Текст книги "Маґнат"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

 
Пастуше, пастуше,
Люблю тя до душі.
А що мене болі,
Скажу ти до волі.
Черодийку маєш,
Рядить їй не знаєш,
Тобі з нею лихо,
їй з тобов не тихо.
Бивав то дідойко,
Мав ся хорошойко.
Вовки ся бояли,
Череду минали.
Та що ж нам чинити!
Терпіти, терпіти.
З Богом ся не бити.
 
 
     (Музика до цієї пісні невідома)
 

Певно, відспівав своє, як молодість минула. Звісно, в Низькому замку музиканти є, але тепер жалоба, не вдасться мені їх почути. А шкода. Боневичі супроти Низького замку, як хижка супроти палацу, а моя хата, що пішла з димом, ніби песся буда супроти Боневич.

Отямився я й побачив, що стою на самому краю берега, наче збираюся скочити з нього. Так виглядає збоку. Он там купи снігу, навіяні вітром з гір, там стіна костелу. Господи, де ж це я? Де мій дім? Хто я?

Знаю, волоцюга в одежі з чужого плеча. Тепер я зрозумів, ким став на старості літ. І що стратив ясновельможного пана Яна, й усе, що маю зараз, то рештки його колишнього милосердя. Не були б ми з ним схожі лицем і, смію сподіватись, душею, згинув би я без даху над головою і без гроша в кишені. І мушу це споминати не сім раз на днину, а сім раз на годину. (АК: Цей поетичний зворот взято з народної пісні – коломийки.)

XVI

За три дні вернувся маршалок. Ходили чутки, що він їздив буцімто до нового господаря, щоб далі дозволив йому лишитися при дворі. Може, й так, але я знав, куди пан Томаш збирався їхати: у кляштор бернардинів у Самборі. Міг сам пустити таку чутку, аби приховати делікатну справу. Мені, однак, здається, що маршалок більш відданий був Гербуртам, яким прослужив тридцять літ, аніж дому, що часто переходить із рук в руки, як се тепер буває. Чекав я, що він спитає мене про те, чи знайшов я щось по дорозі з Тернави до Боневич, але не міг ніде його стріти, може, навіть ночував він на старому місці, з яким я вже попрощався і не хотів туди вертатись. Чи страх мене тоді взяв, але як відрізало мене від Боневич. Вартувало туди поїхати, хоч нічого я не знайшов.

Я вже й забувати почав про ту оборудку. Як треба, маршалок мене б з-під землі дістав. Був він з тих людей, що звертаються до когось лише тоді, коли їм треба. Ну як ні, то ні. Видно, справді не пропало нічого, а те, що мені ввижалось, – пусте.

У неділю рано я зібрався до церкви. Пан маршалок стояв на ґанку, певно, йшов до костелу. Сонечко так гарно світило і гріло лице, що не хотілося ступати в остогидлу тінь. Маршалок привітно всміхнувся до мене, ніби ми бачились з ним не далі як учора.

– Гарну днину нам Господь дав! – мовив він. – Аби й завтра так було.

Я з ним був згоден щодо нинішнього дня, а щодо завтра сумнівався, бо цілу ніч мене боліла давня рана на правій нозі, що означало переміну погоди. Ну, я не втерпів і спитав:

– Чи звідав вашмосць щось про ті папери?

– Які-такі папери? – стрепенувся маршалок, що досі мружився, як кіт від сонця.

– А ті, що везли з Боневич. Ми пройшли всю дорогу – нічого не знайшли.

– A-а… А коли то було, не пригадаю.

– Та вже тиждень має бути. Справді, паперів ми не знайшли, але запримітили дещо цікаве… Я ж казав, що вмію читати сліди.

– Ну і що пан Северин таке запримітив?

Я помітив, що ся бесіда його чимось тривожить, але пізно вже було. Та й потребував я все розповісти, аби воно не дійшло потім до нього з інших, кривих уст. Мусив знати пан маршалок, що я пив вино в Боневичах і ходив по спорожнілих покоях? Мусив. І я сказав:

– А те я запримітив, вашмосць, що під Радичем сани зі скринями перекинулись. Думаю, коні зачули вовків і перепудились. Ми теж бачили трьох вовків недалеко від того місця. Я не розумію, чому ні пан секретар, ні кучер нічого не сказали про сю пригоду. Чи, може, пан уже знає? Бо ж їздив вашмосць до самбірського кляштора, хіба ні?

Маршалок вхопив мене за рукав, шарпнув до себе і просичав:

– Хто просив пана пхати туди свого носа?

Бог би тебе любив! Я аж отетерів з несподіванки:

– Та ж пан сам мені казав узяти кучера і проїхатись тією дорогою!

– Не міг я послати туди пана! Хіба вашмосць слуга, аби збирати розсипані папери по дорозі? Тим більше, всі папери на місці. Бо ніхто не відає, скільки тих паперів було! (АК: Цікава логіка! Коли ніхто не знає, скільки чого було, то не може сказати, скільки залишилось. Навряд чи така абсурдна ситуація була б можлива насправді, пан маршалок створює її для власного психологічного захисту.)

– Навіть секретар?

– Навіть Господь Бог!

Маршалок випустив мій рукав і, задерши носа, процідив:

– Дам я пану пораду: тримати язик на припоні, як тримав досі. І пильнувати того діла, до якого пан приставлений. Я лиш добра зичу.

Був би я молодий, то певно збунтувався б супроти таких несправедливих слів, почуваючись покривдженим. Прислухався до себе – нічого. Сам винен. Але не в тому, що хотів дізнатися правду. А в тому винен, що не вмію себе оборонити. Для цього треба мати язик зміїний і зуби вовчі. Не виросли замолоду – не виростуть і тепер. Якщо досі я жалів маршалка, що міг стратити службу через ту пропажу, то тепер шкодував лише ясновельможного, який не мав ні добрих приятелів, ні вірних слуг. Один утік з паперами до єзуїтів (я вже майже здогадався як). А другий дбає лишень про те, аби спасти власну шкуру, не думає, що папери Гербуртові можуть зашкодити вдові та дітям, а найбільше синові Яну Леву, бо кожен вірить, що ябко від яблуні недалеко падає. Всі кажуть, що ясновельможний мав непросту вдачу і велику гординю, що пересварився з усіма, навіть з Його королівською мосцею, у якого з Вавельської вежі просив потім прощення. Знаю, що мав він вовчі зуби й зміїний язик, але за те, що ніколи не дозволив би собі говорити так, як пан маршалок та секретар, полюбив я його щиро. Великий чоловік не кривдить малого. Справді, великий чоловік пізнається по таких-от дрібницях.

Я виразно бачив картину: з роздертої торби випали на сніг важливі листи, які секретар зумисне запакував з іншими паперами, менш важливими, щоб потім дістати вже при нагоді у Низькому замку. Але трапилась інша нагода, то він з неї скористався. Але чому не розказав про вовків? Бо не питав ніхто. Поклав торбу в куток, а сам хутко втік до Самбора, де його не видадуть. Може, сховав дещо й раніше, на самому початку. Пам’ятаю, як носив вино до свого покою під полою, чому ховав? Аби не здогадався ніхто, що стражників пригощав, аби самому понишпорити в кабінеті, коли вночі всі поснуть. Утім, се я не збирався нікому розказувати. Наразі мені потрібно було знати правду. І Господь її знає. То й доста.

Отак гарненько все обміркувавши, я вирішив триматися якнайдалі від маршалка, щоб не дратувати його, але й далі дивитись за всім у два ока, особливо за єзуїтами, що крутились повсюди після смерті ясновельможного. Може трапитися й так, що я на щось згоджуся. Порішив, але на заваді стала моя необачність.

Пожалів я того бідного шляхтича, що не міг приступити до комісії, вже й забув про нього, зате люди не забули. Два дні по тому я вже не міг вийти спокійно на ґанок чи пройтися в домі. Спершу кинулась до мене вдова, чий свояк вкрав у неї ліс порізаний і вже встиг продати. Мусив повести її до писаря, щоб написав прошення до суду. Він пробував опиратися, але я не дав йому викрутитися, та й удова заплатила добре. Потім були інші: юдей, у якого шляхтич купив діжечку вина, а не заплатив. Знайшов я того шляхтича приїжджого, побалакав з ним, послухав він мене. Ясновельможний нечасто приймав прохачів у Боневичах, але в Добромилі до нього приходили і русини, і вірмени, й волохи, і юдеї, бо до кого ж їм іти, як не до Гербурта. Се річ звичайна, одначе мені все всередині терпло, коли прохачі називали мене ясновельможним і цілували руки, хоч я лиш був убраний у його одежу, був ніким. Найбідніший з них був багатший за мене.

А тим часом слуги розбестились, бо ясновельможна сиділа в Мостиськах, що було необережно з її боку, бо на Добромиль уже гострили зуби, а в таких справах не можна навіть родині вірити. Прикро було на се дивитись. Добромиль чекала руїна. Маршалка не дуже всі слухали, та й він мав справу з численними гостями, що прибували і відбували. Однак численні прохачі, хоч кожного разу мене кидало в дрож від одного їх виду, помалу переконали слуг, що з мене бодай якась заміна покійному ясновельможному, принаймні зовні, то стали менше бешкетувати, а дехто кланявся низько й просив замовити за себе слово маршалку. Раз я відчитав одного гультяя з лакеїв, що чіплявся до дівки-служниці, доводячи її до сліз.

– Тобі не встидно, що твій господар лежить у гробі, а ти прилюдно дівок лапаєш, і смердить від тебе, як від діжки з брагою! Як ще раз застану тебе на такім неподобстві, то підеш гній вигрібати або помиї виносити.

Я ще за шаблю взявся і ногою тупнув. І диво дивне, лайдак, що його всі боялись, відразу протверезів і впав переді мною на коліна.

– Славно! – почув я за своєю спиною і озирнувся. За цим всім дійством спостерігав маршалок добромильський, що супроводив якихось великих панів.

– Славно! – мовив один з них, високий, у соболевій шапці. – Ґратулюю пана! Але мушу сказати, що небіжчик пройшов би повз того драба і навіть не подивився б у його бік. Проте того ж дня його не було би вже на службі!

Я все ще був лютий, тому відказав доволі гостро:

– Я вчинив се не як ясновельможний, а як Северин Никловський, – і, легко віддавши уклін, додав: – Якби ясновельможні пани надійшли раніше, то певно зробили б так, як велить шляхетська честь!

Маршалок мовчав, витріщивши очі. Я вже бачив, що йому далеко до маршалка боневицького, котрий ніколи не ліз за словом до кишені. Проте озвався другий ясновельможний, не так пишно вбраний, але, судячи з постави, не менш значного роду. Певно, се вони приїхали вчора аж зі самого Львова.

– Я чув, що пан Северин став тут заступником усіх стражденних і потребуючих. Чи не служив пан часом колись за адвоката?

– Я, вашмосць, служив у війську, доки вік мені не вийшов і я не стратив усе, що мав найдорожчого – жону і дім.

Так я їм відповів, і на тім бесіда скінчилась. Моє слово залишилось останнім. Зрештою, нічого злого я не сказав, але надто безпечно повівся і через те був невдоволений собою.

XVII

Аби не наразитися на гострі стріли людського злослів’я, я волів сидіти в своїм покоїку та читати. Ніколи не було в мене часу на читання, і тепер я тішився, як школярик, тими кількома книжками, що отримав від покійного ясновельможного. В чоловіка все можна забрати, але не те, що в нього у голові. Проте часом душа прагла вирватися з чотирьох стін, і я йшов у місто визирати, чи надходить весна. На Стрітення був мороз, отже, весна мала настати скоро. Не бачив я ще весни добромильської, і не знаю, чи побачу літо. Пробував уявити собі літо в горах – не зміг. Отже, не побачу. А як почне сніг із гір танути і спливати в долину – оце цікаво.

В той день була торговиця. Пішов подивитися, почути, що люди говорять, а може, навіть стріти купців із землі волинської – Острога чи Заславля. Та, видно, дороги між Великим Князівством литовським та Руським воєводством добряче замело снігом, і я не почув рідного говору ні від тих купців, що торгували полотном, ані від тих, що купували сіль, натоптану в діжечки, що її тут варили, і не лише в Добромилі. Багата тут земля на сіль, мала би бути й вода солона, але ні – звичайна, і здоровіша, бо тече з каменю, а не сотається з боліт.

У нас болота й пущі, нема такого багатства, але рідне завжди дорожче. Полетів би я хоч зараз туди, якби був птахом. Зле зробив, що покинув сина серед чужих людей, батьківська любов не вистояла перед тугою світовою і образою. Чув я, ніби син Гербуртів Ян Лев вже у Мостиськах, але занедужав у дорозі, то скоро не приїде. А що з моїм сином? Може, теж занедужав, завше був трохи хоровитий… Татари взимку не нападають, хоч сим душа спокійна. Але мій Володимирко лови любить, а від них теж буває ураза не лише звірині, а й ловцеві на ту звірину.

– Чого пан такий смутний? – хтось шепнув мені на вухо.

А про Яця з Тернової я забув. Не шукав з ним стрічі. Ота біла квітка, що могла зів’янути завчасно, стояла між нами. Дякувати Богу, я не побачив на розчервонілому добродушному лиці свого рятівника тіні смутку. Зрештою, се ще нічого не означало: не в звичаї простого люду жаліти за малими дітьми – Бог дав, Бог і взяв. Я сам двох діток стратив, ще у сповиточку.

– Як ся маєш, Яцю?

– Наразі незле, дякувати Богу. А вашмосць чи не журиться?

– Згадав сина. Не пише мені. Думав, стріну на торговиці земляків.

Я роззирнувся. Біля ятки з воском побачив двох єзуїтів, як двох круків, прости Господи.

– Та якби був хто з листом, то певно би знайшов пана. Торговиця нині мала. Велика буде після Паски.

– А як моя похресниця? Чи здорова?

– Та здорова нівроку. Я й забув сказати. От старий дурень! На думці все цвяхи та завіси. І ще жінка просила купити глиняне начиння, наймит пішов дивитися. Може, послати до вашмосці сани, щоби пан трохи побув у мене, відпочив…

– Хочу піти до монастиря, як трохи сніг зійде, тоді ступлю до вас.

– Не знаю, чи варто мені се казати, але вашмосць зле виглядає, змарнів, пожовтів на лиці. Якби се трапилось з моїм кревним чи приятелем, я б відмовив його від того, пан знає від чого. Бо то таке – як у сльозах не втопишся, то під землю затягне. – Яць перехрестився. – Пан щораз більше стає схожим на небіжчика ясновельможного. Ніхто вашмосці того не казав?

– При дворі мовлять більше поза очі, ніж в очі, – гірко всміхнувся я. – Се для мене єдина нагода виїхати з Добромиля. Не хочеться вертати додому жебраком.

Я подумав, що Яць зараз спитає, скільки мені грошей заплатять за те, що буду парсуною Яна Щасного Гербурта. Се мені було б неприємно, адже й без грошей я б згодився, бо як відмовить простий шляхтич значному та багатому?

– Та й се честь велика прислужитися такому великому чоловікові, благодійнику моєму.

Честь честю, майнуло в мене у голові, але все одно доведеться нести покуту, бо се нехристиянський звичай і, може, навіть гріх перед Господом. Жити між людьми і не грішити – такого не буває.

Яць, видно, помітив, що я змінився на лиці, й палко зашепотів:

– Простіть мені, вашмосць, дурне мовлю! Все у Божих руках. Один Він знає, коли віддати нас в руки смерті.

Мені аж мороз пішов поміж плечі від його слів, бо бачив те, що живим бачити не слід. А чим се грозить мені, не важко здогадатись. Саме слово «смерть» було таке важке й темне, що ми з Яцем мусили його випустити, відігнати від себе. Ніщо, ніщо не може його спинити. Нема такого слова, щоб зупинило слово «смерть». Я потребував зачепитися об таке слово, яке допомогло б мені забути, що опинився надто близько до мертвих і надто далеко від живих. Тільки де його знайти?

Слово «смерть» відлетіло від нас чорною масною мухою, я боявся, що вона сяде на хліб чи збіжжя і зробить його гірким, або приліпиться до когось, кому ще жити й жити. Хотів сказати до Яця, що зле ми зробили, але махнув рукою, бо не повірить він, що слово стало мухою, й пішов, намагаючись не втратити її з виду. Пару разів мене штовхнули, бо був я як завжди сам і не потребував, аби слуги мені розчищали дорогу. Ніхто не проганяв мухи, навіть, якщо вона була просто перед носом, отже, лиш мені дано її видіти. Я хотів, аби вона полетіла за місто, в ліси, закуті сірим злежаним снігом, темні провалля, але муха не хотіла вступатися, наче дражнила мене. А тепер допалася до ятки з кружалами воску, де стояли отці єзуїти. Може, вона мене не до воску привела, а до них. Я підійшов близько і побачив, що муха всілася акурат на те кружало, що припало до вподоби ченцям, і один вже тягнув руку до капшука на поясі. «Гарні будуть свічі», – думали вони. Але я знав, що віск не годився. Торкнувся – і від того доторку наче обпекло мене морозом, а рука враз почала німіти, пальці мені скоцюбило. Я через силу видушив з себе:

– Не раджу, отче, се купувати.

Невже вони не бачили великої чорної мухи, що перебирала лапками?

– Що? – здивувався чернець й обернувся до мене. Мав глибоко посаджені очі, в яких ворушилась недовіра до всього, навіть до себе. Бувають такі люди. Найліпше для них місце – келія. І щоб ніколи з кляштора не виходили.

– У мене була пасіка, – мовив я, важко дихаючи. – Віск видається гарним, світлим, але свічки з нього опливатимуть, якщо вам потрібні свічки. Таким воском добре натирати підлогу.

– Нам на свічки, – сказав другий чернець у потріпаній сутані.

– А з якого ви кляштора, отче?

– З бернардинів у Самборі.

Тепер я звертався тільки до нього.

– Послухайте мене, візьміть отой другий камінь. Може, він не такий чистий, але горітиме ясно і пахне гарно.

– То кому вірити? – втрутився перший чернець.

На се я відказав спокійно:

– Тому, хто коло бджіл вміє ходити. А купець придбав віск у пасічника.

– То правда, – втрутився купець. – Отці не питали, на що їм віск – на свічки чи до підлоги. Якби на свічки, то я порадив би той, на який вказав ясновельможний, правда, коштує він трохи дорожче, але можна виторгувати.

Я не збирався купувати віск, мій погляд був прикутий до мухи, що наче прислухалась до нашої бесіди. Нехай.

– Хочу вас спитати, отче, – сказав я. – Ви давно з Самбора?

– Вчора приїхали.

– Як ся має там секретар покійного ясновельможного старости мостиського і вишенського?

– Велике нещастя! Такий молодий! – вибухнув раптом чернець, заламавши руки, а потім озирнувся й додав уже тихше: – Оступився на сходах, бідацтво, забився на смерть. Мав їхати до Львова вступати до новіціяту.

– Як же таке могло статися?!

– Се вночі було, ніхто не видів.

Стислось мені серце, запекло в грудях, бо хоч не подобався мені Стах, але так згинути на порозі, як то кажуть, нового життя… Дуже прикра новина.

– Коли се сталось?

– Десь тиждень тому. Ми молимося за душу новопреставленого брата нашого у Христі, помоліться і ви, пане.

Обидва ченці вийняли вервиці й почали молитись. А муха знялась і полетіла. Я за нею, може, вдасться накрити шапкою. Не було часу думати про секретаря, потім зайду до церкви помолитися за нього. Добре, що зі мною не було слуг, бо напевне спитали б, що я шукаю на торговиці. Муха лишала по собі слід – як чорну павутину, обмотуючи нею людей, товар. Коло однієї ятки перед божницею стояла купка юдеїв, як зграя сорок; усі в довгих каптанах і кудлатих шапках, місцеві крамарі. Посеред них стояв найстарший і щось галайкав, розмахуючи руками. Я бачив, що муху вельми зацікавило се товариство. Вона намотувала довкруг них павутину, наче сніп підперізувала, а старший, то був добромильський рабин, нічого собі з того не робив, але очі його водили за мухою. То не дивно: юдеї народ мудрий і давній, я навіть втішився, що муху хтось бачить, крім мене, значить, я ще при розумі. Може, рабин потрафить відігнати муху словом, якого вона боїться? Він, здається, зрозумів, що я спостерігаю за мухою, кивнув мені й клацнув двома пальцями, як ножицями. Муха зависла в повітрі, мені навіть здалося, перевернулась догори лапками. А рабин мовив коротке слово, яке стало мухою, але зеленою, що полетіла до чорної. Я здогадався, яке слово мовив рабин – «Життя». І се було неправильне слово, бо життя не є ворогом смерті, а смерть не є ворогом життя. Се ми так собі вважаємо, бо так простіше. Я нізащо б не вбивав тієї чорної мухи, хотів лишень її відігнати, щоб не сідала ні на хліб, ні на мед, ні на чоловіка. Ні я, ні рабин не знали слова, яким можна було її здолати. Якби хтось дізнався, то світ перевернувся б. Хоча у сім світі є чимало кривди і він недосконалий, але в ньому є стіни, є дах, є підвалини. І є надія, що може колись він стане кращим.

Я побачив, як обидві мухи злетіли догори і всілись на шапці рабина, а той знову почав щось розказувати довгобородим своїм вірним, і більше не дивився на мене. Мовляв, справа скінчилась, йди собі, чоловіче. А мені кров побігла по правій руці, потеплішала вона. Лихий жарт вчинило зі мною саме слово, можна уявити, яку силу має та, що її ним назвали…

XVIII

Повернувся я геть вимучений. В літах чоловік, а як нерозумне дитя заблукав і боюсь. Утім, не пригадую, чи колись тулився до матері, чи питав щось у батька. Не заведено у нас оце тулитися. Хочуть аби дитина росла швидше, ніж трава, а вона має рости як дуб. Те, що швидко росте, наче й чіпке, а проте слабосиле. Вітер не зламає, але сонце висушить і мороз покришить. Ars dobromili, себто Наука добромильська, що написав для сина і видрукував ясновельможний Ян Щасний Гербурт, буде і дітям його, і онукам. Багатство зійде, а мудрість словесна лишиться. (АК: Ця книжка, що поклала початок дитячій літературі в Речі Посполитій, більше не перевидавалась, і у Варшаві знаходиться її єдиний цілий примірник, досі не оцифрований. Мені відсканував її Томаш Янковський на моє прохання. Книга складається з двох частин: перша збірка цитат з античних авторів та різних оповідок, а друга – розповідь про шляхетські родини Добромиля.) Ніби передчував ясновельможний, що рано розлучиться з кровинкою своєю, тому й написав цю книгу. Вже нагорі розпорядилися, призначили день і годину, а до чоловіка лише шепіт долинув уві сні. Сам не знає чого, а вже починає журитися.

Я спробував пригадати, що було в той день. Зранку я бачив з вікна, як ясновельможний заходив до друкарні. Сам. Слуга чекав надворі. Та друкарня, відколи поїхав звідти Ян Шеліга, була для пана Гербурта місцем смутку. Майстер забрав звідти своє знаряддя, лишилось дещо, але воно не оживить друкарню. Я не бачив ніколи, як друкують книги, тільки на словах ясновельможний пояснив і дав фарби понюхати – чорної та кіноварі. Думаю, кожен, хто бачив лице Яна Щасного, коли той вертався назад, волів би, щоб за одну ніч ся приземкувата будова, схожа на хлів, зникла без сліду, бо прив’язала до себе ясновельможного більше, ніж Ліліт прив’язала Адама, а більшої спокусниці не було від віку. Пощо будував її з каменю річкового й цегли, дерево горить принаймні… (АК: Стіни боневицької друкарні збереглися донині. Місцеві мешканці оповідають, що той, хто пробував брати звідти камінь, гинув не своєю, страшною смертю. Ці забобони можна пояснити тим, що друкарське ремесло викликало завше страх неписьменного перед книгою як знаряддям чаклунства.) Не згадаю, що було далі. Усе як завжди. Пополудні ясновельможний сидів у кабінеті, спершу коло нього був секретар Стах, але досить скоро пішов. Се означало, що ясновельможний читає. Я трохи подрімав, і побачив пана Гербурта вже за вечерею, що виявилася останньою в його житті. Може, й щось снилось мені, але сон був не пам’ятним, пустим.

Озирнувшись назад, у час, що ніби відійшов недалеко, але так багато всього трапилось, наче півжиття проминуло, я зрозумів, що змінився. Аж так, що вже не відаю, чи я Северин Никловський, чи хтось інший.

Після тієї пригоди зі словом-мухою послав мені пан Біг сон, у якому мені вдруге наснився покійний ясновельможний. Ніби стоїть він у чистому полі, такого великого й безмежного не знайдеться у цих краях, й виводить щось прутиком на білому неторканому снігу. І слідів не видно, не лишає пан Гербурт слідів за собою, чи ж може таке бути, дивуюся я у сні. Але те, що він креслить план якоїсь будови, се я бачу. Певно, замок хоче збудувати. Бо що ж інше можуть будувати вельможні пани, як не замки, де вони можуть сховатись від татар, сусідів, що бувають часом гірші, ніж татари, або й від гніву короля. Ось креслить він стовп, а вгорі зубці, як корона. Вежа. Тоді креслить трохи далі таку саму вежу. Тепер мав би накреслити ще дві вежі, щоб стояли по кутах, а між ними браму, щоб можна було увійти. Але ні. Ясновельможний ставить ще один стовп, а потім ще один, ніби позначає дорогу, і отак йдучи, зникає у білім тумані. Не знаю чому, але мені стало страшно, і я прокинувся. Довго не міг заспокоїтись, питав себе, чому так злякався тих стовпів із зубцями, може, тому, що ніколи не бачив такої дивної дороги. Але вже те добре, що не кликав мене ясновельможний йти за собою. Не бачив він мене, тільки я його. (АК: Звісно, не мені тлумачити сон пана Северина, не настільки я добре знаю цього чоловіка, але є в мене певні здогади. Три колони поруч – це видавничий знак друкарні Гербурта, а оскільки перед тим оповідач пригадував, як востаннє Гербурт навідував друкарню, це могло трансформуватись у такий химерний сон, який не був віщим, а саме цього боявся сновидець.)

XIX

Марець почався бурхливо. Вирва піднялась зі свого глибокого ложа, одутла, мутна, посоловіла, гук її було чути навіть на замковому подвір’ї за грубими мурами, а також на Ринку, а може, і в цілому місті, яке вона огинала, а подекуди розділяла. Снігу в горах лишалось ще багато, навіть на невисоких пагорбах досі біліли снігові шапки.

Двір готувався до високих гостей, що приїжджали обозами, і всіх треба було десь помістити, ще й догодити шляхетському гонору. Я при цьому чувся тріскою, що нею бавиться течія, лякаючи затягнути у вир. Скориставшись тим, що ясновельможна вдова ще не приїхала, а ще більше тим, що весна звільнила прохід у гори, я прагнув якнайскорше відвідати святу обитель на Чернечій горі. Нарешті настав день, такий погожий і ясний, що душа моя піднеслася сама догори, і я, взявши з собою пахолка Павлуся, пішов у монастир. Сама думка про добромильську обитель святого Онуфрія зігрівала мене цілу зиму. Не раз дивився я зітхаючи на Чернечу гору, чи на те місце, де вона мала бути, коли все довкола тонуло в білім молоці туману, і ніяк не міг зважитися піти туди. Не думаю, щоб мене спинили сніги чи вовки: я приберігав монастир для себе, як приберігають харч на чорний день. Чекав нагоди, коли потреба у душевній розраді стане нестерпною.

У нас монастирі будують у пущі, серед боліт, куди не кожен знайде дорогу, а тут я кожного ранку міг бачити з Низького замку вершечок дзвінички і чути дзвін. Дорога до монастиря починається від Тернової, але можна просто перейти місточок і піти через село Вишину, з якого, кажуть, ніби почався Добромиль. Але схили надто круті, та й ніхто так не ходить, хіба що дуже поспішає. Отож ми вийшли через міську браму, і я відразу побачив дорогу, що вилася стрічкою до самого монастиря і відливала сріблом. Раніше я бачив її повного перешкод: то повалені дерева, то лихі люди, вовки, то снігові замети, але цього разу вона була порожня і від неї віяло чимось зимним, що й не дивно, бо сонце в ту частину схилу зазирає зрідка.

Михайло теж просився з нами, але я сказав, що може так статися, що ми вернемо вже нині, а як ні, то нехай він привезе доброго хліба і риби сушеної, і свічок воскових.

– А що мені вашмосць накажуть робити? – поцікавився Павлусь.

– Я буду молитись, а ти сам побачиш, що тобі робити.

Я б і сам пішов, але не пасувало шляхтичеві вибиратись за місто без супроводу. Та й не хотів, аби хтось подумав, що я винюхую щось в чужій господі. Прикро, коли твоє життя отак на виду, але не все так буде, та й нема мені чого від людей ховати.

Михайло випровадив нас за браму, а сам лишився теревенити зі стражниками. Вже недовго йому лишилось служити у мене. Мусив комусь доповідати, що я роблю, але я не сердився. Все таки я чужий чоловік, хоч роду й чесного, але нема чого вірити. Щодо Павлуся, то така дитина все розкаже, нічого не втаїть. Я не хотів брати шаблі в святу обитель, однак Михайло з Павлусем наполягли, а раптом вовк вискочить чи дик.

Мені хотілось, щоб дорога була довга-довга, так наче я йду на прощу. Колись ходив до святої Київської лаври – гарно було. Люди довкола побожні, такого нарозказували, тільки б слухати день і ніч.

– А що я там буду робити? – знову взявся за своє Павлусь. – Я ще не був у монастирі.

– Я тебе вчив читати?

– Вчили, вашмосць, по-руськи і по-польськи.

Мушу визнати, малий мав світлу голову. Я по молитовнику вчив його читати по нашому, ну, а польських книжок не бракувало. Може, хлопець вийде колись у люди.

– Почитаєш отцям у монастирі.

– Ні! Ні! – замахав руками малий.

– Ну, то як хочеш…

Сонечко світило, як у раю, на весь Добромиль, а на нашому боці пташки щебетали. Дорога була в ямах, куди збиралась тала вода, віз ще не проїде, а ми йшли по моріжку, де вже травиця пробивалась. Як же я скучив за зеленою барвою! Але в ярах, що мережали схили, все ще лежали пласти сірого снігу, наче сіль. Якби не сіль, то ходили б цими горами вівці і не було б самого Добромиля. Тут і нивку нема де розорати, але от живуть люди. Переганяють з Волощини худобу на випас, ліс рубають, щоб сіль варити. Я недавно ходив у Вишину на солеварню, буде що вдома розказати.

Коло дороги, що повертає до монастиря, стояв хрест, високий, почорнілий від негоди. Такий хрест один чоловік не понесе, треба кілька. Як на мене, то хрест мусить бути такий, щоб його можна було нести одному. Не залегкий, бо то вже не хрест буде, але й не затяжкий. А як уже помре, то можна й кам’яний на гробі поставити. Кожен з нас має свою Голгофу, і найбільші мої муки – попереду, на горі. Подумав про це, і забув про сіль, яку висушують із сліз матері Землі, і про овечок та телят, що їх поженуть на торг, а звідти на бійню, лишивши небагатьох на розплід і вовкам на здобич. Усе це зникло – і була переді мною жовта витоптана земля на околиці Єрусалиму, гул людської чи бісівської юрби, невидимої через піт, що заливав очі, а серце ніби вигоріло, й утворилась у грудях пустка…

Але потім… Що вище я підіймався, то менш значним ставав світ унизу, не таким вже й потрібним. То був світ звичаїв, у якому так боляче карають за їхнє порушення. Якби чоловік не відчував болю, то не боявся б нічого. Якби чоловік не мав нічого, то би нічого не стратив. Прості Божі заповіді – оце і є звичай, а все інше доточили люди, аби не дати іншим людям вільно дихати й Господу служити…

Я так вознісся думками над Добромилем, що послизнувся і впав у болото. Що ж робити? Ні вертатись назад, бо вже пройшов добру половину шляху, ані йти закаляному в обитель. Павлусь допоміг мені піднятись, а я угледів хатину над самим яром.

– Ходімо туди!

Малий, певно, боявся, що я зачну зганяти на ньому злість за те, що не підтримав мене, коли я падав. Він прудко побіг наперед до понурої хатинки, вкритої почорнілою гнилою соломою, що від вітру розсипалася б, напевно, але тут вітру сильного не буває. В таких хижках мешкають ворожбити, що мають діло з різною нечистю. Певно, нечисть тут інша, ніж у нас, не болотна, а гірська. Втім, я й тут знайшов собі болото. З хатинки курилось, отже, там хтось був. Ні, не ворожбит – з хати вийшла молодиця, ще не стара, вбрана не то по-міщанськи, не то по-хлопськи, зразу й не розбереш, й гарним голосом запросила увійти, низько вклонившись. Ще не розгледівши лиця, бо позахляпувало мені очі, тільки розтер болото рукавом, я вже купився на той голос.

– Нехай ясновельможний пан скине одежу. Я її висушу й вичищу.