Текст книги "Маґнат"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 12 страниц)

Я не сказав того, що думав, бо сим лише завдав би прикрості отцю Зеновію, та й для монастиря ліпше стати твердинею в часи, коли віру православну гонять, а церква розколена: християни християн ненавидять, православні монастирі захоплюють уніати, а уніатські – православні. (АК: Смілива думка, і навіть зараз вчасна, бо конфесійна боротьба – це боротьба за пожертви й прибутки, і простих віруючих провокують духовні пастирі на насильство, причому з обох боків.) Нема ні миру, ні ладу. Ясновельможний чинив мудро, коли помагав Добромильській обителі й збудував церкву в Мостиськах, не будучи ні православним, ні уніатом.

– Та се пусте, не зважайте, отче, – махнув я рукою.

Очі отця Зеновія зблиснули.

– Не думаю, що се пусте, пане Северине. Невже нема кому помогти визволити вас з Добромиля?

– Син є у мене. Сам у приймах. Чекає, щоб я йому поміг, а не він мені. Неврожай був у нас. Я не писав йому, що мене пограбували, лише, що затримався через недугу. Та вже небагато лишилось часу – два тижні.

– Шкода, тиждень тому був тут Слуга з Добромиля, але поїхав у Волощину. Чоловік бувалий, світовий, він би порадив.

– Чи не той, що хрестив онуку тернівського багача Яця? Він подарував похресниці білий квіт. Я сам бачив і вельми здивувався, звідки посеред зими свіжа ружа.

– Бачили? Чи, може, привиділося? – спохопився отець Зеновій, і всю його погідність наче рукою зняло.

– Сам бачив. Слово шляхтича. І ще казали, що коли квіт зів’яне до трьох днів, то дитина вмре.

– На все Божа воля! – підвівся різко чернець. – Перепрошую, маю ще дещо зробити.

Він поблагословив мене і я попрощався. Ех, ліпше б я придержав язика. Шкода, але сього, незважаючи на сивий волос, я так і не навчився. Ще тоді на хрестинах зауважив, що чоловік, якого звали так дивно, Слуга з Добромиля – непростий. З такими ліпше не зачинати навіть бесіди, навіть дивитись на них не треба. Не тому, що лихі, а тому… Я став у сінях, хоч там страх як було зимно, щоб у мені визріла парость думки, але вона десь вовтузилась, шпорталась, дряпала мені серце.

– А! – махнув я рукою і пішов шукати Павлуся. І поки йшов, зрозумів, що треба робити, аби позбутися прикрого присмаку невдалої бесіди.

Хлопець сидів у трапезній, а брат Василь копирсався шилом в його чобітку. Павлусь глянув на мене перестрашено. Як я не намагався обходитись з ним лагідно, бо ж був він позичений слуга, а не мною навчений, якого можна й висварити, бо виріс на твоїх очах, однак він мене боявся більше, ніж шанував.

– Дитина на те й дитина, – бурмотів наче сам до себе чернець, – одежина і взувачка на ній не втримається, бо воно ж хоче і на дерево вилізти, і на гору видертися. Захтів, бач, гніздо орлине знайти. Думаєш, так легко його вистежити? То не бузько, орел своє гніздо ховає. Дадуть тобі на похорон нові чоботи, а сі ще пригодяться для болота. У вас внизу того болота, як у нечищенім хліві грязі.

Він зітхнув і вкрите зморшками лице розрівнялось.

– Тут, на горі, благодатний вогонь всю грязь висушить.

Отець Василь не дивився наче й на мене, однак я чувся, наче він мене вивернув усього назовні. Я подумав, що якби спитав його про Слугу з Добромиля, він розповів би усе просто з мосту, як то кажуть. Але між нами був Павлусь, та й не мав я охоти ще раз ставати на ті самі граблі.

– Павле, взувайся й подякуй гречно отцеві, – мовив я, побачивши, що чобіток полагоджено. – Ходи зі мною, а як маєш роботу, то зробиш потім.

– Та я сам горох переберу, – пробурмотів чернець. – Йди здоров.

Що-що, а кланятися Павла при дворі навчили. Бідний отець Василь аж розгубився, а мені стало смішно.

Ми вийшли надвір, де замість дощу почав падати сніг, і то густий, лапатий. Не було видно ні воріт, ні дзвінички, навіть встигло засипати стежку до церкви, до якої я повів Павлуся.

– Вашмосць, ми йдемо за тих діток молитися? – здогадався хлопець.

Я вже й не знав направду, чи були в тієї жінки діти, і скільки, і чи вони впали у провалля, але так Павлусь краще зрозуміє, чому я веду його до церкви. Цілком може бути, що причинна не мала дітей, але дуже хотіла їх мати. Може, поронила плід, таке часто буває з молодицями. І з моєю Ганнусею таке було, доки не вродився нам син.

Я закликав хлопця, бо обіцяв йому спільну молитву ще коли ми йшли до монастиря. Але головна причина була в тому, що я боявся лишатися в церкві сам. Не йшла мені молитва ні тоді, коли я вперше увійшов у храм, ні нині зранку. Замість молитви я змагався з примарами минулого і власними страхами, навіть коли молився за Гербурта. Тут, на горі, я ще більше роз’ятрив свої рани душевні, роздряпав до крові. А відтак кожен мій порух чи крок побільшували муку. І я готовий був тікати в ту грязь, про котру казав отець Василь, з якої так хотів вирватися ще пару днів тому.

Я молився разом з хлопцем-пахолком за спокій тієї розтерзаної горем жінки, що стратила дітей, живих чи ненароджених, які могли для неї стати втіхою і поміччю, бо хто ще помолиться за неї? Каліка-чоловік, якого терзав біль тілесний так само, як мене душевний? Якби не він, то вона б покинула хату й ходила по селах, розпатлана, страшна, чорна, наводячи страх на людей. Мій прихід нагадав їй час, коли вона була молода, свобідна, жила при дворі, де аж роїлося від чоловіків, ласих до її тіла. Якби ж то я не впав тоді у болото, може б, тепер усе було по-іншому.

Знову те болото! Весна починається з нього, у переповненій водою землі проростає життя. Чому ж тоді усе пусте й неважливе називають болотом?

Я міг би про се спитати ясновельможного, бо був він вченим, а вчений чоловік завжди знає відповідь, не конче вірну, але гарно вбрану в слова. Думки одягаються словами, і в Яна Щасного думки були прибрані пишно. Се ж він назвав Річ Посполиту матір’ю, що терпить через своїх нерозумних діток, шукає їх, намагається пригорнути до свого серця. Як жінка, за яку я молився.

Я не був державним мужем, не розумівся на політиці, і якби не ясновельможний, то в мене б очі не відкрилися на те, що твориться довкола. Ясновельможний мусив вдовольнятися таким скромним співбесідником як я, і що ж, усе те нагло урвала смерть, й мені не судилося. Я різнився від пана Гербурта так, як різниться горобець від орла, але він потребував, аби його бодай хтось вислухав. Змалів до мене, бо я не зміг піднестися до нього. Може, се його й погубило – зранена гординя. (АК: Так само розмірковував над причиною смерті Яна Щасного Гербурта і Владислав Лозинський – під імітацією активної діяльності могла приховуватись глибока депресія. 1616 року його обрали депутатом на сейм, але місцева сеймикова шляхта зробила все, щоб цього не допустити. То був останній цвях у домовину кар’єри Гербурта на тлі конфлікту з католицьким духовенством. Така версія влаштовувала всіх. Ніхто й ніколи не висував припущення, що Гербурту допомогли піти з життя, а однак ця гіпотеза теж має право на існування.)

XXII

Сніг. Сніг. Сніг. Він прийшов за мною на Чернечу гору з мого сну й захопив обитель в полон. І була вже половина марця, повернуло на весну, і від того ставало ще прикріше. Лапатий сніг перемінився на дрібний, що легший, і вітер крутив ним, як хотів. Правда, лиш за монастирською брамою і на горі. Ще перед світом я почув, як брати вийшли розчищати дорогу до церкви й хутко зібрався їм на поміч. Але за нами все засипало знову.

– Не пригадую я такого снігу! – зітхнув отець Василь, витираючи мокре лице. – Чи се Божа кара, чи благодать – і не скажеш.

– Як скоро розтане, то Вирва хати підмиє. Тоді буде кара. А коли помалу танутиме, землі хіба на користь, – пояснив отець Тимотей.

Одначе чудні з них богослови, посміхнувся я нишком, і сказав:

– Гарна проповідь на неділю.

– Отче Зеновію, а про що буде проповідь у неділю? – гукнув отець Тимотей туди, де у сніговій пелені ворушилась постать настоятеля, що й не думав перепочивати.

– А що?

– Просто питаю. Та й пану Северину теж цікаво.

– Ще не знаю, – коротко відказав отець Зеновій.

Ми знову запрацювали широкими лопатами, тепер уже в бік стайні, бо треба ж худобину погодувати після вранішньої служби. Отець Василь тихо мовив до мене:

– Знаю, пане, що вам небайдужа доля Яна Щасного і що се думки про нього привели вас в нашу обитель.

– Так, прийшов я молитися за його душу. Звідси молитві ближче до Бога. Принаймні я так думав, сидячи в Добромилі.

– То я міг би вам дещо розповісти про ясновельможного. Про те, як одна й та сама річ може бути на благо і на зло.

Я знав, що отець Василь не лише був наймолодший серед ченців, а й прийшов сюди найпізніше. Нові люди намагаються вкоренитися, шукають собі приятеля, і через те більш говіркі.

– Не думаю, отче, що зараз добра нагода щось оповідати, коли сніг сипле за комір, – відказав я стримано, відчувши нетерплячість ченця і якийсь відчай у його голосі. Ніби він хапався за соломинку, а коли сам тонеш, то як іншого порятуєш. Та я вже стільки наслухався про покійного Гербурта від п’яної шляхти та різних недостойників, що боявся почути щось і від людей поштивих та побожних, а раптом і вони затаїли зло на чоловіка, що був такий добрий до мене.

Не знаю, чи образився отець Василь на мене, чи просто послухався, але більше слова від нього я не почув. Відкинули сніг і пішли на утреню.

А потім, коли я перебрався у сухе і ліг спочити, він сам прийшов до мене. Було вже після обідньої трапези, а до вечірньої ще далеко. У такий час в обителі було тихо, всі сиділи по келіях. Я перебував у дрімотному стані, і ледве згадав, що отець Василь хотів мені щось розповісти зранку. Спершу подумав, що він, може, хоче щось попросити, аби я зробив для нього в Добромилі. Я сам вчора на вечірній трапезі питав, чого потребують ченці, бо вони ще й люди і можуть терпіти у чомусь недостачу. Або навіть лист передати чи на словах переказати. Коли чоловік отак сидить цілу зиму на горі, в нього завше є в чомусь потреба. Однак перші слова отця Василя мене зуміли вразити й вирвати з обіймів Морфея, цього образу я навчився від ясновельможного, хоч пасував він мені, як пасує шкапі панське сідло. Проте вчепився і не пускав.

– Боюся я за пана, – мовив чернець просто з мосту. – Не для вас сей монастир. Я сам піду звідси після Великодня.

– Та я не збираюсь тут лишатись. Ані тут, ані в Добромилі.

Але чернець наче й не чув мене, провадив своє.

– Ніхто з нас тут довго не витримує, опріч ігумена, бо його се місце прийняло.

Я припросив його сісти. Мені було зимно від вогкості, що йшла від землі, і запах снігу викликав смуток.

– Так, прийняло, а що нам тут недобре, то се не вина покійного пана старости Гербурта. Ми тішилися, що він нам помагав, і малжонка його, хоч і не нашої вони віри, але християни також. Церква потрібна вбогим, а не багатим.

– Так, я знаю се.

– Але так ведеться, що церкві помагають багаті. І лиш вони здатні її захистити, бо навіть таку скромну обитель, як ся, можуть зруйнувати чи захопити. А клір молиться за тих, хто офірує. Що більше офірує, то щиріше молиться.

– А як же інакше? – притакнув я, хоча не розумів, куди він хилить.

– Навіть якщо то чорнокнижник? А може… може, гірший… Ходімо, щось покажу. Зараз всі спочивають, і ваш малий задрімав на печі.

Направду я не хотів нікуди йти. Боявся. Здогадувався, що побачу щось таке, що може зашкодити моєму духу. А мені залежало на тому, щоб витримати ще два тижні до похорону. Я озирнувся через плече своєї душі й побачив щось таке, що не дуже мене втішило: там я був наче звір у клітці, що винюхував по всіх кутах волю, і хоч винюхав, але його до неї не пускають. А сили розламати ґрати нема ще. Сили духу, себто. Я прийшов сюди, щоб знайти її. І певен, що ігумен та братія знали, чого я потребую. Тому отець Зеновій і не відпустив мене, бо варто було зійти в Діл, і дух мій одразу б змалів. Я щиро хотів поговорити з ігуменом, але після останньої розмови він почав мене уникати.

– А якщо отець ігумен взнає? – спитав я. – Се ж без його благословення.

– Тут не треба нічийого благословення. Моя справа й так вирішена. Піду в монастир Спаса коло Бусовиськ. Буду образи писати. Не все ж мені горшками калатати. Але про те, що побачите зараз, прошу нікому не розказувати.

– Хоч би й хотів, нема кому. Не маю приятеля, ті, що були, згинули в битвах, – зітхнув я. – А неприятель того не вартує, аби з ним чужими таємницями ділитись.

На що чернець відказав:

– Отже, буде у вас ще битва, остання.

Мені аж мороз пішов поза плечі: таки буде.

– То що, ходімо. Се – надворі. Тільки тихо ступайте, не говоріть. Сніг сліди засипле, я ще мітлою потім підправлю.

Я взувся, вбрався і ми вийшли. Під полою чернець тримав засвічений ліхтар. У такій сніговій круговерті, та ще й у надвечір’я, я заблукав би. Але отець Василь жив тут і впевнено повів мене до дровітні, де ще лежав усілякий реманент, потрібний на господарці, й невеликий візок. Чернець легко відкотив візок і я побачив притрушену тирсою ляду.

– Се на випадок набігів, – пояснив він.

– Татарських?

– Якби ж то лише татарських. Хіба ви не знаєте, що найгірші вороги християн – самі християни…

– А жиди?

– Про жидів окрема розмова. Лізьте за мною. Ляди не зачиняйте. Ніхто не прийде, а хоч би й прийшов, скажу, що показував підземний хід.

– А хто пильнує монастир?

– Я пильную нині. Ліпше однак, аби вас не бачили тут. Я помітив, що отець ігумен скоса на вас позирає, чого б це?

– А, то певно через те, що я спитав його про Слугу з Добромиля.

– Ага. Якби я знав, то попередив би. Ліпше не вимовляти навіть при ньому сього імені.

– Слуга з Добромиля був кумом на хрестинах в Терновій. Я теж там кумував.

– Ясно, – буркнув чернець. Видно, йому теж не хотілось говорити про Слугу з Добромиля.

Я роззирнувся при світлі ліхтаря. Пахло сирою землею у широкому проході, сяк-так обкладеному брусами. Стеля була досить висока, однак мені вже забракло повітря і я ледве стримався, щоб не закашлятися.

– Ходіть за мною.

Я йшов більше за ліхтарем, що похитувався з боку на бік. Недовго. Ліхтар зупинився, і отець Василь потягнув на себе дверці у стіні, затерті глиною, й увійшов перший. Звідси дихнуло на мене вогкістю і цвіллю. То була комірка чи щось таке. Чернець повісив ліхтар на кілок і прикрив дверці. Поки ліхтар гойдався, погрожуючи погаснути в цьому земляному склепі, я встиг перечепитись об щось і мало не впав. То була діжа з застоялою водою, а довколо неї кавалки глини чи череп’я-сирцю. Ага, ще купка зогнилої соломи в куті. Мені враз не стало чим дихати, бо дірку, що підводила повітря до комірчини, певно заткало снігом. А якби стеля обвалилась?

Хоч я й не виказував здивування, на якусь мить мені здалося, що в отця Василя якісь недобрі наміри, бо наче й мудро говорив, але в той же час і немудро, обравши для своїх одкровень чужого чоловіка. А що як, майнуло в мене у голові, заманивши Гербуртовим ім’ям, він вимагатиме якоїсь помочі чи навіть спробує підбурити на щось лихе? Недарма говорив щось про чорнокнижників.

– Подивились, пане? Ходім тепер назад.

Добре, вирішив я, треба робити все, що він каже, аби лиш вийти надвір, хоч там і завірюха.

Коли ми вже підійшли до драбини, я не втримався і шпигнув ченця:

– Ну добре, ви сховаєтесь, а тим часом монастир спалять. Хто ж буде боронити храм Божий?

Отець Василь лише засопів і поліз перший, а я хутко за ним, бо мало що. Він закрив за нами ляду, посунув на неї візок, а тоді сказав до мене:

– Сідайте на ковбицю й послухайте, що я вам повім.

Коли я сів, сподіваюсь, не надовго, бо снігом замітало з-під дверей, він мовив:

– Не думайте, мені ся комірка така сама неприємна, як і вам. Але мусив її показати, щоб ви повірили у те, про що я нікому не розповім. Про цю комірчину знаємо лиш я та ігумен. І знав ще дехто, але вже не розкаже нікому…

Те, що отець Зеновій знає також, мене втішило. Як-не-як, чоловік він твердий у вірі й тямущий.

– А хто, ви вже, певно, здогадались. Замолоду ясновельможний пан Гербурт жив у Празі, був на службі і в його королівської мосці. (АК: А точніше, в 1590-91 роках у складі дипломатичної місії як секретар Зиґмунта III.) Саме тоді місто перебувало у великій тривозі. Гебреї під орудою одного рабина (АК: Його звали Махараль Єгуда Бен Бецалель, і був він головним рабином Праги.) зліпили з глини чоловіка Голема. Щоб він ожив, треба вложити йому до уст папірець з чарівним словом. Той чоловік не слухався Божого розказу, лиш свого господаря, або й нікого не слухав. Він ходив по місту й робив, що хотів, великий безлад чинив…

– Хіба може таке бути? – обурився я. – Жидівська віра не дозволяє ні малювати, ні різьбити чоловічу подобу. Се кожен знає, бо їхня божниця коло самої ратуші в Добромилі стоїть, близько костелу.

Я зразу пригадав муху, яку сотворив рабин супроти сотвореної мною, бо то ж я сотворив муху зі слова «смерть».

– Таки зліпили подобу чоловічу, а потім оживили словом «правда».

– То все байки, отче!

– Бігме! – отець Василь перехрестився. – А потім щось пішло не так, і ляльку глиняну розбили…

– Ну добре, – мовив я нетерпляче, бо здогадувався вже, що робило череп’я в комірці, але хотів переконатись, що правда моя. – Де та Прага, а де Добромиль!

– Слухайте і більше не перебивайте! Один час ясновельможний, підбурюваний хорунжим львівським Миколаєм Гербуртом, братом стриєчним, що пересварився з юдеями, вирішив виселити своїх, добромильських, а потім враз перемінив гнів на велику милість. Дозволив збудувати велику синагогу і навіть додав привілеїв. Може, вам се прикро чути, але після вежі краківської, де Гербурт відсидів майже два роки, щось з ним почало діятися. Ви ж знаєте, що Еразм Гербурт із Сусідович був не при собі, і Ян Щасний вважався його опікуном. У вельможних панів кров з часом псується. У темниці ясновельможному в голові збаламутилось. То старці якісь йому ввижались, то голоси причувались, то хотів утекти через комин, але застряг… (АК: Щодо втечі, то Гербурт радився з Марціном Астрологом із Клодзька, написавши йому листа. Той порадив йому тікати через комин.)

Усе це я чув не раз, але вперше з уст духовної особи, простого ченця, що, певно, й читати не вмів, а брався говорити про нещастя ясновельможного без належної поваги. Я хотів піти, але отець Василь пришпилив мене поглядом до ковбиці.

– А ще король заборонив полишати Добромиль під страхом смерті, від’їздити від нього не далі, як на сім миль. Більша, але така сама клітка. І от покликав до себе ясновельможний добромильського рабина і став намовляти його зробити Голема. Рабин йому одмовив, бо Голем не може служити християнам, подих дає йому гебрейське слово. Тоді Гербурт прийшов до нас з великими дарами й великими обіцянками захистити нашу обитель від уніатів та католиків. Як він вмовив отця Зеновія на те, не можу сказати, думаю, хитрощами. Покликали мене і наказали зліпити чоловіка з глини, а я в миру помагав покійному отцеві в гончарнім ділі, тому й до мене звернулись. Я подумав, що Гербурт хоче дізнатись, який з мене майстер, бо по костелах ставлять статуї святих, тож я би пригодився ясновельможному, що так дбає за наш монастир. Мені тут було добре. Місце видавалось благим, часом я бачив ангелів, що літали над горою. Брати теж бачили, а дехто навіть чув їхній спів. Не здивувало мене і те, що мусив я ліпити потай, в комірчині під землею, бо розумів, що не пасує ліпити святого для костелу в православній обителі. Тільки не знав я, кого ліпити маю і спитав ігумена. Той сказав, щоб я ліпив Адама.

Отець Василь почав розгойдуватися взад-вперед на возі, куди присів, і сльози потекли по його лиці. Він витер врешті їх рукавом й продовжив:

– Але робота мені не йшла, бо то не горшки ліпити. Потім здогадався я патики встромляти, щоб фігура стояла. Кожен день приходив ясновельможний, дивився, врешті сказав, що се має бути просто лялька, і тут же зліпив з кавалка глини потвор з дірками замість очей і рота:

– Ось таке мені зліпи, тільки велике!

Отоді я пригадав ляльок з воску, що їх ліпили чарівниці, аби когось згубити, і зрозумів, що роблю лихе діло, а не благе. Вдарив я ногою по своєму «Адаму», й розбив на кавалки, а сам побіг до ігумена сам не свій. Він узяв між долоні моє лице, стиснув міцно й мовив:

– Що ж ти наробив, брате? Ми й так на своїй рідній землі, як перекотиполе. Нашу церкву гонять, ченців побивають, церкви відбирають. Прогнівається на нас пан староста – не буде нашої обителі, що Господь її велів мені поставити, явившись у сні, і задля цього перейшов я гори. Нас з тобою живими звідси не випустять, бо знаємо те, що не повинні знати. Думаєш, я не відмовляв ясновельможного, а він одно твердив, що коли Бог юдейський дозволяє оживити ляльку для порятунку цілого народу, то чим гірший наш Господь. Буде той глиняний чоловік захищати Добромиль ліпше, ніж військо. Брате, я все одно не оживив би ту ляльку! Нема в мене такої сили.

Але я, забувши про чернечий послух, думав лиш про муки майбутні пекельні:

– Не стану я ліпити ідола! Йду вже з монастиря!

– Йди, але живим не зійдеш у Діл. Тут ти у моїй владі, а за брамою – у владі старости.

Подивився я на свої руки, а вони у глині. Коли ви прийшли до нас, то були перемащені так само глиною, і я подумав… Ет, мало що я подумав!

– Мертве ні оживити, ні воскресити, – мовив я. – Не вірю я в сі байки про Голема.

Сказав я, щоб заспокоїти ченця, хоч сам почав тремтіти не так з холоду, як зі страху.

– Але Ісус оживив Лазаря і вдовину доньку! – відказав той.

– Бо в них душа блукала коло тіла, от і вмовив Спаситель повернутися. А звідки візьметься душа в глини? Нема чого юдеям вірити, се вони придумали, аби на людей страх нагнати. Ліпше розкажіть, що було далі.

– Нічого. Ясновельможний поїхав з монастиря і більше не згадував про глиняного чоловіка. А тепер ось його не стало. Та я все ще боюся вийти за браму монастиря, хоч вона й відчинена, а на горі порожньо, й янголи більше не літають. Я розповів вам се не лише, щоб облегшити душу. Сповідатися й відповідати буду в іншому місці. Прошу вас, аби ви забрали мене з собою у Діл й допомогли дістатись до монастиря Спаса. Ніхто не посміє зачепити того, хто перебуває під опікою самого Гербурта.

– Я не є Гербуртом, отче, схаменіться!

– Мені видніше, ким ви є. То візьмете?

– Візьму. Як сніг перестане, зразу й підемо, – легко згодився я, не думаючи, чи се сподобається комусь, чи ні. Хоча потім можу пошкодувати за своїм рішенням. Але відколи я став «парсуною» ясновельможного, моє життя котилося колесом з горба, зчиняючи дедалі більший гуркіт.

Ми розійшлися: я грітись, а отець Василь сторожувати монастир. Ся ніч була безпечна. Навіть вовки примовкли, а кобилу з лошам замикали ліпше, ніж ченців. Стайня була з грубих колод, а на двері накладали важкий дубовий брус. Сон не йшов до мене. Я ходив по келії й міркував на тим, що мені відкрилося. Тішило мене те, що ясновельможний не довів справи до кінця і відступився від свого наміру. Може, і висповідався перед своїм духівником. А як бути ченцям?

Не знаю, чи є такі слова, щоб оживити глину. Господь оживив Адама подихом, а не словом. Одне я не міг зрозуміти, як наважився отець Василь оповісти мені таку страшну таємницю. За такі чари палять на огні живцем того, хто їх чинить. А того, хто намовляє, карають на горло. Думаю, отець Василь боїться, щоб ігумен не послав за ним убивць, бо в чужому монастирі той може зізнатися у всьому на сповіді й погубити добромильську обитель, задля якої ігумен піддався на такий нечуваний гріх. А спершу видалися мені сі ченці схожими на апостолів – такі прості й щирі. Ох люде, люде! Не люди, а мисливці. Куди не ступиш – усюди пастки, ями та сильця. Нічого, я з цим змирюся, стерплю. Аби лиш не погубити душу. Бог сотворив чоловіка, чоловік сотворив диявола, а кого сотворив диявол?.. Ет, лізе дурне до голови, та ще поночі!

До ранку я придумав, що маю чинити. Сніг падав далі, наче насміхався над людським терпінням. На подвір’ї протоптали рівчаки і по них ходили до церкви. Після служби я підійшов до отця Зеновія, подякував щиро за гостину і попросив про сповідь, бо покидати без неї монастир, навіть після вчорашнього, не збирався. А покину обитель, як тільки се стане можливо.

– Влітку тут правдивий рай, – зітхнув отець Зеновій.

– Влітку мене вже тут не буде, отче. Дасть Бог, повернуся додому.

Додому? Не знаю, чому я се сказав. Тим паче, що й дому в мене не було і найменше я хотів вертатися туди, переможений життям. Я не бачив дороги додому, однак так було простіше сказати. Волинь приходила до мене у нічних жахіттях, як щось вороже й чуже.

Ігумен попросив мене прийти до нього пополудні в церкву. Павлусь втішився, що ми покидаємо монастир.

– Тобі тут не сподобалося? Ти і Євангеліє читав, і з лошам бавився. За хлопцями, мабуть, скучив?

– Ага, – кивнув. Жвавій дитині нема що робити межи старими та ще й у такому глухому місці.

– Ми ще прийдемо сюди, як стане тепло? – спитав він, про щось подумавши.

– Не знаю. Але ти можеш сам прийти. Тебе вже тут знають.

Не знаю, може, малий думав, що я візьму його на службу, а я не хотів смутити його звісткою, що лиш до похорону ми вкупі. Було б добре знайти для хлопця гарне місце, бо нема кому опікуватися сиротою. Отець його загинув на війні, а мати померла рік тому. Хлопець тямущий, чистий серцем, в науку б його віддати. Справжню, бо я лиш читати й писати його навчив, і то сяк-так. Я сподівався, що влаштую його долю, перш ніж поїду. Дивно, але я майже не згадував про рідного сина, наче, прости Господи, його і не мав. Посварились ми з ним тоді дуже. А все через те, що я забрав з собою гроші за родинне гніздо. Бо вибиратись до двору краківського без грошей – пусте діло. І навіть після того всього, що я перетерпів, не шкодую, що подався шукати Фортуну, себто долю. Я ж іще не старий дідо, щоб сидіти у сина на шиї, хоч не годен вже воювати.

На сповіді, що, власне, була бесідою, у якій я вирішив нічого не приховувати, хоч спершу не збирався розказувати усього, – я сказав, що охоче візьму з собою отця Василя і знайду йому супровід до монастиря Спаса, бо ж він, сам мені сказав, покидає монастир з благословення ігумена. А в кінці додав, що мав бесіду про причини відходу.

– Якщо пан думає, що се діялося без мого благословення, маю на увазі вчорашню вашу бесіду, то ви не знаєте наших звичаїв, – всміхнувся отець Зеновій. – Правда, інші брати про се не знають, але так для них ліпше. Щодо вас, пане Северине, то ваша відданість ясновельможному Гербурту не викликає в мене жодного сумніву. Ми пішли на сей гріх після довгих роздумів. Може, з часом пан зрозуміє, що іншого виходу ми не мали.

– Не певен, чи зрозумію. А якби сю справу довели до кінця?

– Господь би не допустив. Брат Василь не дотримав послуху, не виказав смирення, достойного чернечого сану, і через те не підходить нам. Се не його воля покинути монастир, а наша.

Ну, се я розумів добре. Бачите в оці ближнього скалку, а в своєму не помічаєте поліна. Але нічого не сказав, бо був у гостях. Мовив інше:

– Бачу, що ви дбаєте про братію свою. Могло ж статися велике лихо.

– Я дам брату Василю листа до ігумена Спаса, може, там він служитиме Господу смиренніше. А позаяк ви теж покинете Добромиль, то хай Господь провадить вас найкоротшою дорогою туди, куди ви прямуєте.

По тому отець Зеновій відпустив мені гріхи вольні й невольні, і я пішов з церкви, і побачив, що сніг перестав йти і повітря стало тепліше.

XXIII

Я стояв на подвір’ї у пухкому снігу напроти монастирської брами, навстіж відчиненої, за якою не було нічого, лише сліпуче світло, не знаю навіть, чи сонячне. Воно переливалось, грало, вирувало, заворожувало. Прикипівши очима до нього, я не зразу зауважив, що по праву руку від мене стоїть ясновельможний Ян Щасний Гербурт, смутний, у порваній одежі, наче він пройшов через терни. Per aspera ad astra – зринула в моїй голові почута колись від нього приповідка. І зразу ж серце моє огорнув пекельний жаль. Бідний! Бідний! Стратив усе, що мав. Куди ж він тепер піде? Голова йому хилилась на груди, руки мав безвільно опущені. Я знав, що ясновельможний помер, проте пересилив себе, підійшов і обняв зранене тіло.

– Хіба ви не бачите, – мовив я до нього, – ангелів довкола себе? Вони повсюди, білі як сніг.

І тут я прокинувся. Мокрий від поту. Серце гупало так, що я подумав, прийшла моя остання година. Не те що крикнути, навіть порушитись не міг. Мені все ще здавалося, що я відчуваю дотик до мертвого стужавілого тіла. Сон ніяк не хотів мене покинути, і я почав дивитися у маленьке віконце, що ледве виднілося в темряві, але й та дрібка світла повернула мене на місце: я тут, я живий, і се моя остання ніч в Добромильському монастирі.

Не таким я бачив свій побит в гірській обителі: замість залічити рани душевні ще більше їх роз’ятрив. Коли прокинувся зовсім, то виразно побачив дорогу у Діл, в Добромиль, де нуртувало життя як весняні води – мутні і радісні, несучи згубу й тішачи натуру майбутнім розвоєм. На другий день ще не можна було йти, але я тепло попрощався з іншими братами, що належали до тих ченців, які бачать своє перебування в монастирі цілком позбавленим мирських барв. Наче два брати-близнюки були отець Тимотей і отець Захарія. Я не міг уявити їх поза монастирською брамою, з шаблею в руках. Тепер ігумен мусить припровадити сюди ченця чи двох, беручких до роботи. Я обіцяв напитати в Добромилі й прислати парубка в поміч. Весна запізнилася, скоро робочі руки будуть потрібні коло землі, але спробувати можна. Дивлячись на суворих ченців, що відбували Великодній піст і споживали лише хліб та воду, я тішився, що вони нічого не знають про глиняну потвору, Голема. Дасть Бог, не взнають ніколи.

Того дня приїхав Михайло, привіз хліба, олії й невелике кружало воску. Він уже знав, яким має бути віск для свічок, й сказав, що за мною питали і що прибуло чимало панства, яке поселили в Боневичах і у Високім замку. І що вже приїхав панич, Ян Лев, єдиний син Гербурта.

– Їдьте вже, вашмосць, бо всі питаються, де ви поділись. Я дам вам коня, а сам з Павлом піду пішки.

– Ні, я піду пішки з отцем Василем до Тернової, а ти їдь наперед. Чи моя кімнатина вільна?

– Я там ночував, вашмосць, аби хтось не поселився, бо в замку тепер ніде голці впасти. Міщани добромильські за гроші беруть на постій гостей.

Я не міг отця Василя взяти до замку, наражати на кривду, бо шляхта любить з православних ченців насміхатись, тому вирішив відвести його до Яця і шукати супровід до монастиря Спаса. Спитав отця Василя, чи не хоче він лишитися на похорон ясновельможного, але той не захотів.

По дорозі, грузнучи в снігу, поцяткованому кінськими копитами, я думав, що ченців мені ніколи не збагнути. Коли відвертаєшся три роки від рідної матері в церкві, може, й здобуваєш багато, але губиш у собі милосердя. Слово се ніби і є, проте в нім самі лиш звуки, смислу нема. Чернець дасть відпуст гріхів, але не порадить, як їх оминути, живучи в гріховному світі. Я не питав, однак думаю, що ні отець Зеновій, ні братія теж не знають, яке слово можна протиставити слову «смерть». Та все ж користь від мого побиту в монастирі була: я міг спокійно прийняти те, що мене чекало, знаючи, що се не гріх, а якщо й гріх, то простимий.