Текст книги "Кожен день – інший. Щоденник"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 8 страниц)

26.11.2011

Безсмертя

Учора запах воску нагадав мені не церкву, а похорон. Так пахне, коли заходиш попрощатися, з вулиці. Просто згадка, і більш нічого. Смерті бояться тоді, коли знають день і годину її приходу. Але про це знають лише засуджені на страту. Людина, про яку я буду писати, пережила досвід очікування смерті. Щось сталося в тій Вавельській вежі, після чого непокірного магната почали навідувати видіння. Трохи згодом, теж у в’язниці, видіння почали навідувати Шабтая Цві, якому так і не вдалось стати Месією. Зараз багато хто заявляє про свою симпатію до барокового мистецтва, але це все надто поверхово, аби підлатати постмодернізм. Без думок про межовий стан буття, про долю, про відчай зрозуміти бароко неможливо. Це – не гра словами й символами, а відчуття того, що ми не розуміємо мови Всесвіту, невірно її тлумачимо. І в ті часи були формалісти, що віддавали данину моді. У спадщині минулого є теж повно сміття і вцілілих рукописів. І так само мало пошуків істини, як і зараз. Утім, зараз від істини взагалі демонстративно відвертаються, або навіть плюють їй в обличчя.

Доказ безсмертя людської душі слід шукати в моральних та естетичних константах. Якби цього не було, людська істота виродилась би дуже швидко. Ознаки цього виродження нині видимі як ніколи. Зрештою, не вперше. Найперше мені спадають на думку забутий роман XVII століття про Сімпліція Сімпліціссимуса і «Мандри Гуллівера». Тут є все – причини і наслідки.

27.11.2011

Демони

Щоразу, коли сідаю писати, боюсь, що не зумію. Мушу спочатку подолати страх, звикнути до білого паперу. Завжди одне й те саме. Дуже рідко сідаю, щоб вхопити думку за хвіст і не дати їй зникнути. Зате вночі слова приходять цілими сторінками, не дають спати. Або навіть цілі сюжети. Відколи я покінчила з ходінням на службу, трохи вибралась зі злиднів, то почала більше писати. Це – добре, бо могло бути по-іншому: гординя робить людину творчо безплідною, намагання досягти успіху виснажує. Не надмірність є матір’ю одержимості, а смиренність і чистота. Десятки загублених доль пройшли переді мною за всі ці роки, одні опинились угорі, інші потонули в болоті, ніхто не залишився на полі смиренному. Усіх їх згубили гординя і егоїзм. Вони йдуть за кожним із нас, не дають ніколи спокою, хочуть нас зупинити. Самоприниження – теж з цього товариства демонів творчості.

28.11.2011

* * *

Важко щось робити, коли не маєш моральної підтримки. Може, люди, що ставлять собі конкретну мету завоювати якісь конкретні речі, гроші там чи успіх у вигляді потоку похвал і публічних демонстрацій свого «Я», того й не потребують. Завершили цикл операцій, і все. Для мене є загадкою: як такими стають? Очевидно, у них є інше джерело живлення. Щось на зразок наркотика, без якого настає депресія.

У мене була колись гадка написати щось про сучасну літературу, але коли уявила собі той стандартний набір засобів оборони як нападу, який виставлять проти мене, то волію викладати свої думки на зустрічах. Будь-який спосіб тверезо глянути на авторитети колись кваліфікувався як відвага. Нині – як заздрість. Це теж потребує пояснення. Я мало знайома з теорією і практикою чорного піару, тому не берусь стверджувати, що подібні звинувачування є типовим ходом. Важко уявити, що десь у Франції чи навіть у сусідній Польщі так розправляються з опонентами, хоча з їхніми літературами становище не набагато краще. Культура ведення дискусій може розвиватись, коли вона прищеплена ще з юності.

Сучасний письменник часто змушений поводити себе як бухгалтер, оскільки маса читачів теж бухгалтери. Він рахує кількість куплених книг, кількість людей, що прийшли на презентацію, загальний наклад, кількість рецензій та інтерв’ю. Скандали теж мають свою приховану бухгалтерію. І все це він використовує як важку артилерію проти будь-якої критики. Як не він, то ті рибки-прилипали, що годуються біля тіла акули, доки вона не помре. Тоді й вони помруть разом з нею.

Усе це може переважити саме лише почуття гідності. Але потрібно, щоб була потреба у цій гідності в якомога більшої кількості людей. Не дати себе ошукати, не дати себе висміяти, не дати вбити у собі дар залишатись собою. За це треба боротись кожного дня.

29.11.2011

Проводи осені

Я йшла вузькоколійкою через ліс Знесіння, шпали подекуди були вкриті памороззю, був навіть невеличкий, але справжній залізничний міст через невідому річечку. Ця колія спускалась на Підзамче, але я йшла в протилежний бік. Можливо, ця колія уривалась коло якогось напівживого заводу, і, можливо, довела б мене майже додому. Десь раз на добу нею проїжджає локомотив з кількома вагонами, мешканці будинків на пагорбах знають коли саме. Якби я не чула, то мене міг би наздогнати локомотив. Хтось вертається цими шпалами вночі, а потім вузькою стежечкою підіймається на крутий схил, падає дощ, слизька земля втікає з-під ніг, а внизу село, що вже давно перестало бути селом, будинки схожі на фортеці, безліч вогнів, кожен з яких сам собі окремо, як розсипи зірок. Патина часу, що так гармоніює з сухою травою й опалим листям, подекуди відчищена й пофарбована фінською фарбою або заклеєна пінопластом. Увечері цього, звісно, не видно. Тут уже бачать, що ти чужа. Сюди не забрідають туристи. Такий спокій властивий лише околиці зі старими одноповерховими чи двоповерховими будинками, базальтовою бруківкою, де внизу коло води вцілілу зелену траву скубуть брунатні кози з чорною смугою на хребті.

30.11.2011

Лише Бог знає всіх поіменно

Мені останнім часом не хочеться виходити, щоб не зустрітись з чимось відразливим і неприємним. Я не боюся людей, мене відштовхують наслідки їхньої діяльності, викликаної думками. Ці думки фрактальною сіткою вкривають все довкола. Через те я почуваюся дуже некомфортно. Місце, де я побувала вчора, – частина парку Знесіння з боку Кривчицької дороги, було вибране чисто імпульсивно. В лісі стояло повно великих дерев’яних хрестів – нових, побілених вапном. Спершу вони вели вздовж гори від статуї Матері Божої, а потім розсипались по лісі. Біля деяких стояли кошики зі штучними квітами. Ніде жодного напису. Оця німота мене найбільше вразила. Спитати було нікого. На щиті з планом парку – теж жодної інформації.

На вершині гори, де колись було городище, стояло велетенське біле розп’яття. Чи тут загинули оборонці Львова, чи жертви більшовицьких репресій – це можна дізнатись. Але такий спосіб увічнення трагічних подій неприйнятний в суспільстві з короткою пам’яттю. Він породжує лише міфи.

Один хрест був пофарбований синьою фарбою.

1.12.2011

Бунт

У мене була тітка, в якої чоловік-поляк украв дитину і вивіз під час війни. Вона була з ним невінчана і все життя прожила в сім’ї старшої сестри. Вона поступово замикалася. Спочатку перестала їздити до міста, тоді варити їсти на весіллях, тоді перестала ходити до крамниці, і врешті не наважувалась вийти за межі подвір’я. Її світ стискався, і невідомо, що вона отримувала навзамін. Які думки приходили до неї, які образи. Вона ніколи нічого не просила й на ніщо не скаржилась. Вона не хотіла від цього світу нічого. А від іншого?..

Як я її тепер розумію.

2.12.2011

Жорстокість існування

Мені нераз доводилось тікати, бо втеча – це також вибір, і дуже часто вибір сильного, а не слабкого. Люди по-різному поводяться, коли загнані в глухий кут. Одні стають агресивними, інші зливаються зі стіною, ще інші починають думати, як вийти зі становища. Останнім часом мені сняться сни, де я потрапляю в не вельми зручну ситуацію. Але не відчуваю особливих емоцій. Наче все вже вирішено за мене, і це – частина Великого Задуму: пройти через все. Нехай буде все, тільки не затхлість, не застій.

Моє житло засипане піском секунд, хвилин, годин, днів. Як би це не було прикро, але це мої секунди і мої дні, і я намагаюсь щось з ними робити. Якогось літа я залишилась сама на цілий місяць. Не було ґрат на вікнах, один із ключів був у невідомо чиїх руках. Вже вранці я чекала з нетерпінням вечора. І писала про жорстокість існування.

Зараз у мене всі ключі, й дім надійно захищений, і я знову чекаю з нетерпінням тієї жмені піску, яка з’явиться ввечері, бо розрівнявши її долонею, зможу написати про жорстокість буття, на яке проливається світлий дощ милосердя.

З образами легше розповісти те, що не можна передати словами.

3.12.2011

Схід

Туга – суто «східне» почуття. Степ, пустеля, море не мають меж, а якщо й мають, то подолання цих меж понад людські можливості. Є культури вертикальні, а є горизонтальні – східні. У порожнечі легше знайти те, що шукаєш. Навіть якщо ти знаєш, що шукати доведеться піщинку в пустелі чи краплю в морі. Схід живе за космічним часом, тому так приязно сприйняв вчення про карму та реінкарнацію. Захід живе за часом міфологічним і навіть зараз продовжує створювати міфи. І причина того, чому Захід і Схід не можуть бути разом, – в особливостях горизонту та конфігурації зірок. Найпершою з усіх наук була астрономія. Тоді вже можна було прокладати шляхи в пустелі і на морі. Потім музика – тужлива, монотонна, така сама безмежна.

У кожному з нас є частина Сходу, того місця, звідки ми прийшли чи куди прямуємо.

Ті, хто бездумно повторює слова Кіплінґа про Схід і Захід, навіть не можуть уявити собі велич їхнього протистояння.

4.12.2011

Добромиль

Несподівана знахідка у старій книзі про Добромиль. Зрештою, вся книга – знахідка. Написана в тридцятих роках минулого століття українським автором – це вже рідкість. Яну Щасному присвячено там цілий розділ. Народився він не у Фельштині, як я вважала, а у Боневичах, де, можливо, й помер. А помер він 31 грудня 1616 року і похований був у Добромилі на початку квітня. Мав бути вельми пишний похорон. Магнатів так і ховали: через кілька місяців. У Добромильському костелі, у той час дерев’яному, після жалобної меси вершник на коні зламав спис і впав з коня, імітуючи смерть. Нібито за римським звичаєм. Думка небіжчика навряд чи враховувалась. Але те, що його поховали не в родинній усипальниці у Фельштині, свідчить, наскільки дорогий був йому Добромиль. У 1636 році костел, де поховали Гербурта, завалився під час повені. Тепер там стоїть мурований.

Чи міг собі уявити Гербурт, що після смерті не матиме спокою? Ні в буквальному, ні в переносному значенні. Польські автори підніматимуть на сміх його приязнь до українського, видіння, які той бачив у Вавельській вежі, дивацтва, недостойні шляхтича. Цілком у дусі постмодернізму. Один Владислав Лозінський чого вартий. З одного боку український «іконопис», з іншого – прокрустове ложе польського шовінізму. Недалеко просунулась сучасна історична белетристика. По суті, та сама міфотворчість, тепер уже помножена на авторське еґо: надягнути бутафорський костюм і помилуватись собою у дзеркалі. Ніхто через усі ці дискурси й не помітить межі між професійною доброчесністю й дилетантством.

5.12.2011

Читач

Деградує література не тоді, коли перебуває під ковпаком ідеології. Тоді навпаки – в ній наростає опір. А тоді, коли починає зневажати людське чи просто оминати його. У романі Жозе Сарамаґи «Спогади про монастир» є момент, коли одночасно помирають дитя муляра і син короля. За труною сина муляра йде вся родина, батько з матір’ю. Король проводжає пишний похоронний кортеж, стоячи на порозі палацу. Просто знімає капелюха. Отой король – сучасна література. У ній забагато поверхового і замало глибинного. Калюжа більше впадає в очі, ніж джерельце, сховане в листі. Двадцять років вистачило, щоб зробити з читача споживача книжкового продукту, і далі буде ще гірше.

Мені приснився сон, ніби якась жінка в парку розпродувала бібліотеку, щоб звільнити квартиру, яка дісталась їй у спадок. Темніло, вона поспішала, а я все намагалась знайти щось для себе. На порожній коробці був напис «XVII ст.». Тобто люди вже купили те, що перевірене часом. Я сама рідко знаходжу в букіністів щось цікаве. Або все в мене уже є.

6.12.2011

Цап і решето

Міфи про неповноцінність української мови вигідні як її ворогам, так і «друзям». Перші взагалі не читають серйозних україномовних книжок, другі грають роль її рятівника і просто піаряться на цій темі. І тих, й інших просто не треба слухати, а взяти хоча б почитати українські переклади Канта Івана Мірчука та Ігоря Бурковського. Але ніхто не святкує вихід у світ «Критики чистого розуму» українською мовою, щороку виходять переклади нових книг Канта. Тиша. Зате горлають видавці неякісних перекладів з російської на українську Юкіо Місіми, і навіть часом не згадується імені перекладача. Щодо укрсучліту, то автори воліють збагачувати мову ненормативною лексикою, щоб якомога швидше її урбанізувати, хоч мова сама знає, куди їй пливти. Жаль, звісно, що мало людей це розуміють, але вони є, і їм не треба боротись за визнання української мови, витрачати сили на дурні суперечки.

Послухаймо українського Канта: «Уміння ставити розумні запитання – це вже важливий і необхідний доказ мудрості чи проникливості. Коли ж запитання саме по собі є безглуздим і даремно вимагає відповідей, то, крім сорому для того, хто його ставить, воно має іноді ще ту ваду, що підбиває необачного співрозмовника на безглузді відповіді, і тоді виникає кумедне видовище: один, як казали в давнину, цапа доїть, а другий решето підставляє». («Критика чистого розуму», переклад Ігоря Бурковського.) Я б замінила в цьому перекладі слово «виникає» на «постає», а слово «другий» на «інший».

7.12.2011

Діти – квіти

Такі невинні, чисті приходимо ми у цей світ, щоб нас полюбили. Але щоб світ прийняв нас, мусимо підлаштовуватись під нього, чинити всілякі погані речі, вчитися ненавидіти, зневажати тих, хто міг би нас полюбити. Вічна загадка життя. Її уособлює цар Едіп.

Пізніше не вірять у фатум, намагаються зберегти себе такими самими чистими й невинними герої Діккенса тим, що не бажають ставати дорослими. Зараз на вівтар конформізму кладуть дітей, вбиваючи їхню чистоту в особливо витончений і жорстокий спосіб – розбещенням. Це називають правдою, але хіба може бути правдою те, чого не може збагнути розум без досвіду? Розум, який не здатен замислитись над наслідками, розум безвідповідальний. Тому найкращі квіти виростають на людських смітниках, живлячись самою лише надією. Одне лише маленьке свято може на ціле життя наділити їх імунітетом проти зла.

8.12.2011

Із життя символів

Часом інтуїтивно використовуєш певні символи, а потім виявляється, що вгадала. Критики думають натомість, що це зроблено свідомо. Сковорода правду писав, що існує символічний світ, і час від часу він втручається в реальне життя. Я свідомо ввела в «Слугу з Добромиля» добрих людей (катарів), а потім несвідомо орден Золотої бджоли, а це один із символів катаризму, хоч про це дізналася лише вчора. Коли б звести ці та інші символи в одну площину, можна по-новому прочитати цю історію. Колись у романі «Господар» я дала ім’я чоловіку з рогами – Сава, а потім виявилось, що Сава – покровитель худоби. І знати цього я не могла. Зараз все простіше, бо є Інтернет. Кожна річ має потаємне ім’я, яке не кожному дано знати. І є знання, що передує досвіду. І є шляхи до цього неісповідимі. На які потрапляєш лише тоді, коли їх не шукаєш, а якщо й шукаєш, то без одержимості. Як шлях до Притулку, наприклад. Тоді це стає для тебе чимось більшим, ніж просто література. А Юнґа можна почитати згодом.

9.12.2011

Фаталізм

Колись читала спогади про те, як німці розстріляли ціле село в Білорусі. Один маленький хлопчик весь час кричав: «Боюся! Боюся!» А потім раптом вигукнув: НЕ БОЮСЯ! То лише спершу здається, що поріг високий. А переступиш… У мене бувало таке – останній вибух адреналіну перед стратою. Після цього страх вже не повертається. Збоку виглядає це дивним: щойно людина потребувала захисту, втішання, і раптом підводить очі й посміхається.

Утім, це не стосується страху людини, яка завинила. З сумлінням боротися не варто, через нього не можна переступати. Яке це пекло – навіть уявити не можна. Його можна лише трохи полегшити, але ошукати – небезпечно. Ні сумління, ні смерть не одуриш. Вони тебе знайдуть і замордують все одно в інший спосіб.

Усе це таке глибоко інтимне, що навіть торкатись боляче.

10.12.2011

Механіка

Серед чужих людей часом відчуваєш просто фізичний дискомфорт. Іноді він нестерпний. Один час я їздила на всілякі семінари, де люди були знайомі між собою, але я нікого не знала. Хоч ми і займались однією справою, але ніколи я не почувала себе таким чужорідним тілом. Звичайно, я була менш компетентною, а може, й ні, але в невеликих групах є тенденція виділити себе, довести свою значущість. І це робиться агресивно, попри підкреслену чемність. Кожен стає актором. Я не ставала, і мені було дуже самотньо. Я спостерігала за людьми й уявляла, які вони насправді. По суті, це вже той корпоративний світ, що, закликаючи до толерантності й креативності, вбиває у людині особистість. Я так і не звикла до цього. Воно навіть мене смішить. Але й раніше я приходила чужою і відходила чужою, коли не знаходила для себе, так би мовити, «родючого ґрунту». Стосунки між людьми – дуже складна річ, тому їх завжди намагаються автоматизувати. Хоча називати речі їхніми іменами й бути самим собою все-таки краще. Так можна змінити цілу Систему. Для зняття напруги часом вдаються до провокацій, але це діє недовго.

Взагалі, є повно літератури на цю тему, як вижити, втриматись, завоювати. Але в ній ви не знайдете відповіді: як бути, бо це література для тих, хто хоче стати «механоїдом» (антонім андроїда).

Мені наснилось сьогодні, що я мушу складати державний іспит з математики. Мене злякало не те, що я вже все забула, а те, що цей іспит цілком абсурдний особисто для мене, непотрібний.

11.12.2011

Криза літератури

Щоб мати уявлення про щось, треба насамперед відсторонитися від нього – стати спостерігачем. Усі так палко бажають істини, але зручної, вигідної, яка вписувалася б у їхнє життєве кредо й давала спати ночами. Щоб не брати в тому участі, краще промовчати, бо, може, не все так погано і ніхто не постраждає, а тебе не зроблять смішною. Я тепер вже не розкидаюся словами, та й який з мене обвинувач.

Тільки учора до мене раптом дійшло, наскільки література є віддзеркаленням влади. Тобто я це знала раніше, але не розуміла чому. Причина дублювання цієї схеми в тому, що слова є певним чином грошовою одиницею і повинні бути забезпечені капіталом. Якщо вони стають електронним чи паперовим сміттям, настає криза. Кризу повинна здолати влада. Якщо вона довела національну валюту до такого стану, то повинна звільнити місце для іншої влади, або відмовитись від усіх привілеїв, проводити реформи. У кожній літературі є своя схема захисту й самозбереження. В Україні вона навдивовижу точно копіює суспільний устрій, і коли він зміниться, зміниться так само її структура, що ґрунтується на корупції. Зараз ми маємо Дона і «сім’ю», олігархів, що підписали з сім’єю пакт про ненапад, тих, хто може співпрацювати з ними, і тих, хто ніколи не буде співпрацювати. А також медіа, які обслуговують сім’ю та олігархів. Якщо в політиці вже давно триває боротьба, яка виявляє ту чи іншу корупційну схему, то в літературі ця боротьба прихована і схована від читача. Тобто література наразі пасе задніх, відстає. Не можна вважати це природнім процесом і процесом безневинним. Знецінення слова має практично незворотні наслідки, та ще коли ніхто не зацікавлений у вливанні капіталу. Єдиний рецепт, що можна запропонувати, це принаймні знати правдивий стан речей і не співпрацювати ні з сім’єю, ні з олігархами.

12.12.2011

Жаль

Людей, що перебували на межі життя і смерті, розпитували, за чим вони найбільше шкодують. За тим, що надто багато працювали задля матеріального добробуту, а мало відпочивали, що пожертвували мрією, коханням задля скороминучого блага, що не стали щасливими. Смерть дає уроки лише тим, хто присутній у класі, тому й жаль цих людей можна трактувати як завгодно: від романтичного співчуття до цинізму, спихаючи все на психічні відхилення. Виходить, скажуть родичі й близькі, ми для вас нічого не означаємо. Уявімо собі, що не існує релігії взагалі, або ці вмираючі нерелігійні. Вони б і в такому разі шкодували за речами, які у світі живих вважають другорядними. Я впевнена в цьому.

Чоловік, що ціле життя крутився, як міг, поставив хату собі, збудував хату дітям, невтомно працював, – і раптом його зупиняє невиліковна хвороба. Кому він виставить рахунок за те, що не бачив заходу сонця, не бачив моря, не робив таких потрібних милих дурниць? Авжеж, не Богові, а собі. І ось він вмирає, і після нього не залишається нічого, що справді збагатило би цей світ: ні думок, ні глибоких почуттів, ні добрих вчинків, ні ран чи рубців. Нічогісінько. Окрім широго жалю за тим, що не зробив і вже не зробить. «Мыслю, что есть Ад: страдание о том, что нельзя больше любить». Отже, ментальний простір довкола нас просяк тим жалем за нездійсненними бажаннями, бо більшість людей живуть саме так – в суєті й марноті. Тому й важко в ньому щось змінити, бо цей жаль пригнічує.

За чим буду шкодувати я? За тим, що не сказала тоді, коли потрібно було казати «ні» або «так».

14.12.2011

Двері і вікна

Щоб потрапити з кухні до кімнати, де я зараз працюю, мені потрібно пройти через два дверні отвори. Коли знаєш, що кожного разу ці діри в стіні цуплять у тебе трішечки пам’яті, такий собі дріб’язок… Неприємно, але нічого не вдієш. Маю підозру, що іноді якась втрачена пам’ять може повернутися й стрибнути тобі на плечі. Скільки разів, коли я йшла з дому, мені здавалось, що не вимкнула газ. Не штука пройти через четверо дверей і вціліти. Здається, справу можна покращити, коли розташувати двері навпроти, тоді траєкторія руху не буде викривлятися. Двері – це не дошка, що затуляє отвір, а порожнеча, що знаходиться в отворі. Оце суть дверей. У мене немає клаустрофобії, коли не тісно. Тому я не люблю ні літаків, ні потягів, і час в дорозі знекровлює мою свідомість. Натомість прогулянка – справжня благодать, бо ритм завдаю я сама.

Змиритись із втратою дріб’язкової пам’яті можна, але коли вікно забирає в тебе назавжди сон – це дуже погано, бо деякі сни можна обміркувати й змінити свідомість, а з нею і життя. Але перше, що бачиш, розплющивши очі, це велике вікно, і сон твій вилітає через нього.

Люди про це знали давно. Кажуть, треба взяти, коли виходиш, з собою якусь річ, тоді вона нагадає про забуте. Тільки зі сну нічого не візьмеш. Наша свідомість не щільна й не глянцева, вона радше нагадує рій бджіл. Потривожиш – усе розсиплеться.

15.12.2011

Порохова вежа

Довго не спускалася зі свого Сихівського пагорба в долину Полтви. Хіба місто може бути щасливим, коли його ріка загнана в кам’яний склеп… На площі Ринок, як у Середньовіччі, стояла імпровізована шибениця і гупали барабани, як виявилось, бочки з-під солярки. Потужний звук. Виступали мітингувальники-крамарі, тобто підприємці. Не вміли гарно й гладенько говорити, зате від душі. Збоку стояли ятки з різним святковим мотлохом. Мені нічого того не було треба.

Я перейшла через Підвальну до Порохової вежі, й мене перестріла якась бабця, спитавши, котра година. Вона мені так дякувала, що я зрозуміла: з нею щось не те. Біля вежі потрохи збирались львівські злидарі на благодійний обід; поки що розсипані по алеї, але ближче до 2-ї вони зосередяться навпроти дитячого майданчика. Різні періоди мого перебування у Львові почали нагромаджуватися в моїй голові, як брили криги. Ріка пам’яті скресала. Чим далі я підіймалась догори, тим частіше зустрічала людей, які поспішали поїсти: пенсіонери, бомжі, п’яні, божевільні. Вони реагували на мене, як на якийсь яскравий теплий подразник. Зрештою, я так само, як і вони, належала до племені звільнених, просто моя свобода не мерзла, не мокла, й не голодувала, і не зневажала їхню свободу.

16.12.2011

«Лілі Марлен»

Вчора в кафе, оформленому, як мені здавалось, у стилі 30-х років, з динаміка раптом почулась «Лілі Марлен», знаменитий німецький хіт часів війни. Ніколи не чула його в таких розважальних закладах, і тому трохи бурхливо відреаґувала, миттю згадавши однойменний фільм. Солдатам на війні потрібні такі пісні. Були вони і в супротивників, напевно, в усі часи. У мене «Лілі Марлен» викликала інші асоціації. Колись, дуже давно, я мешкала в будинку на вулиці Сковороди, двері квартири виходили у двір, і справа жила старша жінка, яка колись працювала в борделі для німецьких солдатів. А в парку Франка, колишньому Саду єзуїтів, до 90-х років простояв невеликий кінотеатр, збудований німцями під час війни. Я ще там дивилась «Москва сльозам не вірить». І цей воєнний Львів бачив Генріх Бйолль, описавши в романі «Потяг точно за розкладом». Молодий солдат, повертаючись з відпустки, має видіння, що не доїде до Стрия. Він гине у львівському борделі, покірно приймаючи смерть. Почуття фаталізму загострюється під час війни. Той солдат, простий рядовий, дивиться на карту, читає назви станцій, і розуміє, що у Стрию його вже не буде.

Тому моя реакція й була такою емоційною, бо я змогла зв’язати докупи реальні події і містику. Правда, згодом. І що дивно, перед тим в кафе грала зовсім інша музика – сучасна, і тому в мене не виникло бажання заплющити очі й повернутися в минуле, де, природньо, я не існувала ніколи.

17.12.2011

Поезія

Настає час, і людина повертається спиною до свого майбутнього. Те, що може ще трапитись, не таке уже й привабливе. Але прозріння – це теж велике диво, яке буде зігрівати довгої зимової ночі. «Блакить покинула мене, я запалив вогонь. Вогонь, щоб увійти в зимову ніч, Вогонь – щоб мати друга». Ці рядки Елюара я пам’ятаю ще з юності. І ще з Коротича – «Покладіть мій попіл Богові на коліна. Чи він задоволений з того багаття?» І ще з десяток рядків утрималося в пам’яті. Часом мені вдавалось розгорнути з них сувій теми. Ось що означає для мене поезія. Знак чи пророцтво. Натомість бажання, які нібито змушують людину рухатись назустріч майбутньому, зустрічаються, як птахи, з бажаннями інших людей, і часто падають, закривавлені, на землю, бо суперечать одне одному. Коли бажання зникають, залишається безхмарне небо вічності.

19.12.2011

Самозневага

Сумніватися у силі Творця – гріх, сумніватися у собі – шлях до доброчесності. Але, мабуть, і тут не все так просто. Коли людина вважає своє життя лише невдалою репетицією справжнього, наївно гадаючи, ніби їй буде подароване інше життя за її самозневагу й самоприниження не лише перед Богом, але й перед близькими – а що, як ні? Іншого життя просто не буде, це все марна втіха тих, хто, почавши чистовик, перетворив його на чернетку. Самозневага вартує стільки, на скільки ми оцінили себе самі, тобто в даному випадку – нічого. А нічого породжує таку саму нікчемність.

Я надто часто бачу чоловіків та жінок, які вважають себе нікчемними, лише сировинним додатком до родини. Вони гадають, що не реалізувавши себе, не здійснивши жодної мрії, здобудуть на Божому суді велику ласку. Але насправді вони злочинці, які розбестили своїх дітей, продали душу дияволу за те, щоб їхні діти жили в багатстві, яке самі не створили. Це питання не егоїзму, а любові – подбати насамперед про свою душу, наповнити її мудрістю. І стати своїй дитині вчителем, а не слугою чи катом. А тоді яка різниця, де помреш: в хатинці чи в палаці.

Тому я бачу довкола себе багато дітей, які вже у два роки позначені печаттю бездумності й жорстокості.

20.12.2011

Безсоння

Старий чоловік знаходить на дорозі клаптик паперу, на якому написано: «…він міняв імена шість чи вісім разів». Він замислюється над тим, що ніколи не змінював свого імені, й людина, яка це зробила кілька разів, напевно змушена весь час ховатись від переслідувань.

Потяг зупиняється на станції. На пероні благальним поглядом дивляться дрібні торговці: купіть щось, панове. Але страх відстати від потяга змушує пасажирів весь час озиратися на свої вагони, бо ніхто не знає, коли рушить потяг.

Після кожного сну прокидаюся: друга година ночі, шоста година ранку. Обличчя, здається, вкрите інеєм. Встаю, йду на кухню, ставлю чайник. Визираю у вікно. По снігу поспішає жінка на першу маршрутку.

21.12.2011

Маленький чудовий світ

Можна оточити себе прекрасними речами й людьми з вродливими обличчями і світлою душею. Можна зробити так, що з вікна відкриватиметься оку лише приємне: міцні здорові дерева, квіти, чисті доріжки. Можна навіть зробити так, щоб поруч був театр, кондитерська, антикварна крамниця, книгарня, такі ж самі естетично вишукані. Жити в цьому маленькому чудовому світі, доки смерть не забере нас у свої прохолодні обійми, і повторювати: «Які ж ми щасливі, що у нас все це є!»

Нехай про нас забудуть у великому жорстокому світі. Ми будемо щосили підтримувати лад у своєму маленькому, намагатись, щоб там ніхто не страждав. А ще краще, щоб наші зусилля були не надмірні, обов’язки не обтяжливі.

27.12.2011

* * *

Початок нового – це закінчення старого. Його слід буде тягнутися ще якийсь час, як слід від брудних підошов. Ніщо не змінюється різко й негайно. Переміна мусить стати відчутною.

Відгороджена від усього світу, я дивилася сьогодні на тихе подвір’я, присипане снігом, наче сіллю, й відчувала, що мене нічого не єднає з цими милими людьми, які йдуть в гості чи вертаються з гостей, трохи втомлені, трохи розчаровані, бо знову не сталося дива, попри всі ритуали й словесні імперативи. Не єднає, але я разом з кожним усім серцем. Для мене останній день року був як усі. І перший так само. Але грітися в променях чужої радості – так приємно.

1.01.2012

Каліцтво

Кілька років поспіль я спостерігаю кожного ранку за чоловіком, схожим на пораненого птаха. Не знаю, що в нього за вада, але він не ходить з костуром, хоч так, напевно, легше. Він розмахує руками, мов крилами, часто зупиняється. Очевидно, щоранку виходить за покупками, дуже рідко на ринок, здебільшого в один з кіосків, де можна купити все. Мабуть, він живе сам, або у такий спосіб бореться з власною слабкістю. Йому важко стояти на одному місці, тому він завжди спирається на дерево.

Сьогодні побачила, як він не квапився повертатися. Зупинявся коло різних дерев, дивився на небо. Я ніколи не бачила, щоб він сідав, мабуть, йому важко встати з лавки. З кожним роком він слабне, хоч на вигляд йому не більше сорока.

Іноді тілесна слабкість компенсується душевною силою, але звідки вона береться, ця сила, – велика таємниця Творіння.

5.01.2012

Дитина книги

Під ранок почав падати сніг. Почувся стук дверей і зашурхотіла лопата. Усе це нагадувало сон, бо уві сні я намагалась встигнути на потяг і ніяк не могла зібратись. Сон був реальніший, бо в ньому лились через верх емоції – роздратування, невдоволення, жаль, хоч жодної трагедії в тому, що не встигаєш на потяг, немає, особливо, коли це не останній в житті потяг.