Текст книги "Магічний ніж"

Автор книги: Филип Пулман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 20 страниц)

«Дідусю, – спитали вони, – як далеко в минуле сягає твоя пам'ять?»

«Дуже, дуже далеко. Я пам'ятаю часи, коли людей ще не було», – відповів він надломленим слабким голосом.

«Чи правда, що наближується найбільша за всі часи битва, дідусю?»

«Так, діти, – була відповідь. – Навіть більша, ніж попередня. Для нас усіх вона стане бучним бенкетом – кожен наш одноплемінник в кожному зі світів багато-багато днів насолоджуватиметься життям».

«А хто переможе, дідусю? Чи завдасть лорд Ізраель поразки Господу?»

«Армія лорда Ізраеля налічує мільйони вояків, – відповів їм старезний монстр, – котрі зібралися з усіх світів. Ця армія більша, ніж та, що воювала з Господом в минулому, і в неї кращий керманич. Щодо сил Господа, вони в сотні разів численніші, але Господь постарів, діти, він набагато старіший навіть від мене, а його загони налякані, а якщо не налякані, то самовпевнені. Це буде запекла битва, але лорд Ізраель мав би перемогти – він безстрашний, рішучий, а головне, переконаний у тому, що поновлює справедливість. Проте, діти, в нього немає Езагетра – і це його слабке місце. Без Езагетра він і всі його сили приречені на поразку. І тоді наш бенкет триватиме роками, діти!»

І потвора розсміялася та почала гризти смердючу кістку, котру вони принесли їй, а всі інші радо заверещали. Ви розумієте, як уважно я слухала, намагаючись дізнатися про цього Езагетра більше, але через виття вітру я лише почула, як юне чудовисько спитало: «Якщо лордові Ізраелю потрібен Езагетр, то чому ж він не викличе його?»

Старе відповіло йому: «Лорд Ізраель знає про Езагетра не більше, ніж ти, дитино! Яка ти смішна! Смійся довго й голосно…»

Але коли я ще трохи наблизилася до цих потвор, аби дізнатися побільше, моя сила мене зрадила, сестри, – я вже не змогла залишатися невидимою. Молода скельна погань побачила мене та загорлала, і мені довелося втікати – крізь невидимі ворота в повітрі повернутися до цього світу. Слідом за мною сюди прилетіла ціла зграя погані, але до своїх гнізд повернуться далеко не всі – ті, що лежать біля цього струмка, становлять лише незначну частину загиблих від мого лука. Проте, сестри, очевидно, що ми потрібні лорду Ізраелю. Хай там ким є цей Езагетр, йому потрібні й ми! Я хотіла б зараз же повернутися до лорда Ізраеля та сказати йому: «Не хвилюйся – ми, відьми півночі, йдемо тобі на допомогу, й ми допоможемо тобі перемогти». Отже, Серафіно Пеккала, якщо ти згодна зі мною, то скликаймо велику нараду відьом усіх без винятку кланів та пориньмо у війну!

Серафіна Пеккала подивилася на Віла так, що в нього виникло враження, ніби вона питає в нього дозволу на щось. Але він нічого не міг їй порадити, й вона перевела погляд на Руту Скаді.

– Без нас, – відповіла вона. – Наразі наше завдання полягає в тому, щоб допомогти Лірі, а її – провести Віла до його батька. Я згодна, тобі слід повернутися, але ми мусимо залишитися з Лірою.

Рута Скаді нетерпляче кивнула.

– Що ж, коли ви мусите, то нічого не поробиш, – промовила вона.

Віл ліг на землю – його рана боліла сильніше, ніж коли була свіжою. Уся його рука розпухла. Ліра також лягла поруч із ним та з-під напівопущених він дивилася на вогонь, крізь сон прислухаючись до тихої розмови відьом. Пантелеймон згорнувся клубком біля її шиї.

Рута Скаді вирішила прогулятися вздовж берега струмка, і Серафіна Пеккала приєдналася до неї.

– Ах, Серафіно, ти бачила б лорда Ізраеля! – тихо промовила латвійська королева. – Він найбільший полководець усіх часів, він утримує в голові щонайменші деталі щодо своїх військ. Ти тільки уяви, на що він наважився – піти війною на Творця! Але ким, на твою думку, може бути цей Езагетр? Як це ми ніколи про нього не чули? І як нам переконати його приєднатися до лорда Ізраеля?

– Сестро, можливо, це й не «він». Ми знаємо про нього не більше, ніж те молоде чудовисько. Либонь, його дідусь сміявся з нього через його необізнаність. Старовинною мовою це слово означає «те, що знищить Бога». Ти це знала?

– Тоді воно може мати відношення до нас, Серафіно Пеккала! А якщо так, то наскільки могутнішими стали б війська лорда Ізраеля, якби ми до них приєдналися! О, як мої стріли бажають поцілити тих лиходіїв із Больвангара, кожного Больвангара з кожного світу! Сестро, навіщо вони це роблять? У кожному із світів представники Господа приносять дітей в жертву своєму жорстокому богові! Навіщо це їм?

– Вони бояться Пилу, – відповіла Серафіна Пеккала, – хоча я й не знаю, що це таке.

– А цей хлопець, якого ви знайшли – хто він? З якого він світу?

Серафіна Пеккала розповіла Руті Скаді все, що знала про Віла.

– Я не знаю, в чому полягає його важливість, – завершила вона, – але ми служимо Лірі, а її прилад каже, що саме таким є її завдання. Сестро, ми спробували вилікувати його рану, але зазнали невдачі. Ми накладали заклинання утримування, але воно не спрацювало. Може, трави у цьому світі мають меншу силу, ніж у нашому? У цих місцях надто спекотно, щоб тут міг рости мох-кров'янка.

– Хлопець якийсь дивний, – промовила Рута Скаді. – Він чимось схожий на лорда Ізраеля. Ти зазирала йому в очі?

– По правді кажучи, – відповіла Серафіна Пеккала, – я не насмілилася це зробити.

Дві королеви присіли на землю біля струмка та замовкли. Минав час; одні зірки зникали за обрієм, інші сходили. З того місця, де спали діти й відьми, долетів зойк – це щось наснилося Лірі. Відьми чули гуркотіння шторму та бачили спалахи блискавок над морем і горами, але все це було ще далеко від них.

Нарешті Рута Скаді спитала:

– А ця дівчинка, Ліра, – яку роль вона має зіграти и цій виставі? Чи річ лише у тому, що вона має відвести хлопця до його батька? Чи ж цим її завдання не обмежується?

– Наразі вона має зробити саме це – але лише наразі. В неї велике призначення. Пам'ятаєш відьмаці. ке пророцтво, за яким долю світу має змінити дитина. Ми знаємо ім'я, що відкриє її єство пані Кольтер, і знаємо, що цій жінці воно невідоме. Відьма, котру вона катувала на кораблі біля Свольбарда, майже видала його, але до неї вчасно прийшла Ямбе-Акка. Проте мені спало на думку, що Ліра може бути тим, про що казало те старе чудовисько – Езагетром. Може, найважливіша зброя у війні проти Господа – це не відьми, не ангели, а он та спляча дитина. Інакше навіщо пані Кольтер так хотіла її відшукати?

– Пані Кольтер була коханкою лорда Ізраеля, – сказала Рута Скаді, – а Ліра – їхня дитина. О Серафіно, якби я народила його дитину, якою відьмою вона була б! Королевою всіх королев!

– Тихше, сестро, – перервала її Серафіна. – Ти чуєш цей звук? І якесь світло…

Вони підвелися, стривожені тим, що хтось або щось могло прослизнути повз варту, і побачили, що над їхнім табором виблискує якесь слабке світло, навіть трохи не схоже на відблиски багаття.

Дві королеви, поклавши стріли на тятиву, кинулися туди, але за декілька кроків різко зупинилися.

Усі відьми, а також Віл і Ліра, мирно спали на траві, проте дітей оточували десятка з півтора ангелів – істоті і просто уважно дивилися на них.

Раптом Серафіна Пеккала зрозуміла поняття, для якого у відьом навіть не було назви: уявлення про паломництво. Вона зрозуміла, чому паломники могли чекати тисяч і років і долати величезні відстані, лише щоб бути присутніми при чомусь важливому, і чому після цього вони дивишся на світ зовсім іншими очима. Саме пілігримами здалися їй ці чудові істоти в розрідженому світлі, що стояли довкола замурзаної дівчинки в картатій спідниці та хлопця з пораненою рукою і насупленим навіть уві сні обличчям.

Біля Ліриної шиї щось ворухнулося – Пантелеймон, білосніжний горностай, сонно розплющив свої чорні очі та, анітрохи не стривожений, озирнувся. Пізніше Ліра пам'ятатиме цю картину як свій сон. Здається, Пантелеймон сприйняв увагу як щось належне Лірі – за хвилину він знову згорнувся клубком і заплющив очі.

Нарешті одна з істот розправила крила. Інші зробили те саме, і, хоча вони стояли впритул одна до одної, їхні крила без будь-якого опору поєдналися – так, як зливаються докупи промені. Навкруги дітей, що спали на траві, виникло коло світла.

Потім сторожі один за одним вогняними метеорами злетіли в повітря, при цьому вони збільшувалися в розмірі доти, доки не стали просто величезними. За мить вони були вже далеко – ніби зграйка падаючих зірок промчала на північ.

Серафіна та Рута Скаді схопили свої соснові гілки та злетіли услід за ангелами, але ті вже відлетіли надто далеко, щоб їх можна було наздогнати.

– Це таких істот ти бачила того разу, Руто? – спитала Серафіна, коли вони повільно знижувалися, спостерігаючи, як яскраві вогники летять до горизонту.

– Ці здалися мені більшими, але це, без сумніву, були вони. У них немає плоті, бачила? Вони складаються зі світла. Їхні чуття мають суттєво відрізнятися від наших… Серафіно Пеккала, наразі я залишаю вас – я маю скликати всіх відьом півночі. Коли ми зустрінемося знову, вже точитиметься війна. Хай щастить тобі, люба…

Вони прямо в повітрі обійнялися, потім Рута Скаді повернулася та помчала на південь.

Серафіна провела її поглядом, а тоді вирішила подивитися, як останні сяючі ангели зникають за обрієм. Вона відчувала до великих сторожів лише співчуття. Як їм, мабуть, не вистачає всього того, що є в істот із плоті та крові, – відчуття землі під ногами, вітру у волоссі, зоряного світла на оголеній шкірі… Серафіна схопила соснову гілочку, на якій вона летіла, та з жадібним задоволенням вдихнула гострий запах смоли. Потім вона тихо спустилася вниз, до людей, що спали на траві, та приєдналася до них.

14
Ущелина Аламо

Лі Скоресбі подивився вниз і побачив, що ліворуч розкинувся спокійний океан, а праворуч простягнувся зелений берег. Аеронавт прикрив очі та пошукав ознак людського життя. Відтоді, як вони вилетіли з гирла Снісею, минула вже повна доба.

– Це і є новий світ? – спитав він.

– Новий для тих, хто народився в іншому, – відповів Станіслав Груман. – Узагалі-то він такий самий старий, як ваш і мій. Ізраель своїми діями зворушив усе на світі, пане Скоресбі, зворушив сильніше, ніж будь-хто чи будь-що в минулому. Ті двері та вікна, що їх я згадував, наразі відчиняються у найнесподіваніших місцях. Плавати та лі гати стало дуже важко, але вітру, що несе нас, все це не стосується.

– Старий цей світ чи новий, але він дуже дивний, – сказав Лі.

– Так, – погодився Станіслав Груман. – Це дивовижний світ, хоча дехто, безперечно, почувається в ньому як удома.

– Схоже, він порожній, – зауважив аеронавт.

– Це не так. За тим мисом ви побачите місто, що колись було заможним і могутнім. У ньому й досі мешкають нащадки тих купців й аристократів, котрі збудували його, хоча три століття тому тут настали лихі часи…

За декілька хвилин Лі побачив спочатку маяк, потім Криву кам'яного хвилеріза, а потім – вежі, куполи та червоно-коричневі дахи чудового міста біля гавані.

У пишному саду на мисі стояла розкішна будівля на кшталт оперного театру, широкі бульвари рясніли елегантними готелями, а вулички втопали у квітучій зелені, що нависала над балконами будинків.

Груман мав рацію – люди тут були. Але коли воші наблизилися, Лі з подивом побачив, що всі вони були дітьми: жоден дорослий так і не з'явився в його полі зору. Діти гралися на пляжі, бігали по кафе, їли, пили, виносили повні торби товарів із будинків і магазинів. Декілька хлопців билися, їх підштрикувала рудоволосі дівчинка, а хлопчик меншого віку кидав каміння у вікна сусіднього будинку. Здавалося, це був дитячий майданчик розміром з місто, але вихователів чи вчителів не було видно. «Дитячий світ», – промайнуло в голові Лі Скоресбі.

Але в місті були не лише діти. Коли Лі вперше побачив цих створінь, він протер очі, але вони, без сумніву, існували, ці стовбури туману або чогось ще більш розрідженого, ніж туман – просто згустки повітря. Хай там чим вони були, в місті їх було повнісінько: вони дрейфу вали над бульварами, проникали до будинків, скупчувалися на площах і перехрестях. Діти, здавалося, зовсім не помічали їх.

Але створіння бачили дітей. Поки куля летіла над містом, Лі поступово усвідомив закономірність у їхній поведінці: безперечно, деякі діти – а саме ті, що пере бували на межі між дитинством і юністю – цих при мар цікавили, і вони пересувалися за ними назирці. Один високий худорлявий хлопець із копицею чорного волосся, вже майже юнак, був оточений створіння ми так щільно, що обриси його постаті, здавалося, мерехтіли в повітрі. Створіння нагадували Лі мух, що злетілися на м'ясо, але хлопець їх не бачив – хоча час від часу він протирав очі чи трусив головою, наче хотів прояснити зір.

– Хто ці бісові створіння? – спитав Лі.

– Тутешні люди звуть їх примарами.

– А що саме вони роблять?

– Ви чули про упирів?

– У казках.

– Примари живляться так само, як вампіри годуються кров'ю, але їжа примар – це увага, свідомий інтерес до світу. Незрілість дітей майже не приваблює їх.

– Тоді вони являють собою протилежність тим дияволам із Больвангара.

– Навпаки. Й Облаткове братство, і примари байдужості зачаровані тим, що в людей незнання кардинально відрізняється від досвідченості. Облаткове братство ненавидить Пил і боїться його, а примари живляться ним, але й ті, й інші надзвичайно небайдужі до нього.

– Вони скупчилися навколо того хлопця…

– Він дорослішає. Невдовзі вони накинуться на нього, і його життя перетвориться на байдуже, рослинне страждання. Він приречений.

– Святий Петре! А ми не можемо його врятувати?

– Ні. Примари відразу схоплять нас. Поки ми в повітрі, вони нас не чіпатимуть, і нам залишається тільки спостерігати та летіти далі.

– Але де дорослі? Ви що, хочете сказати, що в цьому світі живуть лише діти?

– Ці діти через примар стали сиротами. У цьому світі чимало груп таких дітей – вони блукають тут, живучи тим, що знаходять, коли дорослі втікають. А, як ви бачите, тут є що знайти: хай там як, але діти не голодують. Схоже, місто заполонили великі зграї примар, і дорослі втекли, щоб залишитися живими. Ви помітили, як мало кораблів і човнів було в гавані? А дітям це лише на руку.

– Але не старшим – як тому бідолашному хлопцеві.

– Пане Скоресбі, цей світ є таким, яким є. І якщо ви бажаєте покласти край жорстокості та несправедливості, то маєте везти мене далі. У мене є тут важливі справи.

– Мені здається… – Лі помовчав, підшукуючи слушні слова, – мені здається, що жорстокість є там, де ви її бачите, і допомагати слід тому, хто, як ви бачите, потребує вашої допомоги. Чи, може, я помиляюся, докторе Груман? Либонь, я лише темний аеронавт – настільки темний, що коли мені казали, ніби шамани вміють літати, я вірив цьому. Але – ви шаман, і ви не літаєте.

– Знаєте, таки літаю.

– Тобто?

Повітряна куля знижувалася, а місцевість під ними підвищувалася. Просто в них на шляху стояла величезна квадратна башта з каміння, але Лі, здається, цього не помічав.

– Мені треба було полетіти, я викликав вас, і тепер я лечу, – промовив Груман.

Він добре бачив небезпеку, котра їм загрожувала, але, покладаючись на досвід аеронавта, вирішив не втручатися. І в останню мить Лі Скоресбі нахилився над бортом гондоли та потягнув за мотузку, що втримувала один із мішків баласту. З мішка посипався пісок, куля трохи піднялася та пролетіла за шість футів від верхівки башти. З десяток круків, потурбовані, злетіли в повітря та, каркаючи, закружляли довкола них.

– Так, справді, – погодився Лі. – Ви дуже незвичайна людина, докторе Груман. Вам не доводилося жити серед відьом?

– Доводилося, – відповів шаман. – А також серед академіків і серед духів. Повсюди можна побачити дурість, але так само повсюди розпорошені крупинки мудрості. І, без сумніву, чимало проявів мудрості мені не вдалося роздивитися. Життя – це складна річ, пане Скоресбі, але ми все одно мусимо чіплятися за нього.

– А цей наш вояж – це прояв дурості чи мудрості?

– Це наймудріший вчинок, про який я будь-коли чув.

– Скажіть мені ще раз, яка в нас мета: ви збираєтеся відшукати хранителя магічного ножа, а що потім?

– Потім я повідомлю йому його завдання.

– І це завдання включає в себе захист Ліри, – нагадав аеронавт.

– Ніж захистить нас усіх.

Вони полетіли далі, і незабаром місто зникло з поля зору.

Лі подивився на свої прилади. Стрілка компаса й досі крутилася, мов скажена, проте, судячи з усього, альтиметр [3]3
  Альтиметр– висотомір.


[Закрыть]працював справно – згідно з його показаннями, вони летіли приблизно на відстані тисячі футів над рівнем моря, паралельно до лінії берега. Попереду з'явилася низка високих зелених пагорбів, і Лі похвалив себе за те, що взяв досить баласту.

Але коли він знову оглянув горизонт, то відчув, що його серце трохи стиснулося. Гестер також це відчув, смикнув вухами та став вдивлятися вдалечінь золотаво-карим оком. Лі взяв деймона на руки, засунув його за пазуху та знов подивився в телескоп.

Ні, він не помилився. Далеко на півдні (якщо напрямок, з котрого вони прилетіли, дійсно був півднем) крізь туман летіла інша повітряна куля. Спричинене спекою тремтіння повітря та велика відстань не дозволяли роздивитися деталі, але та куля була більшою і летіла вище.

Груман також її побачив.

– Вороги, пане Скоресбі? – спитав він, прикриваючи очі долонею.

– Сумнівів бути не може. Я не знаю, чи варто скидати баласт та підійматися вище, чи, може, доцільно залишитися внизу, сподіваючись, що вони нас не помітять. Добре, що то не цепелін – вони наздогнали б нас за пару годин. Та ні, чорт забирай, я підіймаюся, докторе Груман: якби я був у тій кулі, то вже помітив би нашу, до того ж я впевнений, що з зором у них усе гаразд.

Лі знову посадив Тестера на лаву, нахилився і скинув три мішки з піском. Куля відразу піднялася, а Лі обернувся до телескопа.

За хвилину він переконався, що їх таки помітили – туман поруч із другою кулею наче ворухнувся та за мить перетворився на смугу диму, що під кутом поринула вгору від кулі. За декілька секунд дим обернувся на спалах полум'я, котре потім знову стало сірим димом. Без сумніву, це був сигнал.

– Чи можете ви викликати сильніший вітер, докторе Груман? – попросив Лі. – Я хотів би до темряви дістатися до тих пагорбів.

Наразі вони віддалялися від узбережжя, і їхній шлях пролягав над затокою завширшки тридцять чи сорок миль, над другим берегом якої здіймалася гряда пагорбів. Утім, коли вони набрали висоту, Лі побачив, що ті пагорби було б правильніше назвати горами.

Аеронавт повернувся до Грумана, але побачив, що той перебуває у глибокому трансі. Очі шамана були заплющені, на його чолі виступили краплі поту, він гойдався назад-уперед. Його горлянка видавала низькі ритмічні стогони, а його деймон, також у трансі, вчепився у край гондоли.

Чи то внаслідок того, що вони набрали висоту, чи то завдяки зусиллям шамана, але вітер справді посилювався. Лі подивився на балон і побачив, що той нахилився на декілька градусів у бік пагорбів.

Але вітер, що прискорював їхній політ, діяв і на іншу кулю. Вона не наближувалася, але й не віддалялася. А коли Лі навів на неї телескоп, то побачив позаду неї якісь темніші, менші за розміром силуети. Вони були розташовані в чіткому порядку, і щохвилини їх ставало дедалі краще видно.

– Цепеліни, – промовив Лі. – Що ж, нам важко буде сховатися.

Він спробував оцінити відстань між ними та переслідувачами й ними та горами, до яких вони летіли. Їхня швидкість, безсумнівно, зросла, і вітер зривав із хвиль далеко внизу білі баранчики.

Лі побачив, що Груман відпочиває в куті гондоли, а його деймон чистить пір'я. Очі шамана були заплющені, проте аеронавт знав, що той не спить.

– Ось що ми маємо, докторе Груман, – сказав він. – Я не хочу, щоб цепеліни наздогнали нас у повітрі. В такому разі нічого не зможемо зробити – вони зіб'ють нас умить. Але не бажаю я й сідати на воду – чи то з власної волі, чи то ні. Ми деякий час утримаємося на воді, але вони легко дістануть нас гранатами. Ось чому я хотів би дістатися до тих пагорбів і приземлитися. Я бачу там ліс, і ми могли б деякий час ховатися серед дерев. Між іншим, сонце сідає. За моїми підрахунками, до його заходу залишається десь три години. За цей час, як мені здається, цепеліни наполовину скоротять відстань до нас, а ми вже досягнемо узбережжя. Ви розумієте, що це означає? Я збираюся підняти кулю в ті гори та приземлитися там, бо інше рішення означатиме неминучу загибель. На цей час вони вже напевно пов'язали той перстень, котрий я показав їм. зі скролінгом, якого я вбив на Новій Земблі, і, безперечно, вони переслідують нас так уперто не для того, щоб повідомити мені, що я забув на конторці гаманець. Отже, докторе Груман, десь уночі наш політ завершиться. Вам коли-небудь доводилося саджати повітряну кулю?

– Ні, – відповів шаман. – Але я довіряю вашому вмінню.

– Я спробую піднятися в ті гори якомога вище – не знаю ще, до якої саме висоти, адже чим далі ми просунемося, тим ближче вони опиняться до нас. Якщо я сяду, коли вони будуть надто близько, вони зможуть побачити, де ми знаходимося, але якщо я приземлюся дуже рано, ми не зможемо сховатися в лісі. Хай там як, але невдовзі в тих горах розпочнеться стрілянина.

Груман сидів спокійно, лише смикав руками якийсь магічний предмет із пір'я та намистин. Але потім Лі побачив, що його рухи є впорядкованими – та річ Постійно рухалася по одній траєкторії. Очі яструба-деймона ні на мить не відривалися від цепелінів, що їх переслідували.

Минула година, потім ще одна. Лі весь час жував незапалену сигару та відсьорбував із жерстяної фляги холодну каву. Сонце поступово наближувалося до моря, що лежало під ними, – Лі побачив, як на узбережжі на підніжжя гір впали вечірні тіні, хоча їхня куля та вершини гір і досі купалися в золоті.

А позаду, майже невидимі у призахідному сонячному сяйві, поступово зростали та ставали чіткішими маленькі цятки цепелінів. Вони вже обігнали другу кулю, і їх легко можна було побачити неозброєним оком: їх було четверо, й летіли вони шеренгою. Невдовзі над широкою мовчазною затокою залунав шум їхніх двигунів, схожий на тихе, але безперервне дзижчання комара.

Коли до берега біля підніжжя гір залишалося кілька хвилин, Лі побачив у небі за дирижаблями дещо нове. Там розросталася величезна грозова хмара, з усіх боків оточена яскраво-голубим небом. «Як це я не помітив її раніше?» – промайнуло в голові Лі. Якщо наближується шторм, то чим раніше вони приземляться, тим краще для них.

А потім під хмарами повисла темно-зелена завіса дощу – здавалося, шторм женеться за цепелінами так само, як вони гналися за повітряною кулею Лі, тягнучи до них дощові руки. Коли сонце нарешті поринуло у воду, хмари освітив потужний спалах, за декілька секунд до них долетів тріск грому, такий гучний, що, здавалося, здригнулася кожна ниточка повітряної кулі. Луна цього удару ще довго відбивалася від гір.

Невдовзі вони знову побачили спалах блискавки, і цього разу зубцювата двоголова стріла вдарила з осердя грози прямо в один із цепелінів. Газ миттєво спалахнув: під свинцево-чорними хмарами розцвіла вогняна квітка, і дирижабль повільно поплив донизу, сяючи, мов величезний маяк. Нарешті він, усе ще палаючи, опустився на воду.

Лі перевів дух. Груман стояв поруч із ним, однією рукою тримаючись за борт гондоли, і його обличчя було якимось виснаженим.

– Це ви викликали шторм? – спитав Лі.

Груман ствердно кивнув.

Небо своїм забарвленням було схоже на шкіру тигра: смуги золотого кольору чергувалися з ділянками темно-коричневого, майже чорного. Утім, щохвилини цей візерунок змінювався – золото швидко згасало, і його поглинала чорнота. Море під кулею було схоже на строкату ковдру – чорна вода, сяюча піна, полум'я над залишками палаючого цепеліна, котрі, поступово занурюючись у воду, дрейфували на північ.

Утім, три інші дирижаблі дедалі наближувалися. Було видно, що буря добряче їх торсає, але вони не відхилялися від свого курсу. Навколо них, як і раніше, били численні блискавки, і коли шторм наблизився до повітряної кулі, Лі стало страшно за газ у балоні. Один удар – і вони, охоплені полум'ям, полетять на землю. Аеронавт поду мав, що, хай там як уміло Груман керував штормом, навряд чи він був у змозі цього уникнути.

– Добре, докторе Груман, – промовив він. – Наразі я не звертатиму уваги на цепеліни, бо зосереджусь на тому, щоб ми цілими досягли гір і приземлилися. Я хотів би, щоб ви сіли на лаву, взялися за щось та були готові за моїм наказом зіскочити. Я попереджу вас, і, звичайно, спробую приземлитися якомога м'якше, але за таких умов важить не лише кваліфікація, а й удача.

– Я довіряю вам, пане Скоресбі, – була відповідь.

Шаман сів у куті гондоли, а його деймон вмостився на кільці, що до нього кріпилися стропи, і пазурами вчепився у шкіру, якою воно було обтягнуте.

Вітер став майже ураганом, і балон із газом здіймався та опадав під його поривами. Стропи скрипіли та натягувалися, але Лі не боявся, що вони порвуться. Він скинув ще трохи баласту та почав уважно стежити за альтиметром. Під час шторму слід обов'язково враховувати те, що атмосферний тиск падає, та вносити поправки до показань приладу, і часто такі розрахунки стають майже довільними. Двічі перевіривши показання, Лі вирішив скинути решту баласту – відтепер єдиним засобом керування кулею залишався газовий клапан. Піднятися він уже не міг – лише знизитися.

Аеронавт почав удивлятися в бурхливе повітря й нарешті розгледів темне громаддя гір на тлі трохи світлішого неба. Знизу долетіло якесь ревіння та шипіння, схоже на удари прибою об кам'яний берег, але Лі знав, що це вітер рве крону дерев – вони вже були над лісом! Отже, вони долетіли швидше, ніж він очікував.

І тепер не слід було баритися з приземленням. Лі був надто спокійним від природи, щоб гніватися на долю – зазвичай він лише зводив брови та коротко вітав те, що вона йому давала. Але цього разу він відчув, як його охоплює розпач, адже саме те, що йому слід було робити за такої ситуації – летіти перед бурею, щоб вона пронесла кулю над лісом, – було гарантією того, що їх просто застрелять.

Він підхопив Гестера, запхнув його собі за пазуху та застебнув полотняну робу на всі ґудзики. Груман тихо сидів у своєму куті, а його деймон зі скуйовдженим пір'ям настовбурчився на кільці, увігнавши пазурі глибоко у шкіру – вітер наче намагався віднести його геть.

– Спробую приземлитися, докторе Груман! – вигукнув Лі, перекриваючи ревіння вітру. – Встаньте та приготуйтеся зістрибнути. Тримайтеся за кільце, а коли я покличу вас, вистрибуйте з гондоли.

Груман послухався. Лі вдивлявся то вперед, то вниз, стежачи за кожним нечітким обрисом, що його висвітлювали блискавки, та моргаючи, коли дощ бив йому в очі, – налетів шквал, і краплі, що за розміром і вагою нагадували гравій, барабанили по балону так, що грому майже не було чути.

– Чудово! – прокричав він. – Ви зчинили прегарний шторм!

Він смикнув за шнур газового клапана, відкриваючи його, і газ зі свистінням почав виходити. За хвилину там, де тільки-но була гладка сфера, був уже зморщений, за формою схожий на довгастий лимон мішок.

Гондола смикалася та хилилася так, а пориви вітру були настільки сильними, що важко було сказати, чи вони знижувалися, чи, може, їх піднесло високо в небо. Але потім Лі відчув, що вони різко зупинилися, та зрозумів, що металевий захват на канаті зачепився за якусь гілку. Це була лише тимчасова перешкода – гілка відразу зламалася, – але вона показала, що невдовзі з'являться інші.

Він вигукнув:

– П'ятнадцять футів до крони лісу!

Шаман кивнув.

Тоді вони відчули ще один поштовх, цього разу набагато різкіший, і їх з розмаху відкинуло на борі гондоли. Лі чекав на щось подібне й відразу понови в рівновагу, але Грумана сила удару застала зненацька Утім, він не випустив кільця, і Лі побачив, що він непохитно стоїть на своєму місці, готовий будь-якої миті вистрибнути.

За секунду кулю стусонуло так, що всі її частини аж заскиглили – захват відшукав гілку, що нарешті зупинила їх політ. Гондола відразу нахилилася та врізалася у верхівки дерев; почулися удари по ній мокрого листя, тріск гілочок та хруск більших гілок, і за мить Лі Скоресбі зрозумів, що вони вже не рухаються – можливо, лише тимчасово.

– Ви ще тут, докторе Груман? – вигукнув він, бо побачити щось не можна було.

– Ще тут, пане Скоресбі.

– Поки що не рухайтеся, а я спробую з'ясувати ситуацію, – проговорив Лі. У бік гондоли бив вітер, і Лі відчував, що вони потроху просідають – мабуть, те, що їх тримало, поступово піддається під вагою кулі.

Балон був уже майже порожнім, а тому, наче вітрило, ловив пориви вітру, і їх усе ще тягло вперед. У голові Лі промайнула думка перерізати стропи, але ж балон усе одно не полетів би – він міцно зачепився за гілки, і завтра переслідувачі легко відшукають місце їхнього приземлення. Тож краще було спробувати затягти його в гондолу.

Знову вдарила блискавка, і за секунду пролунав гуркіт грому. Центр шторму перебував наразі в них над головою. Спалах освітив стовбур дуба з величезним білим шрамом там, де від нього відламалася гілка – але відламалася лише частково, адже гондола стояла на ній майже в тій точці, де вона відходила від стовбура.

– Я скину канат та спущуся по ньому, – прокричав Лі. – Коли ми відчуємо під ногами землю, то подумаємо, що робити далі.

– Я полізу за вами, пане Скоресбі, – відповів Груман. – Мій деймон повідомляє мені, що до землі сорок футів.

Цієї миті Лі чи то побачив, чи то відчув, як яструб, змахнувши могутніми крилами, сів на борт гондоли.

– Він може відлітати від вас так далеко? – спитав здивований аеронавт, але відразу викинув це з голови та зайнявся канатом: як слід прив'язав його спочатку до кільця для строп, а потім до гілки. Тепер навіть якби гондола впала, вона повисла б у повітрі.

Здається, у какофонії, що вирувала навколо них, з'явився новий звук? Він прислухався і дійсно почув мотор цепеліна – можливо, навіть кількох. Важко було сказати, як високо чи в якому напрямку той летів, але звук тривав приблизно хвилину, а потім зник.

Шаман нарешті досяг землі.

– Ви це чули? – спитав у нього Лі.

– Так. Здається, вони підіймаються вище в гори. Вітаю вас з успішним приземленням, пане Скоресбі.

– Це ще не все. Я хотів би до світанку сховати балон у наметі, бо в іншому разі місце нашої посадки буде видно з відстані декількох миль. Ви здатні на фізичну працю, докторе Груман?

– Скажіть мені, що робити.

– Я залізу в гондолу та спущу вам деякі речі, зокрема намет. Ви можете поставити його, а я тим часом спробую зняти та сховати балон.

На все це пішло чимало часу, й одного разу ледь не трапилося лихо – гілка, що втримувала гондолу, нарешті зламалася, і Лі разом із корзиною полетів униз. Але падіння тривало недовго: газовий балон і досі був зачеплений за верхівки дерев, і це втримало гондолу над землею.