Текст книги "Маґнат"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц)

Михайло позичив сани, а малий спав на печі, то я вирішив його не будити.

Коли ми виїхали з села, я спитав гайдука:

– Що то за чоловік Слуга з Добромиля? Що ти про нього знаєш?

– Я не звідціля, вашмосць. Нічого не знаю, – коротко відповів Михайло, хоча по голосу я відчув, що він знає.

– А як хтось дає новорожденній дитині квіт на хрестини, що се значить?

– Се така ворожба. Як квіт, поставлений у воду, зов’яне до трьох днів, то дитина не проживе й трьох тижнів, а як не зов’яне, то житиме довго.

– Недобре ворожіння, – здригнувся я. – Не хотів би я знати таке наперед.

– Ліпше знати, аби не прив’язуватися до дитини, яку Бог забере собі.

– Се ти так кажеш, бо молодий, своїх дітей не маєш! – дорікнув я.

– Кажу так, як є, вашмосць! – огризнувся Михайло. – Квітку на тацю кладе не абихто, а ворожбит. Але зараз зима, де той квіт візьмеш?

Я не став нічого говорити, та ще й надворі проти ночі. Був вельми подивований з того, що бачив. А може, я то сам собі вимислив? От лихо! Трохи примара ясновельможного відступила, ніхто мені не докучав витрішками – новий клопіт маю, цур тобі та пек! Не може один чоловік стати тінню другого чоловіка. Ну, пройдуся я в тій процесії, чи проїдуся у панськім візку з відкритим верхом у одежі покійного ясновельможного – і до мене так робили, се лиш чудернацький звичай. А там покину Добромиль, повернуся до сина, може, ще все налагодиться, жаль мій великий перетреться…

Михайлу я велів завести коня до стайні, але він сказав, що поїде назад і, може, навіть переночує в Tеpновій, якщо я дозволю, а вранці з Павлом вернеться назад. Не знаю чому, але я відчув велику полегкість. Отже, Михайла не приставили, аби стеріг мене, забагато честі було б, подумав я.

XIII

Назавтра довелось мені забути про той дивний випадок на хрестинах. По сніданню вийшов я подихати свіжим повітрям, коли раптом гукнув мене пан Томаш, маршалок боневицький.

– Пане Северине, мушу з вами поговорити!

Вигляд у нього був стривожений. Він повів мене до якогось покою. Там стояли скрині, шкуратяні торби і згорнутий килим – усе з кабінету покійного ясновельможного. Видно, знайшовся покупець на Боневичі, назад дороги немає.

Маршалок наказав принести грітого пива з цинамоном та різними приправами, відпустив слугу, а тоді мовив тихо:

– Потребую панової помочі!

– Завжди готовий допомогти, – відказав я щиро.

– Приємно мені се чути. Нам разом довелося пережити тяжкі часи, і я думав, що вже все скінчилося, але… Є один клопіт.

Маршалок відпив добрий ковток, витер вуса й продовжив:

– Я хотів би спитати, про що мав бесіду пан з секретарем Стахом на тому тижні?

Я розгубився, а тоді згадав:

– А, у той день я ще питав вашмосць, чи не міг би чимось допомогти з паперами покійного ясновельможного, бо секретар йде зі служби й від’їжджає до кляштора в Самбір. А пан маршалок мені одмовив…

– Не одмовив, бо то не мені рішати! Я відповідаю за все те, що є в Боневичах, але ним не розпоряджаюся, бо воно мені не належить! – скипів маршалок.

– Се була приватна розмова, вашмосць, я дав слово шляхтича. Пан секретар виручив мене в однім ділі, я сам попросив його про се. Чому вашмосць не спитає його самого?

– Він уже в Самборі. Тоді я спитаю по-іншому: чи не просив Стах пана потримати в себе якісь папери, бо мені доповіли, що того вечора він заходив до вашого покою?

– Ні, вашмосць, не давав жодних паперів, і ви се знаєте. Вчора, коли я повернувся з Тернової, то помітив, що хтось рився у моїй скриньці.

Пан маршалок відвернувся. Я чекав, що він почне божитися чи навіть сердитися, але ні. Тому я мирно сказав, щоб не ставити його в незручне становище, бо він чоловік підневільний, і ми всі, хто були при вмираючому ясновельможному, загрожені.

– Нічого не пропало. Нехай вашмосць просто скаже, в чім річ, може, я чимось допоможу. Пан Стах не був моїм приятелем.

– Скажу. Я сам оглядав три скрині з книжками і дві шкуратяні торби з паперами покійного, що не вмістилися у скрині, перед тим, як їх поклали на сани, щоб везти до замку. Стах їх повіз. Було з ним два гайдуки і кучер. Не далі як позавчора я оглянув куфри й побачив, що одна торба розпорена. Сюди ніхто не заходив, бо лиш я маю ключ. Не пам’ятаю, що за папери там були, начебто листи. Покійний ясновельможний лишав собі копії, а часом не відправляв написані листи, тримав їх у себе. Ми зі Стахом домовлялись, що він складе реєстр листів, але виявилось, що він того не зробив, кинув усе й поїхав до Самбора, хоч се могло почекати. Признаюсь, що його рішення йти в ченці мене здивувало. Міг би знайти собі щось ліпше з його головою.

Я знав трохи більше про причини Стахового рішення, себто здогадувався, але, з іншого боку, міг помилитись. Пан секретар був хитрим, як лис, і міг мене розжалобити, знаючи моє м’яке серце. Мене більше здивувало, чого маршалок так переймається тією розідраною торбою, адже ясновельможний мертвий, і коли щось пропало з паперів, то воно не повинно йому зашкодити. Aut bene, aut nihil. Щось я часто згадую сю латинську приказку…

Помітивши, що я не виказую ні найменших знаків тривоги, пан Томаш сказав трохи ображено:

– Хіба пан Северин не знає, що у ясновельможного було повно ворогів?

– Але ж тепер їх нема! – не втримався я від посмішки.

Маршалок витріщився на мене, а тоді кинув сердито:

– Видно, що пан далекий від політики. Є особи, які хотіли би здобути листи покійного за велику плату. Не можна бути таким безпечним!

Се правда. Тут він мав раціо. Бог боронив мене від тої політики. Смисл мого життя полягав у тому, щоб вижити в сьому світі, не вмерти з голоду.

– Присягаюсь честю, – мовив я, – що не давав мені пан Стах жодних паперів. Надто простий я, щоб щось таїти супроти свого благодійника і дому Гербуртів. А якби й піддався на чужі вмовляння, то вашмосць мав би вже сі папери, де б я їх не сховав.

– От я й подумав: саме тому, що пан довірливий і чесний, то міг піддатися. Мав би потім вашмосць дуже великий клопіт. Я радий, що нічого не сталося.

– А чи не могла би та торба розірватися по дорозі? – припустив я. – Могли б папери висипатися по дорозі. Сніг білий, ніхто не помітив. Та й не думаю, що цінні папери зіпхали в торбу. Ви ж самі забрали ті, що лежали в шухляді, замкненій на ключ.

– Так, вони вже у ясновельможної. Здебільшого то були всілякі рахунки, вони найперше потрібні, щоб оцінити стан маєтку. Завтра я їду до Самбора, тільки не хочу робити там бучі, бо не певен, чи щось дійсно пропало. Але як випливе, то відповідати мені.

– Я міг би проїхатися тією дорогою й почитати, так би мовити, сліди. Мене отець колись вчив вистежувати дичину.

– До чого тут дичина?! – визвірився маршалок, і тут до нього дійшло: – Ага. Того дня занесло дорогу, а нею їздять лише з одного двору в інший, то секретар поїхав довшою через Тернову.

Я щось не пригадував хуртовини останнім часом, сніг падав, але коротко, однак не став питати.

– Я міг би послати людей, пощо пану трудитися?

– Я знаю, що треба шукати і як. Та й слуги можуть розповісти у дворі. А я візьму свого пахолка, він має гострі очі.

– Добре, нехай вашмосць візьме того самого кучера. Я накажу, аби він завтра зранку був готовий.

Якщо пан маршалок так легко погодився, отже, має чого боятися. А для мене се просто була нагода щось робити, бо коли сидиш без діла, на душі стає каламутно.

Я бачив сю дорогу, спершу всіяну кізяками й соломою, широку, щоб могли розминутися дві зустрічні підводи, а далі вузьку, білу й чисту, що огинала гору й вилась наче змія. Над нею нависали брили снігу й важке сіре небо, а з кучугур стриміли прутики торішньої трави, свербивусу й терня, які могли спіймати листок паперу чи просто кавалок з нього. Я се так виразно уявляв собі, ніби зараз був там. За плечима – Високий замок і хатини внизу, замуровані снігом з вузькими проходами до стайні та криниці. Відлига вкрила сніг шкаралупою, і можна не боятись, що вітер замете сліди.

Кучер Іван їхав помаленьку на санях, а ми з Павлусем ішли по дорозі. Він дивився в один бік, а я в другий. Мені відразу здалося, що Іван щось знає, але секретар велів йому мовчати. Чи важко настрашити хлопа… Здалося, бо всім своїм видом кучер показував, яка то марна затія і що знайти щось на дорозі через тиждень ми не зможемо. Я сам знав, що затія не лише марна, а й підозріла. Бо я власного персоною обзирав узбіччя дороги, не минаючи жодного кущика. І врешті кучер почав нетерпеливитися, озиратися, дратуватися, покрикувати на коней та сіпати повіддя, тоді як ми з Павлусем йшли собі спокійно, з чистим сумлінням. Якщо секретар щось і вийняв з торби, то воно там, де він зараз перебуває, – у кляшторі єзуїтів, а ті вже з рук не випустять ні його, ні папери. Однак доки існувала інша можливість, я не міг вважати Стаха непорядним чоловіком. Я йшов тією дорогою не ради того, щоб допомогти маршалку, навіть не ради ясновельможного, якому вже ніщо не заподіє шкоди, а ради честі молодого чоловіка, що ставився до мене зверхньо, але тепер потрапив у біду. Оті перлові кульчики, що він беріг для своєї милої, якби не вони, то я, певно, не пішов би. І я вірив, що моє видиво тієї дороги, яку впізнав як щось знайоме, коли побачив уперше, щось мені підказує. Я мусив перевірити, хотів переконатись, що в тій мандрівці з книгами й паперами щось трапилось, і хотів знати що. Може, я знайду і врятую папір, списаний рукою мудрого чоловіка, що нічого не значить для маршалка чи для єзуїтів, але негоже, аби слова відніс вітер чи присипав сніг. І мене цікавив той чоловік, якого я не встиг добре пізнати за життя, але хотів пізнати після смерті. Бо я не розумів, чому його вважали вченим розбишакою, невдячним, пихатим… (АК: Є таке польське слово «вархол», що означає розбишаку, бунтівника, баламутника. Владислав Лозинський у книзі «Правом і лівом» стверджує, що так називали Гербурта сучасники поза очі. Самуїл Маскевич та інші мемуаристи відзначають зверхність, надмірну пихатість Гербурта та його дружини Єлизавети Заславської. Власне, всі свідчення сучасників про Гербурта недоброзичливі і вмотивовані. Якби Диявол з Ланцута пережив Яна Щасного, він залишив би цілком протилежні свідчення, чи хтось з рокошан. Але свідчень рокошан не збереглося. Захистити честь померлого родина не могла, бо з кревних залишилось саме жіноцтво, доньки і син були неповнолітні.) Я відчував якусь велику несправедливість щодо чоловіка, який стояв незмірно вище від мене і був скривджений і покинутий своїми ж. А проте серце теж помиляється.

Коли отак йдеш дорогою, то в голові ясніє, не те, що сидіти в чотирьох стінах. Павлусь, що спершу був сонний і набурмосений, розчервонівся, почав насвистувати, жваво перебігаючи від одного корчика до іншого. Папір, сірий або жовтий, молоді очі мали б зауважити одразу. Я пам’ятав, як малим ходив до лісу по гриби: в мені через якийсь час прокидалось звірине чуття і я бачив те, що потрібно. З віком таке чуття зникає й озивається хіба тоді, коли загрожує якась небезпека. Я пообіцяв малому злотий, як він щось знайде.

Я уявив собі, як їду у санях, тримаючись за ручку скрині, підмостивши під ноги шкуратяні торби. Сніг пухкий, пирскає з-під кінських копит, я затуляюся рукою, сани підстрибують на мерзлій грудці, слизька шкуратяна торба зісковзує, зачіпається за полоззя і рветься… Звідти вилітають папери, небагато. Ну й нехай. Хай то буде помста за змарновані літа в глушині, у господаря, що стратив честь.

Секретар виглядав на такого. Гнівався на ясновельможного. Спершу панна зрадила, потім господар не справдив надії доробитися до чогось. Побачити світ хоча б. Лишалося слухати оповідки про Рим, Венецію, Париж…

Я нагнав машталіра.

– Іване, скажи мені, хто ще з вами був?

– Ніхто, пане. Двоє гайдуків з Боневич, ті їхали ззаду.

– Весь час?

– Ага.

– І ви не ставали по дорозі?

– А кілько тої дороги? Не ставали, вашмосць.

Але я чомусь не вірив, відчуваючи якусь змову.

Треба читати сліди, ті не збрешуть. І на одному закруті я знайшов стовчений сніг і повно слідів чобіт. Тут перевернулись сани. Я сказав до Павлуся:

– Треба все добре роздивитися.

Ми вже трохи померзли, бо йшли помалу. Не те, щоб був мороз, але сирість, що ще гірше.

– Потерпи, малий, ще трохи! А ти, Іване, може, скажеш, що тут сталося?

Я обернувся – нема Івана. Встиг від’їхати й сховатися за горбом. Ну що ж, треба дивитися, бо саме тут папери могли випасти, більше ніде. Я мусив трохи постояти, щоб все стало на свої місця. Так вчив мене отець: постояти на місці, зрозуміти, як виглядає твоя здобич. Сього разу моєю здобиччю були папери. Я мусив зважати на їхню легкість і на барву, що не дуже різнилася від барви влежаного снігу. Якщо з якоїсь причини сани перевернулися, то се може бути недбалість візника, коли він завертав, або сани зачепилися об гілляку, сховану під снігом. Сани перекинулись набік, Стах витяг з-за пояса ножик, що ним ріжеться м’ясо на трапезі, і хутко розпоров міх, а папери сховав за пазуху. Але звідки він знав, які папери. Може, поклав зверху, коли пакував? Тоді нема чого шукати.

Я почав розгрібати ногою сніг, аж до мерзлої землі там, де ймовірно перевернулись сани, може, папери втоптали у сніг, не помітили в сум’ятті, що дещо впало на сніг, бо в слідах відчувалось більше метушні, ніж коли сани просто заносить.

Такого не буває. Спершу ми почули вгорі шум крил над Радичем, а тоді хлопець скрикнув, вказавши на трьох вовків на узвишші, навпроти гори. Вони скрадались до нас, і мені перед очима спалахнула інша картина. Вовки збігають з узвишшя, ось-ось перескочать річку Тернавку, що тече вздовж дороги, коні сахаються, іржуть, сани хиляться набік, перевертаються, кінь наступає копитом на торбу…

Величезний орел пролітає над нами. Вовки біжать по білій рівнині до спасенного лісу.

– Пане, пане! – смикає мене за рукав Павлусь. – Ви виділи орла?

– Видів.

Павлусь якраз був тим хлопцем, що в перші тяжкі дні після смерті ясновельможного лазив на ялицю, аби побачити орла, на якого перетворився Ян Щасний. Ми навіть не думали, якої страшної небезпеки уникли, дивились на, здавалось, незграбний, та насправді дуже зважений політ могутнього птаха, що спустився з гір, аби прогнати вовків.

– То був пан Гербурт, правда, пане?

От бісова дитина! Я щойно пережив потьмарення розуму, перебуваючи одночасно в двох часах, ще й беззбройний, але навіть зі зброєю не міг би відбити напад трьох вовків одночасно. Ким би не був той орел, але він врятував нам життя. А Іван, певно, би втік. Хто збрехав раз, збреше і другий.

Я витер рукавом мокре від поту лице.

– Все може бути, Павлусю. Але ліпше не будемо нікому про се говорити.

– Чому? – розпачливо вигукнув хлопець.

Я й сам не знав, чому. Може, не хотів, щоб сміялись. Де таке видано, щоб орел полював на вовка, та ще й на трьох відразу? По правді кажучи, степові орли більші.

Тепер я помітив вовчі сліди на нашому березі річки, за кущем верболозу, що геть зігнувся під тягарем снігу.

Іван був уже далеко, майже доїхав до села. Малий побіг уперед, гукаючи його, і спинив сани. Я змусив того задрипаного кучера на мене почекати. На його лиці не вдалося прочитати, чи знає він, що ми заледве уникли страшної смерті. Та сама невдоволена міна, що й перше. Я вліз у сани, посадив коло себе Павлуся і, вкриті хутряною попоною, ми в’їхали у Боневичі. Село виглядало так привітно, що я велів їхати просто до двору, аби відігрітись, напитись чогось теплого і подивитись ще раз на місце, де вдалося вгамувати душевний біль. Добре спочивалось тут покійному ясновельможному після усіх тих буревіїв, у які він кидався з таким завзяттям. Я би так довго не витримав, бо чоловік, що залежить від ласки великих світу сього, мусить добре зважити наперед усі збитки, котрі можуть настати від буревіїв.

XIV

Івану теж сподобалося, що ми заїдемо у тихий боневицький двір. Там є пиво, є з ким побалакати. Буде він розказувати, як я пішки йшов від Тернової, шукаючи гадані папери. Але мені то байдуже. Я не шкодував, що не знайшов ані найменшого кусника Гербуртового письмового спадку. Я прочитав по слідах, як все було насправді. І орла ми побачили з Павлом. Як дитина вірить, що то був ясновельможний, то нехай.

Брама була зачинена, що виглядало трохи незвично, але у дворі залишалось небагато слуг, і нікого, видно, не чекали. Однак як тільки ми під’їхали, ворота розчахнулись, і два брамники низько мені вклонились. Сей вияв пошани підніс мене над моїм скромним становищем, як підноситься колос, коли висхне на ньому важка вранішня роса. Скільки разів я бачив, як ясновельможний заїжджав у двір під сам ґанок, де його стрічали слуги, а він нічим не виказував своєї потреби у їжі чи спочинку, наче був зроблений із заліза. Не поспішаючи виходив з візка чи зсідав з коня, тільки погляд був бистрий і гострий: чи не зрадив його хтось за час відсутності.

Кучер підвіз мене під самі східці, Павлусь допоміг висісти з саней, служба теж висипала на ґанок, тільки маршалка не було, і я мимоволі підкорився тій грі, в яку мене втягнули, і понад усе боявся побачити глузливі посмішки челяді, бо ж ніколи мені не стати володарем сього маєтку. Намагаючись не виказати свого страху, я швидко пройшов досередини, а Іван лишився надворі, бо там його місце, хоч я пройшов усю дорогу від Тернової до Боневич пішо. Поки з мене знімали делію і рукавиці, я вирішував, куди мені йти. А куди найперше йшов ясновельможний? До вогню!

І вогонь гудів у комині, сиплючи іскрами, десь взялося крісло, і поважний старший слуга приніс мені грітого вина з цинамоном і гвоздикою. А я дивився, як у вогні розпадалось на грань дерево, і жар мені підіймався до горла і до очей. Я знав, що це ніколи більше не повториться, тому пив повільно, маленькими ковтками зі срібної чари. Мені здавалось, що дім ніжився, як і я, його схолола застояна кров теплішала, і серце билось веселіше.

Тепер мені здавалось, що то не я, а хтось інший йшов по снігу з Тернової під колючим поглядом кучера, хтось інший марив позавчорашнім днем, не помічаючи сіроманців, так воно віддалилось від мене. Дім, наче дитина, вчепився мені в поли одежі, що належала колись господарю, і заколисував, примовляючи: ще трохи побудь зі мною! І я не квапився, лишався, і не лише заради дому, а й задля тих старих слуг, які хтозна з чиєї милості будуть десь доживати віку, даруючи їм дрібку втіхи. Я ніби повернув час назад.

Але я також хотів обійти увесь дім. Я пішов до великої зали, де ще лишалося люстро, що в глибині своїй ховало мій образ сновиди – босого, в самій сорочці, з розкуйовдженим волоссям і невидющими очима. Годинника вже не було, великих образів, де буяло життя з битвами і сеймиками, – теж, згорнуті килими стояли по кутах, вбираючи вільгість, що осідала на стінах. Але се ще була не пустка. Можна було розстелити килими, запалити вогонь у мармуровому каміні, і знову почалось би життя.

У бібліотеці, що була одночасно кабінетом Яна Щасного, ось де була правдива пустка. Здавалось, книги самі вилетіли з неї, перетворившись хто на голуба, хто на крука, а хто на сову. Бо не всі книжки вчать істині, не всі провадять до світла, до Бога. Є такі, що завертають чоловікові розум, навіть відбирають його. Подейкували, ніби покійний тримає у сховку під замком чорні книги. На полиці я бачив книги з астрології й алхімії, та вони і в Острозьких були. Вельможне панство завело на них моду ще за часів Другого Зиґмунта, аби вкинути при бесіді якесь мудре слівце. (АК: Польський король Зиґмунт II (1520–1572) дійсно цікавився окультизмом і періодично ставав жертвою різних шахраїв. Але така тенденція існувала у Східній Європі, коли, з одного боку, переслідували відьом і чаклунів, а з іншого – каста недоторканних осіб, вельмож не гребувала їхніми послугами. Тут пан Северин звалює все на купу, бо не зумів би відрізнити магії від науки. Зрештою, навіть у XX столітті автора «теорії ефіру» Ніколу Теслу вважали чорнокнижником. Безперечно, спокуси змінити своє становище за допомогою магії не може уникнути майже ніхто. Звинувачення у чаклунстві було гарним способом розправитися з політичним чи ідеологічним суперником. В останні роки життя Гербурта добивали церковники за ірраціональне використання Добромильського монастиря. У кризові періоди (вперше це трапилось під час ув’язнення у Вавелі) Ян Щасний мав видіння і, звісно, хотів витлумачити їх.) Я так думаю, що коли чоловік у біді, то може скористатись і з чорної книги, аби порятувати своє життя. Не дай, Господи, дійти до такого, виказати слабість. Треба прийняти чашу лиш від Господа, не питаючи, чи гірке в ній питво, чи солодке.

Я зазирнув у всі кути, а раптом знайду щось важливе: клаптик паперу, який можна було б передати синові Гербурта, але довелося б відсувати шафи, а на пошуки паперів у домі мене маршалок не посилав. Я й так чувся невигідно.

Далі я постояв на порозі опочивальні, прощаючись з домом. Ось тут я стояв, безсилий і наляканий, спостерігаючи боротьбу за Гербуртову душу. Се ложе напевно продадуть разом з домом. Підкорившись якійсь мані, я причинив двері й ліг навзнак поверх білого простирадла. Подивився спершу на стелю, перевів погляд справа, а тоді зліва, і врешті подивився на місце, де стояв тієї страшної ночі. Я боявся заплющити очі, щоб не потрапити в якусь темну прірву, звідки нема вороття. Лежав, наче на снігу, відчуваючи холод уже не земний, а потойбічний. Стало тихо-тихо. А потім з’явилась миша, пробігла по бильці ліжка і стала вмиватись. Я всміхнувся до неї, і вона втекла. Всміхнувся, бо вона тут господиня, а не я.

XV

Від того, що я попрощався з домом без суєти, так, як годиться, мені стало легше. У Низькому замку змінювались люди: одні приїздили, інші від’їздили, надовго ніхто не затримувався. Чи розуміли гості, чи їм делікатно натякали, що довге перебування дорого обходиться ясновельможній вдові і сиротам. Княгиня після Стрітення поїхала з дітьми у Мостиська, а звідти мала вже вернутися з паничем, Яном Левом. Я не дивувався. Тут гамірно, кожен пхається зі своїм співчуттям. Ясновельможна підупала на здоров’ї від смутку й неабияких клопотів. Але тепер до замку приїхав такий собі пан Мацієвський зі своєю канцелярією. Одні переписували інвентар, інші приймали прохачів, шукали боржників, віддавали борги. У Нижньому замку була своя канцелярія, але та займалася щоденними видатками й орендарями. Чув я, що за се платив нібито сам князь Януш, отець ясновельможної, бо переймається, щоб удову не пустили з торбами.

Я подумав, що на той світ статки ніхто не забере, а от справи честі повинні душу непокоїти більше. Позаяк смерть забрала пана Гербурта нагло, то вини його в тому, що боргів багато, нема, і коли душа ясновельможного, блукаючи поміж писарів і писарчуків, чимось і тривожилася, то вже ж не тим, зійдуться рахунки чи ні? Є клопіт живих, а є клопіт мертвих.

Часом доводилося мені переходити межи прохачів, що товпилися коло канцелярії. Цікаво було послухати, що вони просять від уже померлого пана добромильського маєтку. Бо буває так, що зроблять одному добре, а іншому з того вийде на зле. Оден тягне вліво, а інший – вправо. Дякувати Богу, ні я ні з ким не судився, і ніхто зі мною. (АК: Парадокс: у історії залишили слід ті особи, які активно судилися. Судові акти малюють нам неповторну картину приватного життя не достойних людей, а правопорушників та їхніх жертв, які постійно мінялися ролями і витрачали свій час, здоров’я і гроші на безкінечну штовханину в судах.) І от перестрів мене чоловік, старший від мене, шляхтич. Я його вже не раз бачив серед тутешніх прохачів, і ми вже віталися один з одним, хоч не були знайомі.

– Мушу пану щось повісти. Але нехай вашмосць не гнівається, добре?

– Добре.

Він нахилився до мене й тихо мовив:

– Кожного разу, як бачу пана, жаль мені крає серце. За життя ясновельможний добре мені досолив, то правда, але зараз… Мені здається, що я знав лише одну половину пана Гербурта. І та половина вмерла, а інша, ліпша, зосталася.

– Певно, се буває досить часто з тими, хто йде від нас, – я перехрестився.

Шляхтич похитав головою:

– Не в тім річ, вашмосць, не в тім! Або я знаю, в чім? Може, я не ясновельможного жалію, а вашмосць, що так схожий на нього, як рідний брат.

– Що собі пан дозволяє? За що мене жаліти? За те, що схожий?

– Може, за те, що ніколи не довелось мені бачити ясновельможного таким благим і спокійним, як пан. Я вже тиждень тут, намучився, от і всяке до голови пхається.

– А що в пана за справа? – спитав я, бо побачив, що чоловік потребує виговоритися бодай з кимось.

– Жінка мене послала забрати збіжжя, що зичили в нас торік, бо сего року не вродили нам ні овес, ні ячмінь. А я ніяк не можу доступитися до пана Мацієвського, кажуть, що то він може віддати борг. Я й папір маю.

– Ходімо зі мною! – раптом запропонував я і ледь не вдавився сими словами, та вже було запізно.

Я звернув увагу на його одежу, поточену міллю, яку він вбирав, певно, колись до шлюбу і беріг на дуже велику оказію. А може, то була одежа ще його вітця, бо покрій виглядав старосвітським. Тоді подумав я: ти мене пожалів, і я тебе пожалію.

Той пан Мацієвський, якого теж могли витягти з якогось куфра, де тримають людей про запас, видно, чувся тепер найбільшим паном у домі, відколи поїхала ясновельможна удова. Не раз я чув, як він покрикував на прохачів та писарів.

Я взяв свого співбесідника за рукав і пішов просто до дверей канцелярії, так що ніхто не встиг і слова сказати, а стражники пропустили, ще й вклонились мені. Я вийшов на середину покою, де за столами сиділи писарі, що їх би вистачило на цілий скрипторій, де переписують старі книжки.

– Справу сього шляхтича, – мовив я голосно, – треба вирішити вже, бо не може добрий господар витирати плечима стіни, коли має вдома пильну роботу. Він хоче нині вертати.

Пан Мацієвський витріщився на мене як на якусь поторочу, і в очах у нього промайнув страх.

Я підштовхнув до нього шляхтича і сказав:

– Як буде по всьому, зайдеш, вашмосць, попрощатись.

У мене самого серце похололо від такої відваги, бо за себе я не зважився б ніколи просити. Але Мацієвський не вельможний пан, кожен з них роздушив би мене, як комаху. Не той гонор. У них гонор від діда-прадіда, а в таких, як сей канцеляриста, залежить від місця, на якому вони сидять. І я певний був, що моя постава і голос в цей час бодай трохи нагадували поставу і голос ясновельможного пана старости мостиського та вишенського. Се вийшло навіть супроти моєї волі, так наче уся м’якість, що наповнювала мене, раптом ствердла і зробилась тверда, як залізо. Коли я просив помочі у ясновельможного Януша Заславського, то ноги були, як холодець. А тепер, як почув, що терпить сей небагатий шляхтич за своє ж добро, розгнівався не на жарт.

– Щиро дякую, ясновельможний! – почув я навздогін, і в канцелярії враз стало так тихо, як у церкві.

Подумав я, що б сказав на те вельможний Гербурт. Напевно, посміявся б. Сам любив пожартувати. (АК: Пан Северин, напевно, згадав історію, яку всі переповідали. Про те, як військо Гербуртове воювало зі Стадницькими, а сам пан староста сидів удома над книжками, і коли до нього навідався розгніваний родич, сказав, що той йому перешкоджає бесідувати з мудрими людьми і нехай вступається геть.) Втім, не знаю. Однак мстивим він не був, а се відрізняє чоловіка великого від чоловіка малого. Як стоїш високо, то дивишся на світ по-іншому, і світ тебе бачить по-іншому. Орел не кинеться за мишею каменем згори, коли бачить зайця в траві.

Зробилося мені душно, бо був я вбраний на вихід. Прийти до себе тому шляхтичеві сказав лиш для того, щоб не випровадили його з порожніми руками, а відразу залагодили справу. Для багача то дрібниця, а я знаю, що таке переднівок, коли люди пухнуть з голоду, а негодована худоба стогне в стайні.

Я пішов просто до брами. День був темний, збиралося на сніг. Коло Ратуші був сякий-такий торг. Я не брав з собою ні Михайла, ні пахолка Павлуся, коли виходив пройтися, бо вже відвик від слуг. Дитиною мав я за опікуна кривого Омелька, який вчив мене, але не писати й читати, бо був неписьменний, а того, що сам умів: рибу ловити, гриби збирати, з лука стріляти. У нас слуги не вешталися без діла, жили ми по-простому. Нині дрова рубає, завтра подвір’я мете, післязавтра везе панів до церкви, а як треба, то йде з тобою на війну. А тут все по-іншому: кожен робить своє діло, а діла того мало.

Оминувши костел, вийшов я до ріки, що Вирвою звалась. Спуститись до неї не міг через високий берег, але й звідси було чути, як шумить вода і кришаться кавалки криги по краях русла. Боженьку, скоро весна! Я згадав, як ми з жінкою несли свічки додому з церкви на Стрітення і все прислухалися – чи щось змінилось, чи повернуло вже на весну. Навіть повітря ставало в той день м’яким, як шовк. Свічки були завинені папером із вирізаними зубцями, ніби пелюстки квітки. З нами йшло багато людей. Як у когось гасла свічка, інші казали «нічого!» і заново припалювали від своєї. Дивно йти серед дня зі свічкою. Прості люди не чували про Діогена, що так само ходив зі свічкою вдень, а коли його питали навіщо, відповідав: «Шукаю чоловіка!». Я собі се завше пригадував на Стрітення. А тоді ми приходили в дім і гасили свічки перед образами, двома пальцями. Така свічка добра для вмираючого або коли сильна гроза. Чи як дитина перестрашиться – на все помічна стрітенська свічка. Не знаю, чи тут такий звичай є, мусив би бути.

І тут я завмер від гадки: нема в мене дому, щоб нести туди стрітенську свічку. Не понесу я запалену свічку через браму до панського палацу, повз людей, що віри католицької. Чув я, що дехто зі шляхтичів стидається показувати свою, грецьку, віру, засуджував їх. А тепер сам боюся пронести запалену свічку через місто, щоб не кинули мені в спину «Схизматик!». (АК: Причина, очевидно, не в цьому. Пан Северин, що є ніби живим портретом католика Яна Щасного Гербурта, відчуває певний дискомфорт, бо повинен тримати образ, відчуває перед покійним зобов’язання.)

Туди, де я міг би нести свічку, не донесеш. Півроку не знаю, що діється в сина. Послав листа, а відповіді не отримав.

Той шляхтич, за якого я заступився, не знаю, якої він віри, на чолі таке не пишуть, має жінку, діти. Чи здогадується він, що я охоче став би на його місце, прийняв би всі його клопоти? Сподіваюсь, справу його вирішено, і перед тим, як поїхати додому, зайде він до корчми, як годиться, вип’є чарку. Я не хотів з ним зустрічатись, і до корчми не пішов би, щоб не патякали потім про мене. Надто багато чужих життів хотіло прорватися в моє життя, а я волію тишу і спокій. На старість чоловік стає чутливий і вразливий. Ясновельможний колись розказував, як цілу ніч колись пробалакав зі сліпим лірником під мурами кляштора в Сусідовичах. Старого ченці не пустили всередину чи, може, він сам не хотів, але досить того, що пану Гербурту тої ночі відкрилося багато таїн, бо то був не простий старець, а може, навіть посланець самого Господа. Вони співали удвох наших, руських, пісень, я сам люблю їх слухати. Я ще застав у Боневичах скрипаля і трьох співаків, що розважали товариство в неділю при обіді. І бачив лютню в кабінеті ясновельможного; однак не чув, щоб той коли-небудь співав. (АК: Це правда. Гербурт сам складав пісні і грав на лютні. До нас дійшла лише одна, написана місцевою говіркою. Її можна знайти в «Геркулесі слов’янському»: