Текст книги "Магічний ніж"

Автор книги: Филип Пулман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 20 страниц)

Філіп Пуллман
МАГІЧНИЙ НІЖ

^©   _{http://kompas.co.ua  – україномовна пригодницька література}

Видавництво висловлює подяку літературному агентству Synopsis за допомогу в придбанні прав на публікацію цієї книги

_{Переклад з англійської Сергія Савченка}

1
Кішка та граби

Віл потягнув матір за руку та вимовив: «Нумо!»

Але та вагалася, все ще неспроможна подолати страх. Віл оглянув вузьку вулицю, освітлену призахідним сонцем, і низку будинків, кожен із яких ховався за парканом і крихітним палісадником. Сонце горіло у вікнах домівок на одному боці вулиці, другий бік уже поринув у тінь. Часу в них було обмаль: незабаром люди повечеряють, на вулицю повиходять діти, і вони, напевно, не обминуть їх увагою – хіба можна щось приховати від цих допитливих очей? Гаяти час було небезпечно, але Віл, як завжди, міг лише намагатися переконати її.

– Мамо, увійдімо та зустріньмося з пані Купер, – сказав він. – Дивись, ми вже майже на місці.

– Пані Купер? – вимовила його мати з сумнівом у голосі.

Та Віл уже подзвонив у двері. Для цього йому довелося покласти на землю торбу – другою рукою він усе ще тримався за материні пальці. Либонь, його друзі посміялися б з нього, якби побачили, що він у дванадцятирічному віці не відпускає руку матері, але він добре знав, що б сталося, якби він цього не робив.

Двері відчинилися, й у проході з'явилася сутула літня жінка – викладач гри на піаніно. Від неї, як і раніше, духмяніло лавандою.

– Хто там? О, чи це Вільям? – спитала жінка. – Я не бачила тебе вже з рік. Слухаю, любий.

– Якщо можна, я хотів би увійти. Я прийшов зі своєю матінкою, – твердо промовив Віл.

Пані Купер кинула погляд на жінку з неохайною зачіскою та натужною напівусмішкою на обличчі, потім знову глянула на хлопця, очі якого палали суворим вогнем, губи були міцно стиснуті, а щелепа – напружена. Повз увагу не пройшло, що пані Пері, мати Віла, нафарбувала одне око, проте забула про друге – і не помітила цього, як, утім, і її син. Щось було негаразд.

– Ну що ж… – сказала вона та відійшла вбік, аби впустити відвідувачів у вузьку вітальню.

Перш ніж зачинити двері, Віл ще раз оглянув вулицю. Пані Купер побачила, як міцно пані Пері тримається за синову руку та як обережно він веде її у вітальню, де стояло піаніно – це була єдина кімната, яку він знав. Учителька також помітила, що від одягу пані Пері трохи тхне несвіжістю (немов до того, як речі повісили сушитися, вони надто довго лежали у пральній машинці) і що її гості, котрі тим часом сіли на диван, у променях призахідного сонця були дуже схожі одне на одного: широкі вилиці, великі очі, прямі чорні брови.

– Що сталося, Вільяме? – спитала вона. – В чому річ?

– Моїй матері треба десь пожити кілька днів, – відповів той. – Наразі мені дуже важко доглядати її вдома. Я не кажу, що вона захворіла – просто вона заплуталася та трохи хвилюється. Доглядати її не буде складно – вона лише потребує, щоб хтось ставився до неї по-доброму. Я гадаю, вам це буде неважко.

Жінка й досі трималася за синову руку, й у пані Купер склалося враження, нібито мати не розуміє того, що каже її син. Учителька розгледіла в неї під оком синець. Тим часом Віл не зводив очей з пані Купер, і на його обличчі читався відчай.

– Вона небагато вам коштуватиме, – продовжив мін. – Я приніс дещо з їжі, її має вистачити на цей термін. Ви також могли б харчуватися разом – мати не буде проти.

– Але… я не знаю, чи слід мені… Може, їй потрібен лікар?

– Ні! Вона зовсім не хвора.

– Але, мабуть, хтось може… Я маю на увазі, хіба немає якогось сусіда чи родича…

– У нас немає рідних – ми самі. А наші сусіди надто зайняті.

– А як щодо соціальних працівників? Я не відмовляю вам, але…

– Ні! їй лише потрібна невеличка допомога. Деякий час я не зможу доглядати за нею, але це ненадовго. Я збираюся до… Ну, в мене є справи. Проте незабаром я повернуся та заберу її додому, обіцяю вам. Вам не доведеться займатися цим довго.

Мати дивилася на сина з такою довірою, а він посміхнувся їй з такою любов'ю та підтримкою, що пані Купер просто не могла їм відмовити.

– Гаразд, – сказала вона, повернувшись до пані Пері. – Я впевнена, що день-два – то дрібниці. Люба, ви можете зайняти кімнату моєї дочки – вона в Австралії, і кімната ще нескоро їй знадобиться.

– Дякую, – відповів Віл і підвівся, наче кудись поспішав.

– Та куди ти? – запитала вчителька.

– Я збираюся пожити в одного свого друга, – сказав хлопець. – Щойно випаде нагода, я вам зателефоную. У мене є ваш номер. Усе буде добре..

Мати в розпачі дивилася на сина. Він нахилився та якось незграбно поцілував її:

– Не хвилюйся. Пані Купер подбає про тебе краще від мене, чесно! А завтра я зателефоную тобі й ми поговоримо.

Вони стиснули одне одного в обіймах, потім Віл ще раз ніжно поцілував матір, обережно розчепив її руки, стиснуті в нього на шиї, та пішов до дверей. Пані Купер бачила, що він чимось дуже збентежений – його очі аж виблискували, – але, мабуть, згадавши про гарні манери, він обернувся та простяг вчительці руку.

– До побачення, – сказав він. – Я дуже вам вдячний.

– Вільяме, – почала та, – я хотіла б почути, в чому…

– Мені важко це пояснити, – перервав її хлопець, – але я присягаюся, мати не завдасть вам жодних клопотів.

Обоє вони знали, що пані Купер мала на увазі дещо інше. Проте, хай там як, Віл сам вирішував, що йому робити. У старої жінки промайнула думка, що їй ще ніколи не доводилося бачити таку непохитну дитину.

Хлопець обернувся та пішов геть, і одразу в його голові постала картина порожнього будинку.

Місце, у якому жили Віл з матір'ю, являло собою квартал із десятком модерних будинків, навколо яких пролягала дорожня петля. Їхній будинок відрізнявся від усіх сусідських своїм жалюгідним виглядом. Палісадник перед будівлею був лише клаптиком з бур'янами: кілька місяців тому мати Віла посадила якісь кущі, але їх ніхто не поливав і вони зів'яли та засохли. Коли Віл наблизився, його кішка Моксі підвелася зі свого улюбленого місця під усе ще живою гортензією, потягнулася та привітала хазяїна тихим нявканням, штовхаючи головою ногу хлопця.

Той узяв її на руки та прошепотів:

– Вони повернулися, Моксі? Ти їх бачила?

У будинку панувала тиша. Якийсь чоловік на іншому боці вулиці у залишках денного світла мив своє авто, але він не звернув на Віла уваги, і хлопець не став його розглядати: що менше привертати увагу людей, то краще.

Притиснувши Моксі до грудей, Віл відімкнув двері та швидко увійшов. До того як випустити кішку, він прислухався, але нічого не почув. Будинок був порожній.

У кухні хлопець відкрив банку консервів для тварин і залишив Моксі наодинці з кормом. Коли той чоловік повернеться? З'ясувати це неможливо, отже, слід поквапитися. Віл піднявся на другий поверх і почав обшукувати кімнати.

Він шукав пошарпаний бювар із зеленої шкіри. Сховати річ такого розміру дуже легко – навіть у звичайному сучасному будинку, – і коли ви прагнете зробити так, аби шукачеві було важко її знайти, вам немає потреби користатися схованками у стіні чи підвалі. Спочатку Віл обшукав спальню матері. Коли він рився в шухлядах комода, де вона зберігала спіднє, то відчував докори сумління – але нічого не вдієш. Потім він послідовно оглянув усі інші кімнати нагорі – навіть власну. Моксі прийшла подивитися, що він робить, і тепер задля компанії сиділа поруч із ним та вмивалася.

Бювара він так і не знайшов.

Було вже темно, до того ж хотілося їсти. Віл зробив собі бутерброд із печеними бобами й деякий час просидів за кухонним столом, розмірковуючи, як йому краще обшукати кімнати на першому поверсі.

Коли він закінчував свою невеличку вечерю, задзвонив телефон.

Віл застиг на місці, його серце несамовито калатало. Він підрахував: до того як телефон замовк, пролунало двадцять шість дзвінків. Після декількох хвилин тиші хлопець підвівся і знов удався до пошуків.

Чотири години по тому шкіряну папку все ще не було знайдено. Було вже пів на другу, і Віл відчував себе цілком виснаженим. Не роздягаючись, він опустився на ліжко й відразу заснув. Йому снилося щось моторошне та бурхливе, але він запам'ятав лише сумне, налякане обличчя матері, до якої він усе ніяк не міг наблизитися.

Йому здалося, що він прокинувся майже за хвилину (хоча проспав близько трьох годин). Уві сні йому звідкись прийшло знання відразу двох речей.

По-перше, він знав, де знаходиться бювар. По-друге, він знав, що ті люди вже внизу та відчиняють двері кухні.

Хлопець узяв Моксі на руки та м'яко заглушив її сонні протести. Потім він опустив ноги на підлогу та взув кросівки, напружуючи кожен нерв, аби почути звуки з першого поверху. Ці звуки були дуже тихими: хтось підняв і переставив стілець, хтось щось прошепотів, рипнула дошка підлоги…

Пересуваючись ще тихіше, ніж люди внизу, Віл вийшов зі спальні та навшпиньках перейшов у вільну кімнату, розташовану навпроти сходів. Було вже не зовсім темно – у примарному досвітньому світлі він розгледів дідівську ножну швацьку машинку. Він обшукував цю кімнату лише кілька годин тому, але забув про невеличку скриньку на корпусі машинки, де зберігали викрійки та нитки.

Прислухаючись до того, що відбувалося в будинку, Віл навпомацки знайшов скриньку. Ті люди пересувалися біля підніжжя сходів, і він бачив на дверях відблиски світла – мабуть, то був ліхтар.

Віл знайшов засувку скриньки і розкрив її – і там, як він уже знав, лежав шкіряний бювар.

Що ж йому тепер робити?

Зараз – нічого. Він зіщулився в півтемряві, відчуваючи калатання серця і прислухаючись до шарудіння унизу.

У вітальні було двоє чоловіків. Віл почув, як один із них тихо сказав другому: «Ходімо. Я чую, що вулицею йде молочар».

«Він не сюди, – відповів той. – Маємо подивитися нагорі».

«Ну то дивись. Не затримуйся там».

Віл почув, як скрипнула верхня сходинка, і напружив волю, щоб не кинутися геть. Чоловік рухався без жодного звуку, але, коли мостини несподівано для нього скрипіли, він нічого не міг удіяти. Запанувала абсолютна тиша. Крізь щілину під дверима кімнати Віл побачив тоненький промінець світла від ліхтарика.

А потім двері почали відчинятися. Віл почекав, доки силует чоловіка не з'явився у проході, і кинувся вперед, аби вдарити чужинця в живіт.

Але ніхто з них не побачив кішку. Коли чоловік піднявся на верхню сходинку, Моксі тихо вийшла з ванної кімнати і з піднятим хвостом зупинилася просто за ним – мабуть, вона збиралася потертися об його ноги. Без сумніву, чоловік упорався б із Вілом – він явно був дужим і натренованим, – але за ним стояла кішка, і коли він зробив крок назад, то перечепився через неї. Різко видихнувши, він перекинувся на спину та покотився зі сходів, приземлившись головою на стіл, що стояв посередині вітальні.

Віл почув жахливий хруск, але не зупинився з'ясовувати його причину: він кинувся вздовж поручнів, перескочив через тіло чоловіка, яке лежало біля підніжжя сходів, – встигши помітити, що воно смикалося й було неприродно викривлене, – схопив зі стола пожмакану торбу та вибіг із будинку ще до того, як другий чоловік вийшов з кімнати та, ошелешений, почав розглядати, що це сталося з його напарником.

Хоча й охоплений жахом, Віл подумав, чому другий чужинець, вискочивши нарешті з будинку, не став кричати або переслідувати його. Утім, він знав, що незабаром з'явиться підмога – на машинах і з мобільними телефонами.

Хлопець краєм ока побачив, як на їхній провулок повертає молочар – фари його електрокара тьмяно світилися в зоряному світлі, що вже наповнило небо. Віл перескочив паркан, який відгороджував їхню ділянку від сусідської, й опинився в палісаднику. Він пробіг повз будинок, скочив на сусідський мур, перетнув трав'яний лужок, ще раз перестрибнув паркан, увірвався у сплетіння кущів і дерев навколо автотраси і там зупинився – заповз у великий кущ та зачаївся, тремтячи й намагаючись втамувати подих. Виходити на дорогу було надто рано – слід почекати, доки година пік не заповнить автошляхи потоками автомобілів.

Віл ніяк не міг забути хруск, із яким голова чоловіка вдарилася об стіл, той жахливий кут, під котрим була зігнута його шия, і відразливе тремтіння його тіла. Той чоловік був мертвий, і вбив його він, Віл!

Проте слід було викинути все це з голови – у нього й так є над чим замислитися. Його мати: чи безпечне те місце, де він її залишив? Пані Купер мовчатиме, схоже, навіть якщо хлопець не з'явиться, коли обіцяв. А Віл не може прийти туди, бо відтепер він – убивця.

А ще залишалася Моксі – хто її годуватиме? Чи хвилюватиметься вона без обох своїх хазяїв? Чи не спробує відшукати їх?

Щохвилини ставало дедалі світліше. Принаймні, світла було досить, аби подивитися на речі в торбі: материн гаманець, останній лист від адвоката, автомобільна карта Південної Англії, декілька плиток шоколаду, зубна на-ста, запасні шкарпетки та білизна. А також зелений шкіряний бювар.

Усе було на місці. Усе йшло за планом – за винятком того, що він убив людину.

Ніл уперше усвідомив, що його мати відрізняється від піших людей і що він мусить доглядати її, коли йому було сім років. Вони прийшли до супермаркету і грали її цікаву гру: класти товари на візок можна було лише тоді, коли на них ніхто не дивився. Віл мав озирнутися та прошепотіти: «Давай!», і тоді мати хапала з полиці банку чи пакет і мовчки клала їх на візок. Щойно речі потрапляли туди, вони були в безпеці – їх ніхто вже не міг побачити.

Це була гарна гра, і тривала вона довго, адже був ранок суботи й у магазині було повно людей, але вдвох вони впоралися непогано. Вони Довіряли одне одному. Віл дуже любив свою маму й часто казав це їй – і те саме робила вона.

Отже, коли вони підійшли до каси, Віла охопили збудження й радість – вони майже виграли. І коли його мати не змогла знайти гаманець, це також було частиною гри, хай вона і сказала, що його, мабуть, украли пороги – але Віл вже відчував голод і втому, а його матуся вже не здавалася щасливою. Навпаки, в неї був дуже переляканий вигляд, і їм довелося витратити ще чимало часу, аби розкласти товари назад на полички – але цього разу вони мусили бути ще обачнішими, адже пороги відстежували їхні дії за допомогою номерів її кредитних карток, про котрі вони дізналися, вкравши гаманець…

Тим часом Віл сам відчував дедалі більший страх. Він зрозумів, як хитро вчинила його мати, зробивши, аби не налякати його, реальну небезпеку грою, і тепер, коли він знав правду, він мав удавати, що анітрохи не наляканий, і в такий спосіб заспокоювати її.

Отже, хлопчик вдав, що гра все ще триває, і матері не доводилося хвилюватися через його переляк. Вони пішли додому, нічого не купивши, але ж їм пощастило відірватися від ворогів. До речі, материн гаманець лежав на столі у вітальні. У понеділок вони пішли до банку й закрили її рахунок, після чого відкрили інший в іншому банку – задля надійності. Відтак небезпека минулася.

Проте впродовж наступних місяців Віл поступово почав усвідомлювати, що ті материні вороги існували не навколо них, а в неї в голові. Від цього вони не стали менш реальними, менш жахливими й небезпечними: це лише означало, що він мусить захищати її ще ретельніше. І з тієї миті в супермаркеті, коли хлопець зрозумів, що він, аби не хвилювати матір, мусить прикидатися, частина його свідомості завжди залишалася насторожі. Він так її любив, що без зайвих роздумів умер би, захищаючи її.

Що ж до батька Віла, він зник задовго до того, як хлопчик зміг його запам'ятати. Син дуже цікавився своїм батьком, і в ранньому дитинстві дошкуляв матері запитаннями, на більшість із яких вона не могла відповісти:

– Чи був він багатим?

– Куди він поїхав?

– Чому він поїхав?

– Чи він живий?

– А він повернеться?

– Яким він був?

Мати спромоглася відповісти лише на останнє питання. Джон Пері був вродливим чоловіком, хоробрим і розумним офіцером королівських військово-морських сил Великої Британії, який вийшов у відставку, щоб стати дослідником та очолювати експедиції у віддалені куточки світу. Віл дуже схвилювався, коли почув це. Хіба може бути батько, кращий від дослідника! Відтоді він мав у своїх іграх невидимого товариша: вони разом із батьком пробиралися джунглями, прикривали. очі долонями, стоячи на палубі своєї шхуни та вдивляючись у бурхливе море, тримали смолоскип, намагаючись прочитати зашифровані послання, вирізані на стіні печери, що кишіла кажанами. Вони були ближчі, ніж просто друзі – безліч разів рятували один одному життя, тисячі ночей до світанку розмовляли та сміялися, сидячи біля багаття…

Але, дорослішаючи, Віл дедалі більше замислювався. Чому в них не було жодної фотографії батька – скажімо, на ній він сидів би на арктичних санях серед людей З бородами, припорошеними інеєм, або в далеких джунглях розглядав би переплетені ліанами руїни? Хіба не збереглося нічого з усіх тих скарбів і дивин, що їх він напевно привозив додому? І про нього не написано ані рядка в жодній книжці?

Його мати цього не знала. Але одного разу вона сказала те, що Віл добре запам'ятав.

Вона промовила:

– Колись ти станеш на шлях, яким пройшов твій батько. Ти також будеш великою людиною, ти успадкуєш його мантію…

І хай Віл не знав, що це означає, він збагнув сенс сказаного і відчув, що його сповнюють гордість та рішучість. Усі його ігри мають стати дійсністю. Його батько живий, хоча й загубився десь у нетрях, і він, Віл, врятує його та візьме в нього мантію… І заради такої великої мети варто прожити хоч яке складне життя.

Отже, він нікому не розповідав про труднощі, які постійно спіткали його матір. Іноді вона була дуже спокійною, а її думки – прозорими, і в такі години Віл учився в неї ходити по крамницях, куховарити та прибирати в домі, так що коли її розум охоплювали страх і сум'яття, він міг усе це робити. Він також навчився не привертати зайвої уваги вчителів, однокласників і сусідів, і це виходило в нього навіть тоді, коли мати перебувала у стані такого страху й божевілля, що не могла й розмовляти. Понад усе Віл боявся, що влада дізнається про її стан та забере її кудись, а його віддасть якимсь чужинцям. Будь-які труднощі були в порівнянні з таким розвитком подій дрібницею, адже наставали часи, коли темрява йшла геть із розуму його матері й вона знов була щасливою, сміялася зі своїх страхів та дякувала йому за те, що він так вправно про неї дбає. У такий час вона була сповнена любові та радості, і він і думати не хотів про іншого товариша, бажаючи лише, щоб вони так і жили разом довіку. Але потім з'явилися ті люди.

Вони не були ні поліцейськими, ні соціальними працівниками, ні злочинцями – принаймні, так здавалося Вілові. Вони не сказали йому, що їм треба, і не звернули уваги на його спробу не підпустити їх до матері – розмовляли вони лише з нею. А світ у її розумі тоді був вельми нестійким.

Але він підслуховував за дверима – і, почувши, що вони розпитують її про батька, відчув, як його серце шалено застукотіло.

Ті люди бажали дізнатися, куди подівся Джон Пері, чи надходили від нього коли-небудь звістки, коли мати востаннє про нього чула і чи звертався він до якихось іноземних посольств. Він почув, що мати дедалі більше хвилюється, і нарешті увірвався до кімнати та сказав, щоб вони забиралися геть.

Він був таким розлюченим, що ніхто з тих чоловіків не сміявся, – і це попри те, що перед ними був лише маленький хлопчик. Будь-хто з них впорався б з ним одним пальцем, але він не відчував страху, а його лють, здається, здатна була спопелити будь-що.

Отже, вони пішли. Звісно, цей епізод зміцнив переконаність Віла в тому, що його батько вскочив десь у халепу і допомогти може лише він. Відтоді його ігри вже не були дитячими і він не грав у них відверто. Вони перетворювалися на реальність – і він мав бути до цього готовий.

Деякий час потому ті люди повернулися, стверджуючи, що мати Віла щось від них приховує. Вони прийшли тоді, коли хлопець був у школі, й один з них розмовляв із нею в кімнаті на першому поверсі, а другий тим часом обшукував спальні. Вона навіть не розуміла, що вони роблять. Але того дня Віл повернувся додому раніше, ніж завжди, і знову під тиском його несамовитого погляду вони пішли геть.

Вони, здається, знали, що він не звертатиметься до поліції, бо в такому разі влада може забрати у нього матір, і ставали дедалі наполегливішими. Врешті-решт вони вдерлися до будинку, коли Віл пішов забирати матір, котра гуляла в парку: її стан погіршувався, і їй здавалося, що вона має торкнутися кожної дощечки на кожній із лавок, які стояли навколо ставка. Віл, щоб вона швидше впоралася із цим, допомагав їй. Повертаючись додому, вони побачили, як авто тих людей повертає з їхнього провулка, а коли відчинили двері, то виявилося, що більшість шухляд та шаф перериті.

Віл знав, що вони шукали. Найціннішою річчю для його матері був зелений шкіряний бювар, але йому ніколи не спадало на думку зазирнути туди – він навіть не знав, де вона його тримає. Але він знав, що там зберігаються листи, і знав, що мати іноді читає їх, плачучи при тому, – саме після цього вона колись розповіла йому про його батька. Отже, Віл припустив, що саме цю річ шукали ті люди, і зрозумів, що має якось цьому зарадити.

Спочатку він вирішив, що повинен знайти місце, де можна було б спокійно залишити матір на деякий час. Він довго розмірковував, але друзів у нього не було, а сусіди й так щось запідозрили, отже, залишалася єдина людина, якій він міг довіряти, – пані Купер. Щойно його матір буде в безпеці, він відшукає зелений бювар, дізнається, що там лежить, а потім поїде до Оксфорда, де знайде відповіді на деякі свої запитання. Але ті люди прийшли надто швидко.

І він убив одного з них.

Тепер поліція також шукатиме його.

То й добре, що його не помітили. Він має уникати хоч чиєї уваги ретельніше, ніж колись до того, і шукати батька доти, доки не знайде його або не знайдуть його самого. І коли вони знайдуть його першими, йому буде байдуже, скільки їх він ще уб'є.

Того ж дня, уже досить пізно ввечері, Віл виходив із міста Оксфорд, розташованого за сорок миль від його дому. Він відчував страшенну втому: він проїхав цю відстань автостопом, на автобусах і пішки й досяг Оксфорда о шостій годині – надто пізно для того, що він збирався зробити. Він перекусив у «Бургер Кінг» та, щоби сховатися та вбити час, відвідав кінотеатр – хоча якби його спитали, не зміг би відповісти, який фільм він дивився, – і тепер він ішов на північ нескінченним шляхом, що вів повз передмістя Оксфорда.

Досі його ніхто не помітив, але він розумів, що має якомога швидше знайти, де заночувати, адже чим ближче ніч, тим більше уваги він привертатиме. Проблема полягала в тому, що в садках, які оточували затишні будиночки поруч із дорогою, ніде було сховатися, а безлюдної місцевості досі не було видно.

Віл вийшов на велике перехрестя, де шлях на північ перетинав оксфордську кільцеву дорогу, яка пролягала зі сходу на захід. О такій пізній порі машин було обмаль, і в місці, де він стояв, панувала тиша – обабіч за широкою смугою трави виднілися охайні будинки. Уздовж дороги вишикувалися дві шереги грабів – дивних дерев із досконало симетричною кроною; вони були схожі радше на деревця з дитячих малюнків, ніж на справжні рослини. Світло ліхтарів надавало пейзажу дещо штучного вигляду – ніби це була якась сцена. Віл майже падав від утоми, але ішов далі на північ, хоча залюбки ліг би на траву під одним із цих дерев. Та коли він стояв, намагаючись вигнати туман із голови, то побачив кішку.

Як і Моксі, вона була смугастою. Вона вислизнула з саду однієї з осель, біля яких стояв Віл. Хлопець поставив торбу та простяг руку, і кішка підійшла, щоб потертися об його пальці – так само, як це робила Моксі. Звичайно, так поводилася кожна кішка, але Віл усе одно відчув таке гостре бажання повернути назад, додому, що на його очах з'явилися сльози.

Нарешті кішка відвернулася. Стояла ніч, і їй слід було оглянути свою територію, перевірити, чи не з'явилися миші. Вона м'якою ходою перетнула дорогу, прямуючи до кущів, що росли відразу за грабами, і там зупинилася.

Віл, який усе ще спостерігав за кішкою, побачив, що вона робить щось вельми цікаве.

Вона простягла лапу, щоб, здавалося, написати у повітрі щось невидиме Вілові. Потім вона стрибнула назад, вигнула спину та підняла хвіст, шерсть її стала сторчма. Віл добре знав кішок, а тому почав уважно дивитися, як тварина знову наближається до того самого місця – клаптика трави між грабами та кущами, що слугували живою огорожею для саду, – і ще раз ніби пошкрябала лапою повітря.

Вона знову відстрибнула, але цього разу не так далеко, і було видно, що її тривога минає. Минуло ще декілька секунд фиркання, ворушіння вусами та дотиків лапою, і цікавість подолала обережність.

Кішка ступнула вперед і зникла.

Віл протер очі. Він усе ще нерухомо стояв біля стовбура найближчого до нього дерева, коли з-за повороту виїхала вантажівка та ковзнула по ньому світлом фар. Коли вона зникла, хлопець перейшов дорогу, не відриваючи очей від місця, яке досліджувала кішка. Це було нелегко – там не було нічого, на чому можна було б зупинити око, але коли він підійшов ближче та оглянув це місце, то щось побачив.

Принаймні він бачив щось під деякими кутами. Це виглядало так, ніби хтось вирізав шматок повітря над травою, що росла приблизно за два метри від узбіччя дороги. Шматок був майже квадратним за формою, сторона квадрата становила приблизно метр. Якщо стояти збоку від цього місця, майже нічого не можна було розгледіти, ззаду ж не було видно й зовсім нічого. Місце здавалося незвичайним, лише якщо стояти прямо перед ним, тобто з боку дороги – та й тоді звернути на нього увагу було не дуже-то й легко, бо крізь нього Віл побачив абсолютно те саме, що було довкола: ділянку трави, освітлену ліхтарем.

Але Віл не мав щонайменших сумнівів у тому, що клаптик трави по той бік належав до іншого світу.

Він не зміг би сказати, чому він так уважає. Знання цього прийшло до нього відразу, і він знав це так само певно, як знав, що вогонь горить, а доброта – це гарно. Він дивився на щось зовсім чуже для нашого світу.

І вже це заохотило його нахилитися та роздивитися цю річ уважніше. Від того, що він побачив, у нього в голові запаморочилося, а серце закалатало ще дужче, але він анітрохи не вагався: просунув свою торбу крізь цю діру в матерії нашого світу, а потім і сам проліз туди.

Він стояв під шерегою дерев, але це були не граби, а високі пальми, й росли вони, як і дерева в Оксфорді, – низкою на траві. Але вона пролягала серединою широкого бульвару, на узбіччі котрого одне за одним стояли кафе й невеличкі крамнички. Усі вони були яскраво освітлені, всі відчинені, але порожні та мовчазні – ніби вони розглядали небо, густо засіяне зірками. Гаряча ніч пахла митами та сіллю моря.

Віл уважно оглянув усе довкола. У нього за спиною повний місяць заливав білим сяйвом нескінченну низку великих зелених пагорбів, біля підніжжя яких стояли численні будинки з пишними садами довкола. Маєтки, як здалося Вілові, були оточені парком – невеличкими окремими гаями, серед котрих він розгледів білі стіни якогось храму.

Поруч із ним у повітрі висіло те віконце, крізь яке він тільки-но пройшов – побачити його з цього боку було так само складно, як і з того, але воно, без сумніву, існувало. Він нахилився, аби подивитися крізь нього, і побачив оксфордську дорогу – його власний світ. Відчувши, як по спині побігли мурашки, хлопець відвернувся: хоч яким є цей світ, він все одно буде кращим від того. Відчуваючи легке запаморочення в голові, ніби він водночас спить і не спить, він випростався та пошукав очима кішку – свою проводирку.

Її не було. Без сумніву, вона вже досліджувала вузькі вулиці та садочки за цими кафе, світло яких так приваблювало. Віл підняв свою пошарпану торбу та, рухаючись дуже обережно на той випадок, якщо все це кудись зникне, повільно пішов дорогою до кафе.

У повітрі цього місця відчувався присмак Середземного чи, може, Карибського моря. Віл ніколи не виїжджав за межі Англії, отже, й не міг порівняти тутешню атмосферу з чимось таким, що він знав, але, судячи з усього, люди тут пізно ввечері виходили зі своїх домівок, аби поїсти та випити чогось, потанцювати та послухати гарну музику. Але ж Віл нікого не бачив, і тиша була абсолютною.

Вийшовши на перехрестя, він побачив кафе з невеличкими зеленими столиками на тротуарі, оцинкованою стійкою та апаратом для готування кави. На деяких столах стояли напівпорожні склянки, на одному з них сигарета в попільничці згоріла до фільтра, на іншому стояли тарілка рисотто [1]1
  Рисотто– рис із помідорами, сиром і куркою.


[Закрыть]та кошик булочок, твердих як каміння.

Віл узяв з холодильника за стійкою пляшку лимонаду і, трохи повагавшись, кинув у скриньку каси монету в фунт. Зачинивши касу, він раптом зрозумів, що тутешні гроші можуть повідомити йому назву цього місця, і знову відкрив її. Валюта називалася «корона», але це нічого йому не сказало.

Він поклав гроші назад і відкрив пляшку за допомогою відкривачки, вбудованої у стійку, а потім залишив кафе й попрямував вулицею від бульвару. Він ішов повз маленькі овочеві крамниці та булочні, ювелірні та квіткові магазинчики, прикриті завісками двері, що вели у приватні будинки, чиї вигадливі залізні балкони нависали над вузеньким проходом. Тиша тут, на вузькому просторі, була ще глибшою, ніж на бульварі.

Вулиця йшла униз, і невдовзі Віл вийшов на інший широкий бульвар, також засаджений високими пальмами. Нижній бік їхнього листя горів у світлі ліхтарів.

Протилежний бік бульвару виходив на море.

Віл зупинився й почав розглядати гавань, ліворуч обмежену кам'яним молом, а праворуч – мисом, на якому, залита світлом, височіла велика будівля з кам'яними колонами, широкими сходами та багато оздобленими балконами, її оточували квітучі дерева та кущі. У гавані тихо стояли на якорі декілька невеличких суден, а за молом від гладенької, ніби скло, поверхні моря віддзеркалювалися зорі.

Вілове виснаження кудись поділося, він чітко усвідомлював, що відбувається, але перебував у великому подиві. Прямуючи вузькими вулицями, він час від часу торкався рукою мурів, дверей чи квітів у ящиках, нібито намагаючись переконатися, що вони справжні. Тепер же йому хотілося торкнутися всього краєвиду, що лежав перед ним, бо той був надто широким, аби можна було охопити його лише очима. Він, глибоко дихаючи, застиг на місці.

Хлопець звернув увагу, що й досі тримає пляшку, яку взяв у кафе. Він зробив ковток, і смак був саме таким, на який він очікував: крижаний лимонад, вельми доречний у таку спекотну ніч.

Віл рушив праворуч, повз готелі з навісами над залитими світлом входами та неодмінними бутенвіліями, що цвіли поруч, і врешті-решт зайшов у сад, розташований на невеличкому миску. Будівля з освітленим прожекторами вигадливим фасадом, що стояла серед дерев, мабуть, являла собою казино або навіть оперу. Під обвішаними лампами олеандрами пролягали в усіх напрямках доріжки, але жоден живий звук так і не досяг вух Віла: птахи не співали, не дзижчали комахи, лунали лише його власні кроки.