Текст книги "Магічний ніж"

Автор книги: Филип Пулман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 20 страниц)

Цієї миті у вікно кабінету врізався перший камінь. Скло із шибки посипалося з гучним дзенькотом, і відразу тінь мавпи зникла зі стіни, а дорослі одночасно різко вдихнули. Пролунав ще один удар, потім ще один, і Віл відчув, як спружинив диван – це підскочив сер Чарльз.

Хлопець різко схопив зі столика алетіометр, кинув його в кишеню та скочив у вікно. Опинившись на траві в Ситагазі, він відразу почав мацати повітря у пошуках невловимих країв вікна, намагаючись при цьому заспокоїтися та зосередитися – адже від жахливої небезпеки його відділяли лише декілька футів повітря.

Почувся вереск – ані людський, ані тваринний, до того ж набагато відразливіший від них, – і Віл зрозумів, що це була та мерзенна мавпа. На ту мить більша частина вікна вже була ним зачинена, але ще залишалася невеличка дірочка на рівні грудей. Раптом у дірці з'явилася вкрита золотавою шерстю лапа з чорними нігтями, і Віл відсахнувся. Слідом за лапою поткнулася морда, гідна иайжахливішого кошмару: оголені гострі зуби та очі, що палали такою зосередженою злістю, що вона вдарила Віла майже як спис.

Ще мить, і потвора пролізла б крізь віконце, і тоді все скінчилося б; але ніж і досі був у Віловій руці, і він інстинктивно підняв його та різонув мавпячу морду – вірніше, те місце, де вона знаходилася, бо тварина встигла вчасно підскочити. Це дало хлопцеві змогу схопити краї вікна та затулити їх.

Його власний світ зник – він був один у залитому місяцем парку Ситагаза, переляканий до нудоти, тремтячий та мокрий від поту.

Проте слід було рятувати Ліру. Віл побіг до вікна, відчиненого ним у кущах, і заглянув туди. Темне листя лаврів та падуба затьмарювало зір, але хлопець відхилив його та проскочив у сад біля будинку Летрома, у затінок під гілками. Розбите вікно кабінету діамантами виблискувало під місяцем.

Він побачив, як з-за рогу будинку вискочила мавпа та якимись котячими рухами поскакала по траві, за нею з'явилися сер Чарльз і жінка. В руці Летрома був пістолет. Жінка у нього за спиною була вродливою до нестями – Віл добре роздивився це у світлі місяця. Її блискучі темні очі випромінювали магію, а струнка постать принаджувала погляд своєї грацією. Але потім вона клацнула пальцями, і мавпа відразу зупинилася та скочила їй на плечі, і тоді хлопець побачив, що ця чарівна жінка та лиховісна мавпа – одне ціле.

Але де Ліра?

Дорослі озирнулися, потім жінка опустила мавпу, й та почала нишпорити по траві, ніби принюхуючись чи шукаючи сліди. У саду стояла тиша. Якщо Ліра була вже в кущах, вона нізащо не змогла б зрушити з місця зовсім безшумно, і тоді її відразу помітили б.

Сер Чарльз ледь чутно брязнув запобіжником пістолета й почав удивлятися в кущі. Вілу здалося, що очі старого зупинилися на ньому, але потім той перевів погляд далі.

Цієї миті обоє дорослих повернулися ліворуч – мавпа щось там почула. Вона миттю кинулася туди, де мала ховатися дівчинка, і Віл зрозумів, що за секунду тварина її знайде…

Але тут із кущів на траву вистрибнула смугаста кішка та зашипіла.

Мавпа почула це й відразу, ще в повітрі, розгорнулася. Було видно, що вона спантеличена, але її подив, мабуть, годі й порівнювати було зі здивуванням, яке охопило Віла. Золотава тварина скочила на лапи мордою до кішки, котра вигнула спину, задерла хвіст і тепер стояла боком до мавпи, шиплячи, плюючись та кидаючи їй виклик.

І мавпа прийняла його, кинувшись назустріч. Кішка відскочила, хрест-навхрест вдаривши по повітрю лапою, тим часом Ліра вже опинилася поруч із Вілом та разом з Пантелеймоном пірнула у вікно. До них долетів пронизливий крик кішки. Мавпа, морду котрої зачепили гострі пазурі, заверещала у відповідь і кинулася в обійми ані Кольтер, а кішка стрибнула в кущі свого світу та зникла з очей.

Пролізши крізь вікно, Віл знову почав намацувати пальцями його майже невловимі краї та защипувати, і коли від вікна залишалася тільки невелика щілина, крізь нього долетів звук поспішливих кроків та тріск гілок…

Але вікно вже зникло, і відразу запанувала абсолютна тиша. Віл опустився на коліна на росисту траву та намацав у кишені алетіометр.

– Ось він, – сказав хлопець.

Ліра взяла прилад. Віл тремтячими руками засунув ніж у піхви, ліг на траву, заплющив очі й незабаром відчув, як місяць купає його сріблом, а Ліра ніжними обережними рухами розв'язує бинт та затягує його знов. Тремтіння в його тілі поступово минало.

– О Віле, – почув він голос дівчинки, – я так вдячна тобі за все, що ти зробив!

– Сподіваюся, з кішкою все гаразд, – пробурмотів хлопець. – Вона схожа на мою Моксі. Мабуть, зараз вона вже вдома, у своєму рідному світі, й забула всі прикрощі.

– Знаєш, що мені здалося? На мить я подумала, що вона – твій деймон. Між іншим, вона зробила те, що мав би зробити гарний деймон. Ми врятували її, а вона – нас. Ходімо, Віле, не лежи на траві, вона волога. Якщо ти не ляжеш зараз у справжнє ліжко, то застудишся. Ходімо в отой великий будинок, там мусять бути ліжка, їжа та все інше. Я зроблю тобі нову пов'язку, зварю каву, приготую омлет – все, що забажаєш, а потім ми ляжемо спати. Тепер, коли в нас є алетіометр, нам нічого не загрожуватиме, ось побачиш. Я нічого не робитиму сама, лише допомагатиму тобі шукати батька, обіцяю…

Вона допомогла Вілу підвестися, й вони повільно пішли садом до великого будинку, що білів під місяцем.

10
Шаман

Лі Скоресбі зійшов на берег у порту в гирлі Єнісею та побачив, що це місце перебуває у стані хаосу – рибалки намагаються продати консервним заводам мізерні уломи невідомих видів риби, власники кораблів обурені тим, що влада, аби впоратися з наслідками підйому води, підвищила портовий збір, а мисливці сходяться до міста, неспроможні працювати через швидке танення тайги та панічне метушіння тварин.

Лі зрозумів, що йому буде дуже складно суходолом дістатися туди, куди йому треба: навіть у звичайні часи тайгова дорога являла собою очищену від лісу смуту мерзлої землі, а нині танула навіть вічна мерзлота, і поверхня. землі перетворилася на море багнюки.

Отже, Лі віддав на зберігання повітряну кулю й обладнання, на залишки золота найняв човен із бензиновим двигуном, придбав декілька бочок палива та їжу й вирушив проти течії.

Спочатку він просувався досить повільно. Течія була вельми швидкою, рівень води в Єнісеї суттєво піднявся, й ріка несла в океан усілякий бруд: стовбури дерев, гілки, трупи потонулих тварин, а одного разу Лі навіть побачив розпухлий труп людини. Невеличкий мотор працював на повну потужність, і Лі доводилося постійно стежити за тим, куди він пливе.

Метою його подорожі було селище племені Грумаиа. Допомогти йому дістатися туди могла лише власна пам'ять – декілька років тому він пролітав над тією місцевістю. Утім, на пам'ять він не скаржився, хай навіть береги ріки дуже змінилися – значна частина деталей пейзажу, котрі він запам'ятав, зникла у воді кольору кави з молоком. Підвищення температури роз будило комах, й обриси берега були затьмарені величезними хмарами гнусу. Лі змастив обличчя й руки маззю з дурману та безперервно палив міцні сигари, і це дозволяло йому бодай трохи відганяти всюдисущих кровожерів.

Гестер мовчазно сидів на носі човна, його довгі вуха, як завжди, лежали вздовж худої спини, а очі були примружені. Чоловік та деймон уже давно звикли до обопільного мовчання й розмовляли лише в разі потреби.

Уранці третього дня подорожі Лі повернув суденце в невеличку річку, що вливалася до головного потоку, стікаючи з гряди невисоких пагорбів, котрі мали бути вкриті глибоким снігом, але наразі були поцятковані коричневими плямами. Незабаром вони вже пливли між низькими соснами та модринами й через кілька миль побачили велику круглу скелю заввишки з будинок. Лі пристав до берега та прив'язав човен.

– Тут була пристань, – сказав він Гестеру. – Пам'ятаєш того старого мисливця на тюленів з Нової Земблі, котрий розповідав нам про неї? Мабуть, пристань зараз за шість футів під водою.

– Сподіваюся, їм вистачило розуму, щоб побудувати селище досить високо над рікою, – відповів деймон, стрибнувши на землю.

Приблизно за півгодини Лі поклав свою торбу на землю поруч із дерев'яним будинком вождя племені та привітав невеликий натовп, що вже збирався навколо нього. Щоб продемонструвати миролюбні наміри, він використав спільний для всієї півночі жест – поклав на землю біля ніг рушницю.

За мить поруч із нею лежав лук старого сибірського татарина, очі якого майже не визирали зі зморщечок навколо них. Його деймон-росомаха торкнувся носом носа Гестера, котрий у відповідь смикнув вухами.

Вождь щось сказав, Лі відповів англійською. Перепробувавши з півдесятка мов, вони нарешті знайшли таку, якою обидва могли досить вільно спілкуватися.

– Моє шанування тобі та твоєму племені, – промовив Лі. – У мене є курильна трава, не надто гарна, але для мене честь запропонувати її тобі.

Вождь вдячно кивнув, і одна з його дружин узяла в Лі пакунок, котрий той дістав із торби.

– Я шукаю чоловіка на ім'я Груман, – сказав Лі. – Я чув, що твоє плем'я прийняло його до своїх лав. Можливо, ви знаєте його під іншим ім'ям, але він європеєць.

– Ми чекали на тебе, – відповів вождь.

Інші мешканці села, що зібрались у кволих сонячних променях на багнистому майданчику посеред будинків, не розуміли бесіди, але побачили задоволення, що з'явилося на обличчі вождя. Лі та його деймон відчули полегшення. Вождь кілька разів кивнув.

– Ми сподівалися, що ти таки з'явишся тут, – повторив він. – Ти прийшов, аби відвезти доктора Грумана до іншого світу.

Брови Лі злетіли догори, але він лише відповів:

– Як скажеш, вождю. Він тут?

– Іди за мною, – мовив вождь.

Інші мешканці селища шанобливо розступилися. Знаючи, що Гестеру дуже не подобається багнюка, Лі взяв його на руки, завдав на плечі торбу та пішов за вождем лісовою стежкою. Десь на відстані десяти польотів стріли від селища, на галявині серед високих модрин, він побачив шкіряну ярангу.

Вождь зупинився біля входу. Яранга була прикрашена іклами вепра та рогами лося й північного оленя, але це були не просто мисливські трофеї – вони були обвішані сухими квітами та охайно переплетені сосновими гілочками. Судячи з усього, вони являли собою предмети для якогось ритуалу.

– Розмовляй із ним шанобливо, – тихо попередив вождь Лі Скоресбі. – Він шаман, і в нього болить серце.

Раптом Лі відчув, як по його спині пробігли мурашки, а Гестер у нього на руках напружився – вони побачили, що весь цей час за ними спостерігали. З-посеред сушених квітів та соснових гілок на них дивилося яскраво-жовте око. Це був деймон; побачивши, що Лі дивиться на нього, він повернув голову, обережно взяв у міцний дзьоб соснову гілочку та ніби завісив нею отвір.

Вождь щось голосно сказав своєю мовою. Лі нібито почув ім'я, котре вже знав від мисливця на тюленів – Джопарі. За мить шкіряна завіса на вході до яранги відгорнулася.

На порозі стояв худорлявий чоловік із палаючими очима, одягнений у шкури та хутро. Його чорне волосся вже почало сивіти, а на його кулаку сидів деймон-яструб та сердито дивився на прибульців.

Вождь тричі вклонився та пішов геть, залишивши Лі наодинці з шаманом-академіком, котрого він так давно шукав.

– Докторе Груман, – звернувся він до чоловіка, – мене звати Лі Скоресбі. Я родом із Техаса, за фахом аеронавт. Якщо ви запросите мене увійти та погодитеся поговорити зі мною, я розповім, що привело мене сюди. Я ж не помилився – ви доктор Станіслав Груман із Берлінської академії?

– Так, – відповів шаман. – Кажете, ви з Техаса? Вітри довго несли вас сюди з вашої батьківщини, пане Скоресбі.

– Нині у світі дмуть вельми дивовижні вітри, сер.

– Справді так. Сьогодні доволі тепло. У моїй яранзі с лава, і якщо ви допоможете мені винести її назовні, ми можемо посидіти та поговорити на сонці. У мене є кава, тож, якщо бажаєте, я зварю її.

– Це дуже мило з вашого боку, сер, – відповів Лі та самотужки виніс дерев'яну лаву. Тим часом Груман пішов до печі та розлив гарячий напій у два жерстяні кухля. Його вимова здалася Лі не німецькою, а чисто англійською – директор обсерваторії мав рацію.

Коли вони всілися (Гестер незворушно сидів поруч із Лі, а великий яструб круглими очима дивився на сонце), аеронавт розпочав свою розповідь. Він повідомив Грумана про зустріч у Трольсанді із Джоном Фаа, владарем циган, розповів, як вони найняли ведмедя Йорика Бернісона та дісталися Больвангара, як врятували Ліру та інших дітей, і передав співрозмовникові те, що почув від Ліри та Серафіни Пеккала, коли вони летіли на повітряній кулі до Свольбарда.

– Бачите, докторе Груман, з того, як це описала дівчинка, мені здалося, що лорд Ізраель наче виставляв напоказ перед ученими ту відрізану голову в брилі криги й так налякав їх, що вони не стали роздивлятися її зблизька. Саме це навело мене на думку, що ви, ймовірно, залишаєтеся серед живих. Сер, без сумніву, ви володієте широкими знаннями з даного предмета. Вас добре знають на всьому арктичному узбережжі – я чув, що ви просвердлили собі череп, що об'єктами ваших досліджень були то океанське дно, то Північне сяйво, що десять чи дванадцять років тому ви з'явилися наче нізвідки, і все це було вельми цікаво. Проте, докторе Груман, мене привела сюди не просто цікавість – мене тривожить доля дівчинки. Я думаю, вона відіграє важливу роль у долях усього цього світу, і такої самої думки дотримуються відьми. Якщо ви знаєте щось про неї та про те, що наразі відбувається, я хотів би, щоб ви повідомили це мені. Як я вже казав, щось підказує мені, що ви можете мені допомогти, і саме тому я тут. Але, якщо я не помиляюся, вождь племені сказав, що я прийшов сюди, аби відвезти вас до іншого світу. Може, я неправильно його зрозумів? І ще одне запитання: що це за ім'я, яким він назвав вас? Це племінне ім'я чи, може, якийсь магічний титул?

Груман посміхнувся:

– Він назвав мене моїм власним ім'ям – мене звати Джон Пері. Так, ви прийшли, щоб відвезти мене до іншого світу. А щодо того, що привело вас сюди, я гадаю, ця річ знаходиться тут.

З цими словами він розкрив долоню, і Лі побачив щось таке, що вкрай збентежило його. Він дивився на перстень із срібла та бірюзи, бачив візерунок, характерний для індіанців племені навахо, він навіть знав, що він колись належав його матері, знав його вагу та гладкість каменя, знав, що те місце, де від каменя відколовся шматочок, ювелір трохи прикрив виступом срібла – багато років тому, коли він був ще хлопчиком та жив серед порослих полином прерій своєї батьківщини, його пальці безліч разів пробігали по цьому персню.

Лі відчув, що стоїть на ногах. Гестер прищулив вуха та тремтів. Яструб невідомо як устиг опинитися між Лі та Груманом – мабуть, він захищав шамана, але Лі й не збирався нападати на нього. Відчуваючи себе знову дитиною, він тремтячим голосом спитав:

– Де ви це взяли?

– Візьміть його, – відповів Груман, тобто Пері. – Воно виконало своє призначення – покликало вас сюди. Більше воно мені не потрібне.

– Але як… – розгублено промовив Лі, беручи дорогу його серцю річ із долоні Грумана. – Я не розумію, як ви… де ви могли знайти його. Я не бачив цю річ уже сорок років.

– Я шаман і вмію робити багато чого такого, що ви не розумієте. Сідайте, пане Скоресбі, та спробуйте заспокоїтися. Я розповім вам усе, що вам треба знати.

Лі сів і, як колись давно, почав пестити перстень пальцями.

– Що ж, я вражений, сер, – сказав він. – Чекаю з нетерпінням того, що ви мені повідомите.

– Дуже добре, – промовив Груман. – Я почну з того, що повторю: мене звати Джон Пері. Я народився в іншому світі. Хай там як, але лорд Ізраель – не перша людина, котра переміщувалася між світами, хоча це саме він так широко відчинив прохід між ними. У своєму світі я був солдатом та мандрівником. Дванадцять років тому я супроводжував експедицію до місця в моєму світі, що відповідає вашій Беринговій Землі. Наміри моїх товаришів відрізнялися від моїх, бо я шукав щось таке, про що йшлося у давніх легендах: проріху в структурі світу, діру, що поєднувала два всесвіти. Деякі з моїх товаришів зникли. Шукаючи їх, я разом із двома іншими людьми пройшов крізь ту діру, те вікно, та залишив свій світ, навіть не помітивши цього. Спочатку ми не зрозуміли, що сталося. Ми йшли вперед, доки не знайшли якесь місто, і лише тоді збагнули, що помилки не може бути – це був інший світ. Але потім, як не намагалися, ми так і не знайшли той прохід. Ми пройшли крізь нього у віхолу, а ви – бувалий північанин, тож знаєте, що це означає.

Отже, в нас не було іншого вибору, як залишитися в цьому світі. Незабаром ми дізналися, наскільки небезпечним є це місце. Тут мешкали якісь привиди чи упирі, ці невблаганні створіння заподіювали людині неминучу смерть. Двоє моїх товаришів невдовзі стали жертвами примар – саме так їх називали люди.

Отже, я зрозумів, наскільки жахливим місцем є той світ, і не міг дочекатися, коли я вже залишу його. Шлях до мого рідного світу був для мене закритий, але там існували проходи до інших світів, і після деяких пошуків мені пощастило. І, пане Скоресбі, щойно потрапивши сюди, я побачив щось неймовірне – свого деймона. Так, до того я не знав про існування Саяни Кетори. Тутешні люди й гадки не мають, що існують світи, де деймон являє собою лише тихий голос у вашій голові. Чи можете ви уявити собі всю глибину мого здивування, коли я дізнався, що частина моєї натури є жіночою та має вигляд чарівної птиці? Отже, я разом із Саяною Кеторою почав мандрувати північними краями, і мешканці Арктики, скажімо, мої добрі друзі в цьому селищі, багато чого мене навчили. Те, що вони розповіли мені про цей світ, заповнило деякі прогалини у знаннях, здобутих у себе вдома, і я знайшов відповіді на численні загадки всесвіту. Узявши собі ім'я Груман, я вирушив до Берліна. Я нікому не розповідав про те, звідки я прийшов – це було моєю таємницею. Я подав до тамтешньої академії дисертацію та згідно з правилами захистив її тези в дискусії. Я був поінформований краще, ніж академіки, тому для мене було нескладно здобути там членство. Отже, маючи науковий ступінь та певне ім'я, я почав працювати в цьому світі, і загалом він мене задовольняв. Щоправда, мені не вистачало деяких речей зі свого світу. Пане Скоресбі, ви одружений? Ні? А в мене була сім'я – я дуже любив свою дружину та свого сина, свою єдину дитину. Хлопчикові не було ще й року, коли я залишив цей свій світ. Я дуже за ним скучав – але навіть якби я витратив на пошуки тисячу років, мені все одно навряд чи пощастило б відшукати шлях назад. Ми були розлучені навіки. Щоб утішитися, я з головою поринув у працю. Я шукав нові форми знання: ознайомився з культом черепів, став шаманом… Крім того, я зробив декілька вельми корисних відкриттів: приміром, навчився робити з моху-кров'янки мазь, що зберігає всі достоїнства живої рослини. Пане Скоресбі, нині я дуже багато знаю про цей світ. Наприклад, я знаю про Пил. З виразу вашого обличчя я бачу, що вам знайомий цей термін. Він до смерті лякає ваших богословів, але ж вони самі лякають мене. Я знаю, чим займається лорд Ізраель, і знаю навіщо – саме тому я викликав вас сюди. Річ у тому, що я збираюся допомогти йому, бо завдання, котре він перед собою поставив, є найвеличнішим у всій історії людства. Найвеличнішим за всі тридцять п'ять тисяч років людської історії, пане Скоресбі.

Я сам можу небагато. В мене хворе серце, і жодна людина у цьому світі не здатна мені допомогти. Мабуть, мене вб'є перше ж велике зусилля. Але я знаю дещо таке, чого не знає лорд Ізраель і що йому конче потрібне для того, щоб його зусилля не були марними. Бачите, мене дуже інтригував той нещасний світ, у якому примари живляться людською свідомістю. Мені хотілося дізнатися, що вони собою являють і звідки вони з'явилися. Як шаман, я у вигляді духа можу відвідувати такі місця, куди нема шляху фізичному тілу, і я провів чимало часу в трансі, досліджуючи цей світ. Я з'ясував, що декілька століть тому тамтешні науковці створили інструмент собі на загибель: річ, яку вони назвали магічним ножем. Можливості його дуже великі – більші, ніж здогадувалися його творці, вони навіть набагато перевищують те, що відомо про ніж їхнім спадкоємцям, – і, використовуючи його, вони якимось чином впустили до свого світу примар. Я знаю про магічний ніж майже все, знаю, де він зараз, знаю, як впізнати того, хто має користуватися ним, і знаю, чим ця людина може допомогти лордові Ізраелю. Я сподіваюся, що хранителем ножа є людина, здатна виконати це завдання. Отже, я викликав вас сюди, і ви повинні полетіти звідси на північ, до світу, відкритого лордом Ізраелем – гадаю, саме там перебуває хранитель ножа. Пам'ятайте, що той світ вельми небезпечний. Ці примари гірші від будь чого у вашому чи моєму світі. Ми муситимемо виявляти обережність та мужність. Я не повернуся, вам же, якщо ви бажаєте знову побачити свою батьківщину, знадобиться вся ваша хоробрість, все вміння, весь талан. Дякую за те, що відшукали та вислухали мене, пане Скоресбі.

Шаман замовк. Його обличчя було мертвотно-блідим та спітніло.

– Це найбожевільніша пропозиція з тих, що я чув за своє життя! – промовив Лі.

Він у збудженні підвівся та почав ходити туди-сюди. Гестер немигаючими очима стежив за ним із лави. Очі Грумана були напівзаплющені, а його деймон сидів у нього на коліні, уважно дивлячись на аеронавта.

– Вам потрібні гроші? – запитав Груман. – Я можу дістати вам золота, зробити це нескладно.

– Чорт забирай, я прийшов сюди не по золото! – вигукнув Лі. – Я прийшов сюди… прийшов подивитися, чи ви живий, бо хотів переконатися в цьому. Що ж, моя цікавість наразі вдоволена.

– Радий це чути.

– Існує ще один аспект цієї справи, – додав Лі та розповів Грутману про нараду відьом на озері Енара й рішення, яке вони ухвалили.

– Розумієте, – закінчив він, – ця дівчинка Ліра… Вона є головною причиною того, що я погодився допомогти відьмам. Ви кажете, що привели мене сюди за допомогою цього персня навахо. Може, так воно і є, а може, й ні. Я знаю лише те, що прийшов сюди, щоб допомогти Лірі. Я ніколи не бачив такої дитини, і якби в мене була дочка, я був би радий, аби вона була бодай наполовину такою сильною, хороброю та доброю. Я чув, що ви знали про якусь річ – я навіть гадки не мав, що вона собою являє, – котра забезпечує захистом того, в кого вона знаходиться. А з того, що ви мені сказали, я доходжу висновку, що це має бути магічний ніж. Отже, такою є моя ціна за перевезення вас до іншого світу, докторе Груман: не золото, а магічний ніж, і я бажаю одержати його не для себе, а для Ліри. Ви повинні присягнутися, що забезпечите її захистом, котрий надає ця річ, і тоді я доправлю вас куди завгодно.

Шаман уважно вислухав його та відповів:

– Добре, пане Скоресбі, я присягаюся. Ви довіряєте моєму слову?

– Чим ви присягаєтесь?

– Назвіть, що хочете. Лі подумав і промовив:

– Присягніться тим, що змусило вас відкинути любов відьми. Гадаю, це найважливіша для вас річ.

Очі Грумана здивовано розширилися. Він сказав:

– Ви влучили в точку, пане Скоресбі. Я радо присяг-нуся цим. Даю вам слово, що зроблю все можливе, щоб Ліра Белаква потрапила під захист магічного ножа. Але попереджаю вас: хранитель ножа виконує свої власні завдання, і не виключено, що внаслідок цього він наразить її на ще більшу небезпеку.

Лі похмуро кивнув.

– Можливо, – погодився він, – але хоч якою примарною є надія на безпеку, я хотів би, щоб дівчинка з цього скористалася.

– Я дав слово. А тепер я маю вирушити до нового світу, а ви маєте відвезти мене.

– А вітер? Здається, ви надто погано себе почуваєте, щоб не звертати увагу на погоду?

– Залиште вітер мені.

Лі кивнув, присів на лаву та знову почав водити пальцями по бірюзовому персню, а тим часом доктор Груман зібрав якісь речі в торбу зі шкіри північного оленя. Вони вийшли на лісову стежку та пішли до селища.

Наближаючись до нього, вони здалека почули голос вождя. Дедалі більше мешканців виходило зі своїх домівок, аби торкнутися руки Грумана, пробурмотіти йому декілька слів та почути у відповідь те, що вигля дало як благословення. Тим часом Лі дивився на небо. Небо на півдні стало чистим, і духмяний вітерець, що задув звідти, ворушив верхівки сосен. На півночі велика ріка, як і раніше, була скута туманом, але вперше за багато днів стало схоже на те, що він колись таки розвіється.

Коли вони досягли скелі, біля якої раніше був причал, Лі поклав торбу Грумана у човен та заправив невеличкий мотор, котрий завівся з першої спроби. Лі відійшов від берега, і вони – шаман на носі та аеронавт біля стерна – полетіли вниз по річці, пронеслися під деревами та так швидко вийшли до Єнісею, що Лі навіть стало боязко за Гестера, котрий, зіщулившись, сидів під бортом. Деймон був досвідченим мандрівником – чому ж він так нервувався?

Допливши до порту в гирлі ріки, вони побачили, що кожен готель, усі мебльовані кімнати, все без винятку вільне житло зайняте солдатами. Навіть не просто солдатами – це були загони Імперської гвардії Московії, найкваліфікованішої та найкраще екіпірованої армії у світі, до того ж кожен її солдат дав присягу завше підтримувати владу Магістрату.

Лі намірявся перед відльотом відпочити – Груман, здається, дуже потребував цього відпочинку, але можливості відшукати вільну кімнату не було.

– Що відбувається? – спитав він у човняра, повертаючи орендований човен.

– Нам це невідомо. Учора сюди прибув полк і реквізував для потреб армії всі квартири, всю їжу та всі кораблі в місті. Якби ви не взяли цей човен, вони забрали б і його.

– А ви знаєте, куди вони прямують?

– На північ, – відповів човняр. – Судячи з усього, невдовзі спалахне нечувана досі війна.

– На північ – це до нового світу?

– Саме так. Далі прибудуть нові загони – це лише авангард. За тиждень у місті не буде зайвого буханця хліба чи галона пального. Вам поталанило, що ви взяли цей човен – ціна на них уже зросла вдвічі…

Сенсу шукати місце для відпочинку не було – навіть якби вони спромоглися його знайти. Стривожений долею своєї повітряної кулі, Лі відразу побіг до складу, в якому він її залишив. Груман тяжко крокував слідом – він почувався кепсько, але все одно не відставав.

Власник складу був зайнятий видачею сержантові гвардії якихось запасних деталей від моторів. Він кинув на них зацікавлений погляд із-за своєї конторки.

– На жаль, кулю реквізували ще вчора, – сказав він. – г У мене не було вибору – ви розумієте, що я маю на увазі?

Гестер клацнув вухами, і Лі зрозумів, на що натякає деймон.

– Ви вже доставили кулю? – спитав він.

– Її збиралися забрати сьогодні.

– Що ж, я забираю її просто зараз – владою, вищою від повноважень Імперської гвардії.

З цими словами Лі показав власнику перстень, котрий він зняв з пальця мертвого скролінга на Новій Земблі. Сержант, що також сидів за конторкою, припинив своє заняття та віддав честь символу Церкви, але попри всю свою дисциплінованість не зміг приховати проблиску здивування, що промайнув у нього в очах.

– Отже, зараз же пришліть декілька людей, аби вони надули кулю, – сказав Лі. – «Зараз» означає негайно. Крім того, мені потрібні продукти харчування, вода та баласт.

Власник складу подивився на сержанта, котрий лише знизав плечима, та побіг займатися повітряною кулею. Лі та Груман тим часом пішли на причал, де стояли баки з пальним – слід було проконтролювати заправлення, а також поговорити наодинці.

– Де ви взяли цей перстень? – поцікавився Груман.

– З пальця мерця. Користуватися ним доволі ризиковано, але в нас не було іншого способу повернути кулю. Як ви гадаєте, сержант щось запідозрив?

– Безперечно, але він знає, що таке дисципліна. Церква для нього вища за будь-які підозри. Якщо він і подасть рапорт, на той час, коли вони зможуть щось вдіяти, ми вже будемо далеко… Я обіцяв вам вітер, пане Скоресбі? Сподіваюся, він вам сподобається.

Небо в них над головами було голубим, а сонце яскраво сяяло. На півночі над морем усе ще нависав схожий на гірський хребет вал туману, проте вітер швидко відганяв його до полюса, і Лі відчув гостре бажання знову опинитися в небі.

Коли куля почала розбухати від газу і її верхня частина з'явилася над дахом складу, Лі оглянув гондолу та особливо ретельно уклав туди обладнання: хто знає, що чекає на них в іншому світі? Він також дбайливо закріпив свої інструменти, в тому числі непотрібний нині компас – його стрілка безладно метушилася по шкалі, – та пристебнув по периметру гондоли мішки з піском.

Коли газовий балон був уже повним і під поривами вітру хилився в бік півночі, весь напружений, мов звір перед стрибком, а аеростат висів на напнутих канатах, що утримували його на землі, Лі віддав власникові складу решту свого золота, допоміг Груману сісти в гондолу та повернувся до людей біля канатів, аби віддати їм наказ відпустити кулю.

Він не встиг цього зробити. З алейки поруч зі складом почувся тупіт чобіт, і пролунав наказ:

– Стій!

Люди біля канатів зупинилися, деякі з них повернули голови в бік голосу, деякі дивилися на Лі. Аеронавт різко гукнув:

– Відв'язуй!

Двоє з людей послухалися, і куля смикнулася догори, але двоє інших дивилися на солдатів, що вибігали з-за рогу будівлі. Їхні канати все ще були обв'язані довкола стовбурів, і куля різко нахилилася вбік. Лі схопився за кільце, о якого кріпилися стропи, і побачив, що Груман і його деймон також учепилися за нього – шаман двома руками, а яструб пазурами. Лі крикнув:

– Відв'язуйте її, кляті дурні! Вона підіймається!

Куля рвонула угору з такою силою, що чоловіки, як вони не намагалися, не могли втримати її. Один із них розв'язав канат, і той ковзнув по швартовому стовбуру, але другий, відчувши, що канат повзе догори, замість того щоб випустити його, інстинктивно за нього схопився. Лі одного разу вже бачив щось подібне – й це було жахливо. Деймон бідолахи, кремезна лайка, завила від болю та страху – куля злетіла в небо, і за п'ять нескінченних секунд усе скінчилося: руки чоловіка ослабли, і він, уже напівмертвий, полетів униз та вдарився об воду.

Але солдати вже підвели свої рушниці. Повз гондолу просвистів рій куль, одна з них навіть висікла іскри з кільця для кріплення строп, і руки Лі пронизав біль, але жодна з куль не завдала шкоди нікому й нічому. Коли солдати вистрілили вдруге, повітряна куля вже була майже за межами їхньої досяжності, здіймаючись у голубе небо високо над морем. Лі відчув, як його серце заспівало. Колись він сказав Серафіні Пеккала, що байдужий до польотів, що це лише робота, але насправді він був іншої думки. Ширяти в небі зі сприятливим вітром ззаду та новим світом попереду – що може бути краще?

Він відпустив кільце та побачив, що Гестер, як завжди, з напівзаплющеними очима скорчився в кутку гондоли. Далеко знизу до них долетів ще один залп рушниці». Місто швидко віддалялося від них, а під ними мерехтів на сонці широкий простір Єнісейської губи.