Текст книги "Кожен день – інший. Щоденник"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 8 страниц)

Ось про що я розмовляла учора з Борхесом.

28.02.2012

День-привид

Усю ніч падав сніг, а вранці здійнявся вітер. День, коли мала початись весна, але то вже завтра. Моя наївна відданість числам збереглась ще з дитинства, коли я шукала якоїсь опори для себе. Опори, щоб почати відлік часу. Весна починалась 1 березня, а не 15-го. Часом так і було. Наприклад, коли я навчалась у 10 класі. І цього вистачило, щоб повірити, ніби таке може бути щороку.

Дні тижня для мене досі виглядають так, як у шкільному щоденнику. По три на кожній сторінці, згори донизу. Без неділі. Неділя для мене день-привид. Як 29 лютого. Щось зайве й чужорідне. Найзатишніше виглядає вівторок. На нього падає тінь від наступної сторінки. Це день для мене особисто. Що б я не робила у вівторок, усе приносить мені втіху. Четвер – це ризик. Час прискорюється. Все робиться поспіхом, от і виходить день помилок через невиважені рішення. Чи так воно у всіх, чи тільки у мене – не знаю. Іноді люди просто не знаходять слів, щоб пояснити свої дитячі уявлення про час. Людина, яка по-іншому уявляє собі дні тижня, мабуть, поводиться не так, як я. Можливо, вона бачить дні тижня вишикуваними в ряд, де неділя позначена червоним. Не хочу заглиблюватись в етимологію українського слова неділя, бо частка «не», що зрослася з коренем, викликає моторошні думки.

29.02.2012

Запах землі

Гарно починати весну, читаючи «Георгіки» Верґілія чи «Труди й дні» Гесіода. Або Василя Мисика: «Як сім’я Всесвіту струмки зірок спадають у земну родючу скибу». Поетів, що пахнуть землею. Як садити виноградну лозу можна детально прочитати у Верґілія, хоч цього мені не доведеться робити. Наш виноград росте і в’ється біля хати, і ніхто не підрізає його, не стримує. Він кислий-прекислий і кожної зими може змерзнути. Це світ картоплі, у ній, як і сотні років тому, гарантія існування. Моя сестра купує на зиму багато картоплі й цибулі, квасить капусту, хоч живе в місті. Страх перед голодом не зникає. Але річ не лише в цьому. Це ніби ритуал: зібрати в себе під дахом найважливіші дари землі.

Коли я писала «Урізьку готику», то теж пахла землею.

2.03.2012

Сковорода в снігах

Дилетантські суперечки довкола Григорія Сковороди, чи був той масоном, чи ні. Приводом став черговий десакралізаційний опус одного з постмодерністів. Ця суперечка-сварка – лише одна з багатьох, які ведуть люди без доброї освіти й натренованого розуму. Є певне коло тем для профанів, на щастя, досить обмежене. Бійка мишей у спорожнілому Великому Льоху не чутна нагорі. По небу й досі йдуть безсмертні білою дорогою, мирно бесідуючи між собою. І Сковорода серед них – здивований як дитина, і мудрий як дитина. Той жест, який він робить в бік землі, – коан, що його потрібно розгадати. Дервіш, даос, юродивий і блаженний в одній особі, мандруючи по колу, завжди мандрував до неба, кожної весни підіймаючись все вище.

3.03.2012

Намокло оперення

Людина – наче стріла, випущена в туман. Летіти треба довго, можна й забути про те, куди летиш. Найчастіше так і є, але прокидаєшся якось вранці з думкою, що все не має значення, окрім одного – сповнити своє призначення. Ціль теж ховається в тумані, і так майже у всіх, крім одержимих. Намокло оперення, стріла обважніла, ось-ось уткнеться вістрям у землю. І так у кожного. Але хтось все-таки прокидається вранці з думкою, що немає нічого важливішого, ніж здійснити всі свої помисли.

От і маєш відповідь, друже, на ці беззмістовні дні, що минають один за одним в сірій порожнечі.

4.03.2012

Суспільний мутант

Якби мене просили про пораду, як вижити і не втратити себе в цьому світі, я б сказала лише одне: ти нікому нічим не зобов’язаний і ніхто не зобов’язаний тобі. Це випливає з мого досвіду. Почуття провини шкодить нашій відповідальності за свої вчинки, усвідомлений обов’язок не може суперечити моральному інстинкту. Спілкуючись з людьми, встановлюючи зв’язки для вигоди чи захисту, ми частіше втрачаємо, ніж здобуваємо людські якості. Та істота, що називають нині людиною, насправді не є нею. Це – суспільний мутант, який нездатний вижити самостійно. Він підсвідомо ненавидить того, хто керується принципами, і готовий розтерзати його, якщо йому дадуть команду «фас».

Уся масова культура стоїть на трьох китах: їжа, секс, насильство. Вона апелює до первісних інстинктів, тому її неможливо позбутись і дати їй альтернативу. Вона колективний витвір і намагається загарбати все індивідуальне й ориґінальне, що з’являється. У дуже простий спосіб – підкуп або шантаж. Врешті, сама ця цивілізація є цивілізацією підкупу й шантажу. Про це ще в XIX столітті попереджали американські трансцеденталісти.

5.03.2012

Дія

Виявляти зло і кривду, порушуючи при цьому свій і чийсь спокій, – не означає їх примножувати. Важливо при цьому не втратити людяності й віри в те, що рівновага – це закон Всесвіту, і рано чи пізно вона відновиться. Зло існує лише тоді, коли людина визнає його злом. Так само і добро. Коли вона забуває про їхнє існування, настають часи, схожі на наші: часи апатії, розгубленості й недовіри до себе. Тоді приходять пророки і просвітителі – своєрідні захисні сили хворого організму. Перші нагадують про існування зла і добра, другі пропонують спосіб лікування. І ті, й інші можуть помилятись, але дія завжди краща за бездіяльність.

І на Сході так само. Шлях (дао) – це теж дія, самопізнання і вдосконалення – також. Можна пізнавати із заплющеними очима, але спочатку їх треба заплющити.

6.03.2012

Мило і кров

Минулий рік був роком мильних бульбашок в літературі. За кілька місяців вони з тріском луснули, бо піар не може тривати вічно. Сама поява цих надмірно роздутих книг лежить суто на сумлінні видавців, які не дбають ні про власну репутацію, ні про репутацію письменника тим більше. Аж ось знайшла на щойновідкритому історичному сайті статтю, що розглядає цей феномен уже на віддалі і з позицій здорового глузду. Очевидно, що автор не критик і не літератор. Жоден критик чи літератор в Україні не є притомним, а якщо і є, то воліє промовчати. У статті відчувається принцип «отстранения». Може варто перекласти його як «очуднення», але найбільше відповідає «Погляд збоку й згори». Коли починаєш розуміти, що «люди таки дивні істоти». У цьому випадку – яскрава картина видавання бажаного за дійсне з метою отримання комерційного успіху. З домішкою української сентиментальності. Коли я мала справу з цими видавцями, то вони ще не відчули як слід запах крові.

8.03.2012

Шевченко

Риторика Шевченка містить виразний заклик до насильства задля встановлення справедливості. «Я різав все, що паном звалось, без милосердя і жалю». І водночас природня доброта в особистому житті. Перше відлякує майже всіх, друге приваблює. Мій Шевченко – це той, якого я читаю в ориґіналі, не вдаючись до послуг коментаторів і дослідників. Теперішні критики такі ж схильні до фантазій, як і їхні ідеологічно та партійно заанґажовані попередники. Ніхто з них не пробував подивитись на Шевченка під кутом його ж самоцензури. Мені здається, що Шевченко був аутистом, і чужорідні впливи ніколи не проникали глибоко в його свідомість, тому їх легко виявити. Звичайній людині не збагнути феномен Тараса Шевченка-поета і мислителя. Психологічний портрет, створений професіоналами, міг би багато чого прояснити.

9.03.2012

Автобусна зупинка

Вельми символічний сон, ніби я не можу повернутись додому. Стою на зупинці в незнайомому районі. Зупиняється безліч автобусів, але жоден не їде на Сихів. Я змушена підбігати до кожного автобуса й читати, що написано на ньому, або питати людей. Сутеніє, і шансів стає дедалі менше. І не видно ніде таксі. А опинилась я так далеко, бо перед тим у трамваї бачила, як збожеволіла жінка, побачивши щось страшне. Це через неї я збилась з дороги.

Але цей сон має зв’язок з минулим. Колись я їздила на роботу і часто зустрічала одну божевільну, яка поводилась дуже аґресивно. На неї не можна було навіть подивитись. Я їздила з маленькою дочкою і боялась за неї. Забивалась у куток, поверталась спиною.

Щодо сну, то, можливо, він символізує кінець респектабельного життя. У тому районі не було нічого відразливого, цілком пристойна околиця з невисокими будинками й садками, і люди привітні, намагались мені допомогти. Тільки оце наближення темряви. Я знаю, як усе змінюється з настанням темряви.

11.03.2012

Сповільнення

Зима весь час завертає – недалеко відійшла. Може, тому, що час уповільнився. Це трапилось наприкінці минулого року. Ніхто мені не повірить, але справді час розплився по поверхні буття. Людям, які не встигали раніше, це не допоможе, адже час уповільнює їхні рухи, і вони все одно не встигають.

Стримую себе від менш потрібних контактів з людьми, відкладаю на потім. За цю холодну зиму вимерзло, напевно, багато рослин. Невдовзі я сама можу побачити, що живе, що мертве. Попереду – та ж сама незавершеність буття, де нічого не відбувається остаточно, крім хіба що смерті. Життя зараз наче чорно-білий фільм Куросави: що має загинути, те загине. Гальмуй – не гальмуй.

12.03.2012

Насильство

Людина привчена чинити насильство і знаходити причини для його виправдання. Вона може освятити ніж і грати роль жерця. Або грати роль Бога, для якого життя його рабів нічого не варте. Це, на її думку, знімає з неї будь-яку відповідальність. Іноді виправдання власної жорстокості відбувається постфактум, щоб витіснити сумління. Перед Коліївщиною шляхетська золота молодь робила набіги на зимівлі запорожців, влаштовуючи таке собі «полювання на людей», вбивала козаків на місці або привозила як трофей і піддавала тортурам. Іновірці, чужинці стають жертвами освячених ножів, і тоді ми маємо Варфоломіївську ніч, Кришталеву або Уманську різню. У Біблії це вважається прокляттям, під назвою херем, коли знищують усіх підряд – жінок, дітей і старих.

За тисячоліття нічого не змінилось: полювання мажорів, масові убивства жінок і дітей, фанатичні розправи над порушниками релігійних приписів. І все це в періоди загострення соціально-економічних проблем. Правда, іноді ні з того, ні з сього з’являються Брейвіки, чи просто маньяки, які беруть на себе увесь тягар буття, вважаючи себе вищими істотами, але для того, щоб вони з’явилися, потрібні складні хімічні реакції.

Але усі жахливі злочини мають одну спільну рису. Кожному насильству передує знищення морального інстинкту або повна його відсутність.

15.03.2012

Золота рівновага

Люди, наділені розумом і талантом, живуть надто складним духовним життям, а тому мають мало точок дотику з реальністю. Вони нагадують сферу. Їхній егоїзм чи просто індивідуалізм вимушений. Від них важко вимагати, щоб вони звалювали на себе ще весь тягар буття, прагнули задовольнити всіх оточуючих, підштовхували до повного злиття з соціумом. У них інші завдання в житті. Проте не кожен витримує тиск, і не кожен розуміє, що бути іншим – це просто бути незалежним, а не вищим. Таким людям загрожують дві речі: конформізм або завищена самооцінка. Тому для них так важливо залишатись гуманістами.

16.03.2012

Історичні пісні

Пісні, що їх називають історичними, створювались для збереження пам’яті про події. З неписьменним військом йшов кобзар, який був наче репортером. На відпочинку він розважав воїнів, але всі добре знали, що цей чоловік, окрім розважання і піднесення бойового духу війська, несе значно важливішу місію – зберегти пам’ять. Відбувалось колективне обговорення при прослуховуванні. Потім пісня поширювалась іншими мандрівними співцями. Одне слово, відбувалось те саме, що й у часи завоювання Трої. Українська історія зобов’язана своїми джерелами насамперед історичній пісні. Шевченко, коли писав «Гайдамаків», створив теж свого роду «Іліаду». Чомусь Гомерові ніхто не закидає неправедності вчинків завойовників Трої – ні жорстокості, ні обману…

Багато пісень не збереглося, дещо можна знайти у Костомарова, Мордовцева, Куліша. У XX столітті записи піддавались цензурі з огляду не так на політкоректність, як на створення іміджу війська. А відтак ми маємо ідеалізовану історію, неправдиву й сфальшовану. Добрими намірами вистелили дорогу до українського пекла.

18.03.2012

Сад

Образ саду в українському бароко – це не райський сад, а сад Гетсиманський – сад страждань, що веде до духовного очищення. Чому я раніше над цим не замислювалась? Мабуть, треба було поїхати до Єрусалиму й побачити ті покручені вузлуваті оливи тисячолітньої давності. І прочитати апокрифи. Одна леґенда розповідає, що вигнаний з Раю Адам довго блукав по землі, не знайшовши поживи. А потім все-таки випросив у Бога шматок Раю, на якому і вчився господарювати. Бог дав йому рискаль і мотику для обробітку. Отже, праця коло землі благословенна Богом і водночас є покутою за гріхи.

Я також створювала сади. Вони були далекими від досконалості, але плоди їхні смакували мені найбільше. А в дійсності мені доводилось оплакувати кожне дерево, яке всихало або його зрізали, щоб не заважало. Приїжджаю до села – немає сливи, немає вишні. Горіх, який я посадила разом з татом, повалила буря. А молоді деревця, знаючи про долю своїх попередників, ростуть абияк – кволі й покручені.

Розмірковувати над цим – все одно, що плести нескінченне плетиво і жити у світі, де не існує пір року. Не падає дощ і сонце не гріє.

20.03.2012

Відмерлі клітини

Земля така суха, що нічого не проростає. Я ніколи не бувала цієї пори на Личаківському цвинтарі: ще не прибрано, усюди повно сухого листя. Ми згадували тих, хто відійшов, коли надибували їхні могили. Колись я не знаходила жодного знайомого імені, тепер вони чи не на кожному кроці. Але просто знайомі, з ким майже не спілкувалась, бачила раз чи два в житті. Цього замало, аби відчути гіркоту втрати. Але коли спиняєшся, то тебе наповнює порожнеча, а в куточку павутиння провини. Відмерлі клітини живого організму – ось що таке цвинтар. Які б пишні пам’ятники і багатослівні написи їм не присвячували.

22.03.2012

Америка

Навіть люди-машини чи люди-рослини в тому середовищі, що називається так велично «Життя», іноді бувають дуже складними. Пізнавати їх потрібно дуже довго, так довго, що може забракнути часу. А що вже казати про людей, у яких майже відсутні рослинні чи мехнічні компоненти… Ми бачимо лише берег континенту, а не те, що в його глибині. Та навіть берег постає щоразу в іншому ракурсі та іншому освітленні, доки корабель гойдається на хвилях.

В чужій країні зустрічаєшся з людьми і, знаючи, що більшість із них бачиш вперше і востаннє в житті, відчуваєш смуток від того, що розлука неминуча. Намагаєшся втримати їх, обмінюючись адресами, телефонами, візитівками.

А тим часом Америка – поруч. Та Америка, яку ми вже, здавалося б, відкрили. Та, виявляється, за ніч чи день берег змінився до невпізнання.

24.03.2012

Старе-мале

Я ніколи не можу зрозуміти дорослих, які змушують дітей грати у фільмах, де багато насильства. Таких фільмів дедалі більше: діти-привиди, діти-жертви, діти самогубці. Що відчувають діти, які грають ці ролі, чи здатні вони відрізнити реальність від вигадки? А є ще конкуренція, амбіції, спокуса грошей і успіху. Так рано ставати ницими, а отже, дорослими. Ніхто не простежує їхньої долі згодом. Коли я бачу розмальованих десятирічних модельок, співачок, всіляких міс, то починаю розуміти, звідки такий спалах педофілії у світі і чому так процвітає дитяче порно, з яким намагаються боротися відповідні структури. Однак їм не впоратися з бізнесом, який диктує попит на цей товар. Це все одно, що боротися з алкоголізмом і продавати алкоголь.

Дедалі більше людей мріють, щоб їх забрали літаючі тарілки від усього цього.

26.03.2012

Осине гніздо

Я все відходжу кудись далі напевно й через те, що діється довкола, викликає все більшу відразу. Це виглядає як потік асоціацій з минулим. У письмі – кодові образи, які, здавалось, мали би дати поштовх до розуміння і стати символами. Як, наприклад, осине гніздо в покинутому й зруйнованому будинку. Я передбачаю собі читача-співрозмовника, що непомітно сам стає творцем, створюючи вже іншу книгу. Так у Кутзее часом за одним текстом йде розповідь про ту саму подію. Але це не варіант сюжету, а інше бачення. Наче паралельний світ.

Я сама вже як те осине гніздо в нікому не потрібній книзі. Ніхто не знає, що там усередині, тому намагається позбутися його дистанційно, не торкаючись руками. Але хто там стане зазирати в старий, понівечений часом будинок…

27.03.2012

Світ, що не змінився

Чотири дні залежності від погоди. Залишаю на ніч відхилену штору, щоб вранці побачити, чи не сильно гойдається віття дерев, чи не вкритий дах прибудови снігом. Вітер не дасть мені зійти на гору, а сніг – згрібати торішні бур’яни. Я ще не знаю, що по обіді може визирнути сонце і настати справжня весняна благодать. Ой рано я приїхала. Не можу зігрітись у хаті, де дме з-під підлоги. Така дошкульна ця весна. І від посухи нічого не росте, тільки перші квіти мати-й-мачухи розквітли, а по жимолості й ружах не скажеш, чи пережили вони зиму, чи ні. Таке розчарування, його я розбавила втіхою від тиші, новин, спаму й читанням «Холодного Яру» Юрія Горліса-Горського, що затягнуло мене у світ, де тіло й душа віддаються випробуванням і де навіть влітку холодно в глибоченних ярах.

А сьогодні, вже у Львові, побачила сніг за вікном. Це нічого не змінює в моєму житті тут, не порушує жодних планів. І якась дивна думка вгніздилася: чому ми не прокидаємось вранці кимось іншим? Адже може таке зробити душа: помінятись з кимось тілом, без відома господаря? Нехай була б я не собою хоч трохи.

1.04.2012

Домашня бібліотека

Книжки, які я перечитувала десятки разів у дитинстві. Деякі з них досі в селі. Дитячих книжок у мене не було, то я читала історичні романи. Опільський, Мордовець, «Фараон» Пруса… А ще підлітковий роман про Марко Поло. Книжки позичали батьки, деякі з них так і пропали. Ага, ще «Неопалима купина» Сергія Плачинди, згодом заборонена. Зачитані до дірок Квітка-Основ’яненко і Нечуй-Левицький. Ювілейний «Кобзар» 1961 року, який мама привезла з Канева. Одне слово, здорове читання.

У нас були старі підручники з історії, деякі зникли, а решту я перевезла до Львова і вони ще знадобились моїй дочці в університеті, бо справді були хороші. Старезний німецько-російський словник 1947 року, хрестоматія для читання з історії Греції й Риму. Книжки тримали у книжковій шафі. Внизу були всілякі папери, серед яких я іноді знаходила щось давно нечитане. Або мені снилось, що знаходжу. Добра книжка завжди була м’яка, пошарпана, з витертими палітурками. Я й досі віддаю таким перевагу. Усе життя мене мучив книжковий голод, як іншим дошкуляє відсутність спілкування.

2.04.2012

Речі не на місці

Речі не на місцях, посеред кімнат наскладані дошки для нової підлоги. За зиму в кухонних рушниках миші встигли вивести мишенят і випустити їх у світ. Газети на полицях погризені, з горіхів акуратно виїдена серединка. Що вдієш, коли кіт-господар живе тепер в іншому місці й приходить тільки тоді, коли я приїжджаю. Тепер тут завжди холодно й незатишно. Колись я заберу до Львова свій портрет, що зараз висить на стіні. Мені на ньому вісім років. Я підстрижена коротко-коротко, щоб темніло моє надто руде волосся. І посміхаюся. Це була забракована фотографія, але тато з мамою вибрали саме її і вставили в раму.

3.04.2012

Віртуальна ненависть

Ненависть найогидніша тоді, коли її висловлюють, не дивлячись людині в обличчя і не показуючи власного. І ще коли ненависть маскується під дискусію. Не було б у мене Інтернету, я б і не знала про це. Я давно вже не задаю свого прізвища в пошук, бо з недавнього часу перед багатьма з нас постала проблема: як захиститись від анонімного бруду й хамства й виробити від нього імунітет. Це політики й шоумени мають імунітет: чим більше галасу, тим краще. Головне, щоб їх пам’ятали.

Та коли йдеться про мене, я думаю тепер, куди це все нас заведе. Ми живемо в будинку зі скляними стінами, і наше найінтимніше життя виставлене напоказ. Для того, щоб принизити нас якнайбільше. І загнані у глухий кут павуки всесвітньої мережі починають битися між собою. Апокаліпсис, мабуть, так і виглядає. Якийсь спонтанний неототалітаризм, спровокований найпростішими інстинктами. Але водночас утворюються вузькі спільноти, чиї інтереси не суперечать нікому, наприклад, спільноти любителів ірисів чи собак певної породи, чи гурманів. Їм дозволяють існувати, бо вони не здатні змінити світ.

5.04.2012

Цілу ніч падав дощ…

Цілу ніч падав дощ і нарешті пробудив землю. Я виглянула у вікно й побачила зелену траву. Тепер є на чому спочити втомленим очам. Таке саме повільне оновлення відбувається і в мені. Я не можу спілкуватися з тими самими людьми, наче мала з ними довгу-предовгу розмову і тепер потрібно зробити перерву. Не можу писати так, як раніше. Образно це можна пояснити наче паузу між весною і зимою. Та навіть тіло почало поводитись не так, як раніше. Надто довго я хворіла. Можливо, подібні речі відбуваються не тільки зі мною, а й з цілим Всесвітом. Єдине, що можна зробити, – це відпустити усі ті процеси, нехай діється те, що діється, хай навіть йде до гіршого.

Погано те, що сни більше не підказують мені, куди йти.

7.04.2012

Щоб вижити

Христа розіп’яли би у всі часи, коли б він не прийшов. Це – беззаперечна істина. Можна знову і знову описувати його пришестя, і все складатиметься саме так, як дві тисячі років тому. Уже декілька днів мене жахає ця думка, не знаю, чому. Може, під впливом роману Володимира Короткевича «Христос приземлився в Городні», який я зараз читаю. Радше, він став приводом замислитись над цим. Насправді я бачу, як мало залишилось людей, здатних любити щось окрім власного добробуту. Вони підуть на все, щоб тільки вижити, і будь-яка правда про те, що вони нікчемні боягузи, викликає в них ненависть.

Месію не народять знедолені бідністю чи багатством. Для того, щоб він прийшов, потрібно пройти випробування як багатством, так бідністю, як свободою, так неволею, і залишитись при цьому собою.

Сама я не вірю в казки про месію, який прийде хтозна-звідки. Тому мені близькі думки катарів, що в цьому світі неможливо спастися.

8.04.2012

Антиутопія

Місто, брудне й зруйноване, де живі торгують вбогими харчами, і все місто – це великий базар. Повсюди лежать мертві, на яких ніхто вже не звертає уваги. Єдиний шанс вирватися звідси, це мати квиток на потяг, який йде невідомо куди, головне, що подалі. У потязі – чисто й приємно. Провідниця вмовляє вдягнути уніформу, щось на зразок камізельки з сіро-синьої водонепроникної тканини. Сюди не можна потрапити, вкравши квиток. Навіть у місті квиток означає певну недоторканість.

Це не вперше мені сняться антиутопії. Вони завжди тоталітарні. Не знаю, чи бувають інші. Відколи Томас Мор усе це придумав, так воно і є. Правда, він назвав це по-іншому – Утопія. Але ніхто не захотів там жити. Як і в Місті Сонця Кампанелли. Станіславів побудований за планом Кампанелли графом Потоцьким. Він не схожий ні на антиутопію, ні на утопію, однак звідси хочеться втекти відразу по тому, як приїдеш.

9.04.2012

Зима в Боневиці

Я приїхала в село, півдня провела на обох цвинтарях, фарбуючи хрести на рідних могилах. Оскільки срібна фарба ніяк не закінчувалась, а нести додому з цвинтаря якісь речі не рекомендують, то я помалювала ще кілька іржавих хрестів по сусідстві, бо ці могили вже нема кому відвідувати. На якусь мить мені стало тоскно, що колись наші могили чекає те саме, але що ж, такий світ. Потім я пішла на Ласки. Під гарною дикою грушею на схилі поставили стіл і лавки, а на самій груші висіла гойдалка. Я на ній погойдалася, згадавши, як це робиться, щоб розігнатись і злетіти якнайвище. А тоді пішла на саму гору, вже зарослу соснами, хоч сосни, то не наше дерево. За фасадом лісу, де колись росли величезні гіркі черешні, була пустка – голий зруб.

Я повернулась до холодної хати, де, здається, оселилася юрма привидів, хоч померло там усього троє людей. А вночі мені приснилась зима в Боневичах очима заїжджого волинського шляхтича і Ян Щасний, що в гарячці розмовляв з двома ангелами – темним і світлим. І дивні слова-прохання: «Говори зі мною, як би говорив з Господом. Бо йому ж ти не казатимеш неправди». І ще інші слова. У мене теж почалась гарячка, я не могла позбутись фраз, образів, вони не давали мені заснути, прорвавши греблю страху перед горою, на яку я боялася зійти.

12.04.2012

Старість храму

Костел єзуїтів у Львові – ось я вчора й потрапила туди вперше в житті. Думала, що так ніколи й не потраплю. Усередині затхле повітря, вогко, але позолота на балюстраді, що йде довкола нефа, все ще сяє. Останнє місце у Львові, де зупинився час. А там прийдуть реставратори, відновлять облуплені фрески під куполом, почистять численні сповідальні від пилюки. Піднятися б дерев’яними сходами вгору – не можна. Біля вівтаря – біла постать Христа, знятого із хреста, лежить на столі, наче в морзі. Дерево, пофарбоване білим. Дві нові ікони – по обидва боки престолу, дві яскраві плями на темному тлі. Занехаяні пам’ятні й надгробні дошки на стінах. Тут ховали лише єзуїтів. Кілька сувоїв нових килимів, якими застелять невідчищену підлогу завтра. І так спокійно, час змирив з усім. Можна не пручатись, помаленьку старіти. Але не дадуть.

13.04.2012

Запах паски

Алхімія Великодня – паска. Солодкий ванільний запах досі чути в квартирі. Спекти паску – це наче подолати гірський перевал. Усі паски, якими завалено ринок, наче дерев’яні: ні смаку, ні запаху. У цьому я переконалася минулого року, коли в мене не вийшли мої паски, бо я вдалася до експерименту. Так було прикро.

Я не знаю сімейного рецепту, не записала, однак відчуваю за своїми плечима маму, бабусь, прабабусь, прапрабабусь. Колись моя дочка сама захоче спекти паску, хоч матиме, як і я, вибір: купити або спекти, пройти довгий шлях до цього дивовижного блаженного запаху, який дарує втіху від самоствердження.

14.04.2012

Світло

Життя в сутінках знесилює. Усе стає важче робити, на все йде більше часу. Поступово сутінки проникають в тебе і м’якими теплими руками накладають пута. Треба вирватись, поки не стало запізно. Усі мої втечі до Урожа – це спроба звільнитись, бо інші поїздки в інші місця не дають ефекту світла. Час повертається назад – це світло, відкриття внаслідок читання – світло, творчість, якою б похмурою вона не видавалась, перемога світла. У кожного те світло своє.

16.04.2012

Нове місто

Маленьке диво – з того місця, де був палац Гербурта, за великим зеленим полем, я побачила і впізнала шпилі костелу й ратуші Нового міста. Можна було піти туди навпростець, як у одному з фільмів-фентезі, коли втомлений від нестачі пригод герой знаходить нарешті щось таке, що обіцяє йому славу, багатство, навіть щастя. Над усім цим – холодне сіро-блакитне небо й дошкульний вітер.

Зрештою, виявилося, що то не місто, а село, яке було колись містом, і в ратуші з дерев’яним шпилем Народний дім і бібліотека, а двері зачинені. Казково доглянутий костел, один з найбільших в Галичині, на моріжку, оточений рештками земляних валів. Старі будинки довкола або покриті кіптявою часу, або замасковані до невпізнання євроремонтом. Віддалік ще один костел і руїни замку чи палацу. Славне було місто, де колись народився відомий викладач Гербест (Зелінський), єзуїт. Треба тут побувати нераз, щоб зрозуміти, що все воно пов’язане – гори, замки, палаци. З пагорбів видно Добромиль і Фельштин. Уночі можна запалити вогонь і передавати сигнали тривоги.

Предивний пречудовий світ, з якого я родом по духу. Маленька вузькоколійка, по якій бігає потяг з двома вагонами, зелені луки, чисте повітря і круглі шапки гір, де гніздяться орли, яких не можна вбивати, бо загине чийсь син. Іноді я почуваю себе останньою з роду.

19.04.2012

Недовіра

Врешті все закінчиться тоталітаризмом. Масова культура розкладає людство, високі технології дають змогу вистежити кожного, тому впоратися з цим безпринципним і боязким стадом тому, хто захоче мати владу, буде неважко. В Україні це дуже помітно.

Ще кілька років тому я писала про культуру самознищення, коли постмодернізм сприймали як одкровення, хоча варто питати себе в кожному випадку: що дає ця книга (картина, фільм) душі і серцю, і відкинути все, що не задовільняє наші духовні чи інтелектуальні потреби. Так можна залишитися особистістю і не дозволити нікому маніпулювати із загальнолюдськими вартостями. Але цього не трапилося, а відтак комерціалізація культури сіла нам на голову. Якась пані з Польщі назбирала з українських поетів грошей за їхні вірші і видала антологію перекладів. Ніби й добра справа, але хотілося б знати, яка дорога вимощена добрими намірами. Підозра – це лихо з розуму, який знає, що існує безліч способів його використати.

20.04.2012

Історія як детектив

З тією історією доводиться стати детективом. Там розбіжності в датах на двадцять років, там книга виявляється старішою майже на сто років і не того автора. Найгірше те, що немає навіть з ким проконсультуватися, бо фахівців уже немає поміж живих. Для роману це не так важливо, важливо для мене. Коли посилаються на книгу, не читаючи її, це вже нікуди не годиться. Мене ошукують на кожному кроці – кому тут вірити. Щоб встановити істину, треба багато років працювати в архівах та бібліотеках, а в мене інші завдання в цьому житті. Найсмішніше те, коли тобі дорікають в дилетантизмі, а ти цього й не заперечуєш, не сперечаєшся. Що ж, і це досвід. Мушу встановити, чи була у Добромилі друкарня в 30–40 роках XVI століття, бо тут залежить на репутації Гербурта. Здається, я єдина, кому на цьому залежить.

21.04.2012

Інфантилізм

За ніч зацвіла алича. Таке відчуття, що земля втомилась від зимування і веснування, від залежності від сонця. Ніщо не викликає такої тривоги в людині, як небесні знаки. Сонця стає дедалі менше. Воно не гріє так, як раніше. Це мені нагадує Добромильський літопис, писаний у XVIII ст., де переважна більшість записів про повені, засухи, неврожаї, знамення у небі, двоголових телят і моровицю, і жодної тобі політики. Маленький такий літопис, як маленьке життя маленької людини, констатація безсилля перед стихією. А от у Лукрецієвій поемі «Про природу речей» в книзі, присвяченій моровиці й природнім катаклізмам, увага зосереджується на поведінці людини за таких обставин. Люди миттю дичавіють і керуються винятково інстинктами, оскільки роблять ставку на Бога, а не на власні моральні якості й здоровий глузд. Вони убивають Бога в собі, якщо не отримують захисту. І при цьому навіть не здогадуються, що Бог завжди всередині, а не зовні.

Найбільше мене обурює в людях несамостійність вчинків. Але ще більше – несамостійність думки. Все це наслідок того, що не існує системи координат для людини у Всесвіті й повна дезорієнтація в інфантильному суспільстві, яким може керувати хто завгодно.