Текст книги "Маґнат"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц)

– Чи не поможе мені вашмосць віднадити сього добродія? Набрид він мені своїми балачками. Я прикинусь, ніби маю пильну справу до пана.

Я зрозумів, що він не відчепиться, та й, по правді кажучи, доводити щось чоловікові напідпитку – тяжке і прикре діло.

– Чого ж ні? – знизав я плечима.

– То ходімо ближче до конюшні.

Ми підійшли і стали там проходжатись. Знаючи гострий язик і непривітність пана секретаря, я не хотів обзиватись перший, а йому, видно, було ліньки, тільки сопів. Нарешті я не витримав і спитав:

– Чи не порадить ващмосць, що можна подарувати похресниці? Попросили мене стати хрещеним, а я не знаю тутешніх звичаїв.

Стах відразу стрепенувся, як сонний пташок, якому під ніс насипали зерна.

– Хто попросив?

– Один чоловік, добрий і зичливий до мене. Я після похорону ясновельможного забираюся звідси, то хочу лишити похресниці гарну пам’ятку, бо хтозна, чи побачу її колись.

– Ну, се залежить від статків…

– Дитини чи моїх?

– Дитини. Якщо родичі підлого стану, а такі люблять просити шляхтичів потримати дитину до хреста, то вистачить корови.

Я замахав руками.

– Корова не буде вічно жити, а той чоловік, хоч і простого стану, але сина оженив зі шляхтянкою.

– Яць із Тарнави?

– Так, той, хто врятував мені життя.

– Ну, сей хлоп не простий! Великий багач. Має табун коней і повно поля, ще, кажуть, частку від соляної криниці. Тут корова справді не потрібна, треба щось гонорове. Золото. У нас торгують ним вірмени. Але ні! Пощо панові йти до них, коли в мене є щось. Кульчики перлові. З самого Львова!

Кинувши швидкий погляд на конюхів, що стояли неподалік, секретар прошепотів мені на вухо:

– Я відпродам сі кульчики пану. Маю їх у себе. За 15 злотих. За скільки купив, за стільки й продаю.

Пам’ятаючи, що у нетверезого чоловіка язик теліпається, як шмата на вітрі, я розгубився. Бо не скидався сей непривітний і нарваний молодик на такого, що має коханку чи наречену. Хоча міг цілком мати, натура бере своє.

– Але ж… – пробурмотів я. – Може, пану вони згодяться. Не тепер, то колись…

– Вже ні! Юж по всьому! Не пригодяться! – ляснув, як батогом, Стах, зірвавшись з шепоту на повний голос.

Тепер я бачив перед собою цілком іншого чоловіка – такого, що має зранене серце. Як протверезіє, то знов стане вовкуватим та в’їдливим.

– Добре. Я відкуплю тоті кульчики в пана. І жодна жива душа не знатиме про нашу оборудку, – поквапився відповісти я.

– То я потім зайду, увечері.

Е, подумав я, до вечора він може все забути, як протверезіє. А я можу купити якусь золоту цяцьку і у вірменських купців. По правді, секретар покійного Гербурта видавався мені підозрілим. Хотів би я вірити, що на сей раз він щирий і більш нічого, окрім грошей за кульчики, не потребує.

Цілий вечір я просидів при свічі й книжці, аж очі заболіли. Потім вирішив помаленьку вкладатись спати, бо думав, що секретар вже не прийде. Аж тут у двері щось зашкреблося. То був він. Дивно, як ноги ще тримали. Звісно, молодий, ще перебіситься, але в домі жалоба, і якби його побачила ясновельможна княгиня, хтозна, як воно б скінчилося для Стаха. Шляхта наша свавільна і нарвана в корчмі та в своєму осідку, але на службі мусить шануватися.

Секретар одразу кинувся до мого столика, на якому лежала розкрита книжка, нахилився над нею.

– Чуєш, пан!

– Що таке?

– Знає пан, хто написав сю книжку?

– Та ж Андрій Мачуський. (АК: Пан Северин лукавить. Він чудово знає, що книгу «Про дружбу і приятелів» написав Гербурт під псевдонімом Анджей Мачуський, але не хоче виглядати фамільярним стосовно свого покровителя.)

– Ги! – гикнув секретар. – Се він написав! – і показав пальцем у стелю.

Потім виправив себе, мотнув головою:

– Ні, ще не там! А отам!

Тепер він показав пальцем у підлогу.

– Може, там і зостанеться, піде сходками ще глибше. Пан знає куди. Маґнат! Всі маґнати там!

– Не думаю, що яснов…

– Помовч! Тихо! Я маю то все до єдного місця! Я йду до кляштора. Пощо мені шукати ще одного такого, як він. Як ти… Пшепрашам, але пан лише фігляр, комедіянт. Думає пан, що як вбрав одежу Гербуртову, то вже ним став? Ні! І постава не та, і погляд не той. Але за три місяці всі забудуть, як виглядав Гербурт, може пан не переживати…

Тепер він тицьнув пальцем собі в груди:

– А! Згадав, за чим прийшов! Слово шляхтича!

Він видлубав з-за пазухи хустинку, зав’язану у вузлик.

– Бери, вашмосць! Гроші віддаси завтра, бо я йду до корчми, то можу пропити. А мені треба довги віддати. Завтра! Чуєш, пане, завтра!

Я кивнув.

– Знаєш, вашмосць, хоч я й молодий, але вже знаю, що можна зле почати і добре скінчити. А можна добре почати і зле скінчити. Як ясновельможний!

Він засміявся і, притуливши палець до вуст, мовив весело:

– А стіни мають вуха! Та мені вже се до дупи! Я так не хочу. І можу дати пану пораду, хоч вашмосць уже в літах. Хай у пана будуть вуса, і борода, і вбранко, всьо, як належиться у погребовій виставі, але не дай Боже влазити в шкуру та серце небіжчика, бо довіку не вилізеш!

Я мовчав, бо що міг сказати? І щоб не продовжувати розмови, спитав:

– А до якого кляштору пан хоче йти?

XI

Ну, нарешті Стах вступився, можна й відпочити. Дякую тобі, Господи, що дав мені перебути сей день. Один ти знаєш, чи на добре, чи на зле. Кожен день впливає на наступний. Що з’їси нині, завтра тобі відіб’ється. (АК: Ця коротка нічна молитва пана Северина важлива з огляду на те, що далі його чекає довгий процес самопізнання через особистість Яна Щасного, який незримо присутній в Добромилі. Інтуїтивно він шукає зв’язок між подіями, розуміючи, що той важливіший за самі події. Можна змінити своє ставлення до подій, щоб не заплутатись в павутинні зв’язків.)

Мав я потому примітну бесіду з маршалком Томашем, з яким нас зблизила смерть ясновельможного, коли ми стали мимоволі свідками, і становище досі лишалось непевним. Нагла смерть старости мостиського і вишенського кидала не лише на нас тінь, а й на покійного. Ми не могли розповісти усього того, що бачили, хоч би й хотіли, бо не все можна передати словами. Та й кожен із нас бачив по-іншому. Перший час пан маршалок боявся того, що я почну плескати язиком, бо раніш не дуже до мене приглядався, аж нарешті помітив, що я не прагну завоювати прихильність ясновельможного, відтрутивши його старих слуг, і не шукаю якої-небудь користі. І тепер, коли вже минуло кілька тижнів, він міг не боятися, що з мене вилізе хам, який оповідатиме в корчмі подробиці кончини господаря. Я й гадки не мав йти до корчми, де можуть підпоїти чоловіка і вивідати у нього все, що він ховає для себе. Отож, коли я стрінувся з маршалком у замку, він спинився побалакати зі мною хвилю, щоб подивитися, як на мене вплинуло нове становище і чи я, не дай Боже, не передумав. Тоді я й сказав:

– Чув я, вашмосць, що пан Стах йде до кляштору в Самборі.

(АК: Йдеться про монастир бернардинів, властиво, «Товариство серця Ісусового» заявило про себе 1698 року. Отці Самбірського монастиря були духівниками Маріанни Мнішек, і в історичних джерелах їх називають єзуїтами, яким приписують небезпідставно участь у всіх політичних інтригах довкола обох Лжедмитріїв. Монастир бернардинів у Самборі був тим гніздом, де зміцніла й отримала крила найбільша авантура XVII ст. Те, що колишнього секретаря Яна Щасного прийняли до цієї обителі, автоматично означає, що його прагнули використати.)

– А від кого пан се чув? – ураз стрепенувся маршалок, і лице його з погідного стало настороженим.

– Від нього самого. – Про кульчики я, звісно, не сказав. – Певно, се для нього велика честь.

– Ясновельможна княгиня просила затриматися, навести лад в паперах, але нашого Стаха наче якась муха вкусила. Навіть похорону не хоче дочекатися. Не думав я, що отці єзуїти такі спритні. Тепер доведеться когось шукати, щоб дав собі з тим раду.

– Якби я міг чимось допомогти…

Маршалок зиркнув на мене гостро:

– Власне, особисті папери княгиня тримає у себе, а все інше, казала вона, може почекати.

На лице маршалка набігла тінь, видно, ясновельможна вдова вже має когось на мислі. Є в неї тепер і радники, і дорадники, яким не потрібні старі віддані слуги. Чи мало я про таке чував…

– То що, вашмосць, ще хотів би довідатись?

– Так, пусте. Чи є у секретаря якась родина? Дивно, коли такий молодий чоловік прагне до кляштора. На те мусить бути якась поважна причина. Сердечна, наприклад…

Сам не знаю, чого я спитав се. Може, через ті золоті кульчики з перлами.

Маршалок похитав головою:

– Нікого в нього нема, хоч роду гідного. Жив при ясновельможному, як у Бога за пазухою. Панну, що була йому призначена, віддали за іншого. А може, Стах вважав, що вона йому призначена. Забив собі у голову цвяшка, розуміє пан?

Я кивнув. Розумію, всі ми були колись молоді й виділи те, що хотіли видіти, а не те, що є направду.

Коли я попрощався з паном маршалком, то збагнув, що вчинив негоже. Куди мені пхатися до паперів такого великого чоловіка. Завелика честь. Пригадую, як сидів у бібліотеці й побожно спозирав на все це багатство, яке не міг дозволити собі навіть шляхтич середньої руки з п’ятьма селами. А се була бібліотека лише в Боневичах. А в Низькому замку, Високому, Мостиськах… Не раз ясновельможний посилав гінця по ту чи іншу книжку, нетерпеливився, як того довго не було, а потім гонець, рум’яний від морозу чи мокрий від дощу, йшов просто до кабінету з шкуратяною торбою, лишаючи сліди на коштовнім килимі, виймав книгу з торби, завинену в хустку, і давав до рук Яну Щасному, а той приймав книгу, наче дитя. Кожен, хто бачив пана Гербурта в ту мить, вигукнув би: «То все, що кажуть про нього, – брехня! Не сиротив він чужі діти, не забирав маєтку у вдови свого вуйка!». Певно, і Олександер, і Юлій Цезар не завше були зразком шляхетності. Говорили про дружбу й любов межи людьми, про мир, злагоду, однак чинили так, як велів світ. І ніхто не називав їх брехачами й лицемірами – хто високо піднісся, має лиш один гріх – страх. Втечу йому не пробачають. (АК: Хоч пан Северин і натякає на різницю між простими людьми і людьми високого стану, але як християнин і доброчесний чоловік не може змиритися з сакраментальним «Що можна Юпітеру, то не вільно бикові». Ця нерозв’язна проблема не даватиме йому спокою до кінця. Принаймні Северин не творить собі кумира, бо ментально не почувається васалом навіть у своєму досить приниженому й хисткому становищі. Зрештою, у ті часи становий поділ був чимось природним і люди не відчували дискомфорту.) Та й то за се його судитимуть свої, а не люди підлого стану. А те, що нині видається злом і нещастям, через сто чи двісті літ вважатимуть благом.

XII

Наближалась неділя. Гарні були кульчики – з перлин викладена квіточка, ще й золотий листочок обвився довкола неї. Похвалився я ними перед Михайлом, однак не сказав, у кого і за що купив. Але позаяк стіни мають вуха, то він, певно, знав. Хіба я не розумів, навіщо приставили до мене гайдука? Взяв на хрестини і його, і пахолка Павлуся, щоб було гонорово. Не для мене, а для Яця. Він того вартував.

Їхав я на санях, що прислав по мене Яць. Михайло на коні, а пахолок на задку саней примостився, черкаючи ногами по дорозі, видно, се його забавляло. В повітрі висіла імла, краплини води осідали на лице, але сніг не танув, і від вогкості мене почало трохи морозити. Яць приїхав сам по мене, видно, боявся, що син не знає, як обходитися з такою поважною особою. Я б на його місці так і вчинив.

– Великої гостини не буде, – мовив він, ніби перепрошуючи мене, – але дитина вродилась, треба її привітати. Се ж не шлюб брати. Не дай Боже, вмре, піде на той світ нехрещена.

Він хутко перехрестився.

– А ще онуки в тебе є?

– Аякже, від старшого сина. Два хлопці – одному три, другому два. Такі збуї!

– У мене один син, жонатий, правда, діток Бог ще не дав.

– Певно, хочеться онуків побавити?

– Та я про се якось не думав, бо жона мені згинула.

– Того пан так далеко від дому опинився. Туга пігнала. Минеться туга – захоче пан додому.

– А то вже як Бог дасть.

– То правда. Але добре, що пан живий-здоровий. Маєте велике щастя, що вціліли в тій масакрі. У нас таке буває, хіба як татари нападають. І що, не знайшли тих драбуг?

– Не чув я. Своїм життям завдячую тобі, добрий чоловіче, вічно буду в боргу перед тобою.

Мовив я се щиро, може, не так палко, бо серце моє всохло – давно не було перед ким його відкривати.

– Нехай вашмосць не гнівається, але мушу щось йому повісти…

– Кажи, Яцю.

– То не від мене пішло й не піде далі. Кажуть люди, що то недобре, що пан так подібний до ясновельможного. Се значить…

– Се значить, що я можу піти вслід за ним, так? То я справді схожий на Гербурта?

Ясь кивнув.

– Як брат рідний, з одної утроби! Давно я пана не видів, а пару днів тому, як приїхав просити вашмосць за кума для онуки, то мені аж мороз по шкірі пішов. Ніби сам ясновельможний вийшов з брами. Не бійтесь, у мене ніхто не посміє на вас витріщатися.

– А я не боюся. Як не боюся бути парсуною дорогого ясновельможного. Хоч сим прислужуся йому наостанку. А далі, як Бог захоче, най діється Його воля. Не міг я відмовитися від такої честі, хоч вельми дивувався, що мені вона припала, а не комусь значнішому.

– То так, – погодився Яць. – Таким панам великим не можна відмовити.

– Порятував ясновельможний мене у скруту – хіба таке забудеш? Добре, що недовго мучився…

– У нас кажуть: хто відмучився на землі, заслужив легку смерть.

Не сподівався я почути се від простого чоловіка, хлопа, аж заболіли мені сі слова. Мушу визнати, висловився Яць незгірше Сенеки, хоча невідомо, що сказав би на таку приповідку хтось з родини покійного. (АК: Родині Гербурта навряд чи сподобались би ці слова, бо стосовно Яна Щасного вони б виглядали на докір, адже в очах його кревних і близьких він був руйнівником і бунтарем, логіка його вчинків була незбагненна.)

Врешті ми приїхали на місце – велике обійстя, акурат коло дороги, що провадила з Високого замку до Боневич, огинаючи гору Радич. Я міг помилуватися замком на Сліпій горі, що був зовсім близько. Червона черепиця на вежах, засніжені схили й блакитне небо – твердиня Гербуртів. Що з ними буде? Ясновельможний, як всі маґнати, думав, що буде жити вічно. А ми – прості люди, нам і того куцого віку забагато. (АК: А сталося те, що наприкінці XVIII ст. марнотратна власниця Добромиля Анна Бялогловська почала розбирати замок без жодної на то потреби. Так що мешканці Добромиля чи не перші винайшли дотеп про блондинок, бо таке поводження з твердинею славного роду Гербуртів викликало в них хвилю обурення. Втім, у XX столітті селяни з Тернови самі вже використовували цеглу з замку для своїх хлівів.)

Яць кинувся показувати мені господарку, що справді виглядала на обійстя заможного шляхтича. Але я був неуважний, оглядаючи вгодованих жеребців та кобил в тяжі, клуні й засіки, повні всякого добра. Свіже повітря й яскраве сонце притлумили мене, і я ледве здобувався на слова, які хоч і були щирі, але в той же час вимушені.

– Виджу, добре вам ведеться. Дай Боже, щоб так було завше.

І тут я завважив гіркий усміх на вустах свого доброчинця. Він зітхнув і вказав на Замок:

– Пустий! Ясновельможний був добрий до мене. Були ми разом не в одній битві. Що тепер буде зі мною?

То правда – нікому буде захищати Яця від нарваної шляхти, що не вважає хлопів за людей і заздрить їхнім статкам.

– Нічого, дасть Бог, повернеться молодий пан…

Яць рішуче замотав головою:

– Продадуть Добромиль! І Тернову, не дістануться вони паничеві. Як прийшли, так і підуть. Великі борги лишає небіжчик. Усе пішло на військо та на всілякі виправи… (АК: Активність шляхтича визначалася тим, як швидко він може організувати військовий загін, піших і кінних. Це змушені були робити всі. На Рокош Ян Щасний виставив 1000 вояків, на вилазки, на міжусобиці теж треба було мати власну армію. Частина війська була на повному пансіоні, а решту доводилося наймати в Угорщині. Видатки на платню, утримання, лікування були величезні. Політичні амбіції Гербурта не окупились, в цьому і є основна причина занепаду добромильського маєтку. Друкування книг теж коштувало чимало, і через заборону продажу «Історії» Яна Длугоша Гербурт не міг повернути борги.)

– Невже так зле?

– Се кожен знає, вашмосць. Ну добре, ходімо в дім. Заберемо дитя та й ходімо до церкви. Другий кум там вже дожидається…

Я й забув, що буде ще один хресний батько. Се добре, бо я поїду, а він лишиться.

– Бачу, що наші й ваші звичаї не дуже різняться. Се тому, що ми православні.

Яць глипнув на мене якось дивно.

– Є ще одна річ, вашмосць, яка мене не те, щоб дуже тривожила, бо я вже немолодий, але як подумаю про дітей та онуків…

– Що ж то за річ?

– Унія, – мовив він і скрушно похитав головою. – Той, хто прийде замість пана Гербурта, чи захоче він боронити нашу православну віру?

– Мені видається, що ясновельможний не боронив ні нашої віри, ні іншої, – сказав я обережно. Я сам чув від нього, що для всіх ліпше, коли між християнами мир. Та й княгиня не дозволить силувати людей.

І подумав про себе: «Мир важніший за віру». Правда, не сказав се вголос.

– Може, й так, – погодився Яць. – Був я в Самборі в уніатській церкві, нема різниці. Я, звісно, не хотів би міняти віри, але так само не хотів би, щоб мої діти проливали християнську кров.

(АК: В добромильських володіннях Гербурта панувала релігійна терпимість. Остання війна Гербурта була проти агресивного насаджування унії 1596 року, він вважав винними у цьому єзуїтів. Його знаменитий «Розмисел про народ руський» був дуже неприхильно зустрінутий поляками. Під час Рокошу частина української шляхти пішла з рокошанами, але потім, підкуплена королівськими привілеями, відвернулась від союзників. Однак Гербурт продовжував відстоювати віротерпимість навіть після того, як на нього нажалілись Папі римському. Польські історики старого гарту тлумачили такі дії Яна Щасного з погляду шовінізму. Але й виставляти Гербурта ура-патріотом, як це робили деякі українські історики, теж було хибно. Ян Щасний був насамперед гуманістом, правда в епоху кризи гуманістичних ідей. Щодо наших персонажів – селянина Яця і волинського шляхтича Северина, – то вони належали до людей поміркованих, і до того ж ніхто наразі не переслідував їх за православ’я. Глибока порядність утримує їх від передчасних оцінок. Хоча за жодних обставин вони не перейшли б у табір римо-католиків, навіть перед лицем смерті.)

До церкви я йшов з молодою шляхтянкою, кумою, що в доньки мені годилась, але була дуже сміла, аж занадто, жартувала, правда, нікого се не дивувало, то і я перестав про се думати. Нехай муж її сим клопочеться.

Дивно, всі ті бесіди, які я мав у Добромилі, можна було би хіба переповісти в пустім полі, викопавши ямку, як се зробив слуга царя Мідаса, в котрого були ослячі вуха. Не тому, що я боюся, хоча й боюся трохи, звісно. У нас нема стільки тайного, скільки тут, в Добромилі. І хоч добрий Яць не застерігав мене, я знав, що повинен мовчати, аби не зашкодити сьому чоловікові, і заодно й мертвому Гербурту, чию честь потрібно не менше боронити, ніж за життя. Яць не виглядав на затурканого темного, вмів і писати, й рахувати точно вмів ліпше за мене, бо господар з мене не вийшов. Господар мусить мати велике терпіння. (АК. Пан Северин – невротик, ейфорія переходить у нього в депресію, і навпаки; він зосереджений на власних відчуттях. Такі люди зрідка досягають великих успіхів у житті, якщо мають низький старт, бо вони не публічні.)

Вже у церкві я звернув увагу на те, що другим кумом був купець. Когось він мені нагадував – приємний такий чоловік. Досить молодий, вбраний у просту одежу, але з дорогого сукна. Видно було, що не вперше у цій церкві. Люди дивились на нього з повагою, змішаною зі страхом, і довкола нього була якась пустота, ніби обвів він себе зачарованим колом. Чим він торгує? Може, живим товаром? (АК: Торгівля людьми була поширена в усі часи, а в так звані козацькі особливо. Найприбутковіший бізнес нині – торгівля рабами, тільки зараз їх не ловлять, нападаючи на села чи міста, а вивозять за межі України обманом, обіцяючи пристойні заробітки.) Ні, не вірю. Радше він міг під виглядом купця виконувати всілякі таємні доручення. Я не бачив його у ясновельможного. Мабуть, далеко їздив і щойно вернувся.

Церква була стара й тісна, священик старався, але не потрафив говорити так гладко, як отець Климентій. Може, хвилювався, боявся, що чужі люди його обмовлять, а серед них були й католики, що стояли з квасними мінами, і шляхтичі з родини Яцевої невістки. А родина мого добродійника скромно стояла збоку, наче не в себе вдома. Се мені не сподобалось. Було душно, я не відчував жодної благості в серці, хоч щиро прагнув її відчути, плач дитинки болем віддавався в голові. Так, я змінився з тих пір, як покинув рідне попелище і окаянну пустку. Якби разом з думками змінювалось і лице, то мене міг би не впізнати навіть рідний син.

Мені дали потримати дитинку. З огляду на холодну пору священик не занурював її в купіль, а лише помастив ручки й ніжки свяченою водою. Біднятко тихо квилило. Я вже забув, як виглядає кількаденне дитя, але тепер відчув його страждання: подих людей, коливання повітря, чужі дотики, голоси. Воно ж нічого ще не відало про сей світ, немилосердний і грубий. Бо якби знало, то не вийшло б з материної утроби. Се, напевно, найбільша загадка творіння: приходити в муках, жити в стражданнях і вмирати з болем. Життя – се покута, – казав один мудрий чоловік, коли ми чекали на неприятеля і не знали, чи побачимо схід сонця. Ворог зачаївся десь в темряві, в лісі чи за лісом. Ніде не горіли вогнища. Навіть якби я знав, що згину завтра, то не міг би втекти. Тому й боятись не було чого.

Боявся я смерті, коли дитиною поцілував руку померлого діда. Мене піднесли до катафалку на руках і нахилили над тілом. Я заплакав, бо рука дідова була зимна, а довкола говорили: «Дивіться, яка мудра дитина! Жаліє за дідом». Хоча плакав я від страху, бо як я міг любити діда, коли не знав його зовсім?

Не знаю, чому я згадав про свій перший страх перед смертю в мить, коли мав разом з усіма тішитися новому життю, яке благословляв Бог. Чомусь такі думки приходять до голови, коли ми бачимо щось живе, квітуче, молоде. Ніби нагадуємо йому й собі, що довго таким воно не буде, бо де початок, там і кінець. А проте видиво старого, знищеного, зів’ялого не викликає в нас почуття втіхи, що на зміну йому прийде нове, сильне й здорове. У нашій душі більше смутку, ніж радості. (АК: Такі міркування були властиві не лише людям простим, неосвіченим. Вся християнська культура просякнута смутком і соціальним песимізмом. Рідко хто з людей замислювався над тим, чому це так, а не навпаки. Можу наразі згадати лише Монтеня.)

Ясновельможний оповідав, що не все так було. Жив у сих краях народ з іншими звичаями. Коли дитя з’являлось на світ, то родичі плакали, а коли хтось помирав, то сміялись і танцювали. Правда, той прадавній народ не знав Христа, але і магометани, і юдеї теж не вірять у нашого Спасителя, однак плачуть за своїми померлими так само і носять жалобу.

Передаючи другому кумові дитя, щоб і він потримав його, доки священик научає нас, хресних батьків, я зауважив, як вміло і впевнено той бере похресницю на руки, як всміхається до неї. Дитина відразу замовкла. Що ж, подумав я, з нього буде ліпший хресний, ніж з мене. Але я молитимусь за се дівчатко щодень, де б я не був.

Ми вийшли надвір й очі мої самі собою навернулись до замку зі спущеним на знак жалоби штандартом. Яць запросив нас усіх у дім на учту. Я відчув голодне нетерпіння, і в той же час не хотілось покидати се високе чисте небо. На мить я розгубився, і Яцю довелося мене окремо припрошувати.

Світлиця після Гербуртових покоїв видалася вбогою і низькою. За стіл правили дошки, поставлені на риштаку й застелені, правда, білими новими обрусами, а лави понакривані були тканими хідниками. Світлиця не огрівалась, і крізь запах теплої страви пробивався затхлий дух. Начиння майже все було глиняне й дерев’яне, але на столі знайшлися олив’яні чари й декілька таких самих тарелів. Але мене се не дратувало. Навпаки, я боявся побачити в Яцевій хаті сліди марнославства. Нема нічого гіршого, як хлоп починає вдавати з себе шляхтича, так само як чоловік шляхетського стану сходить на пси, коли зубожіє. Не для того Господь сотворив чоловіка, щоб він пишався чи опускався, а щоб кожен робив своє діло. Шляхта – то ніби голова, духовенство – серце, майстри – руки, купці – черево, а хлопи – не що інше, як ноги. Як ноги стоять твердо на землі, то й голова тримається рівно й гідно. Се не я придумав, так любив розважати мій отець, царство йому небесне, коли мав добрий гумор.

Яць посадив мене коло себе, але я посунувся, коли прийшов священик. У Добромилі моє місце було незмірно скромніше, в самому куті, зрештою, я приходив просто щось перехопити, та й через жалобу тепер ніяких парадних учт не було. А в Боневичах ясновельможний вечеряв у вузькому колі, де ми просто сиділи за круглим столом.

Страви нам подали прості, без приправ, але таке мені найбільше смакувало: печена свинина, кури, борщ, капуста з горохом, пампухи, свій мед, тільки пиво куповане, з корчми.

Священик змовив молитву, благословив страву. В церкві він виглядав благим, наче застрашеним, але ми потроху розговорились. Я спитав, чи буває він у Добромильській обителі, й отець розповів, що з Тернової є коротша дорога попід ліс, але тепер там небезпечно через вовків, та й сніг великий.

– А чи приходить зараз хтось в монастир?

– Не знаю, – раптом відворкнув отець Даниїл і засопів, – братія сама по собі, і ми самі по собі. Вони до нас не йдуть, то чого нам до них ходити.

З того я зрозумів, що терновський священик має щось супроти монастирських ченців, чимось йому не вгодили. Та й мав він цікавіше заняття, ніяк не міг насититись. Я вже більше нічого не питав його. Помалу розмови ставали голоснішими й веселішими, як се завжди буває на великій учті. Мене від того хилить завше на сон.

– Я чув, – раптом озвався до мене отець Даниїл, – що ясновельможний вмер без святого причастя. Тяжко буде відмолити сей гріх.

– Хіба мало людей вмирає без святого причастя? Не бійтесь, отче, за душу ясновельможного. Бог все видить. Хіба мало зробив пан Гербурт для нашої православної церкви, хоч сам належав до іншої?

За столом притихли. Яць заметушився:

– Хто б сумнівався в цьому? Знаємо, аякже!

– А все ж мені дивно, – озвався старший шляхтич, що сидів коло мене, – як можна отако в розквіті літ вмерти. У нас різне кажуть про сю смерть…

– А що кажуть? – спитав я, ледве стримуючись.

– Та різне! – махнув шляхтич. – Вже й не пам’ятаю. А, що се через книжки. Як книжка стара, то в ній збирається отрута. Надихається чоловік, і починає голова боліти або ще гірше.

Я розумів, що шляхтич хитро намагається перевести розмову на якісь бздури.

– Перший раз таке чую, – мовив я. – А от те, що декому зі шляхти не до вподоби, що хтось мудріший читає книжки і навіть друкує, се я чув не раз. Се ж ваші шляхтичі писали листа його королівській мосці, аби закрив друкарню в Боневичах, хіба ні?

Сказав я се так, що всі почули і примовкли.

– Я теж се чув, – озвався раптом купець, тепер вже мій кум. – Прикро, як свій свого топить.

Не годилося б встрявати купцеві у бесіду шляхтичів, могло б се погано скінчитись для нього. Але натомість шляхтич пополотнів, а потім почервонів і опустив голову. Не тому, що правда очі коле, а тому, що боявся купця. А той ще раз сказав як припечатав:

– Один прутик легко зламати. А спробуйте зламати цілий жмут. Ненависть горнеться до ненависті, й тому сильна, а любов від любові втікає, чи ж не встид?

Ох, як добре сказав купець! Більше нічого він не сказав, хоч я міг би додати від себе, що не все так просто. Вольність вольністю, але шляхтич чинить так, як маґнат скаже, се кожен знає. Не обійшлося тут і без цього, я певний. Ян Щасний теж користав зі свого маґнатства і староства, поки міг. А як став вовк слабий, то інші вовки без жалю з ним розправляються. Так то вовки, а людині, та ще християнину, не годиться таке чинити.

Тут взяв слово господар, Яць, підвівшись зі свого місця:

– Добре, коли рід великий. Маю я три сини, як соколи, і дай Боже, Петрусю, щоб ти не спинився на доньці, а пристарав ще сина, та й не одного. Чи не час нам показати новохрещену Катерину, аби мати й дитя могли спочити? А тоді будемо гоститись далі. Жаль мені, що наш кум, пан Слуга з Добромиля, мусить зараз виїжджати в далеку дорогу. Дякую за честь і п’ю до тебе, пане Слуго!

– А я до тебе, пане Яцю!

До світлиці увійшли дві куми з розчервонілими, як ягідки, лицями. Одна несла дитину, а друга тацю зі збанком і чарою. Я зрозумів, що то має бути, бо в нас теж є подібний звичай, тільки подарунки для немовляти кладуть до колиски.

Спершу дитя піднесли до діда. Той поклав на тацю кілька золотих і випив чарку:

– Рости здорова!

Потім піднесли до другого діда, непримітного шляхтича, маленького і сухенького, від якого я не чув ні слова. Потім дійшла черга на мене і я вийняв перлові кульчики. По тому, як зблиснули очі в обох кумась, я зрозумів, що вгодив.

– Пощо пан так тратився? – прошепотів мені на вухо Яць, але я нічого не відповів чоловікові, що врятував мені життя.

Священик не мав би дарувати нічого, проте поклав на тацю невеликий, але дуже гарно вималюваний на дошці образ святої великомучениці Катерини з колесом, і люди схвально загомоніли, а мені щось здушило в горлі. Які ж вбогі наші православні отці, застрашені католицькою шляхтою, обтяжені потомством, невчені! Лиш той, хто приймає убогість Христа за цноту, не здригнеться при виді сих залатаних ряс. Я не про отця Даниїла, бо, маючи такого Яця при собі, він ніколи не буде голодувати й ходити в лахмітті. Темнота мусить освітитися любов’ю пастиря, а якщо той сам темний і затурканий, то нащо він здався? Страшна думка, але її можна стосувати до кожного, хто, впавши у нужду тілесну, приводить туди і свою безсмертну душу. Хто йому винен? Лиш він сам. Звідси й погорда одних людей до інших.

Тут приступив купець, якого так дивно звали – Слуга з Добромиля, – й поклав на тацю… квіт. Чи мені привиджується? Ні, то була правдива біла ружа, що часто цвіте у панських садах влітку. Диво-дивне. Не намисто, не гроші, не сувій тонкого полотна, а квіт посеред зими! Люди кинулись, обступили, а священик перехрестився і похитав головою. Мені враз стало душно, перехопило подих, і я вийшов зі світлиці. Був уже вечір, блимали дрібнесенькі зорі, й усюди панувала темрява.

– Михайле! – крикнув я, хоча й не сподівався, що швидко знайду гайдука, але він легко відділився від купки людей, що стояли коло оборогу.

– Треба їхати додому, – сказав я. – Йди спитай, чи хтось мене з Павлом не відвезе. А я тим часом пошукаю малого.