Текст книги "Магічний ніж"

Автор книги: Филип Пулман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 20 страниц)

6
Летючі вогники

– Груман? – перепитав чорнобородий торговець оптовими партіями хутра. – З Берлінської академії? А, той зайдиголова! П'ять років тому я зустрічав його на півночі Уральських гір, але тепер, я думаю, він уже мертвий.

Сем Канзіно, старий знайомий Лі Скоресбі та його земляк, сидів у пропахлому гасом, задимленому барі готелю «Самірскі» та невеличкими ковтками пив із чарки крижану горілку. Він підштовхнув Лі тарілку солоної риби та чорний хліб, і той, набивши рота, кивнув приятелю, щоб той продовжував.

– Він потрапив у капкан, розставлений тим дурнем Яковлєвим, – сказав торговець хутром, – і порізав ногу до кістки. Замість того щоб використовувати традиційні медикаменти, він схотів скористатися засобом, що його полюбляють ведмеді. То був так званий мох-кров'янка, хоча насправді це не мох, а лишайник. Отже, Груман ле-жав на санях, поперемінно рикаючи від болю та віддаючи вказівки своїм людям. Вони разом із ним вимірювали світло зірок, і коли вони робили щось хибно, він відразу починав їх лаяти – а язик у нього гострий і колючий, немов той дріт. Це був худорлявий, але міцний і сильний чоловік, і його цікавило все на світі. Ти знав, що він пройшов посвячення в татарському племені?

– Та ти що? – вимовив Лі Скоресбі, підливаючи горілки в чарку Сема. Деймон Лі Гестер сидів на стійці бару біля його ліктя, його очі, як завжди, були напівзаплющені, а вуха лежали вздовж спини.

Лі прибув удень, принесений на Нову Земблю вітром, що його викликали відьми, і, щойно склавши своє устаткування, пішов до готелю «Самірскі», розташованого поруч із рибопереробною факторією. У цьому місті часто зупинялися арктичні рибалки – обмінятися новинами, підшукати собі нову роботу чи залишити повідомлення один одному, – Лі Скоресбі й сам прожив тут не один день, чекаючи пропозиції контракту, пасажира чи сприятливого вітру, отже, в його нинішній поведінці не було нічого незвичайного.

А позаяк люди відчували, що у світі навколо них відбуваються якісь великі зрушення, вони, цілком природно, збиралися обговорити це. З дня на день надходили нові звістки: річка Єнісей звільнилася від льоду – і це взимку! – океан відступив, оголивши дивні кам'яні утворення правильної форми, розташовані на дні; кальмар завдовжки сто футів стягнув з корабля трьох рибалок та розірвав їх на шматки…

Крім того, з півночі, як і раніше, надходив туман, густий і холодний, час від часу його опромінював якийсь, дивовижний, наче потойбічний світ, і тоді можна було невиразно розгледіти якісь громадини та почути загадкові голоси.

Без сумніву, це були не найкращі часи для роботи, тож бар готелю «Самірскі» був повний.

– Ви згадали ім'я Грумана? – спитав літній чоловік, який сидів неподалік. Він був одягнений як мисливець на тюленів, його деймон-лемінг похмуро дивився на них із кишені. – Він був справжнім татарином, я сам бачив, як його приймали до племені. Тоді йому просвердлили чеpeп і дали інше ім'я – татарське. Зараз я спробую його згадати.

– Давай я куплю тобі випивку, друже, – запропонував Лі Скоресбі. – Я шукаю інформацію про цю люди ну. До якого племені його прийняли?

– До Єнісейських Пахтарів. Вони живуть біля підніжжя хребта Семенова, там, де в Єнісей впадає якась річка, забув, як вона зветься. Вона стікає з сопок, а ще там біля причалу стоїть камінь розміром із будинок.

– А, зрозуміло, – відповів Лі. – Я згадав, якось я пролітав над цим місцем. Так ти кажеш, що Груману просвердлили череп? Навіщо це йому було потрібно?

– Він був шаманом, – сказав старий мисливець на тюленів. – Я гадаю, до того як плем'я прийняло його до своїх лав, воно визнало його за шамана. Це свердління було чимось на кшталт бізнесу. Така операція триває дві ночі й день. Вони використовують для цього лучковий дриль – як для того, щоб розпалити вогонь.

– А, ось чому його люди так беззастережно йому підкорялися, – зауважив Сем Канзіно. – Вони являли собою найгіршу банду негідників з тих, що я бачив у своєму житті, але виконували його накази так, як діти слухаються суворого вчителя. Я думаю, річ у його прокляттях – коли вони мали його за шамана, то гадали, що ці прокляття можуть здійснитися. Але, чи знаєш, цікавість цього чоловіка є не менш чіпкою, ніж щелепи вовка – він нічого не пропускає. Він змусив мене переказати дослівно все, що я знав про місцезнаходження тієї землі та звички росомах і лисиць. І весь цей час у нього дуже боліла рана, завдана капканом Яковлєва – його нога була оголеною, а він записував результати застосування моху-кров'янки, міряв собі температуру, спостерігав за формою шраму, звертав увагу на все без винятку… Дуже дивна людина. Одна відьма хотіла, щоб він був її коханцем, але він відмовив їй.

– Правда? – здивовано перепитав Лі, згадавши про красу Серафіни Пеккали.

– Йому не слід було цього робити, – сказав мисливець на тюленів. – Коли відьма пропонує тобі кохання, слід погоджуватися. Якщо ти відмовишся, то будеш сам винний у всіх тих негараздах, що відбуватимуться з тобою. Це як робити обов'язковий вибір між благословенням і прокляттям.

– Можливо, в нього були на те свої причини, – за уважив Лі.

– Якби він був хоч трохи розумним, то зрозумів би, яка причина вагоміша.

– Він був дуже впертим, – сказав Сем Канзіно.

– Може, він зберігав вірність іншій жінці? – припустив Лі Скоресбі. – Я чув про нього дещо інше: нібито він знав місце знаходження певної магічної речі, не знаю, якої саме, але вона буцімто здатна захистити свого хазяїна від усякого лиха. Ви нічого про це не чули?

– Я чув, – відповів мисливець. – В нього тієї речі не було, але він знав, де вона знаходиться. Один чоловік спробував змусити Грумана розповісти це йому, але той його убив.

– Що було справді цікавим, – сказав Сем Канзіно, – так це його деймон. Це був орел, чорний орел із білою головою та білими грудьми. Я ніколи не бачив такого виду, тому навіть не знаю, як його називати.

– Це був яструб, – утрутився бармен, який прислухався до бесіди. – Ви говорите про Станіслава Грумана? Його деймон був яструбом.

– А що з ним сталося? – спитав Лі Скоресбі.

– О, він утрутився у Скролінгську війну, що спалахнула на Землі Беринга. Останнє, що я про нього чув, так це те, що його застрелили, – сказав мисливець на тюленів. – Він мертвий.

– Я чув, йому відрізали голову, – повідомив Лі Скоресбі.

– Ні, ви обидва помиляєтесь, – промовив бармен. – Я знаю це напевно, бо чув від ескімоса, котрий був одним із його людей. Здається, вони поставили табір десь на Сахаліні, а потім стався обвал. Грумана засипало тисячею тонн каміння. Той ескімос, або інуїт, як вони себе називають, сам бачив, як це сталося.

– Чого я не розумію, – сказав Лі Скоресбі, передаючи пляшку по колу, – то це його дій. Може, він шукав нафту? Або був військовим? Чи займався якимись науковими пошуками? Семе, ти щось говорив про вимірювапня – що то було?

– Вони вимірювали зоряне світло, а також Північне сяйво. Він був небайдужим до Північного сяйва. Утім, на мою думку, найбільше його цікавили руїни та різноманітні старовинні речі.

– Я знаю, хто міг би розповісти вам більше, – сказав мисливець. – Високо в горах є обсерваторія, що належить Московітській Імперській Академії. Тамтешні працівники знають про Грумана більше, ніж я. Я знаю, цо він неодноразово там бував.

– До речі, навіщо це тобі, Лі? – спитав Сем Канзіно.

– Він заборгував мені гроші, – відповів Скоресбі.

Пояснення було таким переконливим, що відразу задовольнило цікавість усіх. Розмова перейшла на тему, що була небайдужа всім: катастрофічні зміни, які відбувалися зовсім поруч, але зрозумілішими від цього не ставали.

– Рибалки кажуть, – промовив мисливець на тюленів, – що нині можна проплисти прямо до нового світу.

– Так що, цей новий світ існує? – спитав Лі.

– Як тільки цей клятий туман розвіється, ми відразу його побачимо, – впевнено повідомив мисливець. – Коли це почалося, я плив у своєму каяку та якраз дивився на північ. Я ніколи не забуду те, що побачив тоді. Земля замість того, щоб загинатися та зникати за горизонтом, стала геть прямою. Наскільки сягав мій погляд, там були земля та берег, гори, гавані, зелені дерева та кукурудзяні поля, і все це здіймалося до неба. Кажу вам, друзі, побачити це було вартим навіть п'ятдесяти років тяжкої праці. Я б поплив уперед тим спокійним морем і навіть не озирнувся б назад, але потім з'явився туман.

– Я ніколи ще не бачив такого туману, – пробурчав Сем Канзіно. – Згадайте – він тримається вже місяць, а може, й більше. Ось що я тобі скажу, Лі: якщо ти хотів отримати гроші від Станіслава Грумана, тобі не поталанило – його немає серед живих.

– Я згадав його татарське ім'я! – вигукнув мисливець. – Вони назвали його так, коли свердлили йому череп. Воно звучить якось на кшталт Джопарі.

– Джопарі? Ніколи не чув такого імені, – сказав Лі. – Може, воно японське? Що ж, коли я хочу отримати свої гроші, мені, мабуть, доведеться відшукати його спадкоємців і правонаступників. Чи, може, борг погасить Берлінська академія? Треба відвідати ту обсерваторію, може, в них є адреса, на яку можна звертатися.

Обсерваторія була розташована досить далеко на півночі, й Лі найняв собачий запряг та погонича. Знайти людину, яка наважилася б на подорож у тумані, виявилося нелегко, але Лі вмів переконувати – а може, переконливими були його гроші. Врешті-решт старий татарин родом із берегів Обі після тривалої торгівлі погодився відвезти його.

Погонич не покладався на компас, бо наразі це було безнадійно. Він орієнтувався за іншими ознаками, і в цьому йому допомагав його деймон-полярна лисиця, котрий сидів спереду саней та постійно принюхувався до чогось.

Коли вони зупинилися, щоб зварити каву, старий погонич сказав:

– Це вже траплялося раніше.

– Ти маєш на увазі діру в небі? Вона вже з'являлася?

– Багато тисяч колін тому. Мій народ зберіг пам'ять про це. Це сталося дуже давно, тисячі поколінь тому.

– І що ти чув про це?

– Відкрилося небо, і духи почали пересуватися між цим світом й іншим. Уся земля заворушилася. Лід розтанув, потім знову замерз. А потім духи зачинили діру, запечатали її. Проте відьми кажуть, що там, за Північним сяйвом, небо вельми тонке.

– А що буде далі, Умагу?

– Те, що раніше. Усе стане на своє місце, але спочатку буде велике лихо, велика війна. Війна духів.

Погонич більше нічого не сказав, і невдовзі вони вирушили далі, повільно просуваючись пагорбами та западинами повз сірі скелі, майже непомітні у мертвотно-блідому тумані. Нарешті старий сказав:

– Обсерваторія он там. Ти підеш пішки. Шлях надто нерівний, аби можна було проїхати туди. Якщо ти збираєшся повернутися, я почекаю.

– Так, зробивши свої справи, я відразу поїду додому, Умагу. Розведи багаття, друже, та трохи відпочинь. Я повернуся за три, щонайбільше чотири години.

Лі Скоресбі з Гестером у кишені пішов до обсерваторії й за півгодини важкого шляху крізь нагромадження скель раптом побачив над собою купку будівель – ніби якась велетенська рука тільки-но поставила їх туди. Але причиною цього ефекту було те, що туман зненацька розсіявся, аби за хвилину згуститися знов. Лі побачив великий купол головної обсерваторії, трохи далі – ще одну, меншу обсерваторію, а між ними – групу адміністративних і житлових будинків. Вогнів не було, адже, щоб не заважати телескопам, вікна постійно були затемнені.

П'ять хвилин потому Лі вже розмовляв із групою астрономів, котрим не терпілося дізнатися, які новини він приніс. Серед них було також декілька натуралістів, не менш, ніж астрономи, засмучених туманом. Він розповів їм про все, що чув, а коли обговорення скінчилося, спитав про Станіслава Грумана. До астрономів уже декілька тижнів ніхто не навідувався, й вони були раді побалакати.

– Груман? Так, мені є що сказати вам про нього, – заявив директор обсерваторії. – Попри своє ім'я, він англієць. Я пам'ятаю…

– Та ні, – заперечив його заступник. – Він був членом Імперської Берлінської академії. Я зустрічався з ним у Берліні й був упевнений, що він німець.

– Ні, я гадаю, він був-таки англійцем. Хай там як, його володіння цією мовою було бездоганним, – сказав директор. – Утім, він дійсно був членом Берлінської академії. Він геолог…

– Ні, ви помиляєтесь, – промовив хтось ще. – Його цікавила земля, але він не був геологом. Одного разу я мав із ним тривалу бесіду. Думаю, його краще назвати палеоархеологом…

Вони вп'ятьох сиділи довкола стола у приміщенні, що водночас слугувало їм їдальнею, вітальнею, баром, кімнатою відпочинку та ще багато чим. Двоє з них були московітами, один поляком, один – представником африканського народу йоруба, а ще один – скролінгом. Лі Скоресбі відчув, що ця невеличка громада рада бачити гостя, і якщо не зупиняти цих людей, вони розмовлятимуть ще довго. Остання репліка належала полякові, але африканець перервав його:

– Як це – «палеоархеолог»? Археологи й так вивчають залишки давнини, тож навіщо ставити перед цим словом ще один префікс «давній»?

– Предметом його інтересу є час, набагато віддалені-ший від нас, ніж ви можете це уявити. Він шукає сліди цивілізацій, що існували двадцять, тридцять тисяч років тому, – відповів поляк.

– Дурниці! – вигукнув директор. – Цілковиті дурниці! Він глузував з вас. Цивілізації, що існували тридцяті, тисяч років тому? Ха-ха! Де докази?

– Під льодом, – сказав поляк. – У тому-то й річ. Груман стверджував, що в минулому магнітне поле Землі декілька разів різко змінювалося, а земна вісь переміщувалася, тому райони з помірним кліматом скувало кригою.

– І як же це сталося? – запитав йоруба.

– О, він розробив досить складну теорію. Головне її положення – що можливі докази існування давніх цивілізацій поховані під льодом. Він стверджував, що в нього є якісь фотограми незвичайних кам'яних утворень…

– Ха! І це все? – спитав директор.

– Я лише переказую його слова, а не захищаю його погляди, – відповів поляк.

– Панове, а як давно ви знаєте Грумана? – поцікавився Лі Скоресбі.

– Одну хвилинку, спробую згадати, – сказав директор. – Уперше я побачив його сім років тому.

– На той час його ім'я вже рік чи два було відомо в наукових колах – він оприлюднив гіпотезу про коливання магнітного полюса, – повідомив африканець. – Але з'явився він нізвідки. Я хочу сказати, ніхто не знав його студентом та не бачив його попередніх праць.

Вони ще деякий час розмовляли, згадуючи, що знали про Грумана, та висловлюючи припущення щодо того, що з ним могло статися, хоча більшість із них вважали, що він, швидше за все, мертвий. Коли ж поляк пішов приготувати ще кави, деймон-заєць Гестер дуже тихо сказав Лі:

– Зверни увагу на скролінга.

Той майже не брав участі в бесіді. Лі вирішив, що він просто мовчазний від природи, але прислухався до поради Гестера і під час наступної паузи в розмові подивився на деймона цієї людини – це була біла сова, вона не мигаючи дивилася на нього яскравими оранжевими очима. Що ж, сови завжди дивляться на світ саме так, але Гестер мав рацію: на обличчі деймона можна було роздивитися підозрілість і ворожість, хоча обличчя людини було непроникною маскою.

А потім Лі побачив щось ще: на пальці скролінга був перстень з вигравіюваним на ньому знаком Церкви. Він раптом зрозумів причину мовчання скролінга: як він чув, будь-яка організація, що виконує дослідження в галузі природничих наук, повинна мати у штаті представника Магістрату, котрий мав виконувати роль цензора – не дозволяти поширення новин про будь-які єретичні відкриття.

Зрозумівши це, а також згадавши дещо, сказане Лірою, аеронавт спитав:

– Скажіть мені, панове, ви не знаєте, чи займався Груман питанням Пилу?

У невеликій задушливій кімнаті відразу запанувала тиша. Загальна увага зосередилася на скролінгу, хоча прямо на нього ніхто не дивився. Лі знав, що Гестер нічим не видасть своїх думок – той, як завше, напівзаплющив очі та притиснув вуха до спини. Сам він надав своєму обличчю виразу бадьорої простодушності й почав послідовно дивитися в очі кожному з чоловіків.

Врешті-решт він зупинився на скролінгу та запитав:

– Перепрошую – хіба я торкнувся питання, яке заборонено обговорювати?

Скролінг відповів запитанням на запитання:

– Хто розмовляв із вами на цю тему, пане Скоресбі?

– Один пасажир, котрого я доволі давно перевозив через море, – спокійно відповів Лі. – Що це таке, я так і не дізнався, але з манери, в якій була згадана ця річ, я припустив, що вона могла б бути предметом інтересу доктора Грумана. Я сприйняв її ніби якесь небесне явище – на кшталт Північного сяйва. Але вона заінтригувала мене, адже як аеронавт я знаю небо досить непогано, проте з цим явищем я ніколи не зустрічався.

– Це дійсно небесне явище, – сказав скролінг, – і практичної значущості воно не має.

Лі вирішив, що йому час прощатися: він не дізнався нічого нового, до того ж йому не хотілося змушувати Умага чекати. Він залишив астрономів у їхній заполоненій туманом обсерваторії та пішов через нагромадження скель, знаходячи шлях лише завдяки своєму деймону, очі котрого були ближчими до землі, тому він краще бачив нерівності ґрунту.

За десять хвилин після виходу з обсерваторії мимо голови Лі щось просвистіло. Це був деймон-сова скролінга, він кинувся на Гестера.

Але той вчасно відчув його наближення та розпластався на землі, і кігті сови промахнулися. Гестер не був безпомічним – у нього також були гострі кігті, до того ж він був сильним і хоробрим. Лі знав, що скролінг також має бути неподалік, тому дістав револьвер.

– Позаду, Лі! – попередив Гестер, і Скоресбі, швидко обернувшись, кинувся на землю. Над його плечем просвистіла стріла.

Він вистрелив у відповідь. Застогнавши, скролінг упав на землю – куля влучила йому в ногу. За мить деймон-сова, важко змахуючи ослабілими крилами, незграбно присів на сніг поруч із чоловіком і простяг крила.

Лі звів курок свого пістолета та наставив його в голову скролінгу.

– Ось так, клятий дурню, – сказав він. – Навіщо це тобі знадобилося? Хіба ти не бачиш, що тепер, коли з небом це відбувається, ми всі опинилися в одному човні?

– Надто пізно, – вимовив скролінг.

– Пізно для чого?

– Пізно зупинятися. Я вже відіслав поштового птаха, і Магістрат дізнається про твою цікавість. Вони будуть раді почути, що Грумана…

– Ну?

– Що його шукають. Це підтверджує наші здогадки: про Пил знають й інші люди. Ти ворог Церкви, Лі Скоресбі. За плодами їхніми (Матвій 7:16) пізнаєте ви їх. За їхніми питаннями пізнаєте ви змія, що роз'їдає їхні серця…

Сова тихо гукала та судорожно здіймала й опускала крила. Її яскраво-оранжеві очі ставали скляними від болю. На снігу під скролінгом розтікалася червона пляма, і навіть у туманному півмороку Лі бачив, що церковник незабаром помре.

– Здається, моя куля поцілила тобі в артерію, – сказав аеронавт. – Давай я відірву собі рукав та зроблю джгут.

– Ні! – рішуче відмовився скролінг. – Я щасливий померти! Я здобуду пальмову гілку мученика! Ти не позбавиш мене цього!

– Тоді вмирай, якщо бажаєш. Скажи мені лише… Але йому так і не вдалося завершити запитання – дрібно затремтівши, сова щезла. Душа скролінга відлетіла геть. Колись Лі бачив у церкві картину, де було зображено святого, на якого напали вбивці. Коли вони добивали святого ціпками, херувими піднесли його деймона та дали йому пальмову гілку, символ страждань. Лі побачив на обличчі скролінга той самий вираз, який був на лиці святого з картини – екзальтоване прагнення забуття, – та з відразою випустив тіло з рук. Гестер здивовано клацнув язиком.

– Отже, він відіслав повідомлення, – промовив заєць. – Візьми його перстень.

– На біса він нам? Ми ж не злодії!

– Ні, ми віровідступники, – відповів деймон. – Не за власним вибором, а через злостивість цієї людини. Однаково, щойно Церква про це дізнається, ми вже не жильці, тому слід скористатися всім, чим можна. Нумо, візьми перстень та сховай його – може, він нам колись стане в пригоді.

Лі побачив, що деймон має рацію, та стягнув перстень із пальця мертвого скролінга. Вдивившись у сутінь, він побачив, що з одного боку стежки глибочить прірва, і зіштовхнув туди тіло. Удар відлунив нескоро. Лі ніколи не подобалося насильство, особливо ж він не любив убивати, хоча за своє попереднє життя тричі змушений був це зробити.

– Не варто про це думати, – зауважив Гестер. – Він не залишив нам вибору, до того ж, стріляючи, ми не збиралися його вбивати. Чорт забирай, Лі, він сам хотів умерти! Ці люди геть божевільні.

– Гадаю, ти маєш рацію, – відповів Лі та сховав пістолет.

Біля підніжжя стежки вони побачили погонича, котрий уже запряг собак і був готовий вирушати.

– Скажи мені, Умагу, – спитав Лі, коли вони вже їхали до рибопереробної фактори, – ти колись чув про Грумана?

– О, звичайно, – відповів погонич. – Хто ж не знає доктора Грумана?

– А ти знав, що в нього було татарське ім'я?

– Не татарське. Ти маєш на увазі плем'я джопарів? Вони не татари.

– А що з ним сталося? Він живий?

– Коли ти мене питаєш, я відповім, що не знаю цього. Я не зможу повідомити тобі правду.

– Зрозуміло. А в кого я можу це дізнатися?

– Краще спитай його плем'я. Їдь на Єнісей та спитай їх.

– Його плем'я? Ти говориш про тих людей, що здійснили його посвячення? Тих, що просвердлили йому череп?

– Так. Спитай у них. Може, він живий, може, мертвий, а може, ні те, ні друге.

– Як він може бути ні живим, ні мертвим?

– Можливо, він у світі духів. Усе, я й так сказав забагато. Більше я нічого не скажу.

І старий татарин дотримав свого слова.

Проте коли вони повернулися на факторію, Лі відразу пішов на пристань та дізнався, чи немає там корабля, що відвіз би його до гирла Єнісею.

Тим часом відьми також займалися пошуками. Латвійська королева Рута Скаді разом із Серафіною Пеккала та її відьмами багато днів і ночей крізь туман і бурхливі вітри літали над землями, спустошеними повенями та обвалами. Було зрозуміло, що вони знаходяться у світі, де жодна з них до того не бувала – там були дивні вітри, незвичайні запахи в повітрі, великі невідомі птахи, які, побачивши їх, відразу нападали, і їх доводилося стримувати градом стріл, нарешті, коли вони приземлялися, навіть рослини були дуже дивними.

Утім, деякі рослини були їстівними, крім того, відьми ловили істот, дещо схожих на кролів, і готували їхнє смачне м'ясо; з водою ж узагалі було все гаразд. Це міг би бути непоганий світ для мешкання в ньому, якби не примарні створіння, котрі, мов туман, плавали над лугами та збиралися біля струмків і стоячої води. Іноді їх зовсім не було видно, можна було розгледіти лише переливання світла, якесь мерехтіння, немов на дзеркало впала прозора завіса. Відьми нічого схожого ніколи не бачили, і це явище викликало в них інстинктивну недовіру.

– Як ти гадаєш, Серафіно, вони живі? – спитала Рута Скаді, коли вони кружляли над групою цих творінь, що застигли на узліссі.

– Живі чи ні, але вони сповнені злості, – відповіла Серафіна Пеккала. – Я відчуваю флюїди, що від них виходять. І я не хотіла б наближуватися до них, не знаючи, яка зброя проти них згодиться.

Здається, примари не могли відірватися від землі та злетіти – на щастя для відьом. Увечері того самого дня вони стали свідками того, на що ті здатні.

Це трапилося на переправі через річку, де курна дорога проходила через низький кам'яний міст, розташований неподалік від невеликого гаю. Промені вечірнього сонця скісно падали на траву, забарвлюючи землю в насичений зелений колір, а повітря перетворюючи на димне золото. Відьми побачили групу мандрівників, що наближалися до мосту – деякі з них ішли пішки, деякі їхали на запряжених кіньми візках, деякі пересувалися верхи. Вони не бачили відьом, бо не дивилися вгору, але це були перші люди, котрих відьми зустріли в цьому світі, і Серафіна вже збиралася знизитися та звернутися до них, коли пролунав тривожний окрик.

Це скрикнув чоловік, що їхав на коні попереду загону. Він показав на дерева, і відьми, глянувши туди, побачили потік примарних створінь, котрі, ніби не докладаючи для цього жодних зусиль, по траві насувалися на людей – свою здобич.

Люди кинулися врозтіч. Вражена Серафіна побачила, як перший вершник повернув коня та поскакав геть, кинувши своїх товаришів напризволяще, і те саме зробив другий вершник – але зник він в іншому напрямку.

– Знизьмося та спостерігаймо, сестри, – сказала Серафіна своїм товаришкам. – Але без моєї команди не втручайтесь.

Вони побачили, що в маленькому загоні були й діти, деякі з них їхали на візках, деякі пішки йшли поруч. Було очевидно, що діти не бачать примар, а примари ними не цікавляться: вони накинулися на дорослих. Одна стара жінка сиділа на візку, тримаючи дітей на колінах, і Рута Скаді з обуренням побачила, як вона намагається сховатися за дітьми, штовхнувши їх назустріч примарі, що наблизилася до неї, – жінка ніби пропонувала дітей в обмін на своє власне життя.

Діти вирвалися з рук жінки, зіскочили з візка та приєдналися до інших дітлахів, котрі, налякані, бігали туди-сюди або збиралися в купки та спостерігали, як примари нападають на дорослих. Літню жінку на візку огорнуло прозоре мерехтіння, що ніби копошилося, пожираючи щось невидиме. Побачивши це, Рута Скаді відчула нудоту. Така сама доля чекала й на інших дорослих у загоні – за винятком тих двох, що втекли на конях.

Зачарована й шокована, Серафіна Пеккала знизилася. Вона побачила батька, котрий, тримаючи дитину на руках, спробував перейти річку вбрід і втекти, але їх наздогнала примара. Дитина чіплялася за плечі батька, а той поступово уповільнив ходу і стояв по пояс у воді, неспроможний рухатися та безпомічний.

Намагаючись роздивитися, що з ним відбувається, Серафіна пролетіла над водою в декількох футах над ним – і, жахнувшись, застигла на місці. Від мандрівників свого світу вона чула легенди про вампірів, і, спостерігаючи, як примара жадібно пожирає щось таке, що було в чоловіка – либонь, його душу, деймона, – вона відразу згадала ці розповіді. Але в цьому світі, судячи з усього, деймони перебували всередині, а не зовні. Руки чоловіка, що стискували стегна дитини, ослабли, хлопчик упав у воду та, хапаючись за руку батька, кричав і марно намагався втриматися на поверхні. Але чоловік лише ледь повернув голову та цілком байдуже подивився, як поруч із ним тоне його син.

Це було для Серафіни занадто. Вона метнулася донизу та витягла дитину з води, й коли вона це робила, Рута Скаді вигукнула:

– Обережно, сестро! Позаду…

Серафіна на коротку мить відчула під серцем жахливу порожнечу, але потім руки Рути Скаді підхопили її й підняли над небезпекою. Вони разом із хлопцем, що верещав і вп'явся Серафіні в руку чіпкими пальцями, полетіли вгору, і Серафіна побачила позаду примару – хмарку туману, що клубочилася над водою, шукаючи свою зниклу здобич. Рута Скаді спрямувала в осердя хмарки стрілу, але це не подіяло.

Побачивши, що примари не являють собою загрози дітям, Серафіна поставила хлопця на берег ріки, і вони знову злетіли в повітря. Невеличкий загін мандрівників навічно зупинився: коні скубли траву чи відганяли мух, діти збилися у зграйку, кричали та спостерігали за тим, що відбувалося з дорослими, котрі всі як один застигли на місці. Їхні очі були розплющені, більшість з них сиділи, хоча дехто залишився стояти, а головне – усі вони ніби скам'яніли. Коли остання з примар, наївшись, відпливла геть, Серафіна знизилася та приземлилася поруч із жінкою, що сиділа на траві. Це була дужа, здорова на вигляд молодиця з рум'яними щоками та лискучим світлим волоссям.

– Жінко! – покликала її Серафіна, але не побачила ніякої реакції. – Ти мене чуєш? Ти мене бачиш?

Вона потрусила жінку за плече, й та з величезним зусиллям звела очі. Здається, вона майже не розуміла, що відбувається довкола: її очі були порожніми, а коли Серафіна вщипнула її за руку, вона просто повільно опустила очі й за мить знову їх підвела.

Інші відьми ходили між кинутими візками, налякано розглядаючи нещасних жертв. Тим часом усі діти зібралися на невеличкому пагорбі неподалік та наляканими очима дивилися на відьом, про щось перешіптуючись.

– За нами спостерігає вершник, – помітила одна з відьом.

Вона показала на місце, де дорога проходила через западину між буграми. Вершник, що втік, зупинив коня та повернувся, щоб роздивитися, що відбувається, при цьому він долонею прикривав очі від сонця.

– Ми поговоримо з ним, – вимовила Серафіна та злетіла в повітря.

Хай там як чоловік поводився, побачивши примар, боягузом він не був. Уздрівши наближення відьом, він стягнув з рамена рушницю, пришпорив коня та виїхав на відкриту місцевість. Він явно приготувався битися, але Серафіна Пеккала повільно знизилася, тримаючи у витягнутій руці лук, і поклала його на траву перед собою.

Незалежно від того, чи знали люди цього світу такий жест, у його значенні не могло бути сумнівів. Чоловік опустив рушницю та деякий час мовчки спостерігав за Серафіною та іншими відьмами, а також їхніми деймонами, що кружляли в небі в них над головами. Молоді та сильні жінки, що на соснових гілках літають у небі, одягнені у клаптики чорного шовку – такого в його світі явно не було, але він дивився на них зі спокійною обережністю. Наблизившись до нього, Серафіна побачила в його очах також скорботу та усвідомлення власної сили, і це було важко узгодити зі спогадом про те, як він утік, не оглядаючись, кинувши своїх товаришів на загибель.

– Хто ви такі? – спитав чоловік.

– Мене звати Серафіна Пеккала, я королева відьом озера Енара, розташованого в іншому світі. А як вас звати?

– Джоакім Лоренц. Кажете, ви відьми? Тоді ви, мабуть, знаєтесь із дияволом?

– Якщо й так, чи це зробить нас вашими ворогами? Чоловік декілька секунд подумав, потім поклав рушницю на сідло.

– Може, колись і зробило б, – сказав він, – але часи змінилися. Навіщо ви прийшли до нашого світу?

– Тому що часи змінилися. Що це за створіння, що напали на ваших супутників?

– Як, це примари, – чоловік знизав плечима, явно здивований. – Ви що, не знаєте про примар?

– У нашому світі їх немає – чи, може, ми просто їх не бачили. Ми спостерігали, як ви втікаєте, і не знали, що й подумати, але тепер мені все зрозуміло.

– Від них немає порятунку, – сказав Джоакім Лоренц. – Вони не чіпають лише дітей. За законом у кожному загоні мандрівників мають бути чоловік та жінка верхи, інакше нікому буде подбати про дітей. Але настали чорні часи: усі міста кишать примарами, а колись їх було не більше, ніж десяток на хоч яку велику країну.

Рута Скаді озирнулася та побачила, що до візків наближається другий вершник – це справді була жінка. Діти побігли їй назустріч.

– Але скажіть мені, чого ви шукаєте, – продовжував Джоакім Лоренц. – Я хотів би почути відповідь. Я знаю, просто так ви не прийшли б сюди.