Текст книги "Магічний ніж"

Автор книги: Филип Пулман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 20 страниц)

– Так, королево, – смиренно погодилася молода відьма.

Отже, Серафіна Пеккала, її двадцять одна товаришка та королева Рута Скаді з Латвії почали готуватися до польоту до нового світу, у якому досі не бувала жодна відьма.

3
Дитячий світ

Ліра прокинулася рано. Їй наснилося дещо жахливе: термос, котрий, як вона бачила, її батько лорд Ізраель показав Ректоровіта вченим Коледжу Джордана.

Коли це сталося насправді, Ліра ховалася в гардеробі – звідти вона побачила, як лорд Ізраель відкрив великий термос, аби продемонструвати вченим відрізану голову зниклого мандрівника Станіслава Грумана. У своєму ж сні Ліра повинна була сама відкрити його, але не бажала цього робити. Вона була налякана, однак змушена була відкрити термос, хотіла вона того чи ні, і коли вона повернула кришку, то відчула, як її руки ослабли від страху, і почула, як у мерзлу колбу увірвалося повітря. Тоді вона зняла кришку, майже задихаючись від жаху, але знаючи, що мусить це зробити, і побачила, що всередині нічого немає. Голова зникла, і боятися нема чого.

Проте вона все одно із зойком прокинулася, вся мокра від поту, і побачила жарку маленьку спальню, що виходила на гавань, та прямокутник місячного світла на підлозі. Вона лежала в чужому ліжку, стиснувши чужу подушку, а горностай-Пантелеймон притиснувся до неї, подаючи якісь заспокійливі звуки. О, як вона налякалася! Як дивно – у дійсності вона дуже бажала побачити голову Станіслава Грумана й навіть благала лорда Ізраеля ще раз відкрити термос і дати їй подивитися, а уві сні так злякалася.

Коли настав ранок, вона спитала в алетіометра, що означав сон, але він лише показав: «Це був сон про голову».

Ліра подумала, чи не розбудити дивного хлопця, проте він спав так міцно, що вона вирішила цього не робити. Натомість вона спустилася в кухню та спробувала приготувати омлет. Двадцять хвилин потому вона вже сиділа біля столу на тротуарі та гордовито їла підгорілу масу, а горобець-Пантелеймон клював шкаралупки.

Вона почула за спиною якийсь звук, озирнулася та побачила Віла з припухлими після сну очима.

– Я вмію готувати омлет, – повідомила дівчинка, – тож, коли бажаєш, я можу зробити й тобі.

Віл подивився їй у тарілку й відказав:

– Ні, я поїм пластівців. У холодильнику є молоко, так що все гаразд. Вони зникли не дуже давно, ці люди, що жили тут.

Ліра подивилася, як він насипає у глибоку тарілку кукурудзяні пластівці та заливає їх молоком. Такого вона ще не бачила.

Віл поставив тарілку на стіл, сів і запитав:

– Якщо ти не з цього світу, то де твій світ? Як ти сюди потрапила?

– Через міст. Його зробив мій батько, і я… пішла слідом за ним. Але він кудись подівся, я не знаю, куди саме. Та мені й байдуже. Проте, коли я йшла мостом, там був такий густий туман, що я, здається, заблукала. Я блукала в тумані декілька днів, їла ягоди та все, що знаходила. А потім туман розвіявся, і я опинилася ось на тій скелі…

Вона простягла руку вбік. Віл повернув голову й побачив маяк, за яким починалися стрімчаки. Чим далі від міста, тим вищими вони були; їх гряда зникала в туманній далечині.

– Ми побачили це містечко, і я спустилася, але тут нікого не було. Принаймні тут було що поїсти й де поспати. Ми не знали, що робити далі.

– А ти впевнена, що це не просто інша частина твого світу?

– Звичайно! Поза всяким сумнівом, це не мій світ.

Віл згадав, як сам він, побачивши клаптик трави крізь вікно в повітрі, одразу вирішив, що то був якийсь інший світ, і кивнув.

– Отже, існує принаймні три поєднані світи, – зауважив він.

– Їх мільйони й мільйони, – відповіла Ліра. – Це сказав мені деймон – деймон однієї відьми. Ніхто не зможе підрахувати, скільки існує світів, й усі вони розташовані на одному місці, але жодна істота не могла переходити з одного до іншого до того, як мій батько створив той міст.

– А як щодо того вікна, котре я знайшов?

– Про нього я нічого не знаю. Може, всі світи почали наїжджати один на один?

– А чому ти шукаєш пил?

Ліра холодно подивилася на нього:

– Може, колись я тобі це скажу.

– Добре. Але як ти збираєшся його шукати?

– Я хочу знайти вченого, котрий про нього щось знає.

– Що, будь-якого вченого?

– Ні. Богослова-практика, – відповіла дівчинка. – У моєму Оксфорді були такі, що знали про Пил. Певна річ, у твоєму Оксфорді вони також будуть. Спершу я піду до Коледжу Джордана, бо там працюють найкращі вчені.

– Ніколи не чув про практичне богослов'я, – сказав Віл.

– Ця наука знає все про елементарні частинки та фундаментальні сили, – пояснила Ліра, – а також антаромагнетизм і все таке. Атоми, якщо стисло.

– Який-який магнетизм?

– Антаромагнетизм. Як антарика. Оті вогні, – сказала вона, вказуючи на декоративні лампочки, що прикрашали вулицю, – вони антаричні.

– Ми називаємо їх електричними.

– Електричні… Це як електрум – коштовний камінь, що утворюється зі смоли дерев. Іноді в нього потрапляють комахи.

– Ти маєш на увазі янтар, – зауважив Віл, а потім вони разом вимовили: – Антар…

І кожен з них побачив на обличчі другого здивований вираз. Віл часто згадував потім цю мить.

– Отже, електромагнетизм, – продовжив Віл, відвівши очі. – Схоже, ми називаємо це твоє практичне богослов'я фізикою. Тобі потрібні науковці, а не богослови.

– Он як, – обережно відповіла дівчинка. – Я їх знайду.

Вони деякий час спостерігали за ясним прозорим ранком, сонцем, що віддзеркалювалося від води гавані, і готувалися вилити на співрозмовника всі ті численні запитання, що виникали в їхніх головах. Але раптом вони почули чийсь голос, що пролунав десь далі по набережній – в районі казино на мисі.

Обидва, здригнувшись, подивилися в тому напрямку. Голос був дитячим, але вони нікого не побачили. Віл тихенько сказав Лірі:

– Скільки днів, кажеш, ти тут перебуваєш?

– Три чи чотири, я збилася з рахунку. Я нікого не бачила, та тут нікого й нема. Я дивилася майже всюди.

Але дехто тут був. Однією із вулиць, що вели до гавані, на набережну вийшли двоє дітей: дівчинка приблизно одного з Лірою віку та дещо молодший хлопчик. Вони несли із собою кошики, і в обох було руде волосся. Вони були приблизно за сто метрів від Ліри з Вілом, коли побачили їх.

Пантелеймон перетворився з щигля на мишу та по Ліриній руці заліз їй у нагрудну кишеню. Віл подумав, що, напевно, він злякався, побачивши, що ці нові діти схожі на нього – навколо них не було видно деймонів.

Діти підійшли та сіли біля сусіднього столика.

– Ви із Сигаза? – спитала дівчинка. Віл заперечно похитав головою.

– Може, із Сант-Елії?

– Ні, – відповіла Ліра. – Ми з іншого місця. Нова дівчинка кивнула – відповідь була розумною.

– Що тут сталося? – поцікавився Віл. – Де дорослі?

Очі дівчинки звузилися.

– Хіба примари не приходили до вашого міста? – спитала вона.

– Ні, – сказав Віл. – Ми просто опинилися тут. Ми нічого не знаємо про примар. Як називається це місто?

– Сигаз, – недовірливо промовила дівчинка. – Ситагаз, якщо правильно.

– Ситагаз, – повторила Ліра. – Сигаз. Чому ж дорослим довелося піти геть?

– Через примар, – з ледь відчутною зневагою відповіла руда дівчинка. – Як вас звати?

– Мене – Ліра, його – Віл. А вас?

– Я Анжеліка, а мій брат – Паоло.

– Звідки ви?

– З он тих нагорбів. Був великий туман і шторм, всі налякалися, й ми кинулися подалі від берега. А коли туман розвіявся, дорослі крізь телескопи побачили, що місто рясніє примарами, і тому вирішили не повертатися. Але ми, діти, не боїмося примар. Незабаром спустяться інші – ми прийшли першими.

– Ми та Туліо, – з гордістю додав Паоло.

– А хто такий Туліо?

Анжеліка сердито зиркнула на брата: Паоло не повинен був згадувати це ім'я, але таємницю вже було розкрито.

– Наш старший брат, – повідомила вона. – Він не прийшов із нами. Він ховається, доки не зможе… Просто ховається.

– Він хотів узяти… – почав Паоло, але Анжеліка різко смикнула його, і він відразу закрив рота, стиснувши напружені губи.

– А що ви казали про місто? – спитав Віл. – Воно повне примар?

– Так, і Сигаз, і Сант-Елія – усі міста. Примари з'являються всюди, де мешкають люди. А ви звідки?

– Яз Вінчестера, – сказав Віл.

– Ніколи не чула про нього. Там немає примар?

– Ні. Я й тут жодної не бачу.

– Звичайно, не бачиш! – вигукнула дівчинка. – Ти ж ще не виріс. Ми бачимо примар, лише коли виростаємо.

– А я не боюся примар, – проголосив Паоло, випнувши брудне підборіддя. – Вони вбивають лиходіїв.

– А що, дорослі взагалі не збираються повертатися? – запитала Ліра.

– Декілька днів – ні, – відповіла Анжеліка. – Вони повернуться, коли примари підуть геть. Нам подобається, коли вони приходять, бо тоді можна гуляти містом і робити, що заманеться.

– А що, на думку дорослих, їм зроблять примари? – поцікавився Віл.

– Коли примара хапає дорослого, це страшно бачити. Вони виїдають з нього частину життя. Я не бажаю виростати, це точно. Коли дорослі бачать, що це сталося, вони лякаються, плачуть, потім прикидаються, що нічого не відбувається – але це не так. І ніхто до них не наближається, вони залишаються наодинці з примарою.

Потім вони бліднуть і стають нерухомими. Вони ще живі, але їх ніби хто виїв зсередини. Коли дивишся їм в очі, бачиш задню частину черепа – і більш нічого.

Дівчинка повернулася до брата та рукавом сорочки витерла йому носа.

– Ми з Паоло збираємося знайти морозиво, – повідомила вона. – Не бажаєте піти з нами?

– Ні, – відповів Віл, – у нас є інші справи.

– Тоді до побачення, – попрощалася Анжеліка, а Паоло додав:

– Убивайте примар!

– Бувайте, – сказала Ліра.

Щойно Анжеліка та її маленький брат зникли з їхніх очей, з кишені Ліри виліз Пантелеймон, його мишача мордочка була стурбованою, а маленькі очі блищали.

Він сказав Вілові:

– Вони не знають про вікно, котре ти знайшов.

Це було вперше, коли Віл почув, як деймон розмовляє, і це здивувало його ледь чи не більше, ніж усе те, що він бачив до того. Ліру розсмішив приголомшений вигляд хлопця.

– Він… але він розмовляє… Чи всі деймони вміють розмовляти? – спитав Віл.

– Звичайно! – ствердила Ліра. – Невже ти думав, що він просто моя тваринка?

Хлопець протер очі, потім заплющив і розплющив їх та похитав головою.

– Я думаю, ти маєш рацію, – сказав він, звертаючись до Пантелеймона. – Ні, вони не знають про нього.

– Отже, нам слід бути обережними, проходячи крізь нього, – зауважив деймон.

Розмова з мишею недовго здавалася Вілові чимось дивовижним. Врешті-решт, це було не набагато дивовижнішим, ніж розмовляти по телефону: насправді він гово– рив із Лірою. Але миша була окремою істотою – в її зовнішності було щось від Ліри, однак і дещо своє. Все це було надто складно збагнути, особливо зважаючи на те, як багато дивних речей відбувалося разом. Віл спробував зосередитися.

– До того, як піти до мого Оксфорда, – сказав він Лірі, – ти маєш знайти якийсь одяг.

– Чому це? – уперто спитала вона.

– Тому що не можна піти в мій світ і розмовляти з людьми в такому вигляді: вони просто не підпустять тебе близько. Мусиш мати вигляд, як усі. Якщо бажаєш, слід замаскуватися. Я знаю це напевно – я роблю так уже дванадцять років. Краще слухай мене, інакше тебе піймають, і коли вони дізнаються про вікно, про те, звідки ти прийшла, й усе таке… Справа в тому, що цей світ – непогане місце для того, хто хоче сховатися… Річ у тому, що я… я мушу ховатися від деяких людей. Цей світ для мене – найкраще можливе укриття, і я не хочу, щоб про нього дізналися. Тому я не хочу, щоб ти видала цю таємницю своїм чужинським виглядом чи поведінкою. В Оксфорді в мене є справи, і якщо ти мене видаси, я тебе вб'ю.

Ліра судорожно ковтнула. Алетіометр ніколи не брехав: цей хлопець був убивцею, і якщо він когось убивав раніше, він може зробити те саме і з нею. Вона із серйозним виглядом кивнула – і не прикидалася.

– Добре, – погодилася вона.

Пантелеймон тепер був лемуром, під тиском його немигаючого погляду хлопець відчув себе дещо ніяково. Він опанував себе, зустрівся з деймоном очима, і той відразу знов перетворився на мишу та слизнув до Ліриної кишені.

– Гаразд, – промовив Віл. – Доки ми тут, треба прикидатися перед іншими дітьми, ніби ми прийшли з якогось місця в їхньому світі. Добре, що тут немає дорослих – ми можемо ходити туди-сюди, й ніхто цього не помітить. Але в моєму світі ти мусиш робити те, що я тобі скажу. І перш за все тобі слід помитися. Якщо ти не матимеш охайного вигляду, всі звертатимуть на тебе увагу. Ми повинні маскуватися всюди, де з'являємося, мусимо виглядати так, ніби ми свої та цілком природно, що на нас ніхто не звертає особливої уваги. Отже, спочатку піди помий волосся, у ванній кімнаті є шампунь. Потім ми знайдемо тобі інший одяг.

– Я не вмію, – жалібно сказала Ліра. – Я ніколи не мила волосся сама. У Джордані це робила прислуга, а потім мені не було потреби це робити.

– Що ж, доведеться тобі навчитися, – відповів Віл. – Помий усе тіло – у моєму світі люди ходять чистими.

Ліра видала невиразний звук і пішла на другий поверх. З її кишені на хлопця сердито дивився великий пацюк, але Віл лише мимохідь глянув на деймона.

Частина його натури хотіла поблукати цим тихим сонячним ранком вулицями міста, інша частина тремтіла від тривоги за матір, а ще інша й досі не оговталася я від шоку, спричиненого заподіяною ним раптовою смертю. І над усім цим височіла місія, котру він мав виконати. Він вирішив, що краще постійно щось робити, отже, чекаючи на Ліру, він помив столи й підлогу на кухні та висипав сміття в урну, котру знайшов в алеї біля будинку.

Потім він узяв зі своєї торби зелений бювар та нетерпляче на нього подивився. Щойно він покаже Лірі, як пройти крізь вікно в Оксфорд, то одразу ж повернеться та подивиться, що знаходиться всередині бювара, але поки що він вирішив засунути його під матрац ліжка, на якому спав. У цьому світі ніщо йому по загрожувало.

Коли Ліра, чиста, з мокрим волоссям, спустилася вниз, вони пішли шукати їй одяг. Знайшовши універсальний магазин, вельми непривабливий, як і все інше, на вигляд, вони почали ритися у відділі одягу. Той, як на Віла, був трохи старомодним, утім, їм удалося підібрати речі, які сподобалися і йому, й Лірі: картату спідницю та зелену безрукавку з кишенею для Пантелеймона. Дівчинка категорично відмовилася одягати джинси й навіть не повірила, коли Віл запевнив її, що в його світі їх вдягає більшість дівчат.

– Це штани, – сказала вона, – а я дівчинка. Ти кажеш дурниці.

Віл знизав плечима: картата спідниця була непримітною, й це було головне. Перед тим як вони вийшли, Віл кинув у касу за прилавком декілька монет.

– Що ти робиш? – спитала Ліра.

– Розплачуюся. За все треба платити. Хіба у вашому світі не платять за те, що беруть?

– У цьому світі – ні! Я впевнена, ці діти ні за що не платять.

– Може, вони й не платять, але я – плачу.

– Якщо ти поводитимешся як дорослий, тебе схоплять примари, – зауважила дівчинка, не знаючи, чи варто й далі дражнити Віла, чи, може, дратувати його небезпечно.

При денному світлі Віл роздивився, якими старовинними були будинки в центрі міста – деякі з них мали вигляд руїн. Діри в асфальті ніхто не залатував, шибки у вікнах часто-густо були розбиті, штукатурка осипалася. Утім, було очевидно, що колись це місце було красивим і величним: крізь різьблені арки можна було побачити величезні зелені поля й ліси, а деякі великі будівлі нагадували палаци – і це попри те, що кам'яні сходинки були вкриті тріщинами, а дверні рами відійшли від стін. Усе було таким, ніби замість того, щоб знести будинок і побудувати новий, мешканці міста лише нескінченно накладали латки.

Вони підійшли до башти, що височіла край невеличкого майданчика. Це була найдавніша з бачених ними будівель: проста чотириповерхова вежа із зубчастою верхівкою. Освітлена яскравим сонцем, вона видавалася такою загадковою, що Віл і Ліра, не змовляючись, підійшли до напіввідчинених дверей, до яких вели грубо витесані з каміння сходинки. Подивившись на двері й так нічого й не сказавши, вони спустилися на бруківку.

Коли вони вийшли на широкий бульвар із пальмами, Ніл запропонував дівчинці шукати невеличке кафе на розі – із зеленими металевими столиками зовні. Ліра знайшла його досить швидко; вдень воно було ніби меншим і менш занедбаним, але це було саме те місце – з оцинкованою стійкою, апаратом для готування кави та недоїденою тарілкою рисотто, котре через спеку вже почало тхнути.

– Це тут? – спитала дівчинка.

– Ні, те місце знаходиться посеред алеї. Подивися, чи немає поблизу інших дітей.

Але вони були самі-самісінькі. Віл провів дівчинку на широку алею з пальм та озирнувся, шукаючи потрібні йому прикмети.

– Думаю, воно було приблизно тут, – сказав він. – Коли я пройшов крізь нього, то мені було якраз видно верхівку того великого пагорба за білим будинком, з цього боку було кафе, а…

– Який воно мало вигляд? Я нічого не бачу.

Віл пошукав навколо. Може, вікно зникло чи зачинилося? Нічого не було видно.

І тоді він раптом побачив його. Хлопець зробив пару кроків назад і вперед, не відриваючи очей від його краю. Як і минулого вечора в Оксфорді, вікно можна було побачити лише з одного боку: якщо зайти за нього, воно ставало невидимим. Сонячні промені на траві за ним були такими самими, як на цьому боці – але водночас якимись невимовно іншими.

– Ось воно, – промовив Віл, переконавшись, що не помиляється.

– Ага, я його бачу!

Ліра була дуже збуджена і так само приголомшена, як він, коли почув, що Пантелеймон розмовляє. Деймон, не в змозі залишатися в кишені, перетворився на осу й декілька разів пролетів туди й назад крізь вікно, а Ліра тим часом розгублено намотувала своє й досі вогкувате волосся на палець.

– Відійди вбік, – порадив їй Віл. – Якщо ти стоятимеш перед вікном, люди побачать твої ноги й зацікавляться. Я не хочу, щоб хто-небудь помітив вікно.

– А що це за гомін?

– Машини. Це місце знаходиться поруч з оксфордською дорогою, і там завжди жвавий рух. Нахилися та подивись на дорогу збоку. Насправді зараз не варто проходити крізь вікно, бо навколо забагато людей. Але якби ми пролізли туди вночі, було б важко знайти те, що нам потрібно. Принаймні, пройшовши крізь вікно, ми можемо прикинутися, що просто гуляємо. Підеш першою. Просто пірни в нього та швидко відійди на декілька кроків.

За спиною в Ліри був невеличкий синій рюкзак – вона наділа його після того, як помилася, – і тепер вона зняла його та взяла в руку, після чого нахилилася й зазирнула у вікно.

– Ой, – різко видихнула вона. – Так це твій світ? Це не схоже на той Оксфорд, у якому я була. Ти впевнений, що це саме Оксфорд?

– Звичайно, я впевнений. Пройшовши крізь вікно, ти побачиш відразу перед собою дорогу. Іди ліворуч, і трохи далі ти побачиш іншу дорогу. Там поверни праворуч – дорога приведе тебе до центру міста. Добре запам'ятай, де знаходиться вікно, гаразд? Це твій єдиний шлях назад.

– Гаразд, – відповіла Ліра. – Запам'ятаю.

Стиснувши рюкзак двома руками, вона пірнула крізь вікно в повітрі та зникла. Віл нахилився, щоб подивитися, де вона.

Ліра стояла на оксфордській траві з осою-Пантелеймоном на плечі. Судячи з усього, її появи ніхто не помітив. За декілька метрів від неї пролітали легковики й вантажівки, але ж на такому великому перехресті жоден водій не мав часу на те, щоб дивитися вбік, на незвичайний клаптик повітря – навіть якби його було видно. Крім того, потік транспорту закривав вікно від того, хто міг дивитися на це місце з іншого боку дороги.

Пролунав скрегіт гальм, потім крик і глухий удар. Віл кинувся на землю, аби побачити, що сталося.

Ліра нерухомо лежала на траві. Якийсь легковик загальмував так різко, що мікроавтобус, який їхав слідом, ударив його ззаду та проштовхнув уперед.

Віл миттю кинувся крізь вікно – до Ліри. Ніхто його не побачив: усі очі були прикуті до легковика, його м'ятого бампера, водія мікроавтобуса, що вилазив із кабіни, та дівчинки.

– Я нічого не могла вдіяти – вона кинулася через дорогу, – розгублено казала водій легковика, жінка середнього віку. – Ви їхали надто близько, – звернулася вона до водія мікроавтобуса.

– Не в тому річ, – відповів той. – Як там дівчинка? Він спитав це у Віла, котрий стояв на колінах біля Ліри.

Хлопець підвів голову й озирнувся, відчувши гострий докір сумління – це він винен у тому, що сталося. На Траві лежала Ліра, трусячи головою та швидко-швидко блимаючи очима. Він побачив, як заціпенілий Пантелеймон у вигляді оси повзає по стеблинці трави поруч із нею.

– Як ти? – спитав він у дівчинки. – Поворуши руками й ногами.

– Дурепа! – крикнула жінка з легковика. – Вона кинулася перед машиною, навіть не озирнувшись по сторонах. Що мені було робити?

– Ти жива, люба? – поцікавився водій фургона.

– Так, – пробурмотіла Ліра.

– Руки-ноги цілі?

– Поворуши ними, – повторив Віл.

Ліра послухалася. Судячи з усього, вона нічого не зламала.

– Усе гаразд, – проголосив Віл. – Я подбаю про неї. Вона в порядку.

– Ти її знаєш? – спитав водій вантажівки.

– Вона моя сестра, – відповів хлопець. – Усе гаразд. Ми живемо он там, я відведу її додому.

Наразі Ліра сиділа на траві, а позаяк було очевидно, що вона не дуже постраждала, увага жінки повернулася до її машини. Потік транспорту струменів повз два нерухомі автомобілі, і водії, проїжджаючи мимо, зацікавлено дивилися на маленьку сцену – як це завжди буває. Віл допоміг Лірі підвестися – що швидше вони зникнуть з цього місця, то краще. Жінка та водій мікроавтобуса усвідомили, що цю суперечку мають розв'язати їхні страхові компанії, і тепер обмінювалися адресами. Жінка побачила, що кульгаюча Ліра та Віл, який її підтримував, ідуть геть.

– Почекайте! – гукнула вона. – Будете свідками. Мені потрібні ваші імена та адреса.

– Мене звуть Марк Ремсон, – відповів Віл, повертаючись до жінки, – а сестру – Ліза. Ми живемо в завулку Буен, в будинку 26.

– А який поштовий індекс?

– Я не пам'ятаю, – сказав хлопець. – Вибачте, пані, ми підемо додому.

– Стрибайте в кабіну, – запропонував водій фургона, – я підкину вас.

– Ні, не треба, все гаразд, чесно.

Ліра кульгала дедалі менше. Вони з Вілом швидко пройшли вздовж шереги грабів і повернули на першому ж розі.

Пройшовши ще кілька десятків метрів, вони присіли на низенький паркан, що огороджував садочок.

– Болить щось? – запитав Віл.

– Та штука вдарила мене по нозі, а коли я впала, то вдарилася головою.

Але, судячи з усього, її більше цікавило те, що знаходилося в рюкзачку. Вона сунула туди руку, витягла невеличкий, але важкий оксамитовий пакунок і розгорнула його. Вілові очі розширилися: він побачив алетіометр. Численні маленькі символи, намальовані на циферблаті на зразок цифр на годиннику, позолочені ручки, чудернацька стрілка, багато прикрашений корпус… Побачивши все це, він аж затамував подих.

– Що це? – спитав він.

– Це мій правдомір – алетіометр. Він каже мені правду. Читає знаки. Сподіваюся, він не розбився.

Але з приладом було все гаразд: стрілка рівномірно хиталася навіть у тремтячих руках дівчинки. Ліра поклала його на землю:

– Я ніколи не бачила стільки машин. Я й не знала, що попи можуть пересуватися так швидко.

– То у вашому Оксфорді немає автомобілів?

– Їх набагато менше, і вони не схожі на ці. Я не звикла до такого, але тепер усе нормально.

– Відтепер ми будемо обережнішими. Якщо ти потрапиш під автобус чи загубишся, вони зрозуміють, що ти з іншого світу, і почнуть шукати прохід…

Віл відчував дуже сильне роздратування. Він спробував опанувати себе та сказав:

– Гаразд, слухай сюди. Якщо ти прикинешся моєю сестрою, це буде для мене непогане маскування – вони шукають хлопця, у якого немає сестри. До того ж якщо я піду з тобою, то покажу, як перетинати дороги й не потрапляти при тому під колеса.

– Добре, – покірно погодилася Ліра.

– Окрім того, в тебе, безперечно, немає грошей – звідки б вони були в тебе? Як ти збираєшся пересуватися, купувати їжу й таке інше?

– В мене є гроші, – відповіла дівчинка й дістала з гаманця декілька золотих монет.

Віл недовірливо на них подивився.

– Це що, золото?! Овва… Але ж люди, побачивши його, напевно почнуть усе розпитувати, і тебе викриють. Я дам тобі трохи грошей, а ці монети сховай подалі. І пам'ятай: ти моя сестра, тебе звуть Ліза Ремсон.

– Лізі… Я сама іноді казала, що мене так звуть. Це я запам'ятаю.

– То й добре, Лізі. А мене звуть Марком, не забувай.

– Гаразд, – мирно сказала Ліра.

Її нога почала боліти: в тому місці, де по ній ударив бампер, усе набрякло й почервоніло. Крім того, було видно, що там проявляється великий темний синець. З тим синцем, що з'явився в неї на щоці після їхньої сутички минулої ночі, вона мала такий вигляд, наче її хтось добряче відлупцював, і це хвилювало Віла: що, як якийсь полісмен почне розпитувати її, чи не стала вона жертвою поганого поводження?

Він спробував викинути це з голови. Хлопець вирішив, що відтепер перетинатимуть вулиці лише на зелене світло, і вони вирушили в дорогу. Коли вони глянули на те місце, в якому нещодавно з'явилися в цьому світі, то нічого не побачили. Вікно було зовсім невидимим, і потік автомобілів, як і раніше, без затримки рушив повз нього.

Рухаючись уздовж шосе Банбері-ровд, вони за десять хвилин опинилися в Самертауні. Віл зупинився навпроти будинку банку.

– Що ти збираєшся зробити? – спитала Ліра.

– Хочу взяти гроші. Краще робити це якомога рідше, але вони, ймовірно, не відстежать нас до кінця робочого дня.

Віл засунув у банкомат материну картку та набрав її особистий номер. Здається, все було гаразд, і він без перешкод зняв з рахунку сто фунтів. Ліра спостерігала за ним, розкривши рота. Він дав їй двадцятифунтову купюру:

– Це тобі. Купи щось, її треба розміняти. Ходімо ловити автобус, нам далеченько.

Ліра мовчки сіла слідом за ним в автобус і деякий час спостерігала, як мимо пропливають будинки та сади міста, котре водночас було її власним і чужим. Для неї це було схоже на перебування в чиємусь сні. Вони вийшли в центрі міста, біля старовинної кам'яної церкви, котру вона знала, і напроти великого універсального магазину, якого вона ніколи не бачила.

– Усе змінилося, – промовила вона. – Ніби… Це часом не ринок Корн? А це, мабуть, Бровд, а он там Баліол. Он бібліотека Бодлі! Але де Джордан?

Вона вся тремтіла. Можливо, це була спізніла реакція її організму на нещасний випадок, а може, й шок, спричинений тим, що на місці Коледжу Джордана, який вона мала за свій дім, височіла інша будівля.

– Це неправильно, – тихо промовила вона. (Віл попередив її, щоб вона не показувала ні на що пальцем та не висловлювала свої думки надто голосно.) – Це інший Оксфорд.

– То ми й так це знали, – відповів хлопець. Ліра безпорадно блимала очима. Та Віл і не міг знати, скільки років її дитинства минуло на вулицях, майже таких самих, якими вони пересувалися, і як вона пишалася тим, що вчиться в Коледжі Джордана. Ще б пак: його учені були найрозумнішими, багатство – найбільшим, а обстановка – найвеличнішою. Тепер, коли коледжу просто не було на своєму місці, вона також уже не була Лірою з Джордана – вона перетворилася на маленьку дівчинку невідомо звідки, що загубилася у дивовижному великому світі.

– Але ж, – тремтячим голосом проговорила вона, – якщо його тут немає…

Їй знадобиться на пошуки більше часу, ніж вона сподівалася – і тільки.