Текст книги "Магічний ніж"

Автор книги: Филип Пулман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 20 страниц)

4
Трепанація

Щойно Ліра пішла геть, Віл відшукав телефон-автомат і набрав номер адвокатської контори, звідки надійшов лист, який він тримав у руці.

– Алло, можу я поговорити з паном Перкінсом?

– А з ким я розмовляю?

– Це з приводу містера Джона Пері. Я його син.

– Зачекайте, будь ласка.

Минула хвилина. Нарешті чоловічий голос вимовив:

– Добрий день, це Алан Перкінс. З ким я говорю?

– Я Вільям Пері. Пробачте за дзвінок, але я хотів би дізнатися про свого батька, Джона Пері. Ви кожні три місяці переказуєте гроші від мого батька на рахунок моєї матері.

– Так…

– То я хотів би дізнатися, де мій батько. Він живий чи мертвий?

– Скільки вам років, Вільяме?

– Дванадцять. Я хочу знати, де він.

– Розумію. А ваша мати, чи вона знає, що ви телефонуєте мені?

Віл старанно обміркував відповідь.

– Ні, – сказав він. – Але вона серйозно захворіла. Наразі вона неспроможна повідомити хоч що, а я хочу знати…

– Так, я бачу. А де ви зараз? Вдома?

– Ні. Я… Я в Оксфорді.

– Сам?

– Так.

– А ваша мати погано себе почуває, ви сказали?

– Так.

– Вона в лікарні чи як?

– Можна сказати, що так. Послухайте, ви скажете мені чи ні?

– Ну що ж, я у змозі дещо вам повідомити, але не зараз, і це краще зробити не по телефону. За декілька хвилин у мене зустріч із клієнтом. Ви не могли би прийти до мого офісу приблизно о пів на третю?

– Ні, – відповів Віл. Це було надто ризиковано: адвокат міг звідкись дізнатися, що його шукає поліція. Він швидко обміркував становище і продовжив: – Я маю сісти на автобус до Нотінгема і не хочу пропустити його. Але те, що я хочу знати, ви можете сказати мені й по телефону, чи не так? Я хотів би лише дізнатися, чи живий мій батько, і якщо так, де я можу його знайти. Ви ж можете мені це повідомити?

– Усе не так просто, як вам видається. Насправді я не можу повідомляти приватну інформацію стосовно клієнта, якщо не маю впевненості, що той не заперечував би проти цього. До того ж мені потрібні певні докази того, що ви той, чиїм ім'ям називаєтесь.

– Так, я розумію, але хіба ви не можете просто сказати мені, живий він чи ні?

– Гм… Ця інформація не є конфіденційною, але, на жаль, я все одно нічого не можу повідомити, бо не знаю цього сам.

– Я не зрозумів.

– Гроші надходять від довірчої власності, що належить сім'ї. Ваш батько залишив мені інструкції переказувати їх доти, доки він сам не скаже припинити це робити. З того дня й досі я нічого про нього не чув. Усе вказує на те, що він… Що він зник. Ось чому я не можу відповісти на ваше питання.

– Зник? Безвісти?

– Насправді з цього приводу можна знайти офіційну інформацію. Послухайте, чому б вам не завітати до мене в офіс та…

– Ні, не можу. Я їду до Нотінгема.

– Гаразд, то напишіть мені чи передайте своїй матері, щоб вона це зробила, і я повідомлю те, що зможу. Але ви повинні розуміти, я небагато можу сказати по телефону.

– Так, я розумію. Але ви можете сказати мені, у якій частині світу він зник?

– Як я вже сказав, з цього приводу існує офіційна інформація. Свого часу в газетах з'явилося декілька статей щодо цього. Ви знаєте, що він був мандрівником-дослідником?

– Так, мати щось казала мені про це…

– Так ось, він очолював експедицію, вона зникла. Це сталося приблизно десять років тому.

– А де це було?

– На Далекій Півночі, здається, на Алясці. Ви можете підшукати цю інформацію в бібліотеці. Чому б вам…

Але цієї миті Вілові гроші скінчилися, а більше в нього дрібних монет не було. Залунали короткі гудки, і він повісив трубку та озирнувся.

Понад усе йому хотілося поговорити з матір'ю. Але слід було втриматися від того, щоб зателефонувати пані Купер: якби він почув материн голос, йому було б дуже важко не кинутися відразу до неї, а це наразило б їх обох на небезпеку. Але можна було надіслати їй листівку.

Він обрав листівку з видом Оксфорда і написав на ній:

«Люба матусю, в мене все гаразд, і невдовзі я повернуся. Сподіваюся, в тебе також усе гаразд. Я люблю тебе. Віл».

Потім він підписав адресу, купив марку, наклеїв її та, перед тим як кинути у скриньку для листів, хвилинку постояв із листівкою в руках.

Було вже досить пізно, і він знаходився на головній торговельній вулиці міста. Повсюди крізь юрбу пішоходів пробивалися автобуси, і Вілу спало на думку, наскільки небезпечним є його становище: будній день, дитина його віку має бути у школі. Куди б йому піти?

Він сховався досить швидко – упродовж своїх дитячих років він добре відпрацював це вміння й навіть пишався ним. Те, що він зробив, нагадувало спосіб, за допомогою якого Серафіна Пеккала невидимою пересувалася кораблем: він став цілком непомітним, зробився частиною довкілля.

Добре знаючи, у якому світі він живе, він пішов до крамниці канцелярського приладдя і придбав кулькову ручку, пачку паперу та планшет. Школи часто відсилають групи дітей до магазинів, і він зробив так, аби набути вигляду школяра, котрий відстав від своїх.

Так він і блукав, прикидаючись, ніби щось занотовує, і шукав громадську бібліотеку.

Тим часом Ліра шукала якесь затишне місце, де вона могла б порадитися з алетіометром. У її власному Оксфорді таких містечок можна було б за п'ять хвилин відшукати штук десять, але цей Оксфорд дуже відрізнявся, і це, а також шматки чогось добре знайомого впереміш із речами цілком чужими, збивало її з пантелику. Навіщо вони намалювали на дорозі ці жовті лінії? Що означають ті маленькі білі цяточки, що їх повно на кожному тротуарі? (У її світі ніхто не чув про жувальну гумку.) Що могли б означати ці червоні та зелені вогні на перехрестях? Усе це було набагато складнішим, ніж читання алетіометра.

Але були тут і ворота коледжу Святого Іоанна, через котрі вони з Роджером якось перелізли з настанням темряви – тоді вони встановили на клумбах феєрверки, – а ось на цьому стертому камені на розі Кеті-стрит виднілися ініціали «С. П.», які там видряпав Саймон Парслов, ті самі! Вона сама бачила, як він це зробив! Якийсь мешканець цього світу з такими самими ініціалами також колись безцільно стояв на цьому місці та видряпував ці літери.

Можливо, в цьому світі є й Саймон Парслов. А може, є й Ліра.

По її спині пробігли мурашки, і Пантелеймон-миша затремтів у неї в кишені. Вона потрусила головою: тут і так досить загадок, аби вигадувати ще більше.

Цей Оксфорд відрізнявся від її ще й тим, що тут кожне перехрестя, кожен вхід і вихід рясніли людьми всіх ґатунків: жінками, одягнутими як чоловіки, африканцями, навіть татарами, котрі слухняно йшли за своїм ватажком, усі як один охайно одягнені та з чорною валізкою в руці. Вона спочатку дивилася на перехожих боязко – в них не було деймонів, і в її світі щонайменше мали б за погань.

Але (й це було найдивовижніше) всі вони мали вигляд звичайних, цілком живих людей. Вони рухалися досить жваво, наче дійсно були справжніми людьми, і Лірі довелося переконати себе в тому, що так воно і є, а їхні деймони просто ховаються в них усередині – як у Віла.

Десь із годину провештавшись вулицями цього псевдо-Оксфорда й вирішивши, що вона дістала деяке уявлення про нього, дівчинка вирішила попоїсти та за свою двадцяти фунтову купюру придбала плитку шоколаду. Продавець здивовано на неї подивився, але, мабуть, річ була в тому, що він був індійцем і погано розумів її акцент, хоч говорила вона дуже чітко. Потім вона купила яблуко на Критому ринку (той був дуже схожий на свій відповідник у справжньому Оксфорді) і пішла до парку. Там вона знайшла якусь величну будівлю, котра, хай і не була для цього кумедного Оксфорда неприродною, виглядала як оксфордська, хоча в її світі тієї будівлі не існувало. Дівчинка присіла на траві поруч зі спорудою і, схвально на неї поглядаючи, почала їсти.

Будівля виявилася музеєм. Ліра побачила відчинені двері, увійшла та знайшла всередині чучела тварин, викопні скелети та засклені стенди з мінералами – це було дуже схоже на Королівський Геологічний Музей, що його вони з пані Кольтер відвідували, перебуваючи у своєму Лондоні. У задній стіні великої зали зі скла й металу знаходився вхід до іншої частини музею, а позаяк там майже нікого не було, дівчинка пішла туди та почала оглядати те, що там знаходилося. Думка про алетіометр все ще не йшла в неї з голови, але на вітринах у другій кімнаті вона побачила чимало речей, котрі добре знала: арктичний одяг (дуже схожий на її власне хутро), сани, різьблені вироби з бивнів моржа, гарпуни для полювання на тюленів, а також безліч інших магічних та звичайних речей, інструментів та зброї – до того ж не лише з Арктики, а й з інших частин світу.

«Як дивно», – подумала вона. Це хутро з північного оленя карибу було достеменно схоже на її речі, але посторонки он тих саней вони зв'язали невдало. Поруч стояла фотограма саме тих мисливців-самоїдїв, котрі піймали Ліру та продали до Больвангара! Без сумніву, це були саме ті люди – навіть мотузка подерлася та була зав'язана вузлом в тому самому місці. Вона добре це знала, бо провела декілька жахливих годин, прив'язана до тих саней. Що означали всі ці загадки? Чи були два світи всього-на-всього єдиним світом, що весь час лише марить невідомо про що?

Цієї миті вона пройшла місцем, котре знову нагадало їй про алетіометр. У старій скляній вітрині з покритою чорною фарбою рамою лежали кілька людських черепів, і на деяких з них були отвори – в одних на лобовій частині, в інших – у ділянці скроні чи маківки. Череп, що стояв у центрі, мав дві дірки. «Цей процес, – було вигадливими літерами написано на табличці, – зветься трепанацією». Ліра також дізналася, що всі отвори було зроблено впродовж життя власників черепів, бо кістка зажила та мала природно гладкі краї. Утім, не всі – в одному з черепів дірку зробила стріла з бронзовим наконечником, котра й досі стирчала із нього. Краї кістки були гострими та нерівними, тому було добре видно, що ця дірка з'явилася на черепі в інший спосіб.

Саме так часто чинили північні татари. І саме це зробив сам собі Станіслав Груман – якщо вірити вченим з Коледжу Джордана, котрі його знали. Ліра швидко озирнулася та, нікого не побачивши, дістала алетіометр.

Вона подумки зосередилася на центральному черепі та запитала: «Якій людині належав цей череп і чому її ньому немає гладких отворів?»

Вона, концентруючись, стояла в сонячних променях, що проникали у приміщення крізь скляний дах та скісно надали на підлогу, і не помітила, що за нею почали спостерігати.

Кремезний чоловік за шістдесят, одягнений у парусиновий костюм чудового покрою із панамою в руці, стояв на верхній галереї та дивився на неї крізь сталеві поручні.

Його сиве волосся було охайно зачесане назад, відкриваючи гладке, засмагле чоло. Очі його були великими й темними, вони пильно дивилися на дівчинку з-під довгих він. Раз на одну-дві хвилини у куті його рота з'являвся гострий, темного кольору язик і пробігав про губах, зволожуючи їх. Від сніжно-білої носової хустки у нього в кишені йшов сильний запах якогось одеколону, що відразу наводив на думку про кімнатні рослини, від яких пахне так, що можна навіть почути, ніби коріння рослини загниває.

Чоловік уже кілька хвилин спостерігав за Лірою. Він ішов за нею верхньою галереєю, а коли вона нерухомо стояла біля вітрини з черепами, він наблизився до неї, щоб бачити кожен її рух, і почав розглядати неохайне волосся, синець у неї під оком, голу шию, що зігнулася над алетіометром, і голі ноги.

Він витягнув із кишені хустку, протер чоло і пішов до сходів.

Ліра тим часом не помічала нічого навколо – вона дізналася про дивні речі. Черепи були неймовірно давніми, і хоча таблички на вітрині стверджували, що вони належали до бронзового віку, алетіометр, котрий ніколи не брехав, повідомив, що центральний череп належав людині, яка жила тридцять п'ять тисяч двісті тридцять чотири роки тому й була чаклуном, а дірку в нього в голові зробили для того, щоб впустити туди богів. Після цього алетіометр наче від себе додав (як це він іноді робив і раніше, відповідаючи на Лірині запитання), що навколо трепанованих черепів набагато більше Пилу, ніж навколо того, з котрого стриміла стріла.

Що це могло означати? Ліра вийшла з трансу, в якому вона перебувала разом з алетіометром, і побачила, що вона вже не одна. На сусідню вітрину невідривно дивився літній чоловік у світлому костюмі, від якого пахло чимось солодким. Чоловік когось їй нагадував, але вона ніяк не могла згадати, кого саме.

Він помітив, що дівчинка його розглядає, і посміхнувся їй.

– Дивишся на трепановані черепи? – спитав він. – Які дивовижні речі люди чинять із собою!

Ліра ледь кивнула головою на знак згоди.

– Ти знаєш, що дехто й тепер це робить?

– Так, – відповіла вона.

– Скажімо, хіпі. Здається, ти надто молода, щоб пам'ятати хіпі. Кажуть, що це ефективніше, ніж приймати наркотики.

Ліра поклала алетіометр у рюкзак і тепер гадала, як їй утекти: вона й досі не запитала у приладу головне, а цей старий бажав поговорити з нею. Він здавався досить люб'язним – принаймні від нього непогано пахло. Чоловік наблизився та, схилившись над вітриною, провів долонями по її руках.

– Тебе все це цікавить, чи не так? Не було ні знеболювання, ні дезінфекції, і робили цю операцію, либонь, кам'яними інструментами. Мабуть, їм було несолодко, правда? Здається, я тебе ніколи тут не бачив, хоча часто приходжу сюди. Як тебе звати?

– Лізі, – впевнено відповіла дівчинка.

– Лізі? А я Чарльз. Ти відвідуєш школу в Оксфорді? Ліра подумала, що їй краще відповісти.

– Ні, – сказала вона.

– Просто відвідуєш музей? Що ж, ти обрала чудове місце. А що конкретно тебе цікавить?

Цей чоловік спантеличував її більше, ніж будь-хто за останні дні. З одного боку, він був приязним, дуже чистим й охайно одягненим, з іншого – Пантелеймон із кишені благав її бути обережною, адже він також щось нечітко згадав. До того ж вона відчувала – ні, не відчувала, а радше чула нутром – запах якогось гнилля, розкладання. Це нагадало їй про палац Йофура Рекнісона, де повітря пахло парфумами, а підлога була вкрита брудом.

– Що мене цікавить? – перепитала дівчинка. – О, насправді багато що. Ці черепи зацікавили мене, тільки-но я їх побачила тут. Я не думаю, що хтось бажав би, щоб йому це зробили. Це жахливо.

– Та мені також не подобаються такі речі, але присягаюся, це іноді трапляється. Я міг би познайомити тебе з людьми, котрі це зробили, – сказав чоловік із таким приязним і люб'язним виглядом, що Ліра ледь не погодилася. Але потім знов показався темний кінчик язика, і в неї виникло відчуття, що вона бачить змію. Вона похитала головою:

– Дякую за пропозицію, але ні. До того ж мені ніколи – я маю зустрітися зі своєю знайомою. – Вона помовчала та додала: – Я живу в неї.

– Так, розумію, – приязно відповів чоловік. – Що ж, було приємно познайомитися з тобою. До побачення, Лізі.

– До побачення, – відповіла дівчинка.

– На всяк випадок – ось мої ім'я та адреса, – сказав чоловік і дав їй якусь картку. – Це якщо ти схочеш більше дізнатися про такі речі.

Ліра ввічливо подякувала йому та поклала картку в кишеню рюкзака, після чого пішла до виходу. В неї було відчуття, ніби старий спостерігав за нею, поки вона не зникла за дверима.

Вийшовши з музею, вона попрямувала до парку, котрий у її світі був полем для крикету та інших спортивних ігор, відшукала під деревами затишний куточок і знов звернулася до алетіометра.

Цього разу вона спитала, де може знайти вченого, котрий щось знає про Пил. Відповідь була вельми простою: прилад вказав їй на середину високої будівлі за її спиною. Насправді відповідь була такою чіткою й надійшла так швидко, що Ліра відчула впевненість: в алетіометра ще було що повідомити їй. Вона починала відчувати його настрій – ніби він був людиною, – зокрема, знала, коли він хоче щось додати до сказаного.

Так і сталося. Алетіометр показав: «Ти мусиш подбати про хлопця. Твоє завдання – допомогти йому відшукати батька. Займись цим».

Украй здивована, Ліра заблимала очима. Віл з'явився нізвідки, щоб допомогти їй – це було очевидно. Проте думка, що вона також могла пройти весь цей шлях, аби допомогти йому, змусила її затамувати подих.

Але прилад на цьому не зупинився. Стрілка знов почала смикатися, і Ліра прочитала: «Кажи вченому правду».

Вона загорнула прилад в оксамит і засунула його на дно рюкзака, потім підвелася та подивилася на будинок, де мав бути вчений. Відчуваючи якесь сум'яття в голові, вона вирушила до нього.

Віл відшукав бібліотеку досить швидко. Жінка-консультант відразу повірила, що він виконує дослідження, задане з географії, та допомогла йому знайти фотокопію підшивки газети «Таймс» за рік, у який він народився – саме тоді зник його батько. Віл сів за стіл і почав прокручувати плівку у діапроекторі. Без сумніву, мали бути якісь згадки про Джона Пері та його археологічну експедицію – так воно й сталося.

Він з'ясував, що всі примірники газети за місяць були пінті на окрему плівку. Він устромляв плівку у проектор, швидко проглядав заголовки та ретельно прочитував ті статті, що його зацікавлювали. У першій статті йшлося про від'їзд експедиції на північ Аляски. Гроші на експедицію надала кафедра археології Оксфордського університету, і дослідники мали оглянути територію, де вони сподівалися відшукати сліди давніх людських поселень. Разом з експедицією вирушив Джон Пері – професійний мандрівник, котрий нещодавно пішов у відставку з Королівських військово-морських сил.

Друга стаття вийшла за шість тижнів після першої. Вона стисло повідомляла, що експедиція досягла північноамериканської дослідницької станції на річці Ноатак на Алясці.

Утретє інформація про експедицію з'явилася в газеті ще за два місяці. У ній ішлося про те, що експедиція не відповідає на звернення дослідницької станції й вважають, що Джон Пері з товаришами зникли.

У низці статей, які з'явилися після цього, було описано марні спроби відшукати зниклих, пошукові повітряні роботи над Беринговим морем та реакцію кафедри археології, а також містилися інтерв'ю з родичами членів експедиції.

Раптом серце Віла гучно закалатало – він побачив фотографію своєї матері з дитиною на руках. Звичайно, дитиною був він сам.

Журналіст написав стандартну статтю про заплакану жінку, яка, кидаючись із розпачу в надію, чекає нових звісток, але Віл відзначив, що ця стаття містить надзвичайно мало фактичної інформації. Його зацікавив лише коротенький абзац, у якому йшлося лише, що Джон Пері швидко просувався по службі у військово-морських силах, але відмовився від кар'єри, щоб займатися організацією географічних і наукових експедицій.

Більше Віл нічого не знайшов, тому підвівся з-за діапроектора засмученим. Мабуть, десь можна відшукати й більше інформації – але де саме? До того ж коли він шукатиме її надто довго, його вистежать.

Він повернув плівки та спитав бібліотекарку:

– Ви не могли б повідомити мені адресу кафедри археології?

– Зараз подивлюся… А з якої ти школи?

– Школи святого Петра, – відповів Віл.

– Це ж не в Оксфорді, так?

– Ні, у Гемпширі. У нашого класу зараз навчальна практика – нас навчають виконувати різноманітні дослідження…

– Зрозуміло. Так що тобі було потрібно? Археологія? Зачекай… Ось, знайшла.

Віл переписав адресу та номер телефону і спитав її, як дістатися до того місця. Це було недалеко, і він подякував жінці та вирушив туди.

Зайшовши в будинок, Ліра побачила білий стіл біля підніжжя сходів, за столом сидів консьєрж.

– Ти до кого? – поцікавився він.

Це знову було схоже на її рідний світ. Дівчинка відчула, як Пантелеймон в її кишені насолоджується ситуацією.

– У мене повідомлення для однієї людини з другого поверху, – сказала вона.

– Кого саме?

– Доктора Лістера, – відповіла вона.

– Доктор Лістер знаходиться на третьому поверсі. Якщо ти бажаєш щось передати йому, залиш цю річ тут, і я повідомлю його.

– Але йому це потрібне просто зараз, він замовив цю річ. Насправді це не річ, я маю йому дещо переказати.

Чоловік уважно на неї подивився, але Лірині вкрадлива ввічливість і наполегливість позбавили його жодного сумніву, і нарешті він кивнув та повернувся до газети, яку читав.

Звичайно, алетіометр не називав Лірі імен. Вона прочитала прізвище Лістер на табличці за спиною консьєржа – якщо ти прикидаєшся, що когось знаєш, більше ймовірності, що тебе пропустять. У чомусь Ліра знала Вілів світ краще, ніж він сам.

На другому поверсі вона побачила довгий коридор, одна з відчинених дверей у якому вела до порожньої аудиторії у вигляді амфітеатру, а інша – до маленької кімнатки, де двоє вчених обговорювали щось, стоячи біля дошки. Ці кімнати та стіни коридору були нічим не оздоблені, і Ліра було співвіднесла їх із бідністю, а не з ученістю та пишнотою Оксфорда; утім, фарба на стінах була гладенькою, дерев'яні двері вельми масивними, а поручні – із полірованої сталі, тобто гроші тут таки були. Усе це являло собою ще одну дивину цього світу.

Невдовзі вона знайшла двері, про які їй казав алетіометр. На них висіла табличка зі словами «Відділ досліджень темної матерії», під ними чиєюсь рукою було надряпано «Спочивай з миром», а ще нижче, іншим почерком – «Голова: Лазарус».

Усе це ні про що Лірі не сказало. Вона постукала, і жіночий голос запросив її увійти.

Це була невеличка кімнатка, заставлена небезпечно нахиленими високими купками паперу та книг, а дошки на стіні були пописані якимись цифрами й рівняннями. На задній поверхні дверей висів малюнок у китайському стилі. Ліра побачила крізь відчинені двері іншу кімнату, в якій завмерла якась хитромудра антарична машина.

Дівчинку дещо здивувало те, що вченим, якого вона шукала, була жінка, та алетіометр не стверджував, що це чоловік, до того ж цей світ узагалі був дуже дивним. Жінка сиділа біля механізму, який показував на невеличкому скляному екрані цифри та геометричні фігури, перед приладом на лотку зі слонової кістки були рядками вишикувані всі літери алфавіту. Жінка натиснула на якусь кнопку, й екран погас.

– Хто ти? – спитала вона.

Ліра зачинила за собою двері. Пам'ятаючи, що їй наказав алетіометр, вона вирішила не робити того, що звичайно зробила б за такої ситуації, – тобто сказала правду.

– Ліра Красномовна, – відповіла вона. – А вас як звати?

Жінка здивовано заблимала очима. Ліра вирішила, що їй близько сорока – мабуть, вона була трохи старшою від пані Кольтер. Щоки її були червоними, а коротко стрижене волосся – чорним. На ній було біле, розстебнуте на грудях пальто, під яким виднілися зелена блузка та ті сині полотняні штани, що їх вдягало в цьому світі так багато людей.

Жінка провела рукою по волоссю та промовила:

– Що ж, твоя поява – це друга за сьогодні несподіванка. Я доктор Мері Мелоун. Чого ти хотіла?

– Я хотіла б, щоб ви розповіли мені про Пил, – сказала Ліра, озирнувшись і переконавшись, що вони самі. Я знаю, вам дещо про нього відомо, й можу це довести, Ви повинні мені все розповісти.

– Пил? Ти про що?

– Можливо, ви називаєте його інакше. Йдеться про елементарні частинки, у моєму світі вчені називають їх частинками Русакова, але частіше – Пилом. Їх нелегко викликати, але потім вони приходять із космосу та накопичуються навколо людей – здебільшого навколо дорослих. Я дещо дізналася сьогодні – я була в музеї неподалік від цього місця та бачила там якісь давні черепи з дірками в них, схожими на ті, що їх роблять татари. Навколо них було більше Пилу, ніж навколо іншого черепа, в якому не було такої дірки. Коли був бронзовий вік? Жінка дивилася на неї широко розкритими очима.

– Бронзовий вік? Та я не знаю, здається, десь п'ять тисяч років тому, – промовила вона.

– Але ж той, хто написав це на табличці, помилився. Череп з двома дірками належав людині, яка жила тридцять три століття тому.

Тут Ліра зупинилася – доктор Мелоун мала такий вигляд, ніби вона ось-ось знепритомніє. Щоки її стали дуже блідими, одну руку вона притиснула до серця, а другою схопилася за підлокітник свого стільця. Щелепа її відвисла.

Здивована Ліра стояла й чекала, поки жінка прийде до тями.

– Хто ти? – нарешті спитала жінка.

– Ліра Красно…

– Та ні, я маю на увазі, звідки ти взялася? Звідки ти знаєш подібні речі?

Дівчинка стомлено зітхнула – вона забула, якими дивними людьми є вчені. Їм буває важко сказати правду – іноді їм набагато легше зрозуміти брехню.

– Я прийшла з іншого світу, – почала вона. – І в тому світі також є Оксфорд, хоча й зовсім не такий, саме звідти я прийшла. І…

– Почекай. Ти прийшла звідки?

– З іншого місця, – відповіла Ліра, вирішивши бути обережнішою. – Я не тутешня.

– А, з іншого? – сказала жінка. – Зрозуміло. Це й видно.

– І я маю дізнатися про Пил, – пояснила Ліра. – Люди Церкви в моєму світі бояться його, бо вважають первородним гріхом. Отже, він має неабияке значення. А мій батько… Та ні! – вигукнула вона й навіть тупнула ногою. – Це не те, що я хотіла сказати. Я все роблю не так.

Доктор Мелоун подивилася на насуплене Лірине обличчя, стиснуті кулаки, синці у неї на нозі та щоці та стурбовано промовила:

– Боже мій, люба, заспокойся!

Потім вона відкинулася на спинку стільця та протерла свої червоні від стомлення очі.

– Чому я тебе слухаю? Я, мабуть, збожеволіла. Річ у тому, що це єдине місце у світі, де ти можеш знайти потрібну тобі відповідь, але нас збираються закрити… Те, про що ти кажеш, цей Пил, схоже на річ, яку ми вже деякий час досліджуємо, і коли ти сказала про черепи в музеї, в мене сяйнула думка, адже… О ні, це вже забагато! Я надто втомилася. Я хотіла б тебе послухати, повір мені, люба, але не зараз, якщо можна. Я вже казала, що нас збираються закрити? У мене є тиждень на те, щоб скласти план робіт та подати його на розгляд керівництву, але досі в нас нічого не виходило…

Вона позіхнула на весь рот.

– А якою була перша із сьогоднішніх несподіванок? – запитала Ліра.

– А, одна людина, на підтримку якої у справі подальшого фінансування нашої роботи я сподівалася, змінила думку. Утім, я не думаю, що ця подія була такою ж несподіваною, як твоя поява.

Жінка знову позіхнула.

– Треба заварити каву, – сказала вона. – Якщо я не зроблю цього, то засну. А ти не хочеш?

Вона налила води в електрочайник і насипала кави у дві чашки, Ліра тим часом уважно дивилася на малюнок у китайському стилі на дверях.

– Що це таке? – спитала вона.

– А, це Китай. Символи з Книги Змін. Ти знаєш, що це таке? У вашому світі вона є?

Ліра недовірливо подивилася на доктора Мелоун – схоже було на те, що та промовила це з іронією, – і відповіла:

– Деякі речі в нас схожі на ваші, а деякі суттєво відрізняються, та й усе. Я не все знаю про свій світ – можливo, там також є ця ваша Книга Змін.

– Вибач мені, – сказала жінка. – Так, може, вона у вас і є.

– А що таке темна матерія? – поцікавилася Ліра. – Ці слова написані у вас на дверях.

Доктор Мелоун знову сіла й ногою дістала з-під столу ще один стілець – для Ліри. Коли дівчинка всілася, жінка відповіла:

– Темна матерія – це те, що шукає наша науково-дослідницька група. Ніхто не знає, що це. У всесвіті більше матерії, ніж ми можемо побачити, ось у чому річ. Ми бачимо зірки, галактики та речі, що випромінюють світло, але для того, щоб все це трималося разом і не розліталося, речовини має бути набагато більше – інакше сили гравітації не працюватимуть. Але віднайти її ніхто не може. Було чимало дослідницьких проектів, що мали на меті з'ясувати, що таке темна матерія, й наш – лише один із них.

Ліра уважно слухала доктора Мелоун: нарешті вона розмовляє серйозно!

– А ви як гадаєте, що вона собою являє? – спитала вона.

– Ну, ми думаємо, що вона… – почала жінка. Цієї миті закипів чайник, вона підвелася і, роблячи каву, продовжила:

– Ми вважаємо, що це елементарна частинка якогось ґатунку, частинка, що дуже відрізняється від усього, відкритого донині. Але виявити її дуже складно… У яку школу ти ходиш? У вас є фізика?

Ліра відчула, що Пантелеймон ледь-ледь ущипнув її за ногу, попереджаючи, щоб вона не нервувалася. Так, алетіометр наказав їй говорити правду, але вона знала, що буде, якщо вона скаже всю правду. Вона мусить бути обережною, але уникати відвертої брехні.

– Так, є, – відповіла вона. – Я дещо знаю, але про темну матерію мені нічого не відомо.

– Так от, ми намагаємося виявити цю майже невиявну річ серед шуму, що його створюють усі інші частинки. Звичайно детектори розміщують за сотні метрів під поверхнею Землі, а ми натомість створили навколо детектора електромагнітне поле, яке не пропускає все те, що нам не потрібне, і пропускає те, що нам треба. Після цього ми підсилюємо сигнал та обробляємо його на комп'ютері.

Доктор Мелоун передала Лірі чашку з кавою. Ані молока, ані цукру в неї не було, але в шухляді вона знайшла кілька імбирних тістечок, і Ліра жадібно накинулася на одне з них.

– І ми таки відшукали частинку, що відповідає нашим критеріям, – продовжила доктор Мелоун. – Здається, що відповідає. Але вона така дивна… Чому я все це тобі розповідаю? Мені не слід цього робити. Результати наших зусиль ще не оприлюднені, не оцінені, навіть не записані. Щось сьогодні у мене з головою негаразд. Так от, – сказала вона та знову позіхнула – цього разу позіх тривав так довго, що Ліра вирішила, що він ніколи не скінчиться, – наші частинки поводяться дуже дивно, це безсумнівно. Ми звемо їх тіньовими частинками, або просто Тінями. Ти знаєш, що спало мені на думку, коли ти згадала ті черепи в музеї? Один із членів нашої групи є археологом-любителем, й одного дня він відкрив щось таке, у що ми не могли повірити – але й нехтувати його відкриттям також не можемо, бо воно достеменно узгоджується з найбожевільнішою річчю з того, що ми знаємо про ці Тіні. Знаєш, у чому річ? Вони мають свідомість, ось так. Тіні – це частинки свідомості. Ти колись чула якусь подібну нісенітницю? Тож не дивно, що фінансування нашого проекту збираються припинити.

Жінка зробила ковток кави. Ліра ж пила її, як квітка, котру декілька днів ніхто не поливав.

– Так от, – продовжувала доктор Мелоун, – вони знають про наше існування. Вони відповідають нам. І ось що найбожевільніше: їх не можна побачити, якщо ти на Це не очікуєш, якщо ти не привів розум у певний стан, Слід водночас бути впевненим і розслабленим, слід бути здатним… десь у мене записано…

Вона простягла руку до хаосу паперів на своєму столі, знайшла папірець, на якому було щось написано зеленою ручкою, та прочитала:

– … «здатним приймати невизначеність, загадки, сумніви та не йти за фактами й розсудливістю». Ось у такий стан розуму слід увійти. Це сказав колись поет Джон Кітс, мені подобаються ці слова. Отже, ти настроюєшся на цю хвилю, а потім дивишся на Печеру…

– Печеру? – перепитала Ліра.

– О, вибач. На екран комп'ютера – так ми його називаємо. Тіні на стінах Печери – це із творів Платона. Це сказав наш археолог – він має енциклопедичні знання. Але він поїхав до Женеви, на співбесіду щодо прийом у на якусь роботу, і не думаю, що він швидко повернеться… так про що це я? А, про Печеру. Коли ти прилучився до неї, Тіні починають відповідати на твої думки. У цьому не може бути сумнівів – вони прилітають у твої думки, як зграї птахів…