Текст книги "Маґнат"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

Коли ми сходили в Діл, нас наздоганяли ручаї і немічний весняний сніг танув на очах. Я знав, що по дорозі доведеться проходити повз ту хатинку над проваллям, і серце мені пройняв холод. Чого я боявся? Причинної жінки, яка розгубила своїх діток і може зараз вибігти й кричати, що се я тому причина, мої статки, прийнявши мене за вельможного дідича добромильського? Для неї він завжди буде живий: божевільним байдуже до життя і смерті. Може, й справді се одне ціле – життя і смерть. А може, слово «життя» взято з однієї мови, а слово «смерть» з іншої, але означають одне й те саме. Павлусь весело перестрибував ручаї, але і він притих, коли минали чорну хатину, обліплену снігом як тістом, бо хтозна, чи туди зазирає сонце.

Отець Василь з торбою через плече, в якій лежав молитовник та зміна білизни, йшов попереду, не дивлячись собі під ноги й розмахуючи руками. Га, подумав я, що ж так вабить орла до чорних круків? Невже між орлами йому гірше? На се міг відповісти лише добромильський орел Ян Щасний Гербурт. Колись він казав, що рід його зробив коло, повернувшись туди, звідки вийшов. Навіть орли не літають там, де хочуть. Кружляють у небі, облітаючи свої володіння, на чужі не зазіхають. Я всміхнувся про себе, згадавши війну між Стадницькими і Гербуртами. Про таких кажуть: яке їхало, таке здибало. У нас таке трапляється, але ворогують менше. Не знаю, чи се від віри залежить. У православній вірі більше смирення, покори. (АК: Ці війни домові добряче виснажили Річ Посполиту, особливо на галицьких теренах, густо заселених. Зупинити їх можна було, однак кодекс шляхетської честі змушував платити тією самою монетою нападнику. Духовенство тут теж не пасло задніх. Захоплювали і грабували монастирі, церкви. Тому, власне, пан Северин дивується, що в Добромильській обителі нема ченців, здатних протистояти ймовірним нападникам, бо в такому разі лише від сподівання на ласку Гербуртів залежить саме їхнє існування.)

Отець Василь мовчав, лице його теж здавалося запечатаним. При світлі сонця було видно не лише стару зношену рясу, а й таке саме зношене обличчя з запалими очима. Я здогадувався, що його довіку мучитиме клятва ніколи не говорити про глиняного чоловіка. Але коли ми перейшли місток, він раптом сказав, відчувши, що його відпустили:

– Ясновельможний мав видіння на нашій горі: бачив світлу істоту. Хто її побачить, той навіки полюбить се місце.

І похитав головою:

– Але то неволя.

– Неволя? – перепитав я.

– Неволя приліпитися до видимого. Господь – невидимий. Гебреї он не бачать Бога і святих, але віра їхня давніша за нашу. Однак їхня віра – се закон, а наша – любов. Через Христа любимо ближнього і дальнього.

– А ви бачили сю істоту?

– Якби бачив, то тримався б руками й ногами за сю гору. Як отець Зеновій.

Він повернувся лицем до гори і перехрестив її. А потім ми пішли до мого доброго Яця. Він і припасу дасть на дорогу, й постоли, і палицю псів відганяти. Отець Василь мав трохи більше, ніж тридцять літ і виглядав дужим. Не те, що секретар ясновельможного, що був слабкий тілом і духом. Не знаю, чому я згадав про бідаку, чиє життя так нагло урвалося. Може, тому, що чернець, який покидав Добромильський монастир, і секретар ясновельможного стояли на заваді сильним світу сього. Я попросив отця Василя не йти з Яцевого обійстя, не з’являтись в Добромилі. А тоді пішли вже до Яця, який, звісно, охоче погодився допомогти ченцеві. Я тільки не знав, як натякнути приятелеві, що отець Василь загрожений, але сподівався, що чернець сам знайде потрібні слова. Йому пощастило натрапити на такого як я, коли змучене серце готове було відкритись першому-ліпшому, аби тільки піти з монастиря. А ще довга зима і несподівана смерть ясновельможного додали тривоги.

З добрим треба бути добрим, зі злим – злим, з брехливим – брехливим, тоді буде лад. Так казав пан Гербурт. Се наука мирська, в монастирі цього не вчать. А шкода, бо все може перемінитись. Я б дав собі раду в монастирі, але чи дасть собі раду безоружний чернець в дорозі до Спаса? Ще треба знайти йому товаришів, найліпше купців, хоч мені й купці не допомогли.

Нас пригостили пісним обідом з сушеною рибою, а тоді вийшла Яцева невістка з моєю хрещеницею. Я потримав тугий сповиток і спитав:

– А другий хрещений навідується?

– Обіцяв після Великодня заїхати.

Се ж завтра Квітна неділя, згадав я.

XXIV

Входив у замкову браму з тривожним серцем, ніби чимось завинив. Що ж мене там чекає, подумав я, наче дітвак, що нашкодив і тепер боїться стрітися з вітцем. Це через тих прохачів, які вважали, що тінь ясновельможного чогось вартує. Ет, гірше, як було, вже не буде. Нічого, скоро все закінчиться, поїду з Добромиля. Куди б не поїхав, усюди буду самим собою – бідним безземельним шляхтичем, що застарий Річ Посполиту боронити, але ще міг би стати в пригоді. Поки, йшов, загадав: озветься син, попросить вернутись, послухаю, а ні – поїду далі, через гори.

Павлусь побіг, відразу забувши про мене. Слуги з нього я не зробив, але хтось інший канчуками та нагаями зробить. Але навчив я його читати й писати, то, може, вдасться замовити слово за хлопця. Має голову, треба йому вчитися.

У дворі справді було завізно, самі чужі люди. Поки йшов містом, то встиг зіпріти, треба було вмитись та передихнути. Після монастирської келії моя кімната видалась мені просторою і світлою, без того прикрого духу сирої землі, що нагадував не про ріллю благодатну, а могильну яму, прости мене, Господи. Не вмію я Тобі брехати та й нічого перед Тобою не втаїш, але чудна ся обитель добромильська: і притягує, і відпихає. Може, справа у мені, бо я, наче стулений з двох половин, які ніяк не притруться одна до другої. І таким я став, узявши на себе тягар земний старости мостиського та вишенського, і хоч ігумен каже, що то не мій гріх, а тих, хто схилив мене до нього, я чую в собі гріх срібролюбства, гріх страху і гріх гордині.

З трепетом і острахом пішов я на вечерю, не так їсти, а щоб дізнатися новини. Кортіло мені подивитись на сина ясновельможного, що стане тут господарем. Чи схожий Ян Лев на вітця? А також ще більше хотів дізнатися, чи нема звістки від мого сина. Хоч відрізаний він шмат, бо приліпився до жони своєї, і розсталися ми з ним у гніві, та я вірив, що голос крові почуємо, і він, і я. Вдачі мій Володимирко був сумирної, але в тихому болоті чорти водяться. Я се помітив, коли він кинув мені спересердя, що не поталанило вам, батьку, доробитись, як інші дороблялися, що ж то за служба така. Як йому скажеш, бо ж не розуміє дурне, що служив я добре, але кланявся мало. Зі злими був добрий, з брехливими – правдивий, з хитрими – щирий. Тому й подала мені Фортуна долю залізними пальцями, а не золотими. (АК: У «Розмові Геркулеса з Фортуною» остання описується як пані, в якої одна рука з золотими пальцями, а друга – з залізними.)

Вдалось мені побачити панича мигцем, як проходив він через трапезну – хлопчина в чорній одежі з опущеними очима. Розгублене сплакане сиротя, а не маґнатський син. З ним був пан Пшерембський, тримав хлопця важкою рукою за плече, але не щоб захистити, а притиснути до землі, щоб вітром не підхопило і не віднесло кудись, бо може знадобитись. Все-таки наступник Гербурта, останній в роду. Ніхто, окрім мене, здається, не зауважив їх, бо не почали плескати язиками.

Я з’їв кусень хліба, свіжого і пахучого, випив кухоль узвару. Хотів скуштувати риби солоної, але подумав, що вночі пити захочеться. Помітив я шляхтичів, що постили, як і я, були вони нетутешні, і не волинські. З Мостиськ, здається, приїхали, зі двору. (АК: У Мостиськах Ян Щасний поставив урядувати чимало русинів, що дуже обурювало деяких поляків.)

На другий день після церковної служби пішов я шукати маршалка добромильського, щоб побачив він, що я не втік, слова свого не порушив. Трапив мені на очі, коли бесідував з якимось пишно вбраним череватим паном, що наче півень виглядав серед вбраних у чорну одежу людей. Не хотів підходити, заважати. Ет, як треба буде, сам знайде.

Аж тепер потепліло, трава полізла, дерева заворушились. Зранку пташка мені під вікном співала «цінь-цінь», як у дзвоник дзвонила. І наспівала. Послали по мене. Я аж втішився. Ліпше відбути зараз, аніж тинятися по замку, де мене ніхто не знає і не пізнає в мені парсуну небіжчика. Бідні шляхтичі мене обходять, бо вознісся я над ними, як осот над пшеницею, а багаті знають, що після похорону на мене чекає забуття. Знали б вони, що мені, аби пошвидше відбути сю екзекуцію душевну. Нізащо б не здогадався, що маю стрітися не лише з маршалком, а й з кравцем ясновельможного. Крутили вони мене на всі боки, обдивлялися, хитали головами, я вже думав, що зараз скажуть:

– Ні, пане-брацє, ти нам не підходиш!

Я й сам знав, що ясновельможний був дебеліший і ширший в плечах, та й лице мав кругліше.

– Чи ж не казав я панові, щоб пильнувався? – став докоряти мені маршалок. – Жупан теліпається на панові, як на жердці. Чого пан так змарнів? Не годують добре?

– Великий піст нині, – сказав я, і обидва так перезирнулись, ніби ніж в серце батьківській вірі встромили.

– При чім тут піст?! – визвірився маршалок. – Яке мені діло до панової схизми? Ясновельможна вдова хотіла подивитись на пана, що я їй покажу?

Мені аж жижки затрусились, коли я се почув. Сама ясновельможна! Мав я страх перед нею. Князівна як-не-як. Ми в себе дивились на них знизу. Ми на землі, а вони над нами високо-високо. Кравець, певно, помітив, що я пополотнів, і пробурмотів:

– Але, з другого боку, вашмосць, худого можна зробити повним, а от з повного худого – вже ні.

– Про що се ти, Мартине?

– Плечі й боки можна намостити. Я вже й достеменно не пам’ятаю, як виглядав ясновельможний перед кончиною, бо ж знаєте, що я більше тут та в Мостиськах мешкав.

– Шляхті не треба видіти, яким пан Гербурт був перед кончиною, а лиш як виглядав у ліпші часи.

«Коли ще ті ліпші часи були, – подумав я. – Спершу рокош, тоді в’язниця, тоді два роки під арештом в Добромилі, а далі щораз гірше. Буває, що чоловікові на початку життя всміхається Фортуна, пестить золотими пальцями, а потім вдуріє і щипле залізними, доки не замордує на смерть. А буває ще гірше: як змалку, так до останку – лихо за лихом, лихом поганяє».

– Коротка ж у тебе пам’ять! – мовив спересердя маршалок і відчинив двері до сусіднього покою, за яким були ще одні двері, а там, у простінку, портрет Яна Щасного, що раніше був у Боневичах. Ми опинились у святому місці – кабінеті ясновельможного, супроти якого кабінет в Боневичах був коміркою для покинутого сироти. Он і ті скрині, що їх привіз секретар, хай спочиває в мирі, бідака. Я став перед портретом. Дійсно, моя борода була коротша. Я бачив колись інший портрет, на якому Гербурт не мав бороди, лиш вуса, за сарматським звичаєм. Чого від мене хоче пан маршалок? Я ж не брат ясновельможного єдиноутробний.

– Чи є така одежа, як на портреті? – спитав маршалок, добре пооглядавши портрет. – Як ні, то треба шити.

– Жупан мусить бути, – почухав носа кравець. – І пояс. А чоботи нехай пан поміряє. І той перстень, що на портреті, тепер на небіжчику. Тре інший.

Невдовзі принесли оберемок одежі, змусили мене міряти тут таки.

– Чоботи не муляють?

– Трохи.

– Має пан ногу, як у хлопа, – пробурчав під ніс маршалок. – Підеш, Мартине, з ним до шевця потім. Має бути все, як на портреті.

– А хіба не будуть портрет на блясі малювати? – поцікавився Мартин.

– Пощо? Сей у костелі повісимо.

– А хіба ясновельможна не захоче мати в домі сей портрет?

– Ще невідомо, кому дім дістанеться!

Ох і лютий же чоловік, той маршалок! Видно, не з тої, що треба, ноги встав. І раптом я почув коло себе порух і дзвінкий голос:

– Забирайтеся геть! Геть!

Я аж підскочив. Ми й не помітили, що за стосами книжок, картин з Боневич був син Гербурта.

– Вашмосць, що ти тут робиш? – отетерів маршалок.

– То ви що робите в кабінеті мого вітця?!

Мені стало страшенно встидно, що панич чув усю цю розмову від початку до кінця, і що він мене бачить в одежі свого батька. У руці панич тримав книжечку «Наука добромильська». Там ще було написано, що то він її написав, хоч і не міг, бо три роки тому був геть малий. Але, певно, отець з ним радився, збираючи окрушки думок римлян і греків, додаючи дещо і свого. Певно, сиділи в кабінеті голова до голови, бесідували. А тепер тут чужі люди без жодного пошанівку до пам’яті Гербурта вбирають мене в одіж його вітця та ще й кажуть, що може так статися, що син стратить батьківщину – Добромиль. Окрім встиду, охопило мене тепле почуття – доброго сина має Гербурт. Таке мале, після хвороби, а заступається за батька.

Маршалок замість того, щоб перепросити, огризнувся:

– Не добре підслуховувати чужу розмову. Мушу про се доповісти ясновельможній матері.

– Хоч зараз, але щоб ноги твоєї не було в кабінеті мого вітця. Тепер се мій кабінет!

Я був свідомий того, що, діставши такого щигля по носі від молодого господаря, маршалок вимістить свою лють на мені й кравцеві. Щоправда, Мартин уже щез, а я не мав куди дітись, мусив витерпіти все це до кінця. Маршалок рядив при дворі від самого дня смерті Гербурта, та ще й був змучений, бо все мусив підтримувати сам. І ще почув смак влади, хоч мудрий чоловік мав би думати, як йому далі вдержатись при дворі. Та якщо маршалок боневицький з невеликого двору спромігся на маєток, то калитка добромильського маршалка напевно втричі більша. З торбами не піде, се очевидно.

– Вашмосць, прошу заспокоїтись. Слуги почують! – вже тихше мовив маршалок, не тому, що боявся. Такий і чорта не настрашиться, не те що отрока. І за ним буде останнє слово.

І маршалок, задерши носа, вийшов. Може, навіть пішов до ясновельможної скаржитись. Ми лишились удвох. Наді мною вже вдосталь познущались нині, гірше вже не буде. Та й стало мені цікаво, що ж відчуває до парсуни отця цей хлопець. Чи я для нього пусте місце, чи почуває він огиду. Мені на тім чомусь залежало. Я знав, усе, що діється оці місяці, ніколи не повториться, а час покаже, якими пальцями вхопила мене Фортуна – залізними чи золотими.

– А пан чого не йде? – спитав мене Ян Лев. Видно, тяжко дався йому той крик. Я помітив, що шию має замотану хустиною. Отже, слабував на горло.

– Хотів би перепросити вашмосць за те, що став він свідком такої недоречної бесіди. Для того, хто щойно стратив найдорожчу людину, се як ніж у серце…

Я затнувся, бо не був певний, що підібрав правильні слова.

– Говори, пане, далі!

– Ясновельможний стратив отця ще в молодшому віці, а відтак потребував опікуна, й отримав найліпшого. (АК: Опікуном Яна Щасного став його дядько, канцлер Ян Замойський, великий політик і непересічна людина, який відкрив дорогу юнакові у світ великої політики. Помер 1605 року.)

Ще гірше вийшло. Кат його маму знає, як втишити цього молодика.

– Маршалок мені не опікун! Як він сміє вриватись до мого кабінету?

– Я певен, він нічого не знав про те, що вашмосць має ключі. Якби ви одразу з’явилися нам на очі, то певно згодилися, аби кравець і пан маршалок роздивилися портрет.

– Щось я пана не розумію, – набурмосився панич, – на чиєму ви боці – моєму чи пана маршалка?

– Не хочу, аби пан подумав, що я прагну комусь догодити. Хотів би виглядати справедливим. Я тут чоловік чужий і не маю жодного інтересу. Як прийшов, так і піду. Мене волею-неволею призначили парсуною в жалобній церемонії, і хоч то завелика для мене честь і недостойний я, але не смів відмовитись.

Не знаю, чи зрозумів він мене, радше ні, бо ми з ним не одного поля ягоди. Я лиш прагнув загасити вогонь, щоб не перекинувся на мене. Вже недовго лишатися мені в Добромилі, але зараз найтяжчий час. Всі дратівливі, змучені, одне на одному злість зганяють.

Хлопець примовк, певно, думав над моїми словами. Я бачив, що то добра дитина, знав, скільки довелось йому витерпіти. І тікав з родиною до Львова, щоб сховатися там, і на очах його закували отця в кайдани й повезли до Кракова, і ледь сиротою не став. (АК: Після поразки під Гузовом Гербурт з родиною переховувався у маєтку тестя Януша Заславського на Волині, в Трайкурах. 18 липня 1607 року був узятий в полон гетьманом Жолкевським і в кайданах відвезений до Кракова. Двір тоді спалили. Страти Гербурт уникнув завдяки краківському маршалку Мишковському, який скористався правом меча, тобто поручився за нього. Його каяття теж виглядає на гру, бо інтриг він не полишив і після того, як був звільнений. Невідомо, як він пояснював свої вчинки синові, та чи й пояснював взагалі. Якщо не пояснював, то невизначеність могла психічно дезорієнтувати хлопця.) Тепер на його плечі впадуть всі клопоти ясновельможного.

Панич раптом закусив губу і сказав:

– Не тримаю більше пана. Я ще хочу тут посидіти.

Я вклонився і вийшов. Ху! Аж спітнів. Маю щастя, а то міг би трапити на щось значно гірше – на великий гонор. Кажуть, що в ясновельможного з молодих літ було гонору забагато. Чинив завше супротивно від того, що від нього чекали. Але се ще з якого боку на се дивитись. То ми, прості шляхтичі, можемо упокоритись, а маґнатським синам се ганьба. От і мусять поковерзувати, покомизитись. Аби тільки не задуже.

XXV

З того дня моє життя стало ще примарнішим.

Я мчав кудись, наче віз, пущений з гори, і недалеко вже був той час, коли мав врізатися в тин чи булькнути в ополонку. У мене не було ні хвилі спочинку. Мною вертів кравець, смикав швець, маршалок приводив мене на оглядини різними особами, перш ніж поставити перед очі ясновельможної, яка мала остаточно сказати, чи годжуся я на парсуну небіжчика. Бо хто краще знає мужа, ніж його жона? Його образ береже вона не рік і не два, а часом і до скону, як обставини не змусять вдруге стати під вінець.

Через рік мого удівства сватав мені одну молодицю мій товариш Хведір. Він так усе хитро обставив, що я не міг викрутитися. Дай, думаю, подивлюся спершу, а силою мене ніхто не оженить. От ми поїхали до неї, землю ледь припорошив перший сніжок, стужавіла вона, наче по каменю їхали. Хведір сказав, що та удова, його родичка, не знає, в якій ми справі. Не сподобається – ніхто й не довідається. Пристати до законної жони ліпше, ніж жити з ласки невістки, казав він, та й дітей вона не має і навряд чи буде мати, все твоєму Володимирку дістанеться, як будете шануватися, звісно. А я не знав, що рана моя сердечна присохла, але не зажила.

Слуги, що їхали попереду, сховались в лісі, щезли з виду. І раптом я побачив, як край дороги стоїть моя небіжчиця й тримає в руках білу хустину. Махнула вона тією хустиною – і просто перед нами впало сухе дерево. Я й досі не знаю, чи то вона порятувала мені життя, а чи спинила мене, щоб я не їхав до тієї білоголової. Коли все вляглося, побачив я в глибині лісу маленьку капличку край болота, яку я поставив на тому місці, де моя Ганнуся втопилася. Я зараз пішов туди і довго молився, аж доки камінь мені з душі не впав – простила! Їй ліпше знати, з ким мені бути.

У Добромилі не бракувало шляхетських вдів, що їхні мужі полягли в московській авантурі чи в битвах з турками, або від руки сусіда, але мені наче одрізало. Пару разів ходив до однієї, аби відчути, що я ще чоловік, а не чернець, але се інша річ: всі так роблять. Та й та жінка мала іншого на мислі.

Боявся я з цієї причини стрічі з ясновельможною Гербуртовою, щоб не відчула мій голод тілесний, бо то ж такий встид для мене. Усе навколо брунькувалося, парувалося, любилося, і навіть у замку, завинутому в чорні покрови, і челядь, гості знемагали від тілесної спраги і вдовольняли її в покоях, комірках та закапелках. Хтось вмирав, хтось народжувався, і часом мені здавалось, що я вже близько від розгадування великої загадки, що набридливою мухою кружляла по Добромилі. Ет, не такі розгадували – не розгадали. Чим ти дуриш собі голову, чоловіче? Тут треба не любомудрієм займатися, а пильнувати свою шкуру, щоб не обсмалити коло вогню. Хутко згорів секретар ясновельможного, хто тепер його й згадає. Тільки я, і лиш тому, що не можу забути ті перлові кульчики, які він беріг для нареченої і продав мені, коли вирішив порвати з усім мирським. Згадаю і серце щемить, що так по-дурному згинув. Не можна вірити нікому, хто тримає владу в сьому світі. Їм – беззаконня, нам – закон. Так вони чинять і будуть чинити, бо як інакше втримати кривду. Для них що Стах з його перловими кульчиками, що я – лиш камінь, який можна відкинути з дороги.

Нарешті все було готове. Чоботи й сорочку мені нові пошили, під жупан клоччя намостили. Тільки персня ще не було – не знали, який дати. Стрій у мене був добрий, старосвітський, хоч у коморі ясновельможного було повно одежі заморської, яку я б постидався носити. Коли я у все те парадне вбрався, то стало мені душно й тяжко, ще й у покої напалено. Я хотів подивитися на себе в люстро, але воно було запнуте чорною хустою. Бороду мені підрівняв замковий цирульник. Не знаю, де подівся той з Боневич. Думаю, що він вже далеко: ніколи не вгадаєш, що помислять вельможні пани. І знову мною крутили, вертіли, але то було ніщо порівняно з тим, що я мав невдовзі пережити. Досі я бачив ясновельможну тільки здалеку, в костелі чи в замку, в жалобному строї, що робив її ще більш недоступною. Та не се мене тривожило, бо я звик триматися якнайдалі від маґнатів, а те, що тепер я ніби заступав її чоловіка, чуючись при цьому злодієм. Коли все ж траплялось бути неподалік від неї, то її очі знаходили мене всюди й під машкарою скорботної вдови бурхало полум’я образи й ненависті. Не на мене – на цілий світ. Не належала княжна Заславська до тих білоголових, що покірно терплять авантури мужа, а до тих, хто ще й намовляє їх чинити. Якби не вона, що зродилася в православному гнізді, говорили між собою шляхтичі, не було б ні церкви у Мостиськах, ні монастиря в Добромилі, ні суперечок з біскупами та єзуїтами. Мав би за жону ревну католичку, а не прибрану, може, й доля в Гербурта була іншою. А були такі, що твердили: від книжок чорних помутніло в голові старости мостиського та вишенського, вичитав там щось таке, чого в житті поштивого чоловіка не повинно бути. Їм то що, а мені дивитись їй у очі й обливатись потом в одежі небіжчика. А ще коли дух Гербурта невидимий блукає по покоях, все бачить, все чує, але не може нічого сказати.

І от повів мене маршалок не до покоїв удови, бо се було б непристойно, а в кабінет ясновельможного. Я помітив, що там скрині посунули в кут, звідки вискочив пару днів тому молодий Гербурт, і що сховатися там тепер нема де. Перед тим мене нарядили в найбільш підхожу одежу, щоб була, як на портреті, навіть шапку соболеву мав я на голові, що тиснула на скроні, і я чув, як жила б’ється. Стали ми чекати ясновельможну. Кожен переживав за своє. Маршалок хотів догодити Гербуртовій, а я просто бажав, аби швидше скінчились мої муки. І муки новопреставленого Яна Щасного. Се ж його душа не може вгомонитися, не може піти, доки тіло не поховають. Зараз кожна думка, кожне слово і порух живих затримують ясновельможного на сім світі.

Гербуртова вдова залишила за дверима слуг, не привела сина. Щодо панночок, то й мови нема: можуть мене настрашитись. Хоча ліпше, аби перестрашились зараз, а не на похороні.

По тому, що прийшла вона сама, я здогадався, що не певна в собі, боїться чогось. В руках мала згорнуту білу хустину, що не цілком пасувала до жалобного строю. Ніби в останню хвилю вхопила її, коли виходила. Не звертала уваги на крісло, що їй підсував запопадливо маршалок, від неї віяло чимось солодким й нудким, якимись заморськими пахощами, без яких вельможні пані не можуть обійтися, але запах був давніший, не зовсім свіжий, певно, жалобна одіж довго була замкнена в скрині, чекаючи сумної нагоди. Вона так подивилась на мене, що я забув уклонитись, зрештою, чи варто. В сю мить я не був Северином Никловським, з голови у мене вилетіли всі спогади про попереднє життя й життя мого роду. Я був як та глиняна лялька, що її легко розбити й розтоптати на череп’я. Врешті Гербуртова сказала:

– Може бути!

Голос в неї був сухий, деренчливий. Моє серце завмерло, а потім з натугою сіпнулось раз, другий. Напруга спала, я навіть поворухнувся. Те саме зробив і маршалок, що стояв збоку, нахиливши голову для поклону. Але я не вклонився, бо погляд удови велів, аби я стояв штивно. Ся пані вміла себе тримати. Вона встигла поставити між мною й собою мур, і навіть сльозинки не зронила. Але се не означає, що їй теж було тяжко.

Ясновельможна розгорнула хустку – і зблиснуло золото.

– Перстень мого мужа.

Ми не дихали.

– Сей годиться. Пан…

– Северин, – підказав маршалок.

– Пан Северин потім віддасть мені його.

Вона відкинула жалобний серпанок і піднесла двома пальцями перстень до вуст. Маршалок ступив до неї, щоб забрати сей дорогоцінний клейнод, але пані зробила крок до мене.

– Нехай пан поміряє.

Я простяг праву руку долонею вгору, але ясновельможна повернула її вниз і одягнула перстень на вказівний палець. Він легко сковзнув, я відчув холод. То був перстень-печатка з гербом, але не той, що ним Гербурт запечатував листи, хоч схожий на нього. Щит був вкритий червоною емаллю, а яблуко – зелене. Такий перстень вдягали на сеймики чи на якусь пишну оказію.

– Чи не завеликий? – спитала ясновельможна Єлизавета вже справжнім голосом – м’яким, як шовк.

Я опустив палець. Перстень сидів як влитий. Де я думав, що мені підійде маґнатський перстень, а таки підійшов.

– Добре, – мовила ясновельможна і вийшла. Вона йшла як королева, не дивлячись під ноги, і в цій ході не було скорботи, що змушує чоловіка знесилено човгати ногами, додаючи собі з десяток літ, аби поскорше опинитись на тому світі з укоханим небіжчиком. Гербуртова радше втікала. Від чорних драперій, що припадали пилом, безконечних молитов і сліз, які треба було вичавлювати з себе щодня бодай по кілька крапель. І від мене.

Маршалок спохопився, побіг відчиняти двері, за якими чекали слуги, вмираючи від нетерпіння й цікавості: а що як парсуна не сподобається пані? Так ніби можна було вже щось змінити. Не цього боявся я, бовдури, а іншого: що заплаче при мені або я заплачу.

Я побачив на підлозі хустину й хутко підняв, затис в кулаці. Не бігти ж мені за ясновельможною віддавати. Маршалок вже не вертався до кабінету. Я перевів подих. Потім сховав хустину в рукав. Старий з мене дурень.

XXVI

Ся хустина, з якою я не знав, що робити, довго муляла мене. Тепер я не знав, як її повернути. Не треба було піднімати, лишити так, як є. Але що далі, то більше здавалося мені, що ясновельможна впустила її… для мене. Боже, що я собі намислив! Впустила для мене, давши тим самим знак, що не вважає мене бовваном, вбраним в одежу її покійного чоловіка, а живою людиною, достойною носити перстень Гербурта. Якби хтось про се дізнався, яка б ураза була для її честі, страшно подумати. А однак зважилась. Я думаю, тому, що прикро їй було б позичати перстень будь-кому, зовсім уже нерівні собі.

Вирішив я не виходити на люди. Перстень боявся знімати, щоб не згубити. Потім замотав поверх нього шматину. Десь уже роздзвонили, що ясновельможна вдова схвалила мене як парсуну. Не хотів, аби витріщалися на мене, шепталися. Сидів у себе, читав молитовник, і надумав піти до добромильського священика висповідатись й прийняти причастя. Похолов від думки, що раптом труна Гербурта виявиться порожньою і мене покладуть в неї. Певно, мав я вночі гарячку, тому й верзлося всіляке. Не було навіть кому води подати. Позаяк я не виходив до міста, слуга Михайло віддалився від мене, шукав собі нового господаря. Павла я теж не бачив. Почались приготування до похорону, то ганяли хлопця туди-сюди.

На ранок встав я з пекучим болем у горлі, голова розколювалась. Тут би мені хто-небудь знадобився, хоч би води в глек налив і в печі затопив. Я сидів на ліжку, коли в двері хтось пошкрібся, а далі поворушив клямкою. Я мусив зачинятись на ніч на засув, бо хто знає, хто там вештається в домі по ночах. Вночі я би не відчинив нікому. Доплентався до дверей, відсунув засув і побачив… панича, сина Гербуртового.

– Як… вашмосць мене знайшов!

Я незграбно відступив і заточився.

– Пану зле? Пан такий блідий…

Я махнув рукою, запросив його до покою. Був я у спідньому, то накинув на себе, що було під рукою. Панич, певно, здивувався тісноті мого помешкання, але мені ще було добре. Інші шляхтичі по двоє, навіть по троє тулились у ще менших комірках, хто не хотів витрачатись на постій у місті.

– Я, власне, хотів запросити пана поїхати зі мною до Боневич, але як пан чується зле…

Боневичі! Як я міг забути про Боневичі? Мусив їх ще раз побачити, наостанку.

– Пусте, трохи застудився. Але поїду з паном.

Я не наважився просити панича, щоб зачекав. Боявся, що сей рідкісний птах щезне, розчиниться в людському тлумі, тому зараз почав надягати чоботи. Добре, що був сяк-так вбраний, бо збирався йти на снідання. Бог з тим сніданням, обійдуся.

Коли ми виїхали з замку в супроводі чотирьох гайдуків, я подумав, що так і не побував у Високому замку і вже либонь не побуваю. Туди мене самого не пустять, а чуткам про підземний хід від Боневич до Високого замку я не вірив. (АК: У Боневичах мені показували буцімто підземний хід, але то була частина звичайної пивниці. Взагалі люди люблять розповідати про довжелезні підземні ходи завдовжки десятки кілометрів, якими можна було проїхати навіть конем, однак тримати їх у таємниці довго не можна, отже, нема сенсу будувати. Пізніші плани старих будівель не вказують жодного потайного ходу. Щонайбільше, ці ходи виводили за мури замків.)

Я не питав Яна Лева, що йому потрібно в Боневичах, се й так зрозуміло. В Низькому замку було дуже неспокійно, все його життя на виду, а в Боневичах є друкарня, де ніхто хлопця не чіпатиме. Невже сей дітвак думає продовжити діло вітця, хіба не знає, скільки лиха воно принесло родині? А скільки грошей витягло! Бачив я колись рахунки – Господи, помилуй! Мені такі гроші навіть приснитися не могли. Одне слово, спустив гроші на книжки та на військові виправи. У мені все противиться такому марнотратству, котре веде до згуби, але я – не маґнат. Мені б не пропасти зовсім, мати який не який, а свій куток, не втратити честі, бо се означає упасти на дно життя. А маґнатові стати таким, як я, – вже погибель. Пошлють до Риму золоту цяцьку – і все простять їм: і перелюб, і святотатство. А Бог… Їхній Бог – Папа. (АК: Дійсно, вельможі таким чином здобували розлучення чи залагоджували якісь проблеми, даруючи коштовні ікони, золоте та срібне начиння понтифіку. А Ян Щасний писав листи Папі, намагаючись виправдати свій спротив насильницькому запровадженню унії. Втім, ситуація мала виразне політичне забарвлення, тому навряд чи він би відкупився.)

Колись я думав собі: що більший чоловік, то більше в нього сили, а від сили родиться милосердя. Тепер я так не думаю.