Текст книги "Магічний ніж"

Автор книги: Филип Пулман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 20 страниц)

– Мій батько – фізик, це він її знає.

«Здається, все буде гаразд», – подумала дівчинка. Вона дещо розслабилася, і брехня потекла в неї з язика вільніше.

– І вона показала тобі, над чим працює, так?

– Так. Механізм з екраном.

– Тебе цікавлять такі речі, правда? Наука й усе таке?

– Так, особливо фізика.

– Коли ти виростеш, то будеш науковцем?

Питання такого роду цілком заслуговувало здивованого погляду у відповідь, але інспектора це не засмутило. Його бліді очі коротко глянули на сержанта Кліфорд і знову зупинилися на Лірі.

– А тебе здивувало те, що тобі показала доктор Мелоун?

– Трохи, але я знала, на що очікувати.

– Тому що твій батько – фізик?

– Так. Він займається саме такими речами.

– Ясно. А ти розумієш, що він робить?

– Не все.

– Отож твій батько досліджує темну матерію?

– Так.

– Він просунувся так само далеко, як доктор Мелоун?

– Не зовсім так. Щось у нього виходить краще, але в нього немає цього приладу, що показує слова на екрані.

– А Віл також зупинився у твоїх друзів?

– Так, він…

Ліра урвала фразу, розуміючи, що припустилася жахливої помилки.

Вони також це зрозуміли й миттю скочили на ноги, щоб не дати їй вибігти з кімнати, але доктор Мелоун чомусь опинилася в них на шляху. Сержант Кліфорд перечепилася через неї та впала, загородивши дорогу інспекторові, і це дало Лірі час вискочити в коридор, зачинити за собою двері та щодуху кинутися до сходів.

З бокових дверей вийшли двоє чоловіків у білому одязі, і Ліра наткнулася на них. Пантелеймон раптом став круком, що гортанно закаркав та залопотів крилами, і це так вразило чоловіків, що вони відсахнулися й Ліра спромоглася вирватися з їхніх рук. Вона пробігла сходами та вискочила у вестибюль, побачивши, що консьєрж кинув слухавку, яку тримав у руці, та потягнувся до неї через конторку, викрикуючи: «Гей! Стій!»

Але щоб відчинити дверцята конторки, йому довелося підвестися та зробити кілька кроків, а Ліра тим часом уже підскочила до дверей, що крутяться.

Цієї миті у неї за спиною відчинилися двері ліфта, і з них вибіг світловолосий чоловік – такий швидкий, такий сильний…

А двері не піддавалися! Пантелеймон пронизливо каркнув на неї: вони штовхали двері не в той бік!

Ліра налякано зойкнула та проскочила в інший відсік, кинувши всю свою невелику вагу на важке скло та допомагаючи собі силою думки, і двері повернулися якраз вчасно, щоб вона змогла уникнути рук консьєржа, котрий, намагаючись схопити її, опинився на шляху світловолосого чоловіка. Це дало Лірі декілька секунд, щоб відбігти подалі від будинку.

Швидше через дорогу, не звертаючи уваги на машини та вереск їхніх гальм, потім – у прохід між будинками, знову дорога з автомобілями, що рухаються в обох напрямках, вивернутися від машин та велосипедів, пам'ятаючи, що за декілька метрів за спиною біжить страшний чоловік зі світлим волоссям…

У садочок, через паркан, крізь якісь кущі, Пантелеймон летить трохи попереду, показуючи, куди повертати. Причаїтися за контейнером з вугіллям, почекати, доки повз нього протупотять кроки білявого. Він зовсім не задихався – схоже, був добре натренованим.

Пантелеймон проговорив: «Швидше назад! Повертаймо до дороги!» Ліра вилізла зі свого сховища, кинулася через лужок із травою, пробігла крізь садові ворота та знов опинилася на Банбері-ровд. Вона ще раз перетнула вулицю, як завжди, супроводжувана виском коліс, і побігла вздовж Норцем-гарденз, тихого неширокого проїзду, оточеного з одного боку високими особняками у вікторіанському стилі, а з другого – парком.

За декілька хвилин вона зупинилася, щоб перевести дух. Перед одним із садів височіла чималенька жива огорожа з невисоким цегляним муром попереду, і Ліра переступила мур та присіла за ним, під прикриттям куща бирючини.

– Доктор Мелоун допомогла нам! – промовив Пантелеймон. – Вона затримала їх, отже, вона на нашому боці.

– О Пантелеймоне, – сумно сказала дівчинка, – мені не слід було згадувати Віла. Яка я необережна!

– Тобі не слід було йти туди, – суворо зауважив деймон.

– Я знаю.

Але часу на те, щоб дорікати собі, не було: Пантелеймон сів їй на плече та сказав: «Озирнись», після чого відразу обернувся на цвіркуна та заліз у кишеню.

Ліра підвелася, готова кинутися геть, і побачила велику синю машину, що плавно накочувалася на тротуар поруч із нею. Дівчинка вже збиралася побігти, коли побачила, що заднє бокове скло повзе вниз, відкриваючи знайоме їй обличчя.

– Лізі, – промовив старий чоловік із музею, – радий тебе знову побачити. Може, тебе кудись підкинути?

Він відчинив дверцята та показав на місце поруч із собою. Пантелеймон через тканину блузки вщипнув її, але вона вже сіла в машину, стиснувши в руках рюкзак. Чоловік потягнувся через її коліна та клацнув замком дверей.

– У тебе такий вигляд, ніби ти кудись дуже поспішаєш, – зауважив він. – Куди тебе?

– У Самертаун, якщо можна, – відповіла дівчинка. За кермом автомобіля сидів інший чоловік, у капелюсі із великим козирком. Усе в машині було гладким і м'яким, але в ній відчувалася міць. Запах одеколону, яким користувався старий, у замкненому просторі був особливо сильним. Автомобіль від'їхав від тротуару та геть безшумно набрав швидкості.

– То як справи, Лізі? – спитав старий. – Ти дізналася щось ще про ті черепи?

– Так, – відповіла Ліра та повернулася подивитися в заднє скло. Чоловіка зі світлим волоссям не було. Вона втекла! І тут, у потужній машині багатого чоловіка, її нікому не знайти. Її сповнила радість.

– Я також зробив невеличке дослідження, – повідомив чоловік. – Мій знайомий антрополог сказав, що її музеї є ще декілька черепів – вони виставляють не всі. Деякі з них дійсно дуже старі – вони належали неандертальцям, якщо ти знаєш, хто це такі.

– Так, я теж про це чула, – сказала Ліра, котра й гадки не мала, про що він каже.

– А як справи у твоїх друзів?

– У яких друзів? – стривожена, перепитала Ліра. Може, вона в розмові з ним згадувала Віла?

– Знайома, в якої ти живеш.

– А, з нею все гаразд, дякую.

– Вона що, археолог?

– Ні, вона фізик. Вона досліджує темну матерію, – відповіла дівчинка, все ще почуваючи себе трохи розгубленою. Брехати в цьому світі виявилося складніше, ніж вона вважала. Її також непокоїло дещо інше: вона неясно пам'ятала цього чоловіка, але не могла згадати, за яких обставин його бачила.

– Темна матерія? – промовив він. – Як цікаво! Я щось читав про це в сьогоднішньому номері «Таймс». Всесвіт повний цієї загадкової матерії, але ніхто не знає, що вона собою являє! А твоя знайома намагається розв'язати цю загадку, так?

– Так. Вона вже чимало про неї знає.

– А чим ти збираєшся займатися, Лізі? Може, фізикою?

– Може, – відповіла Ліра. – Хто знає… Шофер делікатно кашлянув і вповільнив авто.

– От ми й у Самертауні, – сказав старий. – Де тебе висадити?

– За цими крамницями – звідти я дійду пішки, – відповіла Ліра. – Дякую вам.

– Алане, будь ласка, зверни ліворуч на Саут-Парейд та зупинись на правому боці, – скомандував чоловік своєму водію.

– Добре, сер, – сказав той.

За хвилину автомобіль під'їхав до порожньої стоянки неподалік від бібліотеки. Старий відчинив двері зі свого боку, тому Лірі довелося перелазити через його коліна. Місця було досить, але вона чомусь відчула ніяковість – хоча чоловік був дуже милим, їй не хотілося його торкатися.

– Не забудь свій рюкзак, – нагадав чоловік і подав його Лірі.

– Дякую, – відповіла вона.

– Сподіваюся, ми ще побачимося, Лізі, – сказав старий. – Мої вітання твоїй знайомій.

– До побачення, – попрощалася дівчинка. Вона постояла на тротуарі, доки авто не звернуло за ріг та не зникло з очей, і тоді пішла до шереги грабів. В неї було таке відчуття, що білявий чоловік ще колись зустрінеться їй, і слід було спитати алетіометр.

Віл сидів на терасі та знову перечитував листи свого батька. До нього здалеку долітали крики дітей, що купалися в гавані, а він розглядав слова, написані чітким почерком на тонкому поштовому папері, та намагався уявити собі чоловіка, котрий їх написав. Він уже декілька разів перечитав фразу, в якій згадувалася дитина – тобто він сам.

Він почув швидкі кроки Ліри задовго до того, як з'явилася вона сама, поклав листи у кишеню та підвівся, тієї самої миті побачивши її – надзвичайно схвильовану дівчинку з широко розкритими очима та рикаючим диким котом біля ніг. Судячи з усього, Пантелеймон від занепокоєння навіть забув, що набувати вигляду кішки небезпечно. Ліра ж, котра дуже рідко підвищувала голос, наразі ревіла від люті, груди її бурхливо здіймалися, а зуби скреготали. Вона кинулася до хлопця, стиснула його руки та вигукнула:

– Убий його! Убий його! Я хочу, щоб він здох! Шкода, що тут немає Йорика. О Віле, я таке скоїла, вибач мені…

– Кого вбити? Та що трапилося?

– Той старий – він звичайнісінький злодій, він украв алетіометр, Віле! Мій правдомір! Цей смердючий дідуган у дорогому одязі та зі слугою, що водить його авто – о, я наробила цього ранку чимало лихих речей, я…

І вона заридала так, що їй здалося, нібито її серце зараз розірветься. Вона впала на землю, голосячи та тремтячи. Пантелеймон обернувся на вовка та гірко завив разом із нею.

Діти у воді припинили плескатися та почали розглядати їх. Віл присів поруч із Лірою та потрусив її за плечі.

– Заспокойся! Годі плакати! – сказав він. – Розповідай мені все із самого початку. Який дідуган? Що трапилося?

– Ти розлютишся – я ж обіцяла не зраджувати тебе, але… – вона схлипнула. Пантелеймон став незграбним цуценям з висячими вухами та закрутив хвостом, скавучачи від самоприниження, і Віл, зрозумівши, що Ліра вчинила щось таке, про що їй соромно розповідати, спитав у її деймона:

– Що трапилося? То скажи мені!

Пантелеймон заговорив:

– Ми пішли до вченої, але там були інші люди, чоловік і жінка, і вони обдурили нас. Вони ставили нам багато питань, а потім спитали про тебе, і ми ненавмисне обмовилися, що знаємо тебе, а потім втекли…

Ліра соромливо закрила обличчя долонями та притиснула голову до тротуару. Збуджений Пантелеймон майже щосекунди змінював форму: собака, птах, кіт, білосніжний горностай…

– Який цей чоловік на вигляд? – спитав Віл.

– Великий, – відповіла Ліра, – та дужий, із блідими очима…

– А він бачив, як ти пройшла вікном?

– Ні, але…

– То він не знає, де ми.

– Та алетіометр! – вигукнула дівчинка і рвучко сіла, її обличчя від емоцій, що сповнили її, застигло, ставши схожим на давньогрецьку маску.

– Отож, – сказав Віл. – Розповідай мені, як це сталося.

Схлипуючи та скрегочучи зубами, Ліра розповіла йому все: як учора старий побачив її в музеї з алетіометром у руках, як він сьогодні зупинив машину, і вона сіла І неї, щоб утекти від світловолосого, як машина зупинилася біля лівого боку вулиці, і щоб вийти, вона змушена була перелізти через старого, і як він, мабуть, умить дістав алетіометр та потім повернув їй рюкзак.

Віл бачив, як сильно вона засмучена, однак не розумів, чому вона відчуває себе винною. Але потім Ліра сказала:

– О Віле, пробач мене, я скоїла дуже поганий учинок! Алетіометр сказав мені, що я маю припинити дізнаватися про Пил, а натомість допомагати тобі. Я повинна допомогти тобі відшукати батька. І якби в мене був алетіометр, я могла б повідомити тебе, де він зараз. Але я не послухалася – зробила те, чого мені хотілося й чого я не повинна була робити…

Віл уже бачив, як Ліра користується алетіометром, і знав, що він здатен правдиво відповісти на будь-яке питання. Він відвернувся. Ліра схопила його за зап'ястя, але він вирвався та пішов до води. Діти на протилежному боці гавані вже знову у щось грали. Ліра підбігла до нього та вимовила:

– Віле, мені шкода…

– І що з того? Мені байдуже, шкода тобі чи ні – ти вже все зробила.

– Але, Віле, ми маємо допомагати одне одному, бо більше нам ніхто не допоможе!

– Я не бачу, як ти можеш стати мені в пригоді.

– Я також, але…

Раптом Ліра зупинилася на півслові, її очі просвітліли. Вона повернулася, кинулася до рюкзака, що лежав на тротуарі, та нервово почала ритися в ньому.

– Я знаю, хто він! І де він живе! Дивись! – вигукнула вона та дістала маленьку білу картку. – Він дав мені це в музеї! Ми можемо піти та повернути алетіометр!

Віл узяв у неї картку та прочитав:

Сер Чарльз Летром,

Командор Ордену Британської Імперії.

Лаймфілд-Гаус Олд-Гедінгтон,

Оксфорд

– Виявляється, він сер, тобто лицар, – сказав він. – Це означає, що люди повірять йому, а не нам. Та й що я можу зробити? Звернутися до поліції? Вона й так мене шукає! Навіть якщо вчора ще не шукала… Тобі також краще туди не ходити – вже відомо, хто ти така, і відомо, що ти знаєш мене.

– Ми можемо вкрасти алетіометр – вдертися до його будинку та вкрасти. Я знаю, де Гедінгтон, у моєму Оксфорді він також є. Ми дістанемось туди за годину.

– Ти просто дурепа.

– Йорик Бернісон відразу пішов би туди та відрізав би цьому типу голову. Шкода, що його тут немає – він би…

Але тут вона замовкла – Віл лише подивився на неї, проте цього вистачило, аби вона злякалася. Приблизно так само вона злякалася б, якби на неї в такій манері глянув ведмідь в обладунках – хоча Віл був ще хлопцем, щось в його очах нагадало Лірі Йорика.

– Яв житті не чув нічого дурнішого, – заявив Віл. – Ти що, гадаєш, ми можемо просто залізти до його будинку та вкрасти ту штуку? Подумай краще! В тебе ж є голова, тож скористайся нею. Коли він багатий, у нього напевно будуть усі ці сигналізації та системи спостереження, усілякі спеціальні замки та ліхтарі з інфрачервоними вмикачами, що спрацьовують автоматично…

– Ніколи про таке не чула, – відповіла Ліра. – У нашому світі нічого цього немає.

– Добре, тоді подумай ось про що: у нього є цілий будинок, щоб сховати там алетіометр, а скільки часу знадобиться злодієві, щоб обшукати кожну шафу, кожну шухляду, кожен закуток? У тих людей, що приходили до мене, було кілька годин, аби знайти в будинку те, що вони шукали, а я впевнений, що будинок цього Летрома значно більший від мого. До того ж там може бути якийсь сейф. Отже, навіть якщо нам пощастить залізти в будинок, ми не знайдемо алетіометра до приїзду поліції.

Ліра похнюпила голову – він мав рацію.

– То що нам робити? – запитала вона.

Хлопець нічого не відповів, але хай там як, «нам» було вельми доречним – робити щось мали вони обоє. Подобалося це йому чи ні, але вони були в одній запряжці.

Віл почав ходити туди й сюди між водою та терасою, обмірковуючи становище та гадаючи, що можна зробити. Він поплескав долонею об долоню, але відповідь усе не надходила, і він розлючено потрусив головою.

– Що ж, підемо туди, – сказав він. – Ходімо туди та подивимося на нього. Звертатися до твоєї вченої не варто, адже поліцейські вже були в неї. Вона напевно повірить не нам, а їм. Принаймні якщо ми побуваємо в будинку, то побачимо, де розташовані головні кімнати. Це буде початок.

Віл мовчки увійшов до кафе, піднявся на другий поверх і поклав листи під подушку, на якій він спав. Навіть якщо їх спіймають, листів тим людям не отримати.

Ліра очікувала на нього на терасі, на її плечі сидів горобець-Пантелеймон. Вигляд у неї був бадьорішим, ніж раніше.

– Ми повернемо його, – промовила вона. – Все буде гаразд, я відчуваю це.

Віл нічого не сказав, і вони пішли до вікна.

Для того щоб дійти до Гедінгтона, їм знадобилося півтори години. Ліра обирала шлях, намагаючись уникнути центральних районів міста, а Віл мовчки озирався довкола. Шлях був для Ліри навіть важчим, ніж подорож Арктикою до Больвангара, адже тоді з нею були цигани та Йорик Бернісон, і навіть попри те, що тундра була сповнена загроз, небезпеку тоді можна було побачити заздалегідь. Тут же, в місті, що було водночас рідним і чужим їй, небезпека могла мати приязний вигляд, а зрада – посміхатися їй і пахнути гарним одеколоном, і хай навіть тут не збиралися вбивати її чи розлучати з Пантелеймоном, у неї вкрали єдиного порадника. Без алетіометра вона була лише… лише дівчинкою, що загубилася.

Особняк Лаймфілд-Таус мав колір світлого меду, половина його фасаду була вкрита диким виноградом. Він стояв посеред великого доглянутого саду, з одного боку котрого були зарості кущів, а з другого пролягала гравійна дорога, що вела до будинку. «Роллс-Ройс» стояв напроти подвійного гаражу ліворуч від особняка. Все, що бачив Віл, свідчило про владу та багатство й дихало тією неформальною вищістю, яку деякі англійці з вищого класу й досі мають за самозрозумілу. У вигляді маєтку було щось таке, від чого Віл невідомо чому стиснув зуби. Утім, за мить він згадав: коли він ще був дуже малим, мати взяла його із собою до будинку, схожого на цей, тоді вони одягли свої найкращі речі, а він пообіцяв матері, що поводитиметься гарно, але літній чоловік та жінка, що були в тому будинку, змусили матір заплакати. Коли вони вийшли звідти, вона все ще плакала.

Ліра побачила, що він важко дихає та стискає кулаки, але їй вистачило чутливості не спитати його, в чому річ: без сумніву, це стосувалося його, а не її. Врешті-решт Віл глибоко зітхнув.

– Що ж, – промовив він, – чому б не спробувати?

Він рішуче пішов під'їзною доріжкою, Ліра трималася за ним. У них обох було відчуття, що на них дивляться сотні очей.

Двері були обладнані старомодним дзвоником, схожим на ті, що були поширені в Ліриному світі, і їй довелося показати Вілові, як ним користатися. Коли вона потягла за ручку, дзвінок пролунав десь у глибині будинку.

Двері відчинив той самий слуга, який сидів за кермом автомобіля, але тепер на ньому не було кепки. Він спочатку подивився на Віла, а потім на Ліру, і вираз його обличчя трохи змінився.

– Ми хочемо зустрітися із сером Чарльзом Летромом, – сказав Віл.

Його щелепа сіпалася, як тієї ночі, коли він стояв біля вежі перед дітьми з камінням у руках. Слуга кивнув.

– Почекайте тут, – відповів він. – Я скажу серу Чарльзу.

Він зачинив двері – із суцільного дуба, з двома важкими замками та засувками знизу й зверху. Віл подумав, що в такій кількості замків немає сенсу – розумний зломщик у кожному разі не намагатиметься проникнути до будинку крізь парадні двері. Будинок справді було обладнано сигналізацією на випадок злому, і на кожному його розі стояли прожектори – вони не змогли б навіть наблизитися до нього, а забратися всередину й поготів. © http://kompas.co.ua

За дверима пролунали тверді кроки, і вони знову відчинилися. Віл подивився в обличчя чоловіку, котрий мав стільки, що йому захотілося мати ще більше, і побачив, що той виглядає надзвичайно спокійним і впевненим у своїй силі – на його обличчі не читалося навіть натяку на почуггя провини чи сорому.

Відчувши нетерпіння та роздратування, що охопили Ліру, Віл, не гаючи часу, промовив:

– Вибачте, але Ліра вважає, що коли сьогодні ви підвозили її на своєму автомобілі, вона забула там одну річ.

– Ліра? Я не знаю ніякої Ліри. Яке незвичайне ім'я! Я знаю тільки дівчинку на ім'я Лізі. А ти хто такий?

Вилаявши себе за забутливість, Віл відповів:

– Я її брат Марк.

– Зрозуміло. Привіт, Лізі, чи то Ліра. Заходьте, будь ласка.

Він відійшов убік. Ані Віл, ані Ліра на це не очікували, але відмовлятися навряд чи було доцільно, і вони невпевнено переступили поріг. Передпокій був слабко освітлений та пахнув бджолиним воском і квітами. Усі поверхні були чистими та гладкими, а на гірці біля стіни стояли витончені порцелянові статуетки. Віл побачив, що в затінку стоїть слуга – він ніби чекав, поки його покличуть.

– Проходьте до мого кабінету, – запросив сер Чарльз і прочинив перед ними двері.

Він був люб'язним, навіть гостинним, але щось у його поведінці насторожувало Віла. Кабінет виявився великим і комфортабельним приміщенням, затягнутим сигарним димом і заставленим шкіряними меблями, а його стіни, як здалося Вілові, були увішані картинами, мисливськими трофеями та книжковими полицями. Тут також було три чи чотири засклених шафи зі старовинними науковими приладами: мідними мікроскопами, телескопами, обтягненими зеленою шкірою, секстантами, компасами тощо, і хлопцеві відразу стало зрозуміло, навіщо Летрому потрібен алетіометр.

– Сідайте, – запросив сер Чарльз і вказав на шкіряний диван. Сам він сів на стілець, що стояв біля робочого столу, та спитав:

– Так що ви мені хотіли сказати?

– Ви вкрали… – гаряче почала Ліра, але Віл подивився на неї, й вона замовкла.

– Ліра вважає, що вона дещо забула у вашому авто, – повторив хлопець. – Ми б хотіли отримати це назад.

– Ви маєте на увазі ось цю річ? – спитав Летром і дістав із шухляди свого столу оксамитовий пакунок. Ліра підвелася. Летром, не звертаючи на неї уваги, розгорнув тканину, і діти побачили в його руках алетіометр у всій його золотій пишноті.

– Так! – вигукнула Ліра і простягла руку.

Але сер Чарльз не квапився віддавати їй прилад. Стіл був досить широким, і їй просто не вистачило довжини руки. Ще до того, як дівчинка встигла що-небудь зробити, старий повернувся на своєму стільці, поклав алетіометр у засклену шафу, замкнув її на ключ та кинув його собі в нагрудну кишеню.

– Але він не твій, Лізі, – сказав він. – Або Ліра, якщо тебе так звати.

– Він мій! Це мій алетіометр!

Сер Чарльз із сумним виглядом повільно похитав головою, наче дорікав дівчинці та вболівав із цього приводу, але заради її ж блага змушений був це робити.

– Я гадаю, що в цьому питанні не може бути щонайменших сумнівів, – вимовив він.

– Але він справді належить їй! – втрутився Віл. – Чесно! Вона показувала його мені! Я знаю, що це її річ!

– Знаєш, я вважаю, що тобі доведеться це довести, – була відповідь. – Тобі, а не мені – бо ця річ належить мені, як і всі інші предмети з моєї колекції. Мушу сказати, Ліро, мене здивувало те, що ти виявилася нечесною…

– Я нечесна?! – вигукнула Ліра.

– Так, ти. Ти сказала мені, що тебе звуть Лізі, а тепер я дізнався, що твоє справжнє ім'я є іншим. Відверто кажучи, в тебе немає надії переконати хоч кого в тому, що така цінна річ належить тобі. Ось що я тобі скажу – ми можемо викликати поліцію.

Він повернув голову, щоб покликати слугу.

– Ні, заче… – спробував зупинити його Віл, але Ліра вже оббігла стіл. У її руках раптом з'явився Пантелеймон – рикаючий дикий кіт, що оголив ікла та шипів на сера Чарльза. Той із розкритими очима спостерігав за виниклим нізвідкіля деймоном, але не рухався з місця.

– Ви навіть не знаєте, яку річ ви вкрали! – накинулася на старого Ліра. – Ви побачили, як я користуюся ним, та вирішили, що можете його вкрасти – і саме це ви зробили! Але ви… ви ще гірші, ніж моя мати, бо вона принаймні знала про його важливість, а ви… ви лише збираєтеся покласти його до цієї шафи та нічого з ним не робити! Ви повинні вмерти! Якби я могла, я зробила б так, щоб вас хтось убив! Вас не варто залишати в живих, ви…

Тут дівчинка захлинулася власними словами, і все, що вона спромоглася зробити – це щосили плюнути Летромові в обличчя.

Віл тим часом сидів нерухомо, спостерігаючи за тим, що відбувається, та запам'ятовуючи, де що знаходиться.

Сер Чарльз спокійно дістав із кишені шовкову хустину та витер собі обличчя.

– Ти що, зовсім не вмієш тримати себе в руках? – спитав він. – Сідай на місце, огиднице.

Ліра відчула, що її тіло тремтить і що внаслідок цього тремтіння з її очей капають сльози, і кинулася на диван. Пантелеймон, витягнувши догори пухнастий котячий хвіст, стояв у неї на колінах і не зводив з обличчя старого палаючих очей.

Віл, спантеличений, сидів і мовчав. Сер Чарльз вже давно міг викинути їх, але не зробив цього – що це він замислив?

І тоді він побачив щось настільки дивовижне, що навіть вирішив, що це виплід його уяви. З рукава полотняного піджака Летрома, поруч із білосніжною манжетою, з'явилася смарагдова голова змії. Чорний язик затріпотів у неї в роті, а луската голова з чорними із золотими ободками очима подивилася на Ліру, на Віла і знову на Ліру. Дівчинка була надто розлючена, аби що-небудь помітити, до того ж уже за мить змія знову сховалася п рукаві, але цього вистачило, щоб очі Віла стали круглими, мов монети.

Сер Чарльз підійшов до крісла біля вікна, спокійно сів у нього та поправив стрілку на своїх штанах.

– Гадаю, замість того щоб поводитися так необачно, нам слід вислухати мене, – сказав він. – Насправді у вас немає вибору. Інструмент у мене, і він залишиться тут. Я бажаю його мати, бо я колекціонер. Можете плюватися, тупотіти ногами та кричати що завгодно, але якщо навіть вас хтось вислухає, у мене тоді вже буде безліч документів, що підтверджують факт покупки його мною. Для мене це буде зовсім нескладно, але в такому разі ви ніколи не повернете його.

І Віл, і Ліра мовчки слухали його. Було очевидно, що він сказав ще не все. Від великого подиву, що охопив Ліру, її серце вповільнило хід, і їй навіть здалося, що те саме відбулося з часом.

– Утім, – продовжив сер Чарльз, – існує річ, яку я бажаю мати ще більше. А позаяк я не можу отримати її своїми силами, то пропоную вам угоду. Ви приносите річ, що мені потрібна, а я повертаю вам цей – як ти його назвала?..

– Алетіометр, – хрипким голосом підказала Ліра.

– Цей алетіометр. Як цікаво: він вимірює правду? І ці знаки…

– Яка саме річ вам потрібна? – спитав Віл. – І де вона знаходиться?

– Вона там, куди я не можу піти – на відміну від вас. Я чудово розумію, що ви відшукали прохід, і здогадуюся, що він знаходиться неподалік від Самертауна, де я висадив Лізі, чи то Ліру. Також я знаю, що цей прохід веде д< і іншого світу – світу, в якому немає дорослих. Поки все правильно? Так от, у людини, що зробила цей прохід, є ніж. Наразі той чоловік ховається в іншому світі, і він геть переляканий – у нього є на те свої підстави. Якщо він зараз там, де я вважаю, то слід шукати його у старовинній кам'яній вежі, на дверях якої вирізані з дерев. І ангели. Вона називається Баштою Ангелів. Отже, ви маєте піти туди, і мені начхати, як ви це зробите, але мені потрібен ніж. Принесіть його мені, і я віддам вам алетіометр. Мені буде дуже шкода втратити його, але я людина слова. Отже, принесіть мені ніж.