно або мешкати у вежі зі слонової кості, або мати стійкий імунітет, що дається лише з досвідом. А хто не має досвіду, той зупиниться на проміжній стадії. Тиск як ззовні, так і зсередини, особливо не дає спати чужий успіх. Це нагадує три ночі Хоми Брута у церкві. Перша ніч була у 90-і, зараз – друга. А потім прийде Вій і спалить своїм поглядом останню живу душу.
15.10.2012
Пісня
Прірва між Заходом і Сходом України – явище ідентичне із Заходом і Сходом Німеччини, тільки у нас немає фізичного муру. Втім, і в об’єднаній Німеччині немає його теж. Редагую книжку, написану в Сєвєродонецьку. Житейська історія, написана не професійно, але не в цьому річ. У суто український текст із класичними реаліями вриваються російські частушки й совєцькі пісні. От я й подумала, що пісня зберігає генетичний код. У дитинстві я чула багато українських пісень, і персонажами уявляла дорослих: свою тітку і її кавалерів. Співали по неділях на вулиці, у рейсових автобусах, а екскурсії завжди були співочі. З тих пір я живу у цьому ритмі – української пісні. Створеної не в Галичині, здебільшого, а запозиченої зі Сходу. Тому й виникає єретична думка: а раптом центр України там, де люди продовжують жити під покровом народної пісні, створеної у високому стилі? Тоді, мабуть, не варто порівнювати Україну з Німеччиною.
18.10.2012
Останні відвідини Добромиля
Шукала місце Низького замку, де б я сама його збудувала. Недалеко від костелу й ринку, з видом на Сліпу гору. Вздовж Добромиля і далі до Боневич тягнеться плато. Можливо, десь внизу. Двір був би замаскований і захищений від зимових вітрів, і звідти видно було б усе місто, як на долоні. Будувати посеред міста – небезпечно. Замок був дерев’яний. Крім того, центру загрожували повені. Ось так я міркувала. Там ще ростуть дуби, ціла алея, але скільки їм років важко сказати. Можливо, 300, може, й більше. Треба буде послухати інші гіпотези. Мені не вдалося нікого зустріти. Сліпуче сонце, під яким я пройшла кілька кілометрів, геть виснажило мене.
Я знайшла дорогу, що веде через Розендорф до Боневич, вздовж річки Тернавки, яка впадає у Вирву, навпроти Високого замку на Сліпій горі. Шкода, що так мало часу було. Колись я ще пройду цією дорогою.
20.10.2012
Есе про Гербурта
Ввести в культурний обіг бодай одне забуте ім’я – добра справа. Особливо, коли відчуваєш містичний зв’язок з людиною, якої давно нема, але образ її тривожить, часом втішає, як найліпший приятель, допомагає, надає твоєму життю сенсу. Буває так, що це треба робити з обов’язку, але харизма тієї особи обволікає, зачаровує, дух її заволодіває твоїм тілом на добре чи на зле. Як я розумію цих одержимих. Вони вже не самотні. Вони перебувають в єдиному полі, де часу не існує.
22.10.2012
Зруйнування храму
Холод наступає повільно, обмежує ззовні й вивільнює простір всередині. Я останнім часом думаю, що ми всі стаємо дедалі більш неадекватними реальності. Не те, що про гармонізацію з нею, навіть про пристосування не може бути мови. Нам загрожують всілякі психічні розлади, як це буває, коли світ перевертається з ніг на голову. Недаремно я згадую Гамлета, який так і не назвав речі їхніми іменами. Слова, що їх кажуть божевільні чи ті, хто вдає з себе божевільних, ведуть у моторошну порожнечу. Я спостерігаю, як сама, й інші, висловлюючи публічно ставлення до реальності, вже не можемо контролювати себе. Система самоконтролю розбалансована. Це страшенно тривожить. Бували й гірші часи, але залишалась система координат. Тепер храм світогляду роз’їдає тотальна іржа масової деґрадації. Хто з нас вціліє – напевно, небагато. І, дай Боже, щоб ми змогли ще тверезо міркувати.
24.10.2012
* * *
Якби я мала змогу, то оселилася б у Старому місті в Єрусалимі, й нічого більше б не хотіла. Може, так воно й буде в іншому житті, оскільки я цього дуже хочу. Бачу там себе, і всі інші подорожі не мають сенсу. Хіба що Кеніґсберг – поранене місто, яке кричить від болю. Вони мене обрали, вони мене прийняли й увійшли в мою систему координат.
А тим часом я дедалі глибше поринаю у світ Яна Щасного, долю якого повторюю, бо нікому вже не вірю, окрім себе. Є й інші знаки, що вказують на зміни. Вони мене лякають, як лякають симптоми одужання хворого, що знає про невиліковність своєї хвороби.
25.10.2012
Стрий
Вчора спостерігала, щойно виїхали за Львів, як туман почав заливати усі кутки, яри і балки. Жалібне скавчання собаки десь біля мотелю, замучені першокурсники коледжу, яким зустріч зі мною була непотрібна, як і мені. Однокурсниця, яку я не впізнала і яка все плутала у спогадах, майже порожні вулиці. Кілька людей в книгарні, зі стелі якої звисали жіночі сумки. Я довго розповідала про Кеніґсберг, аж він матеріалізувався переді мною. Здавалось, ніби я вийду зараз і побачу форт з червоної цегли, скріпленої яйцями. Одна жінка сказала, що вихід існує – треба залишатися собою. Але я більше не хочу залишатися собою. Я хочу бути сильною, щоб давати силу слабким. Я була такою ж розгубленою, як і ті, хто прийшов мене послухати.








