Текст книги "Маґнат"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 12 страниц)

У курній хаті палилося, дим висів під чорною стелею, і я мусив відразу сісти на лаву, щоб не задихнутися від незвички. У куті коло печі щось завовтузилось, засвистіло, я аж підскочив.

– То чоловік мій, нездужає. Рубав дерево, придавило йому ноги, – розповідала жінка, обертаючи мене, як сніп. Стягнула делію, повісила на жердці. «Хоч би вошей не набратися», – подумав я.

Потім жінка стягла з мене чоботи й заходилася тріскою обшкрібати з них болото, а далі витирати віхтем соломи. Я не встиг і отямитися, як опинився в її владі. Павлусь перестрашено дивився у куток, де лежав чоловік, схожий на живого мерця, перевів погляд на закопчені стіни з чорним мохом, що вилазив зі щілин, перехняблену піч.

– Сядь, – сказав я, і хлопець сів поряд на лаві, принишк у мене під боком.

У печі щось варилося в горщику. По запаху я відчув, що то капуста з горохом. А на столі лежала вівсяна паляниця, яку тут називають ощипок. Принаймні ці люди мали що їсти.

– А з чого ви будете тепер жити? – спитав я, маючи на увазі, що недужий господар не зможе ще довго робити.

Молодиця підняла на мене великі сиві очі.

– Бог нас не зоставить.

Мовила се так твердо, що я повірив.

– А дуже покалічився чоловік?

– Обидві ноги зламав. Він для жупи ліс рубав, пане.

– А діти маєте?

– Маємо! – відказала вона якось весело. – Скоро прийдуть!

– Ганько! – прошелестів кволий голос. – Хто там до нас прийшов?

– Сам ясновельможний Гербурт прийшов! Видиш, Николо, яка тобі честь!

– Що ти мелеш, Ганько! – простогнав каліка. – Ти сама казала, що ясновельможний вмер.

– Ой, та його ще каменем не привалили, то чи тяжко встати з гробу! Сам подивися! Чи ж я одежі сієї не знаю, футра? Прецінь служила в замку.

Жінка захихотіла, а Павлусь шепнув:

– Пане, ходімо звідси!

Та я не міг просто так піти, бо був без чобіт.

– Ганько, небіжчики з гробу не встають. То чужий пан, хай йде собі з Богом.

– А де ти видиш Бога? Він з малим пахолком прийшов.

Жінка враз заповнила усю хижку і мені здалося, що зараз струхлявіле дерево посунеться і ми усі скотимося на дно яру.

– Слухай, молодице, – мовив я лагідно. – Я – не Гербурт, а приїжджий шляхтич, йду помолитися в монастир. Дай своєму чоловіку напитися.

Думав я, що вона покладе чоботи і я їх вхоплю. Але молодиця з гострою тріскою в руці приступила до мене й прошипіла:

– Не бреши. Я виджу, що ти Гербурт, пізнаю не лише по одежі, а й по лиці.

Павлусь притулився до мене і дрібно тремтів. Ще треба буде дитині переляк відливати.

– Ганю, відійди від пана. Дай води!

– Я сам дам воду.

Я встав і пішов до діжки, в якій тримають воду, що стояла коло дверей. І закашлявся від диму. Очі засльозились, я витер їх рукавом. Коли зазирнув у діжку, то мені здалось, що вона не має дна. Десь глибоко у чорній пустці щось подавало звуки, схожі на стогін і плач. Я відсахнувся і вдарився головою об сволок, і від цього прийшов до тями. Шапка злетіла і впала на долівку, покриту гнилою соломою та сміттям. Павлусь підскочив, схопив шапку.

Жінка стояла обернута лицем до вікна, затягнутого дірявою веретою, крізь яку зазирало блакитне весняне небо. Все ще тримаючись рукою за голову, я підійшов до купи лахміття.

– Води нема!

– На припічку горня.

Павлусь приніс надщерблене горня з чимось темним, певно, відваром із зілля. Я вклав горня в руку недужого, притримуючи, поки той пив.

– Пане, не бійтеся. Вона тепер буде довго стояти, поки не наговориться.

– З ким?

– З дітьми, – і по щоці чоловіка покотилась сльоза, а в горлі заклекотіло, що він не міг слова далі мовити.

Павлусь допоміг мені взутися в не зовсім чисті чоботи, я накинув делію, поклав на стіл жменю дрібних, і ми вийшли з хати. Я чомусь чекав, що за нашими плечима впаде хатина, де живе лихо. Але було тихо, тільки десь в лісі цінькала синичка. Я знав, що у мене не вистачить снаги зайти ще раз в цю хатину, проте можна буде прислати якусь поміч бідним людям, що не живуть, а мучаться. Сподіваюсь, се не триватиме вічно.

Із глибочезного, як прірва, яру тягнуло гострим духом смерті, в якому я відчув і запах застояного туману, гнилої води і теплого прілого листя. Дерева, що тримали схил, вже струхлявіли, провікувавши без сонця. Внизу, в околицях Добромиля, я бачив, як ненаситна ріка кусала своїми гострими зубами цілі нивки. Хто поверне землицю бідному хлопові? До якої канцелярії він мусить звертатися, в який суд скаржитися? Та ж церкви у Ділі були канцелярією, де люди, людиська і нелюди позивалися, і часом я чув, а часом навіть бачив, як два прохання, дві супліки стрічались, наче два птахи у польоті, й гинули обоє. До моєї одежі з чужого плеча вже стільки поналипало чужих і моїх гріхів, що я мусив урешті скинути бодай трохи, щоб облегшити душу, бо будуть ще гріхи інші.

– Пане, – раптом забіг наперед Павлусь. Я й забув, що дитина перестрашилась причинної жінки, отже, вчинив ще один гріх.

– Що таке?

– А де діти тієї жінки?

– Не знаю, певно, на небі, – перехрестився я. – Прийдемо помолимось за сю нещасну родину, чуєш?

Малий аж зітхнув. Не такий малий вже, десять літ минуло, знає, що таке бути «на небі». Не спитав нічого, але крок у нього став веселіший. Яри скінчились, і повітря стало легшим, солодким. Ми були вже майже на верховині. Дорога стала просторішою й рівнішою, бо під сподом мала суцільний камінь. Стало видно дзвіничку монастиря, а сам монастир тулився до вершка гори, скрай лісу. Повіяв легкий вітерець, сонце освітило жовті квітки мати-й-мачухи, нарешті я почув правдиву весну. Прийшла весна, а з нею моя воля. Широкий плаский верх відкривав переді мною інші гори, яких я не бачив у самому Добромилі. Звідти добре було видно вежі та мури Низького замку, а Високий, Гербуртова твердиня, ховався за іншою горою. Де ж мій хрест? Ніс я його, ніс, а він ураз десь дівся. Наче лишив я його підпирати ту хатину над яром, а сам пішов далі. Дивне щось крутилось в голові про хресну дорогу без Голгофи в кінці. Та хіба таке може бути? Певно, мені памороки забило в тій курній хаті. Там жінка могла говорити все, що хотіла і з ким хотіла. Могла богохулити навіть. Чоловік був у її владі, могла би навіть його убити, якби хотіла, могла не давати ні їсти, ні пити. І се називалось – родина? Та хай Господь милує від такого. Діти попадали в яр, порозбивали собі голівоньки об гострі пеньки. Спершу одне, а потім друге, зіп’ялись на ноги, подибали до краю урвиська. Там коло хати навіть тину нема, відійдеш два кроки і перед тобою провалля. Хто пильнує дітей? Хіба пани. Бідний не має коли пестити дітей, бо пильнує праці. (АК: У полемічних виступах часів Рокошу Ян Щасний Гербурт створив надзвичайно експресивний і поетичний образ матері, яка розгубила своїх діток, а відтак ходить і кличе їх, плаче за ними. Тільки через сто років Іван Мазепа напише своє знамените «Ой горе-горе чаєчці небозі». Можливо, його пісня була навіяна поетикою Рокошу Зебжидовського.)

На небі діялось те саме, що у мене в душі. Наплине хмара – світ потемніє, смутні думки вертаються. А відслонить сонечко – тепло й погідно і рослині, і пташині, й чоловік перестає враз журитися. І небо таке глибоке й велике на горі, що здається, вночі зірки з нього можна, як вишні, зривати. Тому монастир добре на горі ставити, а церкву на горбку. А де нема горбка, там церкву тягнуть догори шатром.

Сей останній відтинок дороги міг бути для мене, грішного, найтяжчим, але я не ніс хреста. Я почував себе так, ніби покидав край смутку, плачу і благань, що їх нікому вдоволити. Може, в сю світлу хвилю душа ясновельможного, чию одежу я доношував, вселилася в мене, потіснивши мою душу в куток, бо я й справді відчував у грудях тісноту, а в серці збурення – те, що чоловік без уяви назвав би втомою від сходження на гору. Але я знав, що се не так неміч тілесна, як душевне терпіння.

Я зупинився, щоб розгледітись знову. Павлусь підставив бліде личко сонцю і закрутився, розкинувши руки, а далі побіг до краю гори. Задовгі рукави тріпались наче крила у птаха. Хлопець хотів подивитись на Добромиль з висоти пташиного лету. Я теж пішов. Сонце світило просто на улоговину, в якій розкинулось місто. Найбільше світла дісталось вежам костелу і замку. Червоні дахи осідку Гербуртів аж горіли. Ріка виблискувала між густим, бурштинової барви верболозом. Звідти я справді міг бачити увесь Добромиль, бо гори дають нам змогу дивитися на світ очима птахів, а болота – очима змій. Якби посунути гору, на якій я стояв, то ранок приносив би світло раніше і не був би таким сірим. Гори стиснули місто, не даючи йому розповзтися у боки, а мури не дозволяли злитися з Терновою, від якої його відділяв лиш невеликий відтинок дороги. Он та брама, через яку ми вийшли сьогодні. Михайло забрав мого коня до замку, бо я пояснив, що се проща і хто йде пішо до Божої обителі, тому воздається. Мури латані-перелатані, подекуди на валах стримів лише частокіл. Я розумів, що Високий замок єдиний зможе вистояти супроти вражої сили, але не вмістить у себе ні челяді з Низького замку, ні міщан добромильських, ні хлопства. Ті, як мені розповідали, звикли ховатись від орди в горах. Бо татари хоч і вражають своїм натиском і швидкістю, але бояться лісу і гір, намагаються їх оминати, бо там їхня погибель. Кожне військо має слабину. Добромиль мав би стояти на горі, щоб легше себе обороняти, однак місту потрібна вода і родюча рілля. Гора, на якій я стояв, ще не проросла травицею, але я бачив, що земля годиться лиш для випасу худоби, бо дощі й талий сніг змивають з неї увесь тлущ. Що посієш, те й збереш, або й менше.

Мене огортало тепло, що овівало гору, сушило землю. І не лише тіло, а й серце прагнуло зігрітись після довгої зимової стужі. Вік би так стояв, нічого не робив, тільки дивився на місто внизу. Хоч не тут я родився і багато чого не міг прийняти для себе, а проте не міг не оцінити спокою й миру, що линули від Добромиля, почуваючи навіть жаль, що скоро доведеться все це покинути. Тут, на горі, я не почував себе бранцем міста, яке з висоти вміщалось на моїй долоні. Внутрішнім зором я побачив дорогу, що в’юнилася зі сходу на захід, і лише вона годилась для мене. Інші були дорогами невільників, купців та розбишак, і небезпеку, що чаїлась для самотнього мандрівця, я вже встиг відчути сповна.

Втім, і в цих западинах, густих кущах міг ховатись неприятель і стежити за кожним моїм порухом. Нема на сьому світі безпечного місця, хіба що в материнській утробі. До монастиря я ще зміг би добігти, а до Високого замку – вже ні. Внизу натура поставила такі перепони з колючих тернових кущів, що й миша не прорветься.

Та я легко відмахнувся від цієї думки. Чомусь був певний, що мушу сповнити свій обов’язок – прислужитись востаннє ясновельможному Гербурту, а там… Що кому судилося, того не мине.

Не знаю, скільки я отак простояв на горі – на виду, не почуваючи найменшого страху, хоча в лісах могло все, що завгодно зачаїтися. Так, наче був я духом, якому не зашкодять ні куля, ні стріла, ні спис між ребра. Чоловік вмирає лиш раз. Хоч не був я більше воїном, але тут, на горі, мене охопило п’янке відчуття небезпеки і хизування перед нею. Та й гірський вітер видув з мене мирські турботи, сонце випило невиплакану сльозу і, забравши це все, натура потемніла, спохмурніла, а з невеликої хмари бризнув дощ. Аби я зрозумів, що моє тіло все ще при мені, й воно мерзне і потребує укриття.

XX

Мене здивувала безпечність добромильської обителі. Благенька огорожа з ріденьких стовпців, перевитих вербовим та ліщиновим пруттям, – ледь не загорода для овець, хіба що трохи вища, молодий садок з обв’язаними соломою яблунями, відчинена брама, звідки дорога вела просто до церковці, що ще не втратила барви свіжих дощок, тільки ледь примерхли оті барви. Церковця притулилася до самої гори, а з боків стояли довгі хижі, вкриті соломою. Бідний монастир, але бідність його миналася: поряд зводили муровану церкву, правда, тепер будова чекала весняного тепла, а в горах весна завше настає пізніше, ніж у долині. Мав я надію, що ясновельможна Гербуртова не полишить опікуватись монастирем святого Онуфрія, а ні – то на все Божа воля. (АК: Звісно, княгиня з роду Острозьких дбала би за Добромильський монастир ще довго, якби смерть рано не вкоротила їй віку. З певних джерел відомо, що Гербуртова похована не де-інде, а в Добромильському василіянському монастирі, хоча була римо-католичкою. Там же й похований син Яна Щасного – Ян Лев. У польському путівнику 1919 року написано, що в коридорі монастиря висіли портрети Гербуртів. На жаль, після Другої світової війни у монастирі відкрили відділення психлікарні й портрети напевно знищили.)

Бо зараз свята обитель була вразлива не лише до нападів людоловів чи католиків, а й до хижої звірини.

Коло брами ніхто не сторожував, і се також мене здивувало, бо покладатися на Божу ласку в сьому світі можуть лишень цілком темні люди або ж блаженні. Брама ж мала ще одну роль: чинити спротив мирському, зупиняти тих, хто приходить з нечистими помислами. Бо ж до раю не пускають кого-небудь, як і до пекла. Хто на що заслужив, туди і йде – чи на райські блаженства, чи на муки пекельні. На свойому віку бачив я чимало монастирів: бідних і багатих, скромних і славних, великих і малих, то там лише на великі празники відчиняли браму для мирян, щоб не чинити їм перешкоди на дорозі до храму. Навіть не се мене здивувало так, як те, що всі довкола говорили, як щедро помагають ясновельможний з малжонкою сій обителі, тому сподівався я побачити її в більш достойному стані. Йшлося, очевидно, про іншу поміч – захист від уніатів, заступництво. Хоча вал і частокіл тут би придався, щоб не шастали вовки та лисиці.

Під горою, що нависала над церквою, лежав ще сніг. Влітку сонце туди ще зазирає, а взимку, подібно, що ні. Хто таке місце вибрав – не можу собі уявити.

– То що, зайдемо, Павлусю? – спитав я малого, що був уже тут влітку.

– Он там стайня! – тицьнув хлопець пальцем. – А там джерело. Пити хочеться, вашмосць…

Однак я не пустив його, бо хто ми такі, аби вештатись на чужому обійсті. Треба чекати, доки хтось вийде. Але надворі панувала тиша. Був саме полудень. Опівдні світ завмирає, наче вагається, куди йому йти: чи далі, чи, може, вернутись назад. Мені стало якось не по собі й, вичекавши ще одну хвилю, я мовив до Павлуся:

– Добре, підем нап’ємося.

Але тут тишу прорізало кінське іржання з невеликої стайні й час відразу задріботів швидкими кроками. З дверей стайні вийшов сивобородий чернець. Рукави ряси мав закасані, а в руках віхоть соломи, якою обтирав собі долоні. Побачивши нас, чернець широко всміхнувся:

– Кобила привела жеребчика.

Я не встиг і рота розкрити, як Павлусь зірвався з місця й помчав до стайні. Чернець схопив його:

– Помалу, хлопче! Треба тихо заходити, бо перестрашиш нашу Ластівку.

Він запитально глянув на мене й спохопився:

– Слава Йсу!

– Навіки слава! – відказав я трохи збентежено, пам’ятаючи про свою дорогу одежу, закаляну болотом, ще подумає отець, що я якийсь пияк. – Сам я приїжджий, отче, з Волині. Живу зараз в Низькому замку з ласки покійного ясновельможного. Так оце впав, йдучи до вас.

Усмішка зникла з лиця ченця.

– Прийшли помолитися за…

– Так.

Ми обидва перехрестились. За чим же ходять до Божої обителі? Молитись і просити.

– Я – отець Зеновій. Браги Тимотей і Захарія перебувають на молитві у своїх келіях, а брат Василь лагодить нам обід.

Він був трохи збентежений, і я розумів – чим. Проте був тут господарем, то швидко оговтався:

– Чи довго вашмосць уже в Добромилі?

– Від Покрови. Хвороба задержала, а тепер…

– Дорога.

– Ні, не дорога. Мушу зостатися на похорон.

– О так!

Отець Зеновій перехрестився, переклавши віхоть з однієї руки в іншу. Павлусь виринув із стайні.

– Вашмосць, ходіть подивитеся!

– А можна? – глянув я на ченця.

– Певно, що можна. Тільки не вречіть маленьке.

Я дивився на лошатко, що пробувало зіп’ястись на ніжки, й лід, що намерз мені на серце за сю зиму, почав кришитися й відпадати. Не було тут жодної урочистості, як се буває, коли народжується людське дитя, але щедро настелена солома, нові ясла і великі вологі очі кобили. Мав і я колись десятеро коней, до плуга і до сідла, й так само заходив подивитись, коли жеребилися кобили. Зразу міг сказати, чи добрий буде кінь з лошати.

– Котрий раз жеребиться?

– Перший. Але вродила легко, дякувати Богу.

– Пильнуйте, аби не змерзла. Вкрийте на ніч веретами. І дайте теплої води напитися. Маєте послушника?

– А от мій послушник. Поможеш мені, хлопче? Як ся називаєш?

– Павло. Як апостол Павло. Я читати по-руськи вмію і по-польськи. Вашмосць навчив.

– Та бачу, що ти непростий хлопець! Біжи, Павле, до пекарні, звідки дим куриться, й кажи отцю Василю, щоб наготував цеберко теплої води, а я скоро прийду.

Павлусь побіг, а отець Зеновій спитав мене про нього поглядом.

– Се не мій служка. Приставили його до мене, поки я в Добромилі.

– Читати навчили… Славно, в житті придасться.

І знову спитав мене очима.

– Хотів би я, отче, побути у вас день-два, щоб помолитись, висповідатись. Не йшов раніше, бо не був готовий.

Отець Зеновій кивнув. Я відчув, що матиму з ним не одну бесіду, бо сей чоловік знає ціну слову. Ми вкрили попонами кобилу й лошатко і тихо вийшли.

– Йдіть, пане, до церкви помоліться, а тоді придумаєм, де вас намістити. Живемо ми просто, але нас ся простота радує.

– Порадує і мене, – мовив я. – А чи не міг би я стрітись з отцем ігуменом?

І почервонів, бо згадав, що отець Зеновій і є настоятелем Добромильського монастиря.

– Нічого, нічого, – всміхнувся чернець.

Ми пішли до церкви. Отець Зеновій відчинив переді мною двері й запросив увійти до храму, а сам повернувся до цеберка з водою, що мало на нього чекати.

Церква пахла ялиновими дошками й було у ній напівтемно. Тільки дві свічки горіло: одна перед святим Онуфрієм-пустельником, а інша – перед престолом. Лики святих були свіжі, бо ж церква нова, ще як слід не намолена. Онуфрія я упізнав, бо був з довжелезною по самі коліна бородою і без одежі. Чув я, що замолоду він був королівським сином, але прийняв науку Христа й пішов з дому в пустелю, де пробув аж шістдесят літ. А більш нічого не знаю про нього, хіба здогадуюсь, як мати з батьком просили-плакали не йти. А може, потай пішов, бо ж могли не пустити.

Не знаю чому, але люблять вельможні сього святого. Он князь Лев Данилович на старість пішов у монастир Спаса, що коло Самбора, поховали його як ченця, правда, у Лаврові, де є мощі святого Онуфрія. І пан Ян Щасний з жоною теж прихилилися до обителі сього святого, хоч ніколи не вчинили б так, як він. Не гуджу їх, бо в самого нема смирення аж такого, щоб вмерти для світу, яким би він не здавався нікчемним супроти Божої благодаті.

У старого руки трусяться, не може він втримати маєтності свої, а віддати нема кому, бо молоді руки ще слабші. Бува ще й таке. Як іти тоді в монастир? Тримаються до останнього.

Ще тіло ясновельможного не поховане, а вже маєток тріщить, розсипається. Не здивуюся, якщо ясновельможна вдова віддасться за першого ліпшого, хто зможе захистити її сиріток. І ніхто її за се не осудить, бо то не її воля, а воля родини. Напозичав ясновельможний гроші на виправи та на друкарню, треба віддавати вдові та дітям. Якби пожив ще, то певно віддав би.

Я вкляк перед престолом і став молитись. Не завше можна зосередитись на молитві, пуста вона, до Бога не доходить. Там внизу, в Добромилі, церква ніколи не буває порожня. Бодай паламар порядкує, як людей нема. А вірні свічки ставлять за те, чого потребують. Я теж чогось потребую, але розумію, що молитися за душі померлих і за душі живих треба найперше, як тільки приходиш у Божий храм.

Я ще не призвичаївся до нової церкви, тому змовив три рази Отченаш і три рази Богородицю, і вийшов з нудою у серці. Надворі падав дощ, перший дощ сьогоріч. Все було сіре від нього, і дощ був дуже зимний. Від такого ще сніг тане, але травиця не росте. Попереду виднілось щось темне. Ага, все-таки ченці не такі безпечні й браму на ніч замикають. Я чув, що всі вони прийшли з-за гір, тікаючи не то від турків, не то від католиків. (АК: Добромильський монастир заснували ченці із Закарпаття, до яких приєднались василіяни зі Львова. А в 1613 році подружжя Гербуртів подарували монастиреві землі.) Чи вдасться їм тут вдержатись, не знають, певно, й самі. У сьому світі вдержатись можна лише в пустелі, де не орють і не сіють, бо на піску нічого не росте, лише гаддя повзає і леви ричать.

Я дивився на дощ, якого не буває в пустелі, на ліс, що не росте в пустелі. Тут було за що вчепитись – оком за гори й ріки, дотиком – до води, голосом – до голосу. Певно, не зміг би я жити в пустелі, як святий Онуфрій. Та й не рівняю себе до нього. Кого Господь обирає для себе, тому й силу дає.

Мені враз стало зимно і я подався до найтеплішого місця – трапезної, що була заодно й пекарнею для такого невеликого гурту. Мабуть, отець Зеновій здивується, що я так недовго пробув у церкві. І відразу спохопився: чому б я мав сим тривожитись? Я пробув стільки, скільки потребував бути!

XXI

Через день чи два я зрозумів, чого мене так тягнуло сюди, в монастир. Там, внизу, зі мною повсякчас був ясновельможний, царство йому небесне. Все, що я робив і робитиму до його похорону, буде пов’язане з ним. Нас поєднала доля в ту мить, коли тільки я побачив у головах пана Гербурта дві істоти. Я знав, що се мусить скінчитися, і вже незабаром, а відтак я знову стану свобідний. Вільний і нікому не потрібний.

Михайло привіз мої скромні дари й лишився ночувати. А Павлусь літав, як горобчик по монастирі, забувши, що приставлений до мене. Аж тут щось згадав і прибіг:

– Вашмосць, а коли ми підемо молитись за тих діток?

– Яких діток?

– А тих, що з ними та жінка говорила!

Я зрозумів його, хоч не бачив, щоб причинна говорила з кимось. Вона просто стояла, впершись поглядом у вікно. Мовчки. Бувають діти прості, а бувають такі, як Павлусь: бачать і чують те, що дорослий чоловік не потрафить. Серце за них щемить, боїшся, щоб ангели з собою не забрали.

Того дня я встав рано, ще до утрені. Павлусь спав у трапезній на печі, разом з котом, а я, звикнувши до панських розкошів, змерз у келії, бо вітер видув усе тепло. Та я не смів скаржитися – якось витерплю, раз мене, грішного, віра не зогріває. Слухаючи спів ченців, відчув, як серце слабне, млість приступає і все перед очима пливе. Хоч я не перший раз жив у монастирі. Після смерті своєї дорогої жони два тижні пробув у Святоіванівському монастирі, щоб знайти розраду в своєму великому горі й випросити прощення за те, що не порятував гніздо від ординців. І сюди я теж прийшов за втішанням, і дійсно, минуло лиш два дні, а вже примерк для мене блиск і Низького, і Високого замків.

Отець Зеновій і братія скінчили службу й тихо розійшлися. Останній з тих, хто виходив, погасив свічки, залишивши одну перед престолом. Мене наче ніхто й не помітив, не глянув у мій бік. Я навіть подумав, що се мені сниться. Вуха наче позатикало пухом, рук-ніг я не чув. У кутку стояла лавиця, то я додибав до неї і сів, й заснув уже насправжки.

І ось що мені приснилось. Ніби ясновельможний збирається в дорогу й нетерпляче гримає на слуг, що речі досі не зібрано. Дивно, що в дорогу вирушає він у смерк, сонце вже заходить, видно лише край. А дім стоїть не серед гір, а на рівнині, без лісу, самі поля довкола. І думка тривожна: щось тут не те. Ліпше ясновельможному не брати з собою слуг туди, куди він зібрався. (АК: Сон цей – як відгомін давньої пам’яті про язичницький похоронний обряд, коли мертвого господаря клали в могилу разом зі слугами й кіньми, щоб служили йому на тому світі. Страх і небажання вмирати притлумлювали певним зіллям, яке паралізувало волю.) Хочу про се сказати йому, але уста мені кривить, тіло не слухається, а ноги в мене глиною вкриті, жовтою, і та глина повзе по мені догори. Аж тут чую грізний голос пана старости: «Говори так, як говорив би з Господом!».

Мною аж стріпнуло, вдарився головою об стіну, серце схопило, дихнути не можу. Заледве одійшов. Нема чого в церкві спати. Ганьба мені. Дошкандибав я до образу Спасителя і став молитися, плутаючи слова і ковтаючи сльози, бо не буде мені тут ні спокою, ні благодаті, доки не висповідаюся. І доки не покину Добромиль, що лежить внизу, як вовча яма, а здавався колись притульним гніздечком.

Сповідь я розумію як бесіду з тим, хто вартий довіри. Ясновельможний теж сповідався, аякже, але не всі великі світу сього можуть так упокоритися як князь Лев Данилович чи навіть святий Онуфрій. (АК: Є сенс порівнювати суспільну діяльність Лева Даниловича і Яна Щасного Гербурта. Обидва працювали на розбудову краю, обидва підтримували і заохочували просвітництво. Князь Лев відкрив центр переписування книг у монастирі Спаса, а Лаврів при ньому розквітнув як осередок музичної культури. Ян Щасний належав до кола європейських гуманістів і створив друкарню, де видавалась світська література.) Нема в словах духівників їхніх стільки цілющої масті, щоб загоїти сердечну рану, і стільки відваги, щоб осудити гріхи маґнатські. Чув я, що отців православних за бороди шляхта тягає і що мусять кланятися, бідачиська, панам нижче, ніж Господу, що є гріхом непростимим. Хоча Господь видить, що страх за діток і за своє життя змушує наших священиків коритися. Я пригадав голодні й заздрісні очі того священика, що хрестив Яцеву онуку, й стало мені ще гіркіше. Такий за кусень хліба піде сам і громаду потягне в унію. Подумав я про се – і враз спохопився: звідки в мене така погорда до бідного сільського панотця, беззахисного перед цілим світом? Хіба сам я не піддався, хоч душа й казала мені не робити сього, за 800 золотих? Піддався не лише за гроші, а тому, що боявся опинитись голий і босий на морозі.

Та все одно я не пішов би сповідатися до тернавського священика. Раніше я ніколи не замислювався над тим, у кого сповідатися. Аби скинути гріхи. Але тепер, сидячи в порожній церкві поночі, слухав як дріботить дощ по гонті, і відчував, що моя віра не така вже й слабка. Просто тісно їй і хоче вона пливти туди, де ніхто не був, і за се мене осудять. Певно, тому люди з великою вірою йшли в пустелю чи пущу, аби ніхто не заважав їхній вірі рости вгору і в боки. І ніхто з них потім не вертався.

Після нічного чування в монастирській церкві я вже міг би вертатись в Добромиль, але ігумен мене не пустив.

– Туди, – показав він вниз, де причаївся Добромиль, – з кожним днем приїжджатиме все більше людей. Там тісно, і буде трудно приготуватись до сього діла, на яке вас вибрали.

– То ви про се знаєте?! – вигукнув я і зажмурився від страху.

– Як тільки вас побачив, то зрозумів. Якби були ви моїм братом, сказав би просто: тікайте! Тікайте, се недобре для вас. А коли уздрів вас у монастирі, то зрозумів, що у вашому випадку се ще гірше, бо маєте відкрите серце.

– Серце? – гірко всміхнувся я. – Мене пограбували.

Я не міг ні повернутись назад, ні їхати далі. Жив з ласки доброго господаря, а той узяв та й умер нагло, хоч лиш він міг мені допомогти. Краще б убили мене тоді, однак не вбили, думали, що сам помру. Моє становище погіршилось ще більше, бо тепер я навіть надію стратив. І поки я журився, надумали зробити мене живою парсуною небіжчика, і пообіцяли за се 800 злотих, більше, ніж я згубив. Я міг би відмовитися, якби був молодий, чи бодай мав якийсь гріш. Тоді я хоча б зважив усе, поспитав мудрих людей. Але я був голий і босий, і земля чужа під ногами. Тяжко на чужій землі.

Нікому я цього не казав. Таке можна сказати рідній жінці чи побратимові. Але я розповів духовній особі, чоловіку, що теж прийшов на чужу землю і залежав від ласки Гербуртової. Я з острахом чекав, що отець Зеновій зараз потемніє на виду, звузить очі й скаже щось прикре. Але він перебував між світом небесним і світом земним, а тому озвався м’яко й лагідно:

– Річ у тім, пане Северине, що ви забули: Бог повертає і вкрадені вівці, і вбитих діточок, і спалену хату лише тоді, коли знає, що се нам потрібно. Гроші знову можуть вкрасти, дім спалити, хіба ні?

Він зітхнув і став розглядати вервицю, обмотану довкола руки.

– Коли я був ще послушником, там, у себе вдома, в Мукачівській обителі, то легко ніс свій послух, ніби крила в мене виросли. Але надходила неділя, до монастирської церкви сходилися люди, я знав, що між ними є мої батько-мати і сестра, а я мусив стояти до них плечима, знаючи, що коли обернусь, то мене виженуть з монастиря і не дадуть зложити обітниці. І так я три роки стояв, не бачив нікого, окрім ченців. А коли мені нарешті дозволили обернутися, то люди, що приходили по неділях до церкви, видались мені дивними і незрозумілими, і цілком чужими.

– А мати, батько?

– Я більше не тужив за ними. Не можна журитись за тим, що вже тобі не належить.

Я відвернувся. І се він знав. Знав, що я стратив жону і майже втратив сина, і зброю втратив також. Тому прагнув помогти мені, щоб зменшити мій біль і розпустити неприкаяність, як сіль у воді. Час згоїть і ці рани, аби нових не було. З усіма людьми так. От тільки чому він веде мене такою заплутаною стежкою, коли є проста дорога? І тоді я сказав до нього:

– Скажу вам, отче, чесно, коротко я був побіля ясновельможного, і знаю, що був він не безгрішним…

– Ми молимося щодень за його душу.

– І я молюся. Та й багато хто молиться. Тільки у мене тягар на серці, ніхто такого не має. Ніби я маю лягти у гріб замість пана Гербурта, і через те з кожним днем мені стає тяжче, бо наближається ся страшна хвиля. Не раз думаю, як почували себе інші, кому випала доля бути парсуною небіжчика. Може, якби я поговорив з ними, то полегшало б на душі. Знаєте, отче, я цілу зиму дивився на вашу гору, смакував думкою, що прийду сюди і буде мені свято. Навіть коли пару днів тому підіймався дорогою від Тернової, серце моє тріпалось від радості. А потім я впав у болото…

Мені щось здушило горло і я не зміг розповісти про хату над яром, про причинну та її безпомічного чоловіка. Подумав, що розповідь про се якимось чином осквернить святу обитель, надто молоду і не настільки сильну, щоб стримати зло. Скоса зиркнув на отця Зеновія, чи здогадався він про моє побоювання, а той наче й дивився на мене, але в очах його не було мого відображення. Я міг би так само говорити до образу Христа чи до образу святого Онуфрія. Той, хто три роки відвертався від людей, щоб прийняти постриг, не бачитиме їх потім і серцем, бо очі бачать тіло, а серце – душу. Дивно, що я раніше цього не помічав! Може тому, що бував у монастирях, обнесених муром, наповнених усілякими добрами, що різнились від замків лише звичаями. І сей колись стане таким, як набуде собі офіродавців та доброчинців. І чим більше їх буде, тим нижче зсуватиметься монастир до міста…