Текст книги "Маґнат"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 12 страниц)

Ніхто не знає, як я опираюся цій думці. Я тепер вже знаю, навіщо мене врятував той добрий самарянин з Тернової. Не для того, щоб я злетів так високо, як оце зараз, ні, а щоб я не квапився помирати, доки не спізнаю всього, а дозволено мені пізнати багато. Се знаття зробить мене свобідним ще за життя. Свобіднішим, ніж покинутий і забутий усіма Ян Щасний Гербурт.

Я збагнув се щойно, коли йшов пішо за лицарем з чорним прапорцем на списі. На прапорці з одного боку було списано життя ясновельможного, а з другого – срібний хрест з написом латиною, що означав «Під цим знаком переможено», чиє лице ховалось під забралом, а тіло було в кольчузі, а перед нами була довга процесія біскупів, ксьондзів, ченців, голосільників із запаленими свічками. А за мною їхав катафалк з домовиною, коні ступали нечутно, бо мали копита, огорнуті жалобним крепом. І позаду катафалку несли щит, герби, славу Гербуртового роду, я не міг сього бачити, але знав, що так має бути на маґнатському похороні. Наостанок йшла родина й шляхта, і увесь Добромиль. (АК: Розгорнутий опис так званого «сарматського» похорону можна знайти у книзі Станіслава Орловського «Життя і смерть Яна Тарновського». Похоронні звичаї загалом дуже консервативні, й деякі елементи втратили будь-який зв’язок з реальністю, бо були вигадані чи запозичені безіменними режисерами в різних народів.)

Я увійшов до костелу за духовенством, серед якого були й православні священики, єпископи з Перемишля і Сянока, і сів там, де мені призначено сидіти. Я мав пручатися, ні, ми мали удвох з ясновельможним опиратися забуттю, яке нас чекало і мало тривати вічність. Змучені Гербурти прагнули, аби все нарешті скінчилось. Заславські намагалися заповнити весь костел своєю гідністю і маєстатом. Дрогойовські принишкли, бо не мали стільки слави, щоб бути на рівних з домом Острозьких, їхній рід теж підупадав, дробився маєток. Вони тулили до носа напахчені хустини з жалобною облямівкою, совалися на лавах, нагадуючи дітей, що їх зараз почне школити навчитель. Он уже йде, тихо!

Із захристії вийшов отець-кармеліта із монастиря в Сусідовичах. Всім було цікаво, яке слово зложить чернець, що лиш пару літ тому прибув з гори Кармель, що в Палестині. У тестаменті Гербурта не значилося, хто має читати проповідь на похороні. Але, можливо, в бесідах з духівником ясновельможний згадував сей монастир, що ним опікувався разом з Еразмом Гербуртом. (АК: Еразм Гербурт пережив Яна Щасного. Не мав родини. В чому полягала його неповносправність, невідомо. Певно, щось на кшталт шизофренії. Згодом Еразм нарікав, що опікуни на власний розсуд розпоряджалися його майном.) Якби Гербурт був православний, то слід було би чекати проповіді отця Зеновія з монастиря святого Онуфрія? Чи як? Як би він тримався перед пишним панством, що звикло православних священиків гонити на панщину і тягати за бороди? Які слова зі Святого Письма взяв би він для проповіді? Надто коротко я знав його, щоб судити. Для мене і костел за ці місяці став Божим храмом. У себе, якби я переступив поріг костелу, мене б осудили всі православні. А тут начебто байдуже. Певно, й настоятель добромильської церкви прийшов на похорон, тільки не смію повернути голови, щоб роздивитись ліпше духовенство.

Кармеліта вибрав слова з 22 Псалму: «Покладався на Господа він – хай же рятує його!». Мені аж морозом сипнуло від його глибокого сильного голосу, куди там отцю Зеновію. Він дивився просто на мене, не на труну, що лежала на марах, всередині якої ховалося тіло справжнього Гербурта, що його, певно, ніхто вже не впізнав би. То до кого ж він мав звертатися, як не до тіні ясновельможного? І я чувся, ніби до мене промовляє не простий чернець, а хтось незмірно вищий, пророк Ілія. Бо кожне його слово я приймав на свій карб, а котре не пасувало, посилав до того, хто лежав у бронзовій труні з заклепаним віком. Се – моє, а се – його, а се – нам обом. Звідки міг знати сей кругловидий молодий чернець, як страшно зазирати бодай на день наперед, коли ти відділився від звичного світу і не знаєш, куди тобі йти, бо доріг багато, і ти не знаєш, котра з них твоя? На роздоріжжі кожен тебе тягне з собою, і ти врешті йдеш з кимось, хто обіцяє не полишати тебе, дбати про тебе, а потім лишає тебе самого в пустелі.

Чернець вже дійшов до того часу, коли ясновельможний Гербурт опинився у в’язниці, і я помітив, що він дивиться на труну, й крадькома зітхнув.

– Ось він сидить у сирій темниці й мережить словами папір, пише листи приятелям по зброї, родині, відчуває, як дух його занепадає, зневірюється. Завтра може голова його скотитися з плахи, завтра може зійти на нього ласка короля, як се витримати? Чого чекати? Смерті чи життя?

Чернець обернувся до принишклого панства, і голос його забринів, як розгнівана бджола:

– Багато хто говорив тоді: він пропащий, він все життя собі занапастив, треба триматися від нього якнайдалі. Такому ліпше накласти на себе руки, бо життя його вже скінчилось. Тепер він, як Йов на попелищі, як Йона в череві кита – у своїй безвиході. Дивіться, він колись був богатирем, Геркулесом, що міг потримати небо на своїх плечах, а тепер нидіє між мурів, і ніч довга і темна видається йому вічною. Надіявся на себе, надіявся на приятелів, з якими зложив обітницю вірності, де вони тепер?

А відтак хоч і не кликав він Господа, бо не смів, зневажаючи свою слабість, але Господь знає, коли прийти, бо сяє йому в темряві діамант цноти, що не дасть заблукати. Приходить він не як грім, що землю стрясає, не як вихор, котрий перевертає землю, а ніби тихий легіт. Той, хто стрінеться з ним, вже нічого не буде боятися, стане іншою людиною. І не впізнають його, як не впізнають ангела, стрінувшись з Ним на дорозі, доки не гляне Він в очі душі.

Став Ян Щасний придивлятися, як живуть люди в його володіннях, чого потребують найбільше, і давав те. Мала нивка, але і тій треба вміти догодити, бо з малих нивок складеться велика. Дбаючи про тіло люду добромильського, не забував він і про те, щоб душа його розвивалась. Задля цього почав друкувати книги, не жаліючи коштів, будував доми Божі. Мудрість, як дерево, довго росте, і не завше той, хто його плекає, встигне скуштувати плодів…

Складно він говорив, дуже складно. Добре, що сказав про друкарню, бо могли бути тут і ті нелюди, що називали ясновельможного чорнокнижником і бунтівником. Голос кармеліти ставав то тихішим, то гуркотів, як грім, а я думав, що якби списати сю проповідь на папір, то мав би я до кінця віку розраду. Але чи сподобалась панам, не знаю, бо їм наскучило сидіти і вони перемовлялись між собою. Тільки Гербуртова з сином сиділи штивно, берегли сили після ночі чування, коли ясновельможний ще лишався в своєму домі.

Потім труну окропили святою водою і почалась служба за упокій. Я знав, що у всіх церквах і костелах довкола теж правилось, і всі, хто чув жалобний подзвін, молилися за спокій Гербуртової душі. Служба була недовгою, але я, здається, навіть встиг задрімати чи впав у сердечну млість від задухи, коли почувся шум надворі і всі голови повернулись до дверей.

Двері розчахнулись, і звідти линуло світло. Вчора я бачив там чорну постать, що була не духом, а купцем з дивним ім’ям – Слуга з Добромиля. Здавалось, я побачу його знову, і він витягне мене за руку з місця, що пахне смертю, бо він сильніший за смерть і може з нею поборотись не словом, а ділом. Однак я знав, що не мені давав він присягу вірності, і ясновельможному Гербурту також не давав. І смуток, що я побачив у його очах, дещо сказав мені про те, якою обтяжливою може стати вірність, коли вона триває безкінечно. І се врешті змирило мене з тим, що сталося і що може статись. Ніщо так не наближає нас до смерті, як втома від життя.

До костелу в’їхав лицар на коні, у повних обладунках, з опущеним забралом, зі списом у руці й спинився перед престолом. Усі вголос почали читати патерностер, а коли закінчили, вершник зламав спис над труною і впав зі страшним гуком на підлогу. І я впав так само, нахилившись уперед, як мені веліли. Кінь схарапудився і якби бодай на стопу ближче, то його копито увірвало б моє життя насправді. А лицар мусив добре потовктися, бо падав з коня, і когось ще зачепив із панства, бо в костелі було дуже тісно. Коня вивели, лицаря підняли й поклали на лаву, а я встав сам і знову сів у крісло, котре впізнав: то було крісло з Боневич, саме у ньому сидів ясновельможний того сумного вечора.

Я сидів, чекаючи поки всі вийдуть. Дивився, як труну опускають в склеп, під підлогою костелу, що тим часом порожнів, наповнюючись свіжим повітрям знадвору.

Все скінчилось: для ясновельможного Гербурта і для його тіні. Я відчував полегкість і навіть радість від незнаного досі почуття свободи. Такого я не відчував, коли вирушав у далеку дорогу, яка урвалась в Добромилі. Цієї хвилі мені було байдуже, що буде завтра чи позавтра: ніщо мене не лякало.

Вийшов я, коли майже всі порозходились й під підлогою все ще гримали, вмощуючи труну, де та мала простояти до Страшного суду. (АК: А простояла всього тридцять років. Під час великої повені 1649 року дерев’яний костел змила ріка. Якби Яна Щасного поховали там, де інших Гербуртів, – у Фельштині, його останки зберігались би досі. Однак він сам не хотів лежати з іншими Гербуртами, волів лишитись у Добромилі, для добробуту якого зробив дуже багато.) Подумав, що мого сина, мабуть, віднесло людською хвилею на поминальний обід і доведеться самому йти в коштовній шубі до замку. Але син мій стояв коло костелу. І з ним були Михайло та Павлусь. Син з Михайлом взяли мене попід руки, бо я враз знесилів, аж в очах зароїлись чорні мухи.

– Але ж ви, тату, бліді як мрець! – втішив мене син. – Зараз прийдемо і ляжете собі.

Я не мав сили навіть говорити, а не те, що йти. У голові щось гупало, чи то, може, дзвонили, бо наша служба довша, ніж латинська.

– Хотів би я знати, – бубонів син, – скільки така шуба вартує. Певно, пару тисяч злотих. Ану, хлопче, підбери поли, бо за гілля зачіпається. Тату, потерпіть, вже все скінчилося, тату!

Мені було соромно, що двоє молодиків тягнуть мене, як мішок з попелом, а я сяк-так перебираю ногами. Аж коли завели мене до покою, зняли шубу й шапку, розмотали пояс і дали напитися води, я почав приходити до тями.

– Добре було б розтерти скроні горілкою чи навіть кров пустити, – мовив Михайло, вкладаючи мене в ліжко. – Певно, в костелі було душно, де ж там, скільки людей набилося!

– Не треба, мені вже ліпше. Візьміть шубу, шапку і пояс, віднесіть до покоїв маршалка, хай слуги положать у скриню, бо се мені не належить. А перстень я сам віддам.

Я знов наче кудись провалився, а коли прокинувся, то за вікном було вже зовсім темно. Павлусь хлипав коло мене.

– Ти чого? – спитав я.

– Я думав, що ви вмрете, коли впали у костелі.

– Ти що, там був?

– А я ще перед тим, як ви зайшли до костелу, сховався там, аби все бачити.

– То я прикидався, Павлусю, не насправжки. Такий звичай.

А про себе подумав, що так близько до смерті, як нині, не був ніколи.

– Принеси мені, синку, каші якоїсь та узвару.

– Може, риби, вашмосць?

– Можна й риби. І для себе візьми, пообідаємо разом. Хай мій син і Михайло йдуть поминати, а ми собі удвох посидимо, бо скоро вже не будемо бачитись.

Тут повернулись Михайло з Володимирком, розтерли мене горілкою, і я їх відіслав, хоч вони й пручались. Вже коли я лишився сам, то спало мені на думку, що і з сином я теж, мабуть, вже не побачусь, але чогось не дуже се мені болить. І ось чому. Бо син мій, як і дружина моя небіжка, завше будуть зі мною, не забуду їх ніколи. Де б не був я, згадаю – і оживуть вони перед моїми очима. А бесідувати нам нема про що – наговорились вже. Знаю, що вони мені сказали б і що я скажу їм. Знову неправду, бо правда не щадить, правда немилосердна, світ перевертає, руйнує. І краю свого, де родився і виріс, теж, певно, не побачу. Ні тієї землі, що мав, а тепер більш не маю. Бо не мати вона нам, а мачуха. Тіло сушить, силу забирає. А ще треба кров свою за неї проливати. Не належить вона нам. Та й нема у Божих заповідях нічого про землю. (АК: Пан Северин жив у часи великих битв за землю. Шляхта була найбільшим землевласником і витрачала дуже багато енергії на збереження володінь, а не їх утримання в квітучому стані. Знали, що завтра хтось може забрати землю, спалити ниви, тому намагалися якнайшвидше отримати прибуток. І годі було все це змінити. А такі небагаті шляхтичі, як пан Северин, втративши все, вдавались у подібні смутні розмисли й шукали опори в інших цінностях, хто в яких.)

XXX

Через три дні син мій від’їжджав. Цілував мені руки, плакав. Не був він злою дитиною, зовсім ні. А проте якби лишився зі мною, був би доброю дитиною. Поїхали б ми до Кракова, знайшли йому чи мені службу добру, забрав би потім жінку до себе, все ж таки ліпше, ніж бути під рукою тестя. Прикро мені було дивитись на його марний вид. Тесть здоровий, як бугай, а Володимирко вдався у матір: та всім годила, за всіх дбала. Слуг тоді всіх порятувала, відпустила, а сама до останнього… Недалеко втекла.

Не захотів він, що ж тут вдієш, силою не заберу. Правда, гроші взяв, я так і не сказав, що то не ті гроші. Лишив я собі дещицю – 100 злотих. Віддав йому чоботи, ті, що на мені були на похороні, собі лишив гірші.

З Михайлом було просто. Обдарував я його, а він знав, як йому по житті йти, не пропаде. А Павлуся хотів узяти з собою, але маршалок добромильський, почувши, що той вміє читати й писати, перехопив. Дав хлопця до канцелярії. Теж незле.

Мене забрав до себе маршалок боневицький, відвіз у маєток коло Любліна, щоб я там порядкував, поки він не залагодить всі справи у Боневичах. Обіцяв, як усе скінчиться, повезти мене до Кракова, там у нього небіж вчиться в університеті.

Пані Гербуртова з дітьми хутко поїхала до Мостиськ, разом з паном Максиміліаном Пшерембським, бо не чулася в Добромилі безпечно. (АК: Пшерембський захищав інтереси Єлизавети Гербурт, як лев, хоч не був її родичем. Через рік він одружився з нею, а ще через рік вона померла. Похована в Добромильському монастирі.) Я лишив собі ту хустину, що підібрав тоді за нею. Досі не знаю, зронила вона її зумисне чи ненавмисне.

…Рано-вранці ми мали від’їжджати. Скринька була спакована, з усіма я попрощався, хто вартував того, звісно. Лишилося попрощатись з ясновельможним. Мусив мене врешті відпустити, як-не-як я прожив ще чотири місяці за нього, носив його одежу, навіть перстень. Їв за нього і пив, молився… Ніхто не повірить, але так воно й було. Коли ти стаєш тінню, то часом можеш собі більше дозволити, ніж її господар.

Хтозна, може, я колись розповім про се панові Томашу, коли ми обгородимо свій маленький світ стіною, щоб дожити спокійно віку, а його вже небагато лишилося.

…Гербурт покликав мене через заслони, що тихо коливались від вітру, відгороджуючи сей світ від того. Я відгортав тугі білі полотна, і вони рвалися з тріском, падали на мене, і я мусив звільнюватись від них, як дитя, що намагається позбутись пелюшок.

І що ж – він був не сам. Мав товариство і сидів за круглим столом, п’ючи вино з золотої чаші. Виглядав помолоділим і веселим. Гербурт махнув мені рукою, щоб я підійшов ближче. Однак не для того, щоб я приєднався до застілля. Я й не сподівався на таке. Не про мою честь. Та й вбрані були застільники у білі одежі, які б я зроду не нап’яв, хітони називаються. Жодного з бесідників я не знав, а однак мені здавалось, що десь я їх стрічав. Гербурт щось сказав їм, і вони почали усміхатися й пити до мене. Звідкись у моїй руці опинилась чаша, срібна, і з водою. Але й то була для мене честь.

Як тільки я випив зі своєї чаші, всередині моєї голови відгорнулась ще одна запона, і я почув докірливий голос, що йшов просто з мого серця: «Якби ти прожив своє життя по-іншому, Северине Никловський, то знав би їх усіх».

– Помовч! – підморгнув мені Ян Щасний. – Сей чоловік, може, й не потрафить витлумачити «Бенкет» Платона, але колись опиниться в незгіршому товаристві. Не смію пана затримувати більше. Дороги в наші часи тяжкі й довгі. Прощавай, брате!

Пугар в моїх руках перетворився на ластівку, і вона шугнула блискавицею угору. Погляд мій вперся у сіру стелю, на якій коливалася тінь від свічки. За вікном стояла глуха темрява весняної ночі. І невідомо, чи в ній був Добромиль, чи якесь інше місто. Настане ранок – дізнаюсь.

Прощавай і ти, брате!

Львів, 2012–2013 pp.

Роман з історією

Дозволю собі сказати кілька слів про цю книгу. Наприкінці, для тих, хто її дочитає. Якби мені подарували ще одне життя, я присвятила б його вивченню життя однієї людини – Яна Щасного Гербурта, старости мостиського і вишенського. І не певна, чи встигла б дізнатись усе, бо в історії життя однієї людини – ціла епоха. Я йшла від однієї теми до іншої, позначала їх мітками на той випадок, щоб колись детальніше вивчити. Врешті просто занурилась у цей час – початок XVII століття, і мені не хочеться звідти йти.

Якось я йшла й побачила лоток зі срібними прикрасами й подумала, що треба купити подарунок хрещениці. І тут до мене дійшло, що я у Львові і зараз XXI століття, і я не волинський шляхтич Северин Никловський, що має йти на хрестини.

Саме від імені пана Северина ведеться розповідь про Гербурта. Краще наближатись поволі і здалеку.

Якби я мала ще одне життя, я об’їздила б усю Європу, шукаючи сліди Яна Щасного, перетрусила б усі наявні архіви, вислухала б усіх приятелів і неприятелів, прочитала б усе написане Гербуртом і видала його твори книгою.

Розшифрувала б автобіографію Гербурта, написану мовою птахів. Створила б карту всіх зв’язків Гербурта і карту його свідомості. Тільки не питайте, чому я не пошкодувала б цілого життя на цю справу. Я ще сама цього не знаю. Тільки така праця може перетворити Історію зі служниці на пані, і вона дає безмежну втіху тому, хто не шкодує свого життя задля знання. Я це відчула, коли вперше у Москві в Національній бібліотеці взяла до рук книгу, видану Гербуртом в Добромилі. То були «Аннали» Станіслава Оріховського.

Я вже кілька років намагаюсь ввести Яна Щасного в український культурний простір, пишу статті, опублікувала два його вірші. Може, хтось зробить щось подібне для когось іншого. Краще зробити маленьку справу, але добре. Особливо, коли ти сам обираєш її для себе, а не під чиєсь замовлення. Зрештою, то не я вибрала Гербурта, а він мене. Дякую за честь, ясновельможний!

Дякую працівникам відділу рідкісної книги бібліотеки ім. Стефаника, особливо історику з Вроцлава Томашу Янковському, який сканував для мене книги у польських бібліотеках, знаходив потрібні тексти, панові Мирону Іванику, що відкрив для мене Добромиль, і всім тим, хто вірив у мене й слухав мої безконечні розповіді про Гербурта.

Примітки до електронної версії

Перелік помилок набору, виявлених та виправлених верстальником

С. 176: [І поки, йшов] => І поки йшов, зрозумів, що треба робити, аби позбутися прикрого присмаку невдалої бесіди.

С. 179: 1616 року його обрали депутатом на сейм, але місцева сеймикова шляхта зробила все, [щоб не цього] => щоб цього не допустити.

С. 193: Дивно, але я майже не згадував про рідного сна, наче, прости Господи, його і не мав.

* * *

Галина Пагутяк © текст, 2014

© «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2014

На обкладинці: М. Чюрльоніс «Рай»

Ексклюзивне право на видання цієї книжки належить «Видавництву Івана Малковича «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».

Видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»: Свідоцтво: серія ДК, № 759 від 2.01.2002

Адреса: 01004, Київ, вул. Басейна, 1/2

Поліграфія: ПРАТ ХКФ «Глобус». Зам. № 4-07-1704

ISBN 978-617-585-076-3

www.ababahalamaha.com.ua

УДК 821.161.2'06-311.2

ББК 84(4Укр)6-44

Пагутяк, Галина.

П12 МАҐНАТ: роман/Галина Пагутяк. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2014. – 256 с. – ISBN 978-617-585-076-3 (укр.)

Про авторку

Галина ПАГУТЯК

(26 липня 1958)

Україна

Галина Пагутяк народилася 26 липня 1958 року в селі Залокоть Дрогобицького району на Львівщині, згодом родина переїхала в село Уріж. Наймолодша з трьох доньок. Вважає себе нащадком молдовського господаря Дракули (Влад Депеш із роду Басарабів, або, як ще його називає Галина Пагутяк, Влад Басараб).

Вищу освіту здобула на філологічному факультеті Київського держуніверситету ім. Т. Шевченка. Працювала в школі, у Дрогобицькому краєзнавчому музеї, Львівській картинній галереї. Авторка книг: «Діти» («Повість про Марію і Магдалину»; «Філософський камінь (1982); «Господар» (1986), «Гірчичне зерно» (1990); «Записки Білого Пташка» (1999) «Захід сонця в Урожі» (2003), «Писар Східних Воріт Притулку» (2003), «Втеча звірів, або Новий Бестіарій» (2006), «Слуга з Добромиля» (2006), «Мій Близький і Далекий Схід» (2009), «Урізька готика» (2010), «Сни Юлії і Германа» (2011), «Уріж та його духи» (2012), «Кожен день – інший» (2013) та інших. Лауреатка Шевченківської премії.

В основі нового роману «Маґнат» – химерна доля українського гуманіста поч. XVII ст., дипломата, поета, публіциста, видавця Яна Щасного Гербурта з Добромиля, побачена очима приблудного волинського шляхтича.